Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 29 страниц)

Помста разаків

Ерагон отямився, відчувши пульсуючий біль. Серце калатало й відлунювало аж у голові. Юнак насилу розплющив очі. Він скривився від яскравого світла: прямісінько перед ним горів ліхтар. Ерагон кліпнув очима, відвів погляд убік і спробував сісти, проте нічого з того не вийшло, бо руки в парубка були зв’язані за спиною.

Сяк-так озирнувшись, Ерагон зрозумів, що його прив'язали до Брома. Що ж сталося? «Принаймні я живий, бо вони не стали б зв’язувати мерця, – промайнуло в голові. – Але хто це зробив?» Покрутивши головою, юнак роззирнувся навсібіч, і раптом його погляд зупинився на парі чорних чобіт.

Ерагон повільно звів очі вгору й глянув прямісінько в потворну пику разака. Здригнувшись від несподіванки й жаху, він почав був шукати магічну силу, та потрібне слово, яким він збирався вразити ворога, здавалося, назавжди вилетіло з його голови.

– Що, не виходить? – зареготав разак. – Отже, наші ліки діють? Тепер ти не стоятимеш нам на заваді!

Зліва щось зашаруділо, і Ерагон із жахом побачив, як інший разак вдягає Сапфірі намордника. Крила дракона було прив’язано ланцюгами до боків, а лапи закуто в кайдани. Ерагон хотів був подумки звернутися до нещасної істоти, але марно.

– Вона стала слухняною, відколи ми пригрозили тебе вбити, – пояснив один із разаків. Він сів навпочіпки й почав нишпорити в торбах утікачів, аж доки не знайшов Зарок. – Така чудова річ і належить такому нікчемі, – криво посміхнувся він. – Я візьму її собі, гаразд? А якщо ти будеш добре поводитись, то дозволятиму тобі її для мене гострити.

Оглядаючи меч, разак несподівано зойкнув, напевно, прочитавши викарбуваний напис. Його здивований напарник кинувся до приятеля, й обидва вони схилились над зброєю.

– Ну-у, чоловіче, ти добре послужиш нашому господареві! – прошипіли вони в захваті, звергаючись до Ерагона.

– І перше, що я зроблю на цій службі, – це вб’ю вас, – похмуро пообіцяв їм юнак.

– О ні, ми ще потрібні господареві, – розреготались потвори. – А ось ти… Тебе можна просто знищити.

Сапфіра глухо загарчала, але разаки навіть не глянули на неї. Несподівано їхню увагу привернув Бром, що, застогнавши, перекотився на інший бік.

– Воно перестає діяти, – зашипів перший разак, схопивши старого за комір і зазираючи йому в обличчя.

– То дай йому ще! – порадив другий.

– А може, просто прибити його? – засумнівався той. – Згадай, скільки він завдав нам лиха.

– Непоганий план, – посміхнувся напарник. – Але ж король наказав привести старого живим.

– Та нічого, ми скажемо, що він чинив опір, ось і загинув у сутичці.

– А якщо цей нас викаже? – спитав перший разак, вказуючи мечем на Ерагона.

– Навряд чи він посміє, – озвався його спільник, витягаючи ножа.

– Твоя правда, – почухала потилицю інша потвора.

Разом вони витягли Брома на середину галявини й поставили навколішки. Ледь притомний старий відразу ж упав набік. Із дедалі більшим жахом Ерагон спостерігав за діями разаків. «Я мушу звільнитись!» – стугоніло йому в голові. Юнак щосили смикнув мотузки, якими його було зв’язано, але марно.

– Тільки без дурниць, – гаркнув перший разак, тицьнувши на нього мечем. Несподівано він наморщив носа й нервово понюхав повітря.

Другий разак, рикнувши, задер Бромові голову й приставив ножа йому до горла. Тієї ж миті пролунало низьке дзижчання, і потвора дико заревіла. У її плечі стриміла стріла. Його недолугий спільник, облишивши Ерагона, відскочив убік, і ось уже обидва разаки зайняли бойову позицію, озираючись на всі боки й вдивляючись у темряву. На Брома вже ніхто не звертав уваги, тож він спробував звестись.

– Лягай! – гукнув йому Ерагон.

Старий, ніби не чуючи, звівся й посунув до хлопця. У повітрі знов засвистіли стріли, які пускали невидимі нападники, і разаки спробували сховатися між камінням. Зненацька стріли полетіли ще й з іншого боку, тож розгубленим потворам стало взагалі непереливки. Їхні плащі було зрешечено стрілами, а одному з разаків поранило руку. Заревівши, вони кинулись навтьоки, але на ходу встигли стусонути Ерагона в бік, а хтось із них, прицілившись, навіть жбурнув у нього ножа.

Несподівано в Бромових очах спалахнуло дивне сяйво, і він кинувся навперейми смертоносній зброї. Із глухим звуком ніж увійшов у його тіло, і старий важко впав на землю.

– Ні-і-і! – закричав Ерагон, кинувшись до Брома. Але від болю в боці йому запаморочилося в голові, і хлопець втратив пам’ять.

Мертаг

Ш уже довго одним-єдиним, що відчував Ерагон, був біль у боці. Кожен вдих і видих коштував парубкові чималих зусиль. Він почувався так, ніби ніж влучив у нього самого, а не в бідолашного Брома. Здавалося, що юнак загубився в часі, не пам'ятаючи, як довго все це було: годину тому чи цілий тиждень? Насилу оговтавшись, він довго придивлявся до багаття, яке палахкотіло неподалік. Ерагонові руки ще й досі були зв’язані. Утім, дії отрути він уже не відчував, тож юнак одразу звернувся до Сапфіри.

– Тебе поранено? – ГУКНУВ юнак.

– Ні, – гірко посміхнувся дракон, який був зовсім поряд і схилився над Ерагоном. – Поранено тебе й Брома.

– А хто це розпалив багаття? – поворухнувся хлопець, – Ти що, сама звільнилася з кайданів?

– Ні, не сама, – зітхнула Сапфіра.

– Я так і думав, – спробував звестися на ноги Ерагон і тільки тепер помітив незнайомого юнака, який сидів біля багаття.

Від незнайомця, вбраного у старий одяг, віяло холодною впевненістю. У руках він тримав лук, а на його поясі висів довгий меч. Білий ріг, оздоблений сріблом, лежав у нього на колінах, із-за халяви чобота визирав кинджал. Незворушне обличчя юнака обрамляли каштанові кучері. Узагалі, на вигляд він був старший за Ерагона, а крім того, десь на дюйм вищий. Поряд із незнайомцем стояв його бойовий кінь. Час від часу юнак із деяким острахом поглядав на Сапфіру.

– Ти хто? – нарешті спитав у нього Ерагон.

– Мене звати Мертаг, – тихо озвався той.

– А чому ти нам допоміг? – намагаючись звільнитися від мотузків, знову спитав юнак.

– Не тільки ви ворогуєте з разаками. Я теж полював на них.

– То ти їх знаєш? – продовжував розпитувати Ерагон.

– Авжеж.

Ерагон вирішив скористатися магією, щоб нарешті звільнити руки, але недовірливо зиркнув на незнайомця: може, не варто при ньому? Трохи повагавшись, він усе-таки вирішив не зважати. «Джиєрда!» – гукнув парубок, і остогидлі мотузки впали додолу. Задоволений хлопець потер зап’ястки, відновлюючи кровообіг, а Мертаг так само незворушно спостерігав за ним.

Після цього Ерагон спробував був підвестись, але раптовий біль у ребрах одразу ж звалив його додолу. Лежачи на спині, він тільки хапав ротом повітря крізь стиснуті зуби. Мертаг хотів йому допомогти, але Сапфіра зупинила його грізним гарчанням.

– Я б і раніше допоміг, – розвів він руками. – Але твій дракон мене не пускає.

– Її звати Сапфіра, – озвався Ерагон. – Та пусти ж ти його нарешті! – гукнув він до Сапфіри. – Я ж не дам собі ради, хіба ти не бачиш? До того ж, він урятував нам життя!

Дракон іще раз невдоволено загарчав, але відступив на крок назад. Мертаг рішуче підійшов до парубка.

Він нахилився над Ерагоном і допоміг йому звестися на ноги. Зойкнувши, юнак заточився, але встояв на ногах, підтриманий міцною рукою. Разом вони рушили до багаття, біля якого лежав на спині Бром.

– Як він? – спитав Ерагон.

– Кепсько, – відповів Мертаг, обережно садовлячи хлопця на землю. – Ніж увійшов якраз поміж ребра. Якщо хочеш, можеш оглянути його рану, але спочатку давай подивимось, що з тобою.

Він допоміг Ерагонові скинути сорочку й аж присвиснув:

– Ого!

– Ого, – слабким голосом відгукнувся Ерагон. Увесь його лівий бік був одним великим синцем. Шкіра набрякла, а в кількох місцях навіть луснула. Приклавши руку до рани, Мертаг ледь-ледь натиснув. Від болю хлопцеві аж в очах потемніло. Не втримавшись, він голосно зойкнув, а Сапфіра загрозливо загарчала.

Зиркнувши на дракона, Мертаг підняв із землі ряднину.

– Гадаю, у тебе зламані ребра, – сказав він, звертаючись до Ерагона. – Важко сказати скільки, але два – це точно, може, навіть і більше. Тобі пощастило, що ти ще не харкаєш кров’ю. – Юнак розірвав ряднину й перев’язав Ерагонові груди.

– Авжеж… мені пощастило, – погодився Ерагон, одягаючи сорочку. Він обережно видихнув повітря й повільно підійшов до Брома, помітивши, що Мертаг розрізав йому для перев’язки плаща. Коли він спробував оглянути рану, його пальці тремтіли.

– Не чіпай пов’язки, – застеріг Мертаг. – Без неї він зійде кров’ю.

Не звертаючи уваги на пересторогу, юнак ізсунув тканину з Бромового боку. Видовище було жахливе. З неглибокої на вигляд рани жебоніла кров. Мабуть, ця рана теж не загоювалась, як і ті, що їх разаки завдали нещасному Герроу.

Ерагон стягнув рукавички, марно намагаючись згадати потрібні для зцілення слова.

«Допоможи мені, Сапфіро, – подумки попрохав він дракона. – Я надто слабкий, аби зробити це самотужки».

«Я з тобою, хлопче», – озвалася Сапфіра, наблизившись. Її думки ввійшли до Ерагонової свідомості, поновлюючи магічну силу.

– Вайзе хейл! – гукнув хлопець, випроставши руку над Бромом. Його долоня засяяла, і рана старого прямо на очах зникла, немовби її й не було. Мертаг мовчки спостерігав за діями парубка.

За мить усе скінчилося – сяйво згасло, і виснажений Ерагон присів навпочіпки біля дракона.

– Такого ми ще не робили, – сказав він Сапфірі.

– Разом ми зможемо робити все, чого не зможемо зробити поодинці, – відповіла та.

Мертаг оглянув Брома.

– То що, тепер він одужає? – спитав він.

– Я зцілив тільки те, що бачив, – пояснив Ерагон. – На жаль, мої знання не дозволяють лікувати нутрощі. Тепер усе залежить від самого старого. До того ж, мені дуже кепсько…

– Тобі треба попоїсти, – схаменувся Мертаг. – Зараз я зварю якої-небудь юшки.

Доки він куховарив, Ерагон намагався зрозуміти, звідки взявся цей юнак. Зброя незнайомця була тонкої роботи, як і мисливський ріг. Отже, він міг бути або звичайним собі злодієм, або неабияким багатієм. «Навіщо ж йому разаки? – ніяк не міг збагнути Ерагон. – Чому він теж уважає їх за ворогів? А може, він спільник варденів?»

За якийсь час Мертаг тицьнув йому миску наваристої юшки, яку парубок швидко з’їв.

– Разаки давно втекли? – обережно спитав він замість подяки.

– Кілька годин тому, – відповів юнак.

– Тоді нам треба вшиватися звідси, доки вони не повернулися з підкріпленням, – вирішив юнак.

– Ну, ти-то, може, і вшиєшся, – погодився Мертаг. – А ось старому це вже навряд чи під силу. Після того, як тобі між ребер встромили ножа, далеко не втечеш.

«Якщо ми зробимо для Брома ноші, ти зможеш летіти, як раніше з Герроу?» – подумки спитав Ерагон у дракона.

«Звісно, – відповів той. – Але сідати буде важкувато».

«Та нічого. Головне, що це можливо, – зрадів юнак і розповів про свій план Мертагу. – То ти мені допоможеш?» – спитав він урешті-решт.

Той мовчки кивнув на знак згоди й подався з табору шукати гілля, аби зробити ноші. Тим часом Ерагон зібрав розкидану разаками зброю й дістав із торби ковдру. Коли Мертаг повернувся з двома молодими деревцями, вони натягли її між стовбурами й поклали Брома в саморобні ноші. А вже невдовзі Сапфіра разом із непритомним Бромом важко здійнялася в повітря.

– Я ще ніколи такого не бачив! – у захваті скрикнув Мертаг.

Коли дракон зник у нічному небі, Ерагон пошкутильгав до свого коня й насилу виліз у сідло.

– Дякую, що допоміг, – сказав він Мертагові. – А тепер краще їдь звідси, бо з нами тобі буде непереливки. Ми не зможемо захистити тебе від імперії, а мені б дуже не хотілось, аби ти через нас постраждав.

– Гарно сказано, – посміхнувся Мертаг, затоптуючи багаття. – А куди ви зібрались? Ви що, маєте де-небудь сховок?

– Ні, —признався юнак.

– Тоді мені слід їхати з вами, – рішуче сказав незнайомець. – Усе одно робити нічого. Та й шанси зустріти разаків відтепер, як ти кажеш, зростають. Ті чудовиська не залишать вершника в спокої.

Ерагон трохи повагався, чи варто йому довіряти цьому юнакові, але врешті-решт вирішив, що будь-якої миті зможе його спекатися, коли сам повністю одужає.

– Гаразд, коли хочеш, можеш їхати з нами, – знизав він плечима.

Мертаг задоволено кивнув і виліз на свого сірого скакуна. Ерагон, підхопивши повіддя Бромового Сніговія, покинув табір. Блідий місяць ледь-ледь вихоплював із темряви шлях, але юнак знав, що це не зупинить разаків.

По дорозі Ерагонові страх як кортіло про все розпитатися в Мертага, але він стримував себе, заощаджуючи сили. На світанку до нього озвалась Сапфіра, попередивши, що вже стомилася й знайшла для відпочинку непогану місцинку.

Мандрівники зустрілися під величезною скелею, в якій було безліч печер. Довкола лежали брили піщаника. Сапфіра виглядала задоволеною.

– Тут, нагорі, є печера, якої не видно знизу, – сказала вона. – Ми помістимося в ній разом із кіньми. Ходіть за мною.

Мандрівники, тягнучи коней, подерлися слідом за драконом. За годину вони опинилися в схованці.

Печера була добрих сто футів завдовжки й двадцять футів завширшки, але вхід мала зовсім вузький, що захищало її від негоди й чужого ока. Углибині печери залягла таємнича чорна порожнеча.

– Вражає! – присвиснув Мертаг. – Піду пошукаю хмизу для багаття.

Ерагон заметушився біля Брома, якого Сапфіра обережно поклала на скелястий виступ. Стиснувши руку старого, Ерагон тривожно зазирав у його вкрите зморшками обличчя. Потім він зітхнув і підійшов до вогнища, яке вже встиг розпалити Мертаг. Вечеря минула в цілковитій мовчанці. Після цього друзі спробували були напоїти Брома, та марно. Постелившись, виснажені мандрівники полягали спати.

Спадок вершника

– Прокидайся, Ерагоне! – пролунав у темряві приспаної свідомості знайомий голос.

Юнак кволо поворухнувся й застогнав.

– Мені потрібна твоя допомога! Тут щось негаразд! – не вгавала Сапфіра. Юнак невдоволено буркнув крізь сон і знову спробував заснути.

– Та вставай же! – залунало ще тривожніше.

– Іди геть, – пробелькотів хлопець.

– Ерагоне! – гаркнув дракон на всю печеру. На цей раз юнак миттю підскочив, хапаючись за зброю. Сапфіра у відчаї схилилася над Бромом, який скотився з виступу й шалено звивався на кам’яній підлозі. Його обличчя спотворила гримаса, а кулаки були міцно стиснуті. Ерагон підбіг до старого, злякано чекаючи найгіршого.

– Допоможи його притримати! – гукнув юнак до Мертага. – Інакше йому кінець!

Обидва схопили Брома за руки, тримаючи його, доки він бився в корчах, а потім знову поклали на кам’яне ліжко.

Ерагон доторкнувся рукою до чола старого. У Брома був такий жар, що це відчувалося навіть на відстані.

– Принеси води й ганчірку, – заклопотано попрохав Мертага юнак.

Той побіг і швиденько все приніс. Ерагон обережно витер Бромові чоло, сподіваючись бодай трохи збити його лихоманку. Закінчивши, він здивовано помітив, що надворі вже зовсім розвиднілось.

– Як довго ми спали? – спитав він Сапфіру.

– Та, мабуть, довгенько, – відповів дракон. – І все б нічого, якби перед світанком старого не почало лихоманити. Довелося тебе розбудити, бо він упав додолу.

Ерагон із розумінням кивнув, потягся й знову відчув біль у ребрах. Раптом хтось учепився йому в плече.

– Броме?! – зойкнув юнак.

– Швидше! – прохрипів той, вирячивши очі. – Дай мені вина!

– Ні, друже! – вигукнув Ерагон, зрадівши, що старий нарешті прийшов до тями. – Від вина тобі стане ще гірше.

– Принеси флягу, – знесилено попрохав Бром, розтискаючи руку.

– Я миттю, чекай! – захвилювався той, кинувся до торби й почав переривати все, що там було. – Де ж у біса ця фляжка?

– Візьми мою! – гукнув до нього Мертаг.

Ерагон схопив шкіряну флягу незнайомця й повернувся до Брома.

– Ось, приніс, – озвався він, стаючи навколішки.

Мертаг обачно відійшов убік, щоб не заважати.

– Добре, – прошепотів старий. – Тепер помий мені цим вином правицю.

– Навіщо? – не зрозумів юнак.

– Не питай! У мене мало часу, – відповів той. Переляканий Ерагон вилив трохи вина Бромові на долоню й розтер.

– Давай іще, – хрипким голосом наказав старий.

Парубок знову хлюпнув йому на долоню й почав розтирати. Аж раптом він вражено застиг – на долоні старого розпливався знак гедвей ігназія.

– Ти теж Вершник? – прошепотів Ерагон, не вірячи власним очам.

– Колись був, а тепер уже ні, – насилу посміхнувся Бром. – Замолоду… дуже давно мене обрали… обрали самі вершники, і я приєднався до них. Під час вишколу я потоваришував з одним учнем…

з Морзаном – коли він іще не був клятвопорушником.

Ерагонові від здивування перехопило подих: адже це було сто років тому!

– Пізніше він виказав нас Галбаторіксу… – вів далі старий. – І під час битви на Вройнгарді поблизу міста Дору Ареба мого молодого дракона було вбито. Його звали… Сапфіра.

– Але чому ж ти не сказав цього раніше? – тихо спитав Ерагон.

– Бо в цьому… не було потреби, – відповів Бром, задихаючись. – Я вже старий, Ерагоне… дуже старий. І, хоча мій дракон загинув, я прожив довше за інших. Ти не знаєш, що значить дожити до моїх літ і не мати спогадів… А попереду ще так багато всього… Але я й досі сумую за моєю Сапфірою… і ненавиджу Галбаторікса, – старий знову вчепився в Ерагонову руку й зашепотів: – Не давай їм усе повторити! Бережи Сапфіру, бо життя без неї нічого не варте!

– Не хвилюйся, я дбатиму про неї, – збентежено пообіцяв юнак.

– Може, я й дарма хвилююся, – Бром незрячим поглядом ковзнув по Мертагові й знову звернувся до Ерагона: – Хвилини мого життя вже полічено. Ця рана… вона висмоктує з мене всі соки. Сили покидають мене… Але перед тим, як покинути цей світ, я хочу поблагословити тебе.

– Усе буде добре, – відповів Ерагон крізь сльози. – Не треба мені благословення.

– Ні, я маю це зробити, – наполягав старий. – Ти приймеш його?

Ерагон кивнув і зажурено нахилився до старого. Тоді Бром поклав свою тремтячу руку йому на чоло.

– Я благословляю тебе. Нехай твоє майбутнє буде щасливим. – Він зробив знак, щоб юнак схилився до нього, і прошепотів кілька слів прадавньою мовою. – Це все, що я можу тобі дати. Скористаєшся, коли тобі буде зовсім кепсько.

Бром увесь напружився й закотив очі.

– А тепер, – прошепотів він, – мені час вирушати в найцікавішу подорож.

Схлипуючи, Ерагон узяв старого за руку, намагаючись бодай якось його підбадьорити. Юнак просидів біля нього дуже довго, але Бромові руки крижаніли, дихання сповільнювалось, і хлопець із відчаєм спостерігав, як той відходить у країну пращурів.

Надвечір, коли сонце почало кидати на землю довгасті тіні, Бром нарешті затих. Марно Ерагон кликав його, марно гукав на допомогу Мертага, – старому вже не потрібна була нічия допомога. Раптом довкола запанувала тиша, і Бром пильно глянув Ерагонові прямо в очі. Покора й небачений за життя спокій промайнули в погляді старого – його муки скінчилися…

Невпевненим рухом Ерагон закрив Бромові очі й звівся на ноги. Сапфіра за його спиною скинула голову до неба й сумно заревіла. Сльози котилися юнакові з очей, а відчуття жахливої втрати ятрило серце.

– Нам треба його поховати, – насилу вимовив він.

– Але нас можуть помітити, – застеріг Мертаг.

– Ну й нехай! – захлинаючись слізьми, вигукнув юнак.

Трохи повагавшись, Мертаг підняв Бромове тіло й виніс його з печери. Сапфіра рушила слідом за ним.

– Нагору, – хрипко сказав Ерагон, показуючи на вершину скелі.

– Але ж ми не зможемо вирити могилу в камені, – заперечив Мертаг.

– Я вирию, – відповів на те Ерагон і подерся на досить крутий схил, намагаючись не звертати уваги на біль у ребрах. Мертаг поклав Брома на велику брилу.

Витерши очі й зосередившись, Ерагон звів руку.

– Мої степр! – голосно сказав він.

По камінню пробігли хвилі, воно раптом почало розтікатися, аж доки в ньому не утворилась чимала заглибина. Формуючи скелясту породу, немов звичайну глину, Ерагон звів довкола склепу стіни.

Юнаки опустили Брома в цю кам’яну могилу й поклали поруч його зброю. Зробивши крок назад, Ерагон змусив каміння зімкнутися над тілом небіжчика, а потім спорудив над склепом високий шпиль. На знак глибокої пошани юнак написав на могилі прадавні руни:

Тут лежить Бром,

Вершник дракона, що був мені за батька.

Нехай пам’ять про нього живе у віках!

Нарешті, схиливши голову, Ерагон дав волю своєму горю. Наче жива статуя, він простояв до вечора, аж доки все навколо не сповила темрява.

Тієї ночі йому знову наснилась полонена жінка.

Ерагон бачив, що їй погано. Дихання жінки було уривчасте, вона вся тремтіла. Чи то було від холоду, чи від болю – юнак не знав. Єдине, що він уважно розгледів у мареві свого сну, була рука жінки, звисла з краю ліжка. З кінчиків її пальців крапала темна рідина. Ерагон знав, що то була кров.