Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)

Виготовлення сідла

На ранок, розплющивши очі, Ерагон з болем згадав про смерть Герроу. Невимовний сум охопив його душу, змусивши вкритися з головою й здригатися в нечутному плачі. Було б добре так і залишатися в цій теплій схованці, забувши про весь світ. Але ж ні. Зітхнувши, хлопець подумки вилаяв Брома, витер мокрі від сліз щоки й підвівся.

Бром саме готував сніданок.

– Доброго ранку, – привітався він.

Ерагон лише гмукнув щось у відповідь і присів біля вогнища, щоб зігрітися. Він зрушив з місця лише тоді, коли сніданок був готовий. Усі швидко попоїли, не даючи страві охолонути. Поснідавши, Ерагон витер миску снігом і розстелив вкрадені шкури на землі.

– Що ти хотів з ними робити? – спитав Бром. – Ми ж не будемо тягати їх із собою?

– Я хочу зробити сідло для Сапфіри.

– Он як, – уважніше глянув старий. – Сідла для драконів були двох видів. Одні жорсткі, схожі на кінські – для цих сідел використовували металеві деталі. Щоб зробити таке сідло, потрібен час та інструменти, а в нас немає ані одного, ані другого. Інші були гнучкі, з легкою підкладкою. Вони майже не відчувалися між вершником та драконом. Їх обирали тоді, коли хотіли досягти швидкості й гарного маневрування, хоч їх і важко порівняти з жорсткими.

– Ви знаєте, як воно виглядало? – спитав Ерагон.

– Звісно, я навіть міг би його зробити.

– Тоді зробіть, коли ваша ласка, – парубок відійшов убік.

– Гаразд, але ти уважно спостерігай за мною, – погодився старий. – Можливо, колись тобі доведеться робити це самотужки.

Спитавшись дозволу, Бром виміряв Сапфірину шию та огруддя. Потім порізав шкури на п’ять широких смуг, а на залишках накреслив кількадесят фігур. Викроївши їх, він порізав решту матеріалу на довгі смужки.

Смужки були призначені для зшивання деталей сідла. Для кожного шва в шкурі були потрібні дві дірочки, їх робив Ерагон. Замість пряжок ремені скріпили хитрими вузлами, подбавши про запас довжини, аби сідло не стало малим для Сапфіри вже за кілька місяців.

Основну частину сідла зшили з трьох великих шматків, між якими поклали підбивку. Довга петля мала кріпитися попереду на одному з шипів на драконовій шиї, а широкі смуги, пришиті з обох боків, охоплювати тулуб. Невеличкі петлі на них мали слугувати Ерагонові за стремена. Ще один роздвоєний ремінець тягнувся між передніми лапами Сапфіри, поєднуючись із сідлом на спині.

Доки Бром працював, Ерагон привів до ладу свою торбу й розібрав припаси. Коли вони нарешті впоралися зі своїми справами, день уже добігав кінця. Утомлений, Бром завдав сідло Сапфірі на спину, перевіривши, чи добре припасоване кріплення. Задоволений роботою, старий за якийсь час зняв його.

– Гарно зроблене, – знехотя визнав Ерагон.

– Робив, як для себе, – схилив голову старий. – Воно довго послужить тобі, бо шкіра досить міцна.

– Не хочеш випробувати? – втрутилась Сапфіра.

– Мабуть, завтра, – відповів Ерагон, кладучи сідло поруч із ковдрами. – А тепер уже надто пізно.

Правду кажучи, Ерагонові взагалі не дуже кортіло літати – після всього того жахіття, яке йому довелось пережити під час попередньої спроби.

Нашвидкуруч приготована вечеря була простенькою, але смакувала як ніколи. Вони ще їли, коли Бром, глянувши на парубка поверх багаття, спитав:

– Ну то як, вирушаємо завтра?

– Не бачу більше жодних причин тут затримуватись, – відповів той.

– Мабуть, ти маєш рацію, – згодився старий. – Я хотів би вибачитись перед тобою, Ерагоне. Звісно, моя вина в тому, що сталося, є, але ж я не хотів… Твоя рідня не заслуговувала на таке горе. Якщо я зможу, то зроблю все, щоб допомогти тобі. Це жахливо для нас усіх.

Ерагон мовчки жував, уникаючи Бромового погляду.

– До речі, нам будуть потрібні коні, – додав старий.

– Можливо, вам, – промимрив юнак. – А я маю Сапфіру.

– Ще не народився той кінь, – похитав головою Бром, – який зміг би обігнати дракона, але для двох Сапфіра занадто молода. До того ж, бути разом безпечніше, а верхи ми просуватимемось куди швидше.

– Але як же ми наздоженемо разаків? – заперечив Ерагон. – Верхи на Сапфірі я знайшов би їх за пару днів. Тим часом на конях це триватиме довго, якщо ми взагалі їх коли-небудь наздоженемо.

– Якщо ти хочеш, щоб ми були разом, мусиш на це піти, – мовив Бром.

– Ну гаразд, – трохи повагавшись, вирішив юнак. – Нехай уже будуть коні. Але купувати їх доведеться вам. Я не маю грошей, а красти більше не хочу. Це неправильно.

– З якого боку глянути, – посміхнувся Бром. – Адже, вирушаючи в похід, ти мусиш усвідомити, що твої вороги разаки – це слуги короля. Значить, їм нічого не загрожує й де б вони не були, закон їх оберігатиме. До того ж, вони мають достатньо грошей і їх скрізь підтримують. Зрозумій, для Галбаторікса важливо схилити тебе на свій бік. Ну, а якщо це не вийде, тоді він уб’є тебе, хоча, гадаю, зараз він іще навіть не підозрює про твоє існування. Чим довше разаки тебе шукатимуть, тим невпевненіше він почуватиметься, знаючи, що з кожним днем ти набираєш сили й можеш пристати до його ворогів. Тож слід бути дуже обачним, аби не обернутися з мисливця на здобич.

Ерагон був неабияк стурбований словами старого. Заглибившись у невеселі думки, він крутив у руках суху гілочку.

– Але годі вже балачок, – нарешті сказав Бром. – Уже пізно, і в мене болять усі кісточки.

Юнак кивнув на знак згоди й присипав вогнище землею.

Терінсфорд

Світанок видався сірим: небо вкривали хмари, дув пронизливий вітер. Але в лісі було тихо. Після легкого сніданку Бром з Ерагоном загасили вогнище та спорядили свої торби, готуючись вирушити в дорогу. Вони не забули й про лук із сагайдаком, які Ерагон тримав напоготові. На Сапфіру вдягли сідло, але доки мандрівники не знайшли собі коней, вона залишалася вільною. Парубок дбайливо прив’язав їй до спини свого меча, не бажаючи обтяжувати себе зайвою ношею. Адже користі від меча зараз було не більше, ніж від звичайної ґирлиґи.

Скрадаючись у хащах, Ерагон почувався в безпеці, але коли вони виходили з лісу, його рухи стали більш обережними й виваженими. Сапфіра знялася в повітря й кружляла над мандрівниками. Невдовзі ліс скінчився, й вони повернули до ферми.

«Гадаю, я ще коли-небудь побачу ці місця, – заспокоював себе Ерагон, оглядаючи зруйновані будівлі. – Не блукатиму ж я вічно по світу. Коли мине небезпека, я повернусь». Розправивши плечі, хлопець зітхнув і рушив назустріч пригодам, що чекали на нього в незнайомих, варварських краях, які лежали далеко на південь.

Просуваючись за мандрівниками, Сапфіра раптом змінила напрямок свого лету й повернула на захід, до гір. Незабаром вона вже зникла за обрієм, і Ерагон засумував. Навіть зараз, коли навколо не було жодної живої душі, вони не могли бути разом. Дракон мусив так само ховатися, щоб не потрапити на очі чужинцям.

Сліди разаків на снігу були ледь помітні, та Ерагон цим не переймався. Навряд чи ті будуть звертати з найкоротшого шляху до свого краю. Утім, невдовзі шлях розбігався в різні боки. Який із них обрали разаки, встановити було майже несила.

Мандрівники рухалися мовчки, намагаючись не втрачати темпу. Ерагонові ноги кровоточили. бо на ранах, які щойно почали загоюватись, полускалися рубці. Аби якось відволікти свою увагу від болю, хлопець спитав:

– А що ще вміють робити дракони? Ви казали, що знаєте про них абсолютно все.

– На жаль, я знаю не так уже й багато, – відмахнувся Бром, і каблучка на його руці зблиснула сапфіровим сяйвом. – Чимало людей протягом багатьох століть хотіло дізнатися про це. Отож усе, про що я тобі розповім, не вичерпує таємниці драконів. Вони завжди були загадковими істотами, хоча й не прагли цього. У будь-якому разі ти знаєш про них бодай основне. Ми з тобою неодмінно заплутаємось, якщо почнемо одразу з середини їхньої історії. Тому спочатку я розкажу тобі про життєвий цикл драконів, і якщо це тебе не обтяжить, тоді перейдемо до інших тем.

Після цього Бром пояснив, як дракони паруються і за яких умов із яєць вилуплюються дитинчата.

– Розумієш, – вів, далі старий, – коли дракон відкладає яйце, малятко всередині вже готове вийти на світ. Але воно може чекати довгі роки на сприятливі умови. Найперше тут важить те, чи достатньо навколо їжі. Коли ж було укладено угоду з ельфами, дракони почали віддавати певну кількість яєць вершникам. Як правило, не більше одного або двох на рік. При цьому малята не вилуплювались аж до того часу, поки не з’являлася та людина, що мала стати їхнім вершником. А от як вони відчували це, того не знає ніхто. Бувало й таке, що люди ставали в чергу, аби перевірити своє право бути обраним.

– То, може, Сапфіра народилася й не для мене? – захвилювався Ерагон.

– Це можна було б припустити тільки в тому разі, якби ти їй не сподобався, – заспокоїв його Бром.

Слід сказати, що в глибині душі юнак був дуже здивований тим, що з багатьох людей в Алагезії дракон обрав саме його. Справді цікаво, скільки йому довелося чекати в яйці? Парубкові ставало моторошно від однієї тільки думки про те, що дракон міг провести в непроглядній темряві цілі десятиліття…

Тим часом Бром продовжував свою розповідь. Він докладно пояснив, коли й що саме дракони їдять. За його словами, доросла істота, яка тривалий час проводить спокійне життя, може обходитись без їжі довгі місяці, але в період спарювання має харчуватися щотижня. Одні рослини зцілюють їхні болячки, а від деяких інших дракони нездужають. Існують також різні способи чищення шкури та догляду за пазурами.

Далі старий розповів, яку тактику слід використовувати, коли атакуєш з повітря, а ще коли б’єшся з іншим драконом – пішим, верхи на коні чи на драконі. Животи цих істот захищено панциром, а вразливими місцями в них є тільки пахви. Ерагон увесь час перепитував Брома, і той був дуже задоволений такою цікавістю парубка. За цією розмовою вони навіть не помітили, як почало сутеніти.

Надвечір мандрівники були вже неподалік Терінсфорда. Там вони вирішили й заночувати.

– А хто був той Вершник, якому належав Зарок? – не вгавав Ерагон.

– Могутній воїн, – відповів Бром, – який свого часу наробив тут шарварку, маючи неабияку владу.

– Як його звали? – поцікавився юнак.

– Ось цього я тобі не скажу, – відрубав старий. І хоч як Ерагон не наполягав, Бром стояв на своєму.

– Я зовсім не маю наміру щось від тебе приховувати, – пояснив він. – Але зараз деякі знання можуть тобі зашкодити. Тож дозволь мені тримати їх при собі, доки ти не будеш готовий їх сприйняти. Це для твоєї ж власної безпеки, бо дехто схоче скористатися цими знаннями для злої справи.

– Може, воно й так, – сердито зиркнув на нього Ерагон, – але мені здається, що вам просто дуже подобається говорити загадками! А я не хочу витрачати свій час на такі дурниці, тож коли маєте сказати щось путнє, то кажіть, а ні, то не варто мене дратувати!

– Заспокойся. Свого часу ти про все дізнаєшся, – м’яко мовив Бром. Та парубок тільки зневажливо гмукнув.

Нарешті вони знайшли собі зручне місце для ночівлі. Коли мандрівники розпалили вогнище и почали готувати вечерю, до них приєдналася й Сапфіра.

– У тебе був час щось уполювати на вечерю? – спитав Ерагон.

– О, якби ви йшли трохи повільніше, – зіронізував дракон, – то я встиг би злітати до моря й повернутися назад.

– Не треба нам дорікати, – кинув Ерагон. – Коли в нас будуть коні, ми станемо рухатись куди швидше.

– Нехай і так, але чи цього буде досить, щоб наздогнати разаків? – не вгавала Сапфіра. – Вони випереджають нас на кілька днів і багато льє. Боюсь, що вони знають про наше переслідування. Інакше навіщо б вони залишали сліди, руйнували ферму й убивали людей? Хіба не задля того, щоб ти почав їх переслідувати?

– Не знаю, – замислено озвався Ерагон. Сапфіра скрутилася поруч, і хлопець притулився до її живота, насолоджуючись теплом. Бром сидів біля багаття, вистругуючи якісь палиці. Ні з сього ні з того він кинув одну з них юнакові. Та перелетіла тріскотливе багаття так стрімко, що Ерагон ледь устиг її схопити.

– Захищайся! – гукнув Бром, зводячись на ноги.

Зиркнувши на палицю краєм ока, юнак помітив, що ту було зроблено у вигляді примітивного меча. То що, невже Бром хоче з ним битися? І які ж шанси має старий? «Він хоче погратися, – почав злитись Ерагон. – Але якщо старий сподівається перемогти, то його чекає неприємний сюрприз».

Доки Бром обійшов багаття, юнак уже схопився на ноги. Якусь мить обидва стояли один навпроти одного, а потім старий кинувся вперед, вимахуючи палицею. Ерагон спробував заблокувати удар, та не встиг. Він голосно зойкнув, коли Биом влучив ЙОМУ по ребрах. і ледь не впав навзнак.

Розлютившись, Ерагон і собі зробив випад, але Бром легко відбив його атаку. Потім парубок спрямував палицю до голови старого, але в останню мить викрутив її, намагаючись поцілити йому в бік. Над табором залунав гучний стукіт. «Імпровізація – це чудово!» – вигукнув Бром, зблиснувши очима. Він зробив блискавичний рух рукою і завдав несподіваного удару. Ерагон, як сніп, повалився на землю.

Він прийшов до тями аж тоді, коли йому хлюпнули в обличчя водою. Ерагон звівся на ноги й присів, не в силі вимовити жодного слова. У голові гуло, а по обличчю стікала кров. Над ним стовбичив Бром із казанком талої води в руках.

– Це було зовсім не обов’язково робити, – нарешті озвався Ерагон, насилу звівшись. У нього паморочилося в голові, й він ледь стояв на ногах.

– Та невже? – звів брови Бром. – Справжній ворог не буде пом’якшувати удар, тож і я не буду. Чи я маю потурати твоїй… незграбності лише задля того, щоб ти краще почувався? Не думаю. А тепер захищайся! – старий підняв Ерагонову палицю й тицьнув її парубкові в руки.

Ерагон тупо подивився на дровиняку й похитав головою.

– Облиште, з мене досить, – мовив юнак, відвертаючись від старого, і знову ледь не опинився на землі від удару по спині. Аж загарчавши від люті, юнак озирнувся.

– Ніколи не повертайся до ворога спиною! – гукнув Бром, кинувши палицю Ерагонові й знову атакуючи. Під його натиском Ерагон відступав, кружляючи довкола вогнища.

– Притисни руки до боків. І весь час підгинай коліна, – наказав старий. Раз по раз даючи поради, він зупинявся, аби показати Ерагонові, як саме виконувати той чи той прийом.

– А тепер зроби це ще раз, тільки повільніше! – лунало над галявиною. Так вони довго вивчали одну позицію за іншою, чітко визначаючи напрямок ударів, аби потім продовжити битися по-справжньому. Ерагон вчився дуже швидко, та, попри всі зусилля, йому не вдавалося тримати Брома на належній відстані.

Коли вони закінчили урок, Ерагон зі стогоном упав на свою підстилку. У нього боліло все тіло – Бром аж ніяк не збирався його жаліти. Сапфіра несподівано захихотіла, закопиливши верхню губу й показавши ряд чудових білих зубів.

– Що це з тобою? – роздратовано спитав юнак.

– Та нічого, – відгукнулась вона. – Просто смішно бачити, як такого хвацького молодика побив старий дідуган.

Сапфіра знову захихотіла, і Ерагон густо почервонів, збагнувши, що та з нього сміється. Намагаючись хоч якось зберігати поважний вигляд, парубок улігся на бік і заснув.

Наступного дня Ерагон почувався ще гірше. Усі руки були в синцях, і він ледь міг рухатись. Бром відвів погляд від варива, яке готував, і посміхнувся:

– Як почуваєшся?

Та парубок тільки пробурчав щось у відповідь, швидко наминаючи сніданок.

Після сніданку вони вийшли на дорогу й рушили швидким кроком, плануючи дістатися Терінсфорда до обідньої пори. Невдовзі дорога стала краща, і ось уже на обрії замайоріли перші будинки.

– Скажи Сапфірі, нехай вона летить уперед і зачекає нас за Терінсфордом, – озвався Бром. – Тут слід бути дуже обережними, інакше люди неодмінно її помітять.

– А чому ж ви самі їй про це не скажете? – з притиском запитав Ерагон.

– Говорити з чужим драконом – не дуже добре.

– Чомусь у Карвахолі це вас не спинило, – не вгавав юнак.

– Ну дивись, я тебе попередив, – відрубав старий.

Ерагон похмуро зиркнув на нього й таки нереказав прохання драконові.

– Ти також будь обережний, – відповів той. – Слуги імперії можуть ховатися де завгодно.

Тим часом колії від коліс на дорозі зробилися глибшими, слідів довкола теж побільшало, а численні ферми на обрії говорили про те, що мандрівники підійшли до Теріинсфорда. Село виявилось більшим за Карвахол, але будівлі в ньому були розташовані абияк, не підлягаючи жодному плану забудови.

– Ну й безлад, – тільки й сказав Ерагон. Демптонового млина ніде не було видно. Балдор та Альбрих, певно, уже знайшли Рорана. Так чи так, але в будь-якому разі Ерагон не мав особливого бажання зустрічатися з двоюрідним братом.

– М’яко кажучи, не дуже приваблива картина, – згодився Бром.

Уздовж села несла свої води річка Анора, нерехоплена приземкуватим мостом. Коли мандрівники наблизилися до нього, з-за кущів вийшов якийсь дебелий чолов’яга й став їм на дорозі. Він мав аж надто коротку сорочку, тож брудний живіт звисав над мотузком, яким той був підперезаний. Губи в незнайомця порепалися, а зуби нагадували розкришене надгробне каміння.

– У нас тут не ходять просто так, – сказав він. – Це мій міст. Тож платіть, коли хочете нерейти на той бік.

– Скільки? – спокійно спитав Бром, витягуючи торбинку з грошима.

– П’ять крон, – зрадів власник моста, розтягнувши губи в широкій посмішці. Ерагона обурило таке нечуване здирництво, він почав був сперечатися, але Бром зиркнув на нього, й парубок принишк. Тож без зайвих слів вони віддали гроші, і чолов’яга поклав їх у торбинку на поясі.

– Красно дякую, – сказав він глузливим тоном, даючи дорогу мандрівникам.

Бром рушив уперед, але несподівано шкопирТНУВ, схопившись за руку незнайомця, аби якось утриматись на ногах.

– Дивись, куди преш! – гаркнув той, відступаючи вбік.

– Даруйте, – вибачився старий і перейшов разом з Ерагоном міст.

– Чому ж ви не торгувалися? Він же нас надурив! – напався на Брома парубок, коли вони відійшли подалі. – Адже міст точно не його! Ми б могли просто не зважати на цього здирника!

– Може, й так, – погодився Бром.

– То навіщо ж було платити?

– Бо на світі так багато дурнів, що всіх не обійдеш. Легше поступитися, а коли буде нагода, надурити їх, – старий розкрив долоню, на якій зблиснула купка монет.

– Ви розпороли йому гаманець! – не повіривши власним очам, вигукнув Ерагон.

Бром підморгнув йому і сховав гроші в кишеню:

– І там була чималенька сума. Наступного разу нехай знає, як тримати всі гроші в одному місці.

Якраз цієї миті з другого берега річки долинув страдницький рев.

– Мабуть, наш приятель оце тільки тепер помітив втрату, – прокоментував старий. – Коли побачиш вартових, скажеш мені.

Ловким рухом він схопив за плече хлопчака, що якраз пробігав поруч, і спитав:

– Ти часом не знаєш, де можна купити коней?

Хлопчак повагом глянув на прибульців і показав пальцем на велику клуню неподалік.

– Дякую, – сказав Бром, кинувши тому дрібну монетку.

Величезні двері будівлі були прочинені, а всередині тяглися два довгі ряди стійл. Протилежна стіна була рясно завішана сідлами, упряжжю та іншим причандаллям. У дальньому кутку біля білого жеребця порався чоловік із м’язистими руками. Помахом він попрохав мандрівників підійти ближче.

– Чудова тварина, – похвалив Бром коня, коли вони наблизились.

– Ще б пак. Його звати Сніговій. А мене – Хаберт, – простягнув зашкарублу долоню чоловік, міцно потиснувши руки прибульцям. Потім він ввічливо замовк, чекаючи, поки й ті назвуть свої імена. А коли зрозумів, що вони й не збираються цього робити, спитав:

– То чим можу вам допомогти?

– Нам потрібна пара коней, а також збруя для них, – сказав Бром. – І щоб ті коні були прудкі та витривалі, бо нам ще довго-довго подорожувати.

– У мене не так вже й багато гарних коней, – озвався Хаберт. – А ті, що є, коштують недешево.

Білий жеребець тривожно затупцяв на місці, тож чолов’яга заспокійливо поплескав його по шиї.

– Гроші не мають значення, – сказав Бром. – Ми візьмемо найкращих.

Хаберт кивнув і мовчки прив’язав жеребця. Пройшовшись уздовж стіни, він познімав сідла та упряж. Потім, заглибившись у стайню, вибрав двох коней. Один був гнідий, а другий – чалий. Гнідий нервово смикав вуздечку.

– Цей трохи норовистий, але під твердою рукою він поводиться спокійно, – запевнив Хаберт, передаючи Бромові вуздечку гнідого.

Старий дозволив коню понюхати свою руку, а той дав себе погладити.

– Цього ми беремо, – нарешті сказав Бром, а потім підійшов до чалого. – А ось щодо цього, то я не впевнений.

– Чому ж? У нього прекрасна хода! – заперечив чолов’яга.

– Гм… А скільки ви хочете за отого білого?

Хаберт із ніжністю глянув на скакуна.

– Я не хотів би його продавати, – зізнався він. – Сніговій – це найкращий із коней, яких я виростив. Я сподівався мати від нього неабияку користь для моєї справи.

– Ну а якби ви все-таки наважились, то скільки б він міг коштувати? – спитав Бром.

Ерагон хотів був покласти руку гнідому на спину, так, як це зробив Бром, але кінь позадкував. Юнак подумки заспокоїв коня й відчув, як той застиг від подиву. Контакт не був таким чітким, як тоді, коли він спілкувався із Сапфірою, але юнакові таки пощастило переконати тварину, що він її друг. Кінь ураз заспокоївся, поглядаючи на Ерагона розумними карими очима.

Тим часом Хаберт підраховував на пальцях вартість білого скакуна.

– Дві сотні й ані кроною менше, – з посмішкою сказав він, твердо переконаний, що прибульці ніколи не зможуть заплатити таку величезну суму. Але Бром, не зронивши й слова, відрахував двісті крон.

– Цього досить? – нарешті спитав він.

Запала довга мовчанка. Хаберт тільки зиркав то на коня, то на гроші. За якийсь час він глибоко зітхнув:

– Гаразд, беріть собі коня, хоч ви й краєте мені серце.

– Я буду дбати про нього так, наче він нащадок славетного скакуна Гілдінтора, – пообіцяв Бром.

– Ваші слова втішають мене, – вклонився Хаберт. Він сам допоміг осідлати коней. А коли ті були вже готові, сказав: – Ну що ж, прощавайте. Сподіваюсь, Сніговій убереже вас від усіх небезпек.

– Дякую, а ви не хвилюйтесь за коня, я дбатиму про нього, – відповів Бром, рушаючи. За якийсь час він передав Ерагонові вуздечку Сніговія й наказав зачекати на околиці Терінсфорда.

– Але чому? – спитав був Ерагон, та Бром уже зник. Залишившись із двома кіньми, роздратований Ерагон проминув Терінсфорд і зупинився на узбіччі. Далі на південь було видно туманний Утгард, що височів кам’яною стіною біля виходу з долини. Його верхівка пронизувала хмари й зникала з очей, здіймаючись над гірськими пасмами, що оточували його з усіх боків. Від одного зловісного вигляду Утгарда Ерагонові ставало моторошно.

Невдовзі з’явився й Бром, жестом наказавши парубкові йти слідом за ним. Вони не зупинялися доти, доки Терінсфорд не зник за деревами. Нарешті Бром озвався:

– Разаки, схоже, були тут зовсім недавно. Мабуть, вони зупинялися, аби так само, як і ми, придбати коней. Мені пощастило знайти чоловіка, який їх бачив. Розказуючи про них, він тремтів, але згадав, що й вони тікали з Терінсфорда мов чорт від ладану.

– Отже вони справили тут неабияке враження, – похмуро зауважив Ерагон.

– Авжеж, – відказав старий.

– Знаєте, коли ми були в стайні, я випадково звернувся подумки до чалого, – згадав юнак, поплескуючи коней по спинах. – Я навіть не підозрював, що таке можливо.

– Воно й справді дивно, що такий юнак, як ти, уміє це робити, – споважнів Бром. – Більшість вершників училися роками, щоб могти спілкуватися з якоюсь іншою істотою, окрім власного дракона.

Старий пильно оглянув Сніговія.

– Поскладай усі свої речі до сідельних торб, а власну прив'яжи згори, – сказав він і, поки Ерагон це робив, виліз на свого коня.

Ерагон недовірливо глянув на чалого. Той був настільки малий порівняно із Сапфірою, що парубок на мить навіть засумнівався, чи зможе кінь узагалі його підняти. Зітхнувши, він незграбно виліз у сідло. Раніше йому ніколи не доводилось їздити верхи дуже далеко.

– А чи це не зашкодить моїм ногам, як політ на Сапфірі? – спитав хлопець.

– Як вони в тебе зараз? – поцікавився старий.

– Та взагалі нормально, але, боюся, що рани можуть знову відкритися.

– Ми будемо обережні, – пообіцяв Бром. Він дав Ерагонові ще кілька вказівок, і вони нарешті потихеньку рушили вперед. Невдовзі краєвид почав змінюватись – оброблені лани поволі перейшли в неорані землі, порослі чагарником. Уздовж шляху тяглися зарості ожини й бур’яну, а гілля шипшини чіплялося за одяг. За мандрівниками похмуро спостерігали високі скелі. Здавалося, наче в самому повітрі витали неприязнь і ворожість до непроханих гостей.

Збільшуючись із кожним їхнім кроком, на подорожніх неухильно насувався Утгард, зораний, неначе зморшками, урвищами та засніженими каньйонами. Скелястий велетень поглинав світло, затьмарюючи все навколо. Між Утгардом і пасмом гір, що утворювали східну межу Палапкарської долини, лежала глибока ущелина.

Це був один-єдиний шлях із долини, тож мандрівники прямували саме до нього.

Копита коней лунко вицокували по гравію. Далі від Утгарда дорога оберталася на вузьку стежину, яка огинала підніжжя гори. Ерагон звів очі догори, на вершину, що нависала над ними, і несподівано помітив на ній гостроверху башту. Вона була покинута й почала вже руйнуватися, та все одно виглядала, наче грізний сторож, котрий спостерігає за долиною.

– Що це? – спитав Ерагон.

– Сторожова застава вершників, – із сумом та гіркотою в голосі відповів Бром, навіть не глянувши туди, куди показав юнак. – Вона існувала від самого початку їхньої історії. Саме тут шукав притулку Врейль і саме тут його зрадив і вбив Галбаторікс. Коли Врейля перемогли, це місце стало проклятим… Едоксіл, себто Непереможний – так зветься цей бастіон, бо дістатися верхівки тієї скелі можна тільки на драконі. Після смерті Врейля люди назвали її Утгард, але вона має ще одне ім’я – Ріствакбейн – Місце скорботи. Так його називали останні вершники, що загинули від рук короля.

Ерагон дивився на вежу з благоговійним трепетом. Перед ним височіла частина колишньої слави вершників, хоч і зблякла від безжального часу. Якось мимоволі парубок подумав про те, яка ж усе-таки давня історія вершників. Він відчув власну причетність до героїчних та доблесних традицій, що тепер переходили йому в спадок із прадавніх часів.

Подорож навколо Утгарда тривала довго. Гора нагадувала суцільну кам’яну стіну, що здіймалася праворуч, коли мандрівники в’їхали до ущелини. Ерагон звівся у стременах, намагаючись розгледіти, що ж там, за межами Паланкара, але було ще надто далеко. Якийсь час вони їхали вузькою пологою стежкою, що звивалася між пагорбів уздовж розмитого берега ріки Анори. Нарешті, коли сонце вже сідало за їхніми спинами, мандрівники виїхали на пагорб, звідки могли оглянути довколишні краєвиди.

Від побаченого Ерагонові перехопило подих. З обох боків здіймалися гори, а прямісінько неред ними лежала величезна рівнина, що зникала ген-ген за обрієм. Вона мала жовтувато-коричневий колір зів’ялої трави. Продовгувасті хмарини, неначе пір’я, підхоплене шаленими вітрами, пропливали в них над головою.

Тільки тепер юнак зрозумів, чому Бром наполіг на тому, щоб далі вони мандрували на конях. Справді-бо, щоб перетнути широчезну рівнину пішки, їм знадобилися б цілі тижні або навіть місяці. У небі над ними з’явилася Сапфіра. Вона кружляла так високо, що здавалася маленькою цяточкою, і її можна було легко сплутати з птахом.

– Відкладемо спуск на завтра, – сказав Бром. – Він триватиме майже цілий день, тож зараз нам краще влаштувати нічліг і добре відпочити.

– А скільки треба часу, щоб перейти цю рівнину? – спитав Ерагон, який і досі перебував у захваті від побаченого.

– Від трьох днів до двох тижнів, залежно від того, в який бік іти. Якщо не брати до уваги тутешні кочові племена, то вона така ж сама безлюдна, як Хадарацька пустеля на сході. Тож ми не знайдемо тут багато поселень. Але далі на південь місця не такі засушливі, й там уже більше люду.

Зійшовши зі стежки, мандрівники спинилися неподалік річки Анори. Коли вони розпрягали коней, Бром показав на чалого:

– Йому треба дати ім’я.

– Я не знаю якогось шляхетного імені на зразок Сніговія, але, може, підійде ось таке, – сказав Ерагон, прив’язуючи коня. – Відтепер, – поклав він руку чалому на спину, – тебе звати Кадок.

Бром схвально кивнув.

– Це ім’я мого діда, носи його з гідністю, – зніяковіло додав парубок.

Тим часом приземлилась і Сапфіра.

– А як ця рівнина виглядає згори? – спитав її Ерагон.

– Так собі, – озвався дракон. – На всі боки самі тільки чагарники та зайці.

Після вечері Бром звівся на ноги й знов несподівано гаркнув:

– Лови!

Ерагон ледь устиг схопити кинуту палицю, перш ніж та влучила б йому в голову Він застогнав, коли побачив новий саморобний меч.

– Але ж не все зразу, – скривився юнак.

У відповідь Бром лише криво посміхнувся й поманив юнака рукою. Ерагон неохоче підвівся. Вони знову закружляли в танку блискавичних ударів, і хлопець знов і знов відступав, потерпаючи від ударів.

Цього разу тренування було коротшим за попереднє, але його цілком вистачило, щоб Ерагон устиг отримати нову порцію синців. Коли поєдинок завершився, побитий парубок у відчаї жбурнув свою палицю й подався геть від вогнища.