Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 29 страниц)

Несподівано обличчя ворожки зробилося сумним.

– Але напроти твого щастя стоїть блискавка. Так, це вже гірше. Ти, мій юний друже, маєш якесь покликання, та яке саме, я не можу збагнути. Можливо, чиясь недалека смерть тобі підкаже… Проте усе з’ясується під часі подорожі, дивись! Бачиш, як оця кістка торкається тієї, що з кораблем? Тут важко помилитись. Ти приречений назавжди поїхати звідси. Куди тебе занесе, я не знаю, але до Алагезії ти вже точно не повернешся. Цього не уникнути, як би тобі не хотілося.

Її слова налякали Ерагона. «Ще одна смерть… кого ж я втрачу тепер? – хлопець відразу згадав Рорана. – І що змусить мене покинути ці землі? Куди ж я подамся? До тих заморських країв, про які знаю тільки з переказів?»

– А от із наступною кісткою вже краще, – потерла скроні Анжела. Ерагон із сумнівом глянув на троянду між рогами молодого місяця.

– У твоєму майбутньому я бачу кохання, – посміхнулася знахарка. – І неабияке, адже місяць свідчить про його силу. Не знаю, чи буде воно щасливим, але благородним, це точно. Одним словом, твоя обраниця шляхетного роду.

«Шляхетного? – подумки здивувався Ерагон. – Звідки ж вона візьметься в мене, селюка?»

– А тепер дві останні кістки, – провадила далі Анжела. – Бачиш дерево та корінець глоду, що перехрещуються між собою? Краще було б навпаки, адже це віщує неабиякі труднощі… Утім, у твоєму випадку вони просто означають зраду. І чекати її слід усередині родини, таке от.

– Роран цього не зробить! – раптом скрикнув юнак.

– А от цього я не знаю, – озвалася відьма. – Але кістки ніколи не брешуть.

Ерагона охопив сумнів, але він намагався на нього не зважати. З якого це дива Роран має його зрадити? Намагаючись заспокоїти хлопця, Анжела торкнулась його плеча, кивнувши на сулію з вином. Цього разу Ерагон таки погодився ковтнути, відчувши, як у нього відразу полегшало на душі.

– Після таких пророцтв зрадієш навіть смерті, – гірко всміхнувся він. «Роран зрадить мене? – стугоніло в його скронях. – Цього не може бути! Не може!»

– Твоя правда, – відповіла Анжела й почала сміятися. – Та не варто переживати через те, що станеться ще нескоро. Це аж ніяк не допоможе. Обіцяю, що тобі покращає, як тільки ти вийдеш на сонечко.

– Може, й так, – кисло посміхнувся юнак. «Усе це виглядає якось смішно, – думав він, – аж доки не справдиться». – Ви проказували якісь магічні слова…

– Як би я хотіла бачити твоє подальше життя! – зблиснула очима Анжела. – Тебе не надуриш! Адже ти розмовляєш із котами-перевертнями й знаєш прадавню мову! Що ж буде далі? Ага, ще на тебе чекає кохання! Зухвалий юнак, в чиїх кишенях гуляє вітер, і шляхетна панянка! Хто ж ти насправді такий?

Юнак зрозумів – кіт уже сказав Анжелі, що та має справу з вершником. Він хотів назватися Еваном, аж раптом передумав і просто сказав:

– Мене звати Ерагон.

– Це той, ким ти є, чи це твоє справжнє ім’я? – витріщила очі знахарка.

– І те, й інше, – усміхнувся Ерагон, згадавши свого тезку, першого вершника.

– Тепер твоє майбутнє цікавить мене ще дужче, – задумливо сказала Анжела. – А що то за чоловік був учора з тобою?

– Його звати Бром, – вирішив нічого не приховувати юнак.

Анжела несподівано зареготала. Насилу вгамувавши сміх, вона ковтнула із сулії й витерла з очей сльози.

– Невже той самий? – вичавила вона з себе.

– Що ви маєте на увазі? – спитав Ерагон.

– Та так, нічого, – опанувала себе знахарка, ховаючи посмішку. – Просто він, мабуть, дуже відома людина. А на вигляд такий кумедний!

– Не ображайте його! – попросив юнак. – Він кращий за всіх!

– Добре-добре, – відмахнулась Анжела. – Я й сама знаю. Коли-небудь я тобі все розповім. Але до того часу тобі треба… – вона раптом спинилась, бо між ними м’якою ходою пройшовся котисько.

– Ну? – нетерпляче спитав Ерагон.

– Слухай уважно, що я тобі скажу, – несподівано звернувся до нього Солембум. – Коли тобі, нарешті, знадобиться зброя, ти знайдеш її під деревом Меноа. А коли увесь світ здаватиметься тобі немилий, ходи до скелі Кутіан і вимов своє ім’я, аби відчинився Склеп Душ.

І перш ніж юнак устиг щось спитати, кіт-перевертень подався собі геть, граціозно виляючи хвостом.

– Я не знаю й не хочу знати, що він тобі сказав, – зауважила Анжела. – Але він говорив з тобою і саме для тебе. Тож нікому цього не розповідай.

– Здається, мені пора вже йти, – приголомшено озвався Ерагон.

– Ну, коли так, – посміхнулась Анжела. – Але якщо хочеш, то можеш залишатись тут, скільки тобі заманеться. Або ж купи щось у мене. Ні? Зрештою, ти почув чимало корисного й маєш усе як слід обмізкувати.

– Саме так, – відповів парубок, виходячи. – Дякую вам за те, що розповіли мені про моє майбутнє.

– Завжди до твоїх послуг, – мовила, посміхаючись, Анжела.

Вийшовши з крамниці, Ерагон зупинився, аби почекати, доки очі звикнуть до денного світла. Лише за кілька хвилин він зміг спокійно обдумати все почуте. Потім юнак повільно пішов вулицею, та невдовзі прискорив крок і врешті вибіг за межі Тейрма. Ноги швидко понесли його до Сапфіри.

Уже під скелею юнак нарешті покликав дракона, і той миттю спустився по нього, так само швидко піднявши нагору. Там Ерагон розповів про події сьогоднішнього дня.

– Слухай, – сумно сказав він наприкінці розповіді, – Бром таки має рацію: я справді завжди потрапляю в якусь халепу.

– Краще б ти запам’ятав те, що сказав кіт-перевертень, – відмахнулася Сапфіра. – Це куди важливіше.

– Звідки ти знаєш? – поцікавився хлопець.

– Я не впевнена, але, здається, згадані ним назви мають неабияку силу. Наприклад, Ку-ті-ан, – із насолодою вимовила Сапфіра. – Ні, ти неодмінно мусиш тримати це в пам’яті.

– Може, варто розказати про все Брому? – спитав Ерагон.

– Це вже твоя справа, – спохмурнів дракон. – Утім, гадаю, йому зовсім не обов’язково знати про твоє майбутнє. Якщо ти розкажеш про Солембума, старий засипле тебе купою запитань, на які, можливо, ти й не захочеш відповідати. А якщо ти спитаєш тільки про назви, тоді він почне цікавитись, звідки ти про них знаєш. Ти ж не зможеш сказати йому неправду?

– Ні, – погодився Ерагон. – Мабуть, я нічого йому не казатиму. Але якщо все це надто важливе, щоб його приховувати?

Вони ще довго гомоніли, аж доки не втомилися переконувати одне одного. Тоді друзі просто сіли поруч і до самісінького вечора розглядали довколишні краєвиди.

За якийсь час Ерагон уже поспішав до Тейрма й невдовзі постукав у двері Джоудового будинку.

– Ніл уже повернувся? – спитав хлопець дворецького.

– Так, сер. Гадаю, він у кабінеті, – пролунало у відповідь.

– Дякую, – кивнув юнак і подався до кабінету. Там він побачив Брома, що сидів біля каміна й пихкав люлькою.

– Як усе пройшло? – спитав Ерагон.

– Препаскудно! – буркнув Бром, не виймаючи люльки з рота.

– Але ж ви розмовляли з Брандом?

– Так, без жодних утішних наслідків. Цей торговий розпорядник – найгірший різновид бюрократа. Він дотримується найдрібніших правил, із задоволенням вигадуючи ще й свої власні, аби тільки ускладнювати людям життя! До того ж, він уважає, що робить це для загального добра.

– То він не дозволив проглянути записи? – спитав Ерагон.

– Ні, – знов буркнув Бром. – Що я йому вже тільки не казав, він залишився непохитний. Навіть відмовився від хабара, досить великого! Раніше я гадав, що непродажних вельмож узагалі не існує, а от тепер вважаю їх гіршими за звичайнісіньких мерзотників.

Старий люто запихкав димом і нерозбірливо вилаявся.

– І що ж тепер? – спитав юнак, перечекавши напад Бромової люті.

– Наступного тижня почну вчити тебе читати! – відповів той.

– А потім?

– А потім на Бранда чекатиме сюрприз, – розплився в посмішці Бром. Ерагон почав був розпитувати який саме, та старий тільки відмахнувся.

Вечеряли друзі в розкішній їдальні. Джоуд сидів по один бік столу, непривітна Гелена —

по другий. Бром із Ерагоном усілися посередині, але така позиція видалась парубкові не зовсім затишною. З обох боків було порожньо, тож єдине, що його тішило, це можливість швидкої втечі. Думка про неї заспокоювала юнака, коли той ловив на собі похмурі погляди господарки будинку.

Вечеря відбувалася в цілковитій тиші, оскільки господарі відразу ж узялися за страви. «Навіть на похороні часом буває веселіше», – мимохіть подумав Ерагон. Адже справді буває. Наприклад, у Карвахолі він відвідав чимало похоронів, і на жодних поминках не було так сумно. А тут наче нікого й не ховають, але хвилі обурення й люті, що їх випромінює Гелена, так і накривають його з головою.

Про навчання й таємні плани

Бром нашкрябав вугіллям на пергаменті абетку й показав її Ерагонові.

– Це літера «а», – сказав старий. – Запам’ятай.

Із цього дня почалась Ерагонова наука. Це було дуже цікаво, але водночас важко. Маючи багато вільного часу, а також гарного й наполегливого вчителя, юнак швидко досяг неабияких успіхів.

Невдовзі вони встановили новий розпорядок дня. Кожного ранку Ерагон прокидався, снідав на кухні, потім ішов до кабінету на заняття, де намагався запам’ятати, які звуки відповідають тим чи іншим літерам. Бувало й таке, що літери починали танцювати в нього перед очима, тож не давали юнаку зосередитись на чомусь іншому.

А надвечір вони з Бромом ішли за будинок вправлятися на мечах. Слуги та місцева малеча з подивом витріщалася на загадкових прибульців. Якщо залишалися дрібка вільного часу, тоді Ерагон повертався до своєї кімнати, де за щільно завішеними шторами вправлявся в магії.

Увесь цей час юнака дуже хвилювала доля Сапфіри, тож він ходив до неї щовечора, але їхні зустрічі були надто короткими. Удень дракон полював десь далеко за містом, адже полювати ближче – означало наражатися на небезпеку. Ерагон робив усе, що міг, хоча знав, що єдиним способом скрасити Сапфірину самотність були довгі спільні прогулянки.

Щодня в Тейрмі переказували якісь кепські новини. Прибуваючи до міста, торговці розповідали про жахливі напади вздовж усього берега. Казали, що багаті люди зникають уночі з власних домівок, а на ранок сусіди знаходять їхні спотворені тіла. Ерагон часто чув, як Бром із Джоудом пошепки обговорювали ці події, але коли юнак наближався, вони чомусь миттю замовкали.

Дні минали швидко, і незабаром закінчився перший тиждень. Здавалося, Ерагон щойно-щойно почав учитися, але вже міг читати цілі сторінки без Бромової допомоги. І хоча зараз юнак читав повільно, він знав, що невдовзі наздожене свого вчителя.

– Ти маєш з усим цим упоратись, – щоразу підбадьорював юнака незворушний Бром.

Якось старий нарешті покликав Джоуда з Ерагоном до кабінету.

– Тепер, коли ти вивчився читати, – звернувся він до хлопця, – нам слід рухатись далі.

– Що ви маєте на увазі? – здивувався Ерагон.

На Бромовому обличчі промайнула хитра посмішка.

– О-о-о, я знаю цю посмішку! – простогнав Джоуд. – Вона означає, що ми незабаром устрягнемо ще в якусь халепу!

– Ти перебільшуєш! – удавано обурився Бром. – Хоча хтозна… Одним словом, ми зробимо так… – і старий переповів друзям свій план…

– Сьогодні вночі або завтра вранці ми вирушаємо, – сказав Ерагон Сапфірі після того, як відбулася таємна нарада з Бромом.

– Усе так несподівано, – озвався дракон. – Ти впевнений, що це безпечно?

– Не знаю, – знизав плечима юнак. – Цілком можливо, що нам доведеться дати драла від місцевих воїнів…

Відчувши Сапфірине хвилювання, він спробував її заспокоїти:

– Але я гадаю, що все буде гаразд. Ми з Бромом володіємо магією та й б’ємося теж непогано…

Валяючись на ліжку, Ерагон розглядав стелю. Горло стискала якась гіркота й сум, а руки тремтіли від хвилювання. «Я не хочу покидати Тейрм, – уже засинаючи, раптом збагнув хлопець. – Тут було непогано. Я б усе віддав, аби знову не втрачати коріння… Гарно було б залишитись десь тут, живучи, як нормальні люди. Але цього, мабуть, ніколи не станеться, доки Сапфіра зі мною… Ніколи».

Уві сні Ерагон здригався від неймовірних жахіть і радісно посміхався чомусь невідомому. Несподівано йому наснився дивний сон, так, ніби він побачив світ чужими очима. Перед ним біла жінка, закута в кайдани в холодній камері. Крізь заґратоване віконце, високо під стелею, линуло місячне сяйво, освітлюючи обличчя бранки. Її щокою, неначе рідкісний діамант, скотилася самотня сльоза.

Вражений у саме серце, Ерагон прокинувся, наче отримав стусана, та й собі ледь не заплакав. Потім він знову поринув у тривожний сон.

Злодії в замку

Коли золотаве сонце вже сідало за обрій, Ерагон прокинувся ще раз. Червоні та жовтогарячі промені заполонили кімнату, спадаючи на ліжко. Вони пестили парубкові спину, і йому зовсім не хотілося вставати. Він іще трохи покуняв, але перегодом промені зникли й Ерагонові зробилося холодно. Сонце сховалось за горизонт, заливши небо яскравими барвами. Отже, час вирушати!

Ерагон закинув на спину лук і сагайдак. Меча хлопець залишив, бо той заважав під час ходи. До того ж, йому зовсім не хотілося його брати, ліпше вже скористатись стрілою чи навіть магією. Натягнувши поверх сорочки куртку, юнак ретельно її застебнув. Схоже, він трохи нервував, чекаючи, доки надворі западе темрява. Потім Ерагон обережно вийшов у коридор, пильнуючи, аби ні за що не зачепитися зброєю.

Тут до юнака приєднався Бром із мечем і палицею в руках.

Джоуд, одягнений у чорний камзол, чекав їх надворі. На поясі він мав шкіряну торбинку й елегантну рапіру. Глянувши на його зброю, Бром скептично сказав:

– Ця шпичка для жаб затонка для справжньої бійки. Що ж ти робитимеш, коли на тебе нападуть із мечем чи шпагою?

– Не мели дурниць, – відмахнувся Джоуд. – У вартових немає мечів. А ця шпичка для жаб міцніша за будь-яку шпагу.

– Ну, як знаєш, – знизав плечима Бром.

Ніби прогулюючись, вони рушили вулицею, уникаючи вартових. Ерагон почувався напружено, його серце шалено калатало. Коли друзі проходили повз крамницю Анжели, увагу юнака привернув якийсь рух на даху, але він нічого не зміг розгледіти. Несподівано в нього зачесалася долоня, змусивши парубка знову глянути на дах, але – марно.

Бром повів їх уздовж міського муру. Коли вони дісталися замку, небо вже почорніло. Дивлячись на похмурі стіни фортеці, Ерагон несподівано здригнувся, уявивши собі сумну долю ув’язнених. У цей час Джоуд, мовчки випередивши Брома, наблизився до воріт і постукав.

За хвилину заґратоване віконечко відчинилося, і з нього визирнув невдоволений вартовий.

– Чого вам? – дихнув він на прибульців запахом рому.

– Нам треба всередину, – відповів Джоуд.

– Навіщо? – набурмосився страж, пильніше оглядаючи непроханих гостей.

– Цей хлопець, – кивнув старий на Ерагона, – забув у моєму кабінеті одну дуже цінну річ. Ми мусимо її забрати.

Вартовий, якому кортіло якнайшвидше повернутися до своєї пляшки, іще більш спохмурнів.

– Ну добре, проходьте, – нарешті дозволив він. – Але дайте тому неборакові доброго прочухана.

– Неодмінно, – запевнив Джоуд, і у воротах заскреготав засув.

Проходячи повз воїна, Бром тицьнув йому в руку кілька монет.

– Дякую, – буркнув той і подався собі геть. Щойно він зник з-перед очей, Ерагон витягнув лук. Джоуд поквапив їх до головної башти, куди вони обережно рушили, дослухаючись до звуків усередині замку. Біля сховища, де зберігалися записи, Бром зупинився й посмикав за дверну клямку. Зрозуміло, що тут було замкнено, тож старий прошепотів закляття, і двері тихо прочинилися. Бром схопив зі стіни смолоскип, і друзі вбігли всередину, щільно прикривши за собою двері.

Кімната з низькою стелею була всуціль заставлена дерев’яними стелажами, на яких лежали купи паперових сувоїв. На дальній стіні виднілося заґратоване вікно. Пройшовшись кімнатою, Джоуд уважно оглянув папери.

– Сюди! – гукнув він. – Ось записи про товари, які привозилися до міста протягом останніх п’яти років. Дату позначено на воскових печатках.

– Що далі? – спитав Ерагон, задоволений, що вони так швидко знайшли потрібні папери.

– Почнемо з горішніх сувоїв і рухатимемось униз, – наказав Джоуд. – У деяких ідеться тільки про податки. На них не звертайте уваги. Нам потрібні тільки ті, де згадується олія Сейтр.

Він дістав із кишені шматок пергаменту, розстелив його на підлозі, а поруч поставив пляшечку чорнила.

– Це для записів, – пояснив старий.

Не марнуючи часу, Бром згріб із горішньої полиці сувої і, всівшись на підлозі, почав їх вивчати. Недовго думаючи, Ерагон приєднався до нього, водночас слідкуючи за дверима. Через деякий час робота видалась юнакові напрочуд важкою, бо записи в паперах відрізнялися від того, чому навчав його Бром.

Залишаючи згадки про кораблі, що мандрували тільки північними морями, друзі одразу ж відсіяли значну частину канцелярського непотребу. Утім, навіть у такий спосіб вони просувалися надто повільно, занотовуючи поодинокі згадки про прибуття олії Сейтр.

Якщо не зважати на вартового, що час від часу походжав коридором, то за дверима кімнати було тихо. Аж раптом Ерагон відчув неприємне поколювання на шиї. Він спробував не відволікатись, але дивне відчуття ніяк не зникало. Роздратований юнак звів очі й раптом аж підскочив – на підвіконні сидів маленький хлопчисько.

«Допомога потрібна?» – пролунало в Ерагоновій голові. Від несподіванки він тільки витріщив очі. Невже Солембум?

«Це ти?» – з недовірою спитав юнак.

«А хто ж іще?»

«Щось ти не зовсім схожий», – повернувся до паперів Ерагон.

Хлопчак усміхнувся, показавши гострі зуби.

«Мій вигляд не впливає на моє єство, – його зубки зблиснули в задоволеній посмішці. – Невже мене дарма називають перевертнем?»

– Що ти тут робиш? – урвав його парубок.

Хлопчик схилив голову, схоже, розмірковуючи над тим, чи треба відповідати.

«Це залежить від того, що робиш тут ти, – нарешті озвався він. – Ні, якщо просто розважаєшся читанням цього мотлоху, то будь ласка. Тоді мені тут справді нічого робити. Але якщо ви робите щось незаконне, то мушу вас попередити, що вартовий, якому ви дали хабара, уже покликав на допомогу. Тож вас, любий мій, шукають».

«Дякую, що сказав», – відповів Ерагон.

«Хіба ж я щось казав? – здивувався кіт. – Ну, гаразд. Я радив би тобі поквапитись», – і дивовижне створіння, що набрало подоби хлопчиська, уже збиралося зникнути з очей.

«А що ти мав на увазі, говорячи про дерево й склеп?» – спитав його юнак.

«Саме те, що сказав», – пролунало вже з-за вікна.

Ерагон подумки лайнувся, а вголос мовив:

– Нас уже розшукують.

– Звідки ти знаєш? – схопився Бром.

– Я підслухав вартового, – пояснив Ерагон. – Треба мерщій звідси забиратись. Можливо, вони з’ясували, що в Джоудовому кабінеті нас нема.

– Ти впевнений? – спитав Джоуд.

– Так! – гукнув Ерагон. – Вони вже йдуть сюди.

– Це не має значення, – озвався Бром, беручись за наступний сувій. – Ми мусимо закінчити свою справу!

І всі знову кинулись до роботи, ретельно гортаючи папери. Нарешті Бром пожбурив останній сувій на полицю, а Джоуд запхав свої нотатки й чорнило в торбинку. Ерагон не забув про смолоскип.

Щойно вони причинили за собою двері, як здалеку залунало гупання важких чобіт. Бром уже хотів був тікати, але несподівано зрозумів, що забув вимовити над замком закляття. Механізм клацнув саме тоді, коли троє вартових були вже поруч.

– Агов! Відійдіть від дверей! – гукнув один із них.

Удаючи подив, Бром шанобливо зробив крок назад.

– Що вам треба в цій кімнаті? – пролунало запитання, і Ерагон міцніше стис лук.

– Здається, ми просто заблукали, – вичавив із себе Джоуд, чиє чоло вкрилося краплинами поту.

– Ану ж бо, перевір кімнату, – наказав старший одному з воїнів.

Посмикавши двері, той відповів:

– Тут замкнено, сер!

– Це добре, – замислився командир загону. – Не знаю, що ви тут робите, та коли двері замкнено, то можете собі йти. Але слідом за нами.

Вояки оточили прибульців з обох боків і вивели їх на головне подвір’я.

– Очам своїм не вірю! – озирнувся на варту Ерагон. – Вони ж допомагають нам тікати!

– А тепер ідіть через цю браму, – пролунав іще один наказ уже біля центральних воріт. – Тільки не робіть дурниць. Якщо вам щось треба, то зачекайте до ранку.

Прямуючи геть, Ерагон відчував, як очі вартових свердлять їм спини, і щойно ворота зачинились, юнак аж підстрибнув від захвату.

– Спершу дійди живим додому, – похмуро відказав Бром. – А потім будеш святкувати.

Присоромлений парубок сповільнив крок, ідучи поруч зі своїми вчителями. Але вдома він не міг стримати захвату, радісно гукнувши:

– Ми це зробили!

– Так, але тепер треба з’ясувати, чи варто все це наших зусиль, – відповів Бром. Джоуд дістав із полиці географічну карту Алагезії й розгорнув її на столі.

Зліва на мапі далеко на захід простирався океан. Уздовж берега лежало гірське пасмо Хребта. Хадарацька пустеля перебувала в центрі, а на сході мапа закінчувалась. Десь там мали бути вардени. На півдні лежала Сурда, невеличка країна, що від'єдналася від імперії після занепаду вершників. Ерагон чув, що вона таємно підтримує варденів.

Біля східного кордону Сурди були Беорські гори. З давніх переказів Ерагон знав, що вони в десять разів вищі за гори Хребта, хоч і не дуже в це вірив. На схід від Беорських гір на мапі було порожньо.

Недалеко від Сурди лежали п’ять островів: Ніа, Парлім, Уден, Ілліум та Бейрланд. Ніа був скелястим виступом у морі, натомість на Бейрланді існувало маленьке містечко. Далі на північ, неподалік від Тейрма, лежав дивовижної форми острів, що називався Акулячий Зуб. Ще далі на північ було видно величезний острів, схожий на кістляву руку. Ерагон навіть без мапи згадав його назву. Це Вройнгард, прадавня батьківщина вершників, колись славетне, а тепер спорожніле місто, що стало притулком для різних чудовиськ. У центрі Вройнгарда було місто Дору Ареба.

Карвахол виглядав на мапі чорною цяткою посеред Паланкарської долини. На тій самій широті, але з другого боку рівнини, лежав ліс Ду Вельденварден. Його східні кордони губилися на мапі, так само, як і Беорські гори. На заході Ду Вельденварден було заселено, але глибини лісу залишалися безлюдними. У його нетрях причаїлись різні небезпеки, подейкують, страшніші, ніж на Хребті, і ті, хто потрапляв у цей ліс, повертались додому несповна розуму, якщо взагалі повертались.

Раптом юнак аж здригнувся, помітивши в центрі імперії місто Урубейн. Звідти країною керував Галбаторікс зі своїм драконом на ім’я Шруйкан.

– Мабуть, саме тут і живуть разаки, – тицьнув пальцем Ерагон.

– Моли Бога, щоб це був єдиний їхній притулок, – озвався Бром, розгладжуючи мапу зашкарублими пальцями.

Джоуд витяг із торбинки папери й сказав:

– Судячи з того, що я помітив у записах, олію Сейтр відправляють до кожного великого міста імперії. І отримували її здебільшого багаті ювеліри. Але як нам вийти на них без додаткової інформації?

– Гадаю, деякі міста можна відразу ж викреслити, – задумливо сказав Бром. – Разаки плентаються туди, куди їх пошле король. І так буває частенько. А отже, бути готовими до подорожі в будь-який момент вони можуть тільки тоді, коли сидітимуть на перехресті всіх шляхів. Чи не так? – старий збуджено закрокував кімнатою. – Те перехрестя має бути людним, щоб разаки могли прослизнути непоміченими, – вів далі старий. – А ще там має вирувати торгівля, аби якісь незвичні замовлення – наприклад, їжа для коней, – теж не викликали підозри.

– Ти маєш рацію, – кивнув Джоуд. – З огляду на це, ми можемо відкинути більшість північних міст. Отже, залишаються Тейрм, Джилід та Сейнон. Ми точно знаємо, що в Гейрмі їх нема, і олію навряд чи відправлятимуть північніше. Наприклад, до міста Нарда, – воно надто мале для таких замовлень. Сейнон давно відрубано від усього світу… Отже, це Джилід?

– Можливо, – припустив Бром. – Тут є певна іронія долі.

– Авжеж, – погодився Джоуд.

– А як щодо південних міст? – спитав Ерагон.

– Давай поглянемо, – озвався Джоуд. – У нас залишається Урубейн, але нам він не підходить. Якби при дворі Галбаторікса бодай хтось помер від олії Сейтр, то всі одразу б здогадалися, що її закуповують великими партіями. Але в нас залишається ціла купа міст, і будь-яке з них може бути тим, яке ми шукаємо!

– Так, – кивнув Ерагон, – але олію відправляли не до всіх. У записах згадуються лише Куаста, Драс-Леона, Аруфс та Белатона. Перше разакам не підходить, адже місто зусібіч оточене горами. Аруфс так само, як і Сейнон, ізольовано, хоча він і є центром торгівлі. Залишаються Белатона й Драс-Леона, розташовані недалеко одне від одного. Як на мене, для разаків була б найзручнішою Драс-Леона.

– І через неї проходять усі товарні шляхи імперії, – додав Джоуд. – Це справді непогана схованка для разаків.

– Отже, Драс-Леона, – сказав Бром, запалюючи люльку. – А що про неї є в записах?

– Ага, ось! – озвався Джоуд, зазирнувши в пергамент. – На початку року було цілих три поставки олії Сейтр до Драс-Леони. Її відправляли щодватижні, і кожного разу її перевозив один і той самий торговець. Так само було минулого року й позаторік. Навряд чи знайдеться ювелір або навіть ціла компанія ювелірів, у яких вистачило б грошей на таку кількість олії.

– А як щодо Джиліда? – звів брови Бром.

– Звідти дуже важко дістатися вглиб країни, – озвався Джоуд. – До того ж, за останні роки олію там замовляли тільки двічі, – якусь мить подумавши, він додав: – Але ми забули про Хелгрінд.

– Ну звісно, Темні Ворота, – спохмурнів Бром. – Давненько я про них не чував. Але все ж таки мені здається, що для разаків Драс-Леона – найбільш підходяща місцина. Тож ми рушимо саме туди.

Від несподіванки Ерагон аж присів, забувши розпитатися про невідомий йому Хелгрінд. «Я сподівався на швидке переслідування, – розгублено думав юнак. – А тут Драс-Леона… Це ж біс знає де!»

Рішуче згорнувши мапу, Джоуд передав її Бромові.

– Гадаю, вона тобі знадобиться, – сказав старий. – Адже ти частіше мандруєш невідомими землями.

Кивнувши на знак згоди, Бром прийняв подарунок.

– Узагалі, це неправильно, що ви йдете без мене, – сумно посміхнувся Джоуд. – Глибоко в душі я хочу бути з вами, але життя нагадує про мій вік та обов’язки.

– Я знаю, друже, – відповів Бром. – Ти й так чимало зробив для нашої справи, тож час тепер попрацювати молодим.

– А як же ти? – нагадав Джоуд. – Твоя мандрівка коли-небудь закінчиться?

– Та я вже бачу її кінець, – глухо мовив старий. Він загасив люльку, і незабаром геть виснажені друзі розійшлися по своїх кімнатах. Перш ніж заснути, Ерагон подумки переповів Сапфірі все, що сталося цієї ночі.