Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц)

Майбутній мірошник

Коли всі зібрались вечеряти, сонце вже сідало за обрій. Надворі несамовито завивав вітер, розхитуючи будівлю. Ерагон тривожно поглядав на Рорана й чекав якоїсь халепи. Нарешті той озвався:

– Мені запропонували роботу на млині в Терінсфорді, і я вочевидь прийму цю пропозицію.

Герроу повагом доїв і відклав виделку. Він відкинувся на стільці, заклавши руки за голову, і сухо процідив:

– Чому?

Роран став пояснювати, а Ерагон розгублено копирсався у своїй тарілці.

– Зрозуміло, – сказав Герроу, а потім замовк, поглядаючи на стелю. Хлопці застигли, чекаючи на його рішення. – Ну, і коли ти їдеш? – мовив нарешті старий.

– Тобто? – розгубився Роран.

Несподівано напружившись, Герроу стрельнув очима:

– А ти, мабуть, гадав, старий тебе зупинятиме? Я ж знав, що ти скоро одружишся. Було б непогано побачити, як наша родина збільшиться. Катріні пощастило з тобою.

Усміхнувшись, Роран полегшено зіхнув.

– Так коли ти їдеш? – вів далі Герроу.

– Коли Демптон повернеться по свої втулки для млина, – нарешті оговтавшись, відповів парубок.

Герроу кивнув:

– Коли ж саме?

– За два тижні.

– Добре. Маємо час трохи підготуватись. Звісно, нам удвох буде важкувато. Але якщо все буде гаразд, то це ненадовго, – мовив старий і звернувся до Ерагона: – Ерагоне, ти знав про це?

– Сьогодні дізнався… – хлопець винувато знизав плечима. – Це якесь божевілля…

Герроу махнув рукою:

– Це життя! Усе буде добре, – додав він, підвівшись, – час усе загладить. А зараз помиймо посуд.

Ерагон і Роран мовчки заходилися допомагати.

Наступні кілька днів були гнітючими. Ерагон мав кепський настрій. Відповідав коротко, сам ні до кого не озивався. Усе нагадувало йому про від’їзд Рорана: Герроу пакував речі, з полиць та стін зникали звичні предмети, оселя, здавалося, порожніла на очах. Минув тиждень, перш ніж Ерагон зрозумів, які вони тепер далекі з Рораном. Розмовляючи, обом було важко добирати слова, тож спілкування виходило якимсь силуваним і нещирим.

Єдиною розрадою для нещасного Ерагона залишилась Сапфіра. З нею парубок міг поводитись вільно й невимушено, залишаючись відкритим і знаючи, що його розуміють. За два тижні, що передували Рорановому від’їзду, дракон виріс удвічі й був уже заввишки з господаря. Ерагон уподобав собі западинку, де драконова шия нереходила в плечі, і полюбляв у ній умощуватись. По вечорах він частенько там відпочивав, пестячи смарагдову шкіру дракона, і пояснював Сапфірі значення різних слів. Невдовзі та розуміла геть усе, що юнак казав, а іноді навіть коментувала почуте.

Такі години були для Ерагона найщасливішими. Сапфіра виявилась такою ж розумною, як і будь-яка людина. Вона мала складний характер, тож часом здавалася ворожою й неприступною, та взагалі друзі чудово між собою порозумілися, навіть попри те, що від Сапфіри можна було весь час чекати якихось вибриків. Одного разу Сапфіра вполювала орла, але замість того, щоб з’їсти, відпустила його на волю, сказавши:

– Жоден мисливець у небі не має бути схожим на здобич. Краще загинути в польоті, ніж усе життя бути прикутим до землі!

Від’їзд Рорана, а також перестороги Сапфіри зруйнували Ерагонові плани, тож він вирішив познайомити дракона з родиною тоді, коли буде на те більш слушний час. Парубок змирився, бо знав – варто лише розповісти історію про дракона, як на нього миттю посиплються докори, звинувачення, застороги. Залишалося тільки чекати.

Напередодні від’їзду Ерагон вирішив поговорити з Рораном. Двері його кімнати були відчинені, на столику стояла гасова лампа, блимаючи мерехтливим світлом. Бильця осиротілого ліжка відкидали довгі тіні на порожні полиці, що тяглися до самісінької стелі. Роран обмотував ковдрами свою поклажу. Вигляд мав понурий і виснажений. На мить відволікшись, він узяв щось з-під подушки й підкинув на долоні. Це був уламок гірської породи, який Ерагон подарував йому кілька років тому. Роран спробував запхати його до одного з клунків, але потім передумав і знов поклав на полицю. Ерагонові стисло горло, і він, зробивши крок назад, тихо подався геть.

Чужинці в Карвахолі

Вранці всі швидко поснідали й випили гарячого чаю. Тепло з пічки розтопило на вікнах паморозь, і на підлозі з’явились мокрі плями. Ерагон дивився на Герроу з Рораном, які присіли біля грубки, і думав, що тепер уже, певно, нескоро зможе побачити їх разом.

Незабаром Роран уже зашнуровував свої чоботи. Величезний клунок лежав поруч. Герроу мовчки чекав, засунувши руки глибоко в кишені. Сорочка на старому обвисла, він виглядав дуже виснаженим. Попри вмовляння хлопців, він не схотів проводжати Рорана – сказав, що так буде краще для всіх.

– Усе взяв? – востаннє спитав Герроу в Рорана.

– Та наче все, – озвався той. – Ми можемо вирушати.

Старий кивнув і витяг з кишені невеличку торбинку. Коли він простяг її Роранові, усередині дзенькнули монети.

– Я відкладав це для тебе, – пояснив Герроу. – Тут зовсім небагато, але на пиво вистачить.

– Дякую, спробую не витрачати на дурниці, – відповів Роран.

– Роби, як знаєш, це твої гроші, – кивнув старий. – Більше не маю чого тобі дати, окрім батьківського благословення. Прийми його, якщо хочеш, хоч користі з нього й небагато.

– Це велика честь для мене, – відповів на те Роран хрипким від хвилювання голосом.

– Ну то прийми його й ходи собі з миром, – сказав на завершення Герроу й поцілував Рорана в чоло. Виходячи, він несподівано озирнувся: – Не думай, що я про тебе забув, Ерагоне. Я маю сказати вам обом одну річ. І саме зараз, коли ви йдете. Запам’ятайте мої слова, і ви не пошкодуєте.

Він суворо глянув на хлопців:

– По-перше, нікому не дозволяйте над собою панувати. Майте власну голову на плечах і не довіряйте чужинцям. Можна бути вільним і водночас скутим гірше за невільника. Тому скрізь відкривайте вуха, але не серце. Шануйте тих, хто має владу, але сліпо не підкоряйтесь. Керуйтеся здоровим глуздом, але ніколи не судіть ближнього. Ні перед ким не скоряйтеся, хай там який титул чи посаду він має. Ставтеся до всіх з повагою, інакше вам будуть мстити. Будьте розсудливі з грішми. Майте власну думку, і люди будуть вас шанувати.

Трохи помовчавши, старий додав:

– Що ж до кохання, то… раджу вам бути чесними. Чесність – це найпевніший спосіб достукатись до чийогось серця й завоювати взаємне почуття. Ось і все, що я хотів вам сказати.

Здавалося, що насамкінець Герроу засоромився своїх слів.

Він узявся за Роранову торбу:

– Час рушати. Надворі розвиднюється, тож Демптон, напевно, уже чекає.

Роран закинув торбу на плечі й обняв Герроу:

– Я повернуся, як тільки зможу, – пообіцяв він.

– Гаразд! – відповів Герроу. – А зараз іди й не хвилюйся за нас.

Нарешті всі попрощалися. Ерагон з Рораном вийшли надвір, озирнулись і помахали Герроу. Той підняв у відповідь кістляву руку й сумно дивився, як хлопці вибираються на битий шлях. Потім він із гуркотом зачинив двері. Щойно цей прощальний звук пролунав у ранковій тиші, Роран несподівано рвучко спинився.

Ерагон теж озирнувся, так, наче востаннє оглядав знайомий пейзаж. Його погляд затримався на самотніх будівлях. Несподівано вони здалися йому такими маленькими-маленькими… Легкий димок, що линув у небо, був єдиною ознакою людської присутності в цьому Богом забутому краї.

– Це був для нас цілий світ, – сумно зітхнув Роран.

– Але ж він не був поганим, – з докором сказав Ерагон.

Роран неуважно кивнув, розправив груди й рушив назустріч новому життю. Хлопці спустилися з пагорба, а рідна оселя зникла за обрієм.

* * *

Коли вони дісталися Карвахола, надворі тільки-тільки почало сіріти, але кузня була вже відчинена. Зсередини приємно віяло теплом. Біля горнила, в якому палахкотів вогонь, повільно роздував величезні міхи Балдор. Перед горном стояло чорне ковадло й окута залізом діжка з соляним розчином. На стінах було розвішане різноманітне ковальське знаряддя: велетенські щипці, обценьки, молотки різної форми, долота, напилки, рашпілі, різці, шматки заліза, призначені для кування, лещата, ножиці, мотики та лопати. Хорст із Демптоном стояли біля довгого столу.

Посміхаючись з-під розкішних рудих вусів, Демптон підійшов до хлопців:

– А, Роране! Радий, що ти прийшов. З новими жорнами я маю тепер більше роботи й сам не впораюся. Ти готовий?

Роран підкинув торбу на плечі:

– Так. Коли вирушаємо?

– Спочатку мені треба залагодити кілька справ, але за годину ми вже будемо в дорозі.

Посмикуючи вуса, Демптон звернувся, нарешті, й до Ерагона, а той чогось зніяковів:

– А ти, мабуть, Ерагон? Я міг би й тобі запропонувати якусь роботу, але та, що в мене була, уже дісталась Роранові. Можливо, пізніше, чи не так?

Ерагон силувано посміхнувся й потис мірошникові руку. Той був непоганою людиною й за інших обставин обов’язково б сподобався парубкові, але зараз ліпше б він узагалі не з’являвся в Карвахолі зі своєю роботою.

– Ну от і добре, – крекнув Демптон. Далі він говорив уже тільки з Рораном, пояснюючи йому, як працює млин.

– Усе готове, – урвав їхню розмову Хорст, показуючи на стіл, де було звалено чималу купу втулок. – Можеш забрати їх, коли вирушатимеш.

Чоловіки потисли один одному руки, і Хорст вийшов з кузні, жестом покликавши за собою Ерагона.

Зацікавлений парубок вийшов надвір. Коваль, схрестивши руки, стояв на ґанку. Не озираючись, Ерагон кивнув головою в бік кузні:

– Що ви про нього думаєте?

– Непоганий чолов’яга. Роранові буде в нього добре, – прогримів Хорст. Потім задумливо струсив металеву стружку з фартуха й поклав свою велетенську руку Ерагонові на плече:

– Ти пригадуєш свою сварку зі Слоуном?

– Якщо ви про гроші за м’ясо, то я, звісно ж, не забув, – відповів Ерагон.

– Та ні, хлопче, я тобі довіряю. Я просто хотів би знати, чи той камінь іще й досі в тебе.

У Ерагона тьохнуло серце. «Чого ні з того ні з сього він про це питає? Невже хтось бачив Сапфіру?» – думав юнак, намагаючись не показувати свого хвилювання, а вголос сказав:

– Так, він у мене. А чому ви питаєте?

– Як повернешся додому, викинь його куди знаєш, – з притиском мовив Хорст. – Учора тут були двоє. Загадкові люди в чорному, озброєні мечами. Мороз ішов по шкірі від одного їхнього вигляду. Вони всіх питали, чи не знаходив хто бува такого каменя, як у тебе. Та вони ще й досі тут. Усе нишпорять і випитують.

Ерагон зблід.

– Звісно, ніхто їм нічого не сказав, бо люди не хочуть зайвих неприємностей. Але я знаю декого, хто міг би тебе виказати, – закінчив Хорст.

Ерагон аж заціпенів від жаху. Вочевидь, той, хто закинув камінь на Хребет, таки вийшов на його слід. Або про Сапфіру дізналась імперія. Навіть не знати, що гірше. «Думай! Думай! – наказав сам собі хлопець. – Яйця вже немає. Знайти його неможливо. Але якщо вони знають про його існування, то можуть знати й про те, що сталося згодом… Можливо, Сапфіра вже зараз у небезпеці! Потрібна вся витримка, щоб не виказати себе». Сяк-так оговтавшись, Ерагон нарешті сказав:

– Дякую, що попередили. А ви часом не знаєте, де ті люди зараз?

Голос юнака ледь помітно тремтів.

– Я попередив тебе зовсім не задля того, щоб ти з ними зустрічався! Мерщій забирайся з Карвахола. Повертайся додому.

– Гаразд, – сказав Ерагон, аби заспокоїти коваля. – Якщо ви гадаєте, що так буде краще…

– Гадаю, – вже м’якше озвався Хорст. – Може, я й дарма гарячкую, але ті чужинці мені дуже не сподобались. Буде краще, коли ти пересидиш удома, доки вони не підуть геть. Я постараюсь зробити так, щоб вони не потрапили на вашу ферму, хоч і не певен, що мені пощастить.

Ерагон з вдячністю глянув на здорованя. Він шкодував, що не може розповісти про Сапфіру.

– Ну то я вже йду, – заквапився парубок. Повернувшись до кузні, він попрощався з Рораном, міцно потиснувши братові руку.

– Хіба ти не побудеш тут бодай ще трішки? – здивувався той.

Ерагон сумно посміхнувся. Братове запитання його зворушило.

– Мені нічого тут робити, ти ж усе одно скоро підеш, – відповів він.

– Ну що ж, гаразд, – розгублено сказав Роран. – Мабуть, тепер ми побачимось аж за кілька місяців.

– Я впевнений, що цей час мине дуже швидко, – відповів Ерагон. – Будь обережний та швидше вертайся додому.

Він обійняв Рорана й вийшов. Хорст усе ще стовбичив на вулиці. Відчуваючи, як той за ним спостерігає, Ерагон удавано рішуче закрокував вулицею – геть з Карвахола. А коли кузня зникла з поля зору, юнак шмигнув за якийсь будинок і крадькома повернувся до села.

Обережно, прислухаючись до найменшого звуку, Ерагон обстежив кожну вулицю. Подумки хлопець шкодував, що залишив свій лук на фермі. Так Ерагон нишпорив по Карвахолу, уникаючи людей, аж поки не став свідком випадкової розмови. Він мав гострий слух, проте ледь розрізняв слова, що долинали з-за рогу одного з будинків.

– Коли це сталося? – сичав вкрадливий голос, наче масло на сковорідці. У ньому вчувалася придушена зміїна злість, від якої волосся на голові ставало дибки. Йому ледь чутно відповіли.

«Та це ж Слоунів голос!» – упізнав юнак м’ясника, подумки пообіцявши при нагоді обов'язково натовкти йому пику.

Раптом озвався третій голос. Він був глибокий і гугнявий, викликаючи в уяві бридку гнилизну, плісняву та інші гидкі речі, про які ліпше не згадувати:

– А ви впевнені? Бо буде дуже прикро, якщо ви помилились. Це було б дуже-дуже… неприємно.

Ерагон аж здригнувся, уявивши, що ці люди можуть зробити. Цікаво, чи здатен хтось інший, окрім слуг імперії, так погрожувати? Певно, що ні, але той, хто підкинув це яйце, має ще більшу владу.

– Так, я впевнений. Тоді камінь був у нього. Я не брешу. Про це знає багато людей. Спитайте в них.

Здається, Слоун неабияк перепудив. Він іще щось додав, але Ерагон не розчув, що саме.

– Люди не надто охочі до… співпраці, – глузливо озвався незнайомець. – Але те, що ви розповіли, нам допоможе. Ми вас не забудемо.

Жодних сумнівів щодо цього Ерагон не мав.

Слоун пробелькотів щось у відповідь, і Ерагон почув, як ті люди подались собі геть. Він визирнув з-за рогу, аби все розгледіти. Посеред вулиці стовбичили дві високі постаті. Обидва незнайомці були вбрані в довгі чорні мантії, з-під яких визирали мечі в піхвах. Одяг вкривали якісь символи й майстерне гаптування сріблом. Їхні обличчя ховалися під глухими каптурами, а на руках були рукавички. Постаті незнайомців виглядали згорбленими, так, наче вони мали на спинах незручну поклажу.

Аби роздивитися краще, Ерагон висунувся трішки вперед. Один із чужинців пригнувся і з дивним рохканням глянув на свого приятеля. Обидва вони раптом озирнулися й присіли, ніби приготувавшись до стрибка. Ерагонові перехопило подих, він завмер від жаху. Парубок прикипів поглядом до вкритих каптурами облич. Якась дивна сила скувала його волю й не дала зрушити з місця. Подумки він скомандував сам собі: «Тікай!». І вже хотів був дременути, але не зміг… Чужинці вже прямували до хлопця нечутною ходою. Той знав, що його помітили. Обидві потвори наближалися, витягаючи мечі…

– Ерагоне! – пролунав раптом поруч крик.

Почувши своє ім’я, юнак аж підскочив від несподіванки. Незнайомці так само вклякли на місці. Здалеку до парубка мчав Бром. Тих двох старий не міг бачити. Ерагон хотів попередити свого рятівника, але язик його не послухався.

– Ерагоне! – знову гукнув Бром.

Чужинці знову глянули на хлопця, потім розвернулися й зникли між будинками.

Ерагон упав на землю. Він тремтів, на його чолі виступив піт, а долоні стали липкими. Старий допоміг Ерагонові підвестися, подавши йому руку:

– Ти виглядаєш так, наче хворий. З тобою все гаразд?

Сяк-так оговтавшись, Ерагон ствердно кивнув. Він кліпав очима, роззираючись довкола:

– У мене просто запаморочилось у голові… але це вже минуло. Дивно, я не знаю, що це було.

– Усе буде добре, – сказав Бром, – але зараз тобі краще піти додому.

«Так, мені треба додому! – подумав парубок. – Я мушу бути на фермі раніше за них!» А вголос він мовив:

– Гадаю, ви маєте рацію. Я, мабуть, трохи занедужав.

– У такому разі, рідна домівка – це найкраще, що може для тебе бути. Звісно, йти туди далеченько, але коли дістанешся, то почуватимешся значно ліпше. Давай я проведу тебе до шляху.

Ерагон не заперечував, тож Бром узяв його під руку, й вони обидва пішли. Якийсь час було чутно лише порипування снігу під Бромовою палицею.

– Чому ви мене розшукували? – нарешті спитав Ерагон.

Бром знизав плечима:

– Просто цікаво. Я дізнався, що ти тут, тож вирішив спитати, чи ти бува не згадав імені того торговця?..

«Якого торговця? Про що це він?» – Ерагон не зумів приховати своєї розгубленості й озвався якось невпевнено:

– Ні, не згадав.

Бром скрушно зітхнув, ніби пересвідчившись у тому, що він заздалегідь і так знав, і почухав свого орлиного носа:

– Ну, то коли згадаєш, обов’язково перекажи мені. Дуже вже мене зацікавив отой твій торговець, що стільки всього знає про драконів.

Ерагон неуважно кивнув. Після того вони мовчки вийшли на шлях.

– Біжи додому, – сказав Бром. – Не думаю, що тобі слід затримуватися десь по дорозі.

І подав на прощання правицю.

Ерагон потиснув старому руку, але при тому якось зачепився краєм рукавички, і вона злетіла з долоні, впавши на сніг. Покректуючи, старий підняв її.

– Я такий незграбний, – почав був він, подаючи рукавичку юнакові. Та коли Ерагон її брав, цупкі Бромові пальці вчепилися в його долоню й різко вивернули догори. На мить промайнула срібляста мітка. Бром зблиснув очима, але Ерагон уже висмикнув руку й одягнув рукавичку.

– Бувайте здорові, – з притиском сказав парубок і подався, нарешті, геть. Він чув, як за його спиною Бром насвистує веселу пісеньку.

Доленосний політ

Ерагон мчав додому так, що йому аж паморочилося в голові. Він біг щодуху, не зупиняючись навіть годі, коли груди стискало від браку повітря. Несучись обмерзлим шляхом, парубок намагався подумки покликати Сапфіру, але та була надто далеко для контакту. Він думав про те, що сказати Герроу. Вибору не було, і йому вже час знати про дракона.

Коли юнак нарешті дістався додому, він ледь переводив подих, а його серце скажено калатало. Герроу порався біля стайні. «Сказати йому просто зараз? – подумав Ерагон. – Та ні, він не повірить, аж доки сам не побачить дракона. Тож зробимо інакше». Юнак крадькома обійшов ферму й чкурнув до лісу. «Сапфіро!» – подумки кликав він на ходу.

«Я йду!» – тривожно пролунала ледь чутна відповідь. Невдовзі по тому почулися помахи важких крил, і ось уже дракон став перед Ерагоном. «Що сталося?» – спитав він.

Юнак торкнувся дружнього плеча й заплющив очі. Сяк-так заспокоївшись, він коротко розповів про те, що трапилось. При згадці про чужинців Сапфіра раптом відсахнулась, позадкувала й, голосно заревівши, хльоснула хвостом над головою в Ерагона. Парубок ледь устиг пригнутися, помітивши, як хвіст одним махом зніс сніговий замет. Жах і спрага крові хвилями вирували довкола дракона. «Вогонь! Смерть! Вороги! Убивці!» – вчувалося юнакові.

«Та що з тобою?», – якомога лагідніше спитав був Ерагон, але наштовхнувся на глуху стіну нерозуміння, крізь яку годі було пробитися його думкам. Сапфіра знову заревіла, встромивши кігті в землю й видираючи мерзлі грудки.

– Припини! – не витримав юнак. – Герроу почує!

«Клятви порушено, душі загублено, яйця розтрощено! – не вгавав розлючений дракон. – Усюди кров. Убивці!»

У розпачі Ерагон перестав дослухатися до виру її почуттів, слідкуючи тільки за небезпечним хвостом. Коли той знову пролетів над його головою, він кинувся до дракона й, підстрибнувши, вчепився за один із його шипів. Підтягнувшись, парубок виліз верхи й вмостився в западині на шиї, відчайдушно намагаючись втриматися під час чергового нападу люті.

– Та годі вже, Сапфіро! – несамовито закричав він.

Почувши ці слова, та припинила ревіти. Юнак, як міг, заспокоював розлюченого дракона. Раптом Сапфіра присіла, звівши крила, відштовхнулася від землі, й за мить вони вже були в повітрі.

Від несподіванки Ерагон аж скрикнув. Він побачив, як земля пірнула вниз, і вони злетіли над деревами. Сила повітря перекидала його з боку на бік, забиваючи памороки. Але Сапфіра не звернула на його крик уваги, вона летіла вбік Хребта. Краєм ока парубок помітив далеко знизу рідну ферму й річку Анору. Він зіщулився від страху й міцніше вчепився в драконову шию, ледь стримуючи нудоту, яка підступила до горла, коли Сапфіра зненацька піднімалася вище. Нарешті вона вирівняла свій лет, і хлопець спробував роззирнутися навсібіч.

Повітря було таке холодне, що вії вкрилися памороззю. Із неймовірною швидкістю вони долетіли до гір, що зазвичай здавалися такими далекими. Згори тутешні вершини були схожі на велетенські ікла, що тільки й чекали, аби дрібно пошматувати свою жертву. Сапфіра несподівано схилилася набік, і. Ерагон посунувся у своєму сідлі, ледь не зірвавшись униз.

Притиснувши голову до драконового тіла, парубок подумки благав: «Нам треба вертатися. Ті чужинці ось-ось прийдуть на ферму. Треба попередити Герроу. Мерщій назад!». Але Сапфіра не озивалась. Ерагон відчайдушно намагався пробитись до її розуму, та щоразу натикався на стіну ненависті й жаху. Утім, парубок не здавався. Він бився об цю стіну ще й іще, намагаючись змусити дракона повернутись, та все було марно.

Невдовзі довкола вже височіли суцільні гори, що здіймалися білими мурами, над якими де-не-де стриміли сірі гранітні скелі. Блакитні льодовики, застиглі між ними, здавалися мертвими ріками. Унизу було видно глибокі ущелини, а десь іздалеку лунали стривожені крики птахів, що помітили Сапфіру. Зграйка диких кіз урозсип кинулась навтьоки скелястими виступами.

Різкі повітряні вихри, що вирували довкола Сапфіриних крил, безжально тріпали Ерагонове тіло, а коли дракон повертав шию, хлопця кидало з боку на бік. Тим часом дракон, здавалося, не відчував утоми, збираючись летіти цілу ніч. Та невдовзі, коли почало вже сутеніти, Сапфіра рвучко, ніби пірнаючи, стала знижуватись.

Ерагон глянув уперед. Він помітив, що вони летять прямо на невеличку галявину в межигір’ї. Опускаючись широкими колами, Сапфіра сповільнювала рух доти, доки нарешті не залопотіла крильми й не торкнулася землі. Її могутні м’язи напружились, приймаючи на себе удар. Сідаючи, дракон трохи підскочив, аби відновити рівновагу, і Ерагон зіслизнув униз, не чекаючи, доки той складе крила.

На землі в Ерагона геть несподівано підкосилися ноги, тож він упав прямісінько в сніг. Його пройняв жахливий біль, такий гострий, що на очах аж виступили сльози. М’язи, перебуваючи в постійній напрузі, затекли й тремтіли. Юнак перевернувся на спину й знеможено випростався. Трохи перегодом він змусив себе глянути на ноги. Крізь вовняну тканину на стегнах проступили дві великі плями. Ерагон спробував був зняти штани й аж скривився від болю: шкіра на ногах була до крові обдерта драконовою лускою. Мороз пекуче залоскотав голе тіло, тож Ерагон похапцем знов одягнув штани. Юнак аж сичав від болю, коли тканина торкалася ран. Він хотів був підвестися, та ноги ще й досі його не тримали.

Тим часом швидко сутеніло, і похмурий ландшафт ховався в темряві. Місцевість, що невблаганно зникала з поля зору, була йому незнайома. «От і занесло мене невідомо куди, та ще взимку, я сам на сам з цим божевільним драконом, – думав Ерагон. – Я не можу ходити, не можу знайти собі притулок. Настає ніч. Але хай там що, завтра я мушу бути на фермі. І є тільки одна можливість так швидко туди дістатися. Але ще одного такого польоту я не витримаю». Парубок тяжко зітхнув. «Якби ж то Сапфіра могла дихати вогнем», – подумав він, помітивши, як та тремтить і тулиться до нього. Непробивний мур відчаю, здається, уже зник. Ерагон знову спробував почати розмову.

– Скажи, чому згадка про тих чужинців так тебе налякала? – обережно спитав він.

– Тому, що вони вбивці, – прошепотіла Сапфіра.

– Герроу в небезпеці, а ти тягнеш мене в цей божевільний політ! Хіба ж ти не можеш мене захистити? – наполягав юнак.

Сапфіра загарчала, клацнувши щелепами.

– Ага, – зрадів Ерагон, – значить можеш, то навіщо тоді тікати?

– Чужа смерть отруює єство, – відповів на те дракон.

Парубок звівся на ліктях, ледь стримуючи роздратування.

– Сапфіро, поглянь, де ми! – вигукнув він у розпачі. – Сонце вже сіло, а я через ці перегони обідрав собі ноги, наче луску з риби! Ти цього хотіла?

– Ні, —засмутився дракон.

– Тоді навіщо ти це зробила? – знесилено спитав юнак. У думках Сапфіри він прочитав, що та страждає через його біль, але не через свій власний вчинок. Вона відвернулась, так нічого й не відповівши. На морозі в Ерагона почали заклякати ноги, і, хоча холод трохи вгамовував біль, хлопець знав, що довго так не протягне. Тоді він змінив тактику.

– Я замерзну тут на смерть, якщо ти не знайдеш прихистку, де можна було б зігрітися, – озвався він. – Назбирай хоч якогось хмизу, врешті-решт.

Дракон, здається, тільки цього й чекав. Він зрадів, що допит закінчено.

– У цьому немає потреби, – сказала Сапфіра. – Я ляжу поруч з тобою й накрию тебе своїми крилами. Мій вогонь зігріє тебе.

Ерагон відкинувся назад, вдарившись потилицею об мерзлий сніг.

– Добре, але спочатку розчисти тут усе довкола. Так буде зручніше, – озвався він стомлено. У відповідь Сапфіра одним помахом хвоста змела найближчий замет, а потім дбайливо зчистила з місцини, що утворилася, сніг, прибравши навіть найменші грудочки. Ерагон невтішно поглянув на багнюку, що з’явилася перед ним.

– Я все одно не зможу туди дійти. Тобі доведеться допомогти мені, – звернувся він до своєї рятівниці.

Тієї ж миті драконова голова, завбільшки з його тулуб, схилилася до нього. Юнак зазирнув у великі сині очі й схопився руками за один із гладеньких кістяних шипів. Сапфіра обережно підвела голову, тягнучи Ерагона на собі. Так само обережно вона перенесла його на розчищену місцину.

– Тихше, тихше, – простогнав юнак, коли його ноги зачепилися об уламок скелі й він відчув пекучий біль.

Уклавши свого господаря, дракон умостився поруч і підставив йому теплий живіт. Ерагон притулився до гладенької лускатої шкіри, а тим часом над ним простяглося драконове крило, утворивши над головою живий намет. Зовсім скоро юнак почав зігріватися.

Він втягнув руки всередину куртки, обмотавши рукава довкола шиї. Уперше за весь день юнак відчув, як його шлунок аж злипається від голоду. Утім, навіть голод не давав забути про головне: чи дістанеться він ферми, перш ніж там з’являться чужинці? І що буде, коли він раптом спізниться? «Якби я навіть зміг видертися верхи на Сапфіру, ми все одно не встигнемо, – думав парубок. – Чужинці будуть там значно раніше». Він заплющив очі, відчувши, як по щоці скотилася сльоза. «Що ж я накоїв?» Ця думка не давала йому спокою.