Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

«Хіба ж я схожий на мертвого?» – ображено спитав Герроу.

«Я не можу вам допомогти», – м’яко відповів Ерагон, відчуваючи, як на очі йому навертаються сльози.

Несподівано пролунав рев, і Герроу обернувся на одного з разаків. «Тоді ти помреш», – прошипів той і рушив на хлопця.

Ерагон прокинувся в холодному поту й довго дивився на мерехтіння зірок.

– Усе буде добре, малий, – ніжно озвалась Сапфіра.

Дарет

Дарет було розташовано по обох берегах річки Нінор, поруч з якою він, власне кажучи, тільки й міг існувати. Маленьке село виглядало занедбаним і не подавало жодних ознак життя.

Обережно роззираючись навсібіч, Бром із Ерагоном наблизились до нього. Цього разу Сапфіра сховалася неподалік і була готова будь-якої миті прийти на допомогу.

Прибульці в’їхали в Дарет, намагаючись не порушувати загальну тишу. Здоровою рукою Бром стискав свого меча, оглядаючи все довкола. Ерагон так само тримав лук напоготові. Проминаючи мовчазні будинки, вони обмінювалися збентеженими поглядами. «Якось недобре все це виглядає», – поділився своїми думками із Сапфірою юнак. Та нічого не відповіла, але він відчув, що дракон уже готовий вирушити до них. На дорозі з’явилися свіжі сліди дитячих ніг. Але де ж самі діти?

Бром в очікуванні застиг, коли вони в’їхали до центру Дарета, так і не побачивши жодної душі. Спорожнілим селищем гуляв вітер, здіймаючи куряву.

– Ушиваймося звідси. Мені це не подобається, – розвернув коня старий. Ерагон подався слідом.

Раптом за кілька кроків із-за будинків несподівано викотилися вози й загородили їм шлях. Наляканий Кадок рвучко спинився поряд зі Сніговієм. Назустріч прибульцям вистрибнув смаглявий чолов’яга. На боці в нього висів палаш, а в руках він тримав лук із напнутою тятивою. Ерагон також звів свою зброю й прицілився в незнайомця.

– Стій! – закричав той. – Опусти зброю. Ви оточені шістьма десятками лучників. Спробуйте бодай поворухнутись – і вони стрілятимуть.

Ніби підтверджуючи ці слова, на дахах сусідніх будинків виросли постаті озброєних чоловіків.

«Не наближайся, Сапфіро! – подумки закричав Ерагон. – Їх надто багато! Якщо ти з’явишся, вони розстріляють тебе ще в небі!» Дракон почув свого господаря, але важко було сказати, чи послухається він наказу. Тож юнак приготувався використати магію. «Я мушу спинити стріли, перш ніж вони вразять нас із Бромом», – вирішив юнак.

– Чого вам треба? – спокійно спитав Бром.

– Навіщо ви сюди прийшли? – вигукнув чолов’яга.

– Ми хочемо купити харчів і послухати новини. Тільки задля цього, не більше. Ми їдемо до мого двоюрідного брата в місто Драс-Леона.

– Але ж ви до зубів озброєні, – зауважив незнайомець.

– Та й ви нівроку, – відповів Бром. – Такі вже зараз часи.

– Ваша правда, – погодився чолов’яга. – Я не кажу, що ви бажаєте нам зла, але останнім часом тут було кілька сутичок з ургалами та іншим непотребом, тож я не можу вірити вам на слово.

– Якщо ви нам не вірите, то що ж робити? – обережно спитав Бром.

Люди на дахах не рухались. Це означало, що вони або добре вимуштрувані, або дуже налякані. Звісно, друге було б значно краще.

– Ви кажете, що приїхали по харчі, – продовжував незнайомець. – Чи згодитесь ви зачекати, доки ми їх вам принесемо? А потім ви розплатитеся й негайно ж поїдете звідси.

– Гаразд, – пролунало у відповідь.

– Коли так, – зрадів чолов’яга, опускаючи лук, але не знімаючи стрілу з тятиви, – перекажіть моїй людині все, що вам треба.

Після цих слів один із лучників зістрибнув на землю й підбіг до прибульців.

Бром перелічив усе необхідне.

– Якщо маєте пару рукавичок, – додав він насамкінець, – що підійшли б моєму племінникові, я б теж залюбки їх придбав.

Лучник кивнув і побіг до будинків.

– Моє ім’я Тревор, – озвався чолов’яга, що й досі стовбичив перед мандрівниками. – Я з радістю потис би вам руку, але за теперішніх часів волію триматися на відстані. То звідки ви будете?

– З півночі, – ухильно відповів Бром. – Але ми ніде не жили так довго, щоб можна було називати те місце своїм домом. То це ургали змусили вас так оборонятися?

– Ургали, – відповів Тревор, – і ще дехто. Ви маєте новини з інших міст? Ми дуже рідко чуємо про них. Кажуть, що вони теж в облозі.

– Мені прикро переказувати таку сумну новину, – сказав старий, – але два тижні тому ми проїздили сплюндрований Язуак. Усіх мешканців було вбито й звалено в купу. Ми хотіли їх гідно поховати, але на нас самих напало двоє ургалів.

Вражений цією звісткою, Тревор відступив на крок, опустивши очі вниз.

– Горе-горе, це справді темні часи, – забриніли сльози в його голосі. – Але як це двом ургалам вдалося перебити всіх у Язуаці? Тамтешні люди були добрими воїнами, я мав там друзів.

– Мені здається, що село винищила ціла банда ургалів, – відказав Бром. – А ті, що напали на нас, були дезертирами.

– Скільки ж їх було в тому загоні?

– Достатньо, аби стерти Язуак з лиця землі, – відповів старий, порпаючись у своїй торбі. – Та водночас мало, аби залишатись непоміченими в степу. Одним словом, десь близько півсотні або сотні бійців. Хай там як, обидва варіанти не обіцяють вам нічого доброго.

Тревор приречено кивнув.

– То, може, вам ліпше покинути село? – продовжував Бром. – Ця земля стала надто небезпечною для спокійного життя.

– Я згоден, але люди не хочуть про це навіть чути, – відповів Тревор. – Це наш спільний дім, хоч сам я й мешкаю тут усього кілька років, тож він важить для нас більше за життя. Досі ми якось відбивали напади ургалів-одинаків, і це неабияк надихало місцевих людей. Утім, боюся, що тепер одного ранку ми всі можемо прокинутися з перерізаними горлянками.

З найближчого будинку вийшов лучник, якого посилали за харчами. Він притяг цілу купу замовлених речей і склав їх біля коней. Бром заплатив йому, а коли той пішов, зацікавлено спитав:

– А чому вони обрали для захисту Дарета саме вас?

– Бо я кілька років служив у королівській армії, – знизав плечима Тревор.

Бром оглянув куплені речі, поскладав їх у сідельні торби, а рукавички передав Ерагонові. Той миттю вдяг обновку, тримаючи руку долонею донизу, і кілька разів стис кулаки. Шкіра була приємною на дотик і доволі міцною, хоч у деяких місцях уже давно порепалась.

– Ну що ж, – сказав Бром, – ми їдемо звідси, як і домовлялися.

– Коли дістанетесь Драс-Леони, зробіть нам, будь ласка, одну послугу, – попрохав Тревор. – Попередьте імперію про наше становище, про нашу долю та про долю інших селищ. Якщо король і досі не знає про це, то йому варто про нас подбати. А якщо знає й нічого не робить, то дбати доведеться нам самим.

– Ми перекажемо ваше послання. Тож нехай доля береже вас, – гукнув на прощання Бром.

– І вас також, – пролунала щира відповідь.

Візки було відтягнуто з дороги, і мандрівники без перешкод виїхали з Дарета до недалекого гаю на березі річки Нінор. «Ми вже повертаємось, – повідомив Ерагон драконові. Усе обійшлося». У відповідь він почув розгніване шипіння.

– Імперія в гіршому становищі, ніж я думав, – нарешті сказав Бром. – Коли торговці приїжджали до Карвахола, вони розповідали про смуту, але я й не підозрював, що все настільки погано. Скрізь вештаються ургали, і я вже починаю думати, що на імперію напали. Але ж ніхто не скликав війська й не виряджав ратників. Усе виглядає так, ніби королю геть начхати на долю своїх земель.

– Справді дивно, – погодився Ерагон.

– Ти часом не користався магічною силою в Дареті? – ніби між іншим спитав Бром.

– У цьому не було потреби.

– Ти не маєш рації, – заперечив старий. – Наміри Тревора були очевидними. Навіть я зміг би це зробити. Якби селяни хотіли нас убити, я не був би такий спокійний. Але я знав, що з ними можна порозумітися, якщо поговорити по-доброму, що я, власне, і зробив.

– Звідки ж я міг знати, що собі думає той Тревор? – обурився хлопець. – Хіба можна знати, що діється в чужій голові?

– Гай-гай, – пожурив юнака Бром, – ти вже маєш знати відповідь на це питання. Адже ти міг дізнатися про наміри Тревора так само, як спілкуєшся із Сапфірою чи з Кадоком. Розум людини майже не відрізняється від розуму дракона чи коня. Зробити це зовсім не важко, але своїм умінням слід користатися дуже обережно. Розум людини – то її найсвятіший притулок. Його недоторканість можна порушувати тільки в надзвичайних випадках. Щодо цього вершники мали чіткі правила. Якщо їх порушували без вагомої причини, покарання було дуже суворим.

– Хоча ви й не вершник, але ж умієте це робити, чи не так? – спитав Ерагон.

– Я вже казав тобі, що за умови належного вишколу будь-хто зможе навчитися спілкуватись подумки, – озвався Бром. – Утім, важко сказати, чи є це магією. Вроджені здібності або зв’язок із драконом можуть зміцнити це вміння, але я знав багатьох людей, які оволоділи ним самотужки. Уяви собі, що ти можеш спілкуватися з будь-якою істотою, наділеною чуттями! Можна цілий день дослухатися до пташиних думок або перейматися справами черв’ячка під час грози. Утім, птахи мене ніколи не цікавили. А тобі я раджу почати з кішок, бо їх завжди вважали непересічними істотами.

– Але якщо я зможу прочитати чиїсь думки, хіба це не означає, що інші можуть зробити те саме зі мною? – вголос подумав Ерагон, підозріло поглянувши на старого. – Як дізнатися, чи не нишпорить хтось у моїй голові? І чи можна цьому запобігти?

– Чому ж не можна? Можна. Хіба Сапфіра ніколи не відгороджувалась від тебе подумки? – здивувався старий хитрун.

– Так, кілька разів, – пригадав юнак. – Коли вона потягла мене на Хребет, я не зміг до неї пробитися. Не те щоб Сапфіра мене ігнорувала —

вона просто нічого не чула! Просто звела довкола своїх думок один суцільний мур, та й годі.

– Мало хто відчуває, коли за його думками стежать, і лише обрані можуть цьому протистояти, – сказав Бром, поправляючи на руці пов’язку. – Це залежить від вишколу та від способу мислення. Завдяки магічній силі ти завжди знатимеш, чи не хазяйнує хтось у твоїй голові.Тоді ти зможеш позбутися чужинця, зосередившись на якійсь думці й забувши про всі інші. Наприклад, якщо ти думаєш тільки про цегляну стіну, то нічого, окрім неї, він у твоєму розумі не знайде. Однак довго утримувати зайду на відстані – це завдання, що потребує неабиякої енергії. Варто лише якійсь дрібничці відволікти твою увагу, як зведена стіна вмить розвалиться й ворог прослизне всередину.

– Як же цьому навчитися? – поцікавився Ерагон.

– Існує тільки один спосіб: вправи, вправи й іще раз вправи. Уяви собі що-небудь і спробуй якомога довше утримувати цей образ у пам’яті. Це найкращий спосіб, хоча мало хто володіє ним, – відповів старий.

«Але ж мені потрібна не досконалість, а всього лиш безпека, – подумки дивувався парубок. – Якщо я читатиму думки інших людей, то чи зможу впливати на них? Щоразу, дізнаючись нове про магію, я дедалі менше їй довіряю».

Коли вони підійшли до Сапфіри, та здивувала їх, рвучко озирнувшись. Коні нервово позадкували. Дракон уважно глянув на Ерагона й тихо зашипів. Юнак стурбовано закліпав очима, здивований станом істоти, і подумки спитав:

«У чому справа?»

«У тобі, – визвірилась та. – Уся справа лише в тобі».

Ерагон спохмурнів і зліз із Кадока. Тієї ж миті Сапфіра, вдаривши хвостом, збила його з ніг і пазурами притисла до землі.

– Що ти робиш? – закричав юнак, намагаючись звільнитися, але дракон був куди сильніший за нього. Бром, верхи на Сніговії, уважно за цим спостерігав.

Сапфіра схилила голову, змушуючи Ерагона дивитись прямісінько їй у вічі. Парубок нервово запручався під її пронизливим поглядом.

– Ти! – шипів дракон. – Щоразу, як ти зникаєш з-перед моїх очей, то потрапляєш у якусь халепу! Ти наче те мале цуценя, що скрізь пхає свого носа! А що буде тоді, коли ти запхаєш свого носа туди, де тобі його відкусять? Що тоді? Я ж не зможу тобі допомогти. До цієї миті я ховалася, аби ніхто мене не побачив, але годі вже!

– Я розумію тебе, – сказав уже спокійніше Ерагон, – але я старший і сам можу постояти за себе. Що ж до небезпек, то захист потрібен якраз тобі.

– Ти справді так гадаєш? – клацнула зубами Сапфіра. – Що ж, нехай. Але завтра ти сідаєш верхи на мене, а не на те недороблене створіння, яке ти називаєш конем. Або я нестиму тебе у своїх пазурах. Урешті-решт, ти вершник Дракона, чи не так? Чи я тобі байдужа?

Її питання обпекло Ерагона, і він зніяковів. Знаючи, що правда на її боці, юнак усе ж таки боявся знов сідати верхи на Сапфіру, бо попередні спроби були найтяжчим випробуванням у його житті.

– Що там таке? – озвався Бром.

– Вона хоче, щоб завтра я летів із нею, – знітився Ерагон.

В очах старого несподівано заграли бісики:

– Ти ж маєш сідло! Гадаю, якщо уникати сторонніх очей, усе буде гаразд.

Сапфіра, усе ще не випускаючи Ерагона з пазурів, мовчки чекала на його рішення.

– Але якщо на тебе нападуть чи станеться якийсь нещасний випадок? – гукнув до старого юнак. – Я ж не зможу тобі допомогти…

– Саме це мені й треба, малий, – сказала Сапфіра, ще міцніше притиснувши юнакові груди.

– Варто спробувати, – озвався Бром, ховаючи посмішку. – Тобі ж усе одно треба навчитися літати. До того ж, якщо ти летітимеш попереду, то зможеш побачити можливі засідки ворога.

– Добре, я спробую, – сказав Ерагон Сапфірі. – Відпусти мене нарешті.

– Дай мені слово, – не вгавав дракон.

– Невже це так необхідно? – обурився юнак.

Сапфіра мовчки кивнула.

– Гаразд. Даю слово, що завтра полечу з тобою. Тепер задоволена?

– Ще б пак! – відповів дракон. Він допоміг Ерагонові звестися на ноги й, відштовхнувшись від землі, здійнявся в повітря. У того ледь не спинилося серце, коли він побачив, як стрімко Сапфіра пронизує височінь. Зітхнувши, хлопець видерся на свого Кадока й подався слідом за Бромом.

Коли вони зупинилися перепочити, сонце вже стояло на вечірньому прузі. Як завжди, неред вечерею Ерагон бився з Бромом на мечах. У розпалі поєдинку Ерагон завдав такого сильного удару, що обидві палиці зламалися, наче сухі дрючки.

– Ну що ж, – сказав Бром, пожбуривши свій уламок у вогнище. – 3 цим ми закінчили, свою палицю теж можеш викинути. Ти багато чому навчився, тож гратися далі немає сенсу. Час братися за справжній меч, – і старий дістав із Ерагонової торби Зарок.

– Але ж ми порубаємо один одного на капусту! – здивувався юнак.

– Не порубаємо. Ти забуваєш про магію, – відповів Бром.

Він витяг свого меча й повернув так, аби відблиски полум’я вихопили його з темряви. Узявшись пальцями за лезо, старий наморщив лоба й несподівано різко вигукнув:

– Гойлот ду кніфр!

Тієї ж миті червона жаринка вибухнула іскрами в нього між пальців, якими він провів уздовж усього леза, а потім згасла.

Звівши руку долонею вгору, старий несподівано вдарив по ній мечем. Ерагон кинувся до нього, але не встиг. Приголомшений, він дивився на Бромову руку, на якій не було жодної подряпини.

– Як ви це зробили? – пробелькотів юнак.

– Торкнися леза, – усміхнувся старий.

Ерагон спробував і відчув під пальцями якийсь невидимий бар’єр завтовшки з дюйм.

– А тепер зроби те саме із Зароком, – наказав Бром. – Звісно, твій бар’єр відрізнятиметься від мого, але виконуватиме ту саму роль.

Старий пояснив Ерагонові, як вимовляти слова, й уважно стежив за його рухами. Парубкові знадобилося кілька спроб, але невдовзі йому таки пощастило знешкодити лезо Зарока. Задоволений з того, він приготувався до бою, але Бром застеріг:

– Тепер мечі не завдаватимуть відкритих ран, але кістки переламати можуть ще й як. Я б цього не хотів, тому не бий мечем, як зазвичай. Удар по шиї може бути смертельний.

Ерагон кивнув на знак згоди й без попередження змахнув мечем. Поєдинок тривав далі. Бризнули іскри, залунав шалений брязкіт металу. Після вправ із палицею меч видавався юнакові занадто важким. Вимахувати Зароком з належною швидкістю було зовсім нелегко, тож невдовзі він отримав болючий удар по коліну.

Після закінчення двобою обидва мали безліч синців, хоча Ерагон постраждав сильніше за Брома. Він не переставав дивуватися, як після такої запеклої бійки на Зароці не залишилося жодної подряпини.

Очима дракона

Наступного ранку Ерагон прокинувся з фіолетовими синцями та задерев’янілими кінцівками. Помітивши, як Бром дістає сідло, він спробував здолати свою тривогу. Доки готувався сніданок, старий уже закріпив сідло на Сапфірі, пристебнувши до нього Ерагонові торби.

Поснідавши, хлопець мовчки взяв лук і поплентався до дракона.

– Стискай його колінами, спрямовуй думками, горнися до спини, і все буде гаразд, – підказав Бром. Ерагон неуважно кивнув у відповідь, ховаючи лук до шкіряного футляра. Нарешті, Бром допоміг йому вилізти в сідло.

Сапфіра нетерпляче чекала, доки Ерагон на ній вмоститься.

– Ти готовий? – спитала вона.

– Звісно, ні, але спробувати можна! – на повні груди видихнув юнак.

Сапфіра радісно присіла, і він ледь утримався в сідлі. Нарешті дракон випростався, повітря довкола завирувало, і після трьох плавних змахів крил вони здійнялися в небо, швидко набираючи висоту.

Під час останнього польоту кожен рух дракона з Ерагоном на спині коштував йому неабияких зусиль. Тепер же Сапфіра летіла легко, без жодного напруження. Коли вона зненацька похилилася набік і розвернулась, парубок від несподіванки схопився руками їй за шию. Річка під ними зменшилася до тоненької сірої лінії. Навколо пливли хмари.

Коли вони здійнялися високо над рівниною, дерева знизу здавалися не більшими за крихітні цяточки. Тут повітря було розрідженим, прохолодним і напрочуд чистим.

– Це неймовірно! – у захваті вигукнув Ерагон, але не почув власних слів, бо Сапфіра зненацька пірнула, роблячи в повітрі петлю. Земля закружляла перед юнаковими очима.

– Не роби цього! – закричав він. – Мені здається, що я падаю!

– Ти маєш до цього звикнути, – озвався дракон. – Якщо мене будуть атакувати, це найпростіший маневр, який я мушу зробити.

Юнак не став заперечувати, зосередившись на відчуттях у власному шлунку. Сапфіра плавно ковзнула вниз і почала повільно наближатися до землі.

Попри неприємні відчуття в шлунку Ерагон несподівано для самого себе став відчувати задоволення від польоту. Він трохи розслабив руки й випростався, роздивляючись навкруги. Сапфіра дала йому можливість іще трохи помилуватися пейзажем, а потім сказала:

– Хочеш, я покажу тобі, що таке справжній політ?

– Як це? – насторожився хлопець.

– Розслабся й нічого не бійся, – пролунало у відповідь.

Напруживши свої думки, дракон якимсь чином наче витягнув Ерагона з його власного тіла. Якусь мить той опирався, але нарешті скорився. Крізь затьмарений розум юнак несподівано зрозумів, що бачить світ очима Сапфіри. Усе виглядало інакше: кольори набули дивовижних відтінків: синій став куди яскравішим, а зелений і червоний, навпаки, зблідли. Ерагон хотів був повернути голову, та не зміг. Він почувався справжньою примарою.

Задоволена Сапфіра стрімко здіймалася в небо, насолоджуючись вільним польотом. Уже високо над землею вона нарешті глянула на хлопця. І Ерагон побачив себе її очима: скоцюрбленого на спині дракона, з невидющими очима. Він відчував, як Сапфірине тіло, напружуючись, змагається з вітром, як вона використовує повітряні течії для підйому. Здавалося, що всі драконові м’язи стали його власними. Хлопець чув, як хвіст розсікає повітря, наче велетенське кермо, надаючи польоту потрібного напрямку. Було дивно, як багато важать найменші дрібниці цього невидимого руху.

Зв’язок міцнішав, аж доки різниця між двома істотами не зникла взагалі. Наче за командою, вони вдвох ураз складали крила й пірнали вниз. Ерагон, охоплений Сапфіриним збудженням, уже не відчував страху від падіння. Повітряні течії обвивали їхнє спільне обличчя. Їхній хвіст висвистував у повітрі, а їхнє спільне єство відтепер насолоджувалося новим відчуттям єдності.

Навіть стрімко прямуючи назустріч землі, обоє вони не боялися зіткнення. В останню мить вони разом розправили крила й спільними зусиллями спинили падіння. Злітаючи під кутом, вони знову здіймалися в небо, описуючи довгу петлю.

Коли політ нарешті вирівнявся, їхні свідомості почали роз’єднуватись, повертаючи своїх господарів до звичного стану. Якусь мить Ерагон іще відчував і своє власне, і Сапфірине тіло, а потім йому потемніло в очах – юнак наче прокинувся з глибокого сну. Йому перехопило дихання, він ледь не знепритомнів. І лише за кілька хвилин його серце припинило шалено калатати в грудях, тож Ерагон зміг вільно дихнути. Оговтавшись, він закричав:

– Це було щось неймовірне! Як після такого можна спускатися на якусь там землю?

– Я ж маю колись попоїсти, – сором’язливо зауважила Сапфіра. – Утім, я дуже рада, що тобі сподобалось.

– Сподобалось? – вигукнув юнак. – Описати те, що я відчув у небі, просто неможливо! Шкода, що я не літав раніше! Я й гадки не мав, наскільки це чудово. Ти завжди бачиш стільки синього?

– Я так створена. То що, тепер ми літатимемо частіше?

– Авжеж! – запевнив Ерагон. – При першій-ліпшій нагоді!

– Ну, добре, – задоволено озвався дракон.

Вони летіли, обмінюючись думками й розмовляючи так, як не розмовляли вже кілька останніх тижнів. Сапфіра показала Ерагонові, як можна ховатися між пагорбів та дерев і як можна зникнути в затінку великої хмари. Далі вони розвідали дорогу для Брома, яка виявилась важчою, ніж Ерагон думав. З такої висоти стежку годі було помітити, тож Сапфіра спустилася нижче, а це було небезпечно з огляду на можливих ворогів.

Опівдні Ерагон почув якесь дивне дзижчання, що почало його дратувати. Струснувши головою, парубок помітив, як щось тисне на його підсвідомість. Раптом він згадав Бромові слова про можливість читати чужі думки й гарячково почав блокувати свій розум. Спробувавши зосередитись на лусці з драконової шиї, юнак відчув, як тиск трохи вщух, але згодом знову відновився. До того ж, порив вітру несподівано підкинув у повітрі Сапфірине тіло, відволікши увагу Ерагона, і його зусилля звелися нанівець. Перш ніж він спромігся поновити захист, чужинець прорвався крізь його слабеньку оборону. Але замість ворожого пролунав до болю знайомий голос:

«Що ти там у біса робиш? Мерщій спускайся, я маю тобі дещо показати».

«Броме?» – перепитав Ерагон.

«А то хто ж іще? – роздратовано озвався старий. – Скажи-но своїй ящірці-переростку, щоб вона сідала. Я тут…» – і Бром подумки сказав юнакові, де саме він перебуває. Ерагон переповів це Сапфірі, тож вони швидко помчали до річки, що текла просто під ними. По дорозі парубок дістав свого лука й наготував кілька стріл.

– У разі чого я принаймні буду готовий, – пробубнів він до себе.

– І я теж, – нагадав про себе дракон.

Невдовзі Бром уже махав їм руками. Сапфіра приземлилась, і Ерагон, зіскочивши, роззирнувся навсібіч, шукаючи небезпеку. Утім, коней було прив’язано до дерева, і вони спокійно паслися собі на краю галявини, а Бром перебував неподалік…

– Що сталося? – гукнув юнак, підбігаючи.

– Більше ніколи від мене не ховайся! – несподівано вибухнув Бром. – Чого я мушу пробиватися крізь твій заслін, коли треба повідомити про щось важливе?

– Вибачте, – знітився юнак.

– Ви-и-бач-те! – перекривив його старий, потроху заспокоюючись. – Я пройшов далі вздовж річки, аж раптом сліди разаків кудись зникли. Тоді я повернувся й знайшов те місце, де вони обриваються. Глянь на землю й скажи, що ти бачиш?

Ставши навколішки, Ерагон оглянув стежку й знайшов там купу відбитків, з яких годі було щось второпати. Численні сліди разаків накладалися один на одного. До того ж, вороги товклися тут уже кілька днів назад. На поверхні було прорізано широкі рівчаки, що видалися Ерагону знайомими, хоча він не був у тому впевнений.

Звівшись, він похитав головою.

– Не маю жодного уявлення, що все це означає… – почав був юнак, аж раптом його погляд упав на Сапфіру, і він з жахом збагнув, звідки ті рівчаки. Щоразу, здіймаючись у повітря, дракон залишав на землі саме такі відбитки – відбитки своїх пазурів!

– Це схоже на маячню, – сказав Ерагон. – Але таке враження, що разаки полетіли звідси на драконах. Або на якихось велетенських птахах. Як ти гадаєш?

– Я чув, що разаки пересуваються з місця на місце з неймовірного швидкістю, – знизав плечима Бром. – Але таке бачу вперше. Якщо вони мають летючих коней, тоді наші шанси мізерні. Але це явно не дракони. Дракон ніколи б не погодився нести разака.

– То що ж нам робити? – спитав юнак. – Сапфіра не може вистежити їх у небі. А навіть якби й могла, то ти безнадійно відстанеш.

– У цієї загадки немає простої розгадки, – мовив Бром. – Давай-но краще попоїмо, доки є час. Може, щось і спаде на думку.

Похнюпившись, Ерагон пішов по торбу з харчами. Вони їли мовчки, поглядаючи на високе небо.

Ерагон знову повернувся в думках до рідної домівки, розмірковуючи над тим, що там зараз робить Роран. Перед очима парубка зринула картина знищеної ферми, і горе вкотре заполонило його душу. «Що робити, коли ми не знайдемо разаків? – гірко думав юнак. – Куди мені йти? Я міг би повернутися до Карвахола чи мандрувати світами разом із Бромом, продовжуючи своє навчання». Ерагон пильно вдивлявся в далечінь, намагаючись угамувати свою тривогу.

Попоївши, Бром підвівся й відкинув каптура.

– Я зважив усі хитрощі, які тільки знаю, усі магічні слова, якими володію, і всі переваги, які ми маємо, але не бачу жодної можливості знайти разаків, – сумно мовив старий.

Ерагон сповз на землю й у відчаї притулився до Сапфіри.

– Зрештою, Сапфіра могла б з’явитись у якомусь містечку, – провадив далі Бром. – Тоді б разаки напевно злетілися туди, наче мухи на мед. Але це надто вже ризиковано. Разаки приведуть за собою ціле військо, та й король має бути дуже зацікавлений, а це означає кінець усьому.

– То що ж нам усе-таки робити? – спитав Ерагон, здіймаючи руки догори й подумки гукаючи свого дракона: «Сапфіро, у тебе є хоч якісь ідеї?».

«Ні», – похмуро озвався дракон.

– Тобі вирішувати, – нагадав юнакові Бром. – Бо це твій похід.

Заскреготавши зубами, Ерагон подався геть від Брома та Сапфіри. Несподівано його нога шкопиртнула об щось тверде. Це була металева фляга зі шкіряним ремінцем, за допомогою якого її можна було носити на плечі. Флягу прикрашав викарбуваний срібний символ, в якому Ерагон упізнав знак разаків.

Схвильований, він підняв флягу й відкрутив корок. Повітря сповнилось незвичним запахом, тим самим, що й на згарищі ферми, де він знайшов Герроу. Ерагон перехилив флягу, і краплина якоїсь прозорої сяючої рідини впала йому на палець. Його миттю пронизав біль, так, немов його обпекли вогнем. Голосно зойкнувши, юнак почав терти руку об землю. За хвилину біль ущух, але шкіра на пальці лишилася обдертою.

Скривившись, парубок кинувся назад до Брома.

– Поглянь, що я знайшов, – тицьнув він свою знахідку старому. Той уважно оглянув флягу й вилив трохи рідини.

– Обережно, воно пече! – застеріг Ерагон.

– Я знаю, – озвався Бром. – А ти, певно, вже спробував? На палець вилив, еге ж? Добре, що хоч не скуштував, інакше б від тебе залишилось мокре місце.

– Що це? – спитав парубок.

– Олія з пелюсток рослини Сейтр, що росте на маленькому острівці в холодних північних морях, – пояснив старий. – Зазвичай її використовують для обробки перлин – вона надає їм блиску. Але якщо вимовити певні слова та ще й принести криваву жертву, вона може знищити будь-яку плоть. Зрештою, це не така вже й рідкість, адже існує безліч кислот, що роз’їдають м’язи й кістки. Утім, інші речі ця олія лишає неушкодженими. У неї можна занурити будь-який предмет, і він буде цілий – на відміну від людського тіла. Через таку властивість вона стала улюбленим знаряддям тортур. Можна залишити кілька крапель у мисці, намастити спис чи оббризкати постіль, і перший, хто доторкнеться до цих предметів, отримає опіки. Таким чином, її можна використовувати як завгодно, ти обмежений лише власного уявою. До речі, рани від неї загоюються страх як повільно. Ця рідина зустрічається дуже рідко й напрочуд дорого коштує.

Ерагон згадав страшні опіки на тілі Герроу. «Так ось що вони з ним зробили», – здригнувся він.

– Якщо вона така дорога, то чому разаки залишили її тут? – спитався юнак.

– Можливо, ця фляга випала, коли вони злітали.

– Тоді чому вони не повернулися по неї? Не думаю, що король буде задоволений такою втратою.

– Звісно, не буде, – мовив Бром, – але ще дужче він буде невдоволений, коли вони не поквапляться до нього з новинами про тебе. Якщо вони вже на місці, можеш бути впевнений – король уже знає твоє ім’я. А це означає, що відтепер ми маємо бути вкрай обережні, заходячи в ті чи інші села. По всій імперії король оголосить твій розшук.

– А наскільки рідкісна ця олія? – раптом спитав Ерагон.

– Майже така сама, як діаманти в свинячому кориті, – посміхнувся Бром. – Хоча іноді нею користуються ювеліри, особливо найбагатші з них.

– Отже, є люди, які нею торгують?

– Ну, може, парочка торговців, не більше.

– Добре, – відповів хлопець. – А тепер скажіть, чи ведуть по містах, розташованих уздовж узбережжя, облік привезених товарів?

– Звісно, ведуть, – несподівано зрадів Бром. – Якщо знайти ті записи, то можна дізнатися, хто саме привіз олію з північного острова й куди вона потрапила потім!

– А згадка про те, що її придбала імперія, підкаже місце, де сидять разаки! – додав Ерагон. – Я не знаю, скільки людей можуть дозволити собі купувати цю олію, але з’ясувати, хто з них працює на імперію, буде нескладно.

– Геніально! – вигукнув Бром, – Шкода, що я не подумав про це раніше – можна було б уникнути купи клопотів. На узбережжі є безліч місць, куди заходять кораблі. Гадаю, почати слід із Тейрма, який контролює більшу частину всієї торгівлі. Якщо вірити останнім чуткам, то саме там живе мій давній друг Джоуд. Ми не бачились багато років, але він, гадаю, не відмовиться нам допомогти. Можливо, торгуючи в Тейрмі, він має доступ до тих записів.

– А як нам туди дістатися? – спитав Ерагон.

– Треба прямувати на південний захід, аж доки не вийдемо до високогірного перевалу через Хребет. Звідти рушимо узбережжям на північ до Тейрма, – пояснив Бром. Лагідний вітерець куйовдив його волосся.

– Ми зможемо дістатися перевалу за тиждень?

– Гадаю, що так, – відповів старий. – Якщо повернемо від Нінор праворуч, то вже завтра побачимо гори.

Ерагон підійшов до Сапфіри й виліз на її спину.

– Тоді побачимось за вечерею, – сказав він на прощання. Уже високо в небі юнак звернувся до дракона:

– Завтра я поїду конем. Але перш ніж заперечувати, спробуй зрозуміти, що я роблю це заради того, аби відверто поговорити з Бромом.

– Ти вільний їхати з ним кожного другого дня, – погодилася Сапфіра. – Таким чином ти продовжиш свій вишкіл, а я матиму можливість полювати.

– І ти не образишся?

– Що ж тут удієш, коли так треба, – зітхнув дракон.

Увечері вони спустилися на землю. Ерагон був приємно здивований тим, що його ноги вже не болять. Сідло добре захищало їх від Сапфіриної луски.