Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 29 страниц)

Хадарацька пустеля

Нескінченні дюни тяглися в цих пустельних землях аж до самого обрію. Вітер здіймав піщану куряву. Де-не-де траплялися хирляві деревця, а десь далеко попереду бовванів гірський масив. Ніде не було тварин, лише високо в небі ширяли якісь невідомі птахи, тому порожнеча здавалася ще більш гнітючою.

– А ти впевнений, що ми знайдемо тут їжу для коней? – спитав Ерагон, ледь повертаючи язиком. У роті йому пересохло, а горло весь час судомило від пилюки.

– Ось там, бачиш? – показав Мертаг у бік скелястих гір. – У передгір’ї має рости трава, й там можна буде випасти коней.

– Добре, якщо так, – відповів парубок. – Але спочатку треба відпочити.

Вони відв’язали ельфійку від живота дракона, трохи перекусили й лягли в затінку дюн. Сапфіра прилаштувалася поруч, розкинувши над ними крила.

– А тут непогано, – зауважила вона. – Можна жити роками, не помічаючи плину часу.

– А ще тут непогано літається, – сонно відповів Ерагон.

– І не тільки це, – не вгавав дракон. – Глянь, який тут простір! Недалечко гори, де можна сховатися, а також вистежувати дичину… А тепло як!

– Тобі що, справді тут подобається? – здивувався юнак.

– Авжеж!

– Ну, тоді ми обов’язково повернемось сюди, коли все скінчиться, – засинаючи погодився Ерагон. Сапфіра задоволено завуркотіла.

Настав ранок четвертого дня після їхньої втечі з Джиліда. Слід сказати, що втікачі справді від’їхали досить далеко від цього міста. На цей раз вони добре виспались і поновили сили. Переслідувачів ніде не було, але юнаки все одно не зупиняли коней, розуміючи, що імперія не відчепиться від них, доки вони будуть на її території.

– Галбаторіксу, мабуть, уже повідомили про мою втечу, – вголос міркував Ерагон. – От він і вислав за нами разаків. Звісно, зараз вони ще далеко, але ми будь-якої миті маємо бути готові дати їм відсіч.

– Так, цього разу мене вже не закують у кайдани, – загарчав дракон.

– Будемо сподіватися, що, переправившись через річку Рамр, ми відірвалися від переслідувачів, – відгукнувся Мертаг.

– Це ще вилами по воді писано, – сказав Ерагон. – Може, доки ми тут патякаємо, разаки вже ціляться нам у потилицю.

Перед заходом сонця мандрівники дістались тих гір, які бачили зранку. Утім, спека не спадала, дошкуляючи їм як ніколи. Шкіра була попечена, в горлі пересохло… Пустивши коней пастися на жалюгідну траву передгір’я, друзі розвели багаття.

– Цікаво, як далеко ми від’їхали? – спитав Ерагон, відв’язуючи ельфійку.

– Не знаю, – відповів Мертаг, зазираючи в казанок. – У нас надто мало води, нічим напувати коней, а ти питаєш про такі дрібниці.

– Заспокойся – сказав юнак. – І приведи сюди коней.

Сапфіра вирила пазурами яму, а Ерагон, зосередившись, вимовив магічне закляття – і вже за мить із-під землі задзюрчала вода. Вражений Мертаг мовчки набрав міхи й дав коням напитися. Потім зробила кілька ковтків Сапфіра, а за якусь хвильку до води припав і сам вершник. У нього майже не залишилося сил: видобуток води геть його виснажив.

Коли вони прокинулися наступного ранку, було доволі холодно. Мертаг і досі перебував не в найкращому гуморі, та й Ерагон почувався не вельми. Під час сніданку він спитав у свого приятеля:

– Як ти гадаєш, мандри пустелею заберуть у нас багато часу?

– Ну, зважаючи на наші темпи, це забере не день і не два! – відповів той. – Але ж глянь, як багато ми вже пройшли.

– Нехай навіть так, – відповів Ерагон. – Але, вочевидь, нам треба якнайшвидше звідси вибратися, бо мені вже остогидло кожної хвилини протирати очі від піску.

Поснідавши, Ерагон оглянув ельфійку. Та лежала, як нежива, і тільки розмірене дихання виказувало присутність життя в її змарнілому тілі.

– Що ж з тобою таке? – прошепотів юнак, витираючи пісок з обличчя ельфійки. – Як же можна так довго спати й залишатись живою?

Зітхнувши, Ерагон прив’язав дівчину під животом дракона, а сам скочив верхи на вірного Сніговія.

Коли вони покидали табір, на обрії замерехтіло якесь незвичне марево. Мертагові здалося, що то міраж, а Ерагонові, на жаль, не пощастило розгледіти деталей… Хлопця дуже непокоїв стан ельфійки. Треба було щось робити, але що саме і взагалі, чим зарадити бідолашній, він не знав. Вони годинами говорили про це із Сапфірою, але так і не дійшли згоди.

Опівдні мандрівники зупинилися перепочити. Підозріле марево на обрії набуло чітких обрисів. Тепер там чітко вимальовувались чарівні пагорби, вкриті лісом, що були немов підвішені в небі чиєюсь невидимою рукою. Ерагон протирав очі, хитав головою, та марно – видиво не зникало.

Незабаром мандрівники наблизилися до підніжжя гір, порослих лісом, над яким ген до неба тяглися засніжені вершини. Це було схоже на величний мур, який поєднував Алагезію з небом.

– Та їм же нема кінця-краю! – прошепотів неабияк вражений Ерагон. Йому доводилось чути багато історій про Беорські гори, але він ніколи не уявляв їхньої справжньої величі. Навіть Сапфіра, перейнявшись подивом господаря, почала пильно розглядати мальовничий ландшафт. Здавалося, що дракон згадав про своє походження з цих таємничих місць.

– Я почуваюсь тут, наче дитина, – гукнув він до хлопця. – Ці гори більші за мене!

– Так, – неуважно відповів замислений Ерагон. – Ми досягли краю пустелі. Мабуть, невдовзі зможемо побачити, що ж там, за нею…

Сапфіра зробила коло над дюнами.

– Можливо, – озвалась вона згори. – Але не так скоро, як нам того хочеться. Тутешні відстані й розміри важко порівняти з будь-чим. Ці землі могли б бути чудовим притулком і для варденів, і для ельфів. Що ти на це скажеш?

– Та тут можна сховати цілий світ, – відповів юнак. – І жодна імперія про це не дізнається.

Наблизившись до свого похнюпленого супутника, Ерагон торкнув його за плече:

– Ти тільки поглянь на це!

– Що, що таке? – буркнув той, протираючи очі.

– Кажу, поглянь яка краса! – не вгавав парубок.

Мертаг і справді роззирнувся навсібіч.

– Що це? – вражено вигукнув він. – Хіба таке буває? Я бачив гори, але щоб такі…

– Сподіваюсь, істоти, які в них мешкають, будуть хоч трохи менші, – пожартував Ерагон.

– От якби відпочити в тому раю бодай кілька днів, – потягнувся його напарник. – Ця пустеля мене вкрай виснажила.

– Я теж стомився, – зізнався Ерагон. – Але не зупинюсь, доки дівчина не одужає, або… не помре.

– Не розумію… Ти що, гадаєш, подорож якось їй допоможе? – похмуро спитав Мертаг. – Їй би полежати в ліжку, а не теліпатися в небі під черевом дракона.

– Може, й так, – зітхнув Ерагон. – Діставшись гір, ми зможемо переправити її в Сурду. Має ж там бути лікар, годний хоч чимось їй зарадити.

– Ось тоді й поговоримо про це, – відповів Мертаг, вдивляючись у захмарні верхівки гір. – Але спершу нам треба туди дістатися, відірвавшись від разаків.

За цілий день Беорські гори, здавалося, не наблизились до мандрівників ані на дюйм. І лише коні, зачувши свіжий вітрець, бадьоро несли стривожених вершників. Місцевість змінилася тільки під вечір. Де-не-де почали з’являтися стада газелей, що паслися у високій траві. Стомлені мандрівники, здолавши страшну Хадарацьку пустелю, з радістю розбили свій табір біля веселого струмочка.

Дорогу знайдено!

Виснажені подорожжю, втікачі всілися довкола багаття, вітаючи одне одного зі щасливим завершенням тяжких випробувань. Задоволена Сапфіра височіла над друзями, лякаючи коней. Так, їм було про що згадати… Задивившись на полум’я, Ерагон подумки дивувався з того, як їм пощастило здолати такий довгий шлях усього за п’ять днів. Навіть для вершника це був справжній подвиг. Але найголовніше те, що тепер він поза межами імперії! Юнак, що виріс у ній, прожив усе життя за її законами, втративши рідних і близьких, відтепер вільна людина! Це було варте всіх скарбів світу.

Розглядаючи на небі зірки, Ерагон раптом подумав про те, що некепсько було б збудувати цитадель, неприступну для жодного ворога й непідвладну клятому Галбаторіксу. Як вершник, він мав би подбати про такий прихисток для всіх знедолених.

Зітхнувши, хлопець облишив свої мрії й задивився на ельфійку. І тут йому спала на думку одна ідея. Якщо він може читати думки людей і тварин, то чому б йому не спробувати прочитати думки дівчини? Звісно, одужавши, вона може образитись, але зараз склалася така ситуація, що тиждень її перебування без пам’яті вимагав зовнішнього втручання…

Не кажучи жодного слова про свої наміри, Ерагон спробував проникнути у свідомість ельфійки. Спочатку нічого не віщувало біди: у думках дівчини лунав легкий передзвін, неначе звук кришталевого дзвіночка. Та раптом у мозок юнака немовби ввійшов гострий ніж. Пекучий біль пройняв свідомість, не випускаючи її зі своїх обіймів. Хлопець відчайдушно намагався оборонятись, але болючі удари повторювались знов і знов, оскільки ельфійка твердо вирішила нікого не підпускати до власних думок.

За якусь мить вона почала завдавати ще болючіших ударів, і хлопцеві здалося, що йому кінець. Втрачаючи свідомість, він вигукнув закляття прадавньою мовою, намагаючись пояснити, що він – вершник і друг. Смертельні обійми не ослабли, але дівчина, схоже, була неабияк здивована, адже брехати мовою предків не міг ніхто. Зрештою, ельфійці ніколи було про це думати.

Так чи так, але трохи перегодом бар’єр довкола її свідомості поволі почав зникати, й дівчина нарешті дозволила Ерагонові проникнути у власний розум. Парубок вжахнувся. Він відчув тяжкі спогади минулих років, де історія ельфів тісно перепліталася з історією життя самої ельфійки.

«Як тебе звати?» – подумки озвалась вона до юнака.

«Ерагон, – сказав він. – А тебе?»

«Арія, – тихо відповіла ельфійка. – Скажи, я ще й досі в полоні імперії?»

«Ні-ні, ти вільна! – повідомив бідоласі радісну новину Ерагон. – Я також опинився у в’язниці Джиліда, але втік і врятував тебе. А потім ми перетнули Хадарацьку пустелю і зараз перебуваємо вже біля Беорських гір. Ти була без пам’яті весь цей час, от я й наважився тебе потривожити…»

«Так це був Джилід… – відгукнулась дівчина. – Я відчувала, як хтось загоював мої рани, але думала, що мене готують до нових тортур… Розумієш, мене отруїли якимось рідкісним зіллям, котре називається Скісна Брах. Кожного ранку, аби я не вмерла, мені силою вводили протиотруту. Тому я вирішила заснути, але тепер… Прокинувшись, я просто помру».

«І скільки ж ти можеш спати, не прокидаючись», – захвилювався Ерагон.

«Ще кілька тижнів, – відповіла ельфійка. – Але потім сон не зможе захистити мене від дії зілля. Якщо я не вип’ю протиотрути, то за пару днів помру».

«А де її можна взяти?»

«Тільки в двох місцях, – зітхнула бідолашна. – У мене вдома або у варденів. Але до мого дому тебе не донесе навіть дракон…»

«А до варденів? – спитав юнак. – Ти покажеш нам дорогу?»

«Покажу, – відповіла вона твердо, – якщо заприсягнешся нікому цього не розказувати».

«Присягаюся», – похмуро сказав хлопець, розуміючи, що така клятва, вимовлена на прадавній мові, важить більше, ніж смертний вирок. І враз у нього в голові зринув шлях до варденів: гори, долини, річки й озера, які треба було проминути…

«Розумію, це дуже далеко, – сказала Арія, коли видіння зникло. – Але не бійся довгого шляху. Коли дістанешся озера, в яке впадає річка Беартус, візьми камінець, постукай об скелю біля водоспаду й гукни: „Ай варден абр ду Шуртугалс гата ванта!“. І тебе впустять. Але обов’язково перевірять, хто ти такий насправді, тому не бійся».

«А яка саме протиотрута тобі потрібна?» – спитав юнак.

«Нектар Тунівора, – відповіла ельфійка слабким голосом. – Але зараз ти мусиш покинути мене, бо я втрачаю сили. Коли будеш на місці, погукай мене – я маю переказати варденам щось важливе для їхнього народу. До зустрічі, вершнику Ерагоне! Моє життя у твоїх руках…»

Коли зв’язок з ельфійкою урвався й парубок повернувся до тями, він раптом помітив, як до нього схилились Сапфіра й Мертаг.

– З тобою все гаразд? – спитали вони схвильовано. – Ти цілих півгодини мовчки сидиш навколішках.

– Та невже? – вдавано здивувався Ерагон.

– Так, – похмуро підтвердив Дракон. – До того ж, на обличчі в тебе була така страшна гримаса.

– Гаразд, я все поясню, – звівся на ноги парубок. – Я спілкувався з Арією. Так звати цю ельфійку.

– Ну, і що з нею? – поцікавилась Сапфіра.

Ерагон розповів своїм друзям про все.

– А де живуть вардени? – спитав Мертаг.

– Точно не знаю, – зітхнув Ерагон. – Та, здається, шлях до них значно довший, ніж звідси до Джиліда.

– І ми маємо дістатися туди за кілька днів? – здивувався Мертаг. – Ми ж тільки до цих дурних гір добиралися цілий тиждень! Чи ти хочеш УСІХ нас замучити?

– Якщо ми цього не зробимо, вона помре! – вигукнув Ерагон, – Тому я з ельфійкою полечу на драконі до варденів, а ти, якщо схочеш, приєднаєшся до нас пізніше.

– Так-так, – буркнув ображений компаньйон. – Мені не слід було забувати про власну роль у твоїх героїчних подвигах. Мертаг-слуга, Мертаг-погонич… А ще нас шукає імперія, от тільки не ти мене, а я тебе від неї рятую…

– Що ти верзеш? – спитав Ерагон, прикро вражений таким настроєм приятеля. – Я за все тобі вдячний, але чого ти злишся? Ніхто не просив тебе рятувати мене в Джиліді, ти сам так вирішив.

– Та невже? – уїдливо спитав той, несподівано штовхнувши вершника в груди. – Гадаєш, я зміг би покинути тебе на поталу разакам? А потім ще й не допомогти в Джиліді? Хіба ти можеш дати собі раду?

– Відчепись! – скрикнув вкрай роздратований Ерагон.

– А то що? – зареготав Мертаг і штовхнув його в плече. – Удариш мене? Ану, спробуй!

– Я сказав, відчепися! – повторив Ерагон, завдавши зухвальцю блискавичного удару під дих. Від різкого болю той склався навпіл, але миттю випростався, вдаривши Ерагона ногою. Невдовзі вони зчепились і вже качалися по землі, намагаючись перемогти один одного. Нарешті Ерагонові таки пощастило перекинути через себе супротивника. Звівшись на ноги, він хотів був його добити, аж раптом драконячий хвіст зі свистом перетнув йому шлях, а коли хлопець спробував перестрибнути перешкоду, блискавичний удар пазуристої лапи звалив його на землю. Краєм ока Ерагон помітив, що в такій самій ситуації опинився і його колишній приятель.

– Годі! – загарчала Сапфіра на свого господаря. – Ти що, з глузду з’їхав? Бачив би тебе зараз Бром…

Ерагон прекрасно розумів, що б сказав зараз Бром, тому його обличчя потроху почала заливати фарба. Але яке до цього діло драконові? Утім, він і не думав відпускати зворохоблених юнаків.

– Якщо не хочеш просидіти під моєю лапою цілу ніч, – озвалася Сапфіра, – маєш помиритися з Мертагом. Зрозумів?

– Ліпше просто мене відпусти, – скривився юнак.

– Ні, – пролунала тверда відповідь.

Ерагон насилу обернувся до приятеля, злизнувши з губи кров. Той, уникаючи його погляду, сказав, дивлячись кудись у небо:

– Ну що, вона збирається з нас злазити?

– Ні, доки не помиримось. Отож кажи, чого ти хочеш?

– Я вже пояснив, що не хочу їхати до варденів.

– Не хочеш чи не можеш? – перепитав Ерагон у напарника.

– А бодай тебе! – вилаявся той, намагаючись звільнитися від драконячої лапи. – Не хочу, розумієш? Вони вимагатимуть те, чого в мене нема!

– Хіба ти щось у них украв?

– Якби ж то! – гірко посміхнувся Мертаг.

– Тоді в чому справа? Ти вбив когось із них чи звабив їхню жінку?

– Ні, моя вина в тому, що я просто народився, – тихо відповів юнак, і Сапфіра нарешті звільнила обох друзів. Вони звелися й обтрусили з одягу пилюку.

– Здається, ти просто не хочеш відповідати на моє запитання, – сказав Ерагон, обмацуючи розбиту губу.

– Ну то й що? – знехотя мовив Мертаг. – Кажу ж тобі, вардени не зрадіють моїй появі, навіть якщо я принесу їм голову короля, а швидше за все закують у кайдани…

– Слухай, може, все-таки розкажеш? – м’яко попросив вершник. – Ну, про те, що сталося, га? Часом я сам буваю не в захваті від своїх учинків, тому навряд чи суворо тебе засуджуватиму.

– Ні, ти не розумієш… Ідеться зовсім про інше, – зітхнув приятель. – Сам я нічого не робив, просто мій батько…

Несподівано різкий Сапфірин свист урвав їхню розмову.

– Гляньте! – гукнув дракон.

Здалеку до друзів наближався загін воїнів. Курява стелилася слідом за ними, зброя виблискувала під останнім сонячним промінням, а тьмяно-червоний прапор майорів над колісницею.

– Імперія, – зневірено сказав Ерагон. – Вона знайшла нас…

– Так, – кивнув Мертаг. – Але це ургали, а не люди.

– Звідки ти знаєш?

– Поглянь на їхній прапор. Адже це символ їхнього ватажка. Безжальної потвори…

– Бачу, ти колись зустрічався з ним, – сказав Ерагон.

– Було таке, – скривився Мертаг. – Маю чудові шрами на згадку. Можливо, ці ургали прийшли й не по наші душі, але тепер, побачивши здобич, вони не відчепляться. Їхній ватажок не заспокоїться, доки не схопить дракона.

– Нам треба тікати! – вирішив Ерагон. – Якщо не хочеш до варденів, то давай хоч трішки проїдемо разом! Потім я відвезу до них Арію, а ти помандруєш собі далі. Ну то як?

– Треба подумати…

– Ніколи, друже, – відгукнувся Ерагон, ладнаючись у дорогу. – Якщо ми зараз розділимось, то ургали кинуться за тобою. А що ти робитимеш сам?

– Гаразд, – нарешті погодився Мертаг. – Але потім наші шляхи розійдуться.

Швидко зібравши речі, друзі скочили на коней і покинули табір. Сапфіра летіла над ними.

Можливо, ургалів було послано саме до варденів, тому треба якнайшвидше їх попередити – ця думка підганяла втікачів. Невдовзі переслідувачі залишились далеко позаду.

Поєдинок характерів

На ранок мандрівники вже значно випереджали ургалів, але яких зусиль їм це коштувало! Виснажені божевільними перегонами, вершники ледь трималися в сідлі, а їхні коні були вкрай зморені. Голодному драконові, який не полював уже кілька днів, теж був потрібен відпочинок. Відтак Ерагон вирішив відпустити Сапфіру на полювання, а сам, переклавши ельфійку на свого коня, побіг поруч зі скакуном. Під час бійки Мертаг устиг добряче його відлупцювати, та це були дрібниці порівняно з можливою зустріччю з ургалами.

Десь за годину повернулась задоволена Сапфіра, тож юнаки вирішили відпочити біля придорожнього ставка й напоїти коней. Виснажений Ерагон уже хотів був присісти на березі, як раптом почув підозрілий шурхіт. Мертаг із мечем напоготові стояв поруч, показуючи рукою на сусідній пагорб, де було видно вершника й загін воїнів.

– Може, це вардени? – тихо спитав Мертаг.

Ерагон непомітно напнув тятиву:

– Мені здавалося, що до них іще досить далеко. Хіба що це їхній патруль… У будь-якому разі слід ушиватися звідси.

– Не вийде, – похитав головою приятель. – Коні стомилися, і нас миттю наздоженуть. Краще поклич Сапфіру.

Ерагон так і зробив. Дракон відповів, що вже зовсім недалеко, а воїни продовжували незворушно спостерігати за прибульцями з вершини пагорба.

– Я можу налякати їх магією, – сказав Ерагон. – А там, дивись, з’явиться й Сапфіра… Може, хоч так нам пощастить уникнути сутички?

– Навряд чи, – зітхнув Мертаг. – Скоріше за все, доведеться вбити кількох, щоб решта зрозуміли, з ким мають справу.

Тим часом вершник показав рукою в напрямку прибульців, і воїни з галасом кинулися вперед. Розмахуючи бойовим молотом, ватажок посунув слідом за ними. Ерагон хотів був відкинути їх магічною силою, але чомусь передумав. А раптом вони не мають на думці нічого злого?

Коли друзів оточила юрба воїнів, набундючений ватажок, оглянувши чужинців, задоволено сказав:

– Гм, а ці куди кращі за тих покидьків, що трапляються нам останнім часом. Принаймні виглядають дужими! Хазяїн буде задоволений.

А от зброю, любі мої, доведеться опустити!

– Чого тобі треба? – спитав Ерагон. – Ми вільні мандрівники, і ти не маєш права нас зупиняти…

– Помиляєшся, юначе! – розреготався ватажок. – Тут я маю необмежені права, а ось раби на зразок тебе повинні мені підкорятися.

«Раби!» – подумки вигукнув Ерагон. Він згадав аукціон у Драс-Леоні й усе зрозумів. У юнаковій душі почав закипати гнів, і він глянув на цих людей з неприхованою відразою.

– Киньте мечі! – зловивши його погляд, суворо гаркнув чолов’яга.

Работорговці підійшли ближче, звужуючи коло. Ерагон уже хотів був вихопити зброю, аж раптом позаду пролунав здивований вигук:

– Торкенбранде, поглянь, та це ж ельфійка!

Один із воїнів стягнув з Арії ковдру й захоплено розглядав непритомну дівчину.

– Це ж уявіть, скільки вона коштуватиме! – тихо присвиснув хтось. – Мабуть, за неї можна взяти чималі грошики…

– Чималі?! – вигукнув здоровань Торкенбранд. – Та ж імперія відвалить за неї купу золота!

І торговців опанувала шалена радість. Вони ляскали одне одного по спині, пританцьовували. Утім, це тривало недовго, бо за якусь мить згори на них упав розлючений дракон. Скориставшись із паніки, друзі розштовхали найближчих воїнів, вирвались із оточення й кинулися до коней. За мить Ерагон скинув руку, й на торговців полетіла блискавка, вдарившись об землю й розсипавшись снопом гарячих бризок.

– Бережіться! – гукнув юнак до нажаханої юрби, витягаючи меча. – Я вершник! Якщо вам дороге життя, забирайтеся геть!

Перелякані торговці, щомиті зиркаючи на дракона, безладно дременули, забувши про свого ватажка. У тисняві хтось ненавмисне грюкнув його списом по голові, і він, немов сніп, упав на землю.

Коли підлеглі зникли, Торкенбранд, захрипівши, спробував звестися на ноги. Мертаг повільно наблизився до нього з мечем у руці й замахнувся…

– Ні! – скрикнув Ерагон, та було вже пізно.

Торкенбранд упав на землю, а його відрубана голова покотилась під ноги переможцю. Витягнувши шию, Сапфіра зацікавлено за нею стежила.

– Чи ти здурів! – у розпачі закричав Ерагон, кидаючись до Мертага.

– Не розумію, чого ти так побиваєшся, – спокійно озвався той, витираючи меч об мертве тіло.

– Побиваюсь?! – вибухнув гнівом юнак. – Нічого я не побиваюсь! Але чи не краще було б залишити цього борова й спокійно рушити собі далі? На біса ти відтяв йому голову?

– Залишати його живим надто небезпечно, – незворушно мовив Мертаг. – Він міг розповісти ургалам про ельфійку. Щоправда, ті покидьки теж можуть…

– Так, але навіщо ж убивати беззахисну людину? – ніяк не міг збагнути Ерагон.

– Я просто намагаюся вижити, – так само спокійно відповів Мертаг. – Власне життя важить для мене куди більше, ніж життя якогось там чужинця.

– Але ж це божевілля! Убивати людину без жодної на те потреби – це божевілля! Невже ти не розумієш? – не вгавав Ерагон. – Де твоє співчуття?

– Співчуття? – перепитав Мертаг. – Про що ти говориш? Яке співчуття може бути до ворогів?

– Але ж так можна виправдати будь-яку жорстокість! – стояв на своєму Ерагон, ховаючи меч у піхви.

– Гадаєш, мені це подобається? – різко спитав юнак. – Та моє життя від самого дитинства пішло шкереберть! Засинаючи, я не знаю, чи побачу світанок! Якби ти жив так, як я, то не вагався б жодної секунди!

– І все-таки це неправильно, – сказав Ерагон, прив’язуючи ельфійку до Сапфіри. – Рушаймо!

Решту шляху до Беорських гір друзі їхали мовчки. І тільки під час наступної зупинки Ерагон сказав супутникові, що цієї ночі стоятиме на варті перший. Той нічого не відповів, а просто ліг і закутався в ковдру.

– Може, поговоримо? – тихо озвався до Ерагона дракон.

– Не зараз, – сказав юнак. – Мені треба побути на самоті. Здається, я геть заплутався.

– Усе одно я тебе люблю! – замуркотіла Сапфіра, вкладаючись біля свого господаря.