Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)

Дорога помилка

Уранці Ерагон із Бромом почали ладнатися в дорогу. Джоуд вийшов попрощатися з ними, а Гелена спостерігала за друзями з ґанку. Чоловіки міцно потисли одне одному руки.

– Я сумуватиму за тобою, друже, – сказав Джоуд.

– А я за тобою, – захриплим голосом озвався Бром. Потім, схиливши голову, він звернувся до Гелени: – Дякую за вашу гостинність. Це було так люб’язно з вашого боку.

Господарка зашарілася, і Ерагон подумав, що вона зараз вліпить Бромові ляпаса.

– У вас чудовий чоловік, тож подбайте про нього, – вів далі старий. – На світі залишилося мало таких відданих і хоробрих чоловіків, як він. Але навіть йому несила пережити лихі часи без підтримки людей, які його люблять. Тож раджу вам про це подумати.

Обличчя Гелени миттю перекосила гримаса обурення. Вона роздратовано зблиснула очима і з гуркотом зачинила за собою двері. Зітхнувши, Джоуд пригладив волосся. Ерагон і собі подякував за допомогу, а потім виліз на Кадока. Господар іще раз побажав їм доброї дороги, і вони з Бромом нарешті вирушили.

Крізь південну браму Тейрма прибульців випустили без зайвих слів. Минаючи вартових, Ерагон зненацька помітив під муром якийсь рух. Причаївшись і вимахуючи хвостом, там сидів Солембум. Кіт-перевертень, як завжди, невдоволено кліпнув на хлопця.

– А хто такі коти-перевертні? – спитав Ерагон, відводячи погляд від примхливої істоти.

– Чому ти питаєш? – здивувався Бром.

– Бо я чув, як у Тейрмі хтось про них згадував, – пояснив юнак. – Хіба вони існують?

– Аякже! – обурився старий. – За доби вершників їх шанували не менше, ніж драконів. Коти-перевертні часто супроводжували королів та ельфів, хоча їх ніхто не примушував цього робити. Мало хто знав про них щось достеменно. Гадаю, зараз їх уже куди менше.

– А вони вміли користуватися магією? – не вгавав юнак.

– Ніхто цього тобі не скаже, але вони робили дивовижні речі, – терпляче пояснив Бром. – Коти-перевертні завжди знали, що й де має статися, і так чи інакше брали в тих подіях участь, – Бром глибше насунув капюшон, ховаючись від пронизливого вітру.

– А що таке Хелгрінд? – знову спитав Ерагон.

– Побачиш сам, коли прибудемо до Драс-Леони, – неохоче відказав старий, закутуючись у каптур.

Коли Тейрм зник із поля зору, Ерагон подумки покликав: «Сапфіро!». Кінь під ним збентежено нашорошив вуха.

Сапфіра миттю озвалася й мерщій полетіла їм назустріч. Обидва мандрівники побачили, як вона розмитою чорною цяткою відокремилась від хмари, і незабаром її крила вже розсікали повітря зовсім поруч. Сонячні промені лягали на тонку шкіру, і перетинки крил здавалися напівпрозорими. Здійнявши куряву, дракон плавно приземлився.

– Я повернуся до обіду, – сказав Ерагон, передаючи Бромові свого коня.

Старий нервово кивнув.

– Бажаю приємно провести час, – мовив він і, глянувши на Сапфіру, додав: – Радий тебе бачити.

– Взаємно, – сухо мовила та.

Ерагон виліз драконові на плечі, міцно схопившись руками за шию, і за мить обоє були вже в повітрі. Сапфіра впевнено розсікала небо, здіймаючи хвостом повітряні хвилі.

– Тримайся! – гукнула вона Ерагону й, дико загарчавши, описала величезну петлю. Стиснувши дракона самими ногами, хлопець здійняв руки вгору й радісно закричав.

– А я не знав, що можу літати без сідла! – збуджено гукнув Ерагон до Сапфіри.

– Я теж не знала, – озвалася та, захихотівши. Юнак міцно обійняв дракона за шию, й вони стрімголов помчали вперед.

Невдовзі відсутність сідла стала помітнішою – ноги почало пекти, а руки й обличчя закоцюбли від холоду. Тепла Сапфірина шкіра вже не захищала юнака від скаженого вітру. Коли вони приземлились, Ерагон зіщулився й поспішив знайти якусь сонячну місцинку. Під час обіду юнак спитав у Сапфіри:

– Ти не проти, якщо далі я їхатиму на Кадоці?

Парубок знову вирішив розпитатися в Брома про його минуле.

– Не проти, якщо потім усе мені розкажеш, – погодився дракон, і Ерагон навіть не здивувався, що той читає його думки. Через цей зв’язок від Сапфіри було годі щось приховати. Попоївши, вони з Бромом рушили далі, а дракон летів попереду.

– Я хотів би з вами поговорити, – нарешті озвався хлопець, притримуючи коня. – Я збирався зробити це ще тоді, як ми приїхали до Тейрма, але вирішив зачекати.

– Поговорити про що? – спитав Бром.

– Останнім часом я почув багато такого, що було мені незрозуміле, – обережно почав Ерагон. – Наприклад, хто ваші друзі і чому ви ховалися в Карвахолі? Я довіряю вам, але маю знати більше і про вас, і про те, що ви насправді робите. Що ви вкрали в Джиліді і що таке туата ду оротрім, якому ви мене навчаєте? Гадаю, після всього, що сталося, я маю право на пояснення.

– Отже, ти нас підслуховував, – мовив Бром.

– Тільки одного разу.

– Бачу, на сором’язливість ти не хворієш, – похмуро гмукнув старий. – А чому ти гадаєш, що це якось стосується тебе?

– Взагалі-то, я так не думаю, – погодився Ерагон. – Просто дивно, що саме тоді, як ви ховалися в Карвахолі, я знайшов Сапфірине яйце. До того ж, ви багато знаєте про драконів… Чим більше я про це думаю, тим менше мені віриться у випадковість. Існують також інші підказки, на які я раніше не звертав уваги, але тепер усе стає на свої місця. Наприклад, ви передбачили напад разаків, а самі вони втекли, щойно ви до них наблизилися. Також я впевнений, що ви якось причетні до появи Сапфіриного яйця. Ви ж нічого не розповіли, і ми з Сапфірою не можемо й далі нічого не знати.

– А ти не міг би трохи зачекати? – Бром зупинив свого Сніговія. Та юнак уперто похитав головою, і старий скрушно зітхнув: – Було б значно легше, якби ти не ставився до світу з підозрою, – мовив він. – Утім, тоді б ти мене не цікавив.

Ерагон не був упевнений в тому, що це похвала, тому вирішив нічого не відповідати.

– Добре, я розповім тобі, – вирішив Бром, закурюючи люльку й пихкаючи димом. – Але розкрити всі таємниці я не можу.

Ерагон спробував був заперечити, проте старий спинив його жестом.

– Це зовсім не тому, що я хочу приховати від тебе якісь факти, а тому, що більшість секретів мені не належать, – пояснив він. – Нехай про них тобі розповість хтось інший.

– Гаразд, – погодився хлопець. – Тоді поясніть хоча б те, що можете.

– Ти впевнений? – перепитав Бром. – Не ображайся, але я маю вагомі причини для мовчанки. Одним словом, я захищав тебе від темних сил, які будь-кого можуть розірвати на шматки. Коли ти про них дізнаєшся, то назавжди втратиш спокій. Але зможеш обрати ту чи іншу позицію. То ти справді хочеш усе це знати?

– Я не можу жити в темряві, – тихо мовив Ерагон.

– Ну що ж, це гарні слова, – кивнув Бром. – Гаразд. Отже, знай, що в Алагезії триває війна між варденами та імперією. Однак це далеко не поодинокі сутички, друже мій. Вони зійшлися в смертельному двобої… І все через тебе.

– Через мене? – вигукнув Ерагон. – Але ж це неможливо! Я не маю з ними нічого спільного!

– Зараз не маєш, – уточнив старий. – Утім, б’ються вони саме за тебе. Вардени з імперією прагнуть не влади чи нових земель. Їхня мета – підкорити нове покоління вершників, до якого ти належиш. Той, хто керуватиме ними, стане єдиним господарем Алагезії.

Ерагон марно намагався зрозуміти те, що каже йому Бром. Невже стільки людей цікавляться ним і Сапфірою? Адже допіру ніхто, окрім Брома, не переймався його долею. Сама думка про те, що за нього б’ються імперія й вардени, була такою дикою, що не трималася в голові.

– Але ж усіх вершників, за винятком тих, що стали на бік Галбаторікса, було вбито, – нарешті озвався юнак. – До того ж, вершники короля теж, здається, загинули. І в Карвахолі ви говорили, що в Алагезії немає драконів.

– Я збрехав, – пояснив Бром. – Так, вершники зникли, але в Галбаторікса залишалося три драконячих яйця. А відколи народилася Сапфіра – у нього є тільки два. Король заволодів тими яйцями під час останньої битви з вершниками.

– Тож невдовзі з’являться ще два вершники, що служитимуть королю? – злякався Ерагон.

– Саме так, – підтвердив Бром. – І якраз тому тепер тривають смертельні перегони. Галбаторікс шукає людей, для яких призначено ті яйця, а вардени будь-що намагаються вбити їх, як потенційних вершників, або викрасти яйця.

– Але звідки ж узялося Сапфірине яйце? – спитав юнак. – Невже хтось украв його в короля? І чому ви про це не знаєте?

– Надто багато питань, – зітхнув Бром. – Ця історія має перший розділ, події якого відбувалися задовго до твого народження. Тоді я був молодий і, зрозуміло, не такий розумний. Я ненавидів імперію, на те було багато причин, тому всіма можливими способами намагався робити їй шкоду. Мої переконання привели мене до вченого, до Джоуда, який знайшов книгу, де було написано про таємну лазівку до замку Галбаторікса. Зрадівши, я познайомив його зі своїми друзями варденами, і вони разом спланували викрадення яйця.

«Он як! Вардени!» – подумки відзначив Ерагон.

– Утім, щось пішло не так, і викрасти пощастило тільки одне яйце. Наш шпигун утік і більше ніколи не повертався до варденів. Тому знайти його, повернувши яйце, було наказано нам із Джоудом.

Бром замислено дивився в далечінь, його голос захрип.

– Напевно, це були найдовші пошуки, які знала історія. Де ми тільки не були! Нам довелося битися і з разаками, і з Морзаном, останнім із клятвопорушників, найвідданішим слугою короля.

– З Морзаном? – перепитав Ерагон. – Але ж це той, хто багато років назад виказав вершників Галбаторіксу!

– Ну то й що? – не зрозумів Бром. – Так, він був старий, але дужий і жорстокий. Ми вже зустрічалися з ним під час бою, тому пошуки яйця… Словом, це було дещо особисте. Коли я дізнався, що яйце бачили в Джиліді, то вирушив туди й бився з Морзаном за право володіти ним. Це була запекла битва, але врешті-решт я переміг. Під час бою Джоуд десь зник. Шукати його в мене не було часу, тому я повернувся з яйцем до варденів, що доручили мені піклуватися про майбутнього вершника. Я погодився й вирішив сховатися в Карвахолі, де вже бував раніше. Мені здавалося, що з часом вардени озвуться, проте я так і не дочекався від них звістки.

– Але як же все-таки Сапфірине яйце опинилося на Хребті? Невже в короля викрали ще одне? – спитав Ерагон.

– Навряд чи, – буркнув Бром. – Він так трясеться над тими яйцями, що спроба викрасти їх була б рівна самогубству. Ні, Сапфіра народилася з яйця, яке було у варденів. Гадаю, що хтось за допомогою магії спробував переправити його до мене. Але посланців перехопила імперія, пославши за ними разаків. Певно, я зруйнував чимало їхніх планів!

– То разаки приходили до Карвахола не по мою душу? – здивувався Ерагон.

– Звісно, ні, – озвався Бром. – Якби дурний Слоун тримав язика за зубами, вони б навіть не дізналися про тебе й про твою знахідку. І все пішло б зовсім інакше. Отже, у певному сенсі ти врятував мені життя. Якби разаки не взялися за тебе, вони заскочили б мене зненацька, і тоді кінець Брому-казкарю! А втекли вони тому, що я сильніший за них, особливо вдень. За інших обставин вони б просто мене закатували, розпитуючи про яйце.

– І ви розповіли варденам про мене? – спитав Ерагон.

– Так, – відповів Бром. – Я впевнений, що вони хочуть з тобою зустрітися.

– Але ж ви цього не хочете?

– Ні, не хочу, – похитав головою старий.

– Чому? – вигукнув юнак. – Адже значно безпечніше бути з варденами, ніж ганятися за разаками!

– Ні, вардени теж небезпечні, – уперто мовив Бром. – Якщо ми з’явимось до них, то нас обов’язково втягнуть в якісь махінації. Їхні ватажки відразу ж пошлють тебе на завдання, щоб ти довів власну значущість. А раптом ти не впораєшся? Ні, ти мусиш як слід загартуватись, перш ніж зустрітися з ними. Принаймні зараз, коли ми переслідуємо разаків, я не боюсь, що хтось підсипе тобі в тарілку отрути.

Старий скривився від обурення.

– До того ж, – не втримався він від посмішки, – хіба тобі не подобається моя наука? Ти виглядаєш таким щасливим! Зрозумій, туата ду оротрім – це початкова школа. Тож давай я спершу допоможу тобі знешкодити разаків, а потім уже роби як знаєш.

– Що це означає? – захвилювався Ерагон.

– Це означає, що ти сам вирішуватимеш, чи приєднуватися тобі до варденів, чи ні, – пояснив Бром. – Хоча, убивши разаків, ти не матимеш великого вибору. Доведеться або ховатися у варденів, або тікати до Сурди, або ж прохати в короля пощади й пристати до його війська. Зрештою, навіть якщо ти не вб’єш разаків, цього вибору тобі не уникнути.

Ерагонові здалося, що найкраще було б піти до варденів, але присвятити все своє життя боротьбі з імперією йому не хотілося. Обміркувавши Бромові слова, він нарешті озвався:

– Ви так і не сказали, звідки знаєте про драконів!

– Не сказав, – посміхнувшись, погодився Бром. – Залишмо це до наступного разу.

«Але чому саме я? – не міг збагнути Ерагон. – Невже я такий особливий, що маю стати вершником?» Не витримавши, він спитав:

– А ви знали мою матусю?

– Так, знав, – насупився старий.

– Яка вона була?

– Така ж гордовита, як і Герроу, – зітхнув Бром. – Зрештою, саме цей рідкісний дар її й убив… Вона завжди допомагала бідним, як би не важко було їй самій.

– Отже, ви її добре знали? – ошелешено мовив Ерагон.

– Надто добре, щоб сумувати за нею, – пролунало у відповідь.

Вражений юнак притримав коня й замислився, згадуючи ті часи, коли вважав Брома звичайним собі сільським байкарем. Він чи не вперше збагнув, як сильно помилявся.

Перегодом Ерагон розповів Сапфірі все почуте. Її зацікавили Бромові одкровення, але згадка про те, що вона колись була власністю короля, примусила Сапфіру здригнутися.

– Отже, ти маєш радіти, що не залишився в Карвахолі, – сказала вона. – Уяви собі, які можливості ти би втратив!

Юнак удавано злякався, а потім розреготався у відповідь.

Невдовзі друзі спинилися й почали лаштуватися на нічліг. Ерагон подався по воду, а Бром порався з вечерею. Кружляючи довкола табору, юнак шукав бодай маленький струмок, аж раптом натрапив на невеличкий потічок. Присівши на березі, він занурив пальці у воду, милуючись бризками й прислухаючись до лагідної мелодії нічної природи. «Тут усе залишиться таким само неторканим навіть тоді, коли я загину», – чомусь подумав Ерагон.

Раптом його увагу привернули якісь підозрілі сліди на другому боці струмка. Вони були дуже великі й дивні. Зацікавлений юнак перескочив через потік, але на березі несподівано послизнувся й полетів на землю сторч головою. Падаючи, він із жахом відчув, як у нього хруснув зап’ясток, а руку пронизав пекучий біль.

Стиснувши зуби, юнак вилаявся й насилу звівся на ноги.

«Ерагоне! – почувся голос Сапфіри. – Що з тобою?»

«Та ось, руку здуру зламав», – озвався той.

«Я вже лечу», – закричав дракон.

«Не треба, я сам дійду, – скривився хлопець. – До того ж, тут такі хащі, крізь які тобі не продертися».

«Добре, тоді поквапся», – дракон подумки вказав юнакові найкоротший шлях.

Застогнавши від болю, Ерагон примусив себе рухатись. Кляті сліди були за кілька футів від нього.

Хлопець зрозумів, що це відбитки підкутих чобіт! «Ургали!» – спересердя сплюнув він, шкодуючи за своїм мечем і розуміючи, що лук йому тепер теж не знадобиться. Натомість він подумки загукав: «Сапфіро! Тут ургали! Захисти Брома!».

Насилу перестрибнувши струмок, Ерагон помчав до табору, дістаючи на ходу ножа. За кожним кущем хлопцеві ввижалися вороги. «Сподіваюся, там був лише один ургал», – промайнуло йому в голові. Прибігши до табору, він ледь устиг пригнутись, коли Сапфірин хвіст просвистів у нього над маківкою.

– Тихо! Це я! – скрикнув юнак.

– Ой, вибач! – озвалась Сапфіра. Вона склала свої крила на грудях, готуючись зустріти ворога.

– Вибач? – обурився Ерагон, підскочивши до неї. – Ти ж могла мене вбити! А де Бром?

– Я тут, – пролунав ледь чутно голос старого. – Скажи своєму дурнуватому дракону, щоб випустив мене з-під своїх крил!

– Випусти його! – махнув Ерагон. – Ти що, не попередила старого?

– Я не встигла, – засоромилась Сапфіра. – Це було так несподівано.

Вона підняла крила догори, і з-під них випав розлючений Бром.

– Я знайшов сліди ургалів, – пояснив хлопець. – І вони свіжі.

– Сідлай коней, – схопився старий. – Ми вшиваємось звідси.

Він загасив вогнище й аж тоді помітив, що Ерагон не зрушив з місця:

– Чого ти стовбичиш? Що з твоєю рукою?

– Зламав зап’ясток, – похитуючись, відповів той.

Бром вилаявся й допоміг юнакові вилізти на Кадока.

– Руку треба якнайшвидше перев’язати. А зараз спробуй нею не рухати, – порадив він і звернувся до Сапфіри: – Уже сутеніє, тож можеш летіти не ховаючись, прямісінько над нами. А якщо ми натрапимо на ургалів, то вони добре подумають, перш ніж напасти на дракона.

– І нехай собі думають, – здіймаючись у небо, відказала Сапфіра. – Інакше в цьому житті в них більше не буде такої можливості.

Темрява насувалася швидко, стомлені коні часто шкопиртали, а Ерагонова рука набрякла й почервоніла. Не витримавши, Бром зупинився.

– Ти чув? – раптом спитав він. Здалеку долинув слабкий звук мисливського ріжка.

– Мабуть, вони знайшли нашу стоянку, – захвилювався Бром, – і Сапфірині сліди теж. Тепер вони женуться за нами. Та-а-к, вони не покинуть своєї здобичі.

Звуки ріжка пролунали вже ближче. Ерагон нажахано здригнувся.

– Хоч-не-хоч, треба давати драла, – роззирнувся навсібіч Бром. Звівши голову, він несподівано подумки гукнув до Сапфіри. Та швидко приземлилась, сівши біля друзів.

– Залиш коня, – наказав старий парубкові. – Полетиш із нею. Так буде безпечніше.

– А як же ти? – гукнув Ерагон.

– За мене не хвилюйся! Лети! – закричав на ходу Бром, ударивши Сніговія по боках ногами. Сапфіра, здійнявшись з Ерагоном на спині, попрямувала слідом за ним.

Вони стрімголов мчали за Бромом, аж раптом ріжки загули прямісінько під ними, накривши Ерагона хвилею жаху. Старий продирався внизу крізь хащі, щосили підганяючи коней. Несподівано ворожі звуки стихли.

«Де ж ургали?» – дослухався юнак, але ріжок знову озвався, проте цього разу десь далеко, і юнак із полегшенням видихнув, припавши до Сапфіриної шиї. Було видно, як Бром притишив коней.

– Здається, відірвались? – озвався Ерагон до дракона.

– Можливо, але ми не будемо зупинятись, аж доки… – її голос заглушили раптові звуки ріжка. Ерагон аж підскочив від несподіванки, а Бром унизу почав шалено хльоскати коней. Рогаті потвори на своїх скакунах, перегукуючись, висипали на шлях. Вони швидко наздоганяли старого, і було видно, що він від них не втече.

– Треба щось робити! – закричав Ерагон.

– Що саме? – відгукнулась Сапфіра, потужно змахуючи крилами.

– Сідай прямісінько перед ургалами!

– Ти з глузду з’їхав? – спитав дракон.

– Кажу ж тобі, сідай! – наполягав юнак. – Я знаю, що роблю! Вони зараз схоплять Брома!

– Ну, добре, – зважилась Сапфіра, стишуючи свій лет і готуючись сісти на шлях. Тим часом Ерагон напружився, відчуваючи всередині себе вже знайомий опір, що віщував народження магії.

А знизу галасливою юрбою мчали ургали, наздоганяючи Брома, тож хлопець нарешті гукнув:

– Давай!

Тієї ж миті Сапфіра склала крила й, каменем упавши вниз, приземлилася перед нападниками, здійнявши хмару куряви.

Ургали стривожено заґелґотіли, припиняючи гонитву. Побачивши дракона, їхні коні перестали слухатись господарів. Але потвори, трохи оговтавшись, скочили на землю й посунули на Сапфіру, тримаючи мечі у волохатих руках.

І хоча їхні пики спотворювала гримаса люті, на них блукали глузливі посмішки. Ургалів було не більше десяти, і Ерагон не розумів, чому вони не бояться дракона. Адже вони мусили дати драла, побачивши грізну тварину! Невже вони спробують напасти?

Несподівано найбільший з ургалів зробив крок уперед і, бризкаючи слиною, сказав:

– Чоловіче, наш володар хоче з тобою поговорити!

Потвора вимовляла слова так, наче у неї в роті була купа каміння.

– Це пастка! – застерегла Сапфіра. – Не звертай на нього уваги.

– Давай принаймні послухаємо, що він казатиме, – заперечив юнак, гукнувши до ургала: – А хто ваш володар?

– Такий черв’як, як ти, не гідний знати його імені, – визвірився ургал. – Він володар землі та неба. Для нього ти – всього лиш нікчемна комаха. Але він хоче бачити тебе живим. Тож радій, що маєш таку честь!

– Живим мене не візьмеш! – відрізав Ерагон, пригадавши бійку в Язуаці. – Навіть якщо твій господар сам Смерк, я не хочу з ним говорити!

– Ти робиш велику помилку, – загарчав ургал, зблиснувши іклами. – Від нього не втечеш, і рано чи пізно ти таки постанеш перед ним. А якщо будеш опиратися, то помреш у страшних муках.

Слухаючи потвору, Ерагон дивувався з того, що комусь узагалі пощастило об’єднати ургалів укупу. Невже існує якась третя сила, потужніша за імперію з варденами?

– Не треба мене лякати! – нарешті гукнув юнак. – Нехай ваш володар хоч сказиться, чекаючи на мене, але мені начхати!

На мить ургали аж уклякли, обурені такою зухвалістю, а потім із галасом кинулись на Сапфіру.

– Джиєрда! – крикнув Ерагон, підвівшись над шиєю дракона й скидаючи вперед руку.

– Ні! – скрикнула Сапфіра, та було вже надто пізно.

Юнакова долоня зблиснула загадковим сяйвом, і нападники зупинились. Тієї ж миті з Ерагонової руки вилетіли сліпучі промені світла, вразивши ургалів у живіт. Якась невидима сила пожбурила їх на дерева, а знесилений юнак сповз із дракона на землю. Його розум потьмарився, і, коли Сапфіра понуро над ним схилилась, хлопець зрозумів, як далеко він зайшов. Для того, щоб відбити напад десятьох ургалів, знадобилось напрочуд багато енергії. Ерагона охопив жах, він намагався не втратити пам’ять.

Бічним зором він помітив, як один із нападників, похитуючись, звівся на ноги, не випускаючи меча з рук. Ерагон хотів попередити Сапфіру, але був занадто слабкий. Скрадаючись, ургал обережно оминув хвіст дракона і здійняв меч над його шиєю.

– Ні! – скрикнув юнак.

З диким ревом Сапфіра блискавично озирнулася й змахнула лапою. А вже наступної миті розпанахана гострими пазурами потвора впала на землю.

Клацнувши іклами, Сапфіра повернулася до Ерагона. Узявши юнака закривавленими лапами, дракон загарчав і здійнявся в повітря. Вони помчали крізь ніч, що обернулася для Ерагона на сповнене болем марево. Змахи крил заколисували парубка, і він з останніх сил дослухався до заспокійливого ритму: вгору – вниз, вгору – вниз, вгору – вниз…

Коли Сапфіра нарешті приземлилась, Ерагон, не повертаючись до тями, почув голос Брома. Він не слухав, про що той каже, але схоже було на те, що старий із драконом щось вирішували, оскільки невдовзі Сапфіра знову здійнялася в небо.

Перегодом тривожні марення таки поступилися місцем глибокому сну, і Ерагон наче поринув у небуття.