Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)

Ерагон хотів почути відповіді на свої питання! Але зараз він ні про що не питатиме Брома, аби не зашкодити їхній справі. Ні, він зачекає, доки вони підуть із Тейрма, а тоді вже й наполягатиме, аби той розкрив усі свої таємниці. Ці думки ще вирували в голові юнака, як двері раптом різко розчинилися.

– Ну як, з кіньми все гаразд? – спитав Бром.

– Усе добре, – відповів Ерагон.

Вони відв’язали скакунів і подалися геть. Уже в центрі Тейрма Бром озвався:

– Джоуде, то ти нарешті одружився? Вітаю, вона дуже вродлива.

Здається, Джоуда не надто втішив цей комплімент.

– Та я й не знаю, чи доречні тут вітання, – зсутулив він плечі. – Гелена не дуже щаслива.

– Чому? Чого їй треба? – здивувався Бром.

– Того, що й усім, – зітхнув Джоуд. – Грошей, купу дітей, різних наїдків на столі та веселої компанії. Проблема полягає в тому, що вона з багатої родини. Її батько вклав у мою справу великі суми. І якщо збитки триватимуть далі, їй просто не вистачить коштів на життя, до якого вона звикла.

Запала мовчанка.

– Але годі про це, – сказав Джоуд. – То не ваші проблеми! Господар не повинен обтяжувати гостей своїми клопотами. Доки ви в моєму домі, єдине, що вас турбуватиме, це повний шлунок.

– Спасибі, – вклонився Бром. – Ми цінуємо твою гостинність. Під час подорожі ми звикли обходитись без жодних зручностей. Ти часом не підкажеш, де нам знайти якусь недорогу крамницю? Ми мандрували верхи, і наш одяг геть зносився.

– Звісно! Це ж моя робота, – зрадів Джоуд і почав теревенити про ціни й товари, аж доки вони не побачили його будинок.

– Ви не проти, якщо ми поїмо деінде? – раптом спинив він друзів. – Буде незручно, коли ми припхаємось додому прямісінько зараз.

– Як скажеш, – посміхнувся Бром.

– Дякую, – полегшено зітхнув Джоуд. – Давайте залишимо коней у моїй стайні.

Мандрівники зробили так, як запропонував господар, а потім усі разом подалися до великої таверни. На відміну від непривітного «Зеленого Каштана», тут було гамірно. Коли принесли головну страву – фаршироване молочне порося, – Ерагон жадібно впився зубами в м’ясо, але ще з більшою охотою смакував картоплю, моркву, ріпу та солодкі яблука, з якими його подали. Він надто довго не куштував нічого, крім впольованої дичини!

Вони просиділи за вечерею кілька годин, і за цей час Бром із Джоудом вдосталь наговорилися. Ерагон не заперечував, ліниво прислухаючись до їхньої розмови. Юнакові було затишно, лунала музика, їжі не бракувало.

Коли ж вони нарешті вийшли надвір, сонце вже схилялося до обрію.

– Ви йдіть собі вдвох, а я маю дещо перевірити, – сказав Ерагон, який вирішив провідати Сапфіру.

– Гаразд, але будь обережний, – неуважно погодився Бром. – Не барися.

– Зачекай, – озвався Джоуд. – Ти йдеш за місто?

Трохи повагавшись, Ерагон неохоче кивнув.

– Тоді обов’язково повертайся, доки не стемніє. Увечері браму замикають, і вартові не пустять тебе аж до ранку.

– Я не спізнюся, – пообіцяв юнак. Він розвернувся й швидко попрямував провулком до міського муру. Вийшовши з міста, хлопець глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим повітрям. «Сапфіро! – обережно покликав він. – Ти де?» Та вказала йому дорогу, що вела від головного шляху до підніжжя вкритої мохом скелі, довкола якої росли клени.

– Як же мені потрапити до тебе? – махнув рукою Ерагон, побачивши дракона на верхівці одного з дерев.

– Знайди якусь галявинку, а я по тебе спущуся, – озвався той.

– Ні, ні, – заперечив юнак, розглядаючи скелю. – У цьому немає потреби. Я сам можу піднятися нагору.

– Це надто небезпечно, – захвилювалась Сапфіра.

– Не переймайся. Дай мені трохи розважитись.

Ерагон стягнув рукавички й поліз угору. Він отримував насолоду від цього виснажливого завдання. На скелі виявилося безліч місць, за які можна було вчепитися, тож підйом видався легким. Невдовзі верхівки дерев лишилися десь знизу. Подолавши половину шляху, юнак зупинився перепочити. Потім він потягнувся до наступної опори, але виявив, що та надто далеко від нього. Розгублений Ерагон пошукав іншу, та марно. Він спробував розвернутися, але під ногами раптом опинилася порожнеча. Не зводячи погляду, Сапфіра спостерігала за юнаком. Нарешті той змирився, сказавши:

– Мені б не завадила допомога!

– Це твої проблеми, – відгукнувся дракон.

– Так! Я знаю, що не розрахував! – гукнув хлопець. – Але хіба ти мені не допоможеш?

– А що, якби мене не було поруч? – пролунало зустрічне запитання.

– Ти ще питаєш! – огризнувся юнак.

– Та ні, просто дивно, чому якийсь там дракон має давати поради такому поважному чоловіку? – посміхнулась Сапфіра. – Адже всі мусять благоговійно принишкнути, вражені його талантом знаходити всіляку халепу. А от якби ти почав підйом на кілька футів ліворуч чи праворуч, то значно б полегшив свій шлях.

– Ну, гаразд! – уже ледь тримаючись, закричав юнак. – Я помилявся! А тепер зніми мене звідси, будь ласка!

Але голова дракона сховалася за краєм скелі.

– Сапфіро? – обережно покликав Ерагон. Але довкола шуміло саме гілля. – Сапфіро! Повернися! – не втримавшись, розпачливо закричав юнак.

Цієї ж миті дракон здійнявся з верхівки скелі, голосно розсікаючи крилами повітря. Гігантським кажаном він підлетів до Ерагона й учепився пазурами за його сорочку, трохи подряпавши спину. Той ледь устиг випустити з рук уламок скелі, за який тримався, й миттю злетів у повітря. За кілька хвилин Сапфіра вже поставила парубка на верхівку скелі.

– Як це нерозумно, – м’яко сказала вона.

Засоромившись, Ерагон відвернувся, ніби вивчав довколишні пейзажі. Звідси відкривався справді чудовий краєвид, особливо на розбурхане море, що надійно захищало місцину від сторонніх очей. Тут Сапфіру могли побачити хіба що птахи. Позиція була майже ідеальна.

– Ти довіряєш Бромовому другу? – раптом спитав дракон.

– Важко сказати, – озвався юнак. – Довкола нас вирують сили, про які ми навіть не здогадуємось. Іноді я питаю себе, чи можна збагнути справжні наміри цих людей. Усі вони мають стільки секретів…

– Так влаштований світ, – пояснила Сапфіра. – Ти можеш не зважати на підступні наміри, але маєш вірити в призначення кожної людини. Бром непоганий чолов’яга. Ми не повинні його боятися.

– Хотів би я, щоб це справді було так, – похмуро відгукнувся хлопець.

– Але шукати сліди разаків у торговельних записах… – засумнівався дракон. – Як на мене, це дивний спосіб переслідування. Хіба не можна скористатися магією, аби проглянути ті записи, не заходячи до кімнати, де вони перебувають?

– Не знаю, – замислився Ерагон. – Хіба, якщо поєднати ті слова, які визначають зір і, можливо, відстань… У будь-якому разі, це надто складно для мене. Треба спитатися в Брома.

– Ну, що ж, спробуй.

Якийсь час вони мовчали.

– Мабуть, нам доведеться затриматись у місті, – порушив тишу юнак.

– Авжеж, – гірко мовила Сапфіра. – А я, як завжди, буду на самоті.

– Я ж не винен, – відповів на те Ерагон. – Але гадаю, скоро ми знову подорожуватимемо разом.

– Скоріше б уже, – зітхнув дракон, і хлопець, посміхнувшись, обняв його за шию. Довкола швидко спадала темрява.

– Ой, мені вже час іти, – згадав Ерагон. – Інакше я не потраплю до Тейрма. Завтра ти вирушай на полювання, а ввечері побачимось.

– Добре, – знову зітхнула Сапфіра. – Давай-но я спущу тебе вниз.

Вона розправила крила, і хлопець усівся на лускату драконову спину, міцно вчепившись за шию руками. Сапфіра стрімко злетіла зі скелі, промайнувши над деревами, й сіла на невеличкому пагорбі. Подякувавши, Ерагон чимдуж помчав до міста.

Він з’явився перед брамою якраз тієї миті, коли її вже зачиняли. Гукаючи до вартових, юнак таки встиг прослизнути до міста. Він почув, як ґрати з гуркотом впали за його спиною.

– Ще б трохи, і не встиг, – пробурчав вартовий.

– Більше так не буду, – вибачився Ерагон, ледь переводячи подих. Він подався нічним містом до будинку Джоуда, над дверима якого, наче маяк, світився ліхтар.

На його стук вийшов огрядний дворецький, мовчки пропустивши юнака досередини. Камінні стіни були прикрашені гобеленами. Ошатні килими вкривали лаковану підлогу, що відбивала світло трьох золотих канделябрів на стелі. У повітрі звивалися пасма диму, линучи вгору.

– Сюди, сер, – покликав дворецький. – Ваш друг у кабінеті.

Вони проминули чимало дверей, доки дворецький нарешті не відчинив ті, що вели до робочої кімнати. Стіни тут було заставлено книжковими полицями. Але, на відміну від фоліантів у Джоудовій конторі, вони були різного розміру та різної форми. У каміні палав вогонь, сповнюючи приміщення приємним теплом. За овальним письмовим столом сиділи Бром із Джоудом і дружньо розмовляли.

– Нарешті з’явився, – зрадів Бром, салютуючи люлькою. – А ми вже почали були хвилюватись. Ну, як твоя прогулянка?

«Чого це йому так весело? – здивувався Ерагон. – І чому б йому просто не спитатися, як Сапфіра?» А вголос юнак лише буркнув:

– Та непогано, хоч вартові ледь не замкнули перед моїм носом браму. Та й Тейрм, як на мене, надто великий. Я насилу знайшов цей будинок.

– Коли ти побачиш Драс-Леону, Джилід чи навіть Куасту, то тебе вже не дивуватимуть такі маленькі приморські міста, як наше, – посміхнувся Джоуд. – Утім, мені тут подобається. Коли не дощить, у Тейрмі справді красиво.

– Скільки ми тут пробудемо? – звернувся юнак до Брома.

– Важко сказати, – замислився той. – Усе залежить від того, чи зможемо ми дістатися записів і як швидко впораємося з ними. Ми всі мусимо допомагати одне одному, адже це неабияке завдання. Завтра я спробую з’ясувати, чи дозволить нам Бранд проглянути записи.

– Не думаю, що я зможу хоч чимось допомогти, – зніяковів Ерагон.

– Це ж чому? – здивувався Бром. – Тобі теж знайдеться робота.

– На жаль, я не вмію читати, – похнюпився юнак.

– Ти хочеш сказати, що Герроу тебе не навчив?

– А хіба він умів читати? – вражено перепитав Ерагон.

Джоуд зацікавлено спостерігав за розмовою.

– Звісно, умів, – буркнув Бром. – Дурень пихатий, що він собі думав? Я мав би здогадатися, що він тебе не навчив. Мабуть, уважав це зайвою розкішшю.

Старий спохмурнів і сердито посмикав себе за бороду.

– Це означає, що наша робота триватиме трохи довше, от і все, – нарешті сказав він. – Я просто навчу тебе читати. Це не забере надто багато часу, якщо ти старанно працюватимеш.

Ерагон скривився. Бромові уроки завжди були важкими, а викладав він досить безцеремонно.

– Сподіваюся, це справді потрібно для справи, – приречено озвався парубок.

– Тобі сподобається. Із книжок можна дізнатися багато чого цікавого, – запевнив Джоуд, показуючи на полиці. – Ці книги – мої друзі, мої супутники. Вони змушують і плакати, і сміятися, вони надають життю сенс.

– Звучить спокусливо, – погодився Ерагон.

– Учений – завжди вчений, хіба це не про тебе? – втрутився в розмову Бром.

– Мабуть, уже ні, —засмутився Джоуд. – Я повернувся до рівня звичайнісінького бібліофіла.

– Кого-кого? – перепитав Ерагон.

– Людини, що любить книжки, – пояснив Джоуд і повернувся до розмови з Бромом. Ерагонові стало нудно, й він почав розглядати полиці. Його увагу привернула ошатна книга в позолоченій оправі. Обережно діставши ту книгу з полиці, юнак почав зацікавлено її розглядати.

Книга була оправлена в чорну шкіру, яку прикрашали загадкові викарбувані руни. Ерагон торкнувся гладенької обкладинки, насолоджуючись її прохолодою. Усередині текст було написано червонуватим чорнилом. Юнак повільно гортав сторінки. Раптом він натрапив на місце, що відрізнялося від решти тексту. Слова були довгими й плиткими, із витонченими лініями та чіткими кутами.

– Що це? – спитав Ерагон у Брома, показуючи на дивний запис.

Уважно глянувши на сторінку, Бром здивовано звів брови.

– Джоуде, ти поповнив свою книгозбірню? – посміхнувся він. – Де ти це знайшов? Я не бачив її цілу вічність!

– А-а-а, – витягнув шию той. – Це «Доміа абр Вірда». Кілька років тому на пристань прийшов якийсь чолов’яга і спробував її продати. На щастя, я був поруч, тож урятував книгу, а разом із нею й голову того бідолахи. Він навіть не підозрював, що це таке.

– Дивно, що ти витяг саме цю книгу, – сказав Бром до хлопця. – Мабуть, це доля. З усіх речей мого будинку ця – найкоштовніша. Тут описано історію Алагезії від давніх часів до приходу ельфів, закінчуючи кількома останніми десятиліттями, Ця рідкісна книга – одна з найкращих. Коли її було написано, імперії здалося, що вона богохульна, і автора, монаха Гесланта, спалили на вогнищі. Я не знав, що один її примірник таки вцілів. А напис, про який ти питаєш, зроблено прадавньою мовою.

– А про що в ньому йдеться? – спитав Ерагон.

– Це частина ельфійської поеми, що розповідає про роки війни з драконами, – проглянувши текст, пояснив Бром. – Тут описано, як один з їхніх королів, Цереантор, розпочинає битву. Ельфи люблять цю поему й часто її переповідають, хоча трьох днів не вистачить, аби викласти її всю. Іноді вони так гарно її співають, що все довкола ледь не плаче.

Ерагон повернувся на своє місце, ніжно притискаючи книгу до грудей. «Як дивно, – думав він. – Людина давно померла, але й досі промовляє до людей із цих сторінок. Отже, доки існує книга, її думки теж живуть? Цікаво, чи не йдеться тут і про разаків?»

Юнак поволі гортав сторінки, а Бром із Джоудом продовжували собі гомоніти. За якийсь час Ерагон уже почав куняти.

– Ну гаразд, дворецький покаже вам ваші кімнати, – змилостивився, нарешті, господар, підводячись із-за столу й прощаючись із друзями.

– Коли вам буде щось потрібне, смикніть за шворку біля вашого ліжка, – мовив по дорозі слуга. Спинившись перед трьома дверима, він уклонився й зник.

Коли Бром уже заходив до своєї кімнати, Ерагон спитав:

– Можна мені трохи поговорити з вами?

– Ти вже й так говориш, тож заходь, – запросив старий.

– У нас із Сапфірою з’явилась одна ідея, – почав був юнак, зачинивши за собою двері.

Але Бром його спинив, махнувши рукою, і щільно завісив вікно.

– Перед тим, як говорити, – тихо сказав він, – переконайся, що поруч немає сторонніх вух.

– Вибачте, – прошепотів Ерагон, картаючи себе за таку неуважність. – Я тільки хотів спитати, чи можна викликати образ того, чого ти не бачиш?

Бром присів на край ліжка.

– Те, про що ти питаєш, називається наскрізним баченням, – пояснив старий. – Це непогана річ, але вона має один суттєвий недолік. Ти можеш спостерігати лише за тим, що вже колись бачив. Наприклад, зараз ти можеш викликати образ разаків, але місце, де вони заховалися, навряд чи знайдеш. Існують ще й інші складнощі. Скажімо, ти хочеш проглянути сторінку в книзі, яку ти колись бачив. Ти зможеш зробити це тільки в тому разі, якщо книгу буде розкрито саме на ній. Якщо ж ні, то потрібна сторінка буде чорною.

– А чому не можна викликати образи тих речей, яких ти не бачив? – не зрозумів Ерагон. Він збагнув, що навіть із такими обмеженнями це дуже корисна річ. «Цікаво, чи зміг би я бачити на кілька льє вперед, аби вплинути на майбутні події?» – думав юнак.

– А отже, – терпляче продовжував Бром, – для цього ти мусиш знати, куди дивишся й куди спрямовуєш силу. Навіть якщо тобі змалюють незнайомця, побачити його буде майже неможливо, не кажучи вже про те місце, де він неребуває. Ти маєш знати, що саме ти хочеш бачити, перш ніж пильніше роздивлятися цю річ. Я відповів на твоє запитання?

– Але як же це зробити? – не вгавав Ерагон. – Я просто беру й уявляю чийсь образ?

– Не зовсім, – заперечив Бром, похитавши головою. – Це вимагає куди більше зусиль, ніж, скажімо, побачити відбиток на поверхні озера. Дехто з вершників намагався зазирнути далеко в майбутнє, щоб запобігти війні чи ще якому-небудь лиху в Алагезії.

– А можна мені спробувати? – запитав Ерагон.

– Не зараз, – зупинив його старий. – Ти втомився, а бачення вимагає багато сили. Я скажу тобі потрібні слова, тільки пообіцяй, що ти не будеш їх сьогодні випробовувати. Краще взагалі зачекати, доки ми не поїдемо з Тейрма. До того ж, я мушу дечому тебе навчити.

– Обіцяю, – посміхнувся юнак.

– От і добре, – заспокоївся Бром і, нахилившись, тихо прошепотів: – Драумр копа.

– Можливо, коли ми поїдемо звідси, я спробую побачити Рорана, – озвався Ерагон за хвилину. – Хотілося б знати, як він тепер. Я боюся, що разаки його переслідуватимуть.

– Не хочу тебе лякати, хлопче, але це справді можливо, – сумно сказав Бром. – І хоча під ту пору, коли разаки нишпорили в Карвахолі, Рорана там не було, я впевнений, що вони питали про нього. Можливо, навіть бачили згодом у Терінсфорді. У будь-якому разі, я не думаю, що вони заспокоїлись. Адже ти й досі на свободі, а король їм цього не пробачить. Тому разаки обов'язково шукатимуть Рорана. Це тільки справа часу.

– Отже, єдина можливість захистити його – це зробити так, щоб разаки дізналися про мене й почали переслідувати нас, а не Рорана? – спитав Ерагон.

– Ні, це не зовсім так, – заперечив Бром. – Ти лінуєшся думати. Але якщо не розумієш ворога, то як можна передбачити його дії? Навіть якби ти не ховався, разаки все одно переслідували б Рорана. А знаєш, чому?

– Наприклад, так: якщо я переховуватимусь й далі, вони схоплять Рорана, аби я сам прийшов до них, – почав уголос міркувати юнак. – А якщо це не спрацює, тоді разаки просто його вб’ють, аби завдати мені болю. Або продовжать виманювати, якщо імперія оголосить мене поза законом. А якби я зустрівся з Рораном і вони б про це дізналися, то почали б його катувати, аби він мене виказав.

– Дуже добре, – похвалив юнака Бром. – Тепер ти все зрозумів?

– Але ж має бути якийсь вихід? Я не можу дозволити, щоб його вбили!

– Вихід є, – схрестив старий руки на грудях. – Роранові доведеться захищатися самотужки. Можливо, це й безсердечно, але ти маєш розуміти, яку небезпеку приховує зустріч із ним. Схоже, ти не пригадуєш, адже був тоді без пам’яті… Одним словом, коли ми тікали з Карвахола, я залишив для Рорана лист із попередженням, тож його не повинні заскочити зненацька. Якщо він має хоч краплю здорового глузду, то втече, щойно разаки з’являться.

– Мені це не подобається, – засумував Ерагон.

– А ти нічого не забув?

– Що саме? – спитав парубок.

– Не буває лиха без добра, – м’яко сказав Бром. – Король не дозволить, щоб країною вештався непідлеглий йому вершник. Адже Галбаторікс – єдиний, окрім тебе, вершник на цих землях. Тож він хотів би мати собі помічника. Перш ніж убити, він спробує тебе підкупити. І коли ви нарешті зустрінетесь, відмовитись, не ризикуючи життям, буде вже пізно.

– І це, по-вашому, добро? – обурився Ерагон.

– Але ж це захистить Рорана, – пояснив старий. – Доки король не впевнений, на чиєму ти боці, він ніколи не ризикне зачепити твого брата! Гадаю, убивство Герроу було необдуманим кроком із боку разаків. Галбаторікс ніколи б на таке не пішов, якби мав плани щодо тебе.

– А як же я протистоятиму королю, коли він погрожуватиме мені смертю? – вибухнув Ерагон.

Бром зітхнув і занурив пальці в чашу з трояндовою водою.

– Галбаторіксу треба, щоб ти був на його боці, – сказав він нарешті. – В іншому разі ти становитимеш для короля небезпеку. Тож якщо тобі доведеться обирати, питання стоятиме так: чи готовий ти вмерти за віру? Це єдиний спосіб протистояти тиранові.

Запанувала мовчанка.

– Розумію, зараз тобі важко відповісти, – озвався Бром. – Тим паче, що питання не стоїть перед тобою так чітко. Але пам’ятай, багато людей померли за власні переконання. Зрештою, це не таке вже й рідкісне явище. Справжня мужність полягає в тому, аби жити й страждати за те, у що ти віриш.

Відьма й кіт-перевертень

На другий день Ерагон прокинувся пізно. Він одягнувся, умився й почав причесуватися перед дзеркалом. Аж раптом щось змусило його пильніше придивитися до власного обличчя.

З того часу, як Ерагон покинув Карвахол, він неабияк змінився зовні. Важкі переходи та вправи з мечем зміцнили його тіло, обличчя загострилось, а погляд став більш мужнім. З острахом зазираючи в дзеркало, юнак не впізнавав самого себе.

Трохи збентежений, він почепив лук та сагайдак на спину й вийшов з кімнати.

– Сер! – почув він на сходах голос дворецького. – Ніл із нашим господарем уже рушили до замку. Вони просили переказати, що ви на сьогодні вільні, оскільки вони повернуться не раніше, ніж надвечір.

Ерагон подякував і радісно гайнув у місто. Цілісінький день він блукав вулицями, заходячи до крамниць і розмовляючи з людьми на базарі. Нарешті, бурчання в шлунку й брак грошей змусили його повернутись назад.

Діставшись тієї вулиці, на якій мешкав Джоуд, він зупинився перед крамницею знахарки. Це було дивне місце. Решта крамниць тяглася вулицею вздовж міського муру, а цю було затиснуто між будинками багатіїв. Юнак спробував зазирнути у вікна, але зсередини ті були заставлені квітами. Не втримавшись, Ерагон увійшов.

Спершу він нічого не побачив, бо в крамниці було темно. Але згодом його очі призвичаїлись, і ось уже пишнокрилий птах запитально глянув із клітки на прибульця, а далі з’явилися обплетені плющем стіни, старе люстро й великий горщик із квіткою, що стояв на підлозі. На прилавку чекали своїх покупців різні балії та сулії, а також кришталева куля завбільшки з Ерагонову голову.

Юнак зачаровано підійшов ближче, намагаючись не зачепити якісь складні пристрої, коробки з камінням, звалища сувоїв та інших речей, чиє призначення було годі збагнути. Уздовж стіни тягліїся скриньки різних розмірів. Деякі з них були завбільшки з палець, а до інших легко влізла б і ціла діжка. Високо над полицями було видно отвір завширшки з фут.

Раптом із тієї діри закліпали чиїсь очі, і до хлопця вистрибнув величезний котисько. Він мав міцне тіло, дуже великі лапи й розкішне хутро. З пащеки визирали чималі ікла. Якщо чесно, він був зовсім не схожий на звичайного кота, принаймні Ерагон ще ніколи таких не бачив. Тварина пильно подивилася на гостя і, ніби завершивши оглядини, крутонула хвостом.

Мимоволі Ерагон подумки спробував дружньо звернутися до цієї загадкової істоти.

«Не треба цього робити», – несподівано пролунав внутрішній голос.

Юнак рвучко озирнувся довкола. Кіт, не звертаючи на нього жодної уваги, вилизував собі лапу. «Сапфіро, це ти?» – гукнув Ерагон, але відповіді так і не дочекався. Спантеличений, він сперся на прилавок і хотів був дістати предмет, що скидався на палицю.

«Це було б украй нерозумно», – знову пролунав той самий голос.

«Припини, Сапфіро», – відмахнувся Ерагон, беручи в руки палицю. Аж раптом його тілом, наче удар блискавки, пройшла хвиля нестерпного болю, і юнак упав на підлогу. Поволі біль ущух, але Ерагон насилу оговтався. Кіт, зістрибнувши на долівку, впритул поглядав на хлопця.

– Як на вершника Дракона ти не дуже кмітливий, – зненацька озвався він. – Я ж тебе попереджав.

– То це ти тут розмовляєш? – вигукнув Ерагон. Кіт позіхнув, потягнувшись усім тілом, і грайливо пройшовся перед гостем, оминаючи різноманітний непотріб на підлозі.

– А хто ж іще? – скоса глянув він.

– Але ж ти просто кіт!

Той коротко нявкнув і раптом стрибнув на хлопця, перекинувши його на долівку. Всівшись на гостеві верхи, він витріщився на Ерагона недобрим поглядом.

– Хіба я схожий на кота? – прогарчала тварина зовсім не по-котячому.

– Ні… – хотів був звестися Ерагон.

– То чому ж ти так мене називаєш? – кіт уп'явся юнакові в груди кіптями, не даючи йому встати. – Очевидячки, ти не дуже освічений хлопець. Тож виправляючи твою помилку, скажу, що я – кіт-перевертень. Нас лишилося зовсім небагато, але навіть такий селюк, як ти, мав би про нас щось чути.

– Але я не думав, що ви існуєте насправді! – захоплено вигукнув Ерагон. Кіт-перевертень! Оце так пощастило. Навіть у давніх переказах вони зустрічаються нечасто, гуляючи самі по собі й лише іноді даючи героям розсудливі поради. Якщо вірити легендам, то коти-перевертні володіють магією, живуть довше за людей і зазвичай знають більше, ніж кажуть.

– Буття не залежить від знання, – примружився кіт-перевертень. – Я теж не знав про твоє існування, аж доки ти не вдерся сюди й не розбудив мене. Але ж це зовсім не означає, що до тієї миті тебе не існувало.

– Вибач, що потурбував тебе, – озвався юнак, не зовсім розуміючи, про що це кіт говорить.

– Та нічого, я все одно вже збирався прокидатись, – змилостивився кіт, стрибнувши на прилавок. – І викинь нарешті ту палицю, бо знову вдарить!

– А що це таке? – спитав Ерагон, миттю поклавши небезпечний предмет на місце.

– На відміну від мене, це зовсім нецікава річ.

– А навіщо ж вона потрібна? – наполягав юнак.

– Хіба ти й досі цього не зрозумів? – знову потягнувся кіт, збираючись іще трохи подрімати.

– Стривай, – гукнув Ерагон, – а як тебе звати?

– У мене багато імен, – кіт-перевертень розплющив одне око. – Якщо тобі потрібне справжнє, то пошукай деінде.

Котяче око заплющилось, і Ерагон, зітхнувши, попрямував до виходу.

– Утім, ти можеш називати мене Солембум, – пролунало йому вслід.

– Дякую тобі, – чемно відгукнувся Ерагон, ховаючи посмішку. Солембум задоволено муркнув.

Аж тут вхідні двері прочинилися, й усередину ввірвалися сонячні промені. До крамниці увійшла Анжела з повнісінькою торбою якихось рослин. Вона кинула блискавичний погляд на Солембума.

– Він каже, що ти з ним говорив! – вражено вигукнула вона.

– А ви теж це вмієте? – спитав Ерагон.

– Звісно, – задерла голову знахарка. – Але це не означає, що він відповість.

Вона кинула торбу на прилавок і стала за нього.

– Дивно, ти йому сподобався, – сказала жінка перегодом. – Зазвичай Солембум до покупців не виходить. Він уважає, що ти здібний хлопчина, але тобі ще треба вчитися й вчитися.

– Дякую, – розгубився Ерагон.

– Як на мене, це неабияка похвала, – продовжувала Анжела, – 3 усіх прибульців – ти оце третій, із ким він зволив говорити. Першою була якась жінка багато років тому, другим – сліпий жебрак. А тепер ось ти. Але моя крамниця не для балачок! Може, щось купиш? Чи ти зайшов просто подивитись?

– Просто подивитись, – кивнув Ерагон, згадуючи кота-перевертня. – Навряд чи мені потрібні трави.

– Це далеко не все, що я маю, – посміхнулась знахарка. – Заможне панство платить мені за любовні трунки й таке інше. Я не кажу, що вони допомагають, але люди знають про це краще. Утім, мені чомусь здається, що тобі така дурня не потрібна. Хочеш, я поворожу тобі на майбутнє? Це я також роблю для дурненьких багатих панянок.

– Ні, – посміхнувся Ерагон. – Навряд чи ви побачите моє майбутнє. Я ж не маю грошей.

– Я гадаю… – знахарка збиралася взяти з прилавка кришталеву кулю. – Хоча ні, ця штукенція в мене лише для приманки. Десь у мене тут була… Зачекай, я зараз повернуся.

І вона зникла в глибині будинку.

Повернулася знахарка геть захекана, проте зі шкіряною торбинкою в руках.

– Я давно вже цим не користувалась, тому трохи забула, де вони лежать, – сказала жінка. – А тепер сядь навпроти мене, і я тобі дещо покажу.

Ерагон знайшов стільця й присів. Солембум зблиснув очима в глибині кімнати.

Анжела постелила на прилавок ряднину й висипала з торби цілу жменю гладеньких кісточок.

– Це, – сказала вона, обережно доторкнувшись до них, – кістки з пальців дракона. Не питай, звідки вони в мене, це секрет, який я нікому не відкрию. Але, на відміну від кавової гущі, кришталевих куль чи навіть карт, вони мають справжню силу. Такі речі не брешуть, хоч іноді їх важко зрозуміти. Якщо хочеш, я можу тобі на них поворожити. Але ти маєш знати, що знання власної долі буває небезпечним. Тож вирішуй.

Ерагон із жахом поглянув на кістки. «Ось лежить те, що колись було Сапфіриним родичем, – промайнуло в нього в голові. – Але ж тут власна доля… Як можна щось вирішити, коли напевно не знаєш, чи сподобається тобі результат? І чи не краще вже жити, нічого не знаючи?»

Нарешті юнак спитав:

– А чому ви пропонуєте?

– Через Солембума, – швидко озвалась Анжела. – Тільки через нього, повір. Уже те, що він із тобою заговорив, робить тебе особливим. Адже він усе-таки кіт-перевертень, не забувай про це. До речі, я пропонувала поворожити й тим двом, що раніше з ним розмовляли. Погодилась тільки жінка. Ага, її звали Селена. Пригадую, вона ще пошкодувала, бо доля їй випала, справді, невесела. Але не думаю, що вона мені повірила.

– Селена, – вражено прошепотів Ерагон. Адже це ім’я його матері! «Невже вона була тут? Може, її доля була невесела саме через те, що вона мала мене покинути?» – думав юнак.

– А що ви їй тоді наворожили? – озвався він до знахарки.

– Це було так давно, – зітхнула Анжела. – Я вже не пригадую подробиць, бо пам'ять у мене вже не та. До того ж, я не можу тобі цього розповісти, бо ворожила тільки для неї. Але це справді було сумно бачити… Я ніколи не забуду вираз її обличчя.

Ерагон заплющив очі, намагаючись опанувати себе.

– Даремно ви нарікаєте на пам’ять, – мовив юнак, аби хоч трохи відволіктися від болючих думок. – Не така вже ви й стара.

– Ох, не обманюй себе, – зніяковіла знахарка. – Я значно старша, ніж виглядаю. А чудову зовнішність маю тому, що вживаю трави, таке от!

Посміхнувшись, Ерагон глибоко зітхнув. «Якщо моя мати ворожила на майбутнє, то я також маю це зробити», – подумав він і рішуче сказав:

– Добре, я згоден. Киньте кістки й для мене.

Анжела одразу споважніла, зібрала кістки й, заплющивши очі, нерозбірливо забелькотіла собі під носа заклинання.

– Маній! Вірда! Хугін! – гукнула вона нарешті й кинула кістки на ряднину. Ті впали безладною купкою, тьмяно виблискуючи.

Слова знахарки, певно, були з прадавньої мови, тож Ерагон зрозумів, що Анжела, скорше за все, відьма. Значить, вона казала правду з приводу ворожіння на кістках. Ішли хвилини, а знахарка продовжувала вивчати рештки дракона.

Через деякий час Анжела відкинулась на стільці й важко зітхнула. Витерши спітніле чоло, вона витягла з-під прилавка сулію з вином.

– Не хочеш ковтнути? – спитала жінка в парубка. Той заперечно похитав головою, і відьма, знизавши плечима, зробила великий ковток.

– Це найскладніший випадок у моїй практиці, – втираючи рота, сказала вона. – Ти мав рацію, твоє майбутнє важко зрозуміти. Я ніколи ще не бачила, щоб доля була такою заплутаною. Утім, я все одно таки дещо дізналася.

Наче між іншим, Солембум стрибнув на прилавок і всівся поруч, уважно спостерігаючи.

– Я почну звідси, – повільно мовила Анжела, показуючи на одну з кісток. – Бо це найлегше пояснити.

На кістці був малюнок: горизонтальна лінія з колом угорі.

– Безконечність або довге життя, – розтлумачила символ знахарка. – Такий знак у чиємусь майбутньому я бачу вперше. Найчастіше трапляється тополя чи в’яз, що означають довге життя. Але щодо тебе я не певна. Хай там як, тобі ще жити й жити…

«Жодних несподіванок для вершника? – засумнівався Ерагон. – Невже я почую тільки те, що вже знаю?»

– Далі пояснювати буде важче, бо тут усе таке заплутане, – торкнулась Анжела решти кісток. – Бачу звивисту стежку, блискавку й корабель, які важко з’єднати докупи. Наприклад, звивиста стежка означає можливість вибору, який тобі незабаром належить зробити. Далі я бачу запеклі сутички довкола тебе й через тебе. Ось титани цієї землі б’ються за твою долю. Хлопче, та на тебе чекає неабияке майбутнє! Утім, до щастя й спокою веде лише один-єдиний шлях. Не збивайся на манівці, бо ти один із небагатьох, кому вільно самому обирати свою долю. Ти маєш неабиякий дар, але водночас це велика відповідальність, що сковує міцніше за ланцюги.