Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

– А хіба гноми не заодно з варденами? – поцікавився юнак.

– Не зовсім, – похитав головою Аджихад. – Вони дають нам притулок і допомагають у боротьбі з імперією, але залишаються вірними своєму королю. Я не маю над ними такої влади, як їхній Ротгар, що співчуває нам, але не може піти проти ватажків місцевих кланів.

– А ці ватажки, – спитав Ерагон, – вони теж проти мене?

– Гадаю, що так, – втомлено озвався володар. – Ворожнеча між гномами та драконами існувала споконвіку, аж доки ельфи не поклали цьому край, оголосивши перемир’я. До того часу дракони винищували гномів і крали їхнє золото… Тож вони не дозволять вершникові господарювати у власній країні. Адже один вершник, жорстокий Галбаторікс, уже належить до списку їхніх ворогів.

– А чому Галбаторікс ще й досі не знає про Фартхен Дур? – спитав хлопець. – Адже йому повинні були про нього розповісти, коли він вчився на вершника.

– Розповісти, може, й розповіли, – посміхнувся Аджихад. – Але ж не показали.

– Я знаю, що Фартхен Дур лежить у цих горах, – сказав Ерагон.

– Авжеж, коли загинув його дракон, Галбаторікс переїхав на інше місце, – почув він у відповідь. – Адже вершники більше не довіряли йому. Він хотів був бодай щось дізнатися, але ті воліли вмерти, аніж сказати йому хоч слово. Щодо гномів, то їх і досі ніхто не може зловити.

– Але чому ж він не пройде з військом весь Ду Вельдеиварден і не знайде Еллесмеру? – спитав юнак.

– Бо ельфи мають достатньо сили, щоб боронитися, – пояснив Аджихад. – Він не наважиться напасти перший, хоч у нього і є магічна сила, яка щороку зростає. А коли до нього приєднається хоча б один вершник, то він узагалі стане непереможний. Він ще й досі сподівається на драконів, які мають вилупитись із тих двох яєць, але досі все марно.

– А хіба магічна сила може зростати? – здивувався Ерагон. – Адже тіло обмежує людські можливості.

– Ми не знаємо, – знизав плечима Аджихад. – Ельфи, здається, також. Будемо сподіватись, що одного разу він сам себе знищить одним зі своїх заклять, – він сунув руку за пазуху й витяг звідти шматок пергаменту.

– Ви знаєте, що це таке? – спитав він, обережно поклавши його на стіл.

Придивившись, Ерагон помітив, що рядки нерозбірливого тексту де-не-де заплямовано кров’ю, а сам пергамент з одного боку обгорів.

– Ні, – заперечно похитав головою юнак.

– Учора, ми відібрали цей пергамент у провідника ургалів, яких ми розбили, – пояснив Аджихад. – Понад десяток вояків заплатили за це життям, прикриваючи ваш відхід. Як бачите, у тексті годі щось збагнути, адже цим тайнописом король спілкується тільки з підлеглими. Утім, нам таки пощастило дещо прочитати. Отже, тут сказано таке… Воротар з Ітро Жада має пропустити власника цього листа… Його слід прийняти з почестями, але в тому разі, якщо обидва боки відмовляться від бою… Командувати будуть Тарок, Гаж, Дурза й Ашнарк Могутній… Ашнарк – це Галбаторікс, – на мить відволікшись, пояснив Аджихад. – На мові ургалів обране ім’я означає «батько», і йому подобається така манірність. А ось що сказано далі… Дізнайтесь, чим вони можуть допомогти… Не починайте, доки не… На жаль, тут нерозбірливо.

– А де лежить Ітро Жада? – вислухавши, спитав Ерагон. – Я ніколи про нього не чув.

– Я теж, – зізнався Аджихад. – І це дуже підозріло, адже Галбаторікс для зручності міг просто перейменувати якесь відоме нам місто. Збагнувши це, я також розгадав причину появи ургалів у горах Беор. Мабуть, у кінцевому пункті призначення їх має бути ще більше! А це означає, що король збирає армію монстрів, аби всіх нас винищити. Тим часом ми можемо тільки чекати, адже хтозна, де лежить той Ітро Жада. Добре, що вони не дізналися розташування Фартхен Дура. Ті ургали, що його бачили, вчора вночі загинули.

– А як ти дізнався, що ми наближаємось? – спитав Ерагон.

– Один із близнюків чекав на нас, тож про засідку було відомо, – пояснив співрозмовник. Юнак знав, що Сапфіра уважно слухає й має з цього приводу власну думку.

– Тож ми розставили вартових біля в’їзду в долину, на іншому березі ріки Берту, – вів далі Аджихад. – А вони послали голуба, щоб нас попередити.

«Мабуть, це був той самий птах, якого Сапфіра намагалася зжерти», – подумав Ерагон, а вголос додав:

– Коли Арія з яйцем зникли, ти повідомив про це Брома? Він казав, що вісточок від варденів не було.

– Ми намагалися його попередити, – пояснив Аджихад, – але наших людей, мабуть, перехопила імперія. Інакше чому б разаки подалися до Карвахола? А потім він мандрував із вами, і щось переказати йому було вкрай важко. Я зрадів, коли старий зв’язався зі мною через посланця з Тейрма. Не дивно, що Бром подався до Джоуда – вони старі друзі, і той швидко про все нам повідомив, бо таємно висилає припаси через Сурду. Але звідки ж імперія дізналася про те, де краще схопити Арію, а згодом і наших посланців до Карвахола? І як вони довідалися, хто саме з торговців допомагав варденам? Адже з часом їхні кораблі почали зникати… Невже серед нас є зрадник?

Ерагон замислився над щойно почутим, а Аджихад змовк і шанобливо чекав. Нарешті юнак збагнув, що відбувається й звідки з’явилася Сапфіра.

– То чого ти від мене хочеш? – озвався він нарешті.

– Ти про що? – не зрозумів співрозмовник.

– Я маю на думці, чого ти чекаєш від мене у Тронжхеймі? – твердо перепитав Ерагон. – Може, ви з ельфами маєте якісь плани щодо мене? Так, я боротимусь, коли буде потрібно, але й гулятиму, коли захочу, а як прийде час, то й загину. Але я нікому не дозволю себе використовувати!.. Старі вершники засуджували тогочасних можновладців, – вів далі Ерагон, упоравшись із хвилюванням. – Я не хочу цього, адже вільним людям не потрібен контроль. Але ж я все-таки маю якось використати свої сили, хіба ні? Тому й питаюся про твої плани щодо мене.

– Якби ти не був вершником або говорив із якимось іншим провідником, то поплатився б за таку зухвалість життям, – похмуро відповів Аджихад. – Чому ти думаєш, що я розкрию свої плани, якщо ти цього хочеш?

Присоромлений Ерагон почервонів, але й оком не повів.

– Хоча, може, ти й маєш рацію, адже твій стан дозволяє говорити про такі речі, – вів далі Аджихад. – Тобі просто не уникнути випробування політикою, хоч я й не хотів би бачити тебе в ролі пішака. Ти маєш право обрати власне рішення незалежно від будь-якого короля чи провідника. Питання полягає тільки в тому, чи захочуть вони з ним рахуватися.

На якусь мить Аджихад замовк, немовби вагаючись, чи говорити йому далі.

– Але, незважаючи на це, – сказав він твердо, – місцеві люди покладають на тебе великі надії. Повір, іще прийдуть часи, коли їхнє життя буде залежати від одного твого слова. Молодята узгоджуватимуть із тобою свій шлюб, а старі питатимуться поради щодо спадщини… Ти маєш бути мудрим і шанувати їхню довіру.

Аджихад відхилився назад і заплющив очі.

– Тягар лідерства тягне за собою велику відповідальність, – провадив він далі. – Я зрозумів це тоді, коли очолив варденів, а наразі ти теж маєш це усвідомити. Та будь обережний! Бо я не потерплю несправедливості за моєї влади. Хоча твій вік не має тебе лякати – юність минає швидко.

Ерагонові зовсім не сподобалося, що хтось там буде радитись із ним про ті речі, на яких він майже не розуміється.

– Але ти не сказав, що саме я маю робити тут, – нагадав юнак провідникові.

– Поки що нічого, – відказав той. – Ти вже й так чимало зробив за останній час, тож можеш перепочити. А потім ми перевіримо твої знання з магії та військової справи. І лише тоді, можливо, я розповім тобі про твої майбутні справи.

– А як же Мертаг? – нагадав Ерагон.

– Якийсь час він теж побуде тут, – спохмурнів Аджихад.

– Ви не можете тримати його силоміць! – заперечив юнак. – Він не скоїв жодного злочину.

– Ми не можемо його звільнити, доки не будемо впевнені, що нам це не зашкодить, – твердо сказав провідник. – Як не крути, але він так само небезпечний, як колись був його батько.

– Але як ви впізнали його голос? – не міг заспокоїтись Ерагон.

– Я зустрічався з його батьком, – відповів Аджихад, зиркнувши на Зарок. – До речі, шкода, що в Брома не було меча Морзана. Раджу тобі не З’ЯВЛЯТИСЯ З НИМ у Фартхен Дур. Тут багато хто й досі ненавидить Морзана, особливо гноми.

– Матиму на увазі, – відказав Ерагон.

– Між іншим, з приводу того персня, який Бром надіслав мені на підтвердження своєї особи, – пожвавішав провідник. – Я зберігав його, але тепер він твій. Гадаю, Бром був би задоволений із такого рішення.

Порившись у шухляді, Аджихад дістав перстень і подав його юнакові.

Ерагон шанобливо прийняв дорогу річ. Символ, вирізьблений на камені, був такий самий, як татуювання на плечі Арії. Хлопець вдягнув перстень на вказівного пальця, мимохіть помилувавшись його красою.

– Я справді вражений, – тихо сказав він провідникові.

Аджихад поважно кивнув і звівся зі стільця. Тепер він звернувся до Сапфіри, і його голос залунав з шанобливою величчю.

– Не думай, що я забув про тебе, могутній драконе! – почав він, – Я говорив тут не лише для Ерагонового добра, але й для твого. Адже тобі доведеться допомагати йому в наші нелегкі часи. Без тебе йому буде важко.

Слухаючи, Сапфіра пильно вивчала промовця. Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного.

– Для мене неабияка честь познайомитися з тобою, – нарешті схилив голову Аджихад.

«Перекажи йому, – озвалася Сапфіра до Ерагона, – що і він сам, і його Тронжхейм справили на мене велике враження. Імперія має боятися таких людей. Утім, нехай знає – варто йому заподіяти тобі бодай найменшу шкоду, я розірву його на шматки, а місто зруйную вщент».

Ерагон миттю переказав усе це провідникові.

– Іншої відповіді від такого шляхетного дракона годі було й чекати, – відповів той. – Але навряд чи ви б змогли подолати близнюків.

Сапфіра лише презирливо пирснула.

– Гадаю, вони просто не бачили розлюченого дракона, – пояснив Ерагон. – Можливо, ті двоє і змогли б подолати мене, але Сапфіру – ніколи. Не забувайте, що магічна сила дракона значно потужніша за міць будь-якого чарівника. Навіть Бром, не маючи власного дракона, виявився слабшим за мене, вершника. Отож, ваші близнюки переоцінюють власні можливості.

– Бром був одним із наймогутніших магів, – захвилювався Аджихад. – Тільки ельфи могли позмагатися з ним. Якщо те, що ти кажеш, – правда, то нам слід багато чого переглянути. У будь-якому разі, я дуже радий, що ми порозумілися.

Провідник іще раз вклонився до Сапфіри, а та у відповідь трішки схилила голову.

Закінчивши, Аджихад гордо випростався й гукнув:

– Орику!

Почувши, що його гукають, перед господарем з’явився гном і схрестив на грудях руки.

– Ти мене дратуєш, Орику, – спохмурнів провідник. – Зранку на тебе скаржились близнюки, яких ти геть не слухаєшся. Тож я покараю тебе, друже.

– Коли ми були вже біля Коста-мерни, – забелькотів переляканий гном, – стріли летіли в прибульців, але близнюки не прикривали їх. Вони поводилися, наче зрадники, коли Ерагон вигукнув пароль, але це не допомогло… А ще вони стояли, наче вкопані, коли той зник під водою… А я не міг дозволити, щоб вершник загинув.

– Він каже правду, сам я ніколи б не вибрався, – підтвердив Ерагон.

– Але чому ти й пізніше виступив проти близнюків? – знову напався на гнома Аджихад.

– Бо ті не мали жодного права читати думки Мертага! – обурився гном. – Утім, знаючи, хто він насправді, я б їх не спиняв.

– Мабуть, ти маєш рацію, – погодився провідник. – Ми не мусимо чіпати людських думок, хоч би хто був їхнім власником. Ну що ж, ти зробив усе правильно… Але ти відмовився виконати наказ і тепер заслуговуєш на смертну кару.

Гном злякано зіщулився.

– Ви не можете його за це покарати! – вигукнув Ерагон. – Адже він мені допоміг!

– Це тебе не обходить, не втручайся, – суворо сказав Аджихад. – Орик порушив закон і має відповідати.

Юнак хотів був заперечити, але провідник спинив його рухом руки.

– Я з тобою згоден, – мовив він. – Вирок буде пом’якшено з огляду на обставини. Відтепер, Орику, тебе звільнено з військової служби. Зрозумів?

– Так, – кивнув гном.

– А оскільки в тебе тепер немає служби, я призначаю тебе провідником Ерагона й Сапфіри.

Ти мусиш дбати про їхній побут і відпочинок у нас. Сапфіра житиме на горі Ісідар Мітрім. А Ерагон може обрати помешкання там, де схоче. Коли він відпочине, покажеш йому навчальні поля. Гадаю, його вже там чекають.

– Я зрозумів, – вклонився Орик.

– Гаразд, можеш іти, – кивнув Аджихад. – І поклич до мене близнюків.

Виходячи, Ерагон спитав:

– Де мені знайти Арію? Я хотів би побачитись із нею.

– З нею ніхто не може бачитись, – заперечив провідник і відвернувся. – Тобі доведеться зачекати, доки вона сама прийде до тебе.

Благослови дитя, Арджетламе!

У коридорі вони зустрілися з близнюками, які прямували до кабінету Аджихада.

– Мені шкода, що в тебе через мене проблеми, – пропустивши їх, сказав юнак Орикові.

– Пусте, – пробурмотів той, смикаючи себе за бороду. – Я отримав те, що хотів.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Ерагон. – Адже тепер ти не зможеш воювати, бо маєш бути тільки моїм провідником!

– Аджихад учинив мудро, – спокійно сказав гном. – Він розуміється на законах, тому й покарав мене. Але я маю ще одного господаря, Ротгара. Тож робитиму, що схочу.

– Виходить, Аджихад розв’язав тобі руки? – здивувався Ерагон, збагнувши, що владу в Тронжхеймі поділено навпіл.

– Саме так, – похмуро усміхнувся Орик. – Відтепер близнюки не можуть на мене скаржитись. Зрозуміло, це їх розлютить, але хитрий Аджихад вигадає щось і для них… Та ти, мабуть, уже зголоднів? Ходімо, ми ще мусимо подбати й про твого дракона.

– Його звати Сапфіра, – сказав Ерагон, почувши, як та невдоволено засичала здалеку.

– Вибач, я запам'ятаю, – вклонився Орик до Сапфіри. Знявши зі стіни лампу, він повів прибульців довгим коридором.

– Чи хтось у Фартхен Дурі користується магією? – спитав Ерагон, ледь встигаючи за гномом.

– Ні, тут магією майже не користуються, – відповів той, знизавши плечима. – Хіба що для загоювання ран. Востаннє вони використовували свою силу для лікування Арії.

– А як же близнюки? – нагадав юнак.

– Гм, – буркнув Орик, – вона б усе одно відмовилась від їхньої допомоги. Та й лікувати вони не вміють. Їхній хист проявляється тільки тоді, коли треба плести інтриги або захоплювати владу. Дейнор, попередник Аджихада, дозволив близнюкам приєднатися до варденів, бо тоді нам була потрібна їхня підтримка.

Нарешті вони ввійшли до одного з чотирьох тунелів, які розділяли Тронжхейм. Під низьким склепінням людські голоси лунали впереміш із гномівською говіркою. Але щойно з’явилися прибульці в супроводі грізного дракона, гомін миттю стих. Не звертаючи жодної уваги на принишклу юрбу, Орик повернув ліворуч, прямуючи до міської брами.

– Куди це ми йдемо? – спитав Ерагон.

– Ми вибираємося з проходів, щоб Сапфіра могла полетіти до фортеці драконів на Ісідар Мітрім. У тій кам’яниці немає даху, оскільки верхівка Тронжхейма перебуває під відкритим небом, як і верхівка Фартхен Дура. Зазвичай саме там зупинялися вершники, коли приїжджали до міста.

– А чи не буде нам незатишно без даху над головою? – засумнівався парубок.

– Ні-ні, – заспокоїв його Орик. – Фартхен Дур захищає нас від негоди, яка просто оминає цю місцину. Крім того, уздовж стін є печери для драконів. Єдине, чого слід боятися, так це бурульок. Падаючи, вони можуть навпіл розтяти коня.

– Не хвилюйся, – озвалась до юнака Сапфіра. – Печера безпечніша за будь-яке місце, де нам доводилось зупинятись.

– Можливо, – кивнув Ерагон. – Як гадаєш, з Мертагом усе буде гаразд?

– Аджихад справляє враження шляхетної людини, – відповів дракон. – Якщо тільки Мертаг не спробує утекти.

Ерагон засмучено притих, згадуючи події минулих днів. У душі він усвідомлював, що їхня божевільна мандрівка закінчилася, але треноване тіло не хотіло з цим змиритись, бажаючи нових випробувань.

– А де наші коні? – нарешті озвався юнак.

– У стайні, під брамою, – почув він у відповідь. – Ми побачимо їх перед виходом із Тронжхейма.;

Вони вийшли з міста через ті самі ворота, через які й увійшли. Позолочені грифони на брамі виблискували у сяйві смолоскипів. Їх запалили, бо сонце вже сідало, і його промені не потрапляли всередину гірської западини Фартхен Дур.

– Добра їжа та чиста гірська вода чекають на вас там, – показав Орик у бік вершини Тронжхейма. – Кожен має обрати окрему печеру. Потім вам приготують постіль і більше не хвилюватимуть.

– А я гадав, що ми будемо разом, – обурився Ерагон. – Я не хочу розлучатися з Сапфірою.

– Вершнику Ерагоне! – твердо сказав Орик. – Я роблю все, аби вам було зручно. Тож Сапфіра житиме окремо. До того ж, бенкетна зала не така вже й висока, щоб у ній вечеряв дракон.

– А чому б не принести вечерю у кам’яницю? – заперечив юнак.

– Тому, – з серцем відказав гном, – що їжу готують унизу, а нагору йти дуже довго. Якщо ви, звісно, хочете, то слуга може принести вам вечерю. Але, як на мене, це повне безглуздя.

«Він справді готовий зробити для мене що завгодно, – подумав Ерагон. – Але чи нема тут якогось підступу, бо цей гном чомусь надто вже швидко погодився?»

– Я стомилася, – несподівано сказала Сапфіра. – Хай буде, як буде. Ходи повечеряй, а потім повертайся до мене. Ми надто довго потерпали, аби відмовлятись зараз від перепочинку.

– Добре, я вечерятиму внизу, – трохи подумавши, сказав Ерагон, не помітивши, як гном задоволено посміхнувся.

– Ти забереш мого меча? – спитав юнак, знімаючи сідло з дракона.

– Гаразд, – відповіла Сапфіра. – Але залиш собі лук. Хоч ми й довіряємо місцевим людям, та нам усе одно слід бути обачними.

– Я згоден, – кивнув хлопець.

Не вагаючись, дракон миттю відірвався від землі й здійнявся у вечірнє небо. Розмірений шурхіт його крил іще довго був єдиним звуком, який лунав у темряві. Коли він стих, вражений Орик захоплено присвиснув.

– Так, юначе, – сказав гном. – Ти справді щаслива людина! Як би я хотів так само злетіти понад хмари! Але мені випало ходити по землі, а точніше під нею…

На якусь мить гном, здавалося, засумував, але потім лунко сплеснув у долоні:

– Я ж забув про вечерю! Після того жалюгідного частування в близнюків ти, мабуть, голодний як вовк!

Разом з Ориком Ерагон мав повернутися до Тронжхейма, проминувши коридорний лабіринт і вийшовши до великої зали з рядами кам'яних столів. Яскраве полум’я палахкотіло в печах.

Гном сказав одному з кухарів кілька слів незнайомою мовою, і той миттю подав їм важкі тарілки з тушкованою рибою та грибами. Потім вони піднялися на поверх вище і, нарешті, усамітнились в глибокій ніші, де мовчки взялися до вечері.

Коли тарілки спорожніли, задоволений Орик витяг довгу люльку.

– Добре попоїли, хоч не завадив би ще й ковточок меду, аби запити всю цю смакоту, – посміхнувся він, пихкаючи димом.

– Так, справді смачно, – погодився Ерагон. – Мабуть, на тутешніх землях непогано родить?

– Ні, сонця вистачає лише на вирощування моху та грибів, – відказав гном. – Тронжхейм не виживе без прилеглих долин, тому багато хто з нас воліє жити деінде.

– То існують ще й інші міста гномів? – спитав юнак.

– Їх є кілька, – відповів Орик, глибоко затягуючись. – Тронжхейм – найбільше з них. До того ж, ти бачив тільки нижні рівні міста, а решта давно покинута. Там, нагорі, все давним-давно спорожніло. Тепер гноми ховаються під Тронжхеймом і Фартхен Дуром у гірських печерах та коридорах. Упродовж століть ми прокладали тунель під Горами Беор, тож тепер можемо пройти їх наскрізь, не підіймаючись на поверхню.

– Але ж це марнотратство! – здивувався Ерагон. – Навіщо ж тоді потрібен Тронжхейм?

– Правду кажеш, – кивнув гном. – Утім, місто виконує одну дуже важливу функцію!

– Яку? – поцікавився хлопець.

– У важкі часи воно дає притулок цілому народу, – сказав Орик. – Загалом, таке траплялося тільки тричі за всю історію гномів, але з тих часів ми дбаємо про наше місто.

– Воно справді варте того, – погодився Ерагон.

– Я радий, що ти зрозумів, – посміхнувся гном у відповідь. – На жаль, через кляту імперію, цю красу пощастило бачити небагатьом чужинцям.

– А скільки тут варденів?

– Гномів чи людей?

– Людей, – уточнив Ерагон. – Саме тих, що втекли від імперії.

– Близько чотирьох тисяч, – запихкав димом Орик. – Але це неточне число, бо залишаються тільки ті, які вирішили боротися. Решта ж перебуває під захистом Короля Орина в Сурді.

– Так мало? – здивувався Ерагон. – Та ж тільки одна з королівських армій нараховує близько 16 тисяч, не беручи до уваги ургалів!

Похитавши головою, Ерагон трохи перегодом спитав:

– А чому ваш Орин не бореться з імперією?

– Якби він виступив, – пояснив гном. – Галбаторікс миттю б його переміг. А так Сурду не чіпають, вважаючи це місто законослухняним, і даремно. Більшу частину провізії та зброї вардени отримують саме звідти… Але не сумуй, гноми теж битимуться, коли настане час! І ельфи обіцяли допомогти…

Ерагон неуважно кивнув і подумки звернувся до Сапфіри. З’ясувалося, що зараз вона смакує якоюсь поживою.

– А що це в тебе? – повернувся він до розмови, показуючи на Ориків шолом. – Я бачив такі символи на стінах у Тронжхеймі.

Гном обережно зняв окутий залізом шолом і торкнувся пальцем різьбленого візерунка.

– Це символ мого роду, – пояснив він. – Усі ми ковалі, тож молот і зірки, які ти бачив у місті, завжди були гербом нашого ватажка Коргана. Один рід володарює, а ще дванадцять підкоряються йому. До речі, король Ротгар теж із нашого роду.

Повертаючи тарілки, вони зненацька зустрілися з одним гномом, що гречно вклонився Ерагонові, пробубнівши щось незнайомою мовою.

– Що він сказав? – поцікавився зніяковілий юнак.

– Це ельфійська фраза, якою вітали вершників, – знизав плечима Орик. – Вона означає «срібна рука»… Ну то як, ти повертаєшся до Сапфіри?

– А де тут можна скупатися? – спитав Ерагон. – Мені треба змити дорожній бруд, а ще випрати сорочку… Ця геть забруднена кров’ю, до того ж порвана. Шкода, що в мене немає грошей, аби купити нову…

– Ти хочеш образити короля Ротгара? – з докором озвався гном. – Доки ти у Тронжхєймі, тобі не треба нічого купувати. Заплатиш пізніше, в інший спосіб. Аджихад із королем подбають, в який саме. Ходімо, я покажу тобі, де скупатися, а потім пошукаю для тебе нову сорочку.

Орик повів юнака сходами вниз, аж доки вони не опинилися в підземеллях Тронжхейма. Коридори перейшли у вузькі тунелі, де світилися червоні ліхтарі.

– Це для того, – пояснив гном, – щоб не осліпнути від денного світла, коли виходиш назовні.

Незабаром вони опинилися в кімнатці, двері з якої вели до більшої зали.

– Там у нас басейни. Щітки й мило знайдеш сам, а сорочку я принесу перегодом.

Ерагон подякував і почав роздягатися, почуваючись трохи незатишно в напівтемному підземеллі. Скинувши одяг, він увійшов у двері й опинився в цілковитій темряві. Повільно просуваючись уперед, юнак дійшов до басейну й заліз у воду. Навпомацки знайшов мило та щітку й почав митися. Потім він іще трохи поніжився у теплій воді, бездумно споглядаючи невидиму стелю.

Вийшовши в передпокій, хлопець знайшов чистого рушника, льняну сорочку й штани. Задоволений, він одягнувся й вийшов до тунелю.

Гном уже чекав на нього, попихкуючи люлькою. Вони знову піднялися крученими сходами до Тронжхейма, звідки потрапили в місто-гору. Звідти Ерагон покликав Сапфіру.

– А як ви спілкуєтеся з тими, хто нагорі? – спитав юнак в Орика, доки дракон летів із фортеці.

– Цю проблему ми вирішили дуже давно, – захихотів той. – Хіба ти не помітив сходів, що ведуть із Тронжхейма до фортеці над Ісідар Мітрім? Ми називаємо їх Вол Турін, тобто Нескінченні Сходи. Але щоразу бігати вгору-вниз не дуже зручно, тому ми сигналізуємо ліхтарями. Існує й іще один спосіб, хоча ми дуже рідко ним користуємось. Це великий жолоб, яким спускаються, немов із гори.

– Це що, дуже небезпечно? – посміхнувся Ерагон.

– Навіть не думай скористатися ним! – вигукнув Орик. – Жолоб збудовано для гномів, а /для людини він завузький. Тебе може просто викинути з нього.

Тим часом, залопотівши крилами, неподалік приземлилася Сапфіра. Відчувши дракона, звідусіль почали вилазити гноми. Вони тихо перемовлялися між собою.

– Вам ліпше піти, – стривожився Орик. – Зустрінемось уранці на цьому ж місці.

– А як же я дізнаюся, коли ранок? – здивувався Ерагон, роззираючись підземеллям.

– Я пришлю когось за тобою, – поквапив юнака гном. – А зараз іди!

Знизавши плечима, Ерагон проштовхався крізь юрбу й виліз Сапфірі на спину.

Дракон іще не встиг розправити крила, як з натовпу вискочила стара жінка й схопила Ерагона за ногу. Той спробував був звільнитись, та йому не пощастило. Очі в старої божевільно горіли, а іншою рукою вона притискала до грудей якийсь згорток.

– Чого вам треба? – злякано вигукнув хлопець.

Одним рухом руки жінка відкрила згорток, і звідти з’явилося дитяче личко.

– У неї нема батьків! – сказала вона хрипким голосом. – Благословіть дитинку, великий Арджетламе!

Ерагон запитально глянув на Орика, але той мовчки стояв неподалік.

– Благослови її, Арджетламе, благослови! – не вгавала стара.

Юнак ще ніколи цього не робив і неабияк розгубився. До того ж, будь-яке благословення могло зашкодити дитині.

«Чи можу я взяти на себе таку відповідальність?» – промайнуло Ерагонові в голові.

– Благослови її, Арджетламе, благослови! – свердлив мозок голос жінки.

Нарешті зважившись, юнак почав подумки добирати слова, аж раптом згадав прадавнє закляття. Це було справжнє побажання сили й наснаги. Стягнувши рукавичку, він схилився до жінки, поклав долоню на чоло дитині й урочисто промовив: «Атра гулай ун іліа тотр оно ун атра оно вейс сколір фра ротр». Після цього він відчув звичну слабкість, яка завжди приходила в його тіло, коли він користався магією.

– Це все, що я можу зробити, – сказав він жінці. – Гадаю, дитинці допоможе.

– Дякую тобі, Арджетламе! – прошепотіла стара, вклонившись. Вона почала сповивати дитину, аж раптом Сапфіра голосно форкнула й схилила до них свою величезну голову. Жінка застигла від жаху, але дракон лише обережно торкнувся чола дитини краєчком носа й знову випрямився.

Здивований гомін пробіг натовпом, адже на тому місці, до якого торкнулася Сапфіра, залишився сріблястий слід у вигляді зірки. Такий самий, як в Ерагона на долоні. Бідна жінка з побожністю глянула на могутнього дракона.

Тим часом, сколихнувши юрбу помахом крил, Сапфіра знялася в повітря, і вони з Ерагоном опинилися далеко від усього ворожого, незнайомого й злого.

– Що ти зробила тому маляткові? – спитав юнак, притулившись до шиї дракона.

– Я всього-на-всього подарувала дитині надію, – озвалась Сапфіра. – А от ти подарував їй майбутнє.

Несподівано, незважаючи на присутність Сапфіри, Ерагон відчув себе самотнім. Усе довкола здавалося чужим і безрадісним, а юнакові не було куди повертатися…

– Ким я став, Сапфіро? – спитав він засмучено. – Ще рік тому я був звичайним юнаком, та, виявилось, що я маю піклуватися за якихось там варденів, тікати від Галбаторікса, дружити із сином Морзана… А тепер ще й це благословення! Чим я можу зарадити людям, якщо цілі армії не змогли їм допомогти? Це ж божевілля! Моє місце в Карвахолі, поруч із Рораном!

Якийсь час Сапфіра летіла мовчки, а потім озвалась.

– Твоє покликання – змінити цей світ, Ерагоне, – твердо сказала вона. – Люди самі собі зарадять, але їм потрібен ватажок, потрібен дороговказ. Жодна армія не дасть їм такого благословення, яке ти допіру дав тому немовляті.

– Але ж це такі дрібниці! – відмахнувся юнак.

– Ні, ніякі не дрібниці, – заперечив дракон. – Невже ти гадаєш, що після твого благословення ця дитина стане свинопасом чи крамарем? Ще чого! Відтепер у неї інша доля, яку подарували їй вершник і дракон.

– Це справді вражаюче, – озвався Ерагон. – Після цього почуваєшся, наче уві сні. Погодься, усе, що сталося зі мною останнім часом, – твоє яйце, напад ургалів, вишкіл Брома, двобій зі Смерком, – здається надто вже фантастичним для звичайного хлопця з ферми. Але щось мене змінило.

– Тебе змінило твоє ім’я, – лагідно відповіла Сапфіра. – Адже будь-кого в цьому світі не називали б вершником, це вже мені повір. І вибір упав саме на тебе. Значить, ти мусиш продовжувати те, що розпочав колись твій попередник на ім’я Ерагон.

– Ну ось, – скривився хлопець. – Тепер ти кажеш про вибір. А в мене є право на власний вибір? Чи я завжди маю усе сприймати як незворотність долі?

– Ерагоне! – різко сказав дракон. – Мою власну долю теж було вирішено задовго до мого народження. Ми створені одне для одного, розумієш? Тобі дали шанс, заради якого будь-яка людина погодилася б умерти! І ти ще нарікаєш на долю? Опам’ятайся, друже! Облиш свої сумні думки!

– Спробую, – зітхнув юнак. – Але минуле все одно не йде мені з голови.

– Знаєш, мені також було тривожно після смерті Брома, – раптом сказала Сапфіра. Така довіра неабияк здивувала Ерагона, адже раніше грізний дракон завжди був самовпевнений і незворушний.

Тим часом вони пролітали над Тронжхеймом. Схилившись униз, хлопець розгледів підлогу в кам’яниці, зроблену з Ісідар Мітрім, великого зоряного сапфіра. Отже, під ними лежала головна зала Тронжхейма. Дракон м’яко спустився вниз, заскреготавши кігтями по гладенькій поверхні сапфіра.

– Ти не зіпсуєш його? – захвилювався Ерагон.

– Гадаю, що ні, – озвалась Сапфіра. – Адже це не якийсь там звичайний коштовний камінець.

Злізши з дракона, хлопець зачудовано роззирнувся навсібіч. Вони перебували в круглій кімнаті без даху, яка була майже 60 футів заввишки й 60 футів завширшки. Уздовж стін зяяли темні отвори більших та менших печер, до яких вели блискучі сходи. А крізь величезну арку з фортеці мали виходити дракони.

Ерагон пильніше придивився до коштовного каменя під ногами й раптом опустився додолу. Лежачи, він притулився щокою до прохолодної поверхні й спробував зазирнути вглиб мерехтливої таємниці. Покручені лінії та рухливі плями виблискували всередині й не давали розгледіти залу під ними. Зітхнувши, хлопець підвівся.

– Ми будемо спати нарізно? – сумно спитав юнак у Сапфіри.

– У моїй печері є ліжко й для тебе, – озвався дракон. – Ходімо, глянеш. Не розкриваючи крил, Сапфіра стрибнула до свого помешкання. Юнак, покректуючи, видерся слідом за нею.

Зсередини печера виявилась темно-коричневого кольору. Вона мала товсті стіни й була темною. Біля стіни лежала подушка для дракона, а неподалік виднілося ліжко. Помешкання освітлював один-єдиний ліхтар.

– А мені подобається, – сказав Ерагон. – Принаймні тут почуваєшся в безпеці.

– Авжеж, – погодилась Сапфіра, вмощуючись.

Позіхнувши, хлопець і собі впав на ліжко.

– То що ти думаєш про місто й цього Аджихада? – несподівано спитав він.

– Не знаю, – знехотя відповіла Сапфіра. – Можливо, це нова тактика, для якої зброя вже нічого не важить. Натомість неабияку роль відіграють слова. Хоча близнюкам ми явно не подобаємось, та й майже всі гноми нам не довіряють. Узагалі, як на мене, нам варто дружити з тими, хто перебуває при владі.