Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 29 страниц)

Воїн і лікар

Сапфіра спустилася на гребінь пагорба й знесилено розпростерла крила. Ерагон відчував, як тремтить її тіло. Вони були вже неподалік Гілеада.

На галявині на них чекали їхні коні, що дружньо зафоркали, вітаючи дракона. Доки Мертаг порався з ними, Ерагон оглянув поранену Сапфіру. У темряві він обмацав драконові крила, виявивши ті місця, де ворожі стріли пробили тонкі перетинки. Сапфіра тільки нервово здригалася, коли пальці господаря торкалися ран. Ерагон загоїв їх прадавніми закляттями, а потім узявся за ту, з якої стирчала стріла.

– Допоможи потримати крило, – гукнув юнак до Мертага. – Нам треба витягти стрілу, хоч це й буде боляче.

Сапфіра затисла в зубах вирване з корінням молоде деревце, аби зменшити страждання й не вкусити часом своїх лікарів під час операції.

– Давай, тримай, – тихо сказав Мертагові парубок, а сам швидким рухом висмикнув стрілу з рани. Від різкого болю дракон загарчав, мимохіть струснув головою й усе-таки зачепив Мертага. Той дав сторчака на землю.

– Це трохи несподівано, – сказав він, підводячись і потираючи підборіддя.

– Даруй, Сапфіра не хотіла, – вибачився Ерагон. – Але дівчина ще досі без пам’яті, тому ми не можемо везти її кіньми. Доведеться тобі, Сапфіро, – звернувся він до дракона, – ще трішки політати з нею.

– Гаразд, – буркнув дракон.

– Дякую, – обійняв Сапфіру юнак. – Я ніколи не забуду того, що ти для нас зробила.

– Тоді ми летимо, – розчулився дракон і відвернувся, ховаючи очі. Злетівши з ельфійкою на спині, він швидко зник у небесах, а юнаки верхи подалися слідом за ним закуреним шляхом.

Дорогою Ерагон намагався пригадати, що він знає про ельфів. Парубок знав, що живуть вони довго – про це йшлося в усіх легендах, що вони спілкуються прадавньою мовою й добре розуміються на магії. Він знав також те, що після занепаду вершників вони несподівано кудись зникли й відтоді ніхто в імперії їх не бачив. То що ж одна з них робить тут, і як Галбаторіксу вдалося її схопити?

Подорожні гнали коней крізь ніч, не спиняючись ані на мить. Вряди-годи було чути, як десь зовсім поруч королівські вояки зі смолоскипами шукають їхні сліди. Тільки на світанку друзі вирішили зупинитись.

– Нам треба поспати, – озвався Ерагон. – Навіть якщо нас знову застукають, мені байдуже. Я вмираю від утоми.

– Згода, – відповів Мертаг. – Але нехай Сапфіра стане на варті.

Спустившися вниз, дракон привітав хлопців, які кинулися до непритомної ельфійки.

– Дивно, – скривилася Сапфіра, глянувши на дівчину. – Чому вона й досі спить?

– Хтозна, чим її могли напоїти в Джиліді, – похмуро відповів Ерагон.

– Наскільки я знаю, – сказав Мертаг, – це перша ельфійка, яку Галбаторіксу пощастило схопити. Відтоді, як ельфи зникли, їх скрізь шукають, але марно. Отож, або вони знайшли їхню схованку, або їм випадково пощастило заскочити цю дівчину деінде. Скоріше за все, друге. Бо якби вони виявили прихисток ельфів, то відразу б оголосили війну й вислали б ціле військо. А про війну наче не було чути…

– Навряд чи ми дізнаємося про щось напевне, доки дівчина не прийде до тями, – зауважив Ерагон. – Краще скажи, що сталося після того, як мене схопили?

– Ургали працюють на імперію, – відповів Мертаг. – Здається, Смерк також. Ми із Сапфірою бачили, як тебе передали цій потворі.

– Це правда, – погодився дракон, умощуючись поруч з юнаками.

Ерагон подумки повернувся до нещодавніх подій. Виходить, згадуючи про свого господаря, ургали мали на увазі короля Галбаторікса! Так ось кого він образив!

– Але для чого королю знадобилося так безжалісно знищувати своїх підданих? – озвався юнак до Сапфіри, згадавши різанину в Язуаці.

– Тому що він дуже жорстокий чоловік, – відповіла та.

– Але ж це означає війну! – не вгавав Ерагон. – Як тільки люди дізнаються про те, що ургали підтримують короля, вони повстануть проти імперії, перейшовши на бік варденів!

– Навіть якщо й дізнаються, – ліниво мовив Мертаг, – до варденів приєднається хіба що якась жалюгідна купка. Королівське військо миттю закриє кордони імперії, і люди заспокояться. А потім їм набрешуть, мовляв, це справа рук їхніх таємних ворогів.

– Кого ж це, наприклад? – здивувався юнак.

– Ну, скажімо, ельфів чи варденів. Якщо ловко брехати, то їх можна звинуватити в усіх гріхах, а ургалів показати як друзів і спільників у боротьбі проти злочинців. Знаєш, мені дуже цікаво, що король запропонував ургалам взамін?

– Не може бути, – струснув головою Ерагон. – Ніхто не повірить у цю маячню про друзів-ургалів. А крім того, навіщо вони королю? Він і так тримає в покорі всю імперію.

– А ті території, що за її межами? – підказав Мертаг. – Згадай варденів, на яких його влада не поширюється, або Сурду, яка протистоїть йому відтоді, як відокремилась від імперії. Ось для чого потрібні ургали.

Схвильований Ерагон притих.

«Спитай його, куди саме Галбаторікс посилає найбільшу кількість ургалів», – подумки звернулася до парубка Сапфіра.

«Навіщо?» – не зрозумів той.

«Ми скрізь чули, що ургали почали мігрувати на південний схід, нібито задля того, щоб підкорити тамтешні пустелі, – нагадав дракон. – Якщо Галбаторікс їх контролює, то чому ж тоді відпускає їх так далеко? Може, ургали хочуть заснувати власне місто?»

«Я навіть не хочу думати про таке, – відмахнувся юнак. – Зараз мене цікавить тільки одне: як знайти варденів. А для того, щоб ламати голову над чимось іншим, я надто втомлений. До того ж, імперія знайде нас у будь-якому випадку».

«Та ну ж бо, годі хнюпитись, юначе!» – підбадьорила його Сапфіра.

«Гаразд», – відповів на те Ерагон і звернувся до Мертага:

– Виходить, я твій боржник? Ти врятував мені життя…

– Я не міг вчинити інакше, – відповів той. – Адже ми мандруємо разом… От тільки як бути тепер? Розумієш, докупи зібралося кілька осіб, на яких полює імперія.

Хлопець кивнув на знак згоди й знову спитав:

– А як ти пробрався до в’язниці?

– Дав хабара й проліз ринвою на кухню, – посміхнувся Мертаг. – Але в мене нічого б не вийшло, якби не Сапфіра. Тільки завдяки їй ми залишились живі.

Ерагон ніжно погладив лускату шкіру дракона, а той задоволено завуркотів.

– Треба зробити їй постіль, – звівшись на ноги, згадав юнак про ельфійку.

Коли вони перекладали дівчину, рукав її вбрання раптом задерся і оголив порізану та вкриту синцями руку. Далі було ще жахливіше. Виявилось, що все тіло ельфійки пошматоване батогами й тавроване розпеченим залізом. Бідолашну довго й нещадно катували! Заскреготавши зубами, Ерагон подумки заприсягнувся вбити того, хто це зробив. Краєм ока він помітив, що на плечі в ельфійки витатуйовано такий самий символ, що й на Бромовому персні.

– Ти можеш загоїти її рани? – спитав Мертаг.

– Я не впевнений, – відповів юнак. – Рани жахливі, до того ж їх так багато…

– Ерагоне! – раптом гукнула до нього Сапфіра. – Це ж ельфійка! Вона не повинна померти! І ти єдиний, хто може її зараз урятувати. Я поділюся з тобою своєю магічною силою.

– Авжеж, – погодився Ерагон, поглядаючи на дівчину. Він зняв рукавички й сказав Мертагові: – Це триватиме досить довго. Ти зможеш приготувати попоїсти? А ще прокип’ятити ганчір’я для перев'язки… Я сумніваюсь, що мені вдасться загоїти всі рани.

– Дим від багаття можуть легко помітити, – нагадав Мертаг. – Тож доведеться їсти холодне й скористатися простим ганчір’ям.

Засмучений Ерагон із розумінням кивнув. Коли він схилився над ельфійкою, Сапфіра вмостилася поруч, слідкуючи за кожним його рухом. Зітхнувши, юнак закликав усю свою магічну силу.

Промовляючи прадавні закляття, він повільно загоїв ті рани, які не були надто важкими. Юнак дивувався, як ця дівчина взагалі вижила: її катували безжалісно й завзято. Оглядаючи змучене тіло, Ерагон не міг не помітити його краси. Отож він час від часу ніяковів, знаючи, як Сапфіра може відреагувати на його захват.

Він лікував дівчину до самого світанку, роблячи невеличкі перерви, аби ковтнути води чи перекусити. Дракон був поряд, допомагаючи своєю енергією. Нарешті, коли зійшло сонце, Ерагон застогнав і упав на землю. Його руки тремтіли, а в очах пекло, ніби хтось невідомий позасипав їх піском. Сяк-так доповзши до торб, хлопець жадібно ковтнув вина.

– Усе? – спитав Мертаг. – Вона виживе?

– Так, усе, – ледь повертаючи язиком, прохрипів юнак. – А от чи виживе… Навіть ельфи не годні витримати таких катувань… Я не знаю… Мабуть, нам краще їхати звідси.

– Тобі треба хоч трохи відпочити, – заперечив Мертаг.

– Я можу спати й у сідлі, – наполягав Ерагон. – До того ж, переслідувачі не стануть чекати.

– Ну що ж, тоді я поведу твого коня, доки ти спатимеш, – неохоче погодився Мертаг.

Вони пересідлали коней і, всадовивши ельфійку на дракона, залишили табір. Їдучи, Ерагон намагався трохи попоїсти, аби відновити сили, але швидко втомився й заснув.

Піщана вода

Мандрівники весь час об’їздили ті місця, де на них чатували королівські воїни. Надвечір вони вирішили отаборитись неподалік шляху.

– Як вона? – спитав Ерагон, знімаючи з дракона непритомне тіло ельфійки.

– Так собі, – відповів той. – Поворухнулася кілька разів, і все.

Невдовзі вони зготували таку-сяку вечерю, а коли попоїли, Мертаг раптом сумно зітхнув і сказав:

– Ми не зможемо втекти від переслідувачів, рухаючись так повільно. За кілька днів вони нас неодмінно наздоженуть.

– І що ж ти пропонуєш? – в’їдливо спитав Ерагон. – Полетіти удвох на Сапфірі? А як же тоді ельфійка?

– Як ти вирішиш, так і буде, – спокійно відповів юнак. – Я не покину тебе.

– Не ображайся, – буркнув Ерагон. – Я завдячую тобі життям і свободою. Тому не залишу напризволяще. Добра була б подяка!

Мертаг сумно схилив голову.

– Твої слова вселяють віру, – сказав він, – але і не вирішують справи.

– А що вирішує? – знову почав дратуватися Ерагон. – Гадаєш, я не хочу, щоб ельфійка підказала, де ховається її народ? Тоді б ми могли приєднатися до них…

– Вибач, але вона витримала всі катування зовсім не задля того, щоб розказувати нам про таке, – скривився Мертаг. – А крім того, з якого це дива ельфи стануть нас рятувати? Вершники, з якими вони свого часу мали справу, приходили від Галбаторікса – і в ельфів залишилися не надто приємні спогади про них. Тим паче я ніякий не Вершник! Ні-ні, вони просто проженуть нас…

– Не проженуть, – заперечила Сапфіра.

– У будь-якому разі, – підсумував Ерагон, – ми не дізнаємось про це, доки ельфійка не підкаже нам шлях. А вона його не підкаже. Отже, нам треба тікати. Тільки куди саме?

– Як на мене, – сказав Мертаг, – нам слід покинути імперію. Не зважаючи навіть на те, що всі безпечні місця досить далеко звідси. На півночі лежать ліси… Щоправда, на півдні є Сурда, де ти можеш знайти провідника до варденів, але ж в інших напрямках… На заході тільки імперія та море, а на сході – суцільні пустелі.

– Принаймні там ми були б у безпеці, – зауважила Сапфіра.

– Ні, до Сурди ми не поїдемо, – твердо сказав Ерагон. – У такому разі нам довелося б перетнути всю імперію, оминаючи кожне місто чи селище.

– То ти хочеш перетнути Хадарацьку пустелю? – здивовано звів брови Мертаг.

– Не бачу іншого виходу, – відповів юнак. – Нам треба тікати, бо за кілька днів тут будуть разаки на своїх летючих конях.

– Але навіть якщо ми дістанемось пустелі ще до того, як вони тут з’являться, – засумнівався Мертаг, – вони все одно нас знайдуть.

– Якщо їм пощастить, – стояв на своєму Ерагон.

– Але ж пустеля! – не вгавав Мертаг. – Вона так далеко! І взагалі, що ти знаєш про ті землі?

– Знаю, що там спекотно й повно піску! – роздратовано відповів хлопець.

– Так-так, звичайно, – гірко посміхнувся Мертаг. – А ще варто пам’ятати про отруйні рослини, змій, скорпіонів і сліпуче сонце. Ти колись бачив величезну рівнину на шляху до Джиліда?

– Ну то й що? – похмуро кинув Ерагон.

– Уяви собі, що Хадарацька пустеля, куди ти нас тягнеш, удвічі або й утричі більша за неї!

Засмучений юнак хотів був уявити цей простір, але не зміг. Розгорнувши мапу Алагезії, він сумно поглянув на ті місця:

– Не дивно, що землі імперії закінчуються на початку цієї пустелі. Галбаторікс ніколи не зможе заволодіти тамтешніми місцями.

– Усе, що не позначено на карті, – підсів ближче Мертаг, – свого часу контролювали вершники. Якби король виховав нових вершників, то імперія проковтнула б і пустелю, і ще багато-багато земель. Але я не про те: ми не зможемо перетнути Хадарацьку пустелю, бо надто слабкі для такого переходу. Це безнадійно, друже!

– Не зовсім, – відповів юнак. – Поглянь сюди! Якщо ми рушимо в обхід, то витратимо на подорож місяць або й два. Але, повернувши на південний схід, ми значно скоротимо шлях. А потім зможемо рухатись уздовж Беорських гір у пустелю або до Сурди. Якщо вірити карті, то звідси до гір майже стільки, скільки до Джиліда.

– Але ж ми добирались туди цілий місяць!

– Це через мої рани, – відмахнувся Ерагон. – А тепер усе буде вдвічі швидше.

– Може, і так, – зітхнув Мертаг. – Та треба вирішити ще одну проблему. Ти, мабуть, помітив, що в Джиліді я купив харчів для нас і для коней? Ні? Авжеж-авжеж, хіба міг такий стратег, як ти, це помітити! Але як нам бути з водою? Кочові племена з Хадарацької пустелі зазвичай приховують свої джерела від чужинців. А тепер згадай, скільки п’є Сапфіра. А коні? Може, ти щодня збираєшся викликати дощ?

Ерагон розгубився. Для дощу його магічної сили точно не вистачить. Навіть наймогутніші вершники не могли про таке мріяти. «А може, я спробую обернути на воду пісок? – промайнуло в юнаковій голові. – Якщо це, звісно, не забиратиме надто багато енергії».

– Нічого, я маю одну непогану ідею, – рішуче сказав він Мертагові, коли вони вже покидали табір. – Якщо в мене вийде, то незабаром сам усе побачиш.

– І що ж ти замислив? – захвилювалась Сапфіра, поспішаючи слідом за ними.

– Щоб я так знав! – буркнув Ерагон. – Ти ж не зможеш летіти із запасом води для всіх нас?

– Стільки води я навіть не підніму, – похитав головою дракон, – а про те, щоб летіти, годі й думати!

– Отож-бо й воно, – відповів хлопець. Він присів навпочіпки й пошукав камінець із ямкою завбільшки з ковток води. Поклавши в неї жменьку землі, Ерагон замислився. Як же обернути її на воду? Які слова треба казати? Зібравши всі сили, він несподівано для себе крикнув: «Делой мой!».

Тієї ж миті ямка в камені почала наповнюватись водою. Тільки тепер Ерагон згадав Бромове попередження про те, що деякі вправи можуть забирати багато сил і становити реальну небезпеку для життя вершника. Схвильований, він хотів був зупинити дію магічної сили, але нічого не зміг зробити. Доки завдання не буде виконано, годі й сподіватися відмінити наказ. Тож юнакові не залишалося нічого іншого, як понуро чекати, доки енергія не піде з виснаженого тіла.

А коли ямка в камінці нарешті наповнилась водою, хлопець із подивом помітив, що ще й досі живий. Полегшено зітхнувши, він відчув шалений голод і спрагу.

– Що сталось? – спитала Сапфіра.

– Нічого не вийде, – відповів Ерагон. – Я хотів обернути пісок на воду. Але це смішно… Тепер у мене немає сил навіть випити її, не те що добути більше.

– Будь обережний, – попередив дракон. – Не варто поєднувати давні слова по-новому, це може тебе вбити.

– Я знаю, – кивнув юнак. – Але це був єдиний спосіб перевірити мою ідею. Слухай, ось ти ж змогла обернути Бромову могилу на діамант, то чому ж я…

– Я не знаю, як це мені вдалося, – відповіла Сапфіра.

– Тоді спробуй зробити нам воду!

– Ерагоне! – докірливо мовив дракон. – Кажу ж тобі, я не контролюю свою силу. Подібні речі трапляються поза моєю волею, розумієш? Іноді мені це вдається, але зараз я така ж безсила, як і твій кінь.

– Неправда, – відповів на те юнак. – Ти – могутній дракон.

Занудьгувавши, він знічев’я почав креслити в придорожній куряві карту Паланкарської долини. Туга за рідною домівкою поволі сповнювала його груди. Зітхнувши, Ерагон обтрусив руки й звівся із землі. Ідучи геть, він краєм ока зиркнув на свої креслення – і раптом помітив, що неглибокі борозни на малюнку наливаються водою!

– Сапфіро, поглянь! – закричав він драконові.

– Але як це нам допоможе? – уважно пригледівшись, спитав той. – Вода в пустелі схована дуже глибоко, а копати землю нам доведеться не один день.

– Та ні ж бо! – не вгавав задоволений хлопець. – Якщо вона там, я її дістану, розумієш? Замість того, щоб обертати пісок на воду, я просто дістану її з-під землі. Дивись!

Ерагон зробив неглибоку ямку біля своїх креслень і подумки спрямував на неї магічну енергію. За якусь мить під його ногами несподівано зажебоніло слабеньке джерельце. Вода була цілком придатною для пиття.

– Ну, добре, – бридливо понюхала калюжку Сапфіра. – Але ж ми будемо в пустелі, де вода ховається значно глибше.

– Усе одно дістанемо! – зареготав юнак. – Це зовсім легке завдання, якщо виконувати його повільно. Адже ти мені допоможеш?

– Не знаю, – завагався дракон. – Адже це може коштувати нам життя… Ти впевнений?

– Звісно, впевнений, – заспокоїв Ерагон дракона.

– Тоді повертайся до Мертага, – якось сумно посміхнувся той. – А я охоронятиму табір, доки ви спатимете. Не хвилюйся, у мене вистачить сил.

З болем у серці юнак глянув на стомленого дракона й поплентався до табору.

– Ну то що? – нетерпляче спитав Мертаг. – Ми вирушаємо в пустелю?

– Так, – відповів Ерагон. – Вирушаємо.

Він швидко переповів напарникові свій план і оглянув рани ельфійки. А вже потім ліг спати. Засинаючи, Ерагон іще довго згадував чарівне обличчя дівчини.

Річка Рамр

Зранку всі прокинулись від пронизливого холоду й почали ладнатися в дорогу.

– А як же нам бути з ельфійкою? – спитав Ерагон. – Верхи на Сапфірі не можна, бо в дівчини ще й досі не загоїлись рани. У пазурах Сапфіра теж її не понесе – це надто виснажливо для дракона. На коні? Теж ні, бо це дуже повільно…

– Якби ти летів на Сапфірі, то можна було б верхи, – озвався Мертаг. – Хоча, знову ж таки, її рани…

– А що як прив’язати дівчину до мого живота? – запропонувала Сапфіра. – Тоді я летітиму, не завдаючи їй болю. Хіба що її можуть вразити ворожі стріли, але цього можна не боятись, бо я летітиму дуже високо.

Ніхто не зміг вигадати якогось кращого плану, тож друзі так і зробили. Ерагон закутав ельфійку в ковдру й прив’язав до живота дракона.

– То що, уперед? – гукнула Сапфіра. – Мерщій, хлоп’ята!

– Я завжди любив перегони! – озвався Мертаг.

– Тим паче, що тепер ми змагаємось за власне життя! – нагадав Ерагон.

Юнаки хутко скочили на коней, дракон здійнявся в повітря, і всі разом подалися в бік далекої Хадарацької пустелі.

По дорозі Ерагон весь час думав про ельфійку. Це чарівне створіння було тепер разом із ним! Цікаво, що б сказав Роран? І чи зможе він хоч колись розповісти йому про свої пригоди?

Решту дня друзі гнали коней безмежною долиною, вряди-годи роблячи невеличкі зупинки для перепочинку. Воїни з Джиліда, мабуть, залишились десь далеко позаду, але друзям усе одно слід було остерігатись королівської варти, що могла бути в зустрічних селищах. Двічі на шляху юнаків траплялися засідки, та Сапфіра встигала вчасно їх попередити. Утім, їм таки довелося з’їхати зі шляху, аби не втрапити в яку халепу.

Надвечір місцевість змінилася, довкола потяглися пагорби, де-не-де порослі кактусами.

– Попереду місто Булрідж, – озвався Мертаг. – На нас обов’язково там чекатимуть, тому нам слід оминути цю засідку по темряві.

Невдовзі друзі побачили й саме місто, щільно оточене вартою. Спішившись, утікачі обережно оминули засідку й знову рушили в дорогу.

Наступна зупинка була вже на світанку Неподалік несла на південь свої каламутні води річка Рамр. Значить, вони зуміли подолати чималий відтинок шляху.

– Нам треба знайти якусь місцину для перепочинку, – схилився на шию коня Ерагон, радіючи з того, що їм пощастило уникнути небезпеки.

Вони розбили табір у заростях ялівцю, розстелили ковдри й обережно відв'язали ельфійку. Сапфіра терпляче чекала.

– Я вартуватиму до ранку, – сказав Мертаг. Ерагон щось буркнув на знак згоди й, загорнувшись у ковдру, миттю заснув.

Відпочити як слід їм так і не вдалося, бо вдосвіта мандрівники знову збиралися в дорогу.

– Це вже третя ніч після нашої втечі з Джиліда, – раптом озвалась до Ерагона Сапфіра. – А ельфійка ще й досі не прокинулась. Вона не їсть і не п’є, тож довго не протягне. Треба щось робити.

– Що сталося? – спитав Мертаг, сидячи на коні.

– Ми говоримо про ельфійку, – відповів Ерагон. – Сапфіру непокоїть її стан. Дівчина ще й досі не прокинулась, уявляєш? Мабуть, я загоїв не всі рани…

– А може, це Смерк перешкоджає? – припустив Мертаг.

– Тоді їй неодмінно треба допомогти.

Мертаг зліз із коня й схилився над дівчиною.

– Здається, вона просто спить, – здивувався він. – Цілком можливо, що це такий ельфійський самозахист… Але чому він так довго триває? Адже небезпека минула, ми врятували її від Смерка…

– Та чи здогадується вона про це? – тихо сказав Ерагон.

– З цим можна й зачекати, – відповів Мертаг. – Натомість нам треба якомога швидше вирушати, щоб не втратити перевагу над переслідувачами. Оглянеш її пізніше, коли ми робитимемо зупинки.

– Зачекай трохи, – попрохав Ерагон. Змочивши ганчірку, він обережно торкнувся вуст дівчини й обмив лице, почуваючись її єдиним захисником.

Після цього вони знову вирушили в дорогу, уникаючи великих пагорбів, на яких могла чатувати королівська варта. З тих самих міркувань і Сапфіра пленталась позаду, не здіймаючись у повітря. Було чути, як драконячий хвіст звивається по землі, немов велетенська синя змія.

Коли в небі з’явилася перша ранкова зірка, мандрівники вийшли на крутий берег, порослий чагарником. Десь далеко внизу шуміла вода, долаючи пороги.

– Це річка Рамр! – гукнув Ерагон.

– Так! – заклопотано озвався Мертаг. – Треба пошукати місцину, де б її можна було перейти.

– У цьому немає потреби, – озвалась Сапфіра. – Я перенесу вас.

– А коней? – в один голос спитали хлопці.

– Якщо ви їх притримаєте, то й коней теж, – сказав дракон.

– Мабуть, не варто, – почав вагатися Ерагон. – Це дуже небезпечно. Ліпше ми пошукаємо переправу.

– Ні-ні, – не вгавала Сапфіра. – Нам не можна гаяти часу.

– Як ти гадаєш, тут глибоко? – поцікавився Ерагон у Мертага.

– Хтозна, – знизав плечима той.

Тим часом Сапфіра вже встигла перелетіти річку й роззирнутися довкола.

– Гіршого місця для переправи годі й уявити, – сказала вона Ерагонові. – Річка з півмилі завширшки, до того ж кудись повертає.

– З півмилі! – злякано повторив парубок. – Може, справді краще перелетіти?

– Летіти з кіньми? – скептично скривився Мертаг. – Але ж вони бояться дракона! Та ще й така відстань… Нехай ліпше Сапфіра пошукає інше місце, нижче за течією.

Доки розлючений дракон шукав якусь безпечнішу переправу, юнаки встигли трохи попоїсти.

Невдовзі Сапфіра повернулась і сказала, що її пошуки не принесли жодних результатів: на багато миль уперед річка була такою ж широкою.

– Тоді я полечу першим і наглядатиму за кіньми на тому боці, – запропонував Мертаг.

Коли дракон, перенісши юнака, повернувся, Ерагон прив’язав йому до живота непритомну ельфійку й підвів його до коней.

– Чекай, – зупинив він Сапфіру, глянувши на її пазури, якими вона збиралася схопити нажахану тварину. Потім він перевернув сідло на коні так, аби вберегти його від подряпин. Але кінь усе одно щосили засмикався й жалібно заіржав, коли дракон злетів у повітря.

– Прокляття! – тихо скрикнув Ерагон. – Сапфіро, нас можуть почути!

Зрештою, це вже не грало якоїсь ролі – здалеку до них наближалися вершники короля. Перенісши одного коня, дракон повернувся за другим, безцеремонно схопивши його й глянувши на близьких переслідувачів.

– Я миттю! – запевнив він розгубленого юнака. За хвилину він і справді був біля господаря й чекав, доки той видереться йому на спину. Невдовзі втікачі були на іншому березі ріки.

Виснажені й перемерзлі мандрівники рушили далі, ледь не засинаючи в сідлі. Вони не збивались з дороги лише завдяки пильному оку Сапфіри.

Невдовзі земля під ногами зробилась м'якою, коні почали швидко втомлюватися, тож мандрівники мусили дедалі частіше спинятися. Сонце почало припікати, а річка Рамр залишилась далеко позаду. Далі розляглася Хадарацька пустеля.