Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)

Доля невинних

Уранці, розплющивши очі, Ерагон подумав, що на нього впало небо. Синє шатро височіло над ним, сповиваючи з усіх боків. Напівсонний, він простягнув руку й намацав тонку перетинку. Аж тоді Ерагон зрозумів, що ж саме було перед його очима. Роззирнувшись, він помітив лускате стегно, на якому лежала його голова. Юнак був скоцюрблений, наче немовля в материнському лоні, й, спробувавши випростатись, відчув, як на ногах болем озвалися незагоєні рани. І хоч боліло вже не так, як учора, при одній тільки думці, що треба підвестися і йти, хлопець скривився. До того ж, дошкуляв нестерпний голод. Насилу звівшись, він постукав Сапфірі в бік: – Агов! Прокидайся!

Дракон завовтузився, а потім підняв крило, з-під якого полинуло сонячне світло. Ерагон ледь устиг заплющити очі, інакше б це снігове сяйво його осліпило. Сапфіра потягувалась поруч, неначе кішка, й позіхала, показуючи ряди білосніжних зубів. Коли очі трохи звикли до світла, Ерагон почав роззиратися довкола, намагаючись зрозуміти, куди ж їх занесло. Звідусіль нависали похмурі, незнайомі йому гори, що відкидали на місцину, де вони розташувалися, тінь. Трохи далі він побачив стежку, яка вела вглиб лісу, і почув приглушене дзюрчання струмка.

Стогнучи, юнак звівся на ноги й насилу дошкандибав до найближчого дерева. Він схопився за якусь гілку й, налігши всім тілом, сяк-так її зламав. Обчухравши сучки, він примостив один кінець гілки собі під пахву, а іншим сперся на землю. За допомогою цієї милиці Ерагон дошкутильгав до вкритого кригою струмка, пробив кригу й зачерпнув прозорої гіркуватої води. Напившись, юнак повернувся на галявину. По дорозі він оглянув довколишній краєвид і впізнав ці краї.

Так-так, це саме тут, у вибухах полум’я, він уперше побачив Сапфірине яйце. Парубок обережно сів, спираючись на стовбур дерева. Він не міг помилитися – перед ним була саме та місцевість, пошарпана вибухом, що врізалась йому в пам’ять. «Звідки Сапфіра могла знати, де це сталося? – здивувався Ерагон. – Вона ж була тоді в яйці. Мабуть, їй підказали шлях мої спогади».

Неабияк спантеличений, парубок мовчки похитав головою.

Сапфіра терпляче чекала на свого господаря. «Ти ж віднесеш мене додому? – подумки запитав він її. – Я знаю, що ти не хочеш, але так треба. Ми обоє в боргу перед Герроу. Він дбав про мене так, як я про тебе. Невже ти про це забула? Що ж про нас скажуть люди, коли ми не повернемось? Що ми сховалися, наче ті боягузи, саме тоді, коли дядькові загрожувала небезпека? Я вже й зараз чую ці плітки про вершника та про його переляканого дракона! Якщо треба буде воювати – нехай! Ми не станемо ховатися від ворога! Ти ж дракон урешті-решт! Від тебе навіть Смерк тікатиме! А ти сидиш ось тут, наче яке перелякане зайченя».

Ерагон навмисне хотів розлютити Сапфіру, і йому це вдалося. Вона відповіла глухим гарчанням, і перед очима юнака миттю з’явилася її голова. Вишкіривши ікла й пихкаючи димом, дракон гнівно зазирав Ерагонові в очі. «Сподіваюсь, я не переборщив», – подумав парубок. Скажені від люті думки дракона долинули до його свідомості.

– Кров за кров, – нарешті озвалася Сапфіра. – Гаразд, я битимусь, бо наші долі пов’язані, але, прошу тебе, не дратуй мене. Зараз ми полетимо й сплатимо свій борг, хоч це й нерозумно.

– Нехай там як, – зухвало сказав Ерагон, – та вибору нема, ми мусимо летіти.

Він розідрав свою сорочку навпіл, засунув те ганчір’я в кожну штанину й сяк-так видерся на Сапфіру.

– На цей раз, – сказав він, міцно обхопивши драконову шию, – спробуй летіти нижче, але швидше. Для мене це дуже важливо.

– Тримайся міцніше, – відповіла Сапфіра, і вони миттю знялися в повітря. Вони летіли над лісом трохи вище за верхівки дерев, мало не чіпляючись за гілля. Ерагонові раз по раз віддавало в шлунку, і він радів з того, що той порожній.

– Мерщій, мерщій! – підганяв парубок дракона.

Той нічого не відповідав, але почав працювати крильми швидше. Ерагон марно сподівався, що підкладена сорочка врятує його ноги – кожен рух озивався пекучим болем. Невдовзі кров уже текла по його литках. Від Сапфіри, що напружувала всі сили, аби тільки летіти якомога швидше, хвилями долинала збентеженість. Земля проносилась унизу сірою стрічкою, яку ніби витягали з-під них, і Ерагон подумав, що звідти вони повинні здаватися малесенькою цяточкою.

Опівдні внизу під ними вже була Паланкарська долина. Хмари затуляли її південну частину, на північ від якої лежав Карвахол. Сапфіра стрімко полетіла вниз, а Ерагон почав шукати очима ферму. Та коли нарешті її побачив, то здригнувся від жаху. Над фермою здіймався в повітря стовп чорного диму під яким танцювало скажене полум’я.

– Сапфіро! – загукав юнак. – Спусти мене ось там! Негайно!

Дракон склав крила й, круто пірнувши, пішов униз із жахливою швидкістю. Згодом він трохи змінив кут падіння, аби вони потрапили просто до лісу.

– Сідай у полі! – закричав Ерагон, перекриваючи шум вітру. Він іще міцніше стиснув Сапфірину шию, коли вони чимдуж помчали назустріч землі. За сотню ярдів від неї Сапфіра різко розправила крила, незграбно сідаючи, і Ерагон злетів униз. Гепнувшись на землю, він трохи відсапався й умить скочив на ноги.

Юнак побачив жахливу картину. Будинок було зруйновано вщент. Колоди й дошки, які були колись стінами й дахом, валялися довкола. Дерево було потрощене так, ніби по ньому гатили кувалдою. Скрізь лежали уламки хатнього начиння. Кілька покручених металевих пластин – ото й усе, що залишилося від пічки. Сніг було вкрито битим посудом та уламками цегли. Від клуні, що догорала неподалік, тягнувся густий маслянистий дим. Худоба або згоріла, або втекла…

– Дядьку! – крикнув Ерагон, кидаючись до згарища й шукаючи Герроу по сплюндрованих кімнатах. Того ніде не було.

– Дядьку! – знову й знову гукав юнак.

Тим часом Сапфіра обійшла будинок і зупинилася поруч зі своїм хазяїном.

– Тут оселилося лихо, – сказала вона сумно.

– Цього б не сталося, якби ти не втекла! – скрикнув юнак.

– Ні, якби ми залишились, ти б теж загинув, – пролунало у відповідь.

– Та поглянь же! – не міг заспокоїтись Ерагон. – Ми б могли попередити Герроу! Це ти винна, що він не встиг урятуватися!

І парубок так гепнув кулаком по колоді, що аж зідрав на руці шкіру. Кров стікала йому з пальців, коли він подався геть від будинку. Вийшовши на стежку, що вела до шляху, він нахилився, аби роздивитися сліди на снігу. Відбитків було безліч, але в голові Ерагонові туманилось, тож він майже нічого не бачив. «Може, я сліпну?» – якось байдуже подумав юнак, торкнувшись повік. Ті були мокрі від сліз.

Поруч лягла чиясь тінь. Це Сапфіра підлетіла до господаря, прикриваючи його своїми крилами.

– Не журись, – мовив дракон. – Може, іще не все втрачено. Придивися краще.

Юнак з надією роззирнувся довкола. Аж тепер він помітив, що бачить сліди тільки двох людей. Можливо, Герроу не забрали, і він переховується десь поблизу?!

Ерагон знову зосередився на відбитках. Ось двоє прямують до ферми. Ось ці самі сліди, але вони йдуть уже в зворотному напрямку. І ті, хто проходив тут, не були обтяжені ношею.

– Ти маєш рацію! – вигукнув юнак. – Герроу мусить бути десь тут!

Він звівся на ноги й кинувся до будинку.

– А я пошукаю довкола й у лісі, – відгукнулась Сапфіра.

Ерагон сяк-так пропхався до зруйнованої кухні й почав щосили розгрібати биту цеглу. Величезні уламки, які годі було підняти людині, розліталися на всі боки з-під його рук. Трохи подумавши, що його робити з кухонною шафою, яка залишилася майже неушкодженою, юнак відкинув її, намагаючись дістатися якомога глибше. І коли він виламував якусь дошку, за його спиною щось задеренчало. Ерагон рвучко озирнувся, готовий відбити напад ворога…

З-під уламків визирала рука. Несподівано вона поворухнулася, й Ерагон схопився за неї.

– Дядьку, ти мене чуєш? – скрикнув він.

Відповіді не було. Тоді парубок оскаженіло кинувся розгрібати уламки, не звертаючи жодної уваги на скалки, які впивалися йому в долоні. Він швидко звільнив дядькову руку й плече, але на заваді стала важка балка. Ерагон уперся в неї плечем, щосили підважив, та не годен був зрушити її з місця. «Сапфіро, допоможи!» – подумки загукав він.

Дракон миттю опинився поряд. Коли він ліз згарищем, уламки рипіли під його ногами, наче сніг. Без зайвих слів Сапфіра відсторонила парубка й уперлася боком у балку. Її кігті вп’ялися в залишки підлоги, м’язи напружились. Зі скреготом балка піддалася, й Ерагон миттю пірнув під неї. Увесь обідраний, Герроу лежав під завалом. Щойно Ерагон його витягнув, як Сапфіра відпустила балку, і та з гуркотом упала додолу.

Винісши дядька зі згарища, Ерагон обережно поклав його на землю. Нетямлячись, він торкнувся шкіри нещасного. Та була сіра й суха, так, ніби гарячка випалила з тіла життя. Губа Герроу була розсічена, на вилиці виднілася подряпина. Але найгірше було, те, що майже все його тіло вкрилося страшними опіками, з яких сочилася якась прозора рідина. Довкола стояв нудотний запах паленого м’яса. Повітря з хрипом вилітало з дядькових грудей.

– Убивці! – прошипіла Сапфіра.

– Не кажи так, – озвався Ерагон. – Його ще можна врятувати! Ми повинні віднести його до Гертруди. Утім, я не зможу дотягти його до Карвахола.

Сапфіра подумки сказала юнакові, що може перенести Герроу, якщо того прив’язати в неї під животом.

– А чи ти зможеш підняти нас обох? – спитав юнак.

– Я мушу, – пролунало у відповідь.

Обнишпоривши руйновище, Ерагон знайшов цілу дошку й шкіряні ремені. Сапфіра кігтями пробила в дошці дірки, парубок просмикнув у них ремінь і прив’язав до передніх лап дракона. Перевіривши кріплення на міцність, він перетяг Герроу й обмотав його ремінцями. Коли він це робив, з дядькової руки випав клапоть чорної тканини. Тієї самої, у яку були загорнуті чужинці! Хлопець похапцем запхав його до кишені, видерся на Сапфіру й… ледь не знепритомнів від пекучого болю. Сяк-так опанувавши себе, він наказав:

– Злітай!

Сапфіра щосили підстрибнула, її задні лапи аж вгрузли в землю, пазурі на крилах зі свистом розсікали повітря, але вона так і не змогла злетіти. Жили на її тілі набрякли, якусь мить вона постояла, а потім, зробивши несамовитий ривок, піднялася вгору.

– Тримайся ближче до шляху, – сказав Ерагон, коли вони злетіли над лісом. – Якщо вирішиш сідати, тобі вистачить місця.

– Але ж мене можуть побачити! – здивувався дракон.

– Тепер це вже не має значення! – відповів на те парубок.

Сапфіра зробила так, як їй було сказано. Вона наблизилась до шляху і невдовзі вже летіла до Карвахола. Під нею гойдався на дошці Герроу, і тільки тонесенькі ремінці не давали йому впасти.

Зайва вага сповільнювала лет. Минуло небагато часу, як голова дракона почала хилитися, а з рота почала падати піна. Сапфіра намагалася не зупинятись, та за якесь льє від Карвахола вона таки склала крила й пішла на зниження.

Задні лапи дракона черкнули по землі, здійнявши снігову куряву. Ерагон важко впав на землю, намагаючись уберегти від удару ноги. Потім він сяк-так звівся й зняв із Сапфіри ремені. Дракон важко дихав.

– Знайди собі який-небудь прихисток і відпочинь, – сказав юнак. – Я не знаю, коли повернуся, тому поки що подбай про себе сама.

– Я чекатиму, – відгукнувся дракон.

Крекчучи від натуги, Ерагон поволік Герроу по дорозі. Але вже перші кроки завдали йому нестерпного болю.

– Я не можу! – скрикнув він, намагаючись пройти бодай іще трохи. Обличчя парубка спотворила гримаса болю, але він втупився очима в землю й примушував себе йти. Це була битва з власною волею, з власним виснаженим тілом, і цю битву він повинен був виграти. Час майже завмер на місці, а кожен наступний ярд здавався у сто разів довшим за попередній. Кожен крок відлунював думкою про те, чи той Карвахол узагалі існує, чи його вже давно спалили. Раптом крізь марево болю Ерагон почув крики й звів голову.

Йому назустріч біг розхристаний Бром із витріщеними очима й розкуйовдженим волоссям. На його голові виднілася рана, на якій запеклася кров. Старий несамовито розмахував руками. Відкинувши палицю вбік, він схопив юнака за плече й щось голосно кричав. Та Ерагон нічого не чув і не розумів. Він заточився, упав на землю і, відчувши на губах присмак крові, знепритомнів.

Ерагонові марення

Сновидіння вирували, множилися й купчилися в Ерагоновій голові. Спочатку юнакові ввижалися вершники, що їхали до річки. Багато хто з них мав сріблясте волосся, дехто тримав у руках списи. Біля берега на них чекав сріблястий човен, що виблискував у яскравому місячному сяйві. Вершники пересідають у човен, притому двійко з них тримається окремо. Їхні обличчя прикриті каптурами, але одна з постатей скидається на жінку. Ось вони вже в човні й озираються на берег. Там стоїть якийсь чоловік, котрий не зійшов на корабель. Він відкинув голову й протяжно гукає їм услід. Коли крики стихають, човен лине річкою вниз – до далекої безлюдної землі. Раптом видіння зблідло, але Ерагон устиг помітити в небі двох драконів.

Перше, що почув юнак, прийшовши до тями, було рипіння. Розплющивши очі, Ерагон побачив над собою солом’яну стелю. Він лежав закутаний у шорстку ковдру. Хтось дбайливо перев’язав йому ноги й розбиту руку. Юнак роззирнувся довкола. На столі, серед мисок і пучків трав, стояла макітра з товкачем. По стінах було розвішано різноманітні трави, що сповняли повітря п’янким ароматом. У каміні танцював вогонь, а перед ним, схиливши голову й заплющивши очі, у плетеному кріслі-гойдалці сиділа огрядна жінка – Гертруда, сільська знахарка. На колінах у неї лежало в’язання й клубочок вовни.

Знесилений Ерагон ледве-ледве звівся й присів на ліжку. У голові йому потроху прояснювалось. Юнак спробував пригадати події останніх днів. Його перша думка була про Герроу, а друга – про Сапфіру. «Хоч би з нею чого не сталося», – хвилювався юнак, намагаючись подумки зв’язатися з драконом. Та марно. Вочевидь, дракон ховався десь далеко від Карвахола. «Сюди мене притягнув Бром, – думав Ерагон. – Цікаво, що з ним сталося? Він був увесь скривавлений…»

Тим часом Гертруда заворушилася й розплющила очі.

– О, нарешті ти прокинувся! – сказала знахарка. Вона мала приємний глибокий голос. – Це добре! Як себе почуваєш?

– Непогано, – озвався парубок. – А де Герроу?

Гертруда підсунула своє крісло ближче до ліжка:

– У Хорста. Для вас обох тут забракло місця. Ото був клопіт, скажу тобі, раз по раз бігати туди-сюди, перевіряючи, чи все з вами гаразд!

Ерагон рвучко схопився:

– То як він?

Стара довго дивилася на власні руки, тож відповіла не відразу:

– Не надто добре, – нарешті сказала вона. – У Герроу ніяк не спадає лихоманка, а опіки не загоюються.

– Я повинен його побачити, – заквапився Ерагон.

– Гаразд, але після того, як попоїси, – твердо сказала знахарка, знову вкладаючи хлопця. – Я не для того так довго морочилася з тобою, щоб ти мені зараз усе зіпсував. Рани в тебе на ногах ледь-ледь починають загоюватись, та й гарячка спала тільки минулої ночі. Тож не нереймайся долею Герроу. З ним усе буде гаразд, він міцний чоловік.

Гертруда повісила над вогнем чайник і почала нарізати овочі для юшки.

– А я тут уже довго? – спитав Ерагон.

– Та ось уже дві доби, – відповіла стара.

«Дві доби! – подумки вжахнувся юнак. – Виходить, востаннє я їв чотири дні назад… А Сапфіра невідомо де одна-однісінька…»

– Люди хочуть знати, що там у вас сталося, – озвалась Гертруда. – Чоловіки пішли до вашої ферми й побачили, що її вщент зруйновано. Оселя згоріла дотла. Це тоді Герроу так обгорів?

– Я… я не знаю, – відповів Ерагон. – Коли це сталося, мене там не було.

– Та нічого, з часом усе з’ясується, – заспокоїла парубка знахарка. Вона поставила юшку на вогонь і знову сіла за своє в’язання. – До речі, у тебе на долоні такий дивний шрам.

Ерагон інстинктивно стис кулак.

– То звідки він? – не відступала стара.

Ерагон не знав, що відповісти, тож відбувся в найпростіший спосіб:

– Скільки я себе пам’ятаю, він був у мене завжди, – сказав юнак. – Але я ніколи не питав у Герроу, звідки він узявся.

Гмукнувши у відповідь, стара більше не турбувала юнака, аж доки вариво не почало голосно булькати. Тоді Гертруда налила миску й подала її Ерагонові. Подякувавши, той обережно зачерпнув ложкою. Юшка була напрочуд смачна.

Наївшись, Ерагон знов запитав:

– А тепер мені можна до Герроу?

– Ох, який ти упертюх! – зітхнула Гертруда. – Ну добре, якщо вже тобі так кортить, я не спинятиму. Одягайся, підемо разом.

Стара відвернулась, і парубок почав натягати штани, кривлячись від болю, коли торкався ран.

Потім сяк-так одяг сорочку. Гертруда допомогла йому підвестись, оскільки Ерагон не надто впевнено стояв на ногах, хоч вони вже й не боліли так сильно.

– Ану, хлопче, зроби пару кроків, – попрохала стара, тихо додавши: – Може, хоч зараз не будеш плазувати.

Коли вони вийшли надвір, вітер дмухнув їм в обличчя снігом та димом від сусідніх будинків. Свинцеві хмари сховали Хребет, накривши долину. Снігова завіса сунула на село з гірського підніжжя. Ідучи вперед, Ерагон важко спирався на Гертруду.

Двоповерховий будинок Хорста височів на пагорбі, звідки його господар міг досхочу милуватися гірським краєвидом. Хорст уклав у нього всю свою майстерність. Череп’яний дах захищав від снігу невеличкий балкон із кованими перильцями, на який виходило високе вікно другого поверху. Водостік прикрашали химери, а довкола дверей та вікон були викарбувані змії, олені, ворони й виноградні грона.

Двері відчинила Елейн, Хорстова дружина – невисока тендітна жінка з тонкими рисами обличчя. Вона була вбрана у скромну сукню, що надавала її постаті стриманої вишуканості, а шовковисте русяве волосся мала зібране у вузол.

– Заходьте, будь ласка, – лагідно запросила вона.

Гості переступили поріг і опинились у великій, добре освітленій кімнаті. Вигнуті сходи з лакованим поруччям вели на другий поверх. Стіни оселі були медового кольору. Посміхнувшись до Ерагона, Елейн сказала Гертруді:

– А я оце щойно збиралася за тобою посилати. Йому стало гірше. Подивися, що з ним.

– Гаразд, – відповіла Гертруда й рушила сходами нагору. – А ти, Елейн, допоможи тим часом Ерагонові.

– Ні, ні, я вже зможу йти й сам, – озвався хлопець.

– Ти впевнений? – спитала Елейн. – У тебе вистачить сили?

Ерагон ствердно кивнув, але, здається, не переконав жінку.

– Ну добре, – нарешті згодилася вона. – Коли повернешся, заходь до мене на кухню. Я щойно спекла пиріг, гадаю, він тобі сподобається.

Коли господарка вийшла, Ерагон у знемозі сперся на стіну. Потім він рушив сходами нагору, щокроку кривлячись від болю. А коли нарешті піднявся на другий поверх, то побачив довгий коридор із кількома дверима обабіч. Одні двері були відчинені. Скрушно зітхнувши, парубок пошкандибав до них.

Там, біля каміна, Катріна виварювала білизну. Вона глянула на парубка, прошепотіла слова співчуття й повернулась до роботи. Поруч стояла Гертруда, подрібнюючи зілля для ліків. Біля її ніг було відро, в якому танув сніг.

Герроу лежав у ліжку під кількома ковдрами. Його чоло було вкрите потом, очі дрібно посмикувалися під прикритими повіками. Шкіра на обличчі зморщилася, наче в мерця. Старий здавався б геть нерухомим, якби не ледь помітне здригання під час кожного подиху. Ерагон з острахом доторкнувся до дядькового чола, не повіривши власним очам. Воно пашіло жаром. Піднявши край ковдри, юнак побачив безліч перев’язаних ран. У тих місцях, де Гертруда міняла пов’язки, було видно попечене тіло, що ніяк не загоювалось.

– Невже нічого не можна зробити? – тремтячим голосом спитав він у знахарки.

– Я вже спробувала всі припарки з мікстурами, але марно, – відповіла та, змочивши ганчірку в крижаній воді й прикладаючи її до лоба Герроу. – Якби рани загоїлись, він мав би більше шансів. Зрештою, усе ще може змінитися на краще. Він сильний і витривалий.

Ерагон пішов у куток і сів просто на підлогу. «Це неправильно, цього не може бути!» – стугоніло в його скронях. Парубок тупо дивився на ліжко. Тільки перегодом він помітив, що поруч із ним навколішках стоїть Катріна. Вона обняла його рукою, але Ерагон ніяк не зреагував на цей жест співчуття, тож дівчина, засоромившись, підвелася й вийшла з кімнати.

За якийсь час двері відчинилися, й увійшов Хорст. Він тихо поговорив із Гертрудою й підійшов до Ерагона.

– Ходімо. Тобі не варто тут сидіти, – сказав він і, хоч парубок почав був упиратися, випхав його в коридор.

– Я хочу бути тут, – пручався Ерагон.

– Ти маєш відпочити й подихати свіжим повітрям. Не хвилюйся, хлопче, згодом повернешся, – заспокоїв його Хорст.

Ерагон неохоче дозволив ковалеві провести себе сходами вниз, на кухню. Від пахощів доброго десятка страв, приправлених спеціями та прянощами, паморочилося в голові. Альбрих і Балдор, що теж були тут, гомоніли з матір’ю, яка замішувала тісто на хліб. Побачивши Ерагона, брати примовкли, але він зрозумів, що вони говорили про Герроу.

– Сідай, – сказав Хорст, підсуваючи юнакові стільця.

– Дякую, – відповів той, знесилено опустившись на сидіння. Його руки дрібно тремтіли, тож Ерагон стис їх у кулаки. Перед парубком поставили повну тарілку.

– Якщо не хочеш, не їж, – сказала Елейн, – а коли голодний, то їжа перед тобою.

Юнак узявся за виделку, і жінка мовчки повернулася до своєї роботи. Ерагон насилу зміг ковтнути пару шматочків.

– Як ти себе почуваєш? – спитав Хорст.

– Паскудно, – сумно відповів юнак.

– Я розумію, – завагався коваль, – що зараз не найбільш підходящий час для розпитувань, але все ж таки… що трапилось?

– Я не дуже добре пам’ятаю… – почав був юнак.

– Ерагоне, – з притиском мовив Хорст, схилившись, – я разом з усіма був на вашій фермі. Твоя домівка не просто розвалилася – хтось розніс її на шматки. А довкола були сліди велетенської тварини, про яку я ніколи не чув і якої ніколи не бачив. Люди теж їх помітили. А тепер послухай: якщо неподалік ходить Смерк або який-небудь інший монстр, ми повинні про це знати. І ти єдиний, хто може нам про це розповісти.

Ерагон розумів, що мусить збрехати.

– Після того, як я покинув Карвахол… – обережно почав був юнак, подумки підраховуючи час, – чотири дні тому… в селі з’явилися чужинці, які розпитували про камінь, який я знайшов. Ви ж самі мені про них розказали, от я й поквапився додому.

Усі присутні мовчки дивилися на хлопця. Облизавши губи, він продовжив:

– Тієї ночі нічого… нічого не сталося. Вранці я зробив свою роботу на фермі й пішов прогулятися до лісу. А невдовзі почув вибух і побачив із-за дерев дим. Коли я прибіг, того, хто це зробив, уже не було. Я кинувся на згарище… і знайшов Герроу.

– І ти поклав його на дошку й дотягнув аж сюди? – запитав Альбрих.

– Ну так, – кивнув Ерагон, – але перед тим я оглянув стежку, яка веде до шляху. Там були відбитки ніг двох чоловіків. А ось це, – залізши до кишені, парубок витяг звідти клапоть чорної тканини. – Герроу стискав у руці. Мені здається, що це з одягу чужинців.

І юнак поклав свою знахідку на стіл.

– Зрозуміло, – озвався Хорст із недовірою. – А що це з твоїми ногами? Де ти їх так поранив?

– Я не пам’ятаю, – збрехав Ерагон, – мабуть, я обідрав їх, коли викопував Герроу, хоч точно не знаю. Я помітив це тільки тоді, як по ногах уже потекла кров.

– Який жах! – зойкнула Елейн.

– Ми повинні знайти тих чужинців! – схопився Альбрих. – Це їм так не минеться! Верхи на конях ми б схопили їх уже завтра й привезли б сюди!

– Викинь цю дурню з голови, – сказав Хорст. – Вони можуть підняти тебе, мов немовля, й жбурнути об дерево. Забув, що сталося з будинком Герроу? Цим людям ліпше не ставати поперек шляху. До того ж, вони отримали те, що хотіли.

Він глянув на Ерагона:

– Вони ж забрали камінь?

– Не знаю, але в будинку його не було, – відповів той.

– У такому разі, вони не мають жодної причини повертатись назад, – сказав коваль, кинувши на Ерагона швидкий погляд. – Але ти нічого не сказав про ті велетенські сліди. Як гадаєш, звідки вони?

Ерагон знизав плечима:

– Я їх не помітив.

– Не подобається мені все це, – озвався Балдор. – Надто вже воно схоже на чаклунство. Хто були ті люди? Слуги Смерка? Навіщо їм той камінь, і як вони змогли розтрощити будинок? Не інакше, як за допомогою чорної сили. Можливо, батько має рацію, і камінь – це все, чого вони хотіли, але, здається мені, що ми їх іще побачимо.

Після його слів запала мовчанка.

В Ерагона було якось неспокійно на душі, так, нібито він про щось забув. І раптом у голову прийшла думка, від якої в юнака закалатало серце, і він зненацька вигукнув:

– Роран! Він же ж нічого не знає! Як я міг про нього забути?

– А ми з Балдором якраз збиралися до нього, коли ти прокинувся, – заспокоїв його Альбрих.

– Ну так їдьте разом, – сказав Хорст, погладивши бороду, – я допоможу осідлати коней.

Виходячи слідом за Хорстом та Альбрихом з кухні, Балдор озирнувся до Ерагона:

– Я спробую якось підготувати його до лихої звістки, – пообіцяв він.

Ерагон залишився за столом сам. Обмірковуючи розмову, він блукав поглядом по вирізьблених із дерева прикрасах. Кожна дрібничка була напрочуд чіткою: переплетене колосся, асиметрична шишка, три маленькі рубчики з кольоровою прожилкою… Різьблення рясніло безліччю деталей, роздивляючись які, він знаходив інші, і так до безконечності. Хлопець навіть спробував зрозуміти деякі з них, але його думки тікали кудись далеко-далеко.

Раптом неподалік почувся голос. Так, ніби хтось гукав його знадвору, тож Ерагон спершу не звернув на нього уваги. «Якось упораються й без мене», – відмахнувся він подумки. Та за кілька хвилин голос пролунав знову. «Невже не можна тихіше? – роздратовано скривився юнак. – Герроу ж відпочиває!» Він глянув на Елейн, але та, здавалося, нічого не почула.

«Ерагоне!» – на цей раз голос пролунав так гучно, що парубок ледь не злетів зі стільця. Збентежений, він роззирнувся на всі боки, але ніде нікого не побачив. Аж нарешті він збагнув, що крик лунає в його голові.

«Сапфіро, це ти?» – спитався вій обережно.

«Так, глухенький», – озвався дракон.

«Де ж ти?» – вигукнув зраділий Ерагон. І тієї ж миті в його голові зринула картина невеличкого лісу.

«Я тебе кликала-кликала, а ти не відповідав», – сумно дорікнула полишена на самоті Сапфіра.

«Я був без пам’яті… але зараз мені вже краще. Чому ж я, справді, не чув тебе раніше?»

«Я довго чекала, але потім зголодніла. Тож мусила рушати на полювання», – відповів дракон.

«Щось уполювала?»

«Так, молодого оленя, – сказала Сапфіра. – Він остерігався земних хижаків, але не помічав тих, що в небі. Коли я його схопила, він скажено пручався, намагаючись вирватись. Але я сильніша, тому він змирився й помер. А Герроу теж бореться зі смертю?»

«Я не знаю, – відповів Ерагон. Він коротко розказав Сапфірі те, що знав. – Пройде ще чимало часу, перш ніж ми потрапимо додому, – додав насамкінець юнак. – Ми ще довго не будемо бачитись, тож бережи себе».

«Я зроблю все, як ти скажеш. Але, будь ласка, не барися», – сумно відповів дракон.

Обидва знехотя розірвали зв’язок. Зітхнувши, Ерагон глянув у вікно й несподівано помітив, що сонце вже сіло. Виснажений, він насилу дошкандибав до Елейн, яка загортала пиріжки з м’ясом у промащений папір.

– Я піду до будинку Гертруди, хочу трохи поспати, – сказав юнак.

– Чому б тобі не залишитись тут? – упоравшись із пиріжками, спитала Елейн. – У нас ти будеш ближче до дядька, та й Гертруда отримає назад свою постіль.

– А у вас буде для мене куток? – засумнівався парубок.

– Звісно, – витерла руки жінка. – Ходімо.

Вона провела його до вільної кімнати нагорі, де юнак одразу ж усівся на край ліжка.

– Може, тобі ще щось треба? – спитала Елейн.

Ерагон заперечно похитав головою.

– Ну, в будь-якому разі, я буду внизу. Гукнеш, коли що буде треба.

Юнак почекав, доки жінка спуститься сходами, а потім нечутно прочинив двері й прослизнув коридором до кімнати Герроу. Побачивши його, Гертруда всміхнулася, не полишаючи в’язання.

– Як він? – прошепотів Ерагон.

– Він іще дуже слабкий, хоч лихоманка минула та й опіки виглядають краще, – сказала знахарка хриплуватим від утоми голосом. – Ми повинні зачекати, поки що важко сказати щось напевне.

Підбадьорений цією звісткою, Ерагон повернувся до своєї кімнати. Тіні вороже купчились по кутках, тож хлопець, скрутившись клубочком, принишк під ковдрою. Невдовзі він поринув у глибокий цілющий сон.