Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц)

Як завжди, Ерагон із Бромом позмагалися на мечах, але цього разу їм бракувало запалу, адже думки обох увесь час поверталися до подій минулого дня. Коли вони закінчили, то в Ерагона, що й досі не звик до ваги меча, пекло руки.

Пісня дороги

Наступного дня, коли мандрівники, як завжди, їхали поруч, Ерагон не втримався.

– А яке воно – море? – ніяковіючи, спитав юнак.

– Ти ж, мабуть, уже чув про нього, – відповів Бром.

– Так, але все ж таки?

Очі старого сповилися туманом, ніби він споглядав якусь невидиму картину.

– Море, – почав Бром, – це втілення всіх почуттів. Воно любить, воно ненавидить, воно плаче. Воно не дозволяє полонити себе навіть у слові, розбиваючи вдрузки будь-які кайдани. Що б ти не казав про нього, завжди залишатиметься те, що неможливо змалювати. Пригадуєш, я розповідав тобі, як із-за моря припливли ельфи?

– Так.

– Так ось, хоча вони й живуть далеко від берега, але зберегли пристрасну любов до океану, —

вів далі старий. – Плюскіт хвиль, запах солоного повітря бентежить їх, надихаючи на складання прекрасних пісень. Я знаю одну, що розповідає про цю пристрасть. Хочеш послухати?

– Хочу, – відповів зацікавлений Ерагон.

Бром прокашлявся й мовив:

– Я перекладатиму її з прадавньої мови якомога точніше. Звісно, мій переклад не дуже досконалий, але, гадаю, він дасть уявлення про її сутність.

Старий зупинив Сніговія й примружив очі. Трохи помовчавши, Бром тихо заспівав:

 
О, мінлива спокуснице, під блакиттю небес,
Золоті твої простори кличуть мене і ваблять.
І я плив би тобою вічно,
Якби не дівча, якби не ельфійка,
Що кличе мене і вабить ніжніше, ніж ти.
Та прив'язала серце моє білим шовком, наче латаття,
І нас вже ніхто не розлучить,
Лиш море, лиш хвиля морська.
 

Слова пісні, здавалося, зачарували юнака.

– Це тільки частина пісні, що називається «Ду Сільбена Датія». Я заспівав тільки одну строфу, де йдеться про сумну історію двох закоханих, Акалламха й Нуаду, яких розлучила любов до моря. Ельфи вбачають неабиякий сенс у цій історії.

– Вона дуже красива, – озвався Ерагон.

Коли вони зупинилися ввечері на спочинок, неподалік уже було видно розмитий силует Хребта.

Невдовзі мандрівники дісталися підніжжя Хребта, повернули й пішли вздовж гряди на південь. Ерагон був радий знову побачити гори, що захищали його від тривожного зовнішнього світу. За три дні вони вийшли на широкий шлях із глибокими коліями від коліс численних возів.

– Це головна дорога між столицею Урубейном і Тейрмом, – пояснив Бром. – По ній проїздить безліч люду, до того ж, це улюблений шлях торговців. Утім, нам слід бути обережними. Хоча цієї пори тут не дуже людно, але хтось обов'язково трапиться на шляху.

Дні минали швидко, а мандрівники все продовжували свій шлях уздовж Хребта, шукаючи гірський перевал. Щоправда, Ерагон не нудьгував. Він вивчав ельфійську мову або вчився доглядати за Сапфірою, а інколи й вправлявся у магії. Парубок також навчився полювати за допомогою магії, тож харчів друзям не бракувало. Ерагон просто брав маленького камінця й спрямовував його на ціль. Не влучити було неможливо. А плоди цих зусиль щовечора смажилися над вогнем. Після вечері Бром і Ерагон знову билися на мечах або й навкулачки.

Довгі дні, сповнені постійною працею, загартували Ерагонове тіло. Його руки зробилися міцнішими, під засмаглою шкірою вигравали м'язи. «Я весь наче твердну», – дивувався інколи юнак.

Коли вони нарешті дісталися перевалу, то побачили річку, що перетинала їм шлях.

– Це Тоар, – пояснив Бром. – Тож ми підемо вздовж неї до самого моря.

– Хіба це можливо? – засумнівався Ерагон. – Адже вона тече в зворотному напрямку й не може впадати в океан, якщо, звісно, не повертає назад.

– Посеред гір є озеро Вуадарк, – терпляче пояснив старий. – Річка витікає з нього в двох напрямках, і обидва називаються Тоарк. Наразі перед нами східний рукав, який повертає на південь і тече рівниною аж до озера Леона. Ну, а другий виводить прямо до моря.

Після дводенного, переходу через Хребет вони вийшли на скелястий виступ, звідки відкривалася загірна панорама. Ерагон помітив, що перед ними знову лежить рівнина, і аж застогнав від думки про нескінченні льє, які вони мають подолати. Бром показав туди:

– Ось там, за північними горами, лежить Тейрм. Це дуже старе місто. Подейкують, що саме там ельфи вперше зійшли на землю Алагезії. Тамтешня цитадель жодного разу не скорялася ворогові, а її воїни ніколи не знали поразок.

Він хльоснув Сніговія і з’їхав зі скелі.

Опівдні наступного дня мандрівники досягли підніжжя гір і опинилися по другий бік Хребта.

Укриті лісами пагорби швидко переходили в рівнину. Тепер, коли поблизу не було де сховатися, Сапфіра летіла низько над землею, використовуючи як сховок кожну западинку рельєфу.

За лісом краєвид змінювався. Скрізь кущився вереск, а під ногами прогинався м’який дерн, в якому грузли коні. Мох тулився до кожного каменя, до кожного паростка, облягаючи численні струмочки, що помережили тутешню землю. Розбитий возами шлях обернувся на суцільне болото, і невдовзі Бром з Ерагоном із ніг до голови забруднилися в багно.

– Чому довкола так багато зелені? – дратувався Ерагон. – Чи тут не буває зими?

– Буває, але вона дуже м’яка, – заспокоїв його Бром, – 3 моря приходять тумани й сповивають цей край. Декому це подобається, але мене така картина, навпаки, пригнічує.

Надвечір вони влаштували табір у найзатишнішому місці, яке тільки можна було знайти. За вечерею Бром зауважив:

– Мабуть, до самого Тейрма тобі доведеться їхати зі мною. Цілком може бути, що тепер, коли ми перетнули Хребет, нам зустрічатимуться інші мандрівники, тож краще, коли ти будеш поруч. Старий, що подорожує одинаком, викликатиме підозру. А якщо ми будемо вдвох, то до нас ніхто не чіплятиметься з дурними запитаннями. До того ж, я не хочу, аби хтось, спочатку побачивши мене самого, потім перепитував, звідки взявся цей хлопець.

– Ми називатимемо свої справжні імена? – поцікавився Ерагон.

– Джоуда ми не обдуримо, – замислився Бром. – Він знає моє ім’я, тож довіримо йому й твоє. Але для всіх інших я буду Нілом, а ти – моїм племінником Еваном. Звісно, якщо ми бовкнемо щось зайве, викривши себе, то великої біди не буде. Але я не хочу скрізь говорити своє ім’я. Люди мають погану звичку запам’ятовувати те, чого не слід.

Знайомство з Тейрмом

Вони ще два дні рухалися на північ, до океану. Нарешті Сапфіра побачила Тейрм. Рівнину вкривала густа завіса туману, але перегодом налетів західний бриз і розвіяв імлу. Від несподіванки Ерагон отетерів, побачивши величну панораму міста, що тулилося до моря, на якому було видно кораблі. Здалеку вчувався приглушений гул прибою.

Тейрм було обнесено білим муром у сто футів заввишки й тридцять футів завтовшки – з рядами прямокутних бійниць для лучників і сторожовими вежами. Одна з брам виходила на захід, до моря, а інша – на південь, до шляху. З північно-східного боку фортеці височіла величезна кам’яна цитадель із численними баштами, на одній із яких виблискував маяк. Велична споруда гордовито здіймалась над укріпленнями міста.

Південну браму охороняли воїни, що, здавалося, узагалі не звертали уваги на мандрівників.

– Це перше випробування, – тихо сказав Бром. – Сподіваюсь, вони ще не знають про нас і тому пропустять. У будь-якому разі, не панікуй і не роби дурниць.

– Сховайся де-небудь. Ми в’їжджаємо, – озвався Ерагон до Сапфіри.

– Ти знову пхаєш свого носа туди, куди не треба, – відповів дракон.

– Я знаю. Але в нас із Бромом є певні нереваги, яких не мають інші, —заперечив юнак. – Тож усе буде гаразд.

– Коли щось станеться, я прив’яжу тебе до своєї спини й більше ніколи не відпускатиму на землю, – похмуро мовила Сапфіра.

– Я теж тебе люблю, – розчулився хлопець.

– У такому разі прив’яжу ще міцніше.

З невимушеним виглядом Ерагон та Бром під’їхали до брами, над якою майорів жовтий прапор із зображенням лева й руки, що тримала лілію.

– Яке ж велике це місто! – вражено прошепотів юнак.

– Певно, найбільше з усіх, які ти бачив, – посміхнувся Бром.

Коли мандрівники наблизилися до брами, вартові біля входу виструнчилися й перегородили їм шлях списами.

– Хто ви такі? – недбало спитав один із них.

– Мене звати Ніл, – прохрипів Бром, схилившись у сідлі. Старий узагалі набрав якогось дурнуватого вигляду.

– А хто цей другий?

– А це, перепрошую, мій племінничок Еван, ага. Ну, синок моєї, значить, сестрички.

– Зрозуміло, – нетерпляче кивнув вартовий. – Але чого вам треба в місті?

– Та він же, паночку, приїхав до свого давнього друзяки, – несподівано забелькотів Ерагон, – ну, а я ж із ним, виходить, разом, аби старий не заблукав. Літа ж його, бачте, уже не ті, та й голову дорогою напекло, ще переплутає все здуру.

Бром, підтакуючи, закивав.

– Гаразд, проходьте, – махнув рукою вояк, забираючи спис. – Але дивіться, щоб тихо поводились.

– Добре-добре, паночку, – знову забелькотів Ерагон, пришпорюючи коня.

Коли вони від’їхали, Бром випрямився в сідлі й сердито буркнув:

– Кажеш, голову старому напекло?

– Треба ж було якось підіграти, – озвався Ерагон.

Бром пирснув і відвернувся.

Будинки в місті видавалися похмурими й непривітними. Маленькі глибокі віконця майже не пропускали сонячного проміння. Вузькі двері ховалися в нішах. Дахи були пласкі й майже скрізь вкриті непривабною дранкою. Ерагон помітив, що споруди над міським муром були здебільшого одноповерхові, але ближче до центру ставали вищими. Проте, порівняно з укріпленою цитаделлю, усі вони виглядали наче іграшкові.

– Здається, це місто добре підготовлене до війни, – мовив юнак.

– У всі часи на Тейрм постіймо нападали пірати, ургали та інші вороги, – кивнув Бром. – Адже це великий торговельний центр. Тож місто, де повно скарбів, завжди було ласим шматком. Тутешні люди постійно захищають свій край від численних нападників. А допомагають їм воїни, яких надсилає Галбаторікс.

– А чому деякі будинки такі високі? – спитав Ерагон.

– Поглянь на цитадель, – махнув рукою Бром. – З неї видно все місто. Якби ворог прорвався крізь мур, на дахах поставили б лучників. Оскільки будинки вздовж муру нижчі, то стрільці на дальніх будинках не влучатимуть у своїх товаришів. Окрім того, якби вороги захопили передні будівлі, знищити їх було б значно легше.

– Ніколи не бачив такого планування, – здивувався юнак.

– Утім, до нього вдалися лише після того, як місто було спалено вщент під час одного з піратських нападів, – зауважив Бром.

Мандрівники крокували вулицею під допитливими поглядами мешканців.

«Порівняно з тим, як нас зустріли в Дареті, це просто королівський прийом, – гадав Ерагон. – Можливо, ургали ще не дісталися Тейрма». Проте він змінив свою думку, коли повз них, зачепивши юнака плечем, пропхався величезний чолов’яга з мечем на поясі. Тут були й інші, менш помітні ознаки лихих часів. На вулицях не гралися діти, а люди довкола виглядали якимись похнюпленими. Більшість будинків стояли покинуті, а подвір’я позаростали височезними бур’янами.

– Здається, нещодавно тут було непереливки, – припустив Ерагон.

– Як і скрізь, – похмуро сказав Бром, – але нам треба знайти Джоуда.

Вони від’їхали на інший бік вулиці й прив’язали коней до стовпа біля таверни «Зелений Каштан»…

– Чудово, – пробурчав Бром, глянувши на обдерту вивіску. Обидва ввійшли досередини.

Бруднувате приміщення виглядало підозріло. У каміні ледь жеврів вогонь, але ніхто з присутніх на це не зважав. По закутках, тримаючи келихи, сиділо кілька відвідувачів із вовкуватим виразом обличчя. За дальнім столом розсівся чолов’яга, в якого на руці бракувало двох пальців, і уважно розглядав свої обрубки. Шинкар, скрививши пику, завзято тер келих, незважаючи на те, що той був надтріснутий.

Спершись на шинквас, Бром спитав:

– Ви часом не знаєте, де можна знайти чоловіка на ім’я Джоуд?

Ерагон стояв поруч, шкодуючи, що не приготував на вході свого лука.

– А чом би я мав це знати? – визвірився шинкар. – Я що, стежу за всіма покидьками в цій богом забутій дірі?

Поволі очі всіх присутніх втупилися в прибульців.

– А може, все-таки згадаєте? – не вгавав старий, поклавши кілька монет на стійку.

Шинкар подобрішав і перестав терти свій келих.

– Може б, і згадав, – глузливо прошипів він. – Якщо прояснити мою пам’ять.

Бром спохмурнів, але виклав іще кілька монет.

– Ну, що ж, – погодився шинкар і хотів був простягти руку по гроші.

Але перш ніж він устиг їх торкнутися, чолов’яга без пальців гукнув з-за свого столу:

– Що це ти в біса робиш, Гарете? Адже будь-хто може сказати, де мешкає Джоуд! За що ти береш із них гроші?

Бром миттю сховав монети до своєї торбинки. Гарет кинув на чолов’ягу за столом убивчий погляд і, повернувшись до прибульців спиною, знову взявся за свій келих.

– Дякую, – гукнув незнайомцеві старий. – Мене звати Ніл. А це Еван.

– Я Мартін, – скинув той келиха вгору. – Ну, а з Гаретом ви вже знайомі.

Голос у чолов’яги був глибокий і різкий.

– Сідайте, – кивнув він на стільці. – Я не проти.

Ерагон, подякувавши, всівся спиною до стіни, аби бачити вхід. Мартін звів брови, але нічого не сказав.

– Ви щойно зекономили мої гроші, – озвався до нього Бром.

– Завжди до ваших послуг. Утім, не зважайте на Гарета, його справи останнім часом ідуть не дуже добре, – зітхнув Мартін, – Джоуд мешкає в західній частині міста, поряд з Анжелою, знахаркою. У вас торгова справа до нього?

– Можна й так сказати, – відповів Бром.

– Він нічого не купуватиме, бо кілька днів тому втратив іще один корабель.

– А що сталося? – пожвавішав Бром. – Це ж не ургали?

– Ні, – сказав Мартін. – Вони пішли звідси. Їх не бачили тут уже майже рік. Здається, вони подалися на південь або на схід. Та річ не в тому. Бачте, всі ми пов’язані з морською торгівлею. Але ось уже кілька місяців поспіль хтось грабує наші кораблі. Це не звичайні пірати, бо вони нападають лише на певних торговців. Джоуд – один із них. Дійшло до того, що ніхто з капітанів не береться перевозити їхні товари! Тому жити тут стає дедалі важче. Особливо через те, що деякі з тих торговців – найбільші постачальники товарів у всій імперії. Вони змушені подорожувати, відправляти товари суходолом, а це надто дорого коштує. До того ж, каравани не завжди доходять до місця призначення.

– І хто ж у цьому винен? – спитав Бром. – Адже мають бути свідки.

– Під час тих нападів ще ніхто не вижив, – похитав головою Мартін. – Кораблі виходять у море і зникають. Ніхто їх більше не бачить, розумієте?

Він схилився й тихо сказав:

– Моряки кажуть, що це магія.

Кліпнувши на мандрівників оком, чолов’яга задоволено відкинувся на спинку стільця.

– А що ви самі про це думаєте? – не вгавав старий.

– Я не знаю, – знизав плечима Мартін. – І навряд чи дізнаюсь, якщо сам не потраплю на один із тих кораблів.

– То ви моряк? – спитав Ерагон.

– Ні, – пирснув Мартін. – Хіба я схожий на моряка? Капітани наймають мене захищати кораблі від піратів. А ці покидьки останнім часом кудись зникли. Проте роботи вистачає.

– Небезпечної роботи, – з притиском мовив Бром.

Мартін знову знизав плечима й допив своє пиво. Бром з Ерагоном вийшли з таверни й попрямували вглиб міста, до багатшого району. Там стояли охайні будинки, великі й добре впорядковані. Люди, що зустрічалися їм на вулицях, були вбрані в дорогий одяг і трималися з неабиякою пихою. Прибульці відчували себе тут незатишно.

Старий друг

Крамницю знахарки під веселою вивіскою знайти було неважко. Біля дверей сиділа жіночка з кучерявим волоссям. В одній руці вона тримала жабу, а іншою щось писала. Мабуть, це й була Анжела-знахарка. З обох боків крамниці височіли будинки.

– Який із них? – спитав Ерагон.

– Зараз з’ясуємо, – трохи поміркувавши, озвався Бром. Він підійшов до жінки й ввічливо спитав:

– Чи не могли б ви підказати, в якому з цих будинків мешкає Джоуд?

– Могла б, – не припиняючи писати, відповіла та.

– Отже, ви скажете?

– Скажу, – мовила знахарка, швидко черкнувши пером. Жаба при тому квакнула й злісно закліпала на чужинців. Бром з Ерагоном чемно чекали, але відповіді не було. Юнак хотів був уже щось бовкнути, коли Анжела нарешті звела до них очі.

– Звісно, я скажу! Варто лише правильно спитати. Спочатку ви хотіли дізнатися, чи я підкажу, а потім, чи озвуся взагалі. Але чіткого питання я так і не почула.

– Тоді дозвольте мені спитати належним чином, – посміхнувся Бром. – Який із. цих будинків належить Джоуду? А крім того, навіщо вам жаба?

– Оце вже значно краще, – подобрішала жінка. – Джоуд мешкає праворуч. А щодо жаби, то це взагалі-то ропуха. Я намагаюся довести, що жаб не існує, або їх слід називати ропухами.

– Як же ж не існує, якщо одна з них зараз сидить на вашій руці? – заперечив Бром. – До того ж, хіба є велика різниця?

– Ні, ні, ви не розумієте, – затрясла кучерями знахарка. – Якщо я доведу, що жаб не існує, тоді ця ропуха не буде називатися жабою. Отже, її не існуватиме. А якщо я доведу, що існують самі лише милі ропухи, то й жаби надалі не робитимуть нічого поганого. З їхньою допомогою відьми більше не труїтимуть людей, а в тих не випадатимуть зуби й не з’являтимуться бородавки. Бо жаб не буде, розумієте?

– Розумію, – ввічливо озвався Бром. – Звісно, усе це дуже цікаво, і я б залюбки погомонів з вами ще трохи, але маю побачитися з Джоудом.

– Ну, звісно, – змахнула руками знахарка, повертаючись до своєї писанини.

Коли та вже не могла їх почути, Ерагон вигукнув:

– Та вона ж божевільна!

– Цілком можливо, – відповів Бром, – але напевно ти цього не знаєш. А якщо вона й справді винайде щось корисне? Хтозна, може ті кляті жаби – не жаби, а таки ропухи!

– Авжеж, – скривився юнак. – Тоді мої черевики з чистого золота.

Вони спинилися перед дверима з кованим молотком і мармуровим ґанком. Бром тричі постукав, але ніхто не відгукнувся.

– Може, це не той будинок. Давай спробуємо інший, – тихо мовив Ерагон. Старий не звернув на нього уваги й заходився грюкати гучніше, та результат був той самий.

Роздратований юнак хотів був уже піти, аж раптом за дверима залунали кроки. Їх рвучко відчинила молода білява жінка. Очі в неї припухли, ніби від плачу, але голос був спокійний.

– Що ви хотіли? – спитала вона.

– Скажіть, будь ласка, чи тут мешкає Джоуд? – чемно озвався Бром.

– Так, це мій чоловік, – відповіла жінка, не збираючись їх впускати. – Але хіба вам призначено зустріч?

– Ні, нам просто треба з ним поговорити, – мовив старий.

– Він дуже зайнятий.

– Ми прийшли здалеку, – пояснив Бром. – І в нас дуже важлива справа.

– Кажу ж вам, він зайнятий, – не відступала жінка.

– У такому разі, чи не могли б ви йому дещо переказати? – незважаючи на роздратування, чемно провадив Бром далі. – Скажіть, що надворі його чекає давній приятель із Джиліда.

– Гаразд, перекажу, – пирснула господиня, грюкнувши дверима.

– А вона не надто ввічлива – зауважив Ерагон.

– Тримай свої думки при собі, – відрубав Бром. – Краще мовчи, а говоритиму я сам.

Старий схрестив руки на грудях і затарабанив пальцями. Ерагон, стиснувши губи, відвернувся.

Раптом двері відчинилися, і з будинку вискочив високий чолов’яга. На ньому був дорогий зім’ятий одяг, рідке сиве волосся розтріпалося, а на вкритому шрамами обличчі блукав якийсь розгублений вираз. Побачивши прибульців, він вирячив очі й знеможено притулився до одвірка, не маючи сили вимовити жодного слова. Хапаючи роззявленим ротом повітря, чолов’яга ледь спромігся вичавити з себе вітання.

– Броме, невже це ти? – прошепотів він.

Старий притулив палець до вуст і, подавшись уперед, простягнув господарю руку:

– Я теж радий тебе бачити, Джоуде! Добре, що пам’ять тебе не зрадила, але не називай цього імені. Я б не хотів, аби хтось про мене знав.

Джоуд, здавалося, ще й досі не вірив власним очам.

– А я гадав, що ти загинув, – прошепотів він. – Що сталося? Чому ти не з’являвся?

– Я все тобі поясню, – заспокоїв його Бром. – Ми можемо десь поговорити?

– Тут не вийде, – озирнувся Джоуд. – Але ми підемо деінде.

– Добре, – кивнув старий, і господар щез за дверима.

«Сподіваюсь, мені нарешті пощастить бодай щось дізнатися про Бромове минуле», – подумав Ерагон.

Джуод повернувся з рапірою на поясі. Гаптована золотом куртка вільно теліпалася в нього на плечах, а на голові він мав капелюха з пір’ям. Бром критично глянув на цю пишноту, але Джоуд лише знизав плечима.

Він потягнув їх Терймом до цитаделі. Ідучи слідом, Ерагон вів коней.

– Рістхарт, правитель Тейрма, видав наказ, згідно з яким усі прибульці мають зголошуватися зі своїми справами до нього, – пояснив по дорозі Джоуд. – І хоча більшість людей на це не зважає, нам усе одно треба орендувати кімнати у фортеці. Це безглуздя, але ми підкоряємось, аби володар був спокійний. Там не підслуховують, стіни замку товсті.

Вони увійшли до центральної вежі крізь головну браму.

– Можете прив’язати коней, – мовив Джоуд, показавши на залізне кільце в стіні, – їх ніхто не чіпатиме.

Коли Сніговія з Кадоком було надійно прив’язано, він відчинив найближчі двері й провів своїх гостей усередину.

Прибульці опинилися в довгому порожньому коридорі, освітленому смолоскипами, що висіли на стінах. Ерагон дивувався з того, як там було холодно й вогко. Він торкнувся стіни, і пальці натрапили на липкий огидний слиз.

Схопивши смолоскип, Джоуд повів гостей коридором. Нарешті, всі спинилися перед важкими дерев’яними дверима, за якими була кімната з величезною ведмежою шкурою на підлозі, обставлена кількома стільцями. Довкола височіли книжкові шафи з фоліантами в шкіряних оправах.

Джоуд підклав у камін дрова, тицьнувши під них смолоскипом. За мить запалало полум’я.

– Старий, ти маєш багато чого пояснити, – нарешті озвався він.

Від широкої усмішки на Бромовому обличчі забігали зморшки.

– Кого це ти називаєш старим? Коли я бачив тебе останнього разу, ти не мав жодної сивої волосини! А що з тобою тепер?

– А от ти виглядаєш так само, як і двадцять років назад, – мовив Джоуд. – Тебе, буркуна, вищі сили бережуть задля того, аби ти вчив нові покоління! Та годі! Давай уже розповідай! Ти завжди це вмів!

Ерагон нашорошив вуха, чекаючи на Бромову історію.

Той усівся на стілець і дістав свою люльку. Повільно видихнувши хмарку диму, він нарешті почав:

– Пригадуєш, що ми робили в Джиліді?

– Ще б пак! – відгукнувся Джоуд. – Такі речі важко забути.

– І це ще м’яко сказано, – сухо мовив Бром. – Коли нас… розлучили, я не міг тебе знайти. У розпалі тієї метушні я випадково вскочив до якоїсь кімнати. Нічого цікавого там не було – самі ящики й короби, – але я таки вирішив їх перевірити. І не пошкодував, бо там виявилось саме те, що ми з тобою шукали.

Джоуд вражено застиг.

– Коли я взяв його до рук, то, звісно, уже не міг чекати на тебе, – вів далі Бром. – Будь-якої миті мене могли викрити, і все було б утрачено. Я вбрався в чужий одяг і вислизнув із міста, подавшись… до наших друзів. Вони сховали ту річ у підземеллі, і я мусив пообіцяти, що подбаю про того, хто невдовзі стане її власником. Але до того часу я мав зникнути. Ніхто не знав, чи я живий. Навіть ти, хоч я й сумував, що несамохіть завдаю тобі болю. Тож я подався на північ, сховавшись у Карвахолі.

Розчарований Ерагон аж зубами заскреготав, розуміючи, що Бром навмисне щось недоговорює.

– Тож наші… друзі весь час знали, що ти живий? – спохмурнів Джоуд.

– Так, – зітхнув старий.

– Що ж, сподіваюся, це справді було потрібно, – гірко озвався Джоуд. – Карвахол розташований на північ від Хребта?

Бром понуро кивнув, і Джоуд, помовчавши, уперше глянув на Ерагона.

– То виходить, що тепер ти з цим малим виконуєш свій обов’язок? – нарешті сказав він.

– Не все так просто, – озвався Бром. – Згодом ту річ було викрадено. Принаймні я так гадаю, оскільки не мав звісток від наших друзів, тож, мабуть, їхні посланці потрапили в засідку по дорозі. Тому я й вирішив спробувати сам про все дізнатися. Сталося так, що хлопець подорожує в тому ж напрямку. Тож ми просто їдемо собі разом.

– Але якщо вони не відряджали до тебе посланців… – засумнівався був Джоуд. – Звідки ти знаєш, що воно…

– Дядька цього малого жорстоко вбили разаки, – різко урвав його Бром. – Вони спалили його будинок і ледь не зловили його самого. За це слід помститися, але ті нелюди безслідно зникли. Ти допоможеш нам їх знайти.

– Ах ось у чому справа, – зрозумів Джоуд. – Але чому ви тут? Хіба ж я знаю, де переховуються разаки? Навіть той, хто знає, не скаже вам цього.

Звівшись, Бром сягнув рукою до кишені плаща й витяг звідти флягу разаків.

– У ній олія Сейтр, – він кинув знахідку Джоуду. – Разаки загубили її на шляху, а ми підібрали. Нам потрібні записи про товари, що надходили на кораблях до Тейрма, аби відстежити те, як імперія закуповувала олію. Це виведе нас на лігво разаків.

Джоуд замислився, на його обличчі з’явилися зморшки.

– Бачите ось це? – нарешті озвався він, показуючи на полиці. – Там записи про одну з моїх торговельних справ. Про одну, розумієте? На решту ви витратите місяці! Існує ще й інша проблема. Потрібні вам записи зберігаються в цьому замку, але доступ до них має лише Бранд, торговий розпорядник Рістхарта. Пересічним торговцям на зразок мене проглядати їх заборонено. Вони бояться, що ми підробимо числа й надуримо імперію з податками.

– Із цим ми якось розберемося пізніше, – сказав Бром. – Перш ніж щось затівати, нам треба кілька днів відпочити.

– Здається, моя черга допомагати? – посміхнувся Джоуд. – Зрозуміло, що мій дім – це твій дім. От лишень, як вас тепер називати?

– Я буду Ніл, – відповів Бром. – А хлопця звати Еван.

– Ерагон, – замислився Джоуд. – У тебе рідкісне ім'я, юначе. Небагатьох називали на честь першого вершника. За все життя я читав лише про трьох чоловіків, що мали таке ймення.

Ерагон був вражений тим, що старий знає його справжнє ім'я.

– Ти б не глянув, як там наші коні? – зиркнув на хлопця Бром. – Я не впевнений, що міцно прив’язав Сніговія.

«Вони щось приховують від мене», – обурився Ерагон, прожогом вилетівши з кімнати. Звісно, що Сніговій нікуди не зник, а ремінь було міцно затягнуто. Погладжуючи коня, розлючений Ерагон сперся на стіну замку.

«Це несправедливо! – подумки обурювався юнак. – Якби ж я міг чути, про що вони там говорять!» Раптом він аж підскочив, ніби вражений блискавкою. Адже допіру Бром навчив його слів, що покращують слух! «Це саме те, що треба! – зрадів Ерагон. – Аби тільки ті слова спрацювали!»

Зосередившись, юнак зібрав усю свою силу й мовив:

– Тверр стенр ун атра ека хорна!

Утім, він почув лише нерозбірливий шепіт, не більше. Розчарований, Ерагон знову прихилився до стіни, аж раптом зовсім поруч пролунали слова:

– …І ось уже вісім років я цим займаюсь, – гомонів Джоуд.

Ерагон роззирнувся навсібіч. Довкола не було нікого, окрім кількох вартових, що стояли біля дальньої стіни замку. Посміхнувшись, юнак усівся на землю і, заплющивши очі, почав прислухатися до розмови.

– Я ніколи не думав, що ти станеш торговцем, – вів далі Бром. – Особливо, зважаючи на те, скільки часу ти провів за книжками. Ти ж і лазівку знайшов саме таким чином! Чому торгівля перемогла в тобі вченого?

– Після Джиліда я вже не мав бажання сидіти в задусі над манускриптами, – озвався Джоуд. – Тож вирішив допомагати Аджихаду, хоча й не був воїном. Згадай, мій батько теж був торговцем. Саме він допоміг мені розпочати справу. Хоча здебільшого це лише прикриття для доставки товарів у Сурду.

– Але з часом, здається, усе пішло шкереберть? – сказав Бром.

– Так, жоден із відправлених по морю товарів не дійшов, – погодився старий. – Та й Тронжхейму бракує припасів. Мені здається, імперія викрила того, хто допомагав Тронжхейму. Хоч я й не впевнений, що це зробила саме імперія. Не було видно жодних ратників. Правду кажучи, я нічого не розумію. Може, Галбаторікс спеціально відрядив якихось найманців, аби дратувати нас?

– Я чув, що ти недавно втратив корабель.

– Останній із тих, які я мав, – зажурився Джоуд. – Уся моя команда – це були хоробрі та віддані люди. Навряд чи я коли-небудь тепер їх побачу… Єдине, що мені залишається, – відряджати каравани до Сурди та Джиліда суходолом, але хто може поручитися, що вони теж дійдуть. Я міг би винайняти чийсь корабель, але з недавнього часу за це ніхто не схоче братися.

– А скільки людей тобі допомагало? – спитав Бром.

– О, чимало по всьому узбережжю! Але всі торговці мають ту саму біду. Я знаю, про що ти подумав, адже сам міркував над цим не одну ніч. Тож навіть припускати не хочу, що серед нас існує зрадник, який мав би такі знання й силу. Бо коли так, то ми у великій небезпеці. Тому повертайся до Тронжхейма.

– Разом з Ерагоном, так? – обурився Бром. – Вони ж його там розірвуть. Це найгірше з місць, яке тільки можна вигадати. Ні, ще не час. Ти уявляєш собі поведінку гномів? Усі ж нападуться на хлопця! У Тронжхеймі він та Сапфіра не будуть у безпеці аж доти, доки ми не пройдемо хоча б туата ду оротрім.

«Гноми! – захвилювався Ерагон. – Де ж знаходиться той Тронжхейм? І чому він сказав Джоуду про Сапфіру? Він не мав цього робити, не спитавши мене!»

– І все ж таки їм потрібні саме твоя сила й мудрість, – озвався Джоуд.

– Мудрість! – пирхнув Бром. – Ти ж казав, що я старий буркун.

– Багато хто з цим не погодиться.

– Пусте! – відповів Бром. – Мені не треба пояснювати, хто я такий насправді. Ні, Аджихад упорається й без мене. Те, що я роблю, набагато важливіше. Але існування зрадника мене непокоїть. Чи не таким чином імперія довідалась, де…

І тут голос старого стишився до нерозбірливого шепоту.

– Цікаво, чому ж мені про це не повідомили? – вигукнув Джоуд.

– Можливо, вони намагалися. Адже, якщо зрадник існує… – завагався Бром. – Одним словом, я мушу повідомити Аджихада. Ти маєш людину, якій можна довіряти?

– Гадаю, що так, – відповів Джоуд. – Залежно від того, куди їхати.

– Та я й сам не знаю, – знітився старий. – Я довгий час був такий далекий від усього цього. Мої знайомі, певно, або вмерли, або забули про моє існування. Ти міг би відправити людину туди, де отримують твій товар?

– Так, але це ризиковано.

– А що сьогодні не ризиковано? – заперечив Бром. – Як швидко вона може поїхати?

– Скажімо, вже завтра зранку. Я пошлю її до Джиліда. Так буде краще, – відповів Джоуд. – Але як їй переконати Аджихада, що звістка саме від тебе?

– Даси посланцеві мій перстень. Але якщо він його загубить, я власноруч видеру з нього печінку. Це подарунок королеви.

– Ти все такий же веселун, – зауважив Джоуд.

Бром гмукнув.

– Ходімо до Ерагона, – трохи помовчавши, вирішив старий. – Я хвилююсь, коли він сам. Цей хлоп має талант де б не було вляпатися в халепу.

– Тебе це дивує?

– Чесно кажучи, не дуже.

Почувши, як відсуваються стільці, Ерагон припинив підслуховувати й розплющив очі. «Що ж це діється? – думав він. – Джоуд та решта торговців потерпають через те, що допомагають людям, ображеним імперією. Бром щось там знайшов у Джиліді, а потім сховався в Карвахолі. Що могло змусити людину вдавати протягом двадцяти років, що вона померла? До того ж, старий згадав про якусь королеву, тоді як жодне з існуючих королівств не має правительки. А ще до цієї історії якось дотичні гноми, що зникли під землею…»