Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)

Божевільне життя

Коли Ерагон, відсапуючись, схопився з постелі, надворі ще стояла темрява. У кімнаті було прохолодно, тож руки та плечі одразу вкрилися гусячою шкірою. До світанку залишалося кілька годин. Був саме час, коли все живе причаїлося, чекаючи на перші промені сонця.

Раптом хлопця охопило якесь недобре передчуття, і серце йому шалено закалатало. Здавалося, ніби невидимий саван оповив увесь світ, нависши найтемнішим краєм якраз над його кімнатою. Ерагон тихо підвівся з ліжка й одягнувся. Збентежений, він вийшов у коридор. І тут його вразив страшний здогад: двері до кімнати Герроу були прочинені, а поруч юрмились люди.

Герроу поважно лежав у ліжку. На ньому був чистий одяг, волосся зачесане назад, на обличчі застиг смирний вираз. Можна було подумати, що він спить, якби не срібний амулет на шиї та соснова гілочка на грудях – останні дарунки мертвим від живих.

Поруч з ліжком стояла Катріна. Її обличчя зблідло, вона опустила очі додолу. Юнак почув, як вона прошепотіла:

– Я сподівалась, що колись називатиму його батьком…

«Називати його батьком, – гірко подумав Ерагон, – навіть я не називав його так». Він був у стані напівмарення, так, ніби з його єства вичавили всю життєву силу. Парубок не бачив нічого, крім обличчя Герроу. Досі стримувані сльози нарешті ринули з очей, юнак мовчки плакав, здригаючись усім тілом. Мати, тітка, дядько – він втратив усіх. Горе несподіваним тягарем лягло на хлопця, і він тремтів під цією страшною вагою. Утішаючи, хтось відвів Ерагона до його кімнати.

Упавши на ліжко, хлопець схопив голову руками, ладний завити від горя. Він відчував, як Сапфіра спробувала звернутися до нього, але відкинув ті спроби, поринувши в переживання власного горя. Він не міг повірити в те, що Герроу більше немає. Якщо визнати цю смерть, що ж тоді залишиться? Жорстокий світ реальності, що гасить людські життя, наче вітер свічки? Обурений юнак звів угору мокре від сліз обличчя й скрикнув:

– Який же бог може таке робити? Покажись!

Та замість відповіді він почув, як до його кімнати біжать люди.

– Він не заслуговував на це! – прошепотів Ерагон.

Його торкнулися чиїсь лагідні руки, і хлопець помітив поруч Елейн. Вона пригорнула Ерагона до себе, а той гірко плакав і тільки перегодом знесилено притих.

Меч вершника

На світанку Ерагона знову охопив сум, а крізь заплющені очі знов покотилися гіркі сльози. Хлопець намагався хоч якось відволіктися, аби остаточно не збожеволіти.

«Я більше так не можу», – знесилено простогнав він.

«То й не треба», – несподівано пролунав голос Сапфіри.

«Як це? – вигукнув Ерагон у розпачі. – Герроу пішов назавжди! З часом і мене спіткає така сама доля! Любов, родина, стосунки – усе це піде прахом, нічого не залишиться! Навіщо ж тоді жити?»

«Жити слід заради самого життя, – відповів дракон. – Сенс життя зникає тоді, коли ти знищуєш свою жагу до нього. Адже завжди є вибір, зроби його й іди своєю дорогою. Тоді ти матимеш і мету, і надію, і бажання жити».

«Але що ж я можу?» – спитав хлопець.

«Усі підказки в твоєму серці, – мовила Сапфіра. – Тебе вестиме тільки твоє найзаповітніше бажання».

Замислившись над цим, Ерагон став прислухатися до своїх почуттів. Його здивувало те, що сильнішою за горе була пекуча ненависть і бажання помсти.

«То ти гадаєш, що я маю покарати вбивць?» – спитав юнак.

«Саме так», – озвався дракон.

Ця відповідь засмутила Ерагона. Зітхнувши, він перепитав:

«Але чому?»

«Пригадуєш, що ти казав на Хребті? – нагадала йому Сапфіра. – Як ти дорікав мені обов’язками дракона, і це змусило мене повернутись назад усупереч власним інстинктам? Так само маєш зробити й ти. Останнім часом я багато думала над цим і, здається, збагнула призначення дракона та вершника. Обидва вони прагнуть неможливого, без огляду на всі перешкоди. Робити великі справи – ось їхній обов'язок перед майбутнім».

«Мене не дуже тішать такі думки! – відповів на це Ерагон. – Хіба заради цього варто йти звідси?»

«На те є й інші причини, – стояла на своєму Сапфіра. – Усі бачили мої сліди, тож люди вже здогадалися про моє існування. Рано чи пізно вони мене знайдуть. А крім того, тебе тут більше нічого не тримає. Ані ферма, ані родина…»

«Але ж Роран, він іще живий!» – у розпачі скрикнув юнак.

«Залишившись тут, ти будеш змушений розповісти йому всю правду, – нагадав дракон. – Адже Роран має право знати, чому загинув його батько? І що ж він зробить, на твою думку, коли дізнається про моє існування?»

Від Сапфіриних доводів голова в Ерагона йшла обертом, але сама думка про те, що треба буде залишити Паланкарську долину, доводила його до відчаю. Адже тут його батьківщина! Хоч і думка про помсту вабила його з неймовірною силою.

«Чи ж вистачить мені сили?» – завагався хлопець.

«Ти маєш мене», – відповів дракон.

Та Ерагон усе ще вагався. «Так, це був би геть божевільний учинок», – міркував він, але презирство до власної нерішучості брало гору, й на вустах юнака заграла жорстока посмішка. Вочевидь, Сапфіра таки має рацію. Жага вчинку – ось що головне, а все інше – нічого не важить! Що може задовольнити його більше, аніж покарання вбивць? Парубок відчув, як у ньому починає зростати якась відчайдушна сила, сповняючи його єство енергією, виковуючи з почуттів одне-єдине бажання й збираючи волю в суцільний згусток люті, на якому викарбуване священне слово: помста. Серце юнака шалено закалатало, і він твердо сказав:

«Так, я зроблю це».

Увірвавши зв’язок із Сапфірою, він миттю зіскочив із ліжка. Його тіло напружилось, мов стиснута пружина. Надворі було ще темно, тож Ерагон спав усього кілька годин. «Що може бути небезпечніше за людину, якій нічого втрачати, – подумав він. – Тепер мені теж нічого втрачати».

Ще вчора через той клятий біль хлопець не міг зробити й кроку, але тепер він рухався чітко й упевнено. Він просто забув про біль, стиснувши волю в залізний кулак.

Скрадаючись будинком, Ерагон почув чиюсь тиху розмову. Зацікавлений, він зупинився послухати. М’який голос Елейн провадив:

– …Прихисток. У нас досить вільного місця.

Хорст щось нерозбірливо пробубонів своїм басом.

– Так, бідолашний хлопець, – відповіла Елейн.

Далі Хорста було вже добре чути.

– Може бути… – озвався той. – Я думав над тим, що розповів нам Ерагон, і не певен, що він сказав нам усю правду.

– Що ти маєш на увазі? – перепитала Елейн. У її голосі забриніла стурбованість.

– Коли ми вирушили до ферми, то спочатку бачили сліди від дошки, на якій він тягнув Герроу. Але згодом дісталися місця, де сніг було зім’ято. Там відбитки ніг і сліди дошки зникають. Натомість з’являються сліди велетенської істоти… ті самі, що й на фермі. До того ж, що з його ногами? Я не вірю, що він не помітив, як обідрав шкіру. Я не хотів розпитувати його раніше, але зараз, гадаю, якраз час це зробити.

– А може, побачене так його налякало, що він не хоче про це навіть говорити? – припустила Елейн. – Згадай, у якому стані він був.

– Це все одно не пояснює того, як він зумів дотягти сюди Герроу, не залишивши жодних слідів.

«Сапфіра мала рацію, – подумав Ерагон. – Час забиратися звідси. Там, де багато людей, там багато запитань. І рано чи пізно вони про все дізнаються». І хлопець рушив далі, завмираючи, коли підлога починала порипувати під ногами.

Вулиці були порожні, мало хто прокидався так рано. Ерагон на хвилину спинився, аби зібратися з думками. «Кінь мені не потрібен, – думав він, – Сапфіра буде моїм скакуном, але слід подбати про сідло. Вона полюватиме за двох, тож харчами теж можна не перейматися, хоч зараз і не завадило б попоїсти. А інші потрібні речі я знайду на згарищі ферми».

І юнак попрямував до Гедрікової майстерні, що лежала на околиці Карвахола. Від тамтешнього смороду нудило, але він, не спиняючись, пройшов до клуні, де зберігались оброблені шкури. Під стелею висів заготовлений матеріал. Ерагон узяв собі три великі бичачі шкури. Почуваючись трохи ніяково через цю крадіжку, він подумки пообіцяв собі перегодом повернути борг. Хлопець згорнув свою ношу й подався до невеличкого гаю неподалік села. Там він сховав шкури між гіллям і повернувся до Карвахола.

«Тепер харчі», – нагадав собі Ерагон. Спочатку він пішов до таверни, збираючись дістати їх там, але несподівано зупинився, зловтішно посміхнувся й рушив у протилежний бік. Якщо вже красти, то краще в Слоуна. І юнак прослизнув до будинку м’ясника. Вхідні двері там завжди були зачинені на засув, але на чорному ході на заваді Ерагону став лише тонкий ланцюжок, який він розірвав без жодних зусиль. У будинку було темно. Скрадаючись навпомацки, хлопець, нарешті, натрапив на складені в купу шматки м’яса, загорнуті в тканину. Він запхав під сорочку все, що тільки міг забрати, і вислизнув на вулицю, не забувши причинити за собою двері.

Та раптом якась жінка здалеку гукнула його на ім’я. Притискаючи м’ясо, Ерагон щодуху чкурнув за ріг будинку. І тут-таки, майже поруч із ним, пройшов, не помітивши втікача, Хорст.

Щойно він зник за рогом, як парубок кинувся навтьоки. Ноги йому аж горіли від болю, коли він біг до гаю. Прослизнувши між стовбурами дерев, Ерагон озирнувся, аби пересвідчитись, що його не переслідують. Але все було тихо. Заспокоєний, він перевів подих і вже хотів був схилитися до гілляччя по шкури.

– Ти кудись зібрався? – наче грім серед ясного неба пролунало в нього над головою.

Ерагон рвучко озирнувся. Просто перед хлопцем стояв насуплений Бром. На його голові було видно чималу рану. На поясі Брома висів короткий меч у піхвах, а в руках старий тримав крадені шкури.

Очі в Ерагона аж звузилися від люті. Як це його вистежили? Адже досі все було гаразд. Він міг заприсягтися, що за ним ніхто не стежив.

– Віддайте, – твердо сказав юнак.

– Навіщо? Аби ти міг утекти ще до того, як Герроу поховають? – із докором спитав старий.

– Це вас не обходить! – стояв на своєму нарубок. – Чому ви за мною стежили?

– Та я й не стежив, – буркнув Бром. – Я просто чекав на тебе. То куди ж ти зібрався?

– Нікуди! – гукнув Ерагон і вихопив шкури з рук старого.

– Гадаю, тобі вистачить м’яса для дракона, – несподівано сказав той.

– Про що це ви? – спохмурнів юнак.

– Не треба мене дурити. – Бром схрестив руки на грудях. – Бо я знаю, звідки в тебе та мітка.

Це гедвей ігназія, або сяюча долоня. Адже ж ти торкався новонародженого дракона? А ще я знаю, для чого ти приходив до мене зі своїми питаннями. Нарешті, я знаю, що вершники повернулися.

Ерагон випустив із рук шкури та м’ясо. «Отже, це сталося, – промайнуло в нього в голові. – Тож треба мерщій тікати! Хоча з такими ногами далеко не втечеш. А ось якщо…» Парубок трохи повагався, а потім подумки гукнув:

«Сапфіро!»

Пройшло кілька довгих хвилин, доки вона нарешті відгукнулась.

«Нас викрили! Ти мені зараз же потрібна!» – закричав хлопець, пославши в уяві картинку місцевості, де перебував, і дракон негайно вирушив у політ. Тепер залишалося розібратись із Бромом.

– Як ви про все це дізналися? – глухо спитав парубок.

Бром глянув кудись у далечінь і беззвучно поворушив губами. Нарешті він сказав:

– Було багато підказок, тож мені залишалося тільки правильно їх розтлумачити. Будь-хто з моїм досвідом зробив би те саме. Скажи, а як твій дракон?

– З ним усе гаразд, – озвався Ерагон. – Нас не було на фермі, коли з’явилися чужинці.

– Авжеж;, про це свідчать твої ноги. То ви з ним літали?

«Як же все-таки Бром дізнався? – не міг збагнути юнак. – Може, це чужинці примусили його допомагати їм? Може, вони хочуть з’ясувати через нього, куди я збираюсь, аби влаштувати мені пастку. І де ж це забарилася Сапфіра?» Він знову покликав дракона, відчуваючи, що той кружляє десь неподалік.

«Я тут, – озвалася Сапфіра, – я вас бачу».

«То що ж тебе там тримає?»

«Різня біля Дору Ареба».

«Що?! – вигукнув юнак».

– Я говорив із нею, – посміхнувся Бром. – І вона погодилася покружляти над нами, доки ми з тобою все не з’ясуємо. Як бачиш, тобі не вдасться уникнути відповідей на мої запитання. То куди ти зібрався?

Ерагон потер скроні. «Як це Бром міг говорити із Сапфірою?» – стугоніло в його голові. Думки плуталися, серце калатало, але, усе добре зваживши, юнак таки вирішив дещо розповісти старому.

– Я хотів знайти якесь безпечне місце, – озвався він нарешті. – І там зачекати, доки не загояться рани.

– А потім?

Парубок більше не міг витримати цього допиту. У нього паморочилося в голові, усе довкола здавалося плитким і розмитим. Він хотів прямо зараз розповісти кому-небудь про події останніх місяців. А згадка про те, що його таємниця коштувала Герроу життя, ще дужче краяла серце. Нарешті, Ерагон здався й тремтячим голосом відповів:

– Я збирався йти за чужинцями, щоб вистежити їх і вбити.

– Серйозне рішення для юнака, – недбало відповів Бром, так, ніби якраз ця фраза була найбільш підходящим виходом із ситуації. – Звісно, це велика мета, яку тобі під силу досягти, але мені чомусь здається, що тобі буде потрібна допомога. – Старий раптом витягнув із кущів велику торбу й сердито додав: – До того ж, я не можу стояти осторонь, коли якийсь хлопчисько увесь час вештається перед очима зі своїм драконом.

«Він справді хоче мені допомогти чи готує пастку? – знову засумнівався Ерагон. – Але ж Бром переконав Сапфіру, і вони розмовляли між собою… Тож якщо вона йому довіряє…» Юнак вирішив відкласти всі свої підозри на потім.

– Мені не потрібна допомога, – сказав він, – але ви можете піти зі мною.

– У такому разі краще вирушаймо прямо зараз, – зрадів Бром. – Гадаю, тепер ти можеш покликати свого дракона.

«Сапфіро!» – гукнув Ерагон.

«Так», – озвався дракон.

Парубок ледь переміг бажання розпитати її про все. Але натомість він тільки й спитав:

«Зустрінеш нас на фермі?»

«Добре. То ви поладнали?»

«Здається, що так», – зітхнув Ерагон, відчувши, як дракон уже вирушив назустріч. І тут він помітив, як між будинками заметушилися люди. Можливо, це шукають його?

– Ну, то як, ходімо? – нагадав про себе Бром.

– Я хотів би спершу поговорити з Рораном, – завагався юнак. – Буде недобре, якщо я втечу, не попередивши його.

– Я про це вже подбав, – заспокоїв хлопця Бром. – Я залишив йому в Гертруди листа, де написав, щоб він був обережний у разі небезпеки. Цього досить?

Ерагон ствердно кивнув. Він загорнув м’ясо в шкури, й обоє рушили. Дорогою втікачі намагалися не потрапляти на очі мешканцям села, аж доки не дісталися шляху, яким закрокували швидше. Відкинувши будь-які вагання, юнак рішуче йшов попереду. «Коли ми доберемося до ферми, – думав він, – я не піду далі, доки не випитаю в Брома геть усе про вершників і про тих, із ким збираюся воювати».

Коли вони нарешті дійшли до зруйнованої ферми, Бром гнівно насупив брови. Та й Ерагон був вражений, побачивши, як швидко довкола запанувала пустка. Сніг, вкриваючи згарище, сховав сліди жорсткого нападу. Прямокутна пляма на закіптюженій землі зникала під снігом прямо в них на очах – то було місце, що залишилося від клуні.

Тим часом Бром різко звів голову – згори долинув шум Сапфіриних крил. Виринувши ззаду, вона спустилася вниз, ледь не зачепивши мандрівників. Вражені побаченим, обидва замилувались граційним приземленням велетенської істоти.

Схвильований Бром зробив крок уперед. Очі старого блищали від захвату, а по щоці скотилася сльоза, зникнувши в кудлатій бороді. Деякий час вони з драконом розглядали одне одного. Ерагон почув, як Бром бурмоче щось сам до себе, тож непомітно наблизився, аби прислухатись.

– Отже, все повторюється знову… – бубонів старий. – Але як і коли закінчиться? Я не годен збагнути, чи буде це трагедія, чи фарс, бо зараз бачу і те, і друге… Хай там як, але для себе я вже все вирішив, і…

Далі Ерагон не розчув, бо Сапфіра повагом наблизилась до них. Удавши, ніби ті слова були звернені не до нього, хлопець привітався з драконом. Безперечно, вони залишалися близькими, хоча й досі дуже мало знали одне про одного. Хлопець почухав драконові шию, подумки звернувшись до нього й відчувши навзаємну приязнь.

«Я ніколи не бачила людей, окрім тебе й Герроу, якого пізнала тільки тоді, коли він був уже смертельно хворий», – почала було Сапфіра.

«Ні, ти бачила їх моїми очима», – заспокоїв її Ерагон.

«Це різні речі».

Наблизившись до Брома, дракон схилив свою видовжену голову й почав уважно розглядати старого:

«Ви таки дивовижні створіння».

Увесь цей час Бром стояв нерухомо і тільки перегодом простягнув руку. Схиливши голову, Сапфіра дозволила йому торкнутися свого лоба, після чого форкнула й сховалась за Ерагонову спину. Її хвіст дрібно бив по землі.

«Що сталося?» – спитав Ерагон.

Сапфіра не відповіла.

– А як її звати? – нарешті озвався Бром.

– Сапфіра, – відповів юнак.

Дивний вираз промайнув на обличчі старого. Він щосили вдарив палицею об землю.

– З усіх названих вами імен це було єдине, яке сподобалося дракону. Мені здається, воно йому пасує, – скоромовкою додав Ерагон.

– Ще й як, – відгукнувся Бром. У його голосі забриніли якісь незвичні нотки. Подив, відчуття страху чи заздрість? Хлопець не міг второпати, що саме це було. Нарешті старий сказав:

– Вітаю тебе, Сапфіро! Я радий познайомитися з тобою. – Бром зробив якийсь дивний жест рукою, вклонившись.

– Він мені подобається, – тихо сказав Ерагонові дракон.

– Та звісно, кому ж не подобаються лестощі? – відповів на те юнак і попрямував до зруйнованого будинку. Слідом за ним подалися підбадьорений Бром та Сапфіра.

Сяк-так протиснувшись між уламками стін, хлопець проліз до своєї колишньої кімнати, яку ледь упізнав під завалами. Навпомацки він розшукав свою вцілілу торбу, знайшовши ще й лук у футлярі, обшитому оленячою шкурою. Згори футляр було подряпано, хоча взагалі він залишився цілий. Коли юнак спробував напнути лук, той, звісно, вигнувся без жодного скрипу. Дуже задоволений, Ерагон пошукав очима сагайдак і побачив його зовсім поряд під уламками. На жаль, багато стріл зламалося.

Сховавши лук до футляра, юнак передав його Бромові разом зі стрілами.

– Щоб напнути такий лук, треба мати в руках неабияку силу, – сказав старий.

Утім, Ерагон пропустив цей комплімент повз вуха. Блукаючи згарищем, він знайшов іще кілька вцілілих речей, зваливши їх у купу перед Бромом. Купа була не така вже й велика…

– Що далі? – суворо спитав старий.

– Пошукаємо, де сховатися, – відповів хлопець.

– А ти маєш якісь ідеї? – не вгавав Бром.

– Маю, – сказав Ерагон, зв’язуючи свої знахідки в тугий оберемок. Завдавши його на спину й почепивши лука, юнак подався до лісу.

– Сапфіро, лети за нами, – наказав він. – Адже за відбитками тебе легко вистежать.

– Гаразд, – відповів дракон і здійнявся в повітря.

Потрібне місце було неподалік, але Ерагон довго кружляв довкола, аби збити зі сліду можливих переслідувачів. Лише за годину він зупинився перед густими заростями ожини.

У кущах була галявина, на якій вистачило б місця для всіх. Зграйка білок дременула геть, голосно сварячись на мандрівників.

– А ще хто-небудь знає про цю місцину? – насилу продершись крізь чагарник, поцікавився Бром.

– Ні, – знехотя відповів Ерагон. – Я знайшов її, коли ми переїхали. Мені знадобився цілий тиждень, щоб вийти на цю галявину, а потім я ще цілий тиждень розгрібав сухе гілляччя.

Тим часом Сапфіра приземлилася поруч, обережно склавши крила, аби не поранити їх об шипи. Прилігши неподалік, вона поклала голову на землю й спостерігала за людьми.

Бром сперся на свою палицю й теж прикипів поглядом до дракона. Від такої допитливості Ерагон почав нервувати.

Юнак мовчки спостерігав за обома, аж доки голод не нагадав про себе глухим бурчанням У животі. Тоді Ерагон розпалив багаття, наповнив казанок снігом і почепив його над вогнем.

А коли вода нагрілася, він покришив у окріп м’ясо, додавши трохи солі. «Звісно, не дуже вишукано, – похмуро думав він, – але збреде. Мабуть, покуштувати щось краще доведеться нескоро, тож треба звикати».

Юшка тихо собі побулькувала, сповнюючи галявину приємними пахощами. Сапфіра, по-зміїному висолопивши язика, почала принюхуватись. Коли м’ясо зварилося, Ерагон роздав усім страву. Їли мовчки, не дивлячись одне одному в очі. А попоївши, Бром заходився розкурювати трубку.

– Навіщо вам зі мною йти? – спитав його Ерагон.

– Мені залежить на тому, аби ти залишився в живих, – відповів старий, пустивши в небо кільце диму.

– Що ви маєте на увазі? – спохмурнів юнак.

– Не забувай, юначе, що я простий оповідач, тож маю дізнатися, чим закінчиться твоя історія, – вів своє Бром. – За останні сто років ти перший вершник, що з’явився без волі короля. Що ж буде далі? Чи ти загинеш? Чи приєднаєшся до варденів? А може, ти вб’єш короля Галбаторікса? Це дуже цікаво, еге ж? Тому я буду поруч, аби все побачити, і мені байдуже, що для цього доведеться робити.

Ерагонові перехопило подих. Він аж ніяк не хотів виступати в ролі мученика! «Мені треба помститися, – заспокоював себе юнак. – А все інше… Я не маю таких намірів». Сяк-так опанувавши себе, він сказав:

– Може, й так, але скажіть на Бога, як ви спілкуєтеся із Сапфірою?

Бром знову повільно набив свою люльку. А коли з неї пішов дим, він озвався крізь зуби:

– Гаразд, якщо вже тобі так кортить знати. Але тобі це навряд чи сподобається.

Звівшись, він підсунув свою торбу ближче до вогню й дістав із неї якийсь довгий предмет, загорнутий у ряднину. Той мав приблизно п’ять футів завдовжки і, вочевидь, був важкенький.

Старий заходився повільно розгортати тканину, неначе на мумії. Зачарований, Ерагон дивився, як перед ним з’являється меч. Руків’я за формою нагадувало сльозу, яка стікала рубіном завбільшки з яйце, а сам держак було прикрашено срібним карбуванням. Гладенькі піхви кольору вина мали якийсь химерний візерунок. А ще тут був шкіряний ремінь із важкою пряжкою. Діставши меча, Бром передав його Ерагонові.

Руків’я лягло юнакові в руку так, ніби було створене саме для нього. Ерагон повільно видобув меч із піхов. Гладеньке лезо яскраво-червоного кольору замерехтіло при світлі вогнища. Напрочуд гостре, з таким самим чорним карбуванням, що й на піхвах, воно елегантно звужувалось на кіпці. Меч здався Ерагону просто ідеальним, він був наче продовженням його власної руки, на відміну від тих фермерських знарядь, до яких парубок змалечку звик. У цій зброї вчувалася влада, якась нездоланна сила, схована в її серцевині. Звісно, меч було створено для жорстоких битв, які забирають безліч життів, але все одно він був чудовий.

– Колись він належав вершникові, – повагом сказав Бром. – Коли той завершував свій вишкіл, ельфи подарували йому меча. Таємниці їхньої зброярської майстерності завжди тримали у великому секреті. Такі мечі залишалися гострими назавжди, та й зламати їх було неможливо. Згідно з традицією, лезо було того самого кольору, що й дракон вершника, але наразі, гадаю, ми можемо зробити з цього правила вийняток. Цей меч називається Зарок. Я не знаю, що це означає. Може, це ймення було важливим для вершника, якому належав меч.

Старий мовчки спостерігав, як вправно Ерагон орудує мечем.

– Звідки він у вас? – спитав парубок і неохоче сховав меч у піхви, повертаючи зброю Бромові, але той його спинив.

– Це не має значення, – відповів старий. – Можу сказати тільки те, що через нього я пережив чимало небезпечних пригод. Тепер він твій. Ти маєш більше право володіти ним. До того ж, гадаю, він зовсім скоро тобі знадобиться.

Ерагон був ошелешений.

– Це справді царський дарунок, дякую вам, – озвався він нарешті. – А що означає цей символ на піхвах?

– Це особистий герб того вершника, – відповів Бром, пильно глянувши на Ерагона й ніби застерігаючи його від зайвих розпитувань. – І якщо вже ти хочеш знати, то будь-хто, отримавши відповідні навички, може говорити з твоїм драконом. Але навіть знання іноді майже нічого не важать. Наразі я знаю про драконів куди більше, ніж будь-хто в цих краях. Тобі не вистачить і цілого життя, аби самотужки опанувати те, чому я можу тебе навчити. Тож пропоную скоротити цей надто довгий шлях, скориставшись моїми знаннями. Але про те, звідки вони в мене, дозволь мені не розказувати.

Коли старий скінчив, Сапфіра звелася й повільно наблизилась до Ерагона. Той витяг меч, щоб показати його драконові.

– Він має силу, – сказав дракон, торкнувшись леза кінчиком носа. Віддзеркалюючи луску на драконовій шкурі, переливчастий, наче живе срібло, метал тривожно замерехтів. Задоволено форкнувши, Сапфіра звела голову, і меч одразу ж набув свого звичного вигляду. Вражений Ерагон уклав зброю в піхви.

– Саме про такі речі я й кажу, – озвався Бром. – Дракони постійно тебе дивуватимуть. Поруч із ними завжди відчуваєш якусь загадку І хоча вершники знали їх упродовж століть, вони так і не змогли осягнути всіх можливостей цих дивовижних створінь. Подейкують, нібито й самі дракони не знають усього, на що вони здатні. Якимось чином вони пов’язані з цією землею, і це допомагає їм долати геть усі перешкоди. До речі, Сапфіра щойно показала, як мало ти про неї знаєш.

– Може, й так, але я навчуся, – озвався Ерагон після тривалої паузи. – Та зараз мене більше цікавлять чужинці. Ви знаєте, хто вони такі?

– Їх називають разаками, – зітхнув старий. – Я не знаю, чи називається так їхній народ, чи вони самі так себе називають. У всякому разі, своїх власних імен вони нікому не кажуть. Ніхто не бачив разаків до того, як Галбаторікс прийшов до влади. Мабуть, він знайшов їх, мандруючи світами, та й узяв собі на службу. Про них майже нічого невідомо. Одне можу сказати напевно: це не люди. Якось, глянувши на одного з них, я помітив щось схоже на дзьоб, а ще – очі завбільшки з кулак… Навіть дивуюся, як вони говорять нашою мовою. Гадаю, решта їхнього тіла така ж потворна. Тому вони й ховаються під плащами за будь-якої погоди. Щодо їхніх можливостей, то разаки сильніші за людину, можуть високо стрибати, хоча й не володіють магією. Тут тобі пощастило, адже якби вони знали ще й магію, то тоді довелося б кепсько. Також я знаю, що вони ненавидять сонячне світло, хоча це їх і не зупиняє, коли вони рішуче налаштовані. Недооцінювати разака – це велика помилка, адже вони дуже хитрі й підступні.

– А чи багато ж їх? – спитав Ерагон, дивуючись, що Бром стільки всього знає.

– Поки що маємо лише тих двох, яких ти бачив. Звісно, десь можуть бути й інші. А може бути й таке, що їхня раса вимирає, тоді це останні. Розумієш, вони королівські мисливці за драконами! Коли до Галбаторікса доходять чутки, що десь з’явився дракон, він посилає разаків залагодити справу. За ними тягнеться ціла низка людських смертей.

Бром запихкав своєю люлькою, споглядаючи кільця диму, що попливли над заростями ожини. Ерагон не звернув на них уваги, аж раптом помітив, що ті змінюють колір та ще й пританцьовують у повітрі! Старий лукаво підморгнув парубкові.

Зрештою, Ерагон був упевнений, що Сапфіру ніхто не бачив. Але як же ж тоді про неї дізнався Галбаторікс? Коли він сказав про це Бромові, той відповів:

– Навряд чи донощиком був хтось із Карвахола. Краще розкажи, де ти взяв яйце і як тобі пощастило виростити дракона. Може, це наблизить нас до розгадки таємниці.

Трохи повагавшись, Ерагон таки зважився розповісти про все, що сталося, починаючи з тієї миті, коли він знайшов на Хребті яйце. Нарешті він міг хоч комусь довіритись. Бром уважно вислухав, лише кілька разів перепитуючи парубка. Коли той закінчив свою розповідь, сонце вже сідало. Усі мовчки дивилися, як хмари на небі набирають ніжно-рожевого кольору.

– Цікаво, – озвався Ерагон, – звідки взялося те яйце. Сапфіра, звісно, не може цього знати…

– Хтозна… – похитав головою Бром. – Але ти пролив світло на деякі речі. Ясна річ, що, окрім нас, Сапфіру ніхто не бачив. Можливо, разаки дізналися про неї від когось нетутешнього, і, скорше за все, цієї людини вже немає в живих… Тобі було важко, хлопче, але ти подолав усі труднощі. Скажу чесно, я вражений.

– А що це з вашою головою? – неуважно дивлячись кудись у далечінь, спитав Ерагон. – Схоже на те, що вас ударили каменюкою.

– Не зовсім так, але ти майже вгадав, – затягнувся димом старий. – Коли споночіло, я прокрався в табір разаків. Я намагався хоча б щось з’ясувати, аж раптом вони на мене напали. Ті потвори влаштували мені засідку, але недооцінили мою силу, тож я зумів відбити напад. Проте, на згадку про власну дурість, я тепер маю цей гостинець. Тоді я впав на землю без пам’яті, а отямився аж наступного дня. На той час разаки вже прямували на ферму. І хоч спинити їх було неможливо, я все одно подався слідом. Саме тоді ми з тобою й стрілися.

«Хто ж він такий, якщо збирався сам-самісінький упоратися з разаками? І навіть коли ті напали, зумів відбутися лише подряпиною?» – міркував собі Ерагон, а вголос наважився спитати:

– Коли ви побачили ту мітку на моїй долоні, то чому не розповіли мені про разаків? Я не став би тоді шукати Сапфіру, а відразу попередив би Герроу, і ми б урятувались.

– Я не знав, що маю робити, – скрушно зітхнув Бром. – Я гадав, що мені пощастить уберегти тебе від разаків, а коли вони підуть, розпитати про Сапфіру. Та вони виявилися хитрішими. Це була помилка, про яку я дуже шкодую, бо вона надто дорого тобі коштувала.

– Хто ж ви насправді такий? – не витримав Ерагон. – Звідки в казкаря меч вершника? Звідки ви знаєте про разаків?

– Здається, я вже тобі казав, що нічого не пояснюватиму, – озвався старий.

– Але ж мій дядько втратив через це життя! Він помер! – вигукнув Ерагон, рубонувши рукою повітря. – До цього часу я довіряв вам, бо вас признала Сапфіра, але годі! Ви не той чоловік із Карвахола, якого я знав усі ці роки! Негайно все розказуйте!

Бром довго розглядав дим, що кільцями звивався між ними. Його чоло вкрилося зморшками.

– Звісно, ти не можеш цього знати, – нарешті озвався старий, – але більша частина мого життя пройшла далеко від Паланкарської долини. А казкарем я став лише в Карвахолі. Зрештою, у своєму житті я зіграв чимало різних ролей і маю за плечима важке минуле. Саме через бажання забути про нього я й прийшов сюди. Тож я й справді не той, за кого ти мене маєш.

– Ще б пак! – пирхнув Ерагон. – Але хто ж ви?

– Я той, хто прийшов тобі на допомогу, – м’яко посміхнувся Бром. – І не смійся з мене зараз, коли я щирий як ніколи. Та все ж таки дозволь мені не відповідати. Тобі ще рано знати мою історію, бо поки що ти не заслужив цього права. Так, я знаю такі речі, які казкареві Брому навіть не снилися, але я – не тільки він. Тож звикай до того, що я не маю моди звітувати перед першим-ліпшим стрічним.

– Тоді я лягаю спати, – насупившись, сказав Ерагон і пішов геть від багаття.

Брома аж ніяк не здивувала реакція парубка, але в його очах з’явився смуток. Старий розстелив свою ковдру біля вогню, Ерагон примостився поруч із Сапфірою, і над табором запанувала тиша.