Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)

Діамантова могила

Коли Ерагон прокинувся, його очі різало, немов вони були засипані піском, а все тіло геть затерпло. У печері, крім коней, нікого не було. Ноші кудись зникли, і більше нічого не нагадувало про Брома. Юнак стомлено присів біля виходу. «Відьма Анжела таки не помилялась, – думав він. – На мене справді чекала смерть близької людини». Сонце надворі вже почало нещадно палити й без того виснажену землю. Гірка сльозинка пробігла юнаковою щокою й швидко випарувалась, залишивши на шкірі солоний слід. Ерагон заплющив очі. Він мовчки сидів на сонці, водячи нігтем по кам’яній підлозі. Перегодом юнак якось мимохіть глянув на долівку й тільки тепер помітив, що написав – «Чому я?».

За якийсь час до печери повернувся Мертаг, тримаючи в руках двох зайченят. Не кажучи жодного слова, він усівся поруч з Ерагоном.

– Як ти? – спитав Мертаг.

– Кепсько, – мляво озвався той.

– І коли ж тобі покращає?

Ерагон знизав плечима. Трохи помовчавши, Мертаг знову обізвався до нього:

– Вибач, мені незручно питати, але я мушу бути впевнений… Твій Бром – це той самий Бром? Той, що викрав у короля драконяче яйце, а потім переміг у поєдинку Морзана? Я чув, як ти називав його на ім’я, і прочитав напис на могилі. Але скажи, щоб я знав точно: це справді він?

– Так, він, – тихо відповів Ерагон. – А тепер дозволь і мені дещо спитати. Звідки ти знаєш про всі ці речі? Згодься, звичайна людина про них не знає, до того ж твоє полювання на разаків… Ти часом не варден?

Мертагове обличчя враз скам'яніло.

– Я такий самий утікач, як і ти, – стримано відповів юнак. – І я не належу ані до варденів, ані до імперії. Утім, я не зобов’язаний перед тобою звітувати, оскільки нікому нічого не винен. А щодо разаків, то я, почувши розмови про нового вершника, просто вирішив піти за ними й з’ясувати, чи все це не вигадка.

– Мені здалося, ти хотів їх убити, – не вгавав Ерагон.

– Я й тепер хочу, – посміхнувся Мертаг. – Але якби я вбив їх раніше, то ніколи б не зустрів вас.

«А Бром був би тоді живий, – подумки додав парубок. – І він би вже напевно знав, чи можна довіряти цьому юнакові». Ерагон згадав, як у Дареті старий передбачив наміри Тревора, і йому стало цікаво, чи зможе він так само перевірити Мертага. Юнак хотів був пробитися до свідомості свого співрозмовника, але щоразу наштовхувався на непробивний мур захисту. «Де він цьому навчився? – здивувався Ерагон. – Бром казав, що мало хто може протистояти сторонньому втручанню у власний розум. Хто ж він такий, цей Мертаг, якщо має такі здібності?» Розгублений Ерагон почувався дедалі самотніше.

– А де Сапфіра? – спитав він Мертага.

– Не знаю, – відповів той. – Коли я полював, вона якийсь час була зі мною, а потім кудись зникла. Востаннє я бачив її опівдні.

Кивнувши, Ерагон звівся на ноги й поплентався вглиб печери.

– Що будеш робити? – гукнув йому вслід Мертаг.

– Я ще точно не вирішив, – озвався юнак, якому все враз остогидло. Він згорнув ковдри й прив’язав їх до Кадокового сідла, відчувши, як у нього ще й досі болять ребра. Тим часом Мертаг пішов готувати зайців. Перебираючи в торбах речі, Ерагон натрапив на меча й обережно витяг його з піхов.

Раніше юнак ще ніколи не користувався Зароком – як не брати до уваги їхніх вправ із Бромом, – бо не хотів, аби цього меча хтось побачив. Але відтепер це його не обходило. Він пам’ятав, як меч здивував і налякав разаків, тож вирішив повісити його на поясі. «З цієї миті я завжди носитиму Зарок, – подумки вирішив Ерагон. – Нехай усі бачать, хто я такий насправді. Мені нічого боятися, я – вершник!»

Хлопець почав розбирати Бромові торби. Там був тільки одяг, кілька незрозумілих дрібничок та ще маленька торбинка з грошима. Знайшовши мапу Алагезії, Ерагон присів з нею біля вогнища. Тим часом Мертаг, що під ту пору патрав зайця, глянувши на Ерагона, від захвату аж втратив дар мови.

– Цей меч… – пробелькотів він. – Можна мені глянути?

Трохи повагавшись, Ерагон, який не хотів ані на мить розлучатися зі своєю зброєю, кивнув. Мертаг почав набожно розглядати меча.

– Де ти його взяв? – спитав він, побачивши викарбувані на лезі символи.

– Мені передав його Бром, – озвався хлопець. – А що?

Мертаг сховав зброю в піхви й гнівно схрестив руки на грудях.

– Цей меч, – схвильовано сказав він, – колись мав куди більшу славу, ніж його власник. Останній вершник, якому він належав, був Морзан – безжалісна й жорстока людина. Я думав, що ти ворог імперії, але тепер бачу в тебе трикляту зброю одного з клятвопорушників!

Приголомшений Ерагон не знав, що й сказати. Він думав, що Бром, мабуть, забрав зброю Морзана після їхньої битви в Джиліді.

– Старий ніколи не говорив, звідки в нього цей меч, – нарешті здобувся він на слово. – Я навіть гадки не мав, що він належав Морзанові.

– Ніколи не говорив? – з недовірою перепитав Мертаг. – Не бачу жодної причини, чому він мусив це приховувати.

– Я теж, – погодився Ерагон. – Але в старого було чимало секретів.

Юнакові було трохи моторошно тримати меч, що належав людині, яка виказала вершників Галбаторіксу. «Скільки ж це вершників загинуло від нього свого часу, – з відразою думав юнак, зважуючи зброю в руці. – Не кажучи вже про драконів!» Утім, пильно зиркнувши на Мертага, він дуже рішуче сказав:

– Але я все одно носитиму його! У всякому разі, Зарок буде в мене, доки я не матиму свого власного меча!

Мертаг аж здригнувся, коли Ерагон назвав зброю на ім’я.

– Ну дивись, діло хазяйське, – знизав він плечима, повертаючись до приготування їжі.

Трохи попоївши, Ерагон відчув неабияке полегшення.

– Доведеться продати мого коня, – заклопотано сказав парубок, вишкрібаючи миску.

– А чому не коня Брома? – здивувався Мертаг.

– Сніговія? – вигукнув Ерагон. – Ні-і-і, Бромові б це не сподобалось. А оскільки він тепер… не з нами, то я все робитиму за нього.

– Якщо ти справді цього хочеш, – замислився Мертаг. – Я впевнений, що в якомусь селі чи містечку ми зможемо знайти для нього покупця.

– Ми? – перепитав юнак.

– Але ж сам ти не зможеш тут довго залишатись, – пояснив Мертаг. – Якщо разаки нишпорять десь поруч, то Бромова могила буде для них справжнім дороговказом. До того ж, твої ребра ще не загоїлись… Я знаю, що ти можеш захищатися за допомогою магії, але тобі потрібен супутник, який би допомагав у дорозі й під час бою. Тож дозволь мені супроводжувати тебе ще якийсь час. Але ти маєш знати: мене шукає імперія. І колись через це проллється кров.

Ерагон хотів був розреготатися, та натомість ледь не скрикнув від пронизливого болю в ребрах. Коли біль пройшов, він сказав:

– Нехай тебе шукає хоч ціла армія, мені байдуже. А допомога мені й дійсно потрібна, тут ти маєш рацію. Я буду дуже радий, якщо ти поїдеш зі мною, хоча спершу я мушу поговорити про це із Сапфірою. До речі, ти теж повинен знати: на пошуки мене Галбаторікс може справді відправити цілу армію. Отже, самому тобі було б куди безпечніше.

– Я знаю, – коротко відповів Мертаг. – Але мене це не зупинить.

– Ну гаразд, – посміхнувся юнак.

Доки вони розмовляли, до печери залізла Сапфіра й сумно привіталась із Ерагоном.

– Тобі вже краще? – спитала вона в парубка.

– Трохи, – озвався той.

– Я сумую за старим, – зітхнув дракон.

– І я теж… – відповів юнак. – Але я навіть не підозрював, що Бром був вершником! До того ж, таким старим, як клятвопорушники…

– А я знала, хто такий Бром насправді, – несподівано сказала Сапфіра. – Знала з тієї самої миті, коли він заговорив до мене на фермі.

– І ти нічого мені не сказала? – вражено вигукнув Ерагон. – Але чому?

– Він просив тримати це в секреті, – просто відповіла вона.

Юнак вирішив не сваритися через це з драконом, адже Сапфіра ніколи не робила йому боляче.

– Це був не єдиний секрет Брома, – сказав він драконові, а потім швидко переповів історію Зарока й те, як на неї зреагував Мертаг. – Тепер я розумію, чому Бром нічого не говорив про цей меч, передавши його мені. Якби я знав про його походження, то, мабуть, утік би при першій-ліпшій нагоді.

– Тобі краще позбутися Зарока, – обурено сказала Сапфіра. – Я знаю, що це грізна зброя, але краще вже мати звичайного меча, ніж ганьбити себе оцим м’ясницьким різаком Морзана.

– Може, й так, – неуважно відповів на те Ерагон. – Але куди ми тепер подамося? І як нам бути з Мертагом? Він пропонує їхати разом, хоч я не знаю, хто він такий. Можливо, нам слід звернутися до варденів? Але де ж їх шукати? Бром не казав мені про це жодного слова…

– Зате мені казав, – спокійно відгукнувся дракон.

– Чому знову ти, а не я? – обурився хлопець.

– Після того, як ми поїхали з Тейрма й на нас напали ургали, старий багато чого мені розповідав, – примирливо сказала Сапфіра. – Але деяких секретів я не зможу тобі розкрити, доки в цьому не буде потреби. Розумієш, Бром нереймався твоєю долею, відчуваючи наближення власної смерті. І тому назвав ім’я Дормнада, одного добродія з Джиліда, який допоможе нам знайти варденів. До речі, Бром уважав тебе найдостойнішою в Алагезії людиною, яка справді гідна спадку вершників.

Ерагонові очі налилися слізьми. Це була найвища похвала, яку він будь-коли чув від старого.

– Я буду гідний його світлого імені, —замислено прошепотів юнак.

– І це добре, – озвався дракон.

– Отже, ми рушаємо до Джиліда, – сказав підбадьорений Ерагон. – А як же Мертаг? Ти думаєш, йому варто їхати з нами?

– Ми перед ним у боргу, адже він урятував нам життя, – нагадала Сапфіра. – До того ж, він знає, що ми разом, тому не слід відпускати його самого, аби він не бовкнув десь зайвого.

Ерагон погодився, а потім розповів драконові про своє сновидіння.

– Мені не дає спокою те, що я бачив, – засмучено сказав парубок. – Я відчуваю, що та жінка з мого сну перебуває в смертельній небезпеці, але не знаю, як їй допомогти. Адже вона може бути де завгодно…

– А що тобі підказує серце? – спитала Сапфіра.

– Моє серце давно померло, – сумно пожартував Ерагон. – Утім, гадаю, нам варто шукати її десь на півночі, біля Джиліда. Якщо доля нам посміхнеться, ми знайдемо її в одному з тамтешніх містечок. Бо наступного разу я боюсь побачити уві сні вже не жінку, а її могилу. А я цього, мабуть, не переживу.

– Чому? – спитав дракон.

– Не знаю, – знизав плечима юнак. – Просто коли я бачу ту жінку, то відчуваю, що вона для мене дуже дорога…

– Воно й справді дивно, – посміхнулась Сапфіра.

– Це ж іще чому? – звів брови Ерагон. Та дракон тільки похитав головою й подався геть із печери.

Юнак ще трохи посидів, думаючи про дивну поведінку Сапфіри, а потім виклав Мертагові план їхніх дій.

– Коли ви знайдете цього Дормнада й вирушите до варденів, я змушений буду покинути вас, – сказав той. – Зустрітися з варденами означає для мене те саме, що увійти неозброєним до Урубейна, до того ж – сповістивши всіх про свій візит!

– Але ж до тієї миті ми все одно будемо разом, – відповів Ерагон, і його голос несподівано затремтів. – А до Джиліда далеченько… Утім, нам варто вирушити ще до того, як упадуть сутінки.

– А тобі вистачить сили на подорож? – спитав розчулений Мертаг.

– Мені треба щось робити, інакше я збожеволію, – відповів парубок. – Тренуватися на мечах, вправлятися в магії чи просто байдикувати – це тепер не для мене. Тому – вперед!

Вони загасили багаття, спакували речі й вивели коней із печери. Ерагон передав Мертагові повіддя Кадока та Сніговія й наказав спускатися в долину.

А сам він поліз нагору, час від часу зупиняючись, щоб перепочити, коли біль у ребрах починав йому добряче дошкуляти. Видершись на вершину гори, юнак побачив, що Сапфіра була вже там. Вони стали разом над Бромовою могилою, востаннє віддаючи шану пам’яті старого.

– Не можу повірити, що він пішов… назавжди, – нарешті озвався Ерагон.

Сапфіра витягла свою зміїну шию й торкнулася могили кінчиком носа. Повітря враз сповнилося тихим гулом, земля замерехтіла краплинами сріблястої роси, а могильний камінь почав вкриватися дивовижним коштовним візерунком. За мить звичайний піщаник, з якого було складено курган, обернувся на сяючий діамантовий склеп, з-під прозорого покриття котрого визирало незворушне обличчя Брома. З невимовним сумом Ерагон глянув на старого, який, здавалося, щойно-щойно ліг відпочити…

– Як ти це зробила? – ледь чутно прошепотів юнак.

– На жаль, це єдине, що я можу для нього зробити, – відповів дракон. – Тепер час уже не торкнеться його. Нехай спочиває собі у вічному спокої.

– Дякую тобі, – тільки й сказав Ерагон. Він поклав руку на плече свого друга, і вони разом вирушили в дорогу.

Лови в Джиліді

Їхати верхи Ерагонові було страшенно незручно – дошкуляв біль у зламаних ребрах. Та незважаючи на це, він продовжував рухатися вперед і навіть не збирався спиняти коня. Сапфіра летіла поруч, час від часу розмовляючи з юнаком і намагаючись його підтримати.

Мертаг упевнено їхав поруч, плавно повторюючи кожен рух свого скакуна. Ерагон деякий час спостерігав за сірим жеребцем.

– У тебе гарний кінь, – нарешті обізвався він. – Як його звати?

– Торнак. На честь тієї людини, яка навчала мене військової справи, – відповів Мертаг. – Цього коня мені подарували ще маленьким лошатком. У всій Алагезії годі знайти сміливішу й розумнішу тварину… Окрім Сапфіри, звичайно.

– Справді, чудовий скакун, – похвалив Ерагон.

– Так, але твій Сніговій теж нівроку, – засміявся Мертаг.

Того дня вони проїхали зовсім небагато, але Ерагон був радий відчути себе в дорозі. Подорож пустельними землями відволікала його від думок про нещодавні трагічні події. А шлях до Драс-Леони лежав на кілька льє ліворуч від їхньої дороги. Мандрівники мали намір оминути це місто, повернувши до Джиліда, що лежав так само далеко на півночі, як і Карвахол.

Вони продали Кадока в одному з придорожніх селищ. Новий господар забрав коня, а Ерагон, відчуваючи докори сумління, поклав до кишені маленьку жменьку монет. Парубок проїхав на цьому коні ледь не половину Алагезії, урятувався з ним від ургалів, тож розлучатися було тепер дуже важко.

Дні непомітно проминали один за одним, а невеличка компанія мандрівників неухильно просувалася вперед. Під час подорожі Ерагон зрозумів, що в них із Мертагом насправді багато спільного. Іноді юнаки годинами обговорювали тонкощі стрільби з лука й узагалі багато говорили про полювання. Одначе була й така тема, якої вони, за мовчазною згодою, ніколи не торкалися: йшлося про їхнє минуле. Ерагон не пояснював, як він знайшов Сапфіру, де зустрів Брома та звідки він родом. А Мертаг ніколи не розповідав, чому його переслідує імперія. Це була дуже проста двостороння угода, й обидва юнаки неухильно її дотримувались.

Утім, під час довгого спілкування й цікавих бесід вони змогли більше дізнатись один про одного. Ерагона дивувало те, як добре Мертаг орієнтується в політичних справах і механізмах боротьби за владу, що точилася в імперії. Здавалося, він міг передбачити кожен крок будь-кого з придворних вельмож, знаючи про його звички, поведінку або характер. Ерагон уважно слухав свого балакучого співрозмовника, і в його думках не раз зароджувались сумніви й підозра.

У перший тиждень їхньої мандрівки не було жодного натяку на близьку присутність разаків, і Ерагонові страхи поволі розвіялись. Але вночі юнаки й надалі вартували по черзі біля багаття. Ерагон гадав, що ургали спробують перестріти їх на шляху до Джиліда, та його побоювання були марними.

– Мабуть, я дарма вважав, що в цих краях повно всіляких чудовиськ, – глузував сам із себе юнак. – Але я зовсім не проти, якщо вони й надалі не траплятимуться нам на шляху.

Полонена жінка більше йому не снилася. І як не намагався Ерагон побачити її, але в камері жінки вже не було. Щоразу, проїжджаючи якесь містечко або село, юнак перевіряв, чи немає там в’язниці. Якщо ж в’язниця була, тоді він перевдягався, щоб його не впізнали, і проникав на її територію. Жінки ніде не було. Трохи нерегодом він змушений був удаватись до більш вигадливого перевдягання, адже дорогою дедалі частіше траплялися листівки з його іменем та описом, які пропонували чималу винагороду за впійманого злочинця.

Прямуючи на північ, мандрівники неухильно наближалися до столиці краю, міста Урубейн. Довкола лежала густо заселена місцевість, і залишатись непоміченим ставало все важче й важче. Солдати патрулювали дороги, а мости ретельно охоронялися. Лише за кілька днів виснаженим фізично й морально мандрівникам нарешті пощастило проминути столицю. Коли вони, уникнувши небезпеки, опинилися за Урубейном, перед ними лежала широка рівнина, та сама, яку Ерагон перетнув, покидаючи Паланкурську долину. Тільки тепер він був на її протилежному боці. Не заходячи далеко в долину, мандрівники продовжили свою подорож на північ, просуваючись уздовж ріки Рамр.

Якраз цими днями Ерагонові виповнилося шістнадцять років. У Карвахолі з цього приводу влаштували б справжнє свято, але тепер про це годі було мріяти. Юнак навіть не сказав про це Мертагу.

Сапфірі теж було майже півроку. Вона неабияк виросла, і здійматися в повітря їй було дедалі важче. Ікла, що стирчали з пащеки дракона, були завтовшки з Ерагонів кулак і такі ж гострі, як лезо Зарока.

Нарешті настав день, коли Ерагон зміг зняти пов’язку з поламаних ребер. На боці залишився один маленький рубець – там, де чобіт разака розпоров шкіру. Сапфіра тривожно спостерігала, як хлопець випростався – спочатку обережно, а потім вільніше, і не відчув звичного болю. Задоволено погравши м’язами, він лише іронічно гмукнув, хоча, якби Бром був живий, юнак би стрибав від щастя, радіючи своєму зціленню.

Одягнувши сорочку, Ерагон повернувся до маленького багаття, яке вони розвели край дороги. Біля вогнища сидів Мертаг. Він вирізав собі якусь палицю. Коли Ерагои дістав меча, Мертаг одразу захвилювався.

– Тепер, коли я одужав, ти часом не хочеш трохи повправлятися? – спитав його Ерагон.

– На бойових мечах, чи що? – вражено вигукнув Мертаг. – Та ми ж повбиваємо одне одного!

– Дай-но мені свій, – попросив Ерагон. Узявши зброю, він зачарував край леза так, як його навчив Бром. Мертаг неабияк здивувався, але юнак поспішив його запевнити, що після вправ миттю поверне бойові якості меча.

– Ну що ж, гаразд, – сказав Мертаг, зважуючи зброю в руці.

Ерагон пішов у наступ. Їхні мечі зустрілися в повітрі. Відскочивши, юнак знову зробив випад і ось уже сам почав відбивати удари, що їх, пританцьовуючи, завдавав Мертаг.

– А він таки нівроку спритний! – промайнуло в Ерагоновій голові.

Вони билися дуже довго, то відступаючи, то наступаючи один на одного, і кожен намагався за будь-яку ціну перевершити суперника. Після серії вдалих ударів Мертаг несподівано розреготався. Виходило так, що вони не могли перемогти одне одного, бо володіли однаковою технікою бою. Вони навіть втомилися одночасно! Юнаки посміхалися, вихваляли вправність один одного й продовжували битись, аж доки їхні руки не налилися свинцем, а по спинах не почали збігати струмочки поту.

– Годі, зупинися! – нарешті гукнув Ерагон, і Мертаг справді зупинився із занесеним над головою мечем. Важко дихаючи, юнаки посідали на землю. Жоден поєдинок із Бромом не був для Ерагона таким виснажливим.

– Це неймовірно! – перевівши подих, сказав Мертаг. – Я все життя вивчав мистецтво бою на мечах, але ще жодного разу не зустрічав такого воїна, як ти! Якби ти схотів, то міг би стати вчителем двобою при самому королівському дворі.

– Та й у тебе виходить некепсько, – важко дихаючи, відповів на те Ерагон. – Той чоловік, який тебе навчав… Здається, його звати Торнак? Він міг би заробити купу грошей, відкривши фехтувальну школу. Люди з усієї Алагезії приїздили б повчитися в нього…

– Він помер, – сказав Мертаг.

– Мені дуже шкода, – сумно відповів Ерагон.

Від цього дня вечірнє вправляння на мечах стало для юнаків звичною справою, і завдяки йому вони залишалися міцними й загартованими, наче пара клинків. Одужавши, Ерагон поновив також свої заняття з магії. Мертага це дуже зацікавило, а незабаром з’ясувалося, що він і сам непогано розуміється на магічних вправах, от лишень не завжди вміє скористатися своїми знаннями. А коли Ерагон, вдосконалюючи навички, розмовляв прадавньою мовою, Мертаг уважно слухав свого друга, час від часу питаючи в нього про значення того чи іншого слова.

Нарешті коні наших мандрівників зупинилися в передмісті Джиліда. Юнакам знадобився майже місяць, щоб дістатися сюди, і за цей час весна вже остаточно вступила в свої права. Ерагон відчував, що впродовж мандрівки дуже змінився, став сильнішим і розважливішим. Він часто згадував Брома, розмовляючи із Сапфірою, але здебільшого намагався не торкатися болісних спогадів.

Здалеку Джалід здавався заплутаним лабіринтом дерев’яних будівель, з якого час від часу долинав собачий гавкіт. У повітрі зависла пелена блакитного диму. Загалом беручи, ця місцина більше нагадувала тимчасову стоянку кочівників, аніж справжнє місто. Неподалік Джиліда виднілися туманні обриси озера Ісенстар.

Щоб почувати себе в безпеці, мандрівники вирішили розбити табір за дві милі від міста. Коли вечеря вже варилася на вогні, Мертаг сказав:

– Знаєш, я не думаю, що саме ти маєш іти до Джиліда.

– Це ще чому? – здивувався Ерагон. – Я перевдягнусь. До того ж, Дормнад схоче побачити гедвей ігназія, аби впевнитися, що я таки справді вершник.

– Може, воно й так, – стояв на своєму Мертаг, – але ти потрібен імперії куди більше, ніж я. І якщо схоплять мене, то це буде півбіди. А ось тебе відразу ж потягнуть до короля й неодмінно закатують. Якщо, звісно, ти не станеш на його бік. Не забувай, що в Джиліді постійно перебуває королівське військо, яке займає майже все місто. Іти туди – означає іти на вірну смерть.

Трохи повагавшись, Ерагон вирішив порадитись із Сапфірою. Та спочатку оповила парубка хвостом, а потім уляглася поруч.

– Навряд чи я скажу тобі щось нове, – нарешті відповіла вона. – Мертаг має рацію. Значно розумніше буде піти саме йому, бо він не ризикує накласти головою, як ти. А Дормнаду можна все переказати на словах. Гадаю, що він повірить.

– Але я не хочу наражати хлопця на небезпеку через мої власні проблеми! – обурився Ерагон. Утім, добре все обмізкувавши, він усе-таки погодився, щоб до міста пішов Мертаг.

– Знай, якщо тебе схоплять, я прийду на допомогу, – запевнив він юнака.

– Тоді це стане легендою! – розреготався той. – Історія про те, як невідомий вершник сам-один розгромив усе королівське військо!

– Може, ти хоч до завтра почекаєш? – буркнув Ерагон.

– Навіщо? Чим довше ми тут будемо ховатись, тим більше шансів, що нас викриють. Якщо цей Дормнад знає шлях до варденів, тоді навіщо зволікати? Гадаю, нам зовсім не обов’язково сидіти під Джилідом іще кілька днів.

– Він, як завжди, має рацію, – погодилась Сапфіра, переказавши Ерагонові послання для Дормнада, яке той одразу ж передав Мертагові.

– Гаразд, – весело сказав Мертаг, поправляючи на поясі меч. – Гадаю, за кілька годин я повернуся. Дивіться, залиште мені хоч що-небудь попоїсти.

Помахавши рукою, він скочив на свого Торнака й помчав геть. Збентежений Ерагон усівся біля багаття чекати.

Утім, час спливав, а Мертага все ще не було. Ерагон із мечем у руці тривожно походжав довкола згаслого багаття, та й Сапфіра не зводила очей зі шляху, що вів на Джилід. Жоден із них не висловлював своїх побоювань, але Ерагон потроху почав готуватися до втечі, на той випадок, якщо за ними пошлють із міста загін вояків.

– Поглянь! – раптом гукнула Сапфіра.

Ерагон рвучко озирнувся. Від міста до них щодуху мчав вершник.

– Не подобається мені це, – пробубнів юнак, вилазячи на дракона. – Готуйся злітати.

– Я завжди готова, – почув він у відповідь.

Тим часом верхівець наближався. Ерагон уже впізнав у ньому Мертага, якого, здається, ніхто не переслідував, проте він щосили хльоскав свого коня. Домчавши, юнак стрімголов влетів до табору, витягуючи на ходу меча.

– Що трапилось? – гукнув Ерагон.

– Хіба за мною ніхто не гнався? – озирнувся Мертаг.

– Ні, ми нікого не бачили.

– Це добре, – почав заспокоюватись юнак. – Тоді дайте мені попоїсти, перш ніж я про все розповім. Я помираю з голоду!

Схопивши миску, він заходився жадібно хлебтати холодну юшку.

– Дормнад погодився зустрітися з тобою завтра вранці, – нарешті сказав він Ерагонові. – Якщо він переконається, що ти справжній вершник, то відразу ж відведе тебе прямо до варденів.

– І де ж ми маємо зустрітися? – спитав нарубок.

– Он на тому пагорбі край шляху, – показав рукою Мертаг.

– Ну, а з тобою що сталося?

– Усе дуже просто, – відповів голодний посланець, виливаючи собі залишки юшки. – Один чолов’яга впізнав мене на вулиці, тож довелося дати драла.

– Ти думаєш, він тебе викаже? – захвилювався Ерагон.

– О, коли б ти його знав! – посміхнувся юнак. – Звісно, він розбовкає про це на весь світ. Але зараз важить те, до кого саме потрапить звістка про мене. Якщо вона дійде до верхівки, то нам усім буде непереливки!

– Навряд чи нас стануть шукати проти ночі, – засумнівався Ерагон. – А вранці ми вже вирушимо звідси на зустріч із Дормнадом.

– Ні, до нього ти підеш сам, – відповів Мертаг. – Я не хочу до варденів.

Ерагон сумно глянув на схвильованого посланця. Насправді йому дуже хотілося, щоб він залишився, адже під час подорожі юнаки міцно подружили. Ерагон хотів був заперечити, але Сапфіра його зупинила, мовляв, краще буде почекати до ранку.

– Як скажеш, – похмуро погодився юнак.

Уранці Ерагон прокинувся від знайомого лоскоту на долоні. Здавалось, ніщо не віщувало біди, але якась тривога не давала йому спокою, відволікаючи юнакову увагу від біжучих справ. Він пристебнув меча до пояса й нечутно звівся на ноги.

– Що сталося? – спитав дракон.

– Я ще не знаю, – тихо відповів Ерагон.

Сапфіра й собі збентежено витягла шию, роззираючись довкола.

– Я чую запах коней, – раптом сказала вона. – Але вони не рухаються, а якось дивно смердять.

Ерагон тихо підійшов до Мертага й поторсав його за плече. Той миттю підскочив, вихопивши з-під ковдри ножа, й спантеличено озирнувся. Ерагон жестом наказав йому мовчати, а потім тихо прошепотів:

– Десь тут неподалік зупинилася кіннота.

Мертаг мовчки дістав свого меча, й обидва юнаки стали обабіч дракона, готові до нападу. Доки вони чекали, навколо розвиднілось і десь зовсім поруч боязко забелькотіла білка…

Аж раптом розлючене ричання змусило Ерагона рвучко розвернутись, високо піднявши меча – величезний ургал, непомітно підкравшись, стояв на краю їхнього табору й грізно вимахував зброєю. «Звідки він тут узявся? – промайнуло в юнаковій голові. – Адже ніде не було їхніх слідів!»

«Брісінгр!» – вигукнув юнак, покликавши магічну силу для першого удару. Обличчя ургала зблідло від жаху, і він зник у спалаху блакитного вогню. На всі боки бризнула кров і полетіли шматки обпаленого тіла. Несподівано позаду грізно заревіла Сапфіра, і краєм ока хлопець помітив, як цілий гурт потвор уже встиг оточити дракона. Виходить, поява першого ургала була тільки обманним маневром!

А поруч уже лунав брязкіт металу: це Мертаг безстрашно атакував ворогів. Ерагон хотів був приєднатися до нього, та назустріч юнакові вискочило відразу четверо монстрів, один з яких уже замірився вдарити хлопця мечем. Пригнувшись, Ерагон вразив ургала ще одним закляттям, другого рубонув мечем, а третього дістав важким руків’ям. І тієї ж миті, вимахуючи палицею, на нього налетів іще один, і від його ударів юнак уже не встиг ухилитися.

– Сапфіро, тікай! – крикнув Ерагон, і враз йому в очах потемніло, а світ розлетівся на тисячу шматків.