Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 29 страниц)

– І при цьому залишатись незалежним? – в’їдливо спитав юнак. – Ти що, гадаєш, ми зможемо залишитись незалежним від усіляких там ватажків?

– Ну, поки що Аджихад нас поважає, а далі побачимо, – озвався дракон. – Хоча пізніше дружби з потрібними людьми нам просто не уникнути.

Корінь мандрагори та язик тритона

Уранці Ерагон чи не вперше за останній час почував себе в безпеці. Сапфіра дрімала на своїй подушці, й було чутно, як вона розмірено дихає. Хлопцеві було затишно, він не відчував голоду й міг спати, скільки заманеться. Душевна напруга, яка з’явилася після смерті Брома, нарешті таки вщухла.

– Мені більше не треба боятися, – радів Ерагон. – Хіба що я не знаю, як там справи в Мертага.

Цю справу потрібно було негайно вирішити.

Трохи перегодом юнак згадав і про Арію. Замріявшись, він мимохіть глянув на вихід з печери. Там сидів величезний котисько, умиваючись і час від часу позираючи на нього.

– Солембуме? – здивовано запитав Ерагон.

– А то хто ж? – позіхнув пухнастий гість і звернувся до хлопця: – Ну, то ти йдеш?

Хлопчак глянув на Сапфіру, яка прокинулась і уважно за ними спостерігала.

– Іди, – сказала вона Ерагонові. – Зі мною все буде гаразд.

Дочекавшись хлопця, кіт різко вивернувся й кинувся в арку, що вела до Тронжхейма. Ерагон поспішив за ним. Спустившись на поверх нижче, він невдовзі вийшов до Вол Турін, Нескінченних Сходів.

Тепер парубок опинився на відкритій галереї, яка плавно повертала ліворуч, оминаючи центральну залу Тронжхейма. Між вузькими колонами, які підтримували арки, було видно Ісідар Мітрім, що виблискував десь угорі. На кожному поверсі зали збільшувалися, а сходи, пронизуючи десятки галерей, зникали у невідомість. Жолоб для швидкого пересування гномів тягнувся із зовнішнього боку сходів. Біля нього було звалено шкіряні килими для їзди. Праворуч Ерагон помітив якийсь темний коридор, в який і прямував Солембум, вимахуючи хвостом.

– Зажди! – гукнув юнак до кота, але той уже чкурнув за ріг.

Захеканий Ерагон наздогнав Солембума вже біля дверей, де кіт, муркнувши, всівся на долівку й почав його чекати. Мабуть, це був умовний знак, бо двері прочинилися, і парубкові не залишалося нічого іншого, як увійти всередину.

Ерагон опинився в незвичній анфіладі, яка складалася з двох кімнат, прикрашених настінним різьбленням. Тут було тепло й вогко, скрізь горіли світильники, а неподалік стояло величезне ліжко під балдахіном.

У центрі кімнати, на зручному стільці сиділа давня приятелька Анжела. Замість привітання вона просто посміхнулася до Ерагона.

– А ти що тут робиш? – здивувався юнак.

– Сідай поруч, і я все тобі розкажу, – відповіла знахарка, відкладаючи своє в’язання. – Але тут лише один стілець, і на ньому сиджу я, тож тобі доведеться посидіти на долівці.

Спантеличений хлопець умостився між двома бутлями із зіллям.

– Отже, – почала Анжела, – ти таки й справді вершник. Я давно про це підозрювала, хоч і не була впевнена. Натомість Солембум знав, але нічого мені не сказав. Ще тоді, коли ти розповів про Брома, я мала б це помітити, але нехай… До речі, Сапфіра… Мені подобається це ім’я, воно дуже личить драконові.

– Бром загинув, – відповів Ерагон. – Його вбили разаки.

– Он як, – похитнулась відьма. – Віриш, мені дуже шкода.

– Але ти не здивована, – гірко зауважив юнак. – Це тому, що ти передбачила його смерть?

– Тоді я ще не знала, чия це буде смерть, – заперечила Анжела. – Але я справді не здивована. Я бачилась із Бромом лише кілька разів, і він не вітав моїх магічних вправ. Його це дратувало.

– У Тейрмі ти пожартувала з його долі? – спохмурнів Ерагон. – Навіщо?

– Далеко в майбутнє зазирати не можна, – пояснила знахарка. – Тому я точно не знала, що його чекає. Як би тобі пояснити… Над Бромом висіло прокляття, і він був приречений на поразку, хоча й не з власної вини. Йому випала доля бути вершником, але він втратив свого дракона. Любив жінку, але ця любов її згубила. Так, він вимуштрував тебе, але врешті-решт і тут зазнав поразки. Єдине, чого він досяг, так це смерті Морзана, якого переміг у бою.

– Бром ніколи не згадував про жодну жінку, – здивувався хлопець.

– Людина, яка розповіла мені про це, не могла збрехати, – знизала плечима Анжела. – Але різне бува. Життя триває, і ми не повинні турбувати мертвих.

Повернувшись до в’язання, знахарка поринула в перервану роботу.

– Ну що ж, гаразд, – підвівся Ерагон. – Але як ти опинилась у Тронжхеймі?

– Нарешті хоч одне слушне запитання! – відгукнулася знахарка. – Згадавши Брома під час твого минулого візиту, я ніби поринула в минуле. А далі пішли чутки про вершника, за яким полює імперія. А потім іще ці згадки про драконяче яйце варденів… Тож я зачинила крамницю й приїхала сюди, аби про все дізнатися самій.

– То ти знала про яйце? – вражено спитав Ерагон.

– Ну звісно, знала, – відповіла Анжела. – Я ж не дурна і багато чого знаю про всіх. Ось і тут я лише місяць, а мені вже все наперед відоме. Здається, тутешнім мешканцям незабаром доведеться загинути. А чого шкодувати? Ці гноми, що століттями куйовдяться у своїх печерах, не дуже-то й переймаються власним майбутнім. От хіба що гриби у Фартхен Дурі справді чудові…

– І чого ж ти й досі тут? – сумно посміхнувся хлопець.

– Того, що люблю бувати там, де спекотно, – відказала знахарка. – До того ж, Солембум подався слідом за тобою, а мені без нього стало нудно. Ну, а що цікавого сталося за цей час із тобою?

Зітхнувши, Ерагон коротко розповів про свої пригоди, не оминувши увагою й зустріч із Мертагом.

– Мертаг? – вигукнула Анжела.

– Я й так знаю, хто він, – сказав юнак. – Давай я закінчу, а потім ти будеш говорити, скільки захочеш.

Дослухавши розповідь, Анжела поринула в задуму, навіть не помітивши, як Солембум стрибнув їй на коліна й переможно глянув на Ерагона.

– Так, це справді вражаюче, – нарешті озвалася знахарка, погладжуючи кота. – Галбаторікс об’єднався з ургалами, а Мертага викрито… Погодься, з цим хлопцем слід бути дуже обережним.

– Мертаг був мені вірним другом, – заперечив Ерагон.

– Все одно стережися, – наполягала Анжела. – І ще цей Смерк… Гадаю, тепер він є основним ворогом варденів, незважаючи на підступного Галбаторікса. Я ненавиджу його, він практикує магію, ще гіршу за чорну. Я би власноруч вирізала його серце тупою шпилькою й викинула б свиням!

– Я не зовсім розумію, – спохмурнів юнак, вражений запалом знахарки. – Бром казав, що Смерк належить до тих магів, що користуються зіллям. Чому ж тоді він гірший за інших?

– Тому, – пояснила Анжела, – що заклинає не зілля, як усі маги, але людей, яких дурманить. До того ж, Смерка дуже важко знищити. Гадаю, тобі відомо, що це пощастило зробити лише двом – Лаетрі Ельфу й Іристаду-вершнику.

– Чув, – кивнув Ерагон, роззираючись кімнатою. – Але чому ти живеш так високо? Невже так зручніше?

– Сказати тобі правду? – гірко посміхнулася відьма. – Я ховаюся. Справа в тому, що тут місцеві швидко дізналися, хто я насправді. І тепер просять, аби я зі своєю магією приєдналася до них. Особливо надокучливі близнюки. Урешті-решт, я пообіцяла перетворити цих людців на жаб, але це не подіяло.

– Ти теж дозволила близнюкам читати свої думки? – спитав Ерагон. – Бо мене без цього не хотіли пускати до Фартхен Дура.

– Вони б не наважились, – пирснула Анжела. – Хай тільки спробують, і миттю застрибають жабами! Утім, не кажи їм, що ти мене бачив, бо знову доведеться переїздити… Вибач, я мушу йти, бо моє вариво з кореня мандрагори та язика тритона вже закипає. Але обов’язково заходь, як буде вільна хвилька.

– Гаразд, – пообіцяв юнак, прощаючись. Зістрибнувши з колін хазяйки, Солембум провів гостя до виходу й повернувся пильнувати за варивом.

Візит до короля гори

У фортеці на Ерагона чекав незнайомий гном.

– Арджетламе! – буркнув він. – Тобі час іти до Орика.

Побачивши Сапфіру, що виходила з печери з мечем у пазурах, він миттю дав драла.

– Навіщо мені зброя? – збентежився юнак.

– Вершники мають завжди носити при собі меч, – наполіг дракон. – Можливо, Зарок і має криваву історію, але тебе це не обходить.

– Ти впевнена? – спитав Ерагон. – Пригадуєш, Аджихад попереджав, мовляв, мені не варто з’являтися на люди із Зароком.

– Кажу ж тобі, бери! – вигукнула Сапфіра. – І не дозволяй будь-кому вчити себе, що треба робити!

– Добре, як знаєш, – погодився хлопець, вішаючи на пояс меч і вилазячи драконові на спину. По дорозі він розповів Сапфірі про свою зустріч із Анжелою-знахаркою.

Під брамою Тронжхейма на них уже чекав Орик.

– Ходімо, мерщій! – збуджено загукав гном до прибульців. – Король Ротгар негайно хоче вас бачити!

– Де ми зустрінемось? – спитав Ерагон, не звертаючи уваги на злякані погляди вельмож, які обступили Сапфіру.

– У тронній залі, під містом, – відказав гном, тягнучи хлопця коридором. – Шануй його, інакше він розлютиться. І добре подумай, перш ніж щось сказати.

Біля входу до зали стояли гноми-вартові, які, побачивши прибульців у супроводі дракона, грюкнули своїми кирками об підлогу, сповіщаючи про їхній прихід. Тієї ж миті двері розчинилися, впустивши прибульців до королівської зали, яка була величезною печерою. Углибині цієї печери, між безліччю сталактитів упереміш зі статуями великих правителів, було видно трон. Король гномів Ротгар велично сидів на ньому, заправивши білу бороду за пояс і скидаючись на пам’ятник своїх уславлених пращурів. На його голові був золотий шолом, прикрашений коштовним камінням, а груди прикривала бойова кольчуга, на колінах лежав величезний молот із вирізьбленим символом роду Ориків. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

Вітаючись, Ерагон став на одне коліно, тим часом Сапфіра залишалась непорушного.

– Підведися, вершнику, – пролунав низький голос. – Мені не треба кланятись.

Випроставшись, юнак зустрівся з Ротгаром поглядом.

– Аз кнурл деімі лано! – сказав той нарешті, уважно розглядаючи прибульця. – Пам’ятай, каміння теж змінюється, як говорить стара приказка. Отже, я не зустрівся з тобою раніше, як це зробив Аджихад, бо мав справи з внутрішніми ворогами. Вони вимагали, щоб тебе було вигнано з Фартхен Дура. Утім, я переконав їх у тому, що з вершником не можна так поводитись.

– Дякую, – зніяковів Ерагон. – Я й не думав, що мій приїзд зчинить стільки галасу.

Король кивнув і показав рукою на статуї.

– Вершнику Ерагоне, – промовив він. – Поглянь туди, де вічно застигли на троні мої попередники. Їх було сорок один, а я сорок другий. Перший король, славетний Корган, правив вісім тисяч років тому. Коли прийде час, я посяду серед них своє місце… Але до того часу гноми правитимуть Фартхен Дуром, бо вони старші за ельфів і драконів.

При згадці про драконів Сапфіра невдоволено засовалась на місці.

– Отож, я старий навіть за нашими мірками, – вів далі Ротгар. – Я бачив і славу, і занепад вершників, приймав у цих стінах їхнього останнього ватажка Враеля. Дуже мало залишилось тих, хто пам’ятає ці благословенні часи. Але я не забув. І добре пригадую, що тоді можна було виходити у світ без зброї. Вершники оберігали громадський спокій. А тепер ти, прийшовши до нас, нагадав мені про минуле… Скажи чесно, чого тобі треба у Фартхен Дурі? Я знаю, чому імперія полює на тебе, але що ти збираєшся робити тепер?

– Ми із Сапфірою просто хотіли відпочити, – відповів Ерагон. – Ми не завдамо вам шкоди, адже самі шукаємо притулку. Отож, якщо Аджихад не відішле нас до ельфів, ми воліли б залишитись тут.

– Виходить, ви ховаєтесь? – спитав Ротгар. – Хочете забути всі негаразди, пов’язані з імперією, і спочивати на лаврах?

– Аж ніяк! – обурився хлопець. – Ви повинні знати, що я маю достатньо вагомі причини для боротьби з імперією. І я можу допомогти тим, хто потерпає від Галбаторікса, бо маю для цього магічну силу.

– А що про це думає твій дракон? – спитав король, явно вдоволений з Ерагонової відповіді. – Чому він тут?

«Перекажи йому, – скривилась Сапфіра, – що я хочу крові своїх ворогів і з нетерпінням чекаю того дня, коли ми полетимо на битву з Галбаторіксом. Я не маю жодного жалю ані до зрадників, які знищили драконячі яйця, ані до їхнього брехливого короля. Він сто років тримав мене в яйці, а тепер тримає в неволі двох моїх братів. І ще скажи, що я вірю в тебе».

Ерагон докладно переповів королеві Сапфірину промову, від якої той аж роззявив рота.

– Бачу, дракони не змінюються! – вигукнув Ротгар. – До речі, це стосується й людей. Наприклад, ти знаєш, чому цей трон такий незручний? Щоб ніхто на ньому довго не засиджувався! От і я зовсім не шкодуватиму за ним, коли настане час. А ти, Ерагоне, чи ти часом не хочеш посісти місце Галбаторікса, щойно воно звільниться?

– Мені не потрібна корона, – відповів на те парубок. – Досить з мене й обов’язків вершника. Звісно, якщо не буде кому правити, то…

– Авжеж, ти був би гідним правителем, – погодився Ротгар. – Але не тепер, Ерагоне. Часи хоробрих вершників давно минули… До того ж, я бачу в тебе меч нашого ворога. А ще подейкують, нібито ти подорожуєш із сином клятвопорушника. Дай-но я гляну на твою зброю.

Ерагон шанобливо передав Зарок у руки королю. Той жадібно схопив меча й уважно оглянув видовжене червоне лезо.

– Гарно зроблене, – похвалив він. – Узагалі, ельфи дуже рідко кують мечі, бо більше полюбляють лук і стріли, але якщо вже вони беруться за таку справу, то в них виходить просто неперевершено. Утім, мені важко бачити цей меч у своєму королівстві. Можливо, твоя власна вдача змінить його криваву пам’ять.

Повертаючи зброю хлопцеві, король ніби між іншим спитав:

– Чи добре тобі прислужився мій племінник?

– Хто це? – здивувався юнак.

Ротгар звів густі брови.

– Орик – син моєї молодшої сестри, – пояснив король. – Він служить в Аджихада, виявляючи у такий спосіб мою пошану до варденів. Хоч наразі він, здається, знову повернувся під мою опіку. Я чув, що ти захищав його перед Аджихадом?

– Було таке, – трохи розгубився Ерагон. – Але, повірте, кращого провідника я ще ніколи не зустрічав.

– Це добре, – посміхнувся влещений Ротгар. – На жаль, я більше не маю часу, аби продовжити нашу розмову, – на мене чекають радники. Але, якщо надалі тобі буде потрібна допомога гномів, то знай, що спочатку її треба заслужити. Ми нічого не забуваємо, але зараз важать не слова, а вчинки.

– Я пам’ятатиму про це, – запевнив юнак, вклоняючись на прощання.

– Тоді можеш іти, – милостиво кивнув Ротгар.

Ерагон і Сапфіра неквапом вийшли з королівської зали. Схвильований Орик чекав на них за дверима.

– Ну, як пройшло? – тихо вигукнув він. – Вас добре прийняли?

– Здається, так, – відповів Ерагон. – Але ваш король дуже поміркований.

– Тому він і править так довго, – задоволено відзначив гном.

«Я б не хотіла сваритися з ним», – подумки озвалась до хлопця Сапфіра.

«Я теж не хочу, – відповів юнак. – Навіть незважаючи на те, що він не любить драконів, хоч і не показує цього».

«Тому, що дуже мудрий, – гмукнула Сапфіра. – Мабуть, його королівська величність помітили, що ледве сягають мені коліна, ось і не розводились багато про свою нелюбов».

Коли вони йшли центром Тронжхейма, Орик нарешті сказав:

– Знаєш, твоє вчорашнє благословення справило неабияке враження на варденів. Місто гуде, наче вулик. Дівчинку, якої торкнулась Сапфіра, уже проголосили майбутньою героїнею й розмістили її разом з опікуном у найкращих покоях. Мешканці тільки й говорять про це диво. Тепер усі матері шукають тебе, аби ти благословив ще й їхніх дітей.

– То що ж мені робити? – захвилювався Ерагон і нишком озирнувся.

– Не виходь із фортеці, то й не потрапиш на очі жінкам, – порадив гном.

Але хлопець іще не збирався повертатися до печери, йому хотілося погуляти містом разом із Сапфірою. Тепер, коли вони були поза межами імперії, не було жодної причини гуляти нарізно.

«Може, у тебе є якісь інші справи?» – спитав юнак у Сапфіри.

«Даруй, мені треба повернутися до фортеці, – вибачилась та. – У мене важлива зустріч. А ти можеш собі гуляти, скільки заманеться».

«Добре, погуляю, – розчаровано відказав Ерагон. – А з ким ти маєш зустріч?»

Але Сапфіра, йдучи геть, лише грайливо підморгнула йому на прощання.

– Непогано було б десь поснідати, – звернувся хлопець до Орика, коротко пояснивши йому причину Сапфіриного відходу. – А потім оглянути цей дивовижний Тронжхейм. До завтра про жодні тренування навіть чути не хочу.

– Добре-добре, – догідливо сказав гном. – Можливо, спочатку відвідаємо місцеву бібліотеку? Вона досить стара, і в ній є багато цінних пергаментів. Тобі буде цікаво дізнатися про давню історію Алагезії, ще не сплюндрованої Галбаторіксом.

– Гаразд, ходімо, – погодився Ерагон, згадавши Бромові уроки. Цікаво, чи не забулись вони?

– Тоді вперед! – зрадів проводир.

Після сніданку вони рушили до бібліотеки безліччю коридорів і переходів. А коли нарешті дійшли, то Ерагонові здалося, що він потрапив у ліс. Височенні колони підпирали стелю. Між колонами тяглися книжкові шафи, зроблені з чорного мармуру. У самій залі вишикувались ряди кам’яних столів, біля яких стояли лавочки.

– Це спадщина нашого народу, – кивнув Орик на велетенську книгозбірню. – Тут зберігаються королівські літописи, пісні й історії, складені нашими оповідачами. Справжні скарби, як бачиш. Хоча бракує ельфійських книжок – вони дбають про свої таємниці.

– А як довго тут можна бути? – спитав зачудований юнак.

– Скільки захочеш, – відповів гном. – Питай мене, коли схочеш про щось дізнатися.

Ерагон почав благоговійно переглядати старі фоліанти, спиняючись на книжках із цікавою назвою або заманливою обкладинкою. Як це не дивно, але гноми користались тим самим рунічним письмом, що й люди. Після тривалої перерви юнакові було дуже важко читати. Він повільно переходив від однієї шафи до іншої, просуваючись вглиб величезної скарбниці словесності. Нарешті, його увагу привернули поезії Дондара, десятого короля гномів.

Ерагон пильно вивчав віршовані рядки, аж раптом неподалік залунали чиїсь кроки. Лаючи себе за таку необачність, юнак причаївся за шафою. Він чув, що крокують двоє. Тоді Ерагон вирішив прослизнути між колонами, та несподівано налетів на близнюків.

Зверхньо глянувши на захеканого хлопця, двійко огрядних посланців глузливо вклонилися.

– А ми якраз шукали тебе, – сказав один із них гортанним голосом, що чимось нагадував голос разаків.

– Для чого? – спитав Ерагон, подумки покликавши Сапфіру.

– Ми просто хотіли вибачитись за колишнє, – з удаваною покорою мовив один із близнюків, – а також виказати тобі нашу пошану.

«Стережися!» – озвалася здалеку Сапфіра.

– Та ні ж бо, – посміхнувся юнак, збагнувши правила гри. – Це я маю вам дякувати за гостинність. Адже без вашої згоди мене б не пустили у Фартхен Дур. – І парубок вклонився якомога глузливіше.

– Ми цінуємо твою думку про нас, – почув він дещо роздратований голос у відповідь. – Така поважна особа дякує нам… Ми в боргу перед тобою за добре слово.

– Я не забуду про це, коли прийде час, – відповів Ерагон.

«Дивись, не перегравай, – знову застерегла Сапфіра. – Вони слідкують за кожним твоїм словом і в майбутньому не пробачать тобі цих жартів».

«Та як же тут втриматись!» – весело відгукнувся хлопець.

– Але, вершнику, ми шукали тебе зовсім не через це, – споважніли близнюки. – Річ у тому, що у Тронжхеймі існує певне коло людей, які практикують магію. Ми називаємось Ду Врангр Гата, або ж…

– Звивиста стежка, я знаю, – урвав їх Ерагон, пригадавши Анжелу з її плітками.

– Твої знання давньої мови вражають, – вклонилися близнюки. – Але наразі йдеться не про це. Наші люди чули про твої подвиги й пропонують тобі приєднатися до них. Для тебе самого це теж було б дуже корисно.

– Чому це? – здивувався юнак.

– Ми маємо чималий досвід у магічній практиці, – завели свою пісню близнюки. – І залюбки б навчили тебе новим закляттям, що впливають на владу й сприяють здобуттю слави… Натомість ти поділився б своїми знаннями.

– А, тепер розумію, чого вам треба, – роздратовано сказав Ерагон. – Гадаєте, я такий дурний? Ні, я не вчитиму вас тому, чого навчив мене Бром. Певно, ви дуже злі, що й досі не змогли прочитати мої думки?

– Не треба з нами жартувати, хлопчику! – улесливий тон близнюків миттю зник. – Ми зможемо перевірити твою магічну силу. Але не забувай, що неправильно сказане закляття вбиває! Хоч ти і вершник, але нас двоє, і ми вдвічі сильніші за тебе!

– Добре, я подумаю над вашою пропозицією, – опанувавши себе, відповів юнак.

– Тоді вже завтра ми чекатимемо на твоє рішення. Сподіваємось, воно буде правильним.

Потому Близнюки неквапом вийшли з бібліотечної зали.

«Хай там чим вони займаються, але я ніколи не стану одним із Ду Врангр Гата!» – подумки вигукнув Ерагон.

«Ти повинен поговорити з Анжелою, – озвалась Сапфіра. – Вона мала справу з близнюками і, напевно, зможе підказати тобі щось таке, що знешкодить їхню лиху силу».

«Непогана ідея», – погодився хлопець і пішов шукати свого гнома-проводиря.

Він застав Орика за гострінням бойової сокири і сказав, що негайно хоче повернутись у фортецю. Той миттю провів Ерагона до воріт, де на нього вже чекала Сапфіра, як завжди, оточена натовпом.

– Цю проблему треба одразу ж вирішити, – сказала Сапфіра, коли вони прибули на місце. – Інакше близнюки й далі тебе залякуватимуть.

– Знаю, – відповів Ерагон. – Але вони й справді дуже небезпечні. Не наробити б дурниць…

– Ти теж можеш бути небезпечним супротивником, – зауважив дракон. – Чи ти вирішив здатися без бою?

– Не зовсім так, – похитав головою хлопець. – Я обов’язково скажу їм завтра, що не вступатиму до їхнього Ду Врангр Гата.

Залишивши дракона в печері, Ерагон вийшов із фортеці. Він хотів побачитися з Анжелою, але не міг одразу згадати, де та мешкає. Солембума ж поблизу не було… Тому юнак бездумно блукав коридорами, сподіваючись випадково надибати знахарку.

Провештавшись безкінечними переходами майже до вечора, юнак втратив будь-яку надію зустріти Анжелу й повернувся до печери. Біля входу він раптом почув, як Сапфіра з кимось розмовляє.

«Сапфіро, – подумки гукнув він, оголюючи меча. – Хто там у тебе?»

«Цс жінка, – озвався дракон. – Можеш заходити».

І справді, посеред печери стояла молода дівчина, зацікавлено розглядаючи Сапфіру. На вигляд вона мала років сімнадцять. На ній була темно-червона сукня, а на грудях висів інкрустований коштовним камінням кинджал у шкіряних піхвах.

Ерагон здалеку спостерігав за дівчиною, яка не помітила його появи.

– То чи не підкажете ви, де можна знайти вершника дракона? – спиталася дівчина в Сапфіри.

– Я тут, – тихо сказав юнак.

Дівчина миттю обернулася й злякано вчепилася в кинджал. У неї було дуже миле личко:

з мигдалеподібними очима, пухкими губами й округлими вилицями.

– Мене звати Насуада, – опанувавши себе, чемно вклонилась вона.

– Ну, а хто я, ви вже знаєте, – кивнув у відповідь Ерагон. – Але чого вам треба?

– Мій батько Аджихад прислав мене до вас із повідомленням, – посміхнулась дівчина. – Хочете його почути?

– Звісна річ, – сказав Ерагон, вражений тим, що ватажок варденів виявився сімейною людиною.

Відкинувши пишне волосся, Насуада урочисто промовила:

– Він радий, що у вас усе гаразд, але хоче попередити, що ваші дії на зразок вчорашнього благословення, не призведуть до добра. Скорше навпаки, вони створюють усе нові й нові проблеми. Також ви маєте негайно розпочати тренування, адже треба випробувати вашу силу перед зустріччю з ельфами.

– І ви піднялися сюди тільки заради того, щоб переказати це мені? – вражено спитав Ерагон, згадавши довжелезний Вол Турін.

– Я скористалася механізмом, за допомогою якого підіймають харчі на горішні рівні фортеці, – трохи зашарівшись, посміхнулася юна красуня. – Звісно, ви могли б отримати це повідомлення сигнальною поштою, але я хотіла з вами побачитись…

– То, може, ви присядете, – заметушився Ерагон.

– Ні-ні, на мене вже чекають, – весело засміялася дівчина. – А ще батько казав, що ви можете відвідати Мертага. Між іншим, я бачилася з ним, і йому дуже самотньо. Він хотів би з вами поговорити. – І Насуада розповіла юнакові, як знайти Мертагову камеру.

– А що з Арією? – спитав Ерагон, подякувавши за гарні новини, – їй краще? Я можу з нею зустрітися?

– Арія швидко одужує, як і всі ельфи, – посміхнулась дівчина. – Але поки що з нею можуть бачитись тільки мій батько, Ротгар та цілителі. Вони її доглядають.

Зиркнувши на Сапфіру, дівчина додала:

– Може, ви хочете щось переказати Аджихадові?

– Скажіть, що я хотів би побачити Арію, і більше нічого, – твердо мовив Ерагон. – А ще, звісно, подякуйте йому.

– Гаразд, я все перекажу, вершнику Ерагоне! – відповіла красуня, виходячи з печери. – Сподіваюся, ми ще побачимось.

«Якщо вона завітала в таку далечінь тільки для того, щоб погомоніти, – подумав юнак, – то це вже щось значить!»

– Звісна річ, – іронічно прокоментувала Сапфіра.

Озирнувшись, Ерагон помітив поруч із нею Солембума, що задоволено муркотів, вимахуючи хвостом.

– То це з ним ти збиралась зустрітися? – розреготався юнак.

– Авжеж! – одночасно підморгнули змовники. Веселого Ерагона зовсім не здивувала ця таємна дружба, адже обидві істоти мали схожі характери й були магічними створіннями.

– Солембуме, – звернувся він до кота-перевертня, – ти часом не знаєш, де зараз Анжела?

– Вона десь у місті, – солодко потягся той.

– А коли повернеться?

– Скоро, – муркнув кіт у відповідь.

– Як же скоро? – дратуючись, перепитав юнак. – Мені треба сьогодні з нею поговорити.

– Не так скоро, – знову муркнув Солембум і змовк, відвернувшись від хлопця й примостившись побіля Сапфіри.

«Я обов’язково маю відвідати Мертага», – думав Ерагон, неуважно споглядаючи солодку парочку.