Текст книги "Ерагон"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц)

Чаювання вдвох

На околиці Карвахола Роран та Ерагон розійшлися, і юнак повільно почимчикував собі до Бромового будинку, поринувши у власні думки. Він спинився на ґанку й хотів був звести руку, щоб постукати…

Аж раптом поруч гаркнув чийсь голос:

– Чого тобі, хлопче?

Ерагон рвучко озирнувся. За його спиною стояв Бром, спираючись на покручену палицю, прикрашену якимось дивовижним карбуванням. На ньому була довга коричнева мантія з каптуром, як у ченця, підперезана старим шкіряним поясом, на якому висіла торбинка. Великий гачкуватий ніс, що стирчав над сивою бородою, надавав його обличчю орлиної величі. Чоловік чекав на відповідь, пильно придивляючись до Ерагона з-під кошлатих брів.

– Мені потрібна порада, – озвався Ерагон. – Роран пішов по нове долото, тож я маю дрібку часу й хотів попрохати, аби ви відповіли на кілька моїх питань.

Старий щось буркнув і відчинив двері. На його правій руці Ерагон помітив золоту каблучку з коштовним каменем. Коли на неї падало світло, на поверхні вимальовувалось таємниче карбування.

– Можеш зайти. Щоб відповісти на всі твої питання знадобиться чимало часу. Схоже, їм не буде кінця-краю, – мовив старий.

Усередині будинку було темно, наче у вугільній шахті, а в повітрі щось неприємно смерділо.

– Давай запалимо світло, – запропонував господар.

Ерагон почув, як старий спіткнувся й вилаявся, а щось із гуркотом впало на підлогу.

– Ага, ось воно.

Зблиснула маленька іскра, і нарешті зробилося світло.

Бром залишив свічку біля складеної з каміння пічки. Перед нею стояв дерев’яний стілець із високою спинкою та ніжками, схожими на орлині лапи. Сидіння й спинку було оббито шкірою з візерунком у вигляді переплетених троянд. Довкола валялися купи книжок, а на інших стільцях лежали сувої паперу. На письмовому столі було розкидано письмове приладдя.

– Знайди собі місце й сідай. Але заради всіх святих, обережніше! Ці речі дуже коштовні.

Ерагон переступив через пергамент, списаний клинцюватими рунами. Він обережно зняв зі стільця сувій хрусткого паперу й переклав його на підлогу. Коли парубок присів, довкола здійнялася така курява, що він ледь втримався, аби не чхнути.

Піднісши свічку, Бром розпалив у пічці вогонь:

– Ну ось, чудово! Що може бути краще за розмову біля вогнища?

Він відкинув каптур, і раптом виявилось, що волосся в старого не біле, а сріблясте. Потім оповідач повісив над вогнем чайник і вмостився на стільці з високою спинкою.

– Отже, чого тобі треба? – його запитання пролунало суворо, але водночас доброзичливо.

– Останнім часом, – почав був Ерагон, міркуючи, як би його найкраще підійти до теми розмови, – я багато чув про вершників Дракона та про їхні подвиги. Здається, усі хочуть, щоб вони знову повернулися, та ніхто не каже, як усе почалося, звідки взялися дракони й чим саме відрізняються вершники від звичайних людей.

– Про це можна довго говорити, – буркітливо озвався старий. Він з підозрою зиркнув на Ерагона. – Якби я став розповідати тобі цю історію всю поспіль, за вікном проминуло б дві зими, а ми так би й не зрушили з місця. Тому її слід трохи скоротити. Але доки ми не почали, мені потрібна моя люлька.

Ерагон терпляче зачекав, доки Бром наб’є свою люльку тютюном. Загалом, старий йому подобався. Іноді він бував просто нестерпний, але завжди знаходив час погомоніти з юнаком. Якось Ерагон запитав його, звідки він родом, але той тільки розреготався й відповів:

– Із села, схожого на Карвахол, але не такого цікавого.

Заінтригований Ерагон почав був питати про це в дядька, але Герроу знав лише те, що Бром придбав собі будинок у Карвахолі років п’ятнадцять назад і відтоді тихо в ньому жив.

Бром узяв кресало й запалив люльку:

– Ну, нарешті… – сказав він, попихкуючи. – Тепер не будемо відволікатися, хіба що перегодом вип’ємо чаю. Отже, вершники, чи шуртугали, як їх називають ельфи… Гм, з чого ж нам краще почати? Гаразд, їхня історія тривала сотні років, і за часів своєї слави вони володіли територією, удвічі більшою за теперішні землі імперії. Про них розповідають силу-силенну всіляких казок, більшість з яких – суцільна дурня. Якщо вірити у все, що про них кажуть, то вони мало чим відрізнялися від богів. Дехто з учених присвятив своє життя пошукам примарної правди, але я сумніваюся, що вона взагалі існує. Утім, це не так уже й важливо, якщо обмежитись трьома твоїми питаннями: як почалася історія вершників, чому їх так шанують і звідки взялися дракони. Почнемо з останнього.

Ерагон вмостився зручніше й, затамувавши подих, приготувався слухати старого.

– Історія драконів не має початку, хіба що вони з’явилися разом із самою Алагезією. А коли в неї є кінець, тоді дракони зникнуть разом із цим світом, бо вони потерпають так само, як і наша земля. Дракони, гноми та ще деякі інші народи споконвіку живуть на цих теренах. Вони з’явилися тут раніше за всіх, могутні володарі вільної стихії. Їхній світ залишався недоторканним, аж поки з-за моря не припливли на своїх срібних човнах перші ельфи.

– А звідки припливли ельфи? – не втримався Ерагон. – І чому їх називають світлим народом? Та й чи вони справді існують?

Бром спохмурнів:

– Ти справді хочеш, щоб я відповів на твої питання? На жаль, я не зможу цього зробити, якщо ти відволікатимеш мене через кожне невідоме тобі слово.

– Вибачте, мені дуже шкода, – відповів на те Ерагон. Юнак похнюпився й спробував набрати винуватого вигляду.

– Та ні, нічого тобі не шкода, – схоже, Брома це потішило. Він перевів погляд на вогнище й деякий час дивився, як полум’я лиже днище чайника. – Якщо вже тобі так кортить знати, то ельфи справді існують, а світлим народом їх називають тому, що вони більш вишукані, порівняно з іншими. Ельфи походять із країни, що називається Алалея, але де та земля, ніхто, крім них самих, не знає.

Бром зиркнув з-під кошлатих брів, аби нереконатись, що його більше таки не перебиватимуть:

– Ельфи були гордим народом і добре зналися на магії. Спочатку вони вважали драконів за звичайних тварин. Через це сталася жахлива річ. Якийсь зухвалий молодий ельф вполював і забив дракона, як зробив би це зі звичайним оленем. Тоді оскаженілі від люті дракони вистежили й убили того ельфа. На жаль, на цьому кровопролиття не скінчилося. Дракони зібрались разом й атакували ельфійський народ. Налякані ельфи намагалися припинити ворожнечу, але так і не змогли з ними порозумітися.

Щоб не переповідати всі перипетії, скажу, що то була довга й кривава війна, про яку згодом шкодували обидві сторони. Спочатку ельфи тільки оборонялися, оскільки були проти насильства, але потім жорстокість драконів змусила їх атакувати першими заради власного ж таки життя. Війна тривала п’ять років, але була б іще довша, якби один ельф на ім’я Ерагон не знайшов драконове яйце.

Ерагон здивовано закліпав очима.

– Ага, бачу, ти не чув про свого тезку, – пожвавішав Бром.

– Та ні, – озвався хлопець, і в цю мить пронизливо засвистів чайник. – Але чому мене назвали на честь ельфа?

– У такому разі ця історія буде для тебе ще цікавішою, – відповів Бром.

За допомогою гачка він зняв чайник із вогнища й налив окропу в два кухлики. Припрошуючи Ерагона, старий попередив:

– Це зілля не можна довго заварювати, тому пий швидше, доки чай не став надто міцний.

Ерагон зробив маленький ковток, обпікши собі язика. Тим часом Бром відставив свого кухлика й знову запихкав люлькою:

– Ніхто не знає, чому те яйце покинули. Дехто каже, що батьки дракона загинули в бою з ельфами. Інші вважають, що вони лишили його навмисно. Утім, Ерагон розумів, як важливо було виростити мирного дракона. Він потайки дбав про нього, назвавши вихованця по-стародавньому – Біддаумом. Коли той виріс, вони вдвох вирушили до драконів і вмовили їх помиритися з ельфами. Так два народи уклали мирну угоду Задля подальшої злагоди вони вирішили заснувати спільноту вершників Дракона.

Спочатку вершники були посередниками, через яких ельфи й дракони спілкувалися між собою.

Але згодом усі збагнули, яким важливим є їхнє існування, і вершників стали неабияк поважати. З часом вони обрали собі за домівку острів Вройнгард і заснували на ньому місто Дору Ареба. Перед тим, як Галбаторікс розбив їх, вершники мали більшу владу, ніж будь-хто з королів Алагезії. Отже, я відповів на два твоїх запитання?

– Так, – розгублено мовив Ерагон. Виходить, що з якоїсь невідомої причини його нарекли так само, як того першого вершника. Відтепер власне ім’я звучало для парубка по-новому.

– А що означає «Ерагон»? – спитався він у старого.

– Не знаю, – відповів Бром. – Це дуже давнє ім’я. Навряд чи хтось, окрім самих ельфів, пам’ятає його значення, і було б неймовірною вдачею, якби тобі пощастило зустріти одного з них. Утім, це дуже гарне ім’я, і ти мусиш ним пишатися. Не кожен має таке славне ймення.

Ерагон спробував цим не перейматися й зосередився на решті почутого від Брома. Щось тут не сходилося.

– Не розумію, – сказав юнак. – А де ж були ми, коли з’явилися вершники?

– Ми? – здивувався Бром, звівши брови вгору.

– Ну, так, усі ми, – Ерагон зробив невиразний жест. – Узагалі, люди.

Старий розреготався:

– Ми такі самі гості на цій землі, як і ельфи. Наші прадіди з’явилися тут тільки через три століття після вершників.

– Цього не може бути, – обурено заперечив Ерагон. – Ми завжди жили в Паланкарській долині.

– Лише декілька поколінь, не більше. Чого не скажеш про тебе, Ерагоне, – м’яко зауважив Бром. – Ти вважаєш себе ріднею Герроу, і це правильно, але насправді твої предки походять не звідси. Попитайся в людей, і вони розкажуть, що багато з місцевих живуть тут не так уже й довго. Ця долина стара, але вона не завжди була нашою.

Ерагон спохмурнів і ковтнув чаю. Напій був усе ще гарячий і знову обпік йому горло. «Мій дім тут, ким би не були мої батьки!» – подумав він.

– А що ж сталося з гномами, коли вершників було знищено? – спитав він у старого.

– Того ніхто не знає напевно. Спочатку вони билися разом із вершниками, але, коли зрозуміли, що Галбаторікс перемагає, просто засипали всі входи до свого підземелля й сховалися там. Наскільки я знаю, відтоді їх ніхто не бачив.

– А дракони? – вихопилося в юнака. – Що сталося з ними? Адже вони не всі загинули?

– А ось це найбільша загадка в Алагезії, – сумно відповів Бром. – Хтозна, скільком драконам пощастило вижити під час Галбаторіксової різанини? Він пощадив тільки тих, які згодились йому служити, але це були здебільшого скажені дракони клятвопорушників, які потурали його злодійствам. І якщо ще в якомусь місці, окрім Шруйкана, живуть дракони, то вони поховалися, щоб імперія їх не знайшла.

«То звідки ж узявся мій дракон?» – замислився Ерагон.

– А ургали були тут, коли в Алагезії з’явилися ельфи? – знову спитав він.

– Ні, вони припленталися слідом за ельфами, наче ті кліщі, що прагнуть крові. До речі, вершники здобули загальну повагу саме тоді, коли захищали від них людей… Ця історія може навчити багатьом речам. Але через Галбаторікса вона заборонена в наших краях, – зауважив Бром.

– Так, я вже чув цю казку від тебе, коли востаннє був у Карвахолі.

– Казку?! – розлютився Бром. – Якщо це казка, то чутки про мою смерть – правда, і ти розмовляєш із привидом! Поважай минуле, юначе, адже ніколи не знаєш, як воно відгукнеться.

Ерагон зачекав, доки Бром охолоне, а потім знову насмілився запитати:

– А дракони були великі?

Темне пасмо диму зависло над Бромовою люлькою, наче провісник бурі.

– Завбільшки з будинок, – буркнув старий. – Найменші з них мали крила по сто футів. Ці істоти постійно росли. Деякі старі дракони, доки їх не винищила імперія, нагадували гору.

Ерагон вжахнувся. «Як же мені переховувати свого дракона далі?» – подумав юнак. Але стримавши хвилювання, він з удаваним спокоєм спитав:

– А в якому віці вони дорослішали?

Бром почухав бороду:

– Дихати вогнем вони починали близько п’яти-шести місяців, у цьому ж таки віці могли вже й паруватися. Чим старший був дракон, тим довше він міг дмухати вогнем. Деякі з них затримували полум’я на цілі хвилини.

Старий випустив кільце диму, споглядаючи, як воно здіймається вгору.

– Я чув, що їхня шкіра блищала, наче коштовне каміння.

Бром раптом схилився до парубка й гаркнув:

– Правильно. Вони мали безліч кольорів та відтінків. Подейкують, що вкупі дракони нагадували живу веселку. Але звідки ти про це знаєш?

Неабияк злякавшись, Ерагон бовкнув:

– Один торговець сказав.

– І як же його звали? – спитав Бром. Його кудлаті брови враз зійшлися в одну широку смугу, а зморшки на лобі поглибшали. Старий не помітив, як його люлька згасла.

Ерагон удав, ніби думає:

– Не пригадую. Він ошивався в Морна, але я навіть не спитав, звідки він.

– Шкода, – пробурчав Бром.

– Здається, він казав, що вершник відчуває драконові думки, – сказав Ерагон, сподіваючись відвернути увагу від власної персони.

Бромові очі звузилися. Він повільно взяв кресало й висік іскру. Над люлькою повився новий димок, і старий глибоко затягнувся, не поспішаючи видихати. За мить він знову заговорив:

– Той чоловік помилявся, – рішуче заявив старий. – Про це не йдеться в жодному з нереказів, а я знаю їх усі. Що він іще тобі розповідав?

Ерагон знизав плечима:

– Та так, нічого.

Бромове зацікавлення вигаданим торговцем ставало дедалі небезпечніше, тож не варто було продовжувати цю тему.

– А дракони довго жили? – невимушено поцікавився юнак.

Бром відповів не одразу. Його підборіддя торкнулося грудей, старий замислено тарабанив пальцями по люльці, виблискуючи каменем на каблучці:

– Що? Вибач, я недочув… Так, дракони жили дуже довго, узагалі вічно, якщо їх не вбивали або не гинули їхні вершники.

– Звідки про це відомо? – засумнівався Ерагон. – Якщо дракони вмирали разом з вершниками, то вони доживали лише до шістдесяти чи сімдесяти років. А ви кажете, що вершники існували сотні літ. Хіба це неможливо, – несподівано юнака вразила думка про те, що він може пережити свою родину та друзів.

– Можливо чи неможливо, усе це відносно, – посміхнувшись, відповів Бром. – Дехто вважає, що неможливо зійти на Хребет і повернутися звідти живим, але ж ти це робиш. Усе залежить від того, з якого боку глянути. І в молодості це може зрозуміти тільки дуже мудра людина.

Ерагон почервонів, а старий тим часом продовжував:

– Не ображайся, але тобі ще зарано про таке знати. Отже, не слід забувати, що дракони – магічні істоти, які дивним чином змінювали все, до чого торкалися. Вершники проводили з ними безліч часу, тому й змінювалися найдужче. Узяти хоча б тривалість їхнього життя. Наприклад, наш король живе надто довго, і це не може не дивувати, хоча більшість людей схильна вважати це за магічний дар самодержця. Існували й інші, але не такі помітні ознаки. Усі вершники були сильніші, розумніші й далекоглядніші за решту людей. До того ж, якщо вершник походив з людського роду, його вуха з часом загострювались, хоч і не так, як у ельфів.

Ерагон ледь стримався, щоб не помацати пальцями кінчики власних вух. «Цікаво, як цей дракон впливатиме на моє майбутнє? – думав хлопець. – Мало того, що він заліз мені в голову, то ще й тіло може змінити!»

– А ті дракони були дуже розумні? – запитав Ерагон старого.

– Хіба ти не чув, що я казав? – почав дратуватися Бром. – А як би ельфи домовлялися з нетямущими істотами? Принаймні дракони були не дурніші за нас із тобою!

– Але ж вони тварини, – стояв на своєму Ерагон.

Бром зневажливо пхекнув:

– Не більші тварини, ніж звичайні люди. Адже ті завжди шанували тільки вершників, ігноруючи драконів. Мовляв, дракони – це лиш екзотичний засіб пересування. Насправді ж це не так, і великі подвиги вершників були можливі виключно завдяки драконам. Ти знаєш багато людей, які б наважились оголити меч, знаючи, що за хвилину з’явиться ящір, який уміє дихати вогнем, і покладе край суперечці? Отож-бо й воно.

Задоволений, старий знову почав розглядати кільця диму.

– А ви самі коли-небудь бачили дракона? – озвався Ерагон.

– Ні, – відповів Бром. – Усе це було дуже давно.

«А тепер про ім’я!» – нагадав сам собі юнак і недбало сказав:

– Я тут нещодавно намагався пригадати бодай якесь драконяче ім’я, але жодне так і не спало мені на думку. Здається, коли в Карвахолі були торговці, я чув кілька, та наразі не впевнений. Чи не могли б ви щось підказати?

Бром знизав плечима й випалив скоромовкою:

– Були дракони Джура, Хірадор та Фундор, що перемогли велетенського морського змія. Галзра, Бріам, Оген Сильний, Гретьєм, Бероун, Росларб…

Старий пригадавав іще безліч імен, а наприкінці ледь чутно додав:

– А ще – була Сапфіра.

Потім він неквапом вибив люльку й мовив:

– Ну, то мова йшла про когось із них?

– Здається, ні, – неуважно відповів Ерагон. Парубкові й без того макітрилося в голові, до того ж надворі почало вечоріти. – Гадаю, Роран уже впорався в Хорста. Тож мені час повертатися, хоч я би ще залюбки з вами побалакав.

Бром здивовано глянув на юнака:

– Оце й усе? А я гадав, ми точитимемо ляси, аж доки він по тебе не прийде. Невже тебе не цікавить тактика драконів, подробиці повітряного бою, від яких аж перехоплює подих? Невже це все, про що ти хотів дізнатися?

– Наразі так, – посміхнувся Ерагон. – Я почув усе, що хотів, і навіть більше.

Він звівся на ноги, і Бром теж.

– Ну, як знаєш, – мовив старий, проводжаючи Ерагона до дверей. – Бувай здоровий і бережи себе! А як згадаєш ім’я того торговця, скажи мені.

– Неодмінно, – відповів Ерагон. – Дуже вам дякую.

Вийшовши надвір, юнак повільно подався геть, мружачись від сліпучого білого снігу й розмірковуючи над усим почутим.

Сила імені

На зворотному шляху Роран сказав:

– Сьогодні в Хорста був чоловік з Терінсфорда.

– Як його звали? – спитав Ерагон, оминаючи скуту кригою калюжу.

Його щоки палали від холодного повітря.

– Демптон. Він приїхав до Хорста, щоб той викував йому кілька втулок, – відповів Роран. Важко ступаючи, він прокладав Ерагонові шлях у снігових заметах.

– А хіба в Терінсфорді нема свого коваля?

– Є, – відказав Роран, – але їхній коваль не такий тямущий.

Він глянув на брата, знизав плечима й додав:

– Втулки потрібні Демптонові для його млина. Він розширює своє господарство, тож казав, що й мені там знайдеться робота. Як надумаю, то поїду з ним, коли він повернеться по свої втулки.

Узагалі, мірошники працюють цілий рік. Узимку вони мелють те, що приносять люди, а під час жнив купують зерно й згодом продають готове борошно. Звісно, це пекельна праця, а ще існує небезпека потрапити під велетенські жорна й залишитись без пальця чи руки.

– Ти скажеш про це Герроу? – спитав Ерагон.

– Так, – на Рорановому обличчі промайнула похмура посмішка.

– Навіщо? Ти ж бо знаєш, що він думає про наші спроби поїхати з ферми. Якщо ти знову про це заговориш, добра з того не буде. Навіть не думай, ліпше повечеряймо спокійно.

– Не можу, братику. Я таки наймусь на цю роботу, – відповів Роран.

– Та чому ж? – здивувався Ерагон, спиняючись. Брати стояли один навпроти одного, і з їхніх вуст у морозяне повітря злітали хмарки пари. – Я знаю, що заробити гроші нелегко, але ми завжди якось викручувалися. Тобі не обов’язково нас покидати.

– Так, не обов’язково. Але гроші потрібні мені самому. – Роран хотів був іти, та Ерагон не зрушив з місця.

– Навіщо вони тобі? – спитав він.

Розправивши плечі, Роран нарешті мовив:

– Я вирішив одружитися.

Вражений цією новиною, Ерагон аж розгубився. Він пам’ятав, як Роран цілувався з Катріною, коли приїздили торговці, але щоб одружитися?

– Катріна? – перепитав він, тільки для того, аби підтвердити свій здогад.

Роран ствердно кивнув.

– То ти вже освідчився їй?

– Ні, але коли почнеться весна, коли я зможу прогодувати родину, тоді й освідчусь.

– Але ж зараз на фермі дуже багато роботи, – почав був Ерагон. – Зачекай хоча б до весни, коли будемо сіяти.

– Ні, ні, – всміхнувся Роран. – Саме навесні я й буду потрібен більше, ніж будь-коли. Спочатку ми оратимемо й сіятимемо, потім полотимемо бур’яни… Не кажу вже про решту обов’язків. Ні, мені краще піти зараз, коли нема роботи і всі чекають закінчення зими. Ви з Герроу впораєтеся й без мене. Якщо все буде гаразд, незабаром я знову працюватиму на фермі, але вже разом із дружиною.

Ерагон неохоче визнав, що Роран таки має рацію. Він кивнув у відповідь, сам не розуміючи, на знак згоди, чи на знак незгоди.

– Усе, що я можу зараз, це побажати тобі успіхів, – сказав Ерагон. – Але Герроу така новина навряд чи сподобається.

– Побачимо, – тільки й відповів на те Роран.

І хлопці рушили далі. Запала тривала мовчанка, краючи Ерагонові серце, хоч він і розумів, що з часом, можливо, гляне на все це якось інакше. Коли брати дістались додому, Роран таки не став розповідати Герроу про свої плани, але Ерагон був упевнений, що рано чи пізно це станеться.

Невдовзі по тому хлопчак вирішив провідати свого дракона – вперше відтоді, як той звернувся до нього на ім’я. Тепер він почувався ніяково, усвідомлюючи, що перед ним рівна за розумом істота.

– Ерагоне! – почув юнак знайоме звертання.

– Оце й усе, що ти можеш сказати? – трохи роздратувався він.

– Так, – пролунало у відповідь.

Від несподіванки парубок аж присів. То з нього ще й глузують? Що ж тоді буде далі? Спересердя він буцнув ногою суху гілку. Через суперечку з Рораном юнак був не в кращому настрої. Дракон подумки поцікавився, у чому річ, тож Ерагон виклав усе, що накипіло в нього на серці. Він говорив, і його голос ставав дедалі гучнішим, аж доки не зірвався на розпачливий крик. Перш ніж заспокоїтись, знеможений юнак вдарив кулаком об землю.

– Я не хочу, щоб він їхав, – у відчаї сказав Ерагон.

Уважно слухаючи, дракон спостерігав за своїм господарем. Парубок подумки вилаявся й нарешті глянув на свого вихованця.

– Тобі потрібне ім’я. Сьогодні я чув декілька, то, може, тобі сподобається якесь із них, – озвався він до дракона.

Ерагон пригадав імена, які називав йому Бром, і спинився на двох, що здалися найбільш героїчними й водночас мелодійними:

– Як тобі – Ванілор або його наступник Ерідор? Кажуть, обидва вони були славетними драконами.

– Ні, – відповів дракон. Здається, його тішило, що Ерагон так ним переймається. – Ерагоне!

– Так-так, це моє ім’я, але ти не можеш мати таке саме, – озвався юнак, задумливо потираючи підборіддя. – Якщо ці тобі не подобаються, то є ще інші.

І він почав перераховувати решту імен, які дракон також відхилив. Парубкові раптом здалося, що той просто сміється з чогось, про що він не знає.

– А ще був Інготольд, він здолав… – раптом у його голові промайнула одна думка. – Так ось у чому річ! – вигукнув юнак. – Я ж називаю чоловічі імена! А ти, мабуть, дівчина!

– Так, – сором’язливо склав свої крила дракон.

Тепер було зрозуміло, які імена слід обирати, і Ерагон згадав їх близько півдюжини. Він хотів був спинитися на імені Міремель, але воно теж не пасувало, бо належало коричневому дракону. Офейла та Ленора також не підійшли. Юнак хотів був уже здатися, аж раптом згадав останнє ім’я, що його прошепотів Бром. Ерагонові воно сподобалося, та чи сподобається дракону?

– А може, ти Сапфіра? – наважився спитати юнак.

Створіння глипнуло своїми розумними очима, і він відчув його згоду.

– Так, – пролунала відповідь, відгукнувшись у його єстві приємним лоскотом.

Ерагон усміхнувся. А Сапфіра задоволено форкнула.