Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 37 страниц)

ЧОМУ ТИ БОРЕШСЯ?

«Ну чого ти так репетуєш?» – нетямився юнак. Оромисів годинник гудів, наче велетенський шершень, відлунюючи Ерагонові у вухах, аж доки він не підкрутив механізм.

Його забите коліно набрякло й боліло. Давалися взнаки і напад, і ельфійський танок Змії та Журавля, отож, юнак лише знеможено захрипів. Але найгіршим було те, що все не могло минутися скоро, і рана від Смеркового удару ще довго його непокоїтиме. Від такої думки ставало зле, вона позбавляла сили та волі.

– Між нападами минуло так багато часу, – сказав Ерагон, – я вже почав був сподіватися, що мене зцілили… Гадаю, це справжнє диво, що я й досі живий.

– Але ж ти не сам, малий, – витягши шию, Сапфіра потерлася об його руку. – Я зроблю все, щоб тобі допомогти.

Ерагон знехотя посміхнувся. Зрадівши, дракон лизнув його в обличчя й нагадав:

– Ти мусиш підготуватися до від'їзду.

– Знаю, – юнак прикипів поглядом до підлоги, не в змозі поворухнутись. Потому він поплентався до купальні, де насилу помився й, скориставшись магією, поголився.

Він уже майже закінчив гоління, коли несподівано відчув, як хтось втручається в його свідомість. Не вагаючись, Ерагон одразу ж почав лаштувати захисні бар'єри, але миттю збагнув, що небезпеки нема: до нього звертався Оромис. Учитель наказав захопити із собою меча, і зв'язок урвався.

– Не завадить бути обачнішим, – перевівши подих, сказав юнак Сапфірі. – А якби це був ворог?

– Але ж я завжди з тобою! – відгукнулась та.

Після водних процедур Ерагон захопив пергамент, сів на дракона верхи й прилаштував Зарок на згині руки.

Сапфіра злетіла, здійнявши куряву, і взяла курс на будинок Оромиса. Згори було дуже добре видно, якої шкоди завдав ураган, що пронісся над Ду Вельденварденом. І хоча в Елесмері не впало жодне дерево, далі, там де магія ельфів ставала слабшою, буревій зламав безліч сосон, а вітер ще й досі не вщух, розгойдуючи велетенські стовбури. Над лісом здіймалися хмари золотавого пилу.

Під час польоту Ерагон із Сапфірою згадували все те, чого вони навчилися на попередніх уроках. Юнак розповів про те, що він дізнався про життя червоних мурах і прадавню мову, а дракон натомість – про свої пригоди в повітрі.

Отож, коли вони приземлилися й Оромис почав розпитувати Ерагона про успіхи Сапфіри, а Глаедр питав у Сапфіри про успіхи Ерагона, обидва учні могли відповісти на будь-яке запитання.

– Дуже добре, Ерагоне, – похвалив учитель.

– Так, добре, – сказав Глаедр Сапфірі.

Потому дракона зазвичай відсилали на навчання з Глаедром, а Ерагон залишався з учителем. Але цього разу юнак і Сапфіра вирішили тримати зв'язок, аби знати, чого саме навчають кожного з них.

– А твій голос став грубшим, – стежачи за драконами в повітрі, зауважив Оромис. – Чи ти бува не захворів?

– Уранці знову боліла спина, – зізнався юнак.

– Співчуваю, – кивнув учитель. – Зажди мене тут.

Оромис рушив до хатини й за мить вистрибнув із мечем у руках. Його сріблястим волоссям бавився вітер.

– Сьогодні, – гукнув він, – ми схрестимо наші мечі, Наеглінг та Зарок! Тож хапай зброю й начувайся!

Цього ранку Ерагонові страшенно кортіло, щоб йому дали спокій, але він не міг розчарувати вчителя, тому взяв меч. «От що значить бути вершником», – промайнуло йому в голові.

Зосередившись, юнак вдався до магії, відчуваючи, як енергія сповняє тіло. «Гойлот ду кніфр», – тихо мовив він, і мерехтливе сяйво з'явилося між його великим і вказівним пальцями, якими він провів по лезу Зарока.

Утім, коли їхні мечі зійшлися, Ерагон одразу ж збагнув, що перед ним аж ніяк не Арія й навіть не Смерк. Він сам був непоганим фехтувальником, але все одно не міг протистояти Оромисові, в якого аж кров загусала від магії. Юнакові руки виявились надто слабкими, а реакція – дуже повільною. Але все це аж ніяк не применшувало його бажання здобути перемогу. Він бився так відчайдушно, неначе все було намарно.

Оромис випробовував учня в усіх можливих стилях, змусивши юнака скористатися всім арсеналом ударів, умінням парирувати та секретними ухилами.' Але все намарно: юнак ніяк не міг дістати ельфа. Урешті-решт він спробував змінити стиль бою, що збило б з пантелику навіть найспритнішого воїна, натомість отримав болючий удар у стегно.

– Рухайся швидше! – гукнув Оромис. – Той, хто стоїть, як дерево, загине у битві, а той, хто вигинається очеретом, переможе!

Ельф був неперевершений, така собі вибухова суміш контролю й люті. Він нападав зненацька, наче кіт, бив швидко, наче чапля, а присідав і ухилявся з грацією ласки.

Вони билися добрі півгодини, аж Оромис несподівано шкопиртнув, і його обличчя спотворила гримаса болю. Ерагон миттю збагнув, що це таємнича хвороба ельфа, яка час від часу давалася взнаки, тож кинувся на нього. Ясна річ, це було підступно, але юнакові жах як кортіло бодай раз за весь поєдинок торкнутися супротивника мечем.

Утім, не судилося. Зброя зависла в повітрі. Ерагон крутнувся, і його пройняв шалений напад болю. Останнє, що він почув, це відчайдушний зойк Сапфіри. Звісно, він свідомо пішов на цей учинок, розуміючи, що це чергове випробування його тіла, яке горіло пекельним вогнем. Найприкрішим було те, що навіть непереможний дух воїна тепер нічим не допомагав. Залишалося лише чекати, чекати й чекати…

Ерагон, задихаючись, лежав у багні. Потім він розплющив очі і, коли довкола почало розвиднюватись, помітив Оромиса, який сидів поруч на стільці. Рвучко звівшись, юнак у розпачі глянув на свою нову сорочку, що була геть брудною. Від багна злиплося навіть волосся на його голові.

Він відчував, що Сапфіра була дуже стривожена й чекала, доки він її помітить.

– Як ти можеш таке терпіти? – гукнула вона. – Це може тебе вбити!

Сапфірине занепокоєння завжди пригнічувало Ерагона, який поступово переставав вірити у власне зцілення. Адже дотепер Сапфіра не сумнівалась у його перемозі – ані біля Драс-Леони, ані поблизу Гілеада чи Фартхен Дура. Її впевненість додавала йому сміливості, а зараз він по-справжньому злякався.

– Ліпше зосередься на своєму навчанні, – буркнув юнак.

– Я мушу зосередитися на тобі, – твердо відповіли йому.

– Відчепися від мене! – вигукнув Ерагон, як поранений звір, що хоче зализати рани в темряві. Дракон ображено замовк, лишивши шпарину в зв'язку такою, аби можна було обмінюватись тільки враженнями від уроку.

– Прикусив язика, – гірко посміхнувся юнак, спльовуючи кров.

– Тобі треба підлікуватися? – з розумінням кивнув Оромис.

– Ні!

– Дуже добре. Тоді подбай про свою зброю, помийся й рушай на галявину слухати ліс. Якщо ж нічого більше не почуєш, то повертайся й розкажи про все, що дізнався.

– Гаразд, учителю.

Добрівши до галявини й присівши на пеньок, Ерагон зрозумів, що сьогодні з його навчання навряд чи буде користь. Думками він був дуже далеко від лісу, його мешканців та їхніх відчуттів. Правду кажучи, його це зараз мало цікавило.

Утім, юнак поволі опанував себе, подолавши сум'яття й упертий гнів. Звісна річ, це нічого не вирішувало, але він принаймні змирився з фатальністю долі й зрозумів, що це його вибір, що треба все це витримати, а далі почнуться справжні пригоди.

За чверть години Ерагон уже приглядався до мурашок під ногами й згодом з головою поринув у дивовижне життя природи.

Поступово юнак досяг певних успіхів, хоча й не дуже значних. Варто було йому розслабитись, як тисячі образів вдиралися до свідомості, зводячи нанівець усі його зусилля. Ці образи супроводжувались незбагненним виром звуків, кольорів, дотиків і запахів. Обсяг інформації був такий велетенський, що розум вихоплював лише один чи два предмети з того виру, не зважаючи на решту, аж доки юнак не помічав помилки й не повертав себе до стану пасивного спостерігача. І так повторювалося щомиті.

Попри шалений рух інформації, Ерагон став краще розумітися на мурахах. Він розрізняв їхню стать, знаючи, що величезна комаха в серці підземного сховища, яка відкладає яйця, – це мурашина самка. А коли спостерігав за купкою червоних мурашок на стеблі трояндового куща, то помітив і їхнього ворога. Якесь створіння кинулося з-під листка й убило одну з мурах. Юнакові було важко розпізнати нападника, оскільки самі комахи його не бачили, бо більше уваги приділяли запахові, а не зоровому образу. Якби вони були людьми, то, певно, сказали б, що напад скоїло жахливе чудовисько завбільшки з дракона, яке мало щелепи, наче ґрати на мосту в Тейрмі, і рухалось із блискавичною швидкістю.

Мурахи оточили чудовисько й безстрашно атакували його, ухиляючись від смертоносних щелеп монстра. Їх ставало дедалі більше, вони злагоджено давали відсіч ворогу, незважаючи на великі втрати.

Це була відчайдушна битва, де жоден із супротивників не збирався поступатись. Від жахливої смерті могли врятувати тільки втеча або перемога. Ерагон стежив за битвою, затамувавши подих, захоплюючись сміливістю мурах і тим, як вони продовжують битися, не зважаючи на рани, що змусили б будь-яку людину давно зупинитися. Їхні подвиги в бою були такими героїчними, що про них можна було складати легенди й пісні.

Ерагон так захопився видовищем, що, коли мурахи нарешті перемогли, почав радісно кричати, аж лісові птахи злякано здійнялися в небо. Зацікавлений юнак наблизився до мертвого чудовиська. Те, що він побачив, виявилось звичайним павуком, якого мурахи вже заклопотано тягли до своєї домівки в кущах. «Неймовірно!» – здивовано вигукнув юнак.

Раптово Ерагон збагнув, що знову не помічає інших комах та тварин, які живуть на галявині. Він заплющив очі й заглибився у свідомість кількох десятків створінь, намагаючись запам'ятати якомога більше цікавих деталей. Ясна річ, це аж ніяк не могло замінити тривалого спостереження, але Ерагон уже добряче зголоднів, та й час його добігав кінця.

– Ну то як усе пройшло? – спитав Оромис, коли Ерагон повернувся до його хатини.

– Майстре, я можу слухати цілих двадцять років, але все одно не дізнаюся всього, що відбувається в лісі.

– Ти робиш успіхи, – звів брови Оромис.

Після того, як Ерагон переповів усе, що бачив, учитель сказав:

– Утім, цього замало, ти маєш працювати ще ретельніше, Ерагоне. Я знаю, ти зможеш, бо ти розумний і наполегливий юнак і кому, як не тобі, бути великим Вершником? Що б не сталося, ти мусиш навчитися не зважати на тривоги й зосереджуватись на завданні. Віднайди рівновагу в собі, й нехай тобі підказує серце.

– Та я ж наче роблю все можливе, – спохмурнів юнак.

– На жаль, ні. Ми побачимо твоє «все», коли воно справді з'явиться, – замислено мовив Оромис. – Може, тобі варто було б мати друга, з яким би ти змагався. Тоді б ми побачили, на що ти здатен… Я поміркую над цим.

Оромис дістав із шафи свіжоспечену хлібину, дерев'яну банку з горіховим маслом, що його ельфи використовували замість звичайного, і дві тарілки, в які насипав овочеве рагу, що парувало в горщику в каміні.

Ерагон зиркнув на рагу з неприхованою відразою, він уже досхочу наївся ельфійських страв і дуже скучив за м'ясом, рибою або тим, у що можна вп'ястися зубами, натомість мав їсти зелень із Оромисового городу.

– Майстре, – спитався він, аби трохи відволіктись, – навіщо я медитую? Для того, щоб зрозуміти тварин і комах, чи для чогось важливішого?

– А ти не можеш вигадати іншої причини? – зітхнув Оромис, коли Ерагон похитав головою. – З новими учнями завше так, особливо з людьми… Свій розум вони тренують в останню чергу, та й використовують його не відразу. Спитай їх про битву, що відбулася місяць тому, і вони згадають кожен удар, а спитай у них відповідь на найлегше питання або попроси щось логічно пояснити, то глянуть на тебе, як на дивака. Ти, мій юний друже, ще й досі новачок у світі грамаріє – як правильно називають магію, – але мав би вже зрозуміти її значення.

– Як це? – не второпав Ерагон.

– Уяви на мить, що ти – Галбаторікс зі всією своєю силою й красою. Вардени знищили твоє військо ургалів за допомогою вершника Драконів, який навчався у твого найзапеклішого ворога, Брома. Ти також знаєш, що твої вороги збираються у Сурді для можливого нападу. Отож, знаючи все це, який би шлях ти обрав задля того, аби впоратися відразу з усіма проблемами, навіть не стаючи до бою?

Ерагон думав, водночас перемішуючи рагу, щоб воно було не таким гарячим.

– Мені здається, – мовив юнак, повільно помішуючи рагу, – що найлегше буде вимуштрувати загін чаклунів і змусити їх присягнути мені на вірність. А потім заслати до Сурди, аби вони посварили варденів, отруїли всі джерела й убили Насуаду, короля Орина та решту знаних вельмож.

– А чому ж тоді Галбаторікс і досі цього не зробив?

– Тому, що Сурда ще й досі йому потрібна, й тому, що вардени десятки років жили у Фартхен Дурі й кожного прибульця випробовували на нещирість, тож у велелюдній Сурді в них нічого не вийде.

– Я теж так думаю, – зауважив Оромис. – Якщо Галбаторікс не покине свого сховища в Урубейні, то найбільшу небезпеку являтимуть твої побратими-чаклуни. Ти сам чудово знаєш, як важко захиститися від магії, надто коли твій супротивник будь-що-будь заприсягнувся тебе вбити. Замість того, щоб підкорити твій розум, цей ворог просто накладе закляття, але за мить до смерті в тебе буде можливість відвернути удар. І ти навіть зможеш перемогти, не знаючи суперника й того, де він перебуває.

– Виходить, інколи не слід намагатися захопити свідомість ворога? – спитав юнак.

– Так, інколи, – наголосив Оромис. – Хоча це дуже ризиковано. А тепер розкажи, як ти захищатимешся від невідомих ворогів, що здатні протистояти й фізичній силі, й словесному закляттю.

– Не знаю, – розгубився був Ерагон, але одразу ж посміхнувся. – Хіба що я раптом навчуся читати думки людей. Тоді я наперед знатиму, що вони проти мене замислюють.

– Ну що ж, правильно, – кивнув учитель. – До речі, це відповідь на твоє питання. Медитації підготують твій розум до того, щоб подумки знаходити слабкі місця твоїх ворогів.

– Але чи знатимуть ті, хто володіє магією, що я втручаюсь в їхню свідомість?

– Так, знатимуть, але більшість людей цього не відчує. Щодо чаклунів, то вони, відчувши твоє втручання, обов'язково злякаються й почнуть захищатись. Саме так ти й дізнаєшся, що вони чаклуни!

– А хіба безпечно залишати розум незахищеним? Бо якщо на мене зненацька нападуть, хай навіть у думках, то все одно легко здолають, – засумнівався Ерагон.

– Це не так небезпечно, як тоді, коли ти нічого не бачиш навкруги, – пояснив Оромис.

– По-моєму, це неправильно, – трохи поміркувавши, заперечив юнак.

– Що саме?

– А як же суто приватні моменти? – відклав ложку Ерагон. – Бром учив мене ніколи не втручатися до чужої свідомості, якщо на те нема особливої потреби. Мені огидна навіть думка про те, що хтось пхає свого носа в таємниці, на які кожна людина, зрештою, має право. Якщо так потрібно для захисту, то чому Бром цього мене не навчив?

– Бром казав тільки те, – пояснив Оромис, – що було важливо для тебе в тодішній ситуації. Копирсатися в чужих думках полюбляють або негідники, або ті, хто прагне влади над людьми. Майбутніх вершників цього не вчили, розумієш? Але ми вимагали від них постійної медитації, аби бути певними в тому, що вони зможуть протистояти ворогу. Зрозуміло, що, читаючи чужі думки, ти дізнаєшся про багато неприємних речей, але все це задля твоєї ж користі й безпеки варденів. Із власного досвіду скажу, що це допоможе тобі збагнути, що насправді керує людьми в цьому житті. А розуміння цього породжує співчуття – навіть до найжалюгідніших жебраків у найбіднішому місті Алагезії.

Обидва трохи помовчали, і потім Оромис запитав:

– Скажи, яка найсильніша зброя людського розуму?

Це було серйозне запитання, тож Ерагон надовго замислився й нарешті відповів:

– Упевненість.

– Я знаю, чому ти так гадаєш, – Оромис розламав хлібину навпіл. – Упевненість донедавна рятувала тебе, але ти не збагнув суті питання. Я мав на увазі те, що потрібне для вибору правильного рішення в будь-якій ситуації. Адже впевненими бувають як дурні, так і мудрі люди. Тож це зовсім не те, що ми шукаємо.

Цього разу Ерагон сприйняв запитання вчителя, як загадку. Він навіть порахував кількість слів, прошепотівши їх уголос, аби з'ясувати, чи не римуються вони й чи не мають часом якогось прихованого сенсу. Але все намарно. Він ніколи не вмів розв'язувати головоломки, думаючи надто буденно, як його вчив Герроу.

– Можливо, мудрість? – обережно спитав юнак. – Мудрість допомагає людині вижити…

– Непогана ідея, але знову не те, – посміхнувся Оромис. – Насправді – це логіка. Чи, інакше кажучи, здатність логічно мислити. Якщо правильно нею скористатися, вона покриватиме навіть брак мудрості, яку набувають із віком.

– А чи не краще мати добре серце, ніж якусь там логіку? – буркнув Ерагон. – Сама лише логіка може привести тебе до не зовсім гарних висновків, але якщо ти доброчесна людина, це убезпечить тебе від непорядності.

– Ти трохи заплутався, – усміхнувся вчитель. – Усе, що ти знаєш, допомагає тобі в житті. Незважаючи навіть на те, добра ти чи погана людина. Зрозуміло, що слід бути порядним, але якщо в тебе є вибір між нудним вишколом і наукою мислення, обери ліпше друге. І ти не пошкодуєш, це вже повір! Бо більшість проблем у цьому світі виникають через людей із чудовим вишколом, проте затуманеним мозком.

Трохи помовчавши, Оромис вів далі:

– Історія має багато прикладів, коли люди були впевнені, що роблять усе правильно, сіючи довкола себе смерть. Ніхто не вважав себе злочинцем, і лише дехто розумів, що чинить кепсько. Людині може не подобатись її вибір, але вона наполягатиме на ньому, оскільки завжди вірить, що це найкращий вихід із ситуації. Бути порядним – іще не означає, що ти не робитимеш зла іншим людям, якщо в тому виникне потреба. Зрозумій, порядність не може бути запорукою того, що людина чинитиме добре, тож нам потрібен єдиний захист проти демагогів, шахраїв та безумства юрби. Саме він і є нашим надійним провідником через мілину життя. Я маю на увазі чітке й виважене мислення. Логіка ніколи не зрадить тебе, якщо ти, звичайно, усвідомлюєш та не ігноруєш наслідки своїх дій.

– Але якщо ельфи так люблять логіку, – сказав Ерагон, – тоді ви завжди маєте погоджуватись одне з одним.

– Не завжди, – відповів Оромис. – Як і будь-яка інша раса, ми керуємось цілою низкою догм і дуже часто приходимо до різних висновків. Це в тих ситуаціях, чуєш, я наголошую, коли кожна з думок є слушною. Але попри моє бажання, деякі ельфи не хочуть тренувати власний розум належним чином.

– Цікаво, і як же ви збираєтесь навчати мене логіки?

– Найдавнішим та найбільш ефективним методом: полемікою, – посміхнувся вчитель. – Я ставитиму тобі питання, а ти на них відповідатимеш, захищаючи власну точку зору. Ось, наприклад, чому ти б'єшся за Імперію?

Несподівана зміна теми заскочила Ерагона зненацька. У нього склалося відчуття, що Оромис нарешті зачепив ту тему, до якої наближався весь цей час.

– Я ж казав, – примирливо мовив юнак. – Щоб допомогти тим, хто страждає від правління Галбаторікса. Ну й через власне бажання помститися.

– То ти б'єшся з гуманних причин?

– Що ви маєте на увазі?

– Лише те, що ти б'єшся, аби допомогти людям, яким Галбаторікс завдав лиха, й не дати йому завдати лиха ще комусь.

– Саме так, – погодився Ерагон.

– Гаразд, нехай. Але скажи, мій юний вершнику, чи не матиме війна з Галбаторіксом ще гірших наслідків? Адже люди в Імперії живуть своїм буденним життям і їх мало хвилює безумство короля. Чим ти виправдаєш вторгнення на їхні землі, руйнування їхніх будинків, смерть синів і дочок?

Ерагон був так здивований і приголомшений питанням Оромиса, що аж рота роззявив. І жодна путня відповідь не спадала йому на думку. Юнак був переконаний, що має рацію, але не міг довести власної правоти.

– А хіба ви не вважаєте, що Галбаторікса слід скинути? – схвильовано мовив він.

– Я ж питав зовсім не про це, – почув юнак у відповідь.

– Але ж ви маєте думати так само, – наполягав Ерагон. – Згадайте, що він зробив із вершниками.

Умочуючи хліб у рагу, Оромис продовжував їсти, а Ерагон аж скривився від люті. Нарешті, закінчивши трапезу, ельф склав руки на колінах і невинно спитав:

– Ти засмучений?

– Так, – озвався юнак.

– Чудово тебе розумію. Утім, поміркуй над питанням, аж доки не знайдеш відповідь. Сподіваюсь, вона буде переконлива.

СЛАВА ЧОРНОГО РАНКУ

Вони прибрали зі столу й винесли тарілки надвір, де помили їх піском. Оромис покришив залишки хліба птахам, і обидва співрозмовники повернулись до хатинки.

Потому Оромис витяг перо та чорнила, й навчання продовжилось. Вони опановували Лідуен Кваедхі, письмову форму давньої мови, більш витончену, ніж руни людей чи гномів. Ерагон губився в загадкових символах, радіючи бодай з того, що наука принаймні не вимагає нічого, окрім механічного запам'ятовування.

За кілька годин, що їх вони провели над паперами, Оромис змахнув рукою й гукнув:

– На сьогодні досить! Продовжимо завтра.

Ерагон стомлено звівся, поглядаючи, як Оромис копирсається в сувоях паперів на полиці.

– Ці два написано прадавньою мовою, – пояснив ельф, повертаючись до столу. – А ось оці три – твоєю рідною. Вони допоможуть тобі опанувати обидві абетки, а також зрозуміти те, про що дуже довго розповідати.

Трохи поміркувавши, Оромис дістав з полиці ще й шостий сувій.

– Це словник, – ельф простягнув його юнакові. – Сумніваюсь, що ти подужаєш, але спробуй.

А коли він прочинив для Ерагона двері, той не витримав:

– Майстре…

– Слухаю тебе, Ерагоне.

– А коли ж ми нарешті почнемо працювати з магією?

Оромис сперся рукою на одвірок, ніби через утому, й, зітхнувши, нарешті сказав:

– Ти повинен довіритись мені, Ерагоне. Утім, ти маєш рацію, ми не будемо зволікати. Отож, облиш ці папери й ходімо вивчати таємниці грамаріє.

Оромис постояв на галявині перед хатиною, вдивляючись у гори, а потім, не озираючись до юнака, сказав:

– То що таке магія?

– Маніпуляція енергією за допомогою прадавньої мови.

– З технічного боку, так, – помовчавши, озвався ельф. – Багато хто знає тільки закляття й нічого більше. Однак твоє визначення не говорить про сутність магії. Магія – це мистецтво мислити. Це не сила чи мова, адже тобі вже відомо, що обмежений запас слів не є перешкодою для використання магії. Отже, магія спирається на організований інтелект. Бром зігнорував звичайний режим навчання, не вдаючись у тонкощі грамаріє, щоб озброїти тебе навичками для виживання. Я теж змушений його ігнорувати заради твоїх перемог у майбутніх битвах. Утім, Бром навчив тебе азів магії, натомість я відкрию найдавніші секрети, якими володіли лише найкращі з вершників. Ти дізнаєшся, як убити енергією, не більшою за ту, що потрібна, аби поворухнути пальцем. Я навчу тебе прийому, завдяки якому можна миттєво пересувати предмети з місця на місце, а також закляття, що дозволяє побачити отруту в їжі та напоях. Ти дізнаєшся про різні способи стеження, а також живлення енергією з навколишнього середовища. Ці способи такі потужні й небезпечні, що вершники-початківці їх ніколи не вчили. Але зараз ми в такій ситуації, що я мушу розкрити тобі всі таємниці, сподіваючись на те, що ти не станеш ними зловживати.

Звівши праву руку догори, Оромис вигукнув: «Адурна!»

Ерагон зачаровано спостерігав, як зі струмка біля хатини в повітря здійнялася водяна куля й попливла до ельфа, слухняно зупинившись перед учителем.

Вода в струмку, що сховався в затінку гілля, здавалась темною, а куля натомість була прозора, наче скло.

Усе ще вдивляючись у горизонт, Оромис гукнув «Лови!» й, не озираючись, кинув кулю Ерагонові.

Юнак зосередився й спробував був її схопити, але та хлюпнула на землю, щойно торкнулася його рук.

– Лови за допомогою магії, – з докором пояснив Оромис і знову вигукнув закляття. Водяна куля стрибнула до його рук, немов дресирована тварина. Цього разу він кинув її без попередження.

– Реіза ду адурна, – встиг промовити Ерагон, і куля зависла над його долонею.

– Не зовсім вдалий підбір слів, – скривився Оромис, – та все ж таки спрацювало.

Ерагон усміхнувся й прошепотів:

– Трхриста…

Куля різко змінила курс і полетіла в голову вчителю, однак не влучила туди, куди хотів Ерагон. Вона пролетіла повз ельфа, розвернулася й помчала назад до юнака.

Виявившись твердою, наче камінь, куля вдарила Ерагона в лоба, і він, немов підкошений, упав додолу.

– Ось так, – задоволено мовив ельф. – Краще було б ужити слово «Летта» або «Кодтхр».

Розвернувшись до юнака, він здивовано звів брови:

– Ну що ж ти робиш? Ану вставай! Нам ніколи вилежуватись на сонечку!

– Добре, Майстре, – простогнав бідолашний учень.

Коли Ерагон звівся на ноги, Оромис примусив його маніпулювати кулею найрізноманітнішими способами – надавати їй форми складних вузлів, змінювати колір та заморожувати, і все це виходило в юнака зовсім легко.

Вправи тривали так довго, що Ерагонові стало нецікаво й він ніяк не міг второпати, навіщо йому стільки вправлятися. Юнак боявся образити Оромиса, але зовсім не бачив сенсу продовжувати урок. Схоже було на те, що ельф навмисне оминав ті закляття, які вимагали чималих зусиль. «Я ж уже показав йому все, на що здатен, – нервувався Ерагон. – Чому ж він повсякчас повертається до найлегшого?»

– Вибачте, Майстре, – нарешті сказав юнак. – Але я давно все це знаю. Чи ми б не могли перейти до нових тем?

Коли Оромис озвався, м'язи на його шиї напружились, дихання стало уривчастим, а голос несподівано погрубшав.

– Бачу, ти ніяк не навчишся чемності, Ерагоне-вохр? Ну що ж, хай буде так!

Тоді обурений ельф пробелькотів закляття прадавньою мовою. У юнака враз скам'яніли ноги, він скрикнув від несподіванки, не в змозі поворухнутися.

– А спробуй-но тепер звільнитися! – запропонував Оромис.

Це був виклик, якого Ерагонові ще не кидали. Як перемогти чуже й незнане закляття? Він міг розірвати ці невидимі пута кількома способами. Найефективнішим він скористався б тоді, якби знав, як саме ельф його знерухомив: чи вплив на його тіло був прямий, а чи було використано якесь зовнішнє джерело. Тоді б він зміг спрямувати силу у зворотному напрямку або знешкодити силу Оромиса. Або ж використати схоже закляття, щоб заблокувати заподіяну ельфом шкоду. Утім, ця тактика передбачала пряме протистояння двох сил. «Це мало колись статися», – подумав Ерагон, бо розумів, що в нього не було жодного шансу здолати Оромиса.

Трохи поміркувавши, він сказав:

– Лосна калфіа іет.

Хвиля енергії, яка враз знесилила Ерагона, була більшою, ніж він сподівався, проте звільнитися йому не пощастило.

– Дуже нерозумно, – скрушно похитав головою ельф, – дуже нерозумно. Якби я вклав трохи більше сили в закляття, протистояння йому вбило б тебе. За жодних обставин не користайся абсолютом.

– Абсолютом?

– Не вживай закляття так, аби його наслідком були лише два крайні випадки: успіх або смерть. Якби ворог, що тобою оволодів, мав більше сили, ти б витратив усю енергію й загинув. До того ж, навіть не встигнув би зупинити дію закляття, збагнувши його марність.

– Але як цього уникнути? – спитав Ерагон.

– Безпечніше обернути закляття на процес, який можна зупинити за власним бажанням. Припустімо, замість того, щоб вимагати звільнення ніг, ти можеш просто обмежити магію, яка їх тримає. Зрозуміло, що слід задіяти більше слів, але так ти можеш з'ясувати, що робити далі і яка небезпека виникатиме під час протистояння. Тож давай спробуємо ще раз.

Ерагонові ноги вкотре опинилися в невидимих лещатах, коли ельф пробурмотів закляття. Юнак почувався таким стомленим, що вже й не мріяв звільнитися. Але все ж таки скористався магією.

Ще до того, як слова прадавньої мови злетіли з юнакових вуст, він відчув, як невидимі пута поволі спадають із його ніг. Було таке відчуття, ніби його дуже обережно витягують із багна. Він мимохіть глянув на Оромиса й побачив, як обличчя ельфа змінилося. Здавалося, той намагається втримати щось дороге й важливе для нього.

Коли пута остаточно послабились, учитель зітхнув, скрушно зиркнув на свої долоні й рушив до краю скелі, на якій проходило навчання. В Ерагоновому серці прокинулись жаль і туга – такі самі почуття охопили його тоді, коли він уперше побачив скалічену передню лапу Глаедра. Він проклинав себе за своє зухвальство, за брак уваги до Оромисових хвороб і за недбале ставлення до науки. Адже не тільки він бореться з важкою хворобою! Відтепер юнак зрозумів, яких зусиль докладає ельф, аби його навчати.

Наблизившись до Оромиса, присоромлений Ерагон уклонився й мовив:

– Ебрітхіль, пробачте мене.

Ельф удав, ніби його не почув.

Вони ще довго стояли на краю скелі. Сонце велично сідало за обрій, птахи співали своїх вечірніх пісень, а повітря стало вогким і прохолодним. Здалеку долинув шум драконових крил. Це поверталися з навчання Сапфіра з Глаедром.

– Завтра продовжимо, – нарешті озвався Оромис захриплим голосом. – Ти як, зможеш?

– Звісно, Майстре! – зраділо відказав Ерагон.

– Гадаю, відтепер тобі слід спілкуватися лише прадавньою мовою. У нас не так багато часу, і це прискорить твій вишкіл.

– Навіть коли я розмовляю із Сапфірою? – перепитав юнак.

– Навіть тоді.

– Я працюватиму так наполегливо, аж доки не почну бачити сни вашою мовою, – старанно добираючи слова, запевнив Ерагон.

– Якби ти сягнув цих висот, – пояснив Оромис, – нашу справу було б закінчено. До речі, щоб не літати сюди щоранку, ти вправлятимешся з ельфом, який відведе тебе туди, де елесмерійці зазвичай б'ються на мечах. Попрацюєш там годинку й продовжуй далі, у звичному ритмі.

– То ви більше не станете мене вчити? – ображено спитав Ерагон.

– Мені вже нічому тебе вчити. Ти вправний фехтувальник, найкращий з тих, кого мені доводилось бачити. Я не знаю про бій більше, ніж ти, а своєї вправності я тебе не навчу. Тобі лишень треба триматися свого рівня.

– Але чому я не можу займатися з вами? – не вгавав юнак.

– Тому, що я не люблю починати день зі сварок, – ельф суворо глянув на Ерагона, потім полагіднішав і додав: – А ще тобі слід познайомитись із рештою мешканців Елесмери. Я – не типовий представник нашої раси. Але годі про це, дивись, наші друзі вже повертаються.

Два дракони плавно спускалися на галявину. Першим прибув Глаедр, здіймаючи куряву. На мить він навіть затулив ціле небо, аж доки не склав золотаві крила. Слідом за ним приземлилась Сапфіра, швидка та рухлива, наче горобчик поруч з орлом.

Оромис і Глаедр, як завжди, атакували друзів купою питань, аби переконатися, що Ерагон та Сапфіра справді переймалися заняттями й ділилися одне з одним набутими знаннями. Обом учням не завжди це вдавалося, але, перемовляючись між собою, вони змогли відповісти на всі запитання. Єдиною перешкодою була прадавня мова, якою вони відтепер мусили спілкуватись.

– Сьогодні вже набагато краще, – прогримів Глаедр, а потім звернувся до Ерагона. – Невдовзі ми будемо тренуватись разом із тобою.