Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц)

ОБЛИЧЧЯ ВОРОГА

Решту дня Роран продовжував робити свою справу, відчуваючи, як спорожнів Карвахол. Це було так, ніби його частина була відірвана й захована десь на Хребті. Без дітей селище нагадувало військовий табір. Ця зміна, здавалося, робила всіх чоловіків похмурими й рішучими.

Коли сонце зайшло за Хребет, Роран піднявся на пагорб до будинку Хорста. Він зупинився перед вхідними дверима, поклав руку на клямку, але ніяк не наважувався увійти.

– Чому це лякає мене більше, ніж майбутні випробування? – подумав він.

Трохи поміркувавши, Роран вирішив не входити через передні двері й прослизнув крізь бічні, злякано зіткнувшись у кухні з Елейн, яка розмовляла з Катріною.

– Як ти? – видавив із себе юнак.

– Усе добре, – усміхнулася дівчина. – Це було жахливо, коли батько… Та Елейн була добра до мене, вона погодилася віддати мені кімнату Бальдора на сьогоднішню ніч.

– Я радий, що тобі стало краще, – зітхнув Роран. Він міцно обняв її, намагаючись передати всю свою любов.

– Катріні пора вже лягати, – нагадала Елейн.

Роран неохоче відпустив дівчину, яка поцілувала його в щоку.

– Побачимось уранці, – сказала вона.

Юнак подався було слідом, але Елейн зупинила його:

– Роране!

– Що?

Елейн почекала, поки двері за Катріною зачинилися, й мовила:

– А ти хіба не розумієш? Я гадала, що ти збираєшся одружитися з нею, чи не так?

– Звісно, збираюсь, – знітився хлопець.

– Ну то й не займай її до весілля, – сказала Елейн. – Катріна щойно відмовилася від усього, що мала, і то заради тебе. Я бачила чоловіків, які кидали свою любов молодим дівчатам, як ото просо курям. Ті зітхали й плакали, але вірили, що вони особливі, принаймні для цих чоловіків, хоч це було звичайнісіньке захоплення. Ти завжди був шляхетним, Роране, але це діло робить із людини або дурня, або хитрого лиса. Ти хочеш бути одним із них? Катріні не потрібні ані дурень, ані шахрай, ані твої гульки. Насамперед вона потребує вірної людини, яка б піклувалася про неї. Зрозумів? Якщо ти кинеш її, позабавлявшись, то куди ж вона піде? Хто їй допоможе після того, як навіть рідний батько вигнав? Ти хочеш, щоб вона стала жебрачкою? Клянусь, я не дозволю цього!

– І я не дозволю! – злякався Роран. – Хіба ж я ворог своєму щастю?

– Отож-бо, – враз полагідніла Елейн, потираючи підборіддя. – Не забувай, що ти одружуєшся з дівчиною без приданого. Ти розумієш, що це таке? Мабуть, не дуже… А це означає, що в неї нема ані столового срібла, ані постільної білизни, ані мережив, якими вона прикрасила б свою оселю. Анічогісінько! А такі речі – це все, що ми маємо, вони передаються від матері до доньки відтоді, як ми замешкали тут, в Алагезії. Вони визначають нашу гідність. Жінка без приданого, це наче…

– Наче чоловік без господарства, – підказав Роран.

– Саме так, – зітхнула Елейн. – Це було жорстоко з боку Слоуна… позбавляти Катріну спадщини, але тепер уже пізно чимось зарадити. І ти, і вона не маєте грошей. Життя й без того надто складне. І ви розпочинатимете з нічого і ні з чим. Хіба це тебе не лякає? Тож знову спитай себе – і не бреши, інакше обоє будете шкодувати все життя! – чи ти завжди піклуватимешся про Катріну?

– Так, – видихнув юнак.

Елейн зітхнула й хлюпнула з глека сидру у два глиняні кухлі.

– Тоді, – вона тицьнула один з них Роранові, – ти зробиш усе, аби забезпечити добробут у родині й щоб твоїй дружині та дітям було не соромно дивитися в очі громаді.

– Якщо доживемо, – сьорбнув хлопець прохолодного напою.

– Так, – відкинула пасмо волосся Елейн. – Ти вибрав тяжкий шлях, Роране.

– Я хотів, аби Катріна поїхала з Карвахола, – зітхнув юнак.

– Он воно як, – звела брови жінка. – Я не проти, але чому ти раніше не переговорив зі Слоуном про заручини? Коли Хорст просив моєї руки в мого батька, він дав нашій родині дванадцять овець, свиноматку й вісім пар залізних свічників, ще навіть не знаючи, чи отримає згоду. Ось як це робиться, хлопче! Тож ти міг би придумати щось краще, аніж бити свого майбутнього тестя.

– Звісно, міг би, – гірко всміхнувся Роран. – Але не цього разу.

– А коли ж? – уїдливо спитала жінка. – Разаки не озивалися вже з тиждень.

– Ну, то й що? – не зрозумів юнак. – Я не знаю, як мені тепер бути, розумієш? – Він роздратовано гепнув кулаком об стіл.

Елейн обережно поставила свого кухля й узяла юнакові долоні у свої ніжні руки.

– Якщо зараз ти зможеш помиритися зі Слоуном, то твоє подальше життя з Катріною буде куди легшим. Уранці ти мусиш піти до нього й вибачитися.

– Я не буду вибачатися! – скипів юнак. – Тільки не перед ним!

– Роране, послухай мене, – не вгавала мудра жінка. – Мир у твоїй родині того вартий. Я знаю з власного досвіду, що розбрат не приносить нічого, крім нещастя.

– Але ж Слоун ненавидить Хребет, – пручався Роран. – Я не зможу його переконати.

– І все ж таки ти мусиш спробувати, – наполягала Елейн. – Навіть якщо він відкине твої вибачення, ти не казатимеш, що не зробив цього. Якщо любиш Катріну, то переламай себе й зроби це для неї. Не змушуй її страждати через власну помилку. – Вона допила сидр, бляшаним ковпачком загасила свічки й залишила Рорана на самоті.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Роран ворухнувся. Навпомацки він дістався дверей, потім піднявся сходами нагору до своєї кімнати й ліг спати.

Обхопивши руками подушку, Роран тоскно дослухався до нічних звуків будинку: то мишка пробіжить на горищі, то вітер торкнеться віконниць, то хтось прочовгає за дверима…

Раптом він почув, як на дверях посунувся гачок, і ті поволі відчинилися. Темний силует прослизнув до кімнати, пасмо запашного волосся торкнулося Роранового обличчя, а далі й теплі губи притислися до його вуст. Він зітхнув. Катріна!

* * *

Удар грому вирвав Рорана зі сну.

Кліпаючи очима, він поволі приходив до тями. У дверях його кімнати зяяла величезна діра, крізь яку, наче в страшному сні, лізли королівські вояки, а за ними – разаки. І ось уже ворожий меч торкнувся його шиї. Поруч скрикнула Катріна, натягуючи ковдру на плечі.

– Підніміть його, – кивнули на хлопця разаки. – Зв'яжіть йому руки й тягніть надвір.

Коли вояки наблизились до ліжка, Катріна знову закричала й кинулась на них, відчайдушно дряпаючись і кусаючись. Ті відступили, лаючись.

Тим часом Роран зістрибнув із ліжка, підхопив з долівки молот і розвернувся до нападників, ревучи, наче ведмідь. Вояки, залишивши дівчину, спробували здолати його, але марно. Щити розліталися на друзки під скаженими ударами, кольчуги й шоломи розколювалися, двоє вояків були поранені, а троє, упавши, так і не підводились.

Брязкіт зброї побудив усіх у домі. Роран почув, як коридором, вигукуючи, біжить Хорст зі своїми синами. Разаки перезирнулися й несподівано схопили Катріну.

– Роране! – заволала дівчина.

Юнак вивернувся від двох вояків, вискочив у коридор і побачив, що його наречену вже витягують у вікно. Скрикнувши, він замахнувся було молотом, але один із разаків перехопив його руку й прошипів:

– Так! Саме ти нам і потрібен!

Роран спробував був вирватися, та в нього нічого не вийшло, бо ворог тримав його, мов лещатами. Тоді вільною рукою він щосили вгатив разака по голові й зірвав із нього каптура. Голомоза істота обурено завищала. Шкіра на її обличчі виявилась лискучою, мов панцир жука, очі без повік були завбільшки з кулак, а замість носа стирчав гострий дзьоб, з якого виглядав ліловий язик.

Роран скрикнув від жаху й огиди, намагаючись визволитися від чудовиська, але те вперто тягло його до вікна. Згори було видно, як вояки тягнуть за собою Катріну.

Саме тоді, коли хлопець уже зовсім знесилів, поруч з'явився Хорст. Він устиг перехопити його й не дав вивалитися з вікна.

– Хутчіш киньте мені списа! – заволав коваль. – Не віддаймо Рорана цій потворі!

Зляканий разак востаннє шарпонув юнака, та зрозумівши, що все намарно, щосили вдарив його гострим дзьобом у плече. Бідолашний завив від болю, відчувши, як рвуться м'язи й тріщить кістка, а розлючений нападник миттю щез у пітьмі.

Звільнившись від разака, Роран та Хорст увалилися в коридор.

– У них Катріна, – простогнав хлопець, не в змозі поворухнути зламаною рукою.

Альбрич і Бальдор, заляпані кров'ю, вистрибнули з кімнати. Позаду них виднілася ціла гора трупів. «Тепер я вбив уже вісьмох», – підводячись, подумав Роран і пошкутильгав собі коридором. Назустріч йому вийшла Елейн у нічній сорочці.

– Тебе треба показати Гертруді, – мовила вона, побачивши юнакові рани.

– Пусте, – відмахнувся було той.

– Ти помреш, якщо не спинити кров.

– Але спершу треба визволити Катріну, – сказав Роран, глянувши на закривавлене плече. – Доки ті нелюди нічого з нею не зробили.

– Він правий, не можна чекати, – сказав, підходячи, Хорст. – Перев'яжи його, як зможеш, і ми підемо.

Елейн, піджавши губи, кинулась до скрині з білизною. Вона міцно перев'язала Роранове плече й зламану руку. Тим часом Альбрич і Бальдор забрали зброю вбитих вояків. Натомість Хорст задовольнився своїм власним списом.

Наостанок Елейн обняла чоловіка й мовила:

– Будь обережний. – Потім подивилася на синів і додала: – Будьте обережні всі.

– Усе буде добре, мамо, – пообіцяв Альбрич.

Жінка сумно всміхнулася й поцілувала синів на прощання.

Вони вискочили з будинку й помчали на околицю Карвахола, де в загорожі виявили вирвані колоди, а поруч – убитого Бірда.

– Його вдарили ззаду, – ставши навколішки, сказав Бальдор. Тим часом Роранові раптом заклало вуха й він ледь не знепритомнів від болю в руці.

– Гей! Хто там? – гукнули здалеку вартові.

Невдовзі довкола вбитого Бірда зібралась уся сторожа. Хорст коротко оповів про напад і про викрадення Катріни.

– Хто з нами? – спитав старий.

П'ятеро миттю згодилося супроводжувати їх, а решта залишилась охороняти пролам у стіні й піднімати людей.

Насилу ворушачи рукою, Роран став на чолі гурту. Вони рушили через поле в напрямку табору разаків. Кожен крок відлунював хлопцеві жахливим болем, але зараз для нього нічого не важило, крім порятунку Катріни. Коли він зашпортувався, Хорст щоразу підтримував його.

Пройшовши з півмилі від Карвахола, чоловіки помітили ворожу варту, що змусило їх зробити дорогого добрячий гак. Невдовзі стало видно світло смолоскипів, і Роран махнув здоровою рукою, зупиняючи гурт. Далі довелося повзти, аби залишатися непоміченими. Нарешті, діставшись табору, вони побачили залишки королівського війська біля багаття. Тринадцятеро виснажених вояків із погнутою зброєю, у поламаних обладунках похмуро вишикувались перед парочкою разаків.

– А де ж Катріна? – нетямився Роран, придивляючись до того, що відбувалось у ворожому таборі.

– Більше половини наших загинуло, – гукав один із вояків до разаків. – І хто ж їх убив? Купка селюків, які не відрізняють вил від меча? Тож нехай Галбаторікс сам вилизує вам чоботи, як хоче, а ми вимагаємо нового командира! Це повинна бути людина!

– Та невже? – уїдливо спитали разаки.

– Досить нам дурнуватих наказів від таких небораків, як ви, з вашим шипінням і клацанням замість людської мови! Нас уже нудить від вас, зрозуміло? Ми не знаємо, що ви зробили із Сардсоном, але коли ви залишитесь бодай на одну ніч, ми перевіримо, якого кольору ваша кров! Тож лишайте нам дівчину, і…

Вояк не встиг закінчити, бо один із разаків зненацька стрибнув на нього, миттю зваливши на землю. Бідолаха спробував було витягти меча, але потвора двічі дзьобнула його в шию, і той затих.

– І з оцими страховиськами ми мусимо битися? – пошепки вжахнувся Айвор, лежачи в засідці поруч із Рораном.

Вояки на галявині заціпеніли від несподіванки, а обидва разаки вже жадібно ссали кров з рани їхнього товариша. Нарешті вони таки наситилися.

– Гаразд, ми підемо, – прошипів один із разаків. – Залиш-ш-айтеся, якщо хоч-ч-ете. Підкріплення буде за пару днів.

І, закинувши свої голомозі голови вгору, потвори завили, аж кров стигла в жилах від їхнього виття.

Роран також зиркнув угору. Спершу він нічого не побачив, але коли дві тіні з'явилися високо над Хребтом, застуючи собою зірки, його охопив жах. Тіні швидко наближалися, поки не затьмарили півнеба. Гнилий вітер злетів на присутніх, викликаючи кашель і нудоту. Вояки, проклинаючи все на світі, кинулись було врозтіч, але зупинилися, вражені цим видовищем. |

Зловісні тіні почали опускатися, наближаючись до табору грозовою хмарою. Слабкі смолоскипи замерехтіли, не даючи змоги роздивитися двох чудовиськ, які спускалися на галявину.

Їхні тіла були голі, мов у велетенських новонароджених щурів, а за формою нагадували собачі. Вузькі гребені здіймалися на їхніх потилицях, контрастуючи з довгими чорними дзьобами, якими добре простромлювати жертву, й холодними очима, подібними до разакових. Потвори мали величезні крила, які зі свистом розсікали повітря.

Перелякані вояки кинулись на землю, щулячись, мов цуценята. Зловісна енергія струменіла від цих створінь, указуючи на давність їхнього походження, незрівнянну з людською расою. Роран із жахом усвідомив, що вся їхня боротьба марна. Хорст, лежачи поруч із ним, застерігав решту загону від подальших дій.

Разаки вклонились летючим чудовиськам, потім швидко пішли до намету й витягли з нього зв'язану Катріну, а також – зовсім несподівано – Слоуна.

Роран утупився в м'ясника, не розуміючи, як його схопили. Адже Слоунів будинок далеко від Хорстового! Аж раптом його різонула думка.

– Слоун зрадив нас! – прошепотів юнак, скреготнувши зубами. – Це він убив Бірда і впустив до табору загарбників!

– Роране! – озвався Хорст, підповзаючи. – Ми не можемо зараз напасти, бо вони розірвуть нас на шматки! Роране, ти чуєш мене?

Цієї миті парубок мало що розумів. Він тільки спостерігав, як один із разаків стрибнув на плечі летючому чудовиську, а другий передав йому Катріну. Слоун, здається, тільки зараз збагнув, що накоїв. Він став сваритися, заперечливо мотаючи головою й указуючи на землю. Та разак одразу ж зацідив старому в обличчя, і той звалився додолу. Вилазячи разом із непритомним м'ясником на плечах на свого летючого скакуна, він кинув до вояків:

– Ми повернемось, коли буде треба! А ви тим часом убийте хлопця, якщо не хочете померти самі!

Крилаті чудовиська повагом здійнялися в небо й злетіли у височінь.

Здоровий глузд, здається, покинув Рорана. Він був геть розчавлений. Усе, що йому залишалося, – це знищити покинуте напризволяще вояцтво. Тоді він підвівся на повен зріст і підхопив молот. Але, рушивши вперед, зненацька заточився від болю, хитнувся й упав як підкошений.

СТРІЛА В СЕРЦІ

Кожен день, відтоді, як вони залишили Церис, видавався Ерагонові чудовим сном. Мандрівники пливли спершу озером Ельдор, а потім річкою Гаені. Довкола дзюрчала вода, протікаючи крізь вкритий зеленню сосен тунель, який вів углиб Ду Вельденвардена.

Ерагон помітив, що подорожувати з ельфами набагато краще, ніж із гномами. Нарі й Лифаєн без упину сміялися й співали пісень, особливо тоді, коли поруч була Сапфіра. За присутності дракона вони не говорили про свої справи.

Утім, ельфи не були людьми, хай хоч як здавалися схожими на них. Вони рухались занадто швидко, але надто м'яко як для створінь із плоті й крові. А коли говорили, то незрідка використовували алегоричні вислови й афоризми, які заплутували Ерагона ще більше, ніж якби вони мовчали. А ще, попри напади сміху й веселощів, Лифаєн і Нарі годинами могли мовчати, милуючись чудесною природою. Якщо під цю пору Ерагон чи Орик намагалися заговорити до них, ті кидали у відповідь лише декілька слів.

Тільки тепер Ерагон зрозумів, наскільки відвертою була Арія. Справді, здавалося, що вона й сама почувається ніяково з Лифаєном і Нарі, будучи непевна, як саме з ними поводитись.

Якось, стоячи на носі човна, Лифаєн обернувся й спитав:

– Скажи мені, Ерагоне-фініарель, про що співає твій народ? Я пригадую епічні пісні й балади про гордих королів і графів, але то було дуже давно, і спогади зів'яли, мов квіти. Чи створено щось нового?

Ерагон замислився, намагаючись пригадати назви тих історій, які розповідав йому Бром. Коли Лифаєн почув їх, то зажурено мовив:

– Справді, дуже мало. Виходить, ви не створили нічого, окрім тих придворних фантазій, дозволених Галбаторіксом.

– Бром іще розповідав про занепад вершників, – заперечив юнак.

– Так-так, він був мужнім, – зауважив Лифаєн, веслуючи. – Ми теж співаємо про часи занепаду, але дуже рідко. Більшість із нас жили ще за тієї доби, коли Врейль пішов у небуття, тож ми й досі сумуємо за нашими спаленими містами та загиблими родинами. Час не пом'якшує болю, навіть якщо минуть тисячі тисяч років і сонце помре, залишивши світ у пітьмі…

– У гномів та сама історія, – відгукнувся Орик з корми. – Згадай, ельфе, як ми втратили цілий клан через того клятого Галбаторікса.

– А ми втратили короля Евандара, – пролунало у відповідь.

– Я ніколи не чув про нього, – розгублено сказав Ерагон.

– Мало хто нині пам'ятає про це, – кивнув ельф. – Мабуть, Бром розповідав тобі, як було завдано фатального удару. Перед загибеллю Врейля ельфи зійшлися з Галбаторіксом у степах Айлирі. І ось саме там Евандар…

– А де знаходиться Айлирі? – зацікавлено спитав Ерагон.

– Це Урубейн, хлопче, – пояснив Орик. – Колись це було місто ельфів.

– Так, – незворушно продовжував Лифаєн. – Айлирі був одним із наших міст. Ми залишили його під час війни з драконами, а через кілька століть люди зробили його своєю столицею… Після того, як вигнали Короля Паланкара.

– Короля Паланкара? – знову не втримався юнак. – А ким він був? Це на його честь названо Паланкарську долину?

Цього разу ельф здивовано глянув на зухвальця.

– У тебе стільки питань, скільки листя на деревах, Арджетламе, – всміхнувся він.

– Бром теж так уважав.

Лифаєн кивнув і замислився.

– Отже, коли вісімсот років тому твої предки прибули в Алагезію, – вів далі він, – вони блукали, підшукуючи собі місце для житла. Вони облаштувалися в Паланкарській долині, яка тоді, зрозуміло, ще так не називалася. Саме там ваш король, Паланкар, збудував могутню державу. Намагаючись розширити її межі, він оголосив нам війну, хоч ми й не робили йому нічого поганого. Тричі він нападав, і тричі ми перемагали. Наша сила лякала придворних Паланкара, тож вони благали короля укласти мир, але він відмовився. Тому лорди звернулися до нас з угодою, яку було підписано без відома короля.

Ельф зітхнув і продовжував розповідь.

– Завдяки нам Паланкара було схоплено й засуджено на заслання, але він, його родина й васали відмовилися залишати долину. Оскільки ми не збиралися їх убивати, то вирішили спорудити вежу Ріствакбейн, щоб вершники стежили за Паланкаром і щоб він ніколи не зміг повернутися до влади. Незабаром його вбив власний син, який не дочекався старості батька. Після цього вся їхня політика полягала в убивствах, зрадах та інших підступах, які остаточно підірвали славу Паланкарської держави. Однак нащадки короля не пішли з долини, і королівська кров усе ще тече в Терінсфорді й Карвахолі.

– Зрозуміло, – сказав приголомшений Ерагон, коли той змовк.

– Та невже? – звів брови Лифаєн. – Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш. Адже саме ця подія переконала Анурина, попередника Врейля, у тому, що треба дозволити людям бути вершниками, аби уникнути подібних суперечок.

– Мабуть, саме це й викликало найбільше суперечок, – реготнув Орик.

– Так, це було непопулярне рішення, – підтвердив Лифаєн. – Навіть сьогодні дехто сумнівається, чи варто було так робити. Принаймні це призвело до сварки між Анурином і королевою Делланир, і згодом Анурин вийшов із правління, оголосивши вершників незалежною громадою.

– Якщо вершники вийшли з-під вашого контролю, то навіщо ж їм було й далі стежити за миром серед народів? – спитав Ерагон.

– Вони не мали іншого вибору, – відповів Лифаєн. – Поки королева Делланир не переконалась у тому, що вершники справді незалежні від будь-якої влади, вона не пускала їх до Ду Вельденвардена.

– Хіба тільки в цьому вони бачили свою вигоду? – спохмурнів юнак.

– І так, і ні, – мовив ельф. – Вершники оберігали народи від занепаду, але хто б стежив за спостерігачами? Саме це й призвело до занепаду. Не було нікого, хто б наважився критикувати вершників, тому їхня спільнота розклалася всередині.

Задуманий Ерагон водив веслом по воді, обмірковуючи почуте. Весло тремтіло в його руках, рухаючись проти течії.

– А хто ж став спадкоємцем Делланир? – поцікавився він.

– Евандар, який зійшов на трон п'ятсот років тому, коли Делланир вирішила відмовитись від владарювання, занадто захопившись магією, і був при владі до самої смерті. Тепер його дружина, королева Ісланзаді, править нами.

– Хіба… – відкрив було рота Ерагон і замовк, вражений власною думкою. – Хіба ельфи безсмертні?

– Колись ми були схожі на вас, – стиха мовив Лифаєн, – такі ж яскраві, швидкі й недовговічні, як ранкова зоря. Але зараз наше життя триває вічно. Так, ми безсмертні, хоча й не убезпечені від тілесних ран.

– То ви самі стали безсмертними, чи як? – уточнив хлопець, але ельф відмовився йому відповідати.

– А скільки ж тоді років Арії? – змінив тему Ерагон.

Лифаєн пильно глянув на нього й підозріло перепитав:

– Арії? А чому ти питаєш про неї?

– Не знаю, – розгубився юнак. – Але вона врятувала мені життя… і життя Сапфіри, тож цікаво дізнатися про неї якомога більше.

– Вибач мені за це нетактовне питання, – вклонився ельф. – У нас вважають нечемним втручатися в чужі справи. Утім, я мушу сказати, і Орик погодиться зі мною, що тобі слід краще охороняти своє серце, Арджетламе. Не час губити його у почуттях.

– Ну, так, – буркнув Орик.

Засоромлений Ерагон не знав, що його й відповісти. Перш ніж він нарешті озвався, Сапфіра подумки звернулася до нього.

– Гадаю, тобі зараз ліпше промовчати, – підказала вона. – Вони не мають на увазі нічого поганого. Не ображай їх.

– То ти згодна з ними? – зніяковів юнак.

– Ти, Ерагоне, нині сповнений любов'ю й шукаєш того, хто б розділив твої почуття, – мудро зауважив дракон. – У цьому немає нічого ганебного.

– Ти скоро повернешся? – стиха мовив до нього Ерагон.

– Я вже повертаюся, – почув він у відповідь.

Усміхнувшись своїм думкам, юнак помітив, що ельф із гномом усе ще чекають на його відповідь.

– Я розумію вас, – похопився він, – але все ж таки хочу почути відповідь на своє запитання.

– Ну що ж, – озвався Лифаєн, – Арія досить молода. Вона народилася за рік до занепаду вершників.

«Це ж було сто років тому! – подумки охнув Ерагон. – Та її правнуки були б старші за мене!» Він розмірковував ще кілька хвилин, а потім мовив, аби не видатися нечемним:

– Ти згадував, що люди заселили Алагезію вісімсот років тому. Але Бром казав, що ми прибули через три сторіччя після появи вершників, а це ж тисячі років тому.

– Точніше кажучи, дві тисячі сімсот чотири роки тому, – втрутився в розмову Орик. – Бром був правий, якщо, звісно, вважати єдиний корабель із двадцятьма воїнами за заселення людьми Алагезії. Вони висадилися на півдні, біля нинішньої Сурди. Ми зустрілися й обмінялися дарунками, але потім вони пішли, і ми не бачили жодної людини майже два тисячоліття поспіль, аж поки король Паланкар не прибув зі своїм флотом. Люди під ту пору вже й забули про нас, пригадуючи лише перекази про волохатих карликів, якими вони лякали своїх дітей.

– А ти знаєш, звідки прибув Паланкар? – спитав Ерагон.

Орик спохмурнів і закусив кінчик вуса, заперечно похитавши головою.

– У нашій історії йдеться тільки про те, що його батьківщина була далеко за Беорськими горами, а пішов він звідти внаслідок війни та голоду.

– Отже, десь існують і інші держави, які можуть допомогти нам у війні проти Галбаторікса! – вигукнув хлопець.

– Можливо, – погодився Орик. – Але їх важко розшукати навіть верхи на драконі, та й мова там інша. Навряд чи хтось нам допоможе. Ніхто не стане перетягати військо невідь звідки й невідь куди.

– Ми теж не змогли б тебе охороняти, – додав Лифаєн.

– Але я б таки спробував, – замріяно мовив Ерагон і задивився на Сапфіру, яка кружляла над річкою в оточенні галасливого птаства, що відганяло дракона від своїх гнізд.

Лифаєн широко всміхнувся.

– Ну хіба вона не чудова? – вигукнув вій. – Гляньте, як виграє її луска на сонці! Ніщо не може зрівнятися з цим видовищем.

– Зажерлива й нестерпна, – стиха буркнув Орик, і парубок мовчки погодився з ним. Здавалося, ельфи ніколи не перестануть вихваляти Сапфіру.

– Нічого страшного, – відгукнувся дракон, пірнаючи під воду. – Усього лиш кілька компліментів.

– Так, зовсім небагато, – уїдливо мовив Ерагон.

– Жартуєш? – висунулась із річки Сапфіра.

Юнак дружньо посміхнувся й глянув на сусідній човен, у якому зосереджено веслувала Арія. Вона здавалася такою сумною, що хотілося розважити її.

– Лифаєне, – стиха озвався хлопець. – Чому це Арія така нещасна?

Ельф напружився й ледь чутно проказав:

– Нам випала честь служити Арії Дротнінг. Вона страждала за наш народ, і ми радіємо тому, чого вона досягла у справі з яйцем Сапфіри. Утім, її горе – це щось дуже особисте, тож я нічого не можу розказати тобі без її дозволу.

Десь під вечір, коли Ерагон присів біля багаття, здалеку почувся підозрілий шум. Зиркнувши на Сапфіру й Орика, юнак подався в хащі, на ходу витягуючи меча. Продершись крізь чагарник, він побачив лише сокола зі зламаним крилом, який, лементуючи, бився в кущах.

– Як жахливо, коли несила злетіти, – зауважила здалеку Сапфіра.

Арія ж, підійшовши, мовчки напнула свого лука. Підстрелений птах стих у чагарнику, та ельфійка не пішла по свою здобич.

– Навіщо ж було стріляти? – спитав юнак.

– Його рана була смертельна, – похмуро мовила Арія. – Я тільки врятувала його від зайвих мук.

Сапфіра вдячно схилила голову й обережно торкнулася Аріїного плеча, а потім розвернулася й рушила до табору, здираючи хвостом кору з дерев.

– Ніколи не клич ельфа на допомогу, – прошепотів Орик до Ерагона. – Раптом він вирішить, що тобі буде краще, якщо помреш!