Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 37 страниц)

– То що, – спитав Ерагон, перебуваючи в справжньому захваті, – ми ще й досі можемо користуватися магією без знання прадавньої мови?

– А як же тоді Сапфіра дихає вогнем? – поцікавився Оромис. – Адже вона нічого не каже, хіба не так? І нічого не казала тоді, коли обернула могилу Брома на діамантовий склеп, і тоді, коли благословила дитину в Фартхен Дурі. Розум драконів узагалі посутньо відрізняється від нашого, їм не потрібен захист від магії. Свідомо вони не користуються нею, вийнятком є хіба ті моменти, коли вони дмухають вогнем. Проте якщо в них уже є дар, то їхню силу ні з чим не порівняти! Але чого ти збентежився, Ерагоне?

– А що все це означає в моєму випадку, Майстре? – рішуче спитав юнак.

– Це означає, – пояснив учитель, – що ти й далі вчитимеш прадавню мову, бо досягнеш із нею кращих результатів, інакше наука магії буде для тебе заскладна. А ще, скажімо, коли ти потрапиш у полон і тобі заткають рота, ти все одно зможеш звільнитися, як це зробив Ванір. І, врешті-решт, це дозволяє накласти закляття, коли тебе задурили, а ти не можеш його згадати. Але стережися спокуси скористатися цими силами, юначе! Навіть наймудріші з нас не наважуються жартувати з ними, бо можуть загинути.

* * *

Наступного ранку Ерагон продовжив вправлятися на мечах разом із Ваніром, але більше не втрачав самовладання, хай там як з нього знущався молодий ельф. До того ж, юнак не хотів марнувати енергію на суперечки, бо спина боліла дедалі частіше, доводячи його аж до сказу. Виснажливі напади хвороби знесилювали, й елементарні побутові вправи ставали для Ерагона такими складними, що дуже часто він падав на землю й корчився від болю. Напади, які траплялися по кілька разів за день, примушували його рухатись навіть під час Римгару.

Поволі юнак узагалі змарнів. Човгаючи ногами, він пересувався майже навпомацки, економлячи сили на кожному русі. Перегодом йому стало важко зосередитись на Оромисових уроках, у пам'яті з'явилися чорні діри, і він не міг згадати, що відбувалося вчора. У вільний час він брав у Орика кільце-мозаїку, аби відволіктися й не думати про свою поразку. Коли Сапфіра була поруч, то просила, щоб він пересувався верхи на ній, витрачаючи якомога менше сил.

Одного ранку, всідаючись на дракона, юнак сумно пожартував про нову можливу назву своєї хвороби.

– І що ж то за назва? – весело поцікавилась Сапфіра, відволікаючи його розмовою від тяжких думок.

– Забуття, – хрипло мовив Ерагон. – Коли тебе проймає біль, то вже нічого не хочеться. Немає ані думок, ані бажань, ані будь-яких емоцій. Ти хочеш тільки позбавитись болю. А якщо він не минає, то саме Забуття рятує нас від нього, обертаючи на зацьковану істоту з єдиним бажанням: утекти.

– Так, непогана назва, – обережно погодився дракон.

– Ні, ти не розумієш! – закричав юнак. – Я розвалююсь на частини, Сапфіро! Я немов кінь, на якому зорали геть усю землю цієї країни! Тримай мене, благаю, інакше одного дня я зникну, забувши себе самого…

– Я ніколи тебе не покину, – відповіла Сапфіра.

Невдовзі Ерагона спіткали два нові напади – під час бою з Ваніром, і ще два – під час Римгару. Коли він нарешті випростався, лежачи на землі й кривлячись від болю, Оромис сказав:

– Знову, Ерагоне, ти мусиш попрацювати над рівновагою.

– Ні, – прохрипів той, намагаючись угамувати тремтіння.

– Що? – не зрозумів учитель.

– Ні, не можу!

– Ну ж бо, Ерагоне, підводься й спробуй іще раз.

– Ні! – закричав юнак. – Робіть ті кляті вправи самі, я не хочу!

Оромис став навколішки біля нещасного учня й приклав долоню до його щоки. Схилившись, він дивився на Ерагона з такою добротою, що той раптом збагнув усю глибину його співчуття, а також те, що той залюбки знищив би його біль, якби це було можливо.

– Не втрачай надії, – нарешті сказав Оромис. – Ніколи, чуєш?

Здавалось, юнак всотував його силу.

– Ми ж з тобою вершники, – тихо мовив ельф. – Ми стоїмо між світлом і темрявою, тримаючи рівновагу. Невігластво, страх, ненависть – наші вороги. Борися з ними, Ерагоне, інакше ми програємо. А тепер встань, Убивце Тіні, і доведи, що ти можеш перемогти свою плоть!

Ерагон якнайглибше вдихнув і рвучко скочив на ноги, аж здригнувшись від надмірного зусилля. Учитель схвально кивнув, і вони продовжили.

– Майстре! – озвався до нього учень, коли вони вже купалися після занять у струмку.

– Так, Ерагоне!

– Навіщо я маю терпіти ці тортури? Чому б мені не скористатися магією й не сформувати моє тіло так, як ельфи формують дерева?

– Ти можеш вчинити й так, – знехотя мовив Оромис. – Але тоді ти не зрозумієш ані тих можливостей, яких набуло нове тіло, ані того, як їх використовувати. Тут нема короткого шляху, повір.

Аби не заскиглити від розпачу, Ерагон занурився в крижаний потік і лежав, бездумно вдивляючись у безхмарну височінь.

НАРДА

Чухаючи бороду, Роран поглядав згори на Нарду. Невеличке містечко здавалося якимось тьмяним та зібганим, немов крихта житнього хліба.

Море винного кольору виблискувало в останніх променях умираючого сонця. Вода вабила юнака, адже раніше він ніколи не бачив такої краси, звикши до зовсім інших краєвидів.

«Отже, ми це зробили», – думав Роран, відходячи від урвища й наближаючись до намету. Прибульці розбили табір біля підніжжя Хребта, сховавшись від усіх, хто міг би виказати Імперії їхнє місцеперебування.

Проштовхуючись крізь гурт селян, які скупчились попід деревами, юнак із сумом помітив, що його земляки виглядають геть нещасними. Перехід із Паланкарської долини вкрай виснажив людей. Їхні обличчя змарніли, а одяг обернувся на лахміття. Майже всі вони пообмотували руки ганчірками, аби хоч якось захиститись уночі від холоду. Тягнучи важку поклажу багато тижнів, вони схудли, згорбилися й зістарились. Та найгірше виглядали діти – виснажені й неприродно спокійні.

«Вони заслуговують на краще, – думав Роран, дивлячись на людей. – Якби вони самі не погодились піти із селища, я б опинився в полоні разаків».

Багато хто підходив до юнака, не вимагаючи нічого, крім підбадьорливих слів. Дехто пропонував йому залишки їжі, від яких він відмовлявся, а часом просто віддавав ті крихти більш голодним. Утім, переважна більшість селян дивилися на свого ватажка з осудом і ворожістю. Він знав, що його вважають божевільним і зачарованим духами, бо жоден разак так і не зміг зачепити його під час бою.

Перехід Хребта виявився куди важчим, ніж Роран очікував. Лісові стежки були завузькими й занадто заплутаними для великого гурту селян. Тому доводилось довго та з неабиякими труднощами прорубувати в хащах нові стежки, наражаючись на небезпеку, адже їх могла вистежити Імперія. Єдиною перевагою було те, що завдяки таким вправам скалічене плече Рорана перестало боліти, хоч здіймати руку було ще важкувато.

Траплялися й втрати серед самих мандрівників. Якось, коли негода заскочила їх на відкритій місцині, троє стареньких людей – Хіда, Брена і Несбіт – відстали від валки й замерзли в снігу. Тієї ночі Роран уперше подумав про те, що через нього всі вони можуть загинути. Трохи перегодом сусідський хлопчина, впавши на дорозі, зламав руку, а невдовзі здоровань Саутхвел утопився в потоці, який стікав із льодовика. Вовки та ведмеді постійно полювали на їхню худобу, незважаючи на вогонь, який селяни запалювали вночі, переконавшись, що з Паланкарської долини їх уже не видно. А врешті-решт почав дошкуляти й голод.

Тим не менше, люди йшли вперед, виявляючи ту споконвічну впертість та загартованість, яка була притаманна їхнім славним пращурам. Вони могли півжиття на щось зважуватись, але якщо вже зважувались, то ніщо не могло примусти їх зійти із заповітного шляху. Тим паче тепер, коли вони досягли Нарди й надія знову повернулася до їхніх змучених сердець. Ніхто не знав, що буде далі, але те, що вони зайшли вже аж надто далеко, сповняло всіх рішучістю.

«Ми не були в безпеці в межах Імперії, – заспокоював себе Роран. – Тож я мусив зробити все, щоб нас не схопили, адже віднедавна я за всіх вас відповідаю». Крім того, захищаючи селян, він перш за все прагнув урятувати Катріну. Юнак постійно сумував, не знаючи, як склалася доля його коханої.

На світанку Роран із Хорстом, Бальдором, трьома синами Лоринга й Гертрудою вирушили до Нарди. Вони спустилися з гір на приміську дорогу, намагаючись залишатись непоміченими. Повітря знизу було таким густим, аж мандрівникам почало здаватися, ніби вони опинилися під водою.

Наближаючись до міської брами, Роран міцно стиснув руків'я молота. Двоє похмурих охоронців, зиркнувши на потріпаний одяг селян, загородили вхід алебардами.

– Ви звідки? – спитав той, що стояв праворуч. На вигляд він мав не більше двадцяти років, але волосся в нього було сиве.

– Ми з Тейрма, якщо вас це аж так цікавить, – випнув груди Хорст.

– Що привело вас сюди?

– Торгівля, бачте. Нас послали купці, які хочуть придбати товар саме в Нарді, а не в місцевих перекупників.

– Та невже? – примружив око вояк. – І що ж то за товар?

– Наприклад, цілющі трави, – озвалась Гертруда, побачивши, що Хорст вагається. – Ті, що привозили звідси, були плісняві й зіпсовані. А я хочу мати свіжі.

– А ми з братом, – сказав Дармен, – прийшли поторгуватися з вашими чоботарями, їхнє взуття зараз добре купують у Драс-Леоні та Урубейні.

– Авжеж, звісно, – і собі озвався Хорст. – А мені ось партію заліза треба забрати для мого господаря.

– Гаразд, – кивнув охоронець і показав алебардою на Рорана. – А йому що потрібно? Що він виробляє?

– Я гончар.

– Гончар? – здивовано перезирнулись вояки. – А навіщо ж тоді тобі отой здоровенний молот?

– А як, ви гадаєте, тріскається полива на глечику? Це не стається саме по собі, аж ніяк! По ній треба добряче вдарити! – картинно замахав руками Роран.

Охоронець зневажливо пирхнув і зміряв прибульців важким поглядом:

– Ну що ж, можливо, все це й так, але, як на мене, то на торговців ви чогось зовсім не схожі. Бродячі коти схожі на них куди більше, ніж ви…

– У нас були певні проблеми в дорозі, – пояснила Гертруда.

– Та я бачу, – посміхнувся воїн. – Але якщо вже ви прибули аж із Тейрма, то де ж тоді ваші коні?

– Ми залишили їх у таборі, – встряв у розмову Хатмунд, кивнувши кудись зовсім не туди, де насправді був їхній табір.

– Нема грошей, щоб зупинитися в місті, чи то як? – глузливо поцікавився охоронець, підіймаючи алебарду й жестом наказуючи напарнику зробити те саме. – Гаразд, проходьте. Але поводьтеся добре, бо отримаєте на горіхи.

Увійшовши в браму, Хорст потягнув Рорана подалі від дороги й зашепотів йому на вухо:

– Що ж ти таке їм наплів? Перевіряти горщики молотом, га?

– Погляньте-но! – смикнула старого за рукав Гертруда.

Неподалік від брами на дошці оголошень висів пожовклий пергамент. У ньому йшлося переважно про офіційні заяви уряду та місцеві події, але в самісінькому центрі був портрет Рорана, хоча й без бороди. Його розшукували як небезпечного злочинця.

Роззирнувшись довкола, нажаханий Роран пильніше придивився до оголошення про його розшук. Він, звісно, розумів, що Імперія переслідуватиме втікачів, але не сподівався, що це станеться аж так швидко. «Певно, Галбаторікс докладає всіх зусиль, витрачаючи чималі кошти, аби тільки схопити нескорених селян, – розмірковував юнак. – Коли вони були на Хребті, то гадали, що ворогів уже не існує.

А тепер оце ось оголошення, розвішане по всій Імперії…» Юнак гірко посміхнувся, радіючи бодай з того, що перестав голитись і, як і решта мандрівників, вигадав собі нове ім'я.

В оголошенні також була вказана й винагорода за спійманого злочинця. Незважаючи на те, що Герроу не вчив Рорана й Ерагона читати та рахувати – він гадав, що досить буде знати лише ціну на свій товар, і тоді тебе вже ніхто не обдурить, – Роран усе-таки зрозумів: Імперія пропонує за нього десять тисяч корон. Це навіть трохи потішило його самолюбство, бо таких грошей могло б вистачити на довге й щасливе життя.

Усміхнувшись, юнак глянув і на інше оголошення, що висіло поруч… і його немов блискавка вдарила. Це був Ерагон! Виходить, він живий, якщо на нього також полюють!

Зітхнувши й роззирнувшись навсібіч, Роран знов прикипів поглядом до пергаменту, намагаючись бодай приблизно збагнути, чому шукають малого. «Певно, це якось пов'язано з тим триклятим каменем, а також із візитом разаків до Карвахола», – міркував він, не знаходячи в оголошенні суми винагороди.

– У чому ж його звинувачують? – спитав юнак Гертруду.

– Вас обох звинувачують у зраді, – зиркнула знахарка на пергаменти. – Тут сказано, що Галбаторікс подарує титул графа тому, хто схопить Ерагона. А також попереджають, що він дуже небезпечний злочинець, тож слід бути обережним.

– Хто, Ерагон?! – здивувався юнак.

З одного боку, Роран розумів, що це цілковита маячня, але потім піймав себе на думці, що чом би й ні, адже він сам дуже змінився за останній час. У їхніх жилах тече одна й та сама кров, отож, де гарантії, що Ерагон не накоїв за цей час чогось значно гіршого, ніж його старший брат?

– Якщо за те, що ти вбивав Галбаторіксових вояків і боровся з разаками, дають аж десять тисяч монет, – тихо мовив Бальдор, – то що ж треба було зробити, аби за тебе пропонували титул графа?

– Можливо, дошкулити самому королеві? – висловив припущення Ларн.

– Годі вже базікати, – озвався Хорст. – Припніть язика, інакше наша подорож закінчиться в колодках. А ти, Роране, спробуй не привертати до себе уваги, бо за таку винагороду тутешні люди будуть придивлятися до кожного чужинця. Тож ходімо кожен у своїх справах, а пополудні зберемося й побачимо, що воно та як.

Засмучені мандрівники розійшлися: Дармен із синами вирушили на пошуки провіанту для селян, Гертруда подалась купувати лікарські трави, а Роран із Хорстом і Бальдором попрямували винаймати корабель, на якому можна було б перевезти селян до Сурди або до Тейрма.

Коли вони вийшли на берег, Роран, зупинившись, замилувався океаном, над яким висіло похмуре небо. Він ніколи не думав, що воно може бути таким низьким. Глухі удари хвиль об дерев'яний настил нагадували йому барабанний бій. Скрізь тхнуло рибою, і цей запах перекривав усі інші запахи.

– Нічогенький собі краєвид, чи не так? – глянув Хорст на здивованих юнаків.

– Авжеж, нівроку, – відказав Роран.

– Людина відразу ж стає нікчемною поруч із такою величчю, згодні?

– Це вже точно, – озвався Бальдор.

– Пригадую, коли я вперше побачив океан, то мав таке саме враження, – задоволено кивнув старий.

– І коли ж це було? – спитався Роран.

Окрім чайок, які кружляли над бухтою, він помітив якихось дивних птахів. Ті мали незграбне тіло й довгого, незвичного дзьоба, котрий притискали до самісіньких грудей. Один із птахів задер голову догори й показав під горлом шкіряну торбинку.

– Коваль, який працював переді мною, – мовив Хорст, – помер, коли мені було п'ятнадцять. Його звали Бастрам. І я мусив шукати іншого вчителя, тож помандрував собі до Цеунона вздовж Північного моря. Там я зустрів старого Келтона, злого, але дуже гарного майстра. Він погодився вчити мене, хоч наприкінці вишколу я не знав, чи дякувати йому, а чи проклинати його.

– Гадаю, слід було подякувати, – сказав Бальдор. – Інакше б ти ніколи не одружився з мамою.

– Щось тут зовсім мало кораблів, – зауважив Ерагон, роздивляючись узбережжя.

Неподалік стояло два судна, а третє погойдувалось на хвилях на протилежному боці бухти. На дрібні рибальські човни мандрівники не звертали уваги. Утім, навіть не маючи за плечима жодної морської подорожі, Роран розумів, що жодне із суден не підходить для того, аби перевезти майже три сотні пасажирів. До того ж, з'ясувалося, що два з них були вже винайняті, а на третьому ремонтували зламану щоглу. Роздивляючись кораблі, мандрівники почули, що «Розтинач хвиль» мав шкіряні вітрила й невдовзі вирушав на північ, до островів, де росла Сеітхр-трава. «Альбатрос» натомість щойно повернувся з далекого Фейнстера й стояв на ремонті, збираючись перевозити вовну.

– Ви прийшли занадто пізно й занадто рано, – пояснив працівник порту мандрівникам. – Більшість кораблів, які курсують навесні, відпливли два тижні тому й зараз уже далеко звідси. Тільки наступного місяця, коли почнуть дути північно-західні вітри, повернуться мисливці за тюленями та моржами. Саме тоді ми й чекаємо кораблів із Тейрма та з решти міст Імперії, що припливуть сюди за м'ясом, олією та іншим провіантом. А до того часу вам нема чого й чекати.

– А невже не існує жодного іншого способу доправити товари до Тейрма? – у розпачі спитав Роран. – Нам зовсім не обов'язково, щоб це було швидко чи зручно.

– Ну, якщо вже так, – буркнув працівник у відповідь, – то поговоріть із Кловісом. Він має кілька барж, якими перевозить зерно восени. В інші пори року Кловіс рибалить, аби заробити на життя. Власне, так роблять усі в Нарді. До речі, що там у вас за товар? Овець ніби вже постригли, а для зерна ще ранувато…

– Та всього потроху, – відказав Хорст, кинувши чолов'язі монету.

– Зрозуміло, пане, – посміхнувся той. – Тільки вам не варто боятися старого Ульріха, слово честі!

Шукати Кловіса довелася доволі довго, оскільки на березі його ніде не було. Мандрівники пішли до нього додому, а той саме саджав на городі квіти. Це був міцний дідусь із обвітреним обличчям та сивою бородою. Вони близько години вмовляли його погодитись на подорож, адже був не сезон, а потім рушили оглядати баржі, що називалися «Мерібелл», «Еделін» та «Червоний кабан». Кожна з них мала сімдесят футів завдовжки, двадцять футів завширшки й була пофарбована в іржаво-червоний колір. Замовники зазирнули в трюми, їх можна було накрити брезентом. Від капітана вони дізналися, що на кожному судні можна встановити щоглу.

– Вони відрізняються від інших барж, – пояснив Кловіс, – і ви можете не боятися, що вони перекинуться під час негоди. Утім, ці баржі не призначені для далеких подорожей морем, тож на них слід триматися ближче до берега. До того ж, зараз не найкращий час для плавання, адже тут щодня штормить.

– Ви маєте команду для всіх трьох суден? – спитав Роран.

– Та ні, – замислився на якусь хвильку старий Кловіс. – Майже всі, кого я мав на приміті, подались полювати на тюленів. Я потребую їхньої допомоги тільки тоді, коли треба вантажити врожай, а в інший час вони заробляють, як хочуть.

Роран замислено пройшовся по «Еделіні», шукаючи пошкоджень. Баржа була старувата на вигляд, незважаючи на те, що деревина здавалася міцною, а фарба свіжою.

– Якщо ми знайдемо людей для команди, то скільки коштуватиме подорож на всіх трьох баржах до Тейрма? – нарешті спитав юнак.

– Усе залежить ось від чого, – хутко озвався Кловіс. – Наші моряки заробляють по п'ятнадцять монет на день, плюс стільки харчів, скільки вони зможуть з'їсти, а також який ковточок віскі. Скільки ви дасте своїм людям – це вже ваша справа. Я не вноситиму їх до загального кошторису. Зазвичай ми ще беремо охорону для кожного з кораблів, але зараз…

– Зараз усі на полюванні, я розумію, – урвав його Роран, – тож охорону ми спробуємо забезпечити самі.

– Ну що ж, нехай буде так, – кивнув Кловіс. – Окрім платні для команди, я прошу ще дві сотні… плюс оплата ремонту в разі пошкодження кораблів, а ще дванадцять відсотків із прибутку за реалізацію вашого товару.

– Ми не матимемо прибутку з нашого товару, – твердо мовив Роран.

– У такому разі, – почухав потилицю старий, – я прошу ще чотири сотні після завершення подорожі. Але дозвольте спитатися, що ж ви таке збираєтесь перевозити?

– Худобу, – недбало відказав юнак.

– А яку саме?

– У нас різні тварини, – чемно пояснив Роран у відповідь.

– А навіщо ж ви везете їх до Тейрма? – не вгавав Кловіс.

– На те є свої причини, – посміхнувся Роран. – Чи, може, ви хочете доправити нас кудись іще далі?

– Ні-ні! – замахав руками старий. – Тільки до Тейрма, далі я не плаваю, бо в мене родина!

– То коли ви будете готові?

– Ну, десь за п'ять-шість днів, – удавано замислився Кловіс. – Або вже краще за тиждень, бо маю деякі справи.

– Плачу ще десятку, – сказав Роран, – і відпливаємо післязавтра.

– Ні, не можу.

– Тоді дванадцять.

– Гаразд, післязавтра, – згодився хитрун. – Гадаю, на той час я вже буду готовий.

– Зачекаєте, доки я переговорю з друзями? – спитав юнак.

– Як скажете, пане, – відповів на те Кловіс, йдучи геть. – Але як вас звати, бо я недочув?

– Міцний Молот, – люб'язно посміхнувся Роран. – Мене звати Міцний Молот, зрозуміло?

– Авжеж. Дуже гарне ім'я.

Коли старий відійшов на безпечну відстань, мандрівники стали сперечатися.

– Ми не можемо його найняти! – напався на юнака Хорст. – Де ми візьмемо стільки грошей?

– Але й зволікати ми теж не можемо, – заперечив той. – Купувати баржі ми не збираємось, та й керувати ними ніхто з нас не вміє, але команді ми заплатимо.

– Усе одно, дуже вже дорого, – насупився Хорст.

– А що як погодитись на дві сотні завдатку, – аж засяяв Роран, – а після прибуття до Тейрма вкрасти баржі й нейтралізувати Кловіса з його командою? Так нам не доведеться платити ще чотириста монет, а за час подорожі ми вже якось навчимося давати раду з кораблем.

– Ні, мені не подобається це шахрайство, – відповів старий коваль. – Це проти моїх правил.

– Мені теж не дуже подобається. Але спробуй, вигадай щось інше, – озвався юнак.

– Гаразд-гаразд, тільки як нам непомітно провести людей на баржі?

– Нехай зберуться десь за містом, – знизав плечима Роран.

– Гаразд, – зітхнув Хорст. – Кличте вже того Кловіса, бо час підписувати угоду.

Того вечора втікачі зібралися біля вогнища, аби поділитися враженнями від своїх відвідин Нарди. Дивлячись на полум'я, Роран мовчки слухав Гертруду й трьох братів, що розповідали селянам про свої пригоди в місті. Звістка про те, що Рорана розшукують, викликала неабияке занепокоєння серед слухачів.

Коли Дармен завершив свою оповідь, Хорст став на його місце й коротко пояснив, що під цю пору в місті дуже мало кораблів, а також розповів про те, що на них чекає подорож на баржах. Та щойно він скінчив, звідусіль залунали обурені вигуки невдоволених селян.

– Баржі? – репетував, бризкаючи слиною, Лоринг. – Люди, які ще баржі? Ми не хочемо ніяких смердючих барж!

– Тихо! – гаркнув Делвін. – Хіба ми якась скотина, що станемо горлати серед ночі? Авжеж, Лоринг має рацію, баржі не годяться, бо вони дуже повільно рухаються. Та й надто довго ми будемо у відкритому морі, а моя Елейн вже на шостому місяці. Хіба ж вона витримає під палючим сонцем цілі тижні?

– Ми можемо закрити трюм брезентом, – пояснив Хорст. – Звісно, цього не досить, але він усе ж таки захистить нас від дощу та сонця.

– Мене хвилює інше, – вийшла вперед Бірджит. – Як щодо двохсот монет, які ми мусимо заплатити Кловісові? Частину з них уже витрачено, чи не так? А що ж далі? Грошей у нас нема, лишилося кілька голів худоби… Навіть якщо ми, немов пірати, захопимо баржі, то як житимемо в Тейрмі?

– Головне туди дістатися, – буркнув Хорст. – А як будемо в Тейрмі, тоді вже й думатимемо про майбутнє. Можливо, доведеться діяти ще більш рішуче.

– Та куди ж іще? – глузливо вигукнув Лоринг. – Хіба не буде вже з нас тієї рішучості? Хіба ми щойно не врятувалися з Хребта? Хай там як, але я не поїду тими триклятими баржами, призначеними для худоби. Ми не худоба, затям! Нам потрібен корабель із каютами й ліжками, де можна бодай спокійно спати. Чого б нам не зачекати який тиждень, може, з'являться кращі варіанти? Що в цьому поганого, скажіть на милість?

Селяни ще довго сперечались, аж доки не звівся Роран. Тоді всі змовкли.

– Або всі пливуть на баржах, або всі йдуть пішки, – сказав він, як відрізав, і подався спати.