Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 37 страниц)

ДІАМАНТИ ВНОЧІ

«Отже, Імперія вдерлася до наших осель», – міркував Роран, слухаючи мученицький стогін поранених разаками й вояками в битві попередньої ночі. Він тремтів від страху й люті, його тіло трусилося, мов у лихоманці, обличчя палало, дихання було уривчасте. Хлопець почувався так, ніби разаки знищили все святе, що пов'язувало його з цим краєм.

Залишивши ворожку Гертруду піклуватися пораненими, Роран подався до оселі Хорста, оглядаючи загорожі, встановлені між будинками: дошки, бочки, каміння, уламки возів, знищених вибухом разаків. Усе це виглядало до болю жалюгідно як на диявольську силу нападників.

Люди блукали Карвахолом, мов очманілі, не в змозі оговтатись від потрясіння, горя й утоми. Роран теж добряче стомився, більше, ніж будь-коли. Він не спав з попередньої ночі, а руки й спину пекло від болю.

Зазирнувши до Хорстового будинку, Роран побачив Елейн. Вона стояла на порозі їдальні, прислухаючись до розмови, яка долинала з вітальні. Угледівши юнака, жінка жестом запросила його увійти.

Після того як вони відбили напад разаків, старійшини Карвахола зібралися, аби вирішити, що його робити далі й чи варто карати Хорста та його прибічників за початок війни з Імперією. Цей гурт засідав більшу частину ранку.

Роран зиркнув на поважні збори. За круглим столом сиділи Бірджит, Лоринг, Слоун, Джедрик, Делвін, Фіск, Морн та ще кілька осіб. Хорст головував.

– …А я вам кажу, що це було нерозважливо! – гукав Кісельт до присутніх. – Вони не мали права наражати всіх на таку небезпеку!

– Ми вже це обговорювали, – відмахнувся Морн. – Що зроблене, те зроблене. До того ж, Квимбі був моїм другом, як і вашим другом, тож я здригаюся від самої думки про те, що ці монстри зробили б із Рораном, якби ми його видали. Утім, я хочу знати, як нам вийти із цієї скрутної ситуації.

– Треба просто вбити їх усіх! – прогарчав Слоун.

– А що далі? – спитав Морн. – За ними прийдуть інші, хіба не ясно? Навіть якщо ми видамо Рорана, це вже нічого не дасть. Мабуть, усі чули, що сказав той разак? Вони знищать усіх, якщо ми захищатимемо хлопця, і перетворять нас на рабів, якщо не будемо. Ви собі як хочете, а я краще здохну, ніж стану рабом. Ні, ми приречені…

– Але ми можемо поїхати звідси, – озвався Фіск.

– Нам нікуди їхати, – відгукнувся Кісельт. – Ми притиснуті до Хребта, солдати перекрили дорогу, а довкола Імперія.

– Це твоя провина, Хорсте! – загорлав Тейн. – Вони спалять наші домівки, повбивають наших дітей, і все через тебе!

– Чи ти не здурів бува, чоловіче? – визвірився коваль. – Чи ти дозволиш їм зжерти себе, не пручаючись?

– Так, якщо нічим уже не зарадиш, – похнюпився Тейн. Він глянув на всіх присутніх, помітивши у дверях Рорана. Решта також роззирнулися й похмуро запросили хлопця увійти.

– Чим я можу допомогти? – ступив уперед Роран, відчуваючи на собі важкі погляди односельців.

– Я гадаю, – сказав Джедрик, – що видача тебе Імперії нам не зарадить. Навіть якби ми вчинили так, разаки б не змирилися з бунтом. Єдине, що ми можемо, – це приготуватися до наступного нападу. Хорст приготує зброю, якщо матиме час, Фіск зробить щити. На щастя, його майстерню не спалили. Також комусь треба наглядати за нашими оборонними загорожами. Ми хотіли б доручити це тобі.

– Я зроблю все, що від мене залежить, – кивнув Роран.

Поруч із Морном стояла Тара, вивищуючись над своїм невисоким на зріст чоловіком. Вона була огрядною жінкою, в її волоссі проглядала сивизна, а силу в руках мала таку, що легко скручувала голову курці або рознімала двох розбишак.

– Ти вже зроби там усе добре, Роране, – мовила вона, – а то цьому похоронові не буде кінця. – Потім вона обернулася до Хорста й додала: – Насамперед треба поховати померлих. А дітей варто відіслати, скажімо, на ферму Коулі до Північної Бухти. Ти теж маєш піти з ними, Елейн.

– Я не залишу Хорста, – занепокоїлась жінка.

– Це не місце для жінок на п'ятому місяці вагітності! – гримнула Тара. – Ти втратиш дитину, якщо будеш бігати так, як зараз.

– Але мені буде ще гірше, коли я не знатиму, як ви тут, – заперечила Елейн. – Я вже виносила двох синів, тож залишатимусь, як і ти, як і решта жінок Карвахола.

Хорст обійшов довкола столу й ніжно взяв Елейн за руку:

– Хоч де б ти була, ми все одно залишатимемось разом. Але діти таки мають поїхати. Коулі подбає про них. Утім, спочатку ми мусимо переконатися, що дорога на ферму вільна.

– І ще одне, – хрипко гукнув Лоринг, – жоден із нас не повинен втягувати в це ще й людей з долини. Окрім Коулі, звісно. Вони не зможуть нам допомогти, тож не варто наражати їх на небезпеку.

Усі погодилися, що він має слушність. Після цього збори згорнули, і люди розбрелися Карвахолом. Невдовзі вони знову зібралися – разом з багатьма іншими селянами – на маленькому цвинтарі за будинком Гертруди. Дев'ять трупів, закутаних у саван, лежали біля виритих могил. На грудях кожного була гілочка болиголова, а на шиї – срібний амулет.

Гертруда стояла перед покійниками, вимовляючи їхні імена:

– Пар, Віглиф, Джед, Бардрик, Фарольд, Гарнер, Келбі, Мелькольф, Альбем.

Вона поклала їм на очі пласкі камінці, потім звела руки до неба й заспівала ритуальну пісню. Сльози текли з її заплющених очей, а голос здіймався й опадав, виспівуючи поминальні мотиви. Вона співала про землю, про ніч та про вічне людське горе, від якого годі втекти.

Остання скорботна нота стихла, родичі загиблих згадали їхні подвиги, і тіла захисників Карвахола були поховані.

Роран несамохіть зиркнув на могили, де поховали трьох вояків з королівського війська. «Одного з них убив Нолфаврел, а я завалив двох інших», – промайнула йому думка. Ця сцена й досі стояла в нього перед очима: напруження, удар, хрускіт кісток – і тіло під його молотом перетворюється на безвольну масу. Хлопця мало не знудило від спогадів. Раніше Роран нікого не вбивав, але сталося так, що цього разу саме він знищив більше людей, аніж будь-хто в Карвахолі. У нього було таке відчуття, ніби на його чолі горить криваве тавро.

Він пішов, щойно скінчився похорон, навіть не залишившись на розмову з Катріною, пішов у гори, звідки міг слідкувати за Карвахолом і міркувати про його захист. На жаль, будинки в селищі були на значній відстані один від одного, щоб утворювати оборонну лінію. До того ж, юнак не хотів, аби вояки билися між будинками, плюндруючи їхні сади. «Ріка Анора захищає нас із заходу, – розмірковував він, – але щодо решти Карвахола, то ми не зупинимо навіть дитину… Що можна збудувати за кілька годин? Яку загорожу?»

Плюнувши спересердя, він збіг у долину до селища.

– Мені потрібна допомога, – гукнув він, – треба рубати дерева!

За хвилину почали сходитися похмурі чоловіки.

– Мерщій, мерщій! – підганяв їх Роран. – Усі мусять допомагати!

Він чекав, а гурт біля нього поволі збільшувався.

Дармен, один із синів Лоринга, штовхнув його плечем.

– Який у тебе план? – нетерпляче спитав він.

– Нам потрібна стіна довкола Карвахола, – звернувся до присутніх Роран. – Треба зрубати кілька великих дерев, загострити їхні стовбури, і тоді разакам буде важко оминути їх.

– А як ти гадаєш, скільки знадобиться дерев? – запитав Орвал.

– Щонайменше півсотні, – подумавши, відповів парубок. – Може, навіть більше.

Юрба невдоволено загула.

– Чекайте! – гукнув Роран, порахувавши присутніх. – Вас тут сорок вісім. Якщо кожен зрубає дерево за годину, тоді ми встигнемо. Що ви на це скажете?

– За кого ти нас маєш? – образився Орвал. – Я рубав дерево за годину, коли мав десять років!

– А як щодо кущів ожини? – озвався Дармен. – Ми могли б накидати їх на стовбури. Тоді ніхто б не продерся крізь сплетіння колючої лози.

– Це чудова ідея, – усміхнувся хлопець. – А ще запрягайте коней, щоб перетягати дерева до селища.

Підбадьорені чоловіки побігли за сокирами та за пилками. Роран залишив біля себе тільки Дармена:

– Перевір, щоб на стовбурах залишалися сучки, інакше не спрацює.

– А ти не йдеш?

– Вибачай, я буду працювати на іншій лінії захисту, – кинув Роран і помчав до будинку Квимбі, де Бірджит квапливо забивала дошками вікна.

– Чого тобі? – вимахуючи молотком, спитала вона.

Роран нашвидку пояснив їй план з деревами.

– Я хочу вирити рів за тією загорожею зі стовбурів, щоб зупинити кожного, хто спробує проскочити. Ми б іще могли встановити загострені стовбури й на дні…

– То що тобі треба? – урвала його жінка.

– Я хотів, щоб ти організувала жінок і дітей рити той рів, – сказав Роран. – У мене повно роботи, тож сам я не встигну зібрати людей… Дуже тебе прошу.

– А чому ти просиш саме мене? – похмуро озвалася Бірджит.

– Тому, що ти ненавидиш разаків і зробиш усе, щоб їх зупинити, – твердо мовив юнак.

– Ну що ж, твоя правда, – прошепотіла жінка, а потім жваво ляснула в долоні. – Гаразд, я зроблю, як ти хочеш. Але я ніколи не забуду, Роране, сине Герроу, що саме ти причетний до смерті мого чоловіка.

І вона пішла, перш ніж Роран зміг щось відповісти.

Роран сприйняв ворожість Бірджит з розумінням, адже цього й слід було чекати, беручи до уваги її втрату. Йому ще пощастило, що вона не стала мститися… Відігнавши сумні думки, хлопець помчав на околицю міста, де пролягав головний шлях до Карвахола. Це була найслабша ділянка захисту, яку слід було хоч якось зміцнити. «Не можна дозволити разакам знову прорватися крізь загорожу», – міркував собі Роран.

По дорозі юнак гукнув Бальдора, і вони вдвох заходилися рити траншею через дорогу.

– Мені незабаром треба буде йти, – попередив Бальдор, вимахуючи мотикою. – Я потрібен батькові в кузні.

Роран ствердно мугикнув, не підводячи голови. Під час роботи він знову повернувся думками до сцени вбивства вояків. Стримуючи нудоту, юнак випростався й роззирнувся довкруж. Люди повсюди поралися довкола загорож, мов мурахи.

Після того як Бальдор пішов, Роран самотужки завершив роботу й подався до майстерні Фіска. З дозволу теслі він узяв п'ять колод і кіньми потягнув їх до головного шляху. Там установив їх вертикально у вириту траншею, аби перешкодити ворогові увійти до міста.

Коли хлопець утоптував землю довкола колод, примчав Дармен.

– Дерева ми вже зрубали, – повідомив він. – Зараз їх укладають на місці.

Роран приєднався до нього, і вони обидва рушили на північну околицю Карвахола, де дюжина кремезних чоловіків поралися із чотирма зрубаними соснами.

– Одні шукають потрібні дерева, – пояснив Дармен, – а інші, здається, раді вирубати половину лісу, аби тільки допомогти.

– Нехай рубають, – відгукнувся Роран. – Ми використаємо все.

Дармен показав на купу ожинового гілляччя, що лежало на краю Кісельтового поля.

– Я зрізав його вздовж Анори. Бери, скільки тобі треба. Я збираюся нарізати ще.

Роран подякував і повернувся до східної сторони Карвахола, де гурт жінок, дітей і чоловіків рили захисний рів. Він підійшов до них і побачив Бірджит, яка роздавала накази, наче який генерал, подаючи воду тим, хто хотів пити. Траншея була вже футів п'ять завширшки й футів зо два вглиб.

– Я вражений! – тільки й сказав юнак до працьовитої жінки.

– Від самого початку ми зорали ґрунт, – відкинула вона пасмо волосся, навіть не глянувши на Рорана. – Після цього копати стало куди легше.

– А в тебе не знайдеться лопати для мене? – спитав Роран.

Бірджит вказала на купу інструментів в іншому кінці траншеї. Йдучи по лопату, Роран помітив мідний блиск Катріниного волосся серед зігнутих постатей. Поруч із нею врізався із шаленим завзяттям в м'який ґрунт Слоун, ніби намагаючись зазирнути кудись під землю. Вигляд він мав просто жахливий: вирячені очі, вишкірений у лютій гримасі рот… Роран аж здригнувся, дивлячись на нього, й поквапився якомога швидше проминути різника, аби не зустрітися з ним поглядом. Він схопив лопату й негайно увігнав її в ґрунт, аби забутися в роботі й не згадувати страшне минуле.

Працювали весь день без перепочинку. Рів усе довшав і глибшав, аж поки не сягнув берегів річки Анори. Вирита земля була навалена на внутрішній край траншеї для того, щоб ворогові було несила перестрибнути через неї. Ну й, звісно ж, для того, щоб важче було вибиратися з рову.

Захисна стіна зі стовбурів була завершена аж після полудня. Роран кинув рити землю, щоб допомогти загострити гілки, які зв'язували й закидали поверх огорожі. Час від часу людям доводилося відтягувати колоди, аби дати змогу загнати худобу до укріпленого Карвахола.

До вечора захисні споруди зміцнили, хоч роботи залишалося ще багато. І все одно Роран був задоволений зробленим. Він присів на землю, жадібно жуючи кусень хліба й час від часу стомлено поглядаючи на зірки. Раптом хтось поклав йому руку на плече. Це був Альбрич. Він тицьнув юнакові щита, зробленого з дощок, і списа завдовжки із шість футів. Роран прийняв саморобну зброю із вдячністю, і Альбрич подався далі, роздаючи списи й щити всім, хто траплявся йому на шляху.

Роран підвівся, підняв свій молот і рушив до головного шляху, де вели спостереження Бальдор та ще двоє чоловіків.

– Розбуди мене, коли захочеш спочити, – сказав Роран і влігся на м'яку траву під сусіднім будинком. Він поклав свою зброю так, щоб відшукати її в темряві, а потім заплющив очі, очікуючи сну.

– Роране, – почулося неподалік.

– Катріно? – рвучко підхопився хлопець, мружачи очі від яскравого світла ліхтаря, що його тримала в руках дівчина. – Що ти тут робиш?

– Я хотіла бачити тебе, – вона взяла Рорана за руку й потягла на ґанок подалі від чужих очей. Там вона обняла хлопця й ніжно поцілувала, але той був надто стомлений, щоб відповідати на її ніжність.

– Щось не так, Роране? – відсунулась від нього дівчина.

– Щось не так? – сумно всміхнувся він. – Усе на світі не так! Увесь світ перехнябився, наче картинна рама, яку гепнули молотом! А ще зі мною все не так, Катріно! Коли я хочу заснути, то бачу тих убитих вояків… Убитих мною, розумієш? Я постійно бачу їхні очі, розкриті роти, і це… жахливо!

Роран замовк. Гарячі сльози покотилися по його щоках.

Катріна як могла заспокоювала хлопця, а той плакав. Він оплакував Герроу й Ерагона, Пара й Квимбі та інших загиблих, він оплакував себе, оплакував долю Карвахола… Він гірко схлипував, поки тяжкі спогади не відступили, залишивши його геть спустошеним і безсилим.

Зітхнувши, Роран глянув на Катріну й помітив сльози на її очах. Він ніжно витер їх. Вони були схожі на діаманти вночі.

– Катріно, кохання моє, – несподівано мовив юнак. – Я нічого не можу дати тобі, окрім своєї любові. Утім, я спитаю тебе… Чи ти вийдеш за мене?

У тьмяному світлі ліхтаря він побачив радісний подив на обличчі дівчини. Катріна знітилася й замислилась. Чи вірно робить Роран, звіряючись їй, чи вільно приймати його звіряння без батьківської згоди? Але юнакові, здається, було все одно. Йому найбільше важило те, чи проживуть вони з Катріною все життя разом.

– Так, Роране, я вийду за тебе, – відповіла дівчина.

ПІД ВЕЧІРНІМ НЕБОМ

Тієї ж ночі на Карвахол ринула страшенна злива.

Важкі сірі хмари поволі обсіли Паланкарську долину, притискаючи місто до гір своїми чіпкими ватяними лапами й сповнюючи повітря холодним туманом. Роран спостерігав, як потоки води обрушуються на дерева, збиваючи на їхніх кронах піну, забризкуючи брудом рів довкола Карвахола й шкрябаючи по солом'яних стріхах залізними пальцями негоди.

До ранку буря стихла, хоч дрібний дощ усе ще сіявся крізь туман. Хлопець швидко змок, заступивши на спостережний пункт на барикаді біля головного шляху. Він присів навпочіпки, обтрусив одяг, потім натягнув каптур на голову й спробував не звертати уваги на холод.

Незважаючи на сльоту, Роран нетямився з радості через Катрінину згоду. Тепер вони заручені! Йому здавалося, ніби якийсь скалок мозаїчного світу став нарешті на своє місце, а сам він здобув небачену силу воїна. Що для нього ті разаки й ціла Імперія, він заручений із Катріною!

Відтепер Роран зосередився на тому, що стало найважливішим завданням його життя: як уберегти Катріну від гніву Галбаторікса. Утім, поки що він так нічого й не вигадав. «Найкраще для неї, – міркував юнак, – це виїхати до Коулі. Але ж вона ніколи не погодиться, якщо тільки Слоун не накаже. Можливо, мені вдасться переконати його. Він же хоче, щоб донька була в безпеці».

Поки він обмірковував розмову з м'ясником, хмари знову скупчилися й дощ із новою силою атакував селище. Навколо швидко утворювалися калюжі, і важкі краплини барабанили по них, підстрибуючи, мов злякані коники.

Коли Роран зголоднів, він гукнув замість себе Ларна, молодшого сина Лоринга, і подався на пошуки їжі, перебігаючи з-під однієї стріхи до іншої. Завернувши за ріг, він з подивом побачив Альбрича, який запекло сперечався на ґанку з цілим гуртом чоловіків.

– Та чи ти сліпий? – гукав Ридлі. – Ми просто підемо собі до лісу, і вони ніколи нас не знайдуть! А ти пропонуєш якийсь ідіотський шлях!

– Спробуй, якщо хочеш, – різко відказав Альбрич.

– І спробую! – викрикнув йому у відповідь розгніваний Ридлі.

– От тоді й розкажеш, які на смак разакові стріли! – не здавався хлопець.

– Цілком може бути, – вступився Тейн, – але ми не такі тюхтії, як ти.

Альбрич роздратовано обернувся до нього.

– А твої слова такі ж тупі, як і твоя голова, – вигукнув він. – Я не настільки дурний, щоб ризикувати власною родиною, ховаючись у кущах.

Тейн отетеріло закліпав очима, вкриваючись бурими плямами.

– Що? – всміхнувся Альбрич. – Язика проковтнув?

Чолов'яга заревів з люті й ударив юнака кулаком в обличчя.

– І це ти називаєш ударом? – скривився той, сплюнувши. – Твоя рука ще слабша за голову!

Він шарпнув Тейна за плече й швиргонув на землю, де бідолаха так і залишився лежати на боці.

– Досить! – гукнув Роран, вискочивши на ґанок. – У нас інші вороги! Чи ви забули? Зрештою, можемо скликати збори й вирішити, кому керувати – Альбричу чи Тейну. Але ми не будемо битися між собою.

– Тобі легко казати, – закинув Ридлі. – У тебе нема ані дружини, ані дітей.

Потім він допоміг Тейнові звестися на ноги, і гурт заколотників подався геть.

Роран суворо глянув на Альбрича, в якого під правим оком розливався ліловий синець.

– Хто це розпочав? – спитав він.

– Ну… я, – обмацав Альбрич свою щелепу. – Я пішов у розвідку разом із Дарменом. Разаки розставили своїх вояків на пагорбах. Вони контролюють усе вздовж Анори. Усю долину, розумієш? Може, декому й удасться проскочити, але ми ніколи не перевеземо дітей до Коулі, не зчепившись із ними. Таким чином, разакам стане відомо, куди ми прямуємо.

На якусь мить Рорана охопив жах, розлившись отрутою в його серці. Що ж робити? Передчуття неминучого лиха опанувало ним.

– Ходімо, – зітхнув юнак, кладучи руку на плече Альбричу. – Тебе треба показати Гертруді.

– Ні-ні, – глухо відгукнувся Альбрич. – Вона має важливіші справи.

Він важко зітхнув, ніби перед кидком у небуття, і незграбно побіг під зливою вбік кузні.

Роран провів юнака поглядом, похитав головою, а потім увійшов до будинку. Елейн сиділа навколішках з купою дітлахів, загострюючи напилком наконечники стріл. Хлопець гукнув її до сусідньої кімнати й розповів про сварку на ґанку.

– Ти гадаєш, що Тейн буде мститися? – стривожилась жінка.

– Можливо, – знизав плечима Роран. – Вони образили один одного, хоч Альбрич був брутальнішим… Утім, Тейн усе ж таки вдарив перший, тому ви самі можете оголосити ворожнечу.

– Дурниці, – стомлено зітхнула Елейн, кутаючись у хустку. – Це справа суду. Якщо можна заплатити компенсацію, нехай так і буде. Треба уникнути кровопролиття.

Коли вона пішла, Роран знайшов на кухні хліб та м'ясо й, попоївши, допоміг дітлашні нагострити стріли. За якийсь час до хати завітала Фельда, одна з матерів. Тоді юнак залишив на неї малих і подався назад через Карвахол до головного шляху.

Заступивши на варту, хлопець присів навпочіпки під стіною будинку й задивився в похмуре небо, звідки зненацька проглянув сонячний промінь. Просвіток у хмарах усе збільшувався й збільшувався, аж поки не з'явилося чисте блакитне небо. Довколишній пейзаж, зрошений дощем, яскраво засяяв, так, ніби цілий світ перетворився на скульптуру з лискучого металу.

Лише за мить, відволікшись від споглядання, Роран помітив на шляху вояка, який здивовано розглядав оборонні укріплення, а потім повернувся й зник у золотавому тумані.

– До зброї! – заволав Роран, схоплюючись на ноги. Він шкодував, що з ним не було лука – він сховав його від дощу. Єдиною втіхою було те, що неприятелю теж було непереливки під зливою.

Чоловіки й жінки вибігали з будинків, скупчуючись біля рову й визираючи з-за частоколу.

Роран помітив неподалік Слоуна. М'ясник тримав у лівій руці один із саморобних щитів Фіска, а в правій – великого різака, вигнутого півмісяцем. На поясі він мав цілу низку ножів, заточених, мов бритва. Вони перезирнулися з Рораном і зосередились на неприятелеві.

За мить у тумані залунав скреготливий голос разака.

– Ви хочете захищатися? Ну що ж! Ви зробили свій вибір і прирекли себе на жахливу смерть! – почулося здалеку.

– Покажіть свої мерзенні пики! – озвався Лоринг. – Ми розтрощимо вам голови й годуватимемо з ваших черепів свиней!

Замість відповіді в повітрі засвистіло, і важкий спис устромився у двері за дюйм від Джедрика.

– Прикриваймося! – гукнув Хорст.

Роран став навколішки, прикрившись щитом, і визирнув у шпарину між дошками загорожі.

Він зробив це дуже вчасно, тому що з півдюжини стріл просвистіло повз нього вбік гурту селян, звідки залунав лемент і зойки.

Серце Рорана закалатало, руки затрусилися від нервового збудження, він почав важко, дихати. Здалеку пролунав вибух, дзенькіт скла, звуки бойових сокир, якими рубали загорожу. Разом зі Слоуном вони помчали вглиб Карвахола, де гурт вояків уже проривав оборону. Неподалік, схожі на примар, сиділи верхи на конях разаки. Не вагаючись, Роран з ходу вдарив найближчого вояка списом, поруч заревів Слоун, розриваючи ножем тіло неприятеля. Двоє нападників кинулися на нього з мечами, але м'ясник відступив, прикрившись щитом. Один із них розмахнувся так сильно, що його клинок застряг у рамі щита. Слоун притяг його ближче й устромив ножа прямо межи очі. Реготнувши, він рішуче посунув на другого вояка, наміряючись випустити тельбухи й тому.

Роран утратив свого списа при нападі, тому зумів вчасно вихопити молот, щоб уникнути удару меча, який ледве не розпанахав йому ногу. Солдат, котрий вирвав у парубка спис, кинув зброю в нього, цілячись у груди. Той перехопив ратище в повітрі, аж сам здивувавшись власній спритності й неабияк здивувавши тим супротивника, покрутив ним і з силою встромив у вояка. Залишившись без зброї, Роран змушений був відступити. Він раптом озирнувся, перечепився через тіло забитого й, падаючи, уникнув ворожого удару мечем. У багнюці він устиг підхопити чийогось меча й вгатити ним нападника, відрубавши тому пальця на руці.

– Ось що буває, коли не захищаєшся щитом, – мовив той очманіло, дивлячись на скалічену руку.

– Так, – погодився Роран, зносячи йому голову.

Останній із вояків, наляканий побаченим, розвернувся й помчав до разаків. Слоун, узявши руки в боки, глузливо реготав йому вслід. Коли вояк нарешті дістався по багнюці до незворушних постатей на конях, обидва разаки схилилися до нього й учепилися бідоласі в горло. Той захрипів, затіпався в конвульсіях, але чіпкі пальці потвор не розтискалися доти, доки він не затих. Разаки поклали труп упоперек сідла й подалися геть.

Роран здригнувся. Він подивився на Слоуна, котрий якраз чистив леза своїх ножів.

– Ти добре боровся.

Він ніколи не чекав, що м'ясник має таку лютість.

– Вони ніколи не візьмуть Катріну, – захриплим голосом мовив Слоун. – Навіть якщо мені доведеться живцем здерти шкуру з тих покидьків або битися із самим королем. Я власноруч розірву небеса, щоб Імперія захлинулася у своїй крові, перш ніж вона постраждає.

Він грізно змовк, пристебнув ножі до пояса й заходився вкладати розкидані вояками колоди на місце.

Поки м'ясник порався із загорожею, Роран перетягував мертвих вояків подалі від оборонного рову. «Тепер я вбив уже п'ятьох», – кволо міркував він. Завершивши цю роботу, він випростався й глянув навколо. Було чутно лише звуки дощу. «Чому ж ніхто не йде нам допомогти?» – здивувався юнак.

Збентежені, вони разом зі Слоуном рушили до місця першої атаки. Двійко мертвих вояків зависли на частоколі, але не до них була прикута увага селян. Хорст та решта сусідів стояли навколішках біля маленького тіла. Роран затамував подих: це був Ельмунд, син Делвіна. У десятилітнього хлопчика влучив ворожий спис. Його батьки, закам'янівши від горя, сиділи в багнюці поруч із ним.

«Треба щось робити! – подумав Роран, кидаючись до малого. – Дехто з дітей виживає від таких ран… Але втратити первістка, на якого батьки покладали стільки надій! Катріна… діти… Їх треба вберегти! Але як? Як?»