Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 37 страниц)

– Гаразд, скулблако, – чемно відповів той.

Старий дракон презирливо пирхнув і, накульгуючи, рушив з Оромисом до хатини. Грайливо підскочивши до нього, Сапфіра зненацька вщипнула Глаедра за хвіст. Заскочений зненацька велетень миттю обернувся, обурено вишкірив зуби, проте Сапфіра крутнулась і за мить уже була далеко від нього.

– Що ти собі дозволяєш, Сапфіро? – буркнув Оромис, з реакції Глаедра зрозумівши, що подібна витівка вже не перша за сьогодні. Ерагон пробелькотів щось невиразне на знак вибачення, тож ельф лише махнув рукою й гукнув:

– Геть з-перед очей!

Похнюпившись, Ерагон заліз на спину Сапфіри. Вона довго не хотіла злітати, а коли нарешті здійнялась у повітря, то довго кружляла над галявиною, перш ніж рушити до Елесмери.

– Що на тебе найшло? – звернувся до неї юнак, добре знаючи відповідь. – Навіщо ти його вкусила?

– Це ж був жарт!

Звісно, Ерагон розумів, що Сапфіра загравала до Глаедра, але навіщо зараз ці ігри?

– Ти розумієш, що Глаедр спантеличений цими жартами? – докоряв він дракону. – Вони заважають нам усім! Раніше ти ніколи не була такою нерозважливою…

– Ти що, говориш від імені мого сумління? – перепитала Сапфіра.

Не в змозі вдавати лють, Ерагон розреготався й ледь не впав із дракона.

– Якось дивно це чути, – мовив він, умощуючись зручніше, – після того, як ти сама мене весь час напучувала. Отже, я – твоє сумління, Сапфіро. Так само, до речі, як і ти – моє. Дотепер ти стримувала мої вибрики, а тепер я попереджаю тебе: годі дратувати Глаедра! Чуєш мене?

– Так, чую, – після тривалої паузи відказав дракон.

– Сподіваюсь.

– У тебе сьогодні було аж два напади, – і собі озвалась Сапфіра. – Як ти почуваєшся?

– Не дуже, – відповів юнак, скривившись. – Біль послаблює м'язи й затьмарює розум. Я сподіваюся не збожеволіти до кінця тренувань. А далі навіть не знаю, що робитиму. Навряд чи я зможу битися за варденів у такому стані.

– Не думай про це, – порадив дракон. – Ти ніяк собі не зарадиш, тож не переймайся, живи тим, що маєш тепер, пам'ятай про минуле й не бійся майбутнього, бо його ще немає й ніколи не буде. Є тільки сьогодні.

Юнак поплескав Сапфіру по плечу й удячно посміхнувся. Праворуч від них у повітряних потоках ширяв великий яструб, видивляючись у лісі здобич. Спостерігаючи за ним, Ерагон згадав про питання, яке йому поставив Оромис. А й справді: чим можна виправдати битву з Імперією, якщо вона принесе людям ще більше горя й страждань?

– Я знаю відповідь, – несподівано сказала Сапфіра.

– Ну і яка ж вона?

– Галбаторікс має… – почав був вагатися дракон. – Ні, я не скажу. Ти мусиш сам здогадатися.

– Сапфіро! – гримнув Ерагон.

– А що такого? – визвірилася та. – Якщо ти не знаєш, заради чого б'єшся, то можеш відразу здатися Галбаторіксу!

Не зважаючи на красномовні благання юнака, дракон не сказав жодного слова й ображено заблокував свою свідомість.

* * *

Повернувшись до свого помешкання в Елесмері, Ерагон повечеряв і хотів був поринути в читання одного із сувоїв, що йому їх дав напередодні Оромис, аж раптом у двері хтось постукав.

– Заходьте! – гукнув юнак, сподіваючись, що то Арія.

Так і було.

Ельфійка привіталася з Ерагоном і Сапфірою, а потім сказала:

– Я подумала, що вам було б цікаво відвідати Тіальдар Хол та прилеглі сади, оскільки ви цікавилися ними вчора. Звісно, якщо ви не дуже втомлені.

Вона була вбрана у довгу червону сукню, прикрашену вигадливим гаптуванням. Кольори на вишивці нагадували шати королеви, ніби вказуючи на зв'язок матері з дочкою.

– Я був би дуже радий побачити їх, – посміхнувся Ерагон, відкладаючи папери.

– Він має на увазі, що ми були б раді їх побачити, – додала Сапфіра.

Арія здивовано звела брови, адже їй відповідали прадавньою мовою. Присоромлений Ерагон враз заходився розповідати про наказ Оромиса.

– Блискуча ідея! – погодилась Арія й собі перейшовши на мову ельфів. – Це ж так природно, доки ви перебуваєте тут.

Коли трійця спустилася з дерева, дівчина повела друзів у західному напрямку, до невідомої їм частини Елесмери. По дорозі вони зустрічалися з багатьма ельфами, і всі вони спинялись, щоб уклонитись Сапфірі.

Ерагон знову помітив, що ніде не було видно ельфійських дітей. Він спитався про це в Арії, і та пояснила:

– Справді, дітей у нас дуже мало. В Елесмері, наприклад, тільки двоє – Дусан і Алана. Ми цінуємо дітей понад усе, оскільки вони така рідкість для нас! Мати дитину – це найвища честь і відповідальність, яка тільки може бути подарована будь-якій живій істоті.

Нарешті вони дісталися до ребристої арки, що слугувала входом до великої будівлі. Тоді Арія проспівала прадавньою мовою:

– Коріння дерева й плід лози, дозвольте пройти ціною моєї крові.

Двері повільно прочинилися, звільнивши п'ятьох метеликів, що пурхнули в темне небо. За аркою лежав величезний квітковий сад, який було посаджено так, аби він навмисне виглядав, немов дикий. Єдине, що виказувало його штучність, так це розмаїття рослин, більшість із яких квітли тут у будь-яку пору року, адже були перенесені сюди завдяки магії ельфів. Цей пишний сад освітлювало мерехтливе сяйво світлячків, а також ліхтарі, що нагадували коштовне каміння.

– Пильнуй за своїм хвостом, щоб не попсувати клумби, – застерегла Сапфіру ельфійка.

Повільно рухаючись далі, вони проминули сад та заглибились у лісові хащі. Стовбури дерев почали зустрічатись дедалі частіше, аж доки не перетворились на суцільну стіну й Ерагон несподівано не опинився перед входом до дерев'яної зали, навіть не зрозумівши, як сюди потрапив.

Зала була теплою й затишною – місце для глибоких роздумів та спокою. Її форму визначало коріння дерев, яке всередині зали було відполіроване й натерте маслами, через що виблискувало, немов бурштин. Вузькі прогалини між деревами слугували за вікна. Пахощі соснової хвої сповняли повітря. У залі було кілька ельфів, дехто з них читав або писав, а решта грали на очеретяних сопілках. Усі вони облишили свої заняття й чемно схилили голови, щойно увійшла Сапфіра.

– Ви б теж тут жили, – сказала Арія, – якби не були вершником і драконом.

– Неймовірно, – прошепотів Ерагон.

Ельфійка провела його й Сапфіру по всій будівлі. Ця будівля була така велика, що дракон міг почуватися в ній геть вільно, а кожна нова кімната приховувала в собі якусь несподіванку. У всіх помешканнях було щось таке, що нагадувало живий ліс. Часом прямісінько під ногами дзюркотів струмок, а інколи рослини вкривали майже всю кімнату суцільним зеленим килимом. Арія називала їх лозою Ліані.

А ще тут було безліч витворів мистецтва: картин, скульптур та блискучих мозаїк із кольорового скла, – що гармонійно поєднувалися з природою.

Невдовзі з ними зустрілася Ісланзаді. Вона була у павільйоні, який поєднувався з двома іншими будівлями критими переходами. Ісланзаді поцікавилась, як проходить навчання Ерагона, та спитала, чи юнак добре почувається.

Той відповів короткими, але ґречними фразами. Схоже, відповіді задовольнили королеву. Вона перекинулась кількома словами із Сапфірою й залишила прибулих.

Наприкінці прогулянки друзі повернулися до саду. Ерагон ішов поруч із Арією, а Сапфіра пленталася слідом за ними. Юнак був зачарований голосом ельфійки, що розповідала про квіти, їхнє походження й те, як за ними складно доглядати.

– А яку ти любиш найбільше? – спитав він.

Арія замріяно посміхнулась і провела його до дерева, що височіло на самому краю саду, неподалік ставка, порослого очеретом. Його нижні гілки обвивала іпомея з трьома чорними квітками, оксамитові пелюстки яких були міцно стулені.

Глянувши на них, Арія прошепотіла:

– Відкрийтесь!

Пелюстки зашелестіли й розпустилися віялом так, що всередині можна було побачити нектар. Зоряне сяйво королівського синього кольору сповнило нутро квітки, розходячись чорним віночком, наче зірки в небі.

– Правда, чудова? – тихо мовила Арія.

Ерагон не зводив із квітки погляду, подумки усвідомлюючи тільки те, як близько вони зараз стоять з ельфійкою…

– Авжеж, чудова, – пробелькотів він нарешті й, втрачаючи голову, додав: – так само, як і ти.

– Ерагоне! – ревниво озвалася Сапфіра.

Арія уважно зиркнула на юнака, аж той сховав очі. А коли нарешті насмілився глянути на неї, то помітив здивовану посмішку на її губах.

– Це дуже мило з твого боку, – сказала вона. Потягнувшись, Арія торкнулася квітки і з цікавістю закліпала очима на юнака. – Фаолін виростив її спеціально для мене під час літнього сонцестояння.

Ерагон нетерпляче тупцяв на місці, лише нерозбірливо щось пробелькотівши. Він почувався ображеним і приниженим через те, що його комплімент належно не поцінували й що якийсь там Фаолін тепер важливіший для ельфійки за його слова. Бідоласі враз закортіло стати невидимим, і він уже почав був згадувати закляття, яке дозволило б йому це зробити.

Урешті-решт він випростався й рішуче мовив:

– Будь ласка, пробачте нас, але вже пізно, тож мусимо повертатися до нашої оселі.

– Звісно, Ерагоне, – посміхнулась Арія. – Я розумію.

Вона провела їх до головної арки, прочинила двері й на прощання побажала їм гарних снів.

– Ми побачимося завтра? – знічено спитав юнак.

– Певно, ні, – відказала ельфійка. – Завтра в мене купа справ.

Двері зачинилися, і Сапфіра насилу відтягла від них Ерагона, який, здавалося, збирався простояти під ними до самого ранку.

– Годі мріяти, залазь мені на спину, – гримав дракон, підштовхуючи носом юнака. – І цей залицяльник ще щось говоритиме мені про мою поведінку з Глаедром! Про що ти взагалі думаєш?

– Ти ж знаєш, що я до неї відчуваю, – зітхнув Ерагон.

– Що-о-о? – скривилась Сапфіра. – На правах твого сумління скажу – ти просто смішний! Ти не дружиш із логікою, як говорить Оромис. На що ти взагалі сподіваєшся? Адже вона принцеса!

– А я Вершник, – гордо випнув юнак груди.

– Вона ельфійка, як же ти не розумієш! – закричав дракон. – А ти людина!

– Я теж трохи схожий на ельфа…

– Ерагоне, не будь дурком, їй більше ста років!

– Я житиму стільки ж, – не здавався закоханий бідолаха.

– Але ж іще не прожив, – почув він у відповідь. – У цьому й полягає вся проблема. Це дуже велика різниця. Вона справжня жінка зі сторічним досвідом, уяви! А ти?

– А що я? Що я? – визвірився Ерагон. – Дитина? Це ти мала на увазі?

– Ні, ти не дитина, – знеможено мовив дракон. – Принаймні після того, що ми пережили разом, я можу сказати, що це не так. Але ти молодий, навіть якщо йдеться про середній вік твоєї раси.

– До речі, так само, як і ти, – буркнув юнак.

– Я лише намагаюсь тебе захистити, Ерагоне, – трохи помовчавши, відповіла Сапфіра. – От і все, розумієш? Я хочу, щоб ти був щасливий, але боюся, що, коли ти домагатимешся прихильності Арії, усе вийде якраз навпаки.

Так, гиркаючи одне на одного, вони дісталися домівки. Уже влягаючись спати, друзі несподівано почули, як знизу грюкнули вхідні двері, залунав брязкіт кольчуги й хтось увійшов до передпокою. Вискочивши з мечем у руці, Ерагон побачив Орика, що був добряче напідпитку.

– О, Ерагоне! – вигукнув гном, ковтнувши з пляшки й усівшись на підлогу. – Де ти був? Шукаю тебе, шукаю, а ти, виявляється, тут! Я ж хотів з тобою поговорити… Утім, про що можна говорити в цьому пташиному гнізді?

Спустившися й узявши гнома під пахви, Ерагон насилу поставив його на ноги. А коли відпустив, той заточився й ледь не полетів шкереберть.

– Гаразд, ходімо до мене, – вирішив юнак. – А то ще застудишся.

– Я так давно тебе не бачив, Ерагоне, – бідкався по дорозі гном. – Ти покинув мене з тими ельфами… Які ж вони нудні, якби ти знав!

Ерагон відчув свою провину й з розумінням посміхнувся. Справді, у нього було стільки справ, що він зовсім забув про свого друга.

– Мені шкода, Орику, але через навчання в мене геть немає вільного часу, – почав був виправдовуватись юнак, здіймаючись разом із гостем по сходах. – Дивись-но, обережніше. Давай мені свого плаща… І що ти, до речі, п'єш?

– Фаельнірв, – відказав Орик, увіходячи до спальні. – Це найкращий напій у світі, щоб ти знав! Ну, й найхитріший із винаходів наших шановних ельфів… Слова пурхають з язика, наче грайливі пічкурі в річці, або пташки з гілки, або ще якась там біда звідкись…

Побачивши Сапфіру, гном зраділо відсалютував їй пляшкою.

– Вітаю тебе, о Залізне Ікло! Нехай твій панцир виблискує, як вогнище в кузні Моргота!

– І тобі доброго вечора, Орику! – відказав дракон, поклавши голову на край свого ліжка. – І що ж з тобою сталося? Це на тебе не схоже.

– Що сталося? – перепитав був Орик, падаючи в крісло. – О-о-о, що сталося! Червоний капелюх, зелений капелюх, ельфи тут і ельфи там, ось що! Мене вбивають ці ельфи і їхня клята ввічливість, щоб їм заціпило! Утім, вони й так мовчазні… Лише «так, пане», «ні, пані», «три повні мішки, паничу», і жодного слова з них більше не витягнеш. Що мені тут робити, Ерагоне, доки ти гризеш свій граніт науки? Хіба що самому обернутися на граніт, приєднавшись до своїх пращурів? Скажи мені, о проникливий вершнику!

– Хіба ти не можеш знайти собі якогось заняття? – спитала Сапфіра.

– Хто, я?! – вигукнув Орик. – Я чудовий коваль, але кому це тут потрібно? Я не знаю, що мені робити, друзі! Я безпорадний, як триногий Фельдуност.

– Можна? – Ерагон простягнув руку до гномової пляшки, коли йому набридло слухати його галас.

Гном здивовано зиркнув, але, збагнувши, що від нього хочуть, знехотя віддав пляшку. Фаельнірв, холодний, наче крига, обпік юнакове горло різким болем. З незвички Ерагон закліпав очима, аж ті сповнилися сльозами. Насилу зробивши другий ковток, він повернув пляшку Орику, що вже почав був хвилюватися за свою випивку.

– І якого біса, – спитався Орик, – ви робили в отій глушині в Оромиса?

Гном сміявся й позіхав, слухаючи Ерагонову оповідь про постійні тренування, втрачене благословення у Фартхен Дурі, дерево Меноа, хвору спину та про все, що сталося за останні кілька днів. І врешті-решт, сп'янівши, він розповів про Арію, про свої почуття до ельфійки й про те, що вона йому відмовила.

– Каміння під тобою розходиться, Ерагоне, – посварився пальцем Орик і знову добряче приклався до пляшки. – Не випробовуй долю. Арія, кажеш? А втім… Хто я такий, щоб повчати тебе в сердечних справах?..

– А сам ти одружений, Орику? – не розплющуючи очей, спитала Сапфіра.

– Ну, я пообіцяв своє серце чарівній Хведрі, дочці Тхоргерда Самотнього та Хімінглади, – відказав гном. – Ми мали одружитись цієї весни, аж раптом напали ургали, а потім Ротгар послав мене в цю трикляту мандрівку.

– Вона з роду Дургрімст? – спитав Ерагон.

– Авжеж! – гаркнув Орик, грюкнувши кулаком по бильцю крісла. – Чи ти гадаєш, що я можу взяти дружину не з нашого клану? Вона онука моєї тітки Вардрун, двоюрідна сестра Ротгара. У неї гарненькі ніжки, гладенькі щічки, і взагалі вона найкраща з усіх дівчат.

– А ніхто й не сумнівається, друже, – позіхнула Сапфіра.

– Гадаю, ти її скоро побачиш, – запевнив Ерагон.

– Гм, – Орик скоса зиркнув на юнака. – Ти віриш у велетнів? Величезних, міцних та бородатих велетнів із пальцями, завтовшки зі спис?

– Я ніколи про них не чув, – посміхнувся той. – Лише в казках. Якщо вони десь є, то точно не в Алагезії.

– Але вони є! Є! – вигукнув гном, вимахуючи пляшкою над головою. – От скажи мені, вершнику, якби велетень зустрівся з тобою, то як би він тебе назвав? Ну, окрім обіду, звісно.

– Ну, думаю, Ерагоном.

– Е-е-е, ні ж бо! Він назвав би тебе гномом, бо ти для нього гном! – зареготав Орик, штурхнувши Ерагона під ребро гострим ліктем. – Збагнув, про що я? Люди та ельфи – це велетні! Країна аж кишить ними, ти тільки поглянь! Вони скрізь, вони витоптують усе своїми ножищами, затуляючи нам сонце!

Регочучи, гном розгойдувався в кріслі вперед-назад, аж доки не втратив рівновагу й з гуркотом не перекинувся на підлогу.

– Гадаю, тобі краще заночувати в нас, – зітхнув юнак, допомагаючи Орику звестися. – Ти не спустишся сходами в темряві.

Гном, дурнувато всміхаючись, відразу ж згодився. Він дозволив стягти із себе кольчугу й покласти в ліжко. Потому Ерагон загасив вогонь і собі влігся спати. Засинаючи, він чув, як бідолашний Орик белькоче крізь сон: «Хведра… Хведра… Хведра…»

ПРИРОДА ЗЛА

Сонце зійшло дуже рано.

Ерагон схопився з ліжка, стискаючи в руці будильника, що аж розривався від дзеленчання. Трохи прочунявши, юнак скрушно зітхнув, відчуваючи, яким болем реагує тіло на важкі тренування останніх днів.

Витерши сльози, він завів годинника й роззирнувся навсібіч – Орика ніде не було, певно, той пішов, коли ще тільки бралося на світанок. Ерагон застогнав і пошкандибав до купальні, наче старий і немічний дід, якого діймає ревматизм.

Потім вони із Сапфірою чекали під оселею добрячих п'ятнадцять хвилин, аж доки за ними не прийшов набурмошений темноволосий ельф. Уклонившись, він торкнувся двома пальцями губ і мовив:

– Гарної вам удачі сьогодні!

– Нехай оберігають вас зірки! – відповів Ерагон. – Вас послав Оромис?

Ельф проігнорував питання, звернувшись до Сапфіри:

– Добридень, драконе. Я Ванір з Дому Хальдтхіна.

Ерагон спохмурнів від образи.

– Вітаю, Ваніре, – озвалась Сапфіра.

І лише потому ельф звернувся до юнака:

– Я покажу, де ви зможете тренуватися з мечем! – і пішов, не чекаючи на Ерагона.

На майданчику для тренувань було безліч ельфів і ельфійок, що билися парами або ж гуртом. Вони були напрочуд сильні, тож нагороджували одне одного шквалом блискавичних ударів, і скрізь лунав звук, немовби град падав на залізний дах. Неподалік, у затінку дерев, дехто з ельфів виконував Римгар. Їхній грації можна було лишень позаздрити…

Коли всі присутні раптово спинилися, уклонившись Сапфірі, Ванір оголив вузьке лезо меча й сказав Ерагону:

– Якщо ти готовий, тоді почнімо.

«І чому я маю це робити? – сумно подумав юнак, поглядаючи на ельфів, що зацікавлено на нього зиркали. – Вони такі вправні, що тільки виставлять мене на посміх…»

– Усе буде гаразд, – не зовсім упевнено підбадьорила його Сапфіра.

– Ти так гадаєш? – скривився юнак.

Коли він витягав Зарок, його руки аж тремтіли від страху, і замість того, щоб нападати, Ерагон пішов у глухий захист, роблячи все можливе, аби уникнути удару. Утім, Ванір таки зачепив його мечем: раз по ребрах, раз по гомілці, а ще вразив його в обидва плеча.

Байдужий вигляд на обличчі ельфа змінився на відверте презирство. Урешті-решт Ванір ще й хвацько вибив зброю з Ерагонових рук.

– Ти мертвий! – сказав потому ельф. – Цікаво, як ти збираєшся перемогти Галбаторікса, якщо так погано б'єшся? Я чекав чогось більшого навіть від такого слабака, як ти.

– Тоді чого ж ти сам не хочеш позмагатися з Галбаторіксом, а натомість ховаєшся в лісі? – спитав юнак, нахиляючись за мечем.

– Тому, – аж позеленів від люті Ванір, – що я не вершник. А якби я ним був, то вже, звісно, був би не таким боягузом, як ти.

Усі застигли, чекаючи, чим закінчиться ця суперечка. «Він нічого про мене не знає, – заспокоював себе Ерагон. – Це ще одне випробування, його треба витримати».

– Я ж кажу, ти боягуз! – не вгавав ельф. – Твоя кров занадто рідка, як і в усієї вашої раси! І взагалі, мені здається, що Галбаторікс задурив голову Сапфірі, тому вона вибрала не того вершника.

Ельфи, що спостерігали за цим дійством, з осудом зиркнули на свого брата, явно не схвалюючи аж таке порушення етикету.

Ерагон розлючено стис зуби. Якби образили тільки його, він би ще міг це пережити, але тільки не Сапфіру! Ніхто нічого не встиг збагнути, а юнак уже крутнувся довкола себе й змахнув мечем. Цей удар міг убити Ваніра, якби той не заблокував його в останню мить. Потому Ерагон почав відтісняти спантеличеного ельфа до центру поля й невдовзі поцілив супротивника в стегно, проте раптовий напад болю в спині знову його зламав. Зігнувшись і важко дихаючи, юнак побачив, що Ванір подолав свій страх і тепер стоїть над ним, посміхаючись. Йому раптом спало на думку, що ельф, певно, ще зовсім молодий.

– То як? – спитався Ерагон, витираючи кров долонею й показуючи її ельфові. – Як тобі моя кров? Рідка?

Але Ванір лише пхикнув і подався геть.

– Стій! – гаркнув юнак. – Ми ще не закінчили!

– Ти не в тому стані, щоб продовжувати бій, – озвався ельф.

– А ти перевір! – скривився Ерагон, проте усміхнений супротивник уже був далеко.

Тим часом на шляху в юного ельфа несподівано виросла Сапфіра. Вона легенько тицьнула зухвальця в груди кігтем, і той аж заточився від несподіванки.

– Мертвий, – сказав дракон і вишкірив зуби. Ванір у свою чергу зблід, а решта ельфів відступила назад.

Коли Ерагон і Сапфіра здійнялися в повітря, дракон сказав:

– Бачиш, Оромис мав рацію.

– Ти про що? – похмуро озвався Ерагон.

– Ти краще б'єшся, коли злий і маєш досвідченого супротивника.

День минув без особливих пригод. Сапфіра подалася з Глаедром на навчання, а Ерагон залишився з Оромисом. Правду кажучи, в юнака аж ноги від страху підкосилися, коли він побачив, що Оромис хоче, аби він продовжив фізичні вправи. Утім, виконувати довелося тільки Танок Змії та Журавля. У поєднанні з медитацією він допоміг Ерагонові зібрати докупи власні думки та обміркувати відповідь на запитання, яке він щойно почув від Оромиса.

Розмірковуючи, юнак споглядав, як червоні мурахи напали на сусідній мурашник, знищуючи припаси його мешканців. Коли напад закінчився, лишилася тільки купка комах, що безпорадно метушились довкола зруйнованого мурашника.

«Неначе дракони в Алагезії», – подумав Ерагон. Його зв'язок із мурахами урвався, коли він став розмірковувати про сумну долю драконів. Однак відповідь на Оромисову загадку, з якою можна було жити й вірити, почала здаватись юнакові не такою вже й складною та недосяжною.

Ерагон закінчив медитацію й повернувся до хатини. Здавалося, цього разу Оромис був задоволений його успіхами.

Коли ельф готував обід, Ерагон нарешті зважився на розмову.

– Я знаю, чому варто битися з Галбаторіксом, хоч через це й загинуть тисячі людей, – сказав він.

– Та невже? – удавано здивувався Оромис. – Нумо, розкажи.

– Битися слід бодай тому, що Галбаторікс за минулі сто років спричинив більше страждань, ніж усі ми за одне покоління, – вголос думав юнак. – Отож, ми просто не маємо права чекати, доки він сам помре. Адже він може правити ще цілі століття або й тисячоліття, переслідуючи й катуючи людей, доки ми його не зупинимо. Якби він поновив свої сили, то почав би війну проти гномів і ельфів десь тут, у Ду Вельденвардені, намагаючись поневолити ці два народи. А ще я подумав, що нам украй необхідно врятувати два яйця, які зараз переховує Галбаторікс, – це наш єдиний спосіб зберегти драконів.

Пронизливий свист чайника урвав розмову. Оромис, не поспішаючи, заварив чаю, а зморшки довкола його очей стали м'якшими.

– Ось тепер, – сказав він, – ти все зрозумів.

– Так, зрозумів, – з полегшенням зітхнув Ерагон. – Але це зовсім мене не радує.

– А це й не має тебе радувати, – завважив ельф. – Проте відтепер ми можемо бути певні, що ти не відступиш, зіштовхнувшись із несправедливістю та жорстокістю, що її нестимуть людям вардени. Ми не можемо дозволити, щоб у тебе виникали бодай якісь сумніви, коли нам потрібна твоя сила й витримка.

Оромис схрестив пальці й мовчки дивився на пару, що йшла від чашки з чаєм.

– Ти віриш, що Галбаторікс поганий? – нарешті спитав він.

– Звісно, – здивувався Ерагон.

– А як ти гадаєш, він сам уважає себе таким?

– Ні, сумніваюсь.

– Виходить, тоді й Смерк поганий? – не вгавав учитель.

За якусь мить перед очима Ерагона промайнула історія його кривавих стосунків зі Смерком, який скрізь його переслідував.

– Та ні ж бо, – зітхнув юнак. – Він, певно, не такий уже й поганий, але духи, що його контролювали, вони були саме такими.

– А як же тоді ургали? – спитав Оромис, зробивши ковток чаю. – Вони погані?

– Коли я думаю про смерть, то бачу тільки обличчя ургала, – зблід від люті Ерагон. – Вони куди гірші за тварин. Як згадаю, що вони накоїли…

– А як би ти поставився до людей, що, надихнувшись твоєю ненавистю, так само поводилися б під час бою?

– Це зовсім інше, – похитав головою юнак. – Ургали заслуговують на те, щоб їх знищили, всіх до одного.

– Навіть їхніх жінок та дітей? Тих, хто не заподіяв тобі шкоди й ніколи не заподіє? Невинних? Ти вбив би їх, прирікши народ на вимирання?

– Але ж вони не пожаліють нас, якщо матимуть таку нагоду, – здивувався Ерагон.

– Ерагоне! – несподівано гримнув Оромис. – Я більше не хочу чути, як ти прикриваєшся цією умовністю! Мовляв, якщо вони це роблять, я також робитиму! Ти розумієш?

– Авжеж, Майстре!

– То що ж ти насправді знаєш про ургалів? – знову ковтнувши чаю, спитав юнака ельф.

– Я знаю їхні сильні й слабкі сторони, а також те, як їх можна вбити, – замислився юнак. – Як на мене, цього цілком досить.

– А чому ж вони так ненавидять людей? Ти знаєш щось про їхню історію, побут чи звичаї?

– Хіба мені це потрібно? – щиро здивувався Ерагон.

– Не слід забувати, – м'яко пояснив учитель, – що за певної ситуації вороги можуть стати спільниками.

Поглядаючи на чай у своєму кухлі, юнак ледь стримався, аби не почати палку суперечку.

– Отож, Майстре, ви гадаєте, що коли хитрий Галбаторікс дізнався про звичаї та побут ургалів, то йому вдалося схилити їх на свій бік? – уїдливо спитав він.

– Це не зовсім те, що я мав на увазі, але хай буде так.

– Дивно тільки те, що він їх підтримує, – заперечив Ерагон. – Адже вони вбили його дракона, самі згадайте! І що він зробив із вершниками!

– Ну, звісно! – посміхнувся ельф. – Для тебе він безумець – не більше. Але ти не думаєш, що він може бути хитрим, мов лис? Гадаю, він використовує ургалів для того, щоб знищити варденів із гномами. Якби Галбаторікс переміг у Фартхен Дурі, то вбив би одразу двох зайців: він подолав би два народи й водночас послабив би ургалів.

Подальше вивчення прадавньої мови забрало весь післяобідній час, а потім Оромис і Ерагон перейшли до вправ з магії. Більшість своїх лекцій Оромис присвячував контролю за енергією: світлом, теплом, земним тяжінням. Ельф пояснив, що всі вони вимагають більшої сили, ніж будь-який інший тип закляття, тому безпечніше брати їх з довколишнього середовища, ніж вигадувати самому.

– А як би ти вбив за допомогою магії? – спитав Оромис наприкінці заняття.

– Я можу зробити це багатьма способами, – замислився юнак. – Наприклад, колись я полював за допомогою каміння, поціляючи ним у здобич. Так само я калічив ургалів. Одного разу навіть спинив людині серце…

– Існують більш ефективні методи, – запевнив учитель. – Скажімо, що потрібно для того, аби вбити людину? Меч у груди? Зламана шия? Ріки крові? Аж ніяк! Для цього треба лише затиснути одну-однісіньку Арефію в мозкові або якийсь нерв. Правильно оперуючи закляттям, ти можеш знищити ціле військо.

– Якби ж то я знав про це у Фартхен Дурі, – скривився Ерагон, зневажаючи самого себе. – Та й не лише там… Але чого Бром мене цьому не навчив?

– Бо не чекав такої швидкої сутички з ургалами. До того ж, це не та зброя, яку можна дати неперевіреним вершникам, – пояснив ельф.

– Звісно, людей вбивати дуже важко, хоча я й не проти. Але яка користь із мене, якщо Галбаторікс збирає цілу армію?

– А як щодо тактики? – нагадав Оромис. – Чаклуни слабкі фізично, займаючись лише боротьбою на рівні свідомості. Отже, їм потрібна охорона. Але вона теж має бути захищена від впливу магії, інакше її буде знищено за кілька хвилин. Тобто коли війська сходяться під час бою, їхні чаклуни розчиняються в загальній масі воїнів, але перебувають ближче до краю, проте не так уже й близько, аби наражатися на небезпеку. Вони слідкують за тим, аби хтось не скористався магією збоку, вибудовуючи захист довкола себе та підпорядкованого їм війська.

– Тобто одна людина не в змозі захистити ціле військо? – спитався Ерагон.

– Хай не одна, але з певною кількістю чаклунів ти зможеш це зробити, – запевнив ельф. – Найбільша небезпека полягає в тому, що вправний чаклун може прослизнути крізь твій захист. І тоді навіть незначна атака може вплинути на хід битви. Пам'ятай також те, що наші народи дуже рідко використовують магію. Ельфи, до речі, так само. Більшість із тих, хто має благословенний дар магії, як правило, безталанні. Вони чаклують навіть заради того, щоб вилікувати синець.

– Іноді це вимагає тих самих зусиль, що й під час битви, – завважив учень.

– Так, вимагає, – суворо глянув на нього ельф. – Але слабшим чаклунам важче, ніж тобі чи мені, відчути потік магії, тож вони видобувають її самі. А решта займається важливішими справами, уникаючи ворога, вистежуючи його або ж б'ючись із ним – таким чином вони рятують своїх воїнів.

– Але ж у варденів зовсім мало чаклунів, – підказав Ерагон.

– Ось тому вони так і дорожать тобою.

– А ці закляття… – трохи поміркувавши над словами вчителя, спитав юнак, – вони забирають мою енергію лиш тоді, коли я їх використовую?

– Так.

– Отож, якщо маєш час, можна заздалегідь запастися ними, захистивши себе від будь-якого нападу?

– Закляття, – нагадав Оромис, – залежать від твоєї сили. Якщо її подолають, ти помреш. І тут не важить те, скількома закляттями ти захищений, адже будь-які напади можна блокувати лише тоді, доки тіло втримуватиме їхню енергію.

– Утім, сила Галбаторікса зростає з кожним роком… І як він цього досягає? – почав сумніватися Ерагон.

Оромис нічого не відповів, а тільки глянув на ластівок, що пурхали в небі.

– Зараз не час про це говорити, – буркнув він нарешті.

– То ви знаєте? – у захваті вигукнув юнак.

– Звісно, знаю. Але це може почекати до завершення твого вишколу. Ти не готовий до таких знань.

– Як скажете, Майстре, – вклонився учень.

Ерагон розумів, що не витягне з Оромиса жодного слова, якщо той сам того не захоче. Тож для чого наполягати? Утім, йому було страшенно цікаво дізнатися про цю таємницю, а також про те, чому ельфи не поділяться нею з варденами.

– Якщо битви за участю чаклунів відбуваються саме так, як ви розповіли, то чого тоді Аджихад дозволив мені битися без заклять у Фартхен Дурі? – спитав Ерагон. – Я ж бо навіть не підозрював, що мушу захищати власну свідомість від впливу ворожої магії. І чому ж тоді ваша Арія не знищила всіх ургалів? Там не було чаклуна, який би зміг протистояти їй, а Смерк перебував глибоко під землею…

– А хіба Аджихад не попрохав Арію або когось із Ду Врангр Тата захистити тебе закляттям? – перепитав Оромис.

– Здається, ні.

– То що, виходить, ти бився самотужки?

– Авжеж, Майстре, – зітхнув юнак, згадавши той бій.

– Я говорив із Арією, і вона сказала, нібито Близнюки випробували тебе, – замислився ельф. – А потім вони запевнили Аджихада, що ти знаєшся на магії, включно із захисними закляттями. Усі їм повірили, а вони, виходить, збрехали…

– Голомозі потвори! – не втримався Ерагон. – То що, ці падлюки намагалися мене знищити?

– Не лайся, – м'яко мовив Оромис. – Це погано впливає на тебе… Мені чогось здається, що Близнюки дозволили тобі битися без заклять не тому, що збиралися знищити, а для того, аби Смерк міг захопити тебе в полон.