Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 37 страниц)

ПІД ДЕРЕВОМ МЕНОА

Попрощавшись, Ерагон із Сапфірою подалися до своєї оселі. Мимоволі вони подумки розкрилися один одному, і бурхливі емоції юнака боляче вразили дракона.

– Що сталось, малий? – здивувався він.

Довелося розповісти про дитину й про те злощасне благословення у Фартхен Дурі. Сапфіра у свою чергу вжахнулася скоєному злочину.

– Може, знак твоєї уваги якось зарадить, – сказав Ерагон, – але мене вже точно ніщо не виправдає.

– Це не тільки твоя провина, – заперечив дракон. – Я так само знаю прадавню мову, але не виправила тебе.

Ерагон мовчав, тож Сапфіра запобігливо додала:

– Зате спина тебе сьогодні не турбувала. Маєш бути вдячний хоча б за це.

Юнак похмуро гмикнув, не бажаючи, щоб його хтось розраджував.

– А що ж ти вивчила цього прекрасного дня? – уїдливо спитав він.

– Тепер я знаю, як уникнути небезпечних погодних умов, – похвалилася хлопцеві Сапфіра, чекаючи, що той стане розпитувати. Та Ерагон мовчав, пригнічений думками про долю нещасної дитини.

На порозі спальні як зазвичай стояла вечеря, тож юнак, підхопивши таріль, почимчикував до ліжка. Не в змозі ворухнутися від ранкових вправ і проклинаючи тутешній раціон, він заходився було їсти, аж раптом у двері хтось постукав.

– Заходьте! – гукнув Ерагон і мало не вдавився, коли на порозі з'явилась Арія.

Вона змінила свій шкіряний одяг на зелену туніку, стягнуту поясом. Звичної стрічки на голові не було, тож волосся вільно спадало на плечі. Утім, найбільші зміни відбулися не в одязі ельфійки, а в ній самій. Здавалося, колишня напруга, яку Ерагон завжди відчував, кудись щезла.

Ельфійка виглядала цілком умиротвореною.

– Аріє! – здивовано вигукнув хлопець. – Що ти тут робиш?

Торкнувшись пальцями вуст, та спитала:

– А ти збираєшся і цей вечір просидіти в хаті?

– Та ні, я просто… – зніяковів Ерагон.

– Ти в Елесмері ось уже три дні, – нагадала Арія, – але й досі нічого не бачив у нашому місті. Та я знаю, що ти завжди цікавився ним. Тож не впирайся.

Хлопець покірно встав із ліжка, і незабаром вони з ельфійкою вже збігали крученими сходами вниз. Уже надворі він почув якийсь гуркіт, і просто перед ним гепнулася згори Сапфіра.

– Я вже тут, – сповістив дракон, анітрохи не забившись.

– Звісно, – відповіла на те Арія. – Хто б сумнівався.

Натомість юнак, який волів побути з ельфійкою наодинці, одразу ж спохмурнів.

Вони мовчки рушили під деревами, поглядаючи, як на гілках спалахують ліхтарі, котрі освітлювали стежку.

Мешканці Елесмери відпочивали по своїх оселях. Кілька з них, сидячи високо на дереві, грали на сопілках, а інші просто насолоджувались чудовим вечором. Один ельф, схрестивши ноги, сидів перед гончарним кругом, на якому поволі з'являвся мистецьки виліплений глечик. Кішка-перевертень Мод лежала поруч, спостерігаючи за цим дійством. Її очі спалахнули сріблом, коли вона побачила Ерагона із Сапфірою. Ельф простежив за її поглядом і кивнув гостям, ні на хвилину не відриваючись від своєї роботи.

Здалеку Ерагон побачив постать, що схилилася над скляною кулею, ворожачи на цьому таємничому пристрої.

– А чим узагалі займаються ельфи? – спитав зачудований юнак. – З чого вони живуть?

– Наше магічне вміння дає нам стільки вільного часу, скільки забажаємо, – стиха озвалась Арія. – Ми не полюємо, не обробляємо землю. Ми вивчаємо тільки ті ремесла, які нам цікаві.

Крізь тунель у кизилових хащах вони ввійшли на подвір'я будинку, який виявився місцевою кузнею. Жінка-ельф, опустивши в полум'я обценьки із затиснутим у них фрагментом кольчуги, роздмухувала іншою рукою ковальські міхи. За якусь мить вона вже гатила по металу великим молотком, викрешуючи цілий сніп іскор.

– Атра естерні оно тхелдуін, – гукнула їй Арія.

Жінка невдоволено обернулася до непроханих гостей, так нічого й не відповівши на привітання королівської доньки. На вигляд вона була значно старшою за решту ельфів, яких довелося бачити Ерагонові.

– Рунон-ельдо, я привела тобі молодого вершника, – проковтнула образу Арія. – Це Ерагон, Убивця Смерка.

– А я чула, що ти загинула, – проскреготіла ковалиха.

– Коли ти востаннє виходила зі своєї кузні? – усміхнулась ельфійка.

– Ти маєш і сама знати, – знов скреготнула та у відповідь. – Це був бенкет на честь літнього сонцестояння, на який ти мене потягла.

– Це ж було бозна-коли!

– Хіба? – ще більше спохмурніла Рунон і згребла в купу вугілля, прикривши його свинцевим щитом. – Ну то й що? Придворна юрба мене дратує, а дурнуваті балачки мені геть нецікаві. Отже, навіщо ти знову тут? Мабуть, хочеш, аби я викувала меча цьому парубкові? Але ж тобі відомо, що я заприсяглася більше не робити зброї для вершників, які вбивали й зраджували!

– Ерагон уже має меча, – зауважила Арія.

Ковалиха здивовано зиркнула на Зарок.

Вона торкнулась яскраво-червоного клинка, придивившись до карбування, й несподівано підняла зброю над головою. Від удару меча невинні обценьки на ковадлі з дзенькотом розлетілися на друзки.

– Зарок, – промимрила Рунон. – Я пригадую тебе.

Вона ніжно тримала зброю, ніби мати свою дитину.

– Схоже, ти анітрохи не змінився з того часу, як я тебе викувала, – продовжувала стара далі. – Усе життя я виготовляла цю зброю, а він прийшов і все знищив. Мечів як не бувало! І Оромисового, і тих, що зберегли родини, які врятувалися від вірдфелів.

– Вірдфелів? – подумки перепитав Ерагон в Арії.

– Так називають клятвопорушників, – пояснила та.

– І ось тепер Зарок повернувся до мене, – нарешті глянула ковалиха на юнака. – З усіх моїх творінь я найменше сподівалася побачити саме його. Як ти зумів заволодіти мечем Морзана?

– Його дав мені Бром, – мовив Ерагон.

– Бром? – замислилась Рунон. – Так, я пригадую Брома. Він благав мене зробити йому меча замість втраченого. Я й хотіла було допомогти, але вже присягла не робити цього, чим дуже його розгнівала. Оромис навіть побився з Бромом, після чого той забрався геть.

– Твій меч добре мені прислужився, Рунон-ельдо, – вислухавши, сказав юнак. – Ним я вбив Смерка.

– Справді? – не дуже й здивувалася ковалиха. – Тоді це дійсно непоганий витвір.

Вклавши Зарок у піхви, вона знехотя повернула його власнику й, зиркнувши на Сапфіру, мовила:

– А-а-а, скулблако! Рада тебе бачити!

– Мені теж приємно познайомитись, Рунон-ельдо, – відгукнувся дракон.

Не питаючи дозволу, стара пошкрябала нігтем луску на Сапфіриному боці й, схвально мотнувши головою, сказала:

– Непоганий колір, не те, що в тих брунатних драконів… Як на мене, мечу вершника мусить відповідати й колір його дракона… Між іншим, з цього панцира можна було б зробити чудовий клинок, але нехай уже…

Ця думка, здається, остаточно виснажила стару, і вона повернулася до своєї кузні.

Ерагон подумав, що було б дуже нечемно завершити розмову на такій негарній ноті, але не міг вигадати спосіб перемінити тему. Аж раптом його увагу привернула лискуча кольчуга. Придивившись уважніше, юнак побачив, що всі її кільця спаяні між собою, а для цього була потрібна неабияка майстерність.

– Я ніколи в житті не бачив такої кольчуги, навіть у гномів, – озвався юнак. – Як тобі вдалося спаяти кожне кільце? Чи не простіше задіяти магію, аніж тяжко працювати?

Даремно він це сказав! Рунон, здавалося, ледь не оскаженіла від такої зухвалості.

– І позбавити себе задоволення?! – вибухнула вона. – Звісно, будь-хто інший вчинив би саме так, як ти кажеш! Але що тоді робити все життя? Як заповнити цей клятий час? Ти знаєш?

– Ні, – похнюпився Ерагон.

– Тоді я скажу тобі, юначе, – прогриміла ковалиха. – Треба займатися тим, що любиш! Коли ж ти можеш отримати все, тільки пробурмотівши якесь там закляття, то мета вже не має значення. Ні, головне для мене – це шлях до мети! Нехай це буде тобі уроком! А тепер ідіть собі! Я вже стомилася від цієї балаканини.

І Рунон знову заходилась порядкувати довкола міхів і ковадла.

– Рунон-ельдо, – сказала на прощання Арія, – не забудь, що я повернуся по тебе в переддень Агаеті Блодхрен.

У відповідь почулось лиш нерозбірливе бурчання.

Супроводжувані лунким брязкотом металу, гості поквапилися кизиловим тунелем до виходу.

– Невже вона робила мечі всім вершникам? – дорогою спитав в ельфійки Ерагон.

– І не тільки їм, – мовила та. – Вона – найвидатніша ковалиха у всьому світі. Я гадала, що вам слід зустрітися.

– Дякую, – щиро відповів Ерагон.

– А вона завжди така безцеремонна? – поцікавилася Сапфіра.

– Завжди, – усміхнулась Арія. – Для неї нічого не важить, окрім її ремесла, і вона не терпить тих, хто їй заважає. Але все це варто пережити заради тієї чудової зброї, яку виробляє Рунон.

Поки вона розповідала, Ерагон намагався зрозуміти значення вислову «Агаеті Блодхрен». Парубок був упевнений, що «блодх» означає «кров» і тому «блодхрен» мало б означати «кривава клятва», але він ніколи не чув про «агаеті».

– Це означає «святкування», – пояснила йому Арія. – Кожне століття ми святкуємо Криваву Клятву, щоб вшанувати нашу угоду з драконами. Вам обом пощастило нагодитися саме під цю пору. Без сумніву, цей збіг відбувся не просто так, а через щасливу долю.

Несподівано ельфійка пірнула в лісові хащі, де буяла кропива й колючий чагарник. У пітьмі Ерагон покладався тільки на нічний зір Сапфіри, оскільки стовбури дерев ніби навмисно товпились перед ним, не пускаючи вглиб лісу. Коли далі було вже годі продертися, ліс раптом скінчився, і вони вийшли на залиту місячним світлом галявину.

Самотня сосна височіла тут між своїми ошатними сестрами, ніби справжня королева лісу. Могутнє коріння, що буравило землю, розкішна крона й буйне склепіння гілок – усе це вказувало на те, що саме тут знаходиться серце Ду Вельденвардена. Сосна правила рештою дерев, немов великою родиною, захищаючи її від усякої негоди.

– Подивись на дерево Меноа, – тихо мовила Арія. – Саме біля нього ми святкуємо Агаеті Блодхрен.

Від несподіванки Ерагон здригнувся. Адже те саме він чув у Тейрмі, коли Анжела ворожила йому! І Солембум тоді підказав, що коли прийде час і юнакові знадобиться зброя, слід зазирнути під дерево Меноа! І коли вже зневіра полонить серце, треба також піти до скелі Кутіан і назвати своє ім'я біля Склепу Душ. Утім, Ерагон навіть не уявляв, яку зброю можна знайти під старим деревом і як саме її шукати.

– Ти бачиш що-небудь? – спитав він, глянувши на Сапфіру.

– Ні, та й навряд чи Солембумове пророцтво спрацює, поки ми не зрозуміли, що саме нам треба, – відгукнулася та.

Ерагон розповів Арії про Анжелу й про поради кота-перевертня, приховавши інтимне пророцтво чаклунки щодо його майбутнього зв'язку із вельможною жінкою.

– Коти-перевертні рідко що радять, – замислилась Арія. – Але коли вже роблять це, то слід прислухатися. Наскільки я знаю, жодна зброя тут не схована. Про це не сказано навіть у піснях чи легендах. Що ж до скелі Кутіан, то я ледь пригадую цю назву з дитинства. Утім, не можу сказати, що саме з нею пов'язане.

Наблизившись до дерева Меноа, Ерагон звернув увагу на мурах, які метушилися довкола. Уроки Оромиса не минули дарма, тож юнак напружив уяву й вийшов за межі своєї свідомості, роззирнувшись галявиною.

З несподіваною ясністю він подумки зіткнувся з якоюсь велетенською розумною субстанцією, досі незнаною йому ані за обсягом, ані за величчю думок.

Невже це було дерево? Так, він не міг помилитися.

Розважливий рух думок обтікав свідомість Ерагона, наче духмяний потік чарівного водоспаду. Це жодним чином не зачіпало його особистості, адже дерево було зосереджене на власному розвитку, а також на величному всесвіті лісового царства.

– Та воно ж живе! – вигукнув вражений Ерагон. – Воно мислить! Хлопець зрозумів, що Сапфіра теж це відчувала, коли уважно вслухалася в лісовий гомін, а потім злетіла на одну з лапатих гілок дерева.

– Звісно, воно живе, – ніжно мовила Арія. – Розказати тобі історію про дерево Меноа?

– Так, будь ласка.

Зненацька в повітрі щось просвистіло, і на гілку до Сапфіри злетів Благден. Ворон невдоволено набурмосився.

– Вірда! – щосили каркнув він.

– Ось ця історія, – усміхнулась Ерагону ельфійка. – Ще до нашої війни з драконами жила собі дівчина на ім'я Лінеа. Вона виросла, так і не обравши собі пару й не народивши дітей, хоч і не дуже прагла цього, віддаючи перевагу мистецтву рослинного співу. Це тривало доти, доки привабливий юнак не розбудив її пристрасть своїми чарівними піснями. Тоді вона покинула своє захоплення рослинами й віддалася несподіваному коханню.

Утім, юнак був надто молодий і вибрав до пари таку ж юну дівчину, до якої посватався. Якийсь час вони жили щасливо. Коли ж Лінеа довідалась, що її так принизили, вона збожеволіла від горя. Адже той юнак учинив найстрашніше, дозволивши їй відчути смак життя й кохання, а потім одним махом усе зруйнувавши. Словом, побачивши свого коханого з іншою, Лінеа зарізала його.

Зрештою, вона знала, що чинить зло, а також відала про неможливість повернення до колишнього життя, навіть коли б її й виправдала громада ельфів. Усе на світі їй остогиділо, і тоді вона пішла до найстаршого дерева в Ду Вельденвардені, притулилась до нього й три дні та три ночі співала йому колискових пісень. А коли прийшла до тями, то побачила, що поєдналася з ним. Відтоді вона й стереже ліс, ось уже близько тисячі років. Так і з'явилося дерево Меноа.

Схвильовані Арія й Ерагон присіли разом під величною сосною, і юнак подумав, чи не попереджала його ельфійка в такий казковий спосіб про наслідки зради.

Його сумніви ще більше посилились, коли та спитала:

– Як ти гадаєш, юнак був винний у цій трагедії?

– Як на мене, – озвався Ерагон, розуміючи, як важить для ельфійки його відповідь, – те, що він зробив, просто жахливе. Проте Лінеа даремно сприйняла все так близько до серця. Словом, вони обоє винні в тому, що сталося.

Арія пильно глянула на юнака, аж той відвів погляд, і з прикрістю мовила:

– Вони просто не підходили одне одному.

Ерагон спробував було заперечити, але не став. Мабуть, вона була права. І виходило так, що саме він мусив підтвердити це, мавши на думці їхні власні стосунки!

– Можливо, – схилив голову юнак.

Вони замовкли, ніби пісок завалив отвір довіри між ними, і ніхто не збирався нічого чіпати. Тільки спів цикад лунко дзвенів угорі.

– Здається, найкраще буде погодитися з цим, – ще раз сказав Ерагон.

– Ну що ж, нехай буде так, – випросталась Арія. Вона підхопила із землі тонку галузку, що впала з дерева Меноа, і стала плести з неї кошик.

– А де ти зараз мешкаєш? – сумно змінив тему юнак. – У палаці з Ісланзаді?

– Ми живемо в Тіальдар Холі, нашому родовому маєтку, що на сході Елесмери, – відповіла ельфійка. – Я могла б показати тобі його, якщо хочеш.

– Було б добре, – зніяковів Ерагон. – А в тебе є сестри чи брати?

Вона заперечно похитала головою.

– Отже, ти успадкуєш королівський трон?

– Авжеж, – здивувалась ельфійка. – А чому ти питаєш?

– Я просто не можу зрозуміти, як тобі дозволили стати послом у варденів та гномів і перевозити драконяче яйце. Це ж надто небезпечно для принцеси й майбутньої королеви.

– Це небезпечно для людини, – відповіла Арія. – Розумієш, я зовсім не схожа на ваших безпомічних жінок. А ще ти ніяк не хочеш збагнути, що ми не ставимось до своїх монархів так, як ви або гноми. У нас король із королевою насамперед служать своєму народові. І якщо це означає пожертвувати власним життям, то так воно й буде. Якби я загинула під час виконання своїх обов'язків, то обрали б іншу королеву з нашого роду. Навіть зараз я можу не бути королевою, якщо, звісно, захочу. Нам не потрібні правителі, котрі не готові присвятити себе спільній справі. – Ельфійка змовкла, підібгавши ноги й спершись на коліна підборіддям. – У мене було досить часу, щоб довести це своїй матері, – додала вона й спитала: – До речі, як там твої заняття з Оромисом?

Ерагон невдоволено гмукнув, трохи роздратований невдалим закінченням їхньої розмови, а також згадкою про важкі випробування. Усе, чого він зараз прагнув, так це дістатися ліжка, заснути й забути про цей день.

– Оромис-ельда, – почав був він, ретельно добираючи слова, – дуже гарний учитель.

– Щось сталося?.. – раптом схопила його за руку Арія.

– Та ні, усе гаразд, – спробував звільнитися хлопець.

– Я знаю тебе доволі довго, щоб відчувати твій настрій, – наполягала ельфійка. – Між вами щось сталося? Ти тільки скажи, і ми все встигнемо виправити. Це якось пов'язано з травмою твоєї спини?

– Ні, це жодним чином не стосується мого навчання! – мовив Ерагон, утішений несподіваною турботою ельфійки. – Спитай, якщо хочеш, Сапфіру. Вона може тобі відповісти.

– Але я хочу почути це від тебе, – м'яко озвалась Арія.

Зціпивши зуби, Ерагон розповів і про медитацію на галявині, і про свою невдачу у Фартхен Дурі.

– Барзул! – несподівано вилаялась Арія. – Я знала про той твій учинок, але ніколи не думала, що все так обернеться! Будь ласка, вибач мені, що я витягла тебе з дому! Тобі слід було побути на самоті!

– Пусте, – сумно посміхнувся юнак. – Я вдячний тобі за цей вечір, за твої розповіді і взагалі за все. – Ельфійка посміхнулась у відповідь, і вони ще довго сиділи під сосною, а місяць на небі здіймався все вище й вище, немовби цій чарівній ночі не буде кінця-краю.

– Знаєш, я думаю про те, що станеться із цією дитиною, – тихо мовила Арія, пригортаючись до Ерагона.

І якраз у цю мить мудрий Благден зі скуйовдженим білим пір'ям прокричав згори своє зловісне «Вірда!».

У ЛАБІРИНТІ ОПОРУ

Склавши руки на грудях, Насуада з нетерпінням дивилась на двох чоловіків, які стояли перед нею.

Той, що був праворуч, мав товстелезну шию, розкуйовджене волосся й губи, схожі на вареники. Утім, дівчина добре знала, що зовнішність незрідка буває оманливою.

Другий чолов'яга нічим особливим, окрім неприродного кольору шкіри, не вирізнявся, хоча всі вардени, що кілька тижнів тому прибули до Аберона, столиці Сурди, дуже сильно засмагли. Очевидячки, цей блідолиций народився десь на півночі Імперії.

– Ну, – мовила Насуада, – і скільки твоїх курчат він знову вбив?

– Тринадцять, пані, – відповів бідолаха.

– Нещасливе число, пане Гамблю, – сказала зітхнувши дівчина. – Ти сам це довів. Отже, ти злодій, а відшкодувати збитки ніяк не хочеш?

– Що поробиш, моя пані!

– Я лиш дивуюся з того, як ти міг зжерти тринадцять курчат за чотири дні. Ти коли-небудь буваєш ситий?

– Не хочу видатися нечемою, моя пані, – товстун пошкрябав неголену щоку, – але моя ненажерливість зовсім би вас не хвилювала, якби варденів добре годували. Адже ми важко працюємо, зрозумійте! Бачте, який я товстий, хоч і вимахую щодня кайлом. Три тижні жалюгідного харчування доведуть до сказу будь-кого з ваших підлеглих! А ще ж і селяни довкола… вони ніколи не поділяться з тобою жодним шматочком… Так, визнаю, саме це мене й спокусило. Я не дуже то й опираюся, коли йдеться про їжу. Я хочу їсти, розумієте? І не думаю, що таке бажання є тільки в мене!

«Он воно як!» – замислилась Насуада. Вардени не можуть прохарчуватися, навіть попри допомогу короля Сурди. Адже Орин не вчинить так, як Галбаторікс, котрий примушує селян задурно годувати своє військо, просуваючись землями Алагезії. Саме цим і відрізнялися шляхетні Орин, Ротгар та Ісланзаді від деспота Галбаторікса.

– Я добре тебе розумію, пане Гамблю, – мовила дівчина. – Утім, хоч вардени й не мають зараз власної держави, відповідаючи тільки перед своїм урядом, це не дає їм права грабувати чужих селян. Отож заплати бодай якусь копійку за тих курчат, гаразд?

– Гаразд, я заплачу, – буркнув незадоволено товстун.

– І це все? – вигукнув селянин. – Але ж на ринку я мав би за курчат значно більше!

– Годі! – гримнула дівчина. – Звісно, на ринку ти мав би значно більше! Але в Гамбля стільки немає, розумієш? І це тому, що я плачу йому так само, як і тобі! Якби я вирішила викупити всіх твоїх курей для варденів, ти не отримав би більше! Тепер тобі все ясно?

– Але ж… – скривився був селянин.

– Я питаю, чи тобі все ясно?

– Так, моя пані.

– От і добре, – заспокоїлась дівчина. – А тепер ідіть собі.

Задоволений Гамбль грайливо вклонився й вийшов з кімнати разом із селянином.

– Ви теж можете йти, – гукнула Насуада до вартових.

Залишившись на самоті, вона знеможено впала в крісло й почала обмахуватись віялом. Спека забирала всі сили, і будь-які державні справи викликали в неї саму огиду.

Утім, дівчина розуміла, що ця втома не покине її навіть узимку. Адже позаду була довга подорож варденів Беорськими горами, тобто з Фартхен Дура до Сурди. Вона аж здригнулася, згадавши довгі дні, проведені в сідлі: цей похід дуже добре загартував її людей перед майбутньою війною.

Відкинувши нарешті віяло, Насуада подзвонила у дзвіночок, покликавши свою радницю Фарику. Та миттю вислизнула з потаємного ходу, що містився за спиною в правительки.

– Хто там іще? – кивнула дівчина вбік приймальні.

– Уже нема нікого, моя пані.

Насуада з полегшенням зітхнула. Час від часу вона влаштовувала відкриті суди, де розглядала скарги варденів. Кожен міг прийти на аудієнцію до правительки, і для неї не було важчих клопотів, ніж мирити скривджених селян та голодних варденів. Усе-таки її бідолашний батько мав рацію, коли казав, що будь-який компроміс залишає по собі невдоволених.

– Я хочу, щоб Гамбля перевели на іншу роботу, – мовила Насуада до Фарики. – Туди, де знадобиться його красномовство. Нехай навіть завідує постачанням харчів, але я не можу бачити пику цього шахрая!

– Гаразд, буде зроблено, – відгукнулась радниця. – Де його розшукати, моя пані?

– Десь у каменоломнях.

– Знайдемо, – занотувала Фарика у своєму записникові. – До речі, король Орин просив вас зайти до нього в лабораторію.

– І що ж він там робить? – зиркнула Насуада в люстро, пригладжуючи волосся. – Знов милується собою?

Разом із Фарикою вона вийшла зі своїх апартаментів, аж скривившись від спеки, що дмухнула на них гарячим повітрям. Пекучі промені сонця потрапляли до будівлі крізь отвори амбразур у стінах коридору, накреслюючи в повітрі золоті смуги. Визирнувши в один із отворів, Насуада із сумом помітила нечисленну королівську варту, що слідкувала за виходами з міста.

«Навряд чи вона зарадить, якщо Галбаторікс вирішить раптом напасти», – міркувала собі дівчина. Цього деспота могло зупинити тільки те, що серед її прибічників був Ерагон. Так, над усіма правителями тяжіє загроза узурпації влади, але самі узурпатори й загарбники ще дужче бояться гідних і справедливих правонаступників. Утім, Насуада добре усвідомлювала, що грає в небезпечну гру з наймогутнішим безумцем в усій Алагезії. Якщо вона десь помилиться й не зможе перемогти деспота, то він знищить її разом з усіма варденами, і надія на перемогу зникне навіки.

Затишок, що панував у замку, нагадав дівчині ті часи, коли вона була тут іще дитиною й коли Сурдою правив батько Орина, славетний король Ларкин. Під ту пору Насуада не часто бачила самого Орина, благородного принца, котрий був старший за неї на п'ять років. А ось тепер вона почувалася значно старшою за нього.

Біля дверей лабораторії їй довелося трішки зачекати, доки варта не доповіла королю про її візит.

– Леді Насуадо! – залунав здалеку знайомий голос. – Радий, що ви прийшли, бо я хотів вам дещо показати.

Важко зітхнувши, дівчина разом із Фарикою увійшла до лабораторії. Заплутаний лабіринт столів, захаращений алхімічним посудом, розлігся перед нею, немов чекаючи, аби вчепитися в сукню чи блузу. Через випари очі миттю налилися сльозами, але обидві жінки мужньо рушили повз цю пекельну машинерію короля, прямуючи на його голос.

Вони знайшли Орина за мармуровим столом, де він захоплено зважував ртуть, користаючись цілим набором мензурок, колб і якихось скляних трубок.

– Вітаю, ваша величносте, – гукнула Насуада, а Фарика шанобливо вклонилася. – Здається, ви вже оговтались від того вибуху, що стався минулого тижня?

– Пусте, – відмахнувся король. – Я лиш переконався, наскільки небезпечно гратися з фосфором. Наслідки можуть бути просто жахливі!

– Ви вже добре чуєте після того? – знову крикнула дівчина.

– Так, дякую, – хитро посміхнувся Орин, розкурюючи люльку від полум'я свічки, що стояла на дуже небезпечній відстані від хімікатів.

– Я не знала, що ви курите, – сказала поважна гостя.

– Хіба ж я курю? – здивувався король. – Просто я виявив, що це поліпшує слух. – І, набравши повен рот диму, він несподівано випустив його з лівого вуха.

Не втримавшись, Насуада стала сміятися, а за мить до неї приєднався й сам Орин.

– Насправді, це не зовсім приємно, – завважив він. – Коли дим виходить, то стає дуже лоскотно.

– То що ще, окрім цього, ви хотіли мені показати? – сяк-так заспокоївшись, спитала дівчина.

– Авжеж, хвильку! – клацнув пальцями король і схопив зі столу трубку з хімічною речовиною. – Ось, поглянь сюди. Ти згодна, що це ртуть?

– Так, згодна, – зітхнула у відповідь Насуада, нудьгуючи.

– А ось тепер? – швидко перевернув він трубку так, що рідина не вилилась. – Що не пускає її назовні?

– Мабуть, повітря, – відповіла та.

– Невже? – прицмокнув язиком Орик. – Але як же воно потрапило в трубку, та ще й попереду самої ртуті? Нема такого шляху, люба моя! – І він хитро підморгнув Фариці:

– А ти як гадаєш?

– Там нічого нема, ваша величносте, – присіла в реверансі дівчина.

– Саме так! – вигукнув король. – Саме це і є в трубці! Там «нічого», розумієте? Я розгадав найскладнішу загадку філософії, довівши існування вакууму! Це зводить нанівець теорію Ватчера й робить Ладина генієм. Бісові ельфи таки мали рацію!

– І що з того? – лагідно спитала в короля Насуада.

– Що з того? – перепитав Орин. – Зрештою, нічого. А яка з цього може бути користь? Принаймні я її не бачу. А ви? Хоч, зрештою, можливо, це допоможе збагнути механізми світу, тобто як і чому все відбувається? Ні, що не кажіть, а це чудовий винахід. Хтозна, до чого він призведе?

Говорячи, він випустив із трубки ртуть, поклавши її в оксамитову скриньку, де зберігалися інструменти.

– Утім, перспективи можуть бути захоплюючі, адже магію дуже зручно використовувати задля досліджень таємниць природи. Скажімо, учора за допомогою одного-єдиного закляття Тріанна допомогла мені винайти нові гази. Уявіть собі, куди б сягнула наука, якби вона систематично користувалась магією! Я оце вирішив, що непогано було б і собі нею зайнятися, якби мені пощастило примусити якого-небудь чарівника поділитися своїми знаннями. Шкода, що тут нема вашого Ерагона, він би точно мені допоміг.

Стомившись від цієї балаканини, Насуада промовисто глянула на Фарику, і та тихенько вийшла за двері.

– Орине, – мовила дівчина, коли її радниця зникла, – чи ти бува не здурів?

– А що сталося? – здивовано запитав винахідник.

– Доки ти тут марнуєш час на свої дурнуваті експерименти, країна перебуває на межі війни, – нагадала Насуада. – На тебе чекає купа справ, а ти пускаєш із вух дим і геть нічого не робиш!

– Я знаю свої обов'язки, – набундючився Орин. – Ти керуй собі варденами, а я поки що король Сурди, тож, будь ласкава, зважай на це й шануйся. Чи мені нагадати, хто в кого в гостях?

Утім, ці погрози були марні, бо більшість людей із Сурди мали родичів серед варденів, і навпаки. До того ж, обоє правителі були надто сильно поєднані родинним зв'язком, аби сваритися між собою. Було схоже на те, що справжньою причиною Оринової образи стало питання влади. Ніхто не заперечував, що утримувати на своїй території чуже військо напрочуд важко, але ж вардени вже потроху ставали до праці в Сурді.

«І чим усе це скінчиться? – подумала Насуада. – Невже я так і залишуся тільки радником Орина?»

Так чи так, а ситуація була непевною, адже Орин міг справді розгніватися на неї за постійні погрози, та й перевага над Галбаторіксом поволі зникала. Цікаво, як довго цей деспот не наважуватиметься напасти через Ерагона й Сапфіру, які, ніде правди діти, зараз так далеко?

– Ні, Орине, я зовсім не сумніваюсь у твоїй мудрості, – мовила дівчина, а король пихато кивнув. – Тому прошу вибачити за різкий тон. Просто нам треба так багато зробити. Я працюю день і ніч і все одно не встигаю. Мені постійно здається, що ми на краю прірви.

– Доки ти не з'явилася, – глянув у вікно Орин, – я сподівався прожити своє життя, як прожили його мої батько й дід. Тобто хотів таємно протистояти Галбаторіксу. Тож дай мені час звикнути до нових правил гри.

– Це не гра, – зауважила Насуада. – Але я тебе розумію.

– Ти прийшла до влади зовсім недавно, – м'яко мовив король. – А я владарюю вже досить довго. Тому дозволь тобі дещо порадити. Звісно, ти можеш вважати мене диваком, та я гадаю, що іноді, аби не з'їхати з глузду від державних проблем, дуже корисно присвятити весь час тільки собі.

– Я так не можу, – впевнено мовила Насуада. – Я кожної миті мушу думати про перемогу над Галбаторіксом.

– Якщо ти звалишся з ніг, то вже мало чим допоможеш своїм варденам, – сказав Орин. – Ніхто не може жити без відпочинку, до того ж, я не прошу тебе облишити свої справи! Ти можеш, наприклад, вправлятися в стрільбі, виїздити на лови… Гадаєш, для чого мені ця лабораторія? Щоб, попрацювавши тут бодай хвильку, не горлати на своїх підлеглих решту дня!

– Гаразд, я подумаю над твоєю пропозицією, – посміхнулась дівчина, уже шкодуючи, що дарма образила юного короля.

– Це єдине, про що я прошу, – жартома вклонився той.

Насуада неуважно кивнула й визирнула з вікна. Унизу жив своїм буденним життям Аберон, із лементом вуличних торговців, курявою від караванів, що підходили до міської брами, з розпеченим повітрям над глиняними дахами, зі стійким запахом прянощів, із величезною кількістю храмів, а також із ланами, що оточували місто, ніби пелюстки квітки.

Не озираючись, Насуада спитала в Орина:

– Ти вже отримав останні повідомлення з Імперії?

– Авжеж, – підійшов той до вікна.

– І що ти про них думаєш?

– Те, що вони надто непевні, аби робити якісь висновки, – ліниво озвався співрозмовник.

– Утім, інших у нас немає, – нагадала дівчина. – Тому скажи бодай щось, я не буду ставитись до твоїх думок аж надто критично.

– Та що ж тут скажеш? – позіхнув Орин. – Податки зросли, людей женуть до війська, худобу конфісковують… Здається, Галбаторікс збирає проти нас усі свої сили. Утім, як швидко він це зробить і скільки часу піде на нашу мобілізацію, я ще не думав.

– Тиждень? Місяць? А може, цілий рік? – роздратовано спитала Насуада. – Скільки мені чекати?

– Заспокойся, – здивовано зиркнув на неї король. – Твої агенти продовжують поширювати чутки про Ерагона?

– Це вже більше скидається на жарт, але так, продовжують, – відповіла дівчина. – Сподіваюсь, що це спрацює, і коли ми виступимо, то люди, налякані чутками про нашого вершника, самі приєднаються до нас, відкривши брами своїх міст.

– На війні не буває легко, – глибокодумно зауважив король.

– А якщо мобілізувати твій народ? – раптом пожвавилась Насуада. – Вардени б радо приєднались!