Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 37 страниц)

ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЙНИ

За дві години повернулась Тріанна з воїнами, що тягли тіло незнайомця. Убитого кинули на підлогу перед Насуадою.

– Ми знайшли вбивцю там, де сказала Елва, – пояснила чаклунка. – Його звали Дрейл.

Насуада зиркнула на незнайомця, відзначивши, що той майже не відрізнявся від звичайних мешканців міста. Але між ними існував якийсь зв'язок, адже це вона замовила вбивство, знаючи, що перед цим був замах на її життя.

– Як його вбили? – спитала дівчина. – Я не бачу жодних слідів на тілі.

– Самогубство за допомогою магії, – пояснила чаклунка. – Ми керували його діями, тож не хвилюйтесь.

– Ви встигли про щось дізнатися?

– Авжеж. Дрейл належав до шпигунської мережі, підпорядкованій Галбаторіксу й розкиданій по всій Сурді. Її називають Чорна Рука. Ці люди скрізь нишпорять, винюхують, саботують і мають на своїй совісті багато вбивств. Схоже, вони чекали вашого приїзду з Фартхен Дура.

– А чому ця Чорна Рука не вбила короля Орина?

– Не знаю, – знизала плечима Тріанна. – Мабуть тому, що для Галбаторікса ви важливіші за Орина. Чорна Рука, напевно, почне полювати на нього тоді, коли зрозуміє, що ви надійно захищені. Утім, Галбаторікс може й передумати. Можливо, йому буде невигідно, щоб Чорна Рука залишалась у затінку. Адже до його забаганок завжди дослухалася вся Сурда. Отже, тепер, коли вона загрожує його планам…

– Ти зможеш захистити Орина? – спитала Насуада в Елви.

– Мабуть… Якщо він попросить.

– Ти впевнена, що всі шпигуни Галбаторікса використовують магію? – кивнувши, провадила вона далі.

– Від Дрейла ми цього не почули, – пояснила Тріанна, – але я думаю, що більшість використовує.

«Клята магія!» – подумки вигукнула Насуада. Та найгіршим було не те, що за допомогою магії можна було вбивати й шпигувати, а те, що Чорна Рука могла контролювати свідомість варденів. Тому всіх наближених слід було негайно навчити захищатись від такого втручання. Певно, Орин з Ротгаром завжди про це дбали.

Та оскільки швидко провести таке навчання було майже неможливо, то головним обов'язком служби Ду Врангр Гата було полювання на збирачів інформації в Сурді. Ясна річ, що самі чаклуни, яких винаймала служба, теж мали доступ до безлічі важливих знань, проте іншого виходу Насуада не бачила.

– Але чому ви дізналися про це лише зараз? – спитала вона. – Ви могли проґавити одного вбивцю, але цілу шпигунську мережу! Поясніть мені, Тріанно!

– На відміну від Фартхен Дура, – зблиснула очима та, – ми не можемо перевірити всіх мешканців Сурди. Чаклунам це просто не під силу. Ось чому ми не знали про Чорну Руку.

– Зрозуміло, – кивнула Насуада. – А ви щось дізнались про інших членів Чорної Руки?

– Тільки про деяких.

– Гаразд, скористайтесь цим, щоб вистежити решту. Я хочу, аби ви знищили цю організацію, Тріанно. Знищіть їх, як знищили б якихось шкідників. Я дам вам стільки людей, скільки буде потрібно.

– Як скажете, леді Насуадо, – вклонилася чаклунка.

У двері хтось постукав, і охоронці повихоплювали мечі. Молодий паж застиг на порозі, витріщившись на мерця перед Насуадою.

– Щось не так, юначе? – спитав начальник варти.

– У мене повідомлення для леді Насуади від короля Орина.

– Швидше кажи, що там, – озвалась Насуада.

– Король Орин негайно запрошує вас до себе, бо має важливі новини з Імперії.

– Це все?

– Так, леді.

– Я мушу йти, – зітхнула дівчина. – Тріанно, ви отримали наказ. А вам, капітане, слід подбати про тіло Дрейла.

– Слухаюсь, – кивнув начальник варти.

– Знайдіть також Фарику, мою служницю. Вона має прибрати в моєму кабінеті.

– А як же я? – нагадала Елва, схиливши голову.

– Ти супроводжуватимеш мене. Звісно, якщо в тебе ще залишилися сили.

– Я сильна, Насуадо, – хитро посміхнулось дівча. – А ти?

Не звернувши уваги на її запитання, Насуада поспішила на зустріч. Охоронці кинулись слідом, а за ними пошкутильгало мале блаженне дівчисько. Невдовзі вони стояли перед залою засідань.

Зала була напівпорожня й віддзеркалювала суворе єство мешканців Сурди, змушених постійно боротися за своє життя. Правителі краю переймалися не розкішшю своїх палаців, як, наприклад, гноми в Тронжхеймі, а захистом свого народу й війною з Галбаторіксом.

У головній залі стояв грубо витесаний стіл дванадцять футів завдовжки, до якого чотирма кинджалами було пришпилено величезну географічну карту Алагезії. За столом сидів Орин, а з обох боків від нього радники, більшість з яких ненавиділи Насуаду. Тут була й рада старійшин. Дівчина помітила стривоженого Джормандера, вмить збагнувши, що Тріанна вже розповіла йому про шпигуна Дрейла.

– Ви кликали мене, пане? – спитала Насуада.

– Так, кликав, – почав був король і раптом помітив Елву. – А, це ти… Даруй, я не мав часу відвідати тебе, хоч добре знаю про твою майстерність. Ти добре влаштувалась?

– Авжеж, мій пане, дякую, – голосом дорослої людини озвалась Елва, і всі присутні здригнулись. А прем'єр-міністр Ірвін узагалі несподівано скочив на ноги, тицьнув тремтячим пальцем на дівча й закричав:

– Навіщо ви привели сюди цю потвору?

– Що ви собі дозволяєте, пане? – спохмурніла Насуада.

– Ірвіне, припини, – махнув рукою Орин. – Утім, це слушне зауваження, стороннім тут не місце.

– Стороннім? – перепитала Насуада. – Мене щойно хотіли вбити! Якби не Елва, то я б не стояла зараз перед вами, панове! Вона залишиться тут!

– Яке лихо! – вигукнув король. – Сподіваюсь, негідника вже схопили?

– Буде краще, якщо я розповім вам про це пізніше, – мовила дівчина, помітивши зацікавлені погляди радників.

– Хай буде так, – здивувався король. – Прошу, сідайте! Ми щойно отримали надзвичайно важливі новини. Здається, наші шпигуни помилялись, коли говорили про те, що військо Галбаторікса перебуває в Джиліді.

– Як це? – здивовано перепитала Насуада, сідаючи в крісло. Елва вмостилася за нею.

– Шпигуни вважали, що воно в Джиліді, але дехто бачив військо півтора тижні тому в Урубейні. Подейкують, там значно більше, ніж шістнадцять тисяч, з яких складається кістяк армії Галбаторікса. Є інформація, що там майже сто тисяч воїнів, а можливо, й більше.

«Сто тисяч!» – подумки вжахнулась Насуада.

– Чи можна довіряти вашим джерелам?

– Безперечно.

– Я не розумію, – замислилась дівчина, – як Галбаторікс спромігся перекинути таку велику кількість людей? Їхній перехід мав розтягнутися на цілі милі, й ми не могли б цього не помітити.

– Нас обдурили, – озвався Фальберд. – Наших шпигунів було введено в оману за допомогою магії. Вони й досі вважають, що вороже військо в казармах у Джиліді.

– Єдиний, хто має таку силу… – сполотніла Насуада.

– Так, це Галбаторікс, – кивнув Орин. – Отже, він покинув своє лігво й прагне відкритого бою. І зараз, коли ми з вами тут говоримо, ворог невпинно наближається.

– Що ж його робити? – схопився Ірвін. – Звісно, ми маємо стати на бій. Але як? Де й коли? Адже самі ми не готові до кампанії такого масштабу. Леді Насуадо, а як щодо ваших варденів? Здається, вони не проти повоювати?

– Що ви маєте на увазі? – різко спитала вона, розуміючи, що Ірвін хоче загребти жар чужими руками.

– Я тільки висловив припущення. Можете реагувати на нього як завгодно.

– Авжеж, самих нас розчавлять, – зітхнув Орин. – Нам потрібні союзники й дуже потрібен Ерагон. Тим більше, якщо доведеться протистояти самому Галбаторіксу. Насуадо, то ви пошлете за вершником?

– Я б послала, якби могла, – відказала дівчина, – але доки не повернеться Арія, я не можу ані зв'язатися з ельфами, ані викликати Ерагона.

– Отже, – спохмурнів король, – залишається сподіватись, що вони з'являться не тоді, коли вже буде запізно. Загалом же, ельфи навряд чи нам допоможуть. Якщо дракон прилетить сюди зі швидкістю яструба, то ельфи просто не встигнуть подолати цю відстань до того часу, коли Імперія буде вже тут. Залишається сподіватись на гномів. Я знаю, що ви дружите з королем Ротгаром уже багато років. Чи не могли б ви попрохати його про допомогу від нашого імені? Адже гноми обіцяли, що битимуться на нашому боці, якщо в тому виникне потреба.

– Ду Врангр Гата буде зустрічатись з одним їхнім чаклуном, – кивнула Насуада. – І я перекажу наше спільне – з вашого дозволу – прохання. Я також попрошу Ротгара послати агента до ельфів, аби повідомити їх про нашу ситуацію.

– Гаразд. І хоча ми дуже далеко від Фартхен Дура, якщо нам пощастить затримати Імперію бодай на тиждень, то гноми можуть встигнути нам допомогти.

Решта дискусії не принесла втішних результатів. Радники пропонували різну тактику боротьби, але згодом усі зрозуміли, що без Ерагона перемогти Галбаторікса просто неможливо. І щоб здолати могутнього ворога, вершнику знадобиться допомога людей та гномів.

«Найголовніша проблема полягає в тому, – думала Насуада, – що Галбаторікс перемагав і потужніші сили супротивника. Знищивши вершників, він здобув неабияку міць, і це знали всі присутні на нараді. Якби нам пощастило залучити до боротьби ще й ельфійських чаклунів… А без їхньої допомоги нам доведеться тікати в Алагезію й шукати нового притулку для варденів, а потім чекати, доки Галбаторікс, нарешті, помре».

Нарада тим часом тривала, королівські радники й рада старійшин сперечалися про те, як мають розподілятися обов'язки між двома народами. А вардени були їм, як кістка в горлі.

– До речі, про гроші, – звернувся Орин до Насуади. – Наші ткачі скаржаться, що ринок заполонило дешеве мереживо, яке постачають вардени. Скажіть, навіщо це вам?

– Наскільки я пам'ятаю, – озвалась дівчина, – ви відмовили варденам у будь-якій підтримці, тож вони мали шукати якісь шляхи, аби прогодуватися.

– Авжеж-авжеж, – схаменувся король. – І що ж ви надумали?

– Оскільки такий товар, як мереживо, доволі довго виготовляти вручну, то ми вирішили скористатися магією. Ви, як природознавець, мали б це поцінувати. І тепер нам є з чого жити.

Від несподіванки Орин аж рота роззявив, застигнувши з документами в руках. А Насуаду чогось дуже втішив його розгублений вигляд.

– Мереживо? – пробелькотів він.

– Так, мій пане.

– Але ж Галбаторікса не здолати мереживом!

– Чому? – спитала вона в'їдливо.

– А тому! – розлютився король. – Це непристойно, зрозумійте! Якому ж барду спаде на думку оспівувати ваші діяння, якщо там скрізь одні мережива?

– Ми б'ємося з Імперією не для того, щоб нас оспівували барди.

– До біса бардів! Що я скажу ткачам? Заполонивши ринок дешевим мереживом, ви підриваєте нашу економіку! Так не годиться!

– Ой, даруйте, – вдавано знітилась Насуада. – Якщо це шкодить вашій економіці, ми радо надамо вам фінансову позику за те, що ви приділили нам увагу в скрутні для нас часи.

Члени ради старійшин насилу стримали посмішки, а Елва зневажливо пхикнула.

ЧЕРВОНИЙ КЛИНОК – БІЛИЙ КЛИНОК

Щойно над лісом зійшло сонце, Ерагон розплющив очі. Хоча насправді він не спав відтоді, як з його тілом сталися дивовижні перетворення. Коли юнак відчував утому, він впадав у стан, близький до марення, й бачив безліч видінь, мандруючи таємними світами, але водночас відчуваючи зв'язок з реальним світом.

Юнак дивився на схід сонця, й думки про Арію знову заполоняли його розум. Після святкування він пішов був до лісу шукати Арію, аби хоч якось виправити ситуацію, проте дізнався, що вона вирушила до Сурди. «Коли ж ми побачимось?» – нетямився Ерагон, тільки тепер збагнувши, яку невдячну послугу зробила йому святкова ейфорія, під час якої він зважився освідчитись ельфійці в коханні. Але хіба він винен?

Кожне з його слів було правдою, і, тільки поринувши з головою в ейфорію свята, він наважився їх сказати. Проте відмова Арії миттю змусила юнака глянути на світ тверезими очима. Вирвавшись із полону святкових чарів, він зрозумів, що ельфійка мала рацію – між ними справді була велика вікова різниця. Однак усвідомлення цього не могло полегшити страждань Ерагона.

Раніше він тільки чув про розбиті серця, а зараз міг переконатись, що це не вигадка. Кожен удар його власного серця відлунював у грудях глухим болем розпуки.

Єдиною втіхою залишалась Сапфіра. Цими днями вона всіляко підтримувала господаря. Розуміючи стан юнака, вона намагалась відволікти його веселими розмовами, але, схоже, намарно. Ерагон зазвичай був похмурий і мовчазний.

Одного разу він знайшов головоломку, подаровану Ориком, і почав крутити її кільця, аби лишень відволіктись від гірких думок. Юнаку майже відразу пощастило з нею впоратись, чого не бувало раніше. Вдягши складене кільце на пальця, він замилувався його красою.

– Дивно, – озвалась зі свого лігва Сапфіра, – раніше ти ніколи не міг з нею впоратись.

– Тепер я бачу багато речей, яких досі не бачив, але що з того? – відказав Ерагон.

Потому він пішов до вмивальні, помився й поголився за допомогою магії. Звідтоді, як юнак став схожим на ельфа, він не позбувся цієї щоденної звички, адже щетина на обличчі продовжувала невблаганно рости.

Прибувши на тренування, Ерагон і Сапфіра побачили на полі занудженого Орика.

– Невже ти з нею впорався? – витріщився той, помітивши на Ерагоновому пальці кільце.

– Так, хоч на це й знадобилося трохи більше часу, ніж я гадав, – озвався юнак, – але впорався. Ну, а ти? Ти теж прийшов потренуватися?

– Ще чого! Невже я схожий на божевільного, який добровільно згодиться, аби якийсь там ельф розтрощив йому макітру? Ні, я прийшов поглянути, як вправляєшся ти.

– Хіба ти раніше не бачив? – поцікавився Ерагон.

– А я хочу ще раз глянути.

– Тобі що, цікаво, наскільки я змінився?

Орик знизав плечима й кивнув на Ваніра, що здалеку загукав до юнака:

– То ти вже готовий, Убивце Смерка?

– Готовий, – озвався той, хапаючись за меча. Зброя видалась на диво легкою, тож коли Ерагон замахнувся, Зарок вислизнув із руки й застряг у стовбурі найближчої сосни.

– Що, уже й меча в руках не втримаєш? – поглузував Ванір, підходячи ближче. – Давай допоможу.

– Щось тут не так, – захвилювався Ерагон, беручи Зарок у руки й стаючи в бойову позицію.

Цього разу почав Ванір. Він одним стрибком подолав чималу відстань, намагаючись поцілити Ерагона в плече. Юнакові здалося, що сьогодні суперник рухався повільніше, ніж завжди, неначе набувши звичних, чи то пак, людських, рефлексів. Одним словом, відбити удар було зовсім неважко, й мечі викресали цілий сніп синіх іскор.

Ванір здивовано відступив, але вже за мить почав завдавати нові й нові шалені удари, кожен з яких Ерагон з легкістю відбивав або просто ухилявся від них, наче дерево на вітрі.

Невдовзі юнак зрозумів, що містичний дракон наділив його не лише зовнішньою схожістю з ельфами. Тепер він не поступався ельфам і фізично. Усвідомивши це, Ерагон підстрибнув, перелетів через спантеличеного Ваніра, перекинувшись у повітрі, й приземлився в того за спиною.

Упоравшись із цим трюком, юнак демонічно розреготався. Тепер він не почуватиметься безпорадним перед цими пихатими створіннями!

Тепер він зможе позмагатися із самим Смерком і йому не знадобиться допомога Сапфіри й Арії!

Він люто атакував Ваніра, й повітря задзвеніло від шалених ударів. Вони билися як рівний з рівним. Цей бій видався таким завзятим, що аж волосся ставало дибки, а з довколишніх дерев падало листя. Незважаючи на те що Ванір був неперевершеним бійцем, Ерагонові все ж таки пощастило зламати його опір. За мить ельф скривився від болючого фінального удару, що впав на його плече й розтрощив кістку.

– Який швидкий у тебе меч, – скривившись від болю, прошепотів він, і Ерагон упізнав рядок із «Балади про Умхоана».

– Заради всіх богів! – підстрибнув Орик. – Зупиніться! Це була найкраща битва, яку мені тільки доводилось бачити! Вона не зрівняється навіть із тією, коли Ерагон бився з Арією у Фартхен Дурі.

Несподівано Ванір зробив те, на що Ерагон ніколи не сподівався. Торкнувшись рукою грудей, він ґречно вклонився й мовив:

– Я прошу вибачення за мою поведінку, Ерагоне-ельда! Я боявся, що своїм безсиллям ти наразиш мою расу на знищення, а тому поводився негідно. Та тепер я бачу, що ти годен бути вершником.

– Це велика честь для мене, – так само вклонився Ерагон. – Мені шкода, що я завдав тобі рани. Давай-но я полікую твоє плече.

– Ні ж бо, нехай загоїться саме. Це буде добра згадка про бій із самим Убивцею Смерка. Проте не хвилюйся, я добре б'юся й лівою рукою, тож завтра зустрінемось знову.

Вклонившись на прощання, присоромлений ельф подався геть.

– Неймовірно! – вдарив себе по стегну Орик. – Тепер ми напевно всіх переможемо, присягаюсь своїми кістками! А кістки, немов каміння: завжди кажуть правду! Як же потішаться Ротгар з Насуадою!

«А й справді, непогано, – кивнувши гному, подумки озвався Ерагон до Сапфіри. – Але для знищення Галбаторікса потрібна не лише сила, інакше б ельфи вже давно з ним упоралися».

Так чи так, а юнака дуже тішила його бойова вправність і те, що біль у спині нарешті минув. З його очей наче впала полуда, й він воскрес для нового життя.

До зустрічі з Оромисом і Глаедром лишалось не так уже й багато часу, тож Ерагон, схопивши лук і сагайдак, подався на стрільбище. Раніше він не міг упоратись з ельфійськими мішенями – вони були дуже маленькими й стояли аж надто далеко, тож доводилося стріляти з половини дистанції. Утім, цього разу все було інакше. Легко напнувши тятиву, юнак заходився посилати стрілу за стрілою, раз по раз влучаючи в ціль, аж доки його сагайдак не спорожнів цілком. А під час останнього пострілу лук просто не витримав шаленої напруги й несподівано луснув, боляче вдаривши його по руці.

Похнюпившись, Ерагон зиркнув на уламки зброї. Цей лук подарував йому на день народження Герроу, й він допомагав родині вижити в голодні роки. З нього він поцілив свого першого оленя, а пізніше вбив свого першого ургала. З ним він уперше скористався магією. Втратити лук – означало втратити старого друга, на якого завжди можна було розраховувати.

– Нічого собі, – Сапфіра понюхала уламки лука. – Здається, нам потрібен новий.

Ерагонові ж було не до жартів, тому він зітхнув і поплентався збирати стріли. Зі стрільбища вони полетіли до Оромисової хатини, де господар уже чекав на них, споглядаючи гірський краєвид.

– Чи одужав ти, Ерагоне, після нашого свята? – спитав він.

– Так, учителю, – зітхнув юнак.

Ельф іще деякий час дивився кудись у далечінь, тож запала мовчанка. Ерагон до цього вже звик, тому вирішив його не турбувати, аж доки той сам не заговорив до юнака:

– Глаедр пояснив мені, що сталося на святі. З вершниками досі ніколи такого не траплялося. Розумієш, дракони ще раз довели свою перевагу над нами. Утім, Глаедр не був певен, чи з тобою все гаразд, тож розкажи про свої відчуття.

Ерагон спочатку розповів, що має відтепер напрочуд гострий зір, нюх і слух, а потім повідав геть-чисто все про свій поєдинок з Ваніром.

– А зараз? – спитав Оромис. – Як ти почуваєшся зараз? Хіба тобі подобається, що твоє тіло змінили без твого дозволу?

– Та що ви! – вигукнув Ерагон. – Можливо, раніше я й був би проти, але тепер лише вдячний за те, що не відчуваю болю в спині. Для цього не шкода нічого на світі!

– Я радий, що ти оцінив наш подарунок, – кивнув ельф. – Гадаю, тепер ти нарешті вийдеш на правильний шлях. Але час продовжувати навчання. Глаедр чекає на Сапфіру біля Каменя-що-розбиває-яйця, а ти, Ерагоне, візьмешся сьогодні за третій рівень Римгар. Якщо, звісно, зможеш.

Простуючи до тренувальної галявини, Ерагон не почув за спиною кроків учителя й дуже здивувався.

– Ви не приєднаєтесь до мене, Майстре? – спитав він.

– Не сьогодні, – сумно посміхнувся той. – Свято забрало в мене багато енергії, тож я насилу вибрався з хати погрітись на сонечкові.

– Мені дуже шкода! – засмутився юнак, дивуючись із того, що дракони не можуть допомогти старому ельфові, як йому.

– Це не твоя вина, що я скалічений, – почув він незворушну відповідь.

Коли Ерагон спробував закінчити третій рівень Римгар, то зрозумів, що йому все ж таки бракує гнучкості ельфів. Правду кажучи, він навіть зрадів цьому, інакше б для чого тоді було продовжувати тренування, до яких він так звик?

Кілька наступних тижнів були для юнака не менш складними, хоч він і робив надзвичайні успіхи, опановуючи ті знання, що раніше були йому не під силу. Він і досі вважав Оромисові уроки захоплюючими й нарешті почав відчувати якусь спорідненість з їхньою таємничою природою. Йому легше давались читання й письмо, а його нова сила дозволяла володіти більшою енергією, потрібною для складних магічних заклять. До речі, саме тепер юнак почав розуміти, наскільки слабкий Оромис, порівняно з рештою ельфів.

Та, незважаючи на власні успіхи, Ерагон залишався невдоволений. Попри всі намагання забути Арію, йому не давала спокою думка про те, що ельфійка його покинула. А ще він відчував затишшя перд майбутньою бурею, що мала охопити всю країну.

«Світ маліє, Ерагоне, – заспокоювала його Сапфіра. – Невдовзі безумство проковтне його, і ти відчуєш те, що завжди відчували ельфи з драконами. Зло набуває сили й хоче кінця світу. Я вже чую голосіння по тих, хто загине в хаосі, який охопить Алагезію. Але ми переможемо, ми здобудемо перемогу твоїм мечем і моїми пазурами».