Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 37 страниц)

Розтрощивши уламки скелі, старий дракон зручніше вмостив свою важку голову.

– На вимогу королеви Тармунори, – вів далі Глаедр, – закляття впливало на зв'язок вершника з драконом навіть тоді, коли той іще був у яйці. Себто коли дракон вирішує віддати яйце вершникам, то він промовляє закляття, що оберігає драконеня від потрапляння в чужі руки. А оскільки дракони можуть залишатись у яйці довгий час, то іноді вони шукають свого вершника дуже довго. Сапфіра може це підтвердити, чи не так?

Зв'язок, який з'являється між вершником і драконом, символізує об'єднання наших народів. Людина або ельф, стаючи вершником, сильнішає та мудрішає, а дракони натомість позбуваються своєї жорстокості… Здається, ти хочеш щось запитати, Ерагоне?

– Вибачте, – закашлявся юнак. – Мені важко уявити вас чи Сапфіру жорстокими. Хоча, зрештою, це непогано.

Почувши таке, Глаедр закотив очі й зареготав, аж земля під ногами затремтіла.

– Якби ж ти, юначе, зустрівся з драконом, що не керується вашими правилами! – загув він. – Справжній дракон не знає, що таке жаль! Дракони жорстокі, грізні, зухвалі, а їхні самиці – ті взагалі такі, що мало хто з вершників міг знайти з ними спільну мову. Але брак зв'язку й довіри призвів до таких жахливих непорозумінь, як союз Галбаторікса з Шруйканом. Адже цей дракон не обирав Галбаторікса своїм вершником, його змусили служити тирану за допомогою чорної магії. Їхні стосунки були дуже заплутаними, що нагадує ситуацію між вами, Ерагоне й Сапфіро, і вони зникали, щойно ургали вбили його першого дракона.

Глаедр трохи помовчав, глянувши в далечінь, і вів далі:

– Те, що поєднує вас, вище за будь-який зв'язок. Ваші душі, ваша сутність – називайте це, як хочете – були змішані на первісному рівні. От ти, Ерагоне, ти віриш у те, що душа може існувати окремо від тіла?

– Не знаю, – сказав Ерагон. – Якось Сапфіра дозволила мені глянути на світ її очима… Тоді мені здалося, що я більше не маю зв'язку з власним тілом. І привиди, яких викликають чарівники, можуть існувати, коли свідомість є незалежною від плоті.

Глаедр раптово піддів кігтем камінь, і всі побачили щура в норі. Наступної миті в повітрі промайнув червоний язик, і тваринка щезла у бездонній пащеці дракона.

– Коли немає тіла, то немає й душі, – облизався Глаедр.

– Але ж тварина – це не людина, – заперечив Ерагон.

– Я не розумію, ти що, після всіх своїх медитацій ще й досі вважаєш, що будь-хто з нас бодай чимось відрізняється від цього щура? – здивувався Глаедр. – Невже ти думаєш, що магія, якою ми володіємо, якось урятує наше єство після смерті?

– Авжеж ні, – пробелькотів юнак.

– Мені теж так здається, – задоволено гмикнув дракон. – Через те, що ми пов'язані одне з одним, нам доводиться уривати зв'язок, коли дракон або його вершник поранені. Щоб хтось із них не страждав, розумієш? Але душу важко відокремити від тіла, тож навіть не намагайтесь забрати душу напарника до себе, бо це призведе до смерті обох. Навіть якби це було можливо, то слід замислитися над тим, чи не важко буде мати водночас аж дві душі?

– Це жахливо, – зіщулився Ерагон, – померти самому, коли поряд немає найближчої для тебе істоти…

– Усі помирають на самоті, юначе, – зітхнув Глаедр. – Будеш ти королем чи простим селянином – ніхто не проведе тебе в небуття… А тепер давай потренуємось розподіляти вашу із Сапфірою свідомість…

* * *

Після важких занять Ерагон укотре з огидою дивився на свій обід. Знову хліб з горіховим маслом, ягоди, боби, два яйця та глек із водою. Він розумів, що все це було дуже смачним, що ельфи готували від щирого серця й що навіть сама королева Ісланзаді не має кращих наїдків, але тим не менше… Від самого вигляду цих страв у юнака різко псувався настрій.

– Я хочу м'яса, – простогнав він, ідучи до спальні.

Сапфіра, яка спочивала на своєму лігві, зиркнула на нього.

– Я хочу риби, якоїсь дичини, а мене годують овочами, наче свиню. Чого я мушу це терпіти?

Сапфіра витягла шию й глянула за вікно.

– Мені, до речі, теж не завадило б чогось перекусити, – по-змовницьки примружилась вона. – Хочеш зі мною? Ти міг би зготувати собі десь подалі м'яса, а ельфи б ні про що не дізналися.

– Так, звісно! – аж підскочив юнак. – Сідло беремо?

– Ні, далеко ми не полетим.

Ерагон прихопив із собою торбинку з сіллю та прянощами й заліз на Сапфіру. Вона здійнялася високо над лісом і попрямувала до невеличкого ставка. За кілька хвилин вони були на місці.

– Он там, під берегом, живуть кролі, – як завжди, подумки, сказав юнакові дракон. – Можеш їх уполювати. А я поки що пошукаю собі оленя.

– І що, навіть не поділишся зі мною здобиччю?

– Поділюсь, якщо ти такий невдаха! – вишкірилась у посмішці Сапфіра.

Ерагон і собі посміхнувся, провів дракона очима, а потім рушив до ставка. За мить він відчув нажаханих кроликів у кублі й невдовзі уполював їх за допомогою кількох магічних заклять. «Я навіть не вистежував їх, – подумав юнак, не відчуваючи ані втіхи, ані мисливського збудження. – Дивно, тепер я можу зловити будь-яку дичину, а мені чогось не радісно. Раніше було якось простіше, а тепер це звичайнісіньке вбивство».

Мимохіть він згадав слова старої віщунки Рхунон, яка говорила про те, що мета полювання перестає важити, коли досягаєш її кількома словами… Важливий – шлях до мети.

Зітхнувши, Ерагон витяг свій старий мисливський ніж, оббілував та випатрав кроликів, а потім, відклавши свіжину вбік, спалив нутрощі, аби запах не привертав уваги мешканців лісу. Далі він розпалив багаття, скориставшись цього разу магією, бо кремінь із кресалом забув удома. Почекавши, доки вогонь трохи перегорить, він нанизав кролячі тушки на патик і почепив їх над вогнищем. Решту м'яса юнак розклав на пласкій каменюці, наче на сковорідці, й прилаштував її на розпечені жарини.

Сапфіра прилетіла тоді, коли Ерагон повільно обертав рожен, смажачи м'ясо. Дракон приніс у пащеці впольованого оленя, тримаючи в пазурах залишки другого. Вмостившись неподалік, він заходився шматувати м'ясо зубами.

Коли кролики були вже готові, Ерагон дав їм охолонути й хотів був поласувати смаженим м'ясом, аж раптом його щось зупинило. Думки несамохіть повернулись до нещодавніх медитацій у лісі, він згадав веселих звіряток на галявині, їхні ігри, сварки та те, як зацікавлено вони його розглядали. «Адже життя – це все, що вони мають», – несподівано подумав Ерагон і з огидою викинув приготоване м'ясо.

Сапфіра здивовано глянула на господаря й перестала їсти.

Важко зітхнувши, Ерагон стис кулаки, аби опанувати себе й зрозуміти, що ж його все-таки зупинило. Він усе життя їв м'ясо, рибу та дичину. Він насолоджувався цими стравами, але тепер його починало нудити від самої думки про таку їжу. Ні, це неможливо!

– Так влаштовано цей світ – кожен когось їсть, – подумки нагадав дракон. – Не варто йти проти цього закону.

Ерагон замислився: «Хіба ж я проти? Ні, я не засуджую тих, хто їсть м'ясо, адже для багатьох це єдиний спосіб вижити. Але сам я цього не робитиму… Виходить, я все-таки заперечую закони світобудови? Зрештою, бодай на мить відчувши те, що відчуває кролик під час смерті, зробити це не так уже й важко».

– Так, я проти, – озвався юнак до Сапфіри. – І в такий спосіб стаю кращим. Хіба ми маємо право знищувати тих, хто слабший за нас? Авжеж, ми самі слабкі, але не маємо підкорятися власним слабкостям. Інакше вони нас знищать. Щодо цих кроликів… Як каже Оромис, навіщо завдавати комусь зайвих страждань?

– То тепер ти стримуватимеш усі свої бажання?

– Ні, я просто не дослухатимусь до тих, які несуть смерть!

– Та невже? – перепитав дракон.

– Так.

– Ну що ж, – погодилась Сапфіра, ковтаючи м'ясо, зготоване Ерагоном, – тоді в мене буде непоганий десерт. – Мені нічого соромитись, бо дракони трави не їдять. Про це навіть кролики знають.

– А я й не наполягаю, – посміхнувся юнак. – Ти можеш жити, як тобі заманеться.

– От спасибі! – в'їдливо мовив дракон.

РОЗБИТЕ ЯЙЦЕ ТА ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

– Зосередься, Ерагоне, – сказав учневі Оромис.

Той протер очі, намагаючись зосередитись на письменах.

– Пробачте, Майстре!

Утома, наче камінь, лягала на юнака, і він, ледве стримуючи себе, аби не заснути, зиркнув на карлючки прадавньої мови й заходився їх копіювати.

За вікном були зелені гори, хмари й сонце, що почало спускатися за обрій. Відчувши різкий напад болю, Ерагон смикнувся, зламав перо й розбризкав чорнило. Оромис, котрий сидів поруч хлопця, так само скривився від болю.

– Сапфіро! – подумки покликав юнак, але вдарився об бар'єр, збудований у свідомості дракона.

З ним не хотіли або ж не могли говорити!

– Що відбувається? – гукнув він до вчителя.

– Не знаю, – стривожено мовив той. – Глаедр повертається, але теж не хоче говорити.

Схопивши меча, ельф вийшов надвір. Ерагон приєднався до нього й побачив у небі дракона. Він повертався з півночі, де вправлявся біля Каменя-що-розбиває-яйця. Здавалось, ніщо не віщувало біди, бо ельфи не могли пропустити ургалів до Ду Вельденвардена.

Утім, коли дракон приземлився, учень і вчитель побачили на лапі Глаедра глибоку рану. Оромис кинуся був йому на допомогу, але дракон лише грізно загарчав і пошкандибав у хащі. Стривожений ельф чекав неподалік, аж доки дракон не дозволив йому наблизитись і оглянути пошкоджену лапу. З долоні Оромиса миттю полинуло сяйво рятівної магії.

– Як він? – спитався Ерагон, коли ельф закінчив.

– Жахлива рана, – озвався той. – Утім, для нього це лише подряпина. Та само, як і для того, хто це зробив.

– А як же Сапфіра? Я ніяк не можу з нею зв'язатися!

– Ти мусиш піти по неї, – сказав ельф. – Вона серйозно поранена. Глаедр майже нічого не розповів, але я про дещо здогадуюсь, тож поквапся.

– Як же мені туди дістатись? – у розпачі роззирнувся юнак. – Якщо бігти, то вийде надто довго, а дороги туди нема…

– Заспокойся, – зупинив його Оромис. – Як звати твого коня?

– Фолквір! – умить згадав Ерагон.

– Тоді гукни його за допомогою магії. Просто назви ім'я й назви причину.

Зосередившись, юнак зробив так, як йому порадили, вклавши в тривожне благання всі свої сили.

– Добре покликав, – похвалив учитель.

За кілька хвилин Фолквір вистрибнув з лісу, немов срібний дух, струснувши гривою й голосно та збуджено форкаючи.

– Я спробую повернутися якнайшвидше, – запевнив юнак, залазячи на ельфійського коня.

– Роби, як знаєш, – озвався Оромис.

Ерагон торкнувся п'ятами боків свого скакуна й гукнув:

– Уперед, Фолквіре! Уперед!

Кінь став дибки й кинувся в хащі Ду Вельденвардена, обираючи найкоротший шлях. Ерагон подумки спрямовував його у вірному напрямку.

Оскільки прямої дороги не існувало, то звичайний кінь, на зразок Сніговія, здолав би цю відстань за три години, не менше. Фолквір натомість дістався Каменя-що-розбиває-яйця за годину.

– Стій! – наказав Ерагон, коли вони під'їхали до величезного базальтового моноліту, який велично височів над лісом. Зістрибнувши на землю, юнак зиркнув на верхівку брили: Сапфіра була там.

Юнак обійшов довкола брили, розмірковуючи, як же дістатися вершини, але та виявилась неприступна. Не було жодних тріщин, по яких би можна було видертись нагору.

– Залишайся тут, – сказав він Фолквіру, що з розумінням глянув на хазяїна. – Можеш попастися, але будь неподалік.

Кінь заіржав і тицьнувся мордою в Ерагонову руку.

– Гаразд-гаразд, ти молодець. Ти непогано попрацював, – неуважно мовив юнак, придивляючись до скелі, й раптом подумки собі наказав: «Нагору!»

Якби не звичка літати із Сапфірою, то ця витівка могла б закінчитись трагічно. Земля різко зникла з-під ніг, гілля дерев почало зусібіч бити юнака, але йому все-таки вдалося втримати рівновагу. Здійнявшись до верхівки гори, він послабив дію магії й спустився на каміння.

Верхівка була вкрита великими гірськими уламками, порослими дикими квітами. Усередині деяких із них Ерагон помітив природні печери, а можливо, й видовбані якоюсь велетенською істотою. Під ногами був суцільний шар старих кісток, що залишалися після трапези драконів. Тепер тут гніздилися дикі птахи, які злісно позирали на незнайомця й могли щомиті напасти.

Ерагон побрів уперед, обережно ступаючи, аби не підвернути ногу чи кудись не впасти. Якби він оступився, то полетів би шкереберть у провалля. Кілька разів довелось перелазити через гребені, а часом навіть користуватися магією, аби дістатися потрібного місця повітрям.

Сліди драконів були скрізь. Подряпини на базальті, розтрощене каміння, залишки панцирної луски й навіть яєчна шкаралуща – усе це свідчило про те, що ще зовсім недавно дивовижні створіння перебували тут.

У найдальшій печері Ерагон нарешті побачив свого дракона. Той лежав, відвернувшись від входу й тремтів усім тілом. Скорше за все, бійка відбулася саме тут.

– Сапфіро! – гукнув юнак, бо свідомість дракона ще й досі була заблокована.

Той різко повернув голову й уважно глянув на нього, наче на чужинця. Потім зітхнув, відвернувся й підняв крило, під яким зяяла глибока рана. Серце Ерагона стислося від жалю. Він знав, що Сапфіра не підпустить його до себе, тому терпляче чекав, мерзнучи на холодному камінні.

– Усе вийшло так по-дурному, – нарешті озвалась Сапфіра.

– Це може статися з кожним, – відказав юнак.

– Але від цього не легше.

– Авжеж, не легше.

– Раніше я завжди розуміла, що робити, – зітхнула Сапфіра. – Коли помер Герроу, треба було переслідувати разаків. Коли загинув Бром, ми мусили йти до Джиліда, а потім до варденів. Після смерті Аджихада ти мав заприсягнутись на вірність Насуаді. Тобто ми знали, куди тягнеться наш життєвий шлях. Але не тепер. Тепер я не знаю, як відповісти на це питання.

– На яке, Сапфіро?

– Знаєш, чому це місце називають Камінь-що-розбиває-яйця? – ухилився від відповіді дракон.

– Ні, – похитав головою юнак.

– Бо під час нашої війни ельфи вистежили тут драконів, знищили їх і розбили всі яйця. І все це завдяки магії. Відтоді на цій горі не жив жоден дракон.

Ерагон мовчав, відчуваючи, що справа зовсім не в цій, старій, наче світ, історії.

– Чого мовчиш, скажи що-небудь! – озвалася Сапфіра.

– Ти дозволиш полікувати свою рану?

– Дай мені спокій! – визвірилась вона.

– Ну що ж, тоді я сидітиму тут, доки не обернуся на камінь.

Дракон засопів, покублився у своєму лігві й, зітхнувши, мовив:

– Мені соромно про це казати. Коли я вперше побачила живого дракона, моїй радості не було меж. Але Глаедр не розділив моїх почуттів, хоча з'явилась можливість продовжити наш рід. Ми не стали парою, бо він того не схотів.

– Мабуть, через те, – обережно мовив Ерагон, – що в тебе інше покликання. Не годиться, щоб учитель був тобі парою.

– Ні, – закопилила губу Сапфіра. – Це тому, що я йому не подобаюсь.

– Сапфі-і-ро! – з докором глянув юнак. – Негарних драконів не існує, а ти взагалі найкращий.

– І найдурніший, – буркнув той і задер крило, аби юнак оглянув рану.

Наблизившись, Ерагон подумки зрадів з того, що добре вчив анатомію з Оромисом. Удар, завданий чи то іклом, чи то пазуром, розірвав дракону м'яз, але не зачепив кістку.

Закляття, яким скористався Ерагон, було довгим та складним, і навіть він сам до пуття не розумів усіх його складників. Він запам'ятав його з прадавньої книги, де майже нічого не пояснювалось, окрім самого предмета лікування: зовнішніх пошкоджень тіла. Виголошуючи закляття, юнак не міг надивуватися – так швидко загоювалась рана, хоча його власної енергії виявилось замало й довелось скористатися допомогою самої Сапфіри.

– Чешеться, – скривився дракон, коли все скінчилося.

– Це нічого, – кивнув Ерагон, відійшовши, й відчув смертельну втому. – Але боюсь, що тобі доведеться знімати мене з цієї скелі. Я надто виснажений.

– Пробач, Ерагоне, – потяглася до нього Сапфіра. – Я не дуже добре поводилась відтоді, як ми прибули до Елесмери. Я не зважала на твої поради, адже ти попереджав мене щодо Глаедра, пам'ятаєш? Проте я була надто горда й виявилась поганим напарником, знехтувавши своїми обов'язками й зганьбивши тебе як вершника…

– Та ні ж бо, ні, Сапфіро! – заперечив юнак. – Не переймайся, будь ласка. Нічим ти не знехтувала, бо всі твої помилки можна пояснити. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить!

– Це не може виправдати мого ставлення до тебе.

Ерагон намагався глянути драконові в очі, але той уникав його погляду, аж доки юнак не поклав йому руку на шию й не сказав:

– Сапфіро, члени однієї родини завжди вибачають одне одному, навіть якщо не розуміють природи своїх учинків. Ти належиш до моєї родини, так само, як і Роран, і на це нема ради! Чуєш, мене?

– А як мені тепер бути з Глаедром? – ніяковіючи, спитала Сапфіра. – Він був такий розлючений… Усе довкола аж двигтіло від його гніву…

– Принаймні ти змогла дати йому відкоша, – посміхнувся Ерагон.

– Ні, все було якраз навпаки!

– Тоді, – здивовано звів брови юнак, – тоді тобі варто вибачитись.

– Ще чого! – пхикнув дракон.

– Так-так, саме вибачитись! А також запевнити, що це більше ніколи не повториться.

– Гаразд, – ледь чутно відповів той.

– Повір, – усміхнувся Ерагон, – після цього ти почуватимешся значно краще, я знаю з власного досвіду.

– Нам час рушати, – урвала розмову Сапфіра, визираючи з печери. – Незабаром почне сутеніти.

Зціпивши зуби, юнак виліз на спину дракона.

– А взагалі, дякую, що прийшов, – озвався той, розправляючи крила. – Я знаю, що ти ризикував пошкодити спину.

– То ми знову разом? – відгукнувся Ерагон.

– Так, разом.

ДАР ДРАКОНА

Кілька днів перед святом Агаеті Блодхрен були найкращими й водночас найгіршими за весь час перебування Ерагона в Елесмері. Хвора спина непокоїла його дедалі частіше, виснажуючи та позбавляючи спокою. Він повсякчас боявся нових і нових нападів хвороби. З іншого боку, юнак із драконом іще ніколи не були такими близькими, живучи немовби одним розумом й одними почуттями. Інколи до них навідувалась Арія, але й вона не могла порушити цієї ідилії, постійно приходячи не сама, а в супроводі Орика або Мода, кота-перевертня.

Під час прогулянок Арія знайомила Ерагона й Сапфіру з видатними ельфами: воїнами, поетами, художниками. Вона водила їх на концерти, що відбувалися просто неба, й показувала безліч цікавих речей, створених ельфами за допомогою магії.

Юнак користався кожною нагодою, аби поговорити з ельфійкою. Він розповідав їй про своє дитинство в Паланкарській долині, про Рорана, Герроу, тітку Маріан та решту знайомих. Розповідав про те, як любить гори, що оточують Карвахол, і про нічне зимове небо над селищем. Він також розповів про те, як одного разу в казан упала лисиця і її довелося виловлювали сітями, і про те, як радісно засівати поле навесні, поратися на городі й дбати про майбутній урожай.

Арія так само ділилася спогадами зі свого життя. Ерагон дізнався про її дитинство, друзів і родину, а також про перебування у варденів: мирні угоди, різні суперечки, військові сутички. Між нею та Сапфірою запанував мир, який зігрівав Ерагонове серце, хоча це відчуття було хитким і непевним, адже невдовзі, після святкування Агаеті Блодхрен, Арія мала поїхати. Отож, кожна хвилина, проведена разом, була для юнака на вагу золота.

Місто вирувало, ельфи готувалися до свого свята. Ерагон ще ніколи не бачив їх такими схвильованими й заклопотаними. Вони прикрашали ліс кольоровими прапорцями та ліхтариками, особливо дбаючи про дерево Меноа. Навіть звичайні рослини набули святкового вигляду. Дуже часто ельфи співали аж до пізньої ночі.

Кожного дня до Елесмери з інших міст, розкиданих по лісах, прибували сотні ельфів, бо ніхто не хотів проґавити сторічний ювілей укладання угоди з драконами. Утім, Ерагонові здавалося, що багато хто з них просто хотів подивитись на Сапфіру. «Здається, я цілий день тільки те й роблю, що вітаюся з гостями», – знеможено думав юнак. А дехто з них був присутній в Елесмері дуже й дуже умовно, проектуючи свій образ за допомогою чарівних дзеркал.

Рівно за тиждень до Агаеті Блодхрен, коли Ерагон і Сапфіра збиралися повертатись від Оромиса до своєї оселі, учитель на мить зупинив їх:

– Ви маєте подумати над тим, із чим збираєтесь виступити на святкуванні ювілею Кривавої Клятви. Раджу уникати використання магії, бо ніхто цього не поцінує. Важить насамперед те, що ви можете зробити самотужки. І згідно з нашим звичаєм ви маєте виступити окремо.

– Є якісь ідеї? – спитав Ерагон у дракона, коли вони летіли додому.

– Можливо, – відказав дракон. – Але якщо ти не проти, то я спершу перевірю, чи це працює, а потім уже покажу.

Подумки юнак відчув образ того, що Сапфіра замислила: це було якесь каміння, що стирчало із землі.

– Ну хоча б натякни, що це має бути, – посміхнувся він.

– Вогонь. Багато вогню.

Коли вони повернулись, Ерагон почав обмірковувати свій план. Найкраще він тямив на сільському господарстві, але яка йому з того користь? Магією ельфів годі вразити, бо вони самі знаються на ній краще за нього.

– Але ж у тебе є те, чого немає в інших, – нагадала Сапфіра.

– Невже? – скривився юнак. – І що ж це таке?

– Твоя особистість, юначе. Твоя історія, життєві випадки. Скористайся цим, і ти всіх вразиш. Згадай про найдорожче, і тоді ти переможеш, розчуливши серця глядачів.

– Я ніколи не думав, що ти розумієшся на мистецтві, – здивувався Ерагон.

– Не забувай, що я також спілкувалась із Оромисом, доки ти літав із Глаедром.

– Зрозуміло, – примовк юнак.

Після того як Сапфіра подалась готувати свій виступ, Ерагон замислився над її порадою. А й справді, що для мене важить понад усе? Звісно, Сапфіра й Арія, а ще бажання стати гарним вершником. Але як же цим вразиш глядачів? Так, я люблю природу, але хто з ельфів її не любить? Варто лише глянути на те, в що вони перетворили ліси Елесмери! Юнак довго думав над тим, про що ж саме йому розповісти ельфам.

Несподівано у виснаженій уяві постали три епізоди з його власного життя: сутичка зі Смерком, страх перед Галбаторіксом і вражаючі поеми ельфів. Ерагон аж здригнувся від захвату, коли історія сама почала народжуватись у його голові. Тоді він чимдуж помчав сходами нагору, всівся за письмовий стіл і на мить застиг із пером у руках.

«У королівстві біля моря, у горах, всуціль укритих синім…» – полилися слова.

Раніше Ерагон ніколи не писав віршів, йому й – зараз ішлося тільки про те, аби якомога яскравіше переповісти історію свого життя. Але відчуття творчої насолоди, яке охопило його, перевершувало все на світі. І хто б міг подумати, що в нього є талант барда?

Юнак працював без спочинку, він забув про їжу й сон, натомість засукав рукави сорочки, аби не забруднити їх чорнилом. Він був такий зосереджений, що не помічав нічого, окрім аркуша паперу, й не чув жодних звуків, окрім мелодії самого вірша в голові.

За півтори години він поклав перо, відсунув стільця й звівся з-за столу. Перед ним лежало чотирнадцять сторінок, списаних дрібним почерком. Він іще ніколи так багато не писав і, зрештою, розумів, що його вірш не такий талановитий, як поезії славетних авторів ельфів чи гномів, але сподівався на те, що його щирість гідно поцінують.

А коли повернулась Сапфіра, він одразу ж продекламував свій твір драконові.

– Нічого собі, Ерагоне! – здивувався той. – А ти дуже змінився звідтоді, як ми покинули Паланкарську долину. Думаю, той юнак, що подався світ за очі, аби помститись, не зміг би написати балади в ельфійському стилі. Цікаво, що з тебе вийде за півсотні років?

– Подивимось, якщо доживем, – посміхнувся Ерагон.

– Грубувато, але правильно, – сказав Оромис, коли юнак показав вірш і йому.

– То вам сподобалось?

– Це непогане відображення твого духовного світу, та й звучить добре, хоч до шедевра ще далекувато. Чи ти сподівався на щось більше?

– Мабуть, ні, – зніяковів юнак.

– Проте я неабияк подивований з того, що ти зумів так вдало висловити свої почуття, – мовив ельф. – Написати вірші прадавньою мовою не так уже й складно, головне – зуміти його виголосити. Якщо в ньому є якийсь вимисел, чи то пак, неправда, магія не дозволить цього зробити.

– Я можу його декламувати, – сказав Ерагон, – бо в ньому геть усе правдиве.

– І це збільшує значущість твого твору, – пояснив Оромис. – Одним словом, я вражений, Ерагоне-фініарель. Твої вірші справді варті того, аби виголосити їх на святкуванні Кривавої Клятви.

Трохи повагавшись, учитель сягнув рукою між складок свого плаща й витяг сувій, перев'язаний стрічкою.

– Тут написано дев'ять заклять, – простягнув він аркуш Ерагонові. – Наші свята справляють неабиякий магічний вплив на сторонніх, тож під час урочистостей тримайте їх з Ориком перед собою. Інакше ви заблукаєте в нетрях магії, що буде на святі особливо небезпечною.

* * *

Напередодні святкування Агаеті Блодхрен, що мусило тривати аж три дні, Ерагон, Сапфіра та Орик зустрілись з Арією й подалися до дерева Меноа, де вже зібралась ціла юрба ельфів. Ісланзаді височіла над ними, струнка, наче берізка. Благден сидів на її лівому плечі, а Мод, кіт-перевертень, ховався за нею. Тут були й Оромис із Глаедром, а також інші, знайомі Ерагонові ельфи, зокрема Лифаєн, Нарі та Ванір.

– Заждіть тут, – сказала Арія. Вона прослизнула крізь натовп і швидко повернулась, ведучи за собою стару Рхунон. Ковалиха закліпала очима, наче сова, здивовано позираючи на урочисте зібрання. Ерагон чемно привітався з нею.

– А, це ви, Яскрава Луска й Убивця Смерка, вітаю вас! – озвалась вона.

Побачивши Орика, ковалиха звернулась до нього рідною мовою, і той невимовно зрадів.

– Що вона тобі сказала? – спитав Орика Ерагон.

– Вона запросила мене до своєї оселі, аби я поглянув на її кузню! – аж засяяв від радощів гном. – Ти уявляєш, друже? Вона ж навчалась у самого Футхарка, одного зі славетних грімстборітхн Дургрімст Інгейтум! Я б усе віддав, аби тільки побачитися з ним!

Усі смиренно чекали настання півночі. Нарешті Ісланзаді показала рукою на місяць у небі, і в її долоні з'явилася сяюча куля, зіткана зі світла, яке линуло з ліхтарів на дереві Меноа. Підійшовши до нього, королева поклала кулю в глибоке дупло, і та миттю почала пульсувати.

– Це вже початок? – пошепки спитав Ерагон в ельфійки.

– Початок! – захихотіла Арія. – А кінець буде тоді, коли куля згасне!

Ельфи поділилися на невеличкі гурти й стали накривати столи прямісінько на галявині.

Наїдки та напої виглядали просто фантастично – це свідчило не так про кулінарні здібності цього чарівного народу, як про їхню вправність у магії.

Накривши столи, ельфи заспівали своїх традиційних пісень, які зливалися в одну чудову мелодію, що лунала в тиші нічного лісу. Вони співали про героїчні вчинки й кохання, про далекі мандри й красу цього світу. Хвилююча музика заполонила Ерагона, він відчув, як його охоплює дика пристрасть, породжуючи нестримне бажання покинути все й протанцювати ціле життя разом із ельфами. Сапфіра поруч із ним тихесенько мугикала в такт, замріяно заплющивши очі.

Те, що відбувалося потім, юнак пам'ятав погано. Його лихоманило так, що він то втрачав свідомість, то повертався до тями. Перегодом він мав у голові безліч яскравих образів і почуттів, але згадати, як усе відбувалось, було понад його сили. Ерагон повністю загубився в часі, не усвідомлюючи, де, з ким і навіщо він кружляє в танку, вдихає нічні пахощі й відчуває смак чиїхось медових вуст…

Він пам'ятав ніжні обійми ельфійської дівчини, з якою танцював на галявині.

Він пам'ятав ельфів, що сиділи на дереві Меноа, наче зграя птахів. Вони перебирали струни золотих арф і бавилися з Глаедром, примушуючи дракона відгадувати загадки. Час від часу ельфи вибухали радісним сміхом, показуючи на нічне небо, де розсипався святковий феєрверк.

Він пам'ятав, як, притулившись до Сапфіри, слухав виступ своєї нової подруги, яка співала перед публікою:

 
Геть, геть, ти подасися геть,
Через гори й долини
До незнаного краю.
Геть, геть, ти подасися геть
І ніколи не повернешся до мене.

Нема! Нема тебе зі мною,
І я ніколи не побачу тебе.
Нема! Нема тебе зі мною,
Та я чекатиму на тебе завше.
 

Він пам'ятав довгі сумні й веселі вірші, а також виголошену Арією поему й поему Ісланзаді, довшу, проте теж напрочуд гарну.

Він пам'ятав виступи багатьох ельфів, що вправлялися в магії. Прямісінько на його очах з'являлися якісь химерні іграшки, головоломки, справжні витвори мистецтва, коштовна зброя, а також прилади, призначення яких Ерагон не міг збагнути. Один із ельфів показував скляну кулю, в якій щомиті з'являлися дивовижні квіти, що розквітали прямо на очах. А другий, котрий десятиліттями збирав химерні звуки Ду Вельденвардена, видобував їх із горлечок сотень білих лілей.

Розпашіла Рхунон показала публіці надміцний щит, пару сталевих рукавиць, що дозволяли воїну тримати розпечені речі, а також маленьку металеву пташку. Орик презентував химерну дерев'яну піраміду, що була вісім дюймів заввишки й складалася з п'ятдесяти восьми взаємопов'язаних деталей, чим дуже потішив допитливих ельфів. Вони довго не відпускали майстра, змушуючи то розібрати, то знову скласти витвір, і всіляко його вихваляли.

А ще Ерагон пам'ятав, як Оромис насилу відтяг його від музикантів.

– Що таке? – обурився юнак.

– Ти мусиш очистити свідомість, – ельф силоміць всадовив його на повалену колоду. – Посидь тут трохи, перепочинь.

– Але ж я добре почуваюсь! Навіщо мені відпочивати?

– Зараз ти не можеш тверезо мислити, – наполіг Оромис. – Ось коли ти зумієш згадати всі закляття для зміни вигляду, тоді й приєднуйся до нас.

Потім він пригадав таємничих істот, що виходили з лісових хащів. Більшість із них були тваринами, зміненими за допомогою магії. Сила закляття вабила їх на свято Агаеті Блодхрен, як запах смачної страви голодну людину. Здавалося, вони насолоджувались самим виглядом чарівних та розманіжених ельфів. Дехто з них не наважувався вийти з діброви й лише поблискував звідти очима, а одна істота, що могла набувати подоби жінки й вовчиці, усе-таки присіла під кущем кизилу, споглядаючи свято.

Утім, не всі з цих істот мали подобу тварин. Дехто так і лишився ельфом, от тільки та чи інша частина тіла відзначалася своєю надмірною силою, будучи результатом пошуку ідеалу краси. Один із таких лісових прибульців, укритий смугастим хутром, із котячими вухами й гострими кігтями весело стрибав у танку неподалік Ерагона.

Тієї ж миті дві абсолютно однакові ельфійки привіталися із Сапфірою. Вони рухалися, повільно й граційно, мали пальці із жаб'ячою перетинкою, а також ніжні зябра. «Ми прийшли здалеку», – прошепотіли вони ледь чутно й уклонились, хизуючись довгим-довгим волоссям.

А ще Ерагон зустрів ельфа, що був укритий лускою, наче дракон, і мав кістяний гребінь на голові та шипи вздовж спини. Два маленькі язички полум'я час від часу вихоплювалися з його збуджених ніздрів.

Юнак зустрічав і ельфів, яких узагалі було важко розгледіти, так сильно вони зливалися з деревами й кущами, застигаючи на їхньому тлі. Траплялися ельфи з чорними яблуками очей, траплялися невимовно гарні на вигляд, а також ті, що вміли тінню проходити крізь усі предмети…