Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

МОЛОТ Б'Є

Місяць сяяв високо в небі, а Роран уже вийшов із намету й змінив Альбрича на варті.

– Доповідати ні про що, – пояснив стомлений юнак.

Роран поклав лук і стріли так, аби вони були напохваті, й, загорнувшись у ковдру, примостився під каменем вартувати. Звідти було видно на багато миль. Поділивши панораму на рівні сектори огляду, він витрачав на кожен не більше хвилини, готовий щомиті схопитися, почувши підозрілий звук чи побачивши спалах вогню. Утім, юнака дуже швидко здолала втома й почало хилити на сон, тож він укусив себе за губу, аби зосередитись.

Несподівано його щоки торкнувся легенький подув вітру. Невже хтось скрадається там, за кущами? Юнака охопило відчуття жаху, і він ледь стримався, аби не зірватись на ноги й не втекти світ за очі. «Що зі мною?» – злякався він, не в змозі навіть дістати зброю. Аж раптом на горизонті з'явилася зловісна тінь, що наближалася, затуляючи собою небо. Це був разак, котрий сидів верхи на химерній істоті, яка вимахувала своїми велетенськими крилами.

Приземляючись, істота протяжно й пронизливо закричала на весь ліс, витягнувши дзьоба в бік табору. Кров у жилах застигла від цього крику, сонні птахи вибухнули жалісним хором нічних голосів, а вціліла худоба селян неспокійно заревіла.

– Це знову разак, – кинувся Роран до найближчих вартових. – Скажіть усім, щоб сиділи тихо.

Тієї ж миті з намету вискочив Фіск, горлаючи й вимахуючи списом. Юнак ледь зупинив його й переповів жахливу новину.

– То що мені робити? – прошепотів той.

– Допоможи заспокоїти худобу, – наказав Роран.

Вони разом попрямували до схованки, де селяни тримали своїх тварин. Налякані фермери вже прокинулися й почали втихомирювати худобу. Роран подумки похвалив себе за те, що наказав їм зупинитися, розсипавшись по пасовиську, а не триматися купи. Наступної хвилини він зиркнув у небо і з жахом помітив, що тінь рухається до їхнього сховку. «Якщо ця потвора ще раз закричить, ми приречені!» – подумав юнак, штовхаючи в кущі оскаженілого від страху віслюка. Утім, було вже надто пізно – крики наполоханих тварин привернули увагу разака, що почав знижуватись. «Ось і настав час глянути, чи впораємося ми з цим страшидлом», – промайнуло в Рорановій голові.

Але щойно юнак напнув тятиву, його увагу відволік неймовірний галас, який долинав із лісу. На галявину вискочили нажахані олені, не звертаючи жодної уваги на селян. Вони стрибали повз Рорана, місячи глину гострими копитами та віддзеркалюючи місячне сяйво білками зляканих очей. Тварини були так близько, що він чув їхнє захрипле дихання. Мабуть, саме це й урятувало втікачів, бо дезорієнтована крилата істота, відчайдушно кигикнувши, повернула на південь і полетіла вбік Хребта, розчинившись у нічному небі.

Роран із друзями не наважувалися зрушити з місця, гадаючи, що в раптовому зникненні разака ховається якась хитрість і що в такий спосіб їх хочуть виманити на відкриту місцевість. Минула майже година напруженого чекання, аж доки останні крики ворожої істоти не стихли й принишклі селяни полегшено не зітхнули.

«Отже, нам просто пощастило, – думав Роран на другий день. – Але не варто сподіватися, що наступного разу ми знову врятуємось. Тому нам слід рухатися вперед». Після нічної появи разака всі якось враз згодились на мандрівку баржею. Селяни поривалися їхати якомога швидше, питаючись в юнака, чи не можна було б вирушити вже сьогодні.

– На жаль, ні, – відповідав Роран, – адже треба ще багато чого зробити.

Відмовившись від сніданку, він, Хорст та ще кілька чоловіків, не зволікаючи, рушили до Нарди. Юнак чудово розумів, що потикатися вдень на очі охороні доволі ризиковано, однак діло було того варте. До того ж, він був упевнений, що його теперішня зовнішність сильно відрізняється від портрета на пергаменті. Одним словом, гурт утікачів без особливих пригод дістався до міста, проминув охорону й розрахувався з Кловісом, який саме готував баржі до відплиття.

– Дякую, Міцний Молоте! – сказав він, прив'язуючи торбинку з монетами до пояса. – Нема нічого кращого за золото, щоб осяяти шлях людини.

Він підвів їх до робочого столу й розгорнув географічну карту, де було позначено напрямки течій, мілини та безліч інших важливих речей, потрібних для далекої подорожі.

– Ось тут ми заберемо вашу худобу, – тицьнув пальцем старий. – Попри те, що хвилі під цю пору не дуже великі, нам не варто ризикувати. Дочекаємося припливу й уперед!

– А може, не треба чекати, може, вирушимо просто зараз? – перепитав Роран.

– Зараз? – посміхнувся Кловіс. – Ні, вибачайте. Я не хочу, щоб мене викинуло на берег разом з вашим вантажем, отож, і вам не раджу. Довіртесь мені, і хай море попрацює за нас, добре?

Довіряючи досвіду старого рибалки, Роран кивнув.

– А скільки треба людей, щоб сформувати вашу команду? – поцікавився він.

– Мені пощастило розшукати лише сімох хлопців, які погодились на цю авантюру, – озвався Кловіс. – До того ж усі вони під ту пору якраз пропивали свою попередню платню, але завтра вони будуть у нормі, це вже повірте! Проте їх замало для команди.

– Маємо ще чотирьох, – сказав Роран. – Мої люди не дуже розуміються на морській справі, але, гадаю, швидко навчаться.

– Хай буде так, – буркнув старий. – Я набираю нових хлопців у кожну мандрівку. Якщо вони виконуватимуть мої накази, то все буде гаразд. Як ні, то хай ліпше начуваються. А ще нам треба по три охоронці на кожен борт. Потрібні сильні й витривалі юнаки, на зразок ваших матросів, в інакшому разі я не вийду в море за жодні гроші.

– Кожен із них не раз бував у бою, – запевнив Роран.

– І всі вони слухаються тебе, юначе? – з недовірою зиркнув Кловіс на його супутників, Джедрика, Делвіна та інших.

– Саме так.

– Це цікаво, – посміхнувся старий. – Проте не звертай уваги, мій язик не встигає за моїми думками, як казав мій батечко. До речі, мій перший помічник Торсон зараз скуповує в крамниці харчі. Ви маєте, чим годувати свою худобу?

– Так, провіант у нас із собою.

– Тоді принесіть його сюди. Ми завантажимо його, щойно встановимо щогли.

До обіду Роран із односельцями переносили запаси харчів, що їх купили сини Лоринга, зі складу до причалу.

– Бачу, що це здебільшого не для худоби, – озвався до юнака Кловіс, коли той тягнув мішок борошна на баржу.

– Так, але це все одно нам знадобиться, – озвався той, радіючи, що його не розпитують далі.

Коли останні мішки було перенесено, старий махнув рукою:

– Можете бути вільні, а ми з хлопцями все доробимо самі. Приходьте до гавані за три години після світанку, інакше ми проґавимо приплив.

– Гаразд, прийдемо.

* * *

Повернувшись до табору, Роран допоміг Елейн та решті селян підготуватись до від'їзду. Це не забрало багато часу, бо всі вже звикли швидко збиратися. Потім він відібрав дванадцятеро хлопців, що мали супроводжувати їх до Нарди. Усі вони були добрими бійцями, але найкращих юнак усе ж таки залишив із селянами на той випадок, якщо знову повернеться разак.

З приходом ночі два перші гурти селян рушили в гавань. Роран уважно спостерігав за їхнім пересуванням.

– Гадаєш, усе буде гаразд, Міцний Молоте? – озвався з-за спини Орвал.

– Звісна річ, – бадьоро відповів юнак. – Ставлю відро сидру, що вони ще спатимуть, коли ми припливемо. І ти тихенько розбудиш свою Ноллу. Як тобі?

Почувши ім'я своєї дружини, Орвал посміхнувся й радісно закивав у відповідь.

«Сподіваюся, так воно й буде», – Роран глянув на гурт селян і стежив за ним, доки той не зник із поля зору.

* * *

Вони прокинулись за годину до світанку, коли на небі з'явилось слабке сяйво, а зимне нічне повітря ще обпікало пальці. Роран хлюпнув ув обличчя водою і, трохи поміркувавши, рішуче схопив лук із сагайдаком, свій молот, а також спис зі щитом. Решта людей теж почали озброюватися мечами, які вони здобули в сутичці в Карвахолі.

Тринадцятеро втікачів швидко дістались шляху, що вів до Нарди, а невдовзі й самої міської брами. Як на лихо, на варті стояли ті самі воїни, що й минулого разу, тож вони відразу загородили їм шлях.

– Щось вас сьогодні дуже багато, – мовив один із них і підозріло зиркнув на озброєного Рорана. – А спис із мечем тобі теж потрібен для гончарства?

– Ні, – посміхнувся юнак. – Нас узяв на роботу Кловіс, ми будемо охороняти його баржі під час подорожі до Тейрма.

– Вас? Охоронцями? – зареготали воїни у відповідь. – Та ти ж минулого разу казав, що ви торговці!

– За це краще платять.

– Брешеш, – ураз спохмурнів один із воїнів. – Якось я взявся був за це діло, то ще й у боргу залишився. І скільки ж вас узагалі? Семеро було вчора, дванадцять сьогодні… Виходить, тринадцять разом з тобою. Чи не забагато для охорони кількох торговців?

– До речі, я вже десь бачив його мармизу, – озвався другий воїн. – Як тебе звати?

– Міцний Молот, – відповів юнак.

– А ти часом не брешеш? Може, тебе звати Роран?..

Не вагаючись, юнак устромив спис у горло супротивникові, а потім, різко розвернувшись, ударив молотом другого воїна. «Тепер я вбив уже десятьох», – промайнуло в його голові. Селяни налякано дивилися на свого ватажка, не наважуючись поворухнутися.

– Сховайте трупи, доки їх ніхто не побачив, – наказав Роран, кивнувши вбік придорожньої канави. Коли втікачі кинулись виконувати наказ, він роззирнувся навсібіч, аби переконатись, що не було небажаних свідків.

– Здається, усе гаразд, – тихо сказав Мандел, виринаючи з-під парапету брами. – Ми сховали тіла.

Юнак кивнув і ретельно витер спис жмутком трави.

– Слухайте уважно, – сказав він селянам. – Ми підемо до гавані швидко, але не поспішаючи. І щоб ніхто не здумав побігти, ви чуєте? У разі чого, не лякайтесь, бо життя ваших родин залежить від вашої ж витримки. Якщо ж нас викриють, то слід подбати про те, щоб кораблі успішно відпливли, зрозуміло?

– Так, Міцний Молоте! – майже набожно відгукнулися втікачі.

– Тоді рушаймо!

Крокуючи містом, Роран боявся, що сам може будь-якої миті зірватися. «На кого я обернувся?» – злякався він, спіймавши себе на тому, що вважає всіх зустрічних за потенційних ворогів.

– Щось ви зарано, Міцний Молоте, – посміхнувся Кловіс, коли вони без пригод дісталися гавані. – Утім, я люблю таких. У нас іще буде час як слід розташувати вантаж на суднах.

– Ми можемо вирушити прямо зараз? – спитав Роран.

– Ти сам чудово знаєш, що ні, – здивувався старий. – І чого ви такі нажахані, ніби вам привидівся сам Галбаторікс?

– Усе гаразд, не переймайся, – силувано посміхнувся юнак. – Гадаю, морська прогулянка поверне нам гарний настрій.

Похитавши головою, Кловіс свиснув, покликавши двох моряків.

– Це Торсон, мій перший помічник, – показав він на одного з них, шкіру якого вкривало безліч татуювань. – Він буде шкіпером на «Мерібелл». А цей чолов'яга – Флінт, він командує «Еделіною». Для вас їхнє слово – закон, як і моє на «Червоному кабані». Отже, в морі всі слухаються мене й цих чоловіків, а не Міцного Молота. Це всім зрозуміло?

– Зрозуміло! – загомоніли селяни.

– Тепер хотів би дізнатися, – зиркнув на них старий, – хто з вас буде допомагати, а хто буде охоронцями? Дивлячись на вас, годі зрозуміти!

Не звертаючи уваги на попередження Кловіса, утікачі глянули на свого ватажка, чекаючи його згоди. Роран мовчки кивнув, і ті самі поділилися на два гурти, які згодом розійшлися по баржах.

Наступні півгодини Роран допомагав матросам готувати «Червоного кабана» до відплиття, страшенно нервуючи, щоразу коли в гавані починалось якесь заворушення. «Ще трохи, і нас точно схоплять», – дратувався юнак. А коли Кловіс дружньо поплескав його по плечу, той миттю розвернувся, схопившись за зброю.

– Заспокойся, друже! – відсахнувся старий. – Я просто хотів спитати, чому ці люди так довіряють тобі? Я бачив багато ватажків, але жоден із них не був схожий на тебе. Чому вони слухаються тебе?

– Чому? – неуважно перепитав Роран, розглядаючи берег. – Я скажу тобі, чому. Я врятував їх від рабства, а також подбав про те, щоб їх не зжерли.

– Отакої! – аж присвиснув Кловіс. – Цю історію я залюбки послухаю.

– Але не сьогодні, – відповів юнак.

– Авжеж, – вишкірився в посмішці капітан. – До того ж, нам час рушати. Поглянь, моя маленька Галина прийшла мене проводжати.

Зістрибнувши на берег, він обійняв темноволосу дівчинку років тринадцяти й жінку, яка, певно, була її матір'ю.

– Скажи таткові, що ти слухатимешся, доки мене не буде, – старий розкуйовдив кучеряве волосся донечки.

– Так, тату, – відказала та.

Споглядаючи цю ідилічну сцену, Роран несподівано згадав тих воїнів, яких позбавив зранку життя. «У них, напевно, теж були родини, – подумав він. – Дружини та діти, які чекали на них щодня». Від цих важких думок горло йому звела гірка судома.

Тим часом люди на баржах почали нервувати, все частіше й частіше поглядаючи на свого ватажка. Аби заспокоїти їх, Роран по-хазяйськи пройшовся палубою й потягся назустріч сонцю.

– Віддати швартові, хлопці! – нарешті-таки вигукнув Кловіс, стрибнувши на корабель. – Море вже доволі глибоке, тож можна вирушати!

Сходинки миттю було затягнуто на борт, матроси розв'язали швартові й підняли вітрила на всіх трьох баржах. Повітря аж дзвеніло від команд та дружніх вигуків матросів, коли ті тягли канати.

З берега за відплиттям спостерігала сумна родина бравого Кловіса.

– Нам пощастило, Міцний Молоте, – радісно повідомив він Рорану. – Сьогодні нам допомагає вітерець!

Але радіти було зарано. Коли «Червоний кабан» був уже посеред бухти, з берега залунали звуки сурем та сигнальних дзвонів.

– Що таке? – стривожився юнак.

– Не знаю, – спохмурнів Кловіс. – Можливо, пожежа, але диму ніде не видно… Хіба що знову напали ургали. Ти нікого не зустрічав уранці під містом?

Роран похитав головою, не наважуючись мовити жодного слова.

– То ми повертаємось, капітане? – загукали з «Еделіни».

– Ні, ми проґавимо приплив! – загорлав старий, а Роран полегшено зітхнув, готовий щомиті втрутитись.

– Так, зрозуміло! – пролунала відповідь. – Але ми не пошкодували б навіть денної платні, аби дізнатися, що ж там таке.

– Я б теж, – буркнув капітан.

Коли берег зник за кормою, Роран стомлено присів біля борту. Він дивився на небо, зачарований його глибиною, а також на схвильовану воду позаду баржі. Море поволі заспокоювало його. «Який гарний сьогодні день, – несподівано подумав юнак. – І як добре, що я ще можу це відчувати». Трохи поміркувавши, він виліз нагору до Кловіса, який поважно стояв за штурвалом і розглядав горизонт.

– А, це ти! – зрадів старий. – Ну що, подобається море? Так завжди буває, доки не скуштуєш баланди й не почнеш сумувати за родиною!

Кивнувши, Роран почав розпитувати капітана про керування баржею й почув від того докладну лекцію з мореплавства. Невдовзі капітан тицьнув пальцем убік півострова, що був зовсім неподалік:

– Ось там уже й бухта, бачиш?

Юнак схвально гмикнув і глянув на принишклих селян, аби переконатися, що на палубі все гаразд.

Коли «Червоний кабан» оминув скелястий берег, на затишному пляжі з'явився гурт біженців. Насилу дочекавшись кораблів, вони радісно махали прибульцям руками, вигукуючи привітання.

– А хай йому грець! – обурився Кловіс. – Я так і знав, що тут щось не так! Худоба, кажеш? Ти пошив мене в дурні, юначе, справді пошив!

– Ні, – озвався Роран, – я не збрехав тобі, адже це моє стадо, а я його пастир. Хіба я не можу називати їх своєю худобою?

– Та називай їх, як хочеш, але я не погоджувався перевозити людей! – не вгавав старий. – Чому ти не сказав, який у тебе насправді вантаж? Я мав би скинути вас за борт і повернутись до Нарди.

– Але ти цього не зробиш, – спокійно мовив юнак.

– Чого це?

– А того, що мені потрібні ці баржі, зрозуміло? І що б там не сталося, вони будуть нашими. Тому не рипайся, якщо хочеш знову побачити свою Галину, – сказав Роран із неприхованою погрозою в голосі.

– Ну що ж, бодай тут ти не брешеш, – зіщулився старий.

Задоволений юнак відвернувся, але зробив це дарма. У повітрі просвистів важкий предмет, ледь-ледь не зачепивши його голову – Роран насилу встиг ухилитися, прикрившись щитом.

– Ти не переможеш мене, Кловісе, – сказав він зляканому капітану. – Краще скажи, чи дотримуватимешся ти угоди? Якщо ні, то я висаджу тебе на берег, заберу баржі й змушу команду слухатися мене. Отож, вирішуй, старий, бо тобі вже заплатили.

– Якщо я погоджусь, ти поясниш мені, що відбувається? – примружив той око. – Хай навіть ви злодії, але якщо ви служите королю, то я не повезу вас за жодні гроші!

– Якщо ти дізнаєшся про це, то твоє життя буде в небезпеці.

– Я наполягаю!

– Ти чув про Карвахол у Паланкарській долині? – зітхнувши, спитав Роран.

– Лише кілька разів. І що з того?

– Він перед тобою, – кивнув на принишклих біженців юнак. – Воїни Галбаторікса сплюндрували наше місто, а його мешканці змушені були перейти Хребет і вийти до Нарди. Король пообіцяв знищити кожного з них, тож єдина наша надія – дістатися Сурди.

Роран не став казати старому про разака, аби остаточно його не налякати.

– То вас і досі переслідують? – помовчавши, озвався Кловіс.

– Так, але ніхто не знає, де ми, тому нас шукають повсюди.

– І саме тому була тривога?

– Нам довелося вбити двох охоронців, що впізнали мене, – знехотя пояснив юнак.

Геть сполотнівши, нажаханий капітан відсахнувся вбік, але намагався триматися гідно.

– Швидше вирішуй, берег наближається, – нагадав Роран. Він знав, що зламав опір старого, хоч і не дуже з того радів.

– Сто чортів тобі в пельку, Міцний Молоте, – зітхнув той. – Я не друг королю, тож відвезу вас до Тейрма. Але після цього навіть бачити тебе не хочу!

– То ти обіцяєш, що не втечеш уночі або не утнеш іще якоїсь дурниці?

– Так, не хвилюйся!

Невдовзі дно «Червоного кабана» заскреготіло по прибережному піску й баржа торкнулася берега. Слідом за нею причалила й решта кораблів. Коли матроси спустили вітрила й подали східці, до Кловіса підбігли Торсон і Флінт, що засипали старого питаннями.

– Плани змінилися, – коротко пояснив той.

Залишивши старого з'ясовувати стосунки зі своїми підлеглими, Роран зістрибнув на пісок і подався шукати Хорста.

– Якщо вони дізнаються, що ми з Кловісом, то вишлють кінноту, аби перехопити нас, – застеріг він коваля, розказавши про вбивство вартових. – Треба тікати звідси якнайшвидше.

– А ти змужнів, хлопче, – глянув йому просто в очі Хорст. – Навіть я не був такий у твоєму віці.

– Довелося, нічого не поробиш, – відмахнувся Роран.

– Головне, щоб ти не забував, ким є насправді, – порадив коваль.

Не зважаючи на Кловіса, юнак разом із селянами почав переносити їхнє майно на «Червоного кабана». Зрозуміло, на те, щоб вантажити речі згідно з корабельними правилами, не було часу, тож величезні клунки й пакунки швидко поскидали на палубу. Потім загнали худобу, прив'язавши до залізних кілець у трюмі. І врешті-решт рівномірно розмістили людей. Кловіс, Торсон та Флінт, гаркаючи на юрбу втікачів, керували завантаженням, стоячи на носі своїх суден.

«Здається, усе», – замислився Роран, аж раптом почув крики. Продершись крізь натовп, він побачив Калітху, яка намагалася заспокоїти свого вітчима Вайланда, затягуючи його на корабель.

– Ні, я нікуди не поїду на цьому одороблі! – репетував старий. – Ви не змусите мене! Відпусти мене! Кажу ж, відпусти!

– І так другий день, – пояснила дівчина Рорану.

«Краще б він сконав десь на Хребті, аніж влаштовувати тут істерики», – подумки дратувався юнак, допомагаючи тягти впертого Вайланда. Той на мить угамувався, бо хтось тицьнув йому шмат в'яленого мяса, що надовго поглинув його увагу.

– Ворушіться, селюки товстозаді, – гаркав неподалік Кловіс. – Вода скоро спадатиме, тож залазьте на борт, залазьте!

Невдовзі справу було завершено й сходи затягли на баржу. Гурт селян намагався спустити судна на воду, відчайдушно штовхаючи їх у відкрите море.

– Ану, іще раз! – гукав Роран, допомагаючи й водночас тривожно роззираючись довкола. Фут за футом вони наближалися до моря, доки баржа не торкнулася водної поверхні. Несподівано анкерок брязнув над Рораном, сповнивши його рот морською водою, яку той з огидою виплюнув.

Підпливши до борту, юнак виліз на палубу, а команда тим часом уже виштовхувала баржу на глибочінь за допомогою довгих жердин. Так само завзято діяли на «Мерібелл» і «Еделіні». Незабаром Кловіс наказав витягти весла й підняти вітрила, і подорож до Тейрма нарешті почалася.

ОСЯГАЮЧИ ПРЕМУДРІСТЬ

Дні, що їх Ерагон провів у Елесмері, геть переплутались, а час немовби застиг у цій благословенній чудовій оазі. Пори року тут не дуже відрізнялися одна від одної, а підживлені закляттями ельфів рослини квітли і вдень, і вночі впродовж усього року.

Юнак дуже полюбив затишну Елесмеру з її елегантними будівлями в лісі, з її химерними співами в хащах, тендітними витворами мистецтва, схованими за кожним кущем, а також із її таємничими мешканцями. Дикі тварини тут не боялись мисливця. Часто Ерагон бачив, як ельфи гладили оленя чи лисицю або ж розмовляли з ведмедями. Деяких тварин неможливо було розпізнати. Як правило, вони з'являлися вночі й зникали, щойно юнак до них наближався. Одного разу він помітив якесь створіння, схоже на змію, тільки що вкрите хутром. А якось зустрівся із жінкою, що миттю обернулася на вовка.

Отож, Ерагон із Сапфірою продовжували вивчати Елесмеру, блукаючи її хащами разом із Ориком. Арія вже не супроводжувала їх. Вона кудись зникла з того самого часу, коли розбила Ерагонів фаіртх. Він помічав її безліч разів, та ніяк не міг попрохати пробачення, бо спритна ельфійка щоразу зникала з очей, мов яка примара. Урешті-решт, юнакові це обридло і він подався шукати її помешкання до Тіальдар Холу.

Двері були прочинені. Постукавши, Ерагон увійшов і роззирнувся по просторій кімнаті, обплетеній лозою. Ця кімната межувала з невеличкою спальнею та кабінетом. Два фаіртхи прикрашали стіни. На одному з них був портрет гордого ельфа зі сріблястим волоссям – певно, короля Евандара, та молодої ельфійки, яку юнак не впізнав.

Ерагон поблукав помешканням, радіючи з того, що нарешті дізнався, як насправді живе Арія. Ось на столику біля ліжка чарівна квітка у вазочці, ось сувої рукописів з поважними назвами: «Осілон», «Доповіді про врожай», «Життєпис Гілеада Дозорного»… На підвіконні стояли три мініатюрні дерева у формі ієрогліфів, що означали мир, силу та мудрість, а поруч – аркушик паперу з різними записами й віршем:

 
Під місяцем, яскравим білим місяцем,
Є озеро, сріблясте озеро,
Серед кущів ожини
Й сосен з чорним серцем.

Та якось упаде живий на нього камінь
І трісне місяць білий і яскравий
Серед кущів ожини
Й сосен з чорним серцем.

І скалки світла, і його мечі,
І ледь помітні хвилі на гладіні,
Застигла тьмяність,
Плесо самоти.

І раптом однієї ночі,
Враз затріпочуть тіні там тривожні,
І де колись…
 

Підійшовши до столика біля входу, зачудований Ерагон поклав квіти й уже розвернувся, щоб піти собі геть, та ледь не скрикнув від несподіванки. Навпроти нього стояла Арія. Схоже, ельфійка теж злякалася його, але швидко опанувала себе.

Якийсь час вони мовчки дивились одне на одного.

– Я не знаю, які квіти пасуватимуть такому небесному створінню, як ти, але дарую ті, які зміг знайти, – нарешті озвався юнак, простягаючи букет.

– Я не можу їх прийняти, Ерагоне, – почув він у відповідь.

– Ні-ні, ти не зрозуміла, – схаменувся юнак. – Це ні до чого тебе не зобов'язує. Я просто хотів вибачитись за свій нещодавній вчинок. Авжеж, я розумію, що мій вишкіл у ельфів дуже важливий, але… ніхто не заборонить мені мріяти про тебе. Це все, що я хотів сказати.

Арія замислено глянула на юнака, потім повільно простягла руку і – о диво! – взяла квіти з його рук.

– Вони чудові, – мовила тихо вона, сховавши обличчя в запашному букеті. – А де це ти пропадав? Хворів?

– Та ні ж бо, – не вірив своєму щастю Ерагон. – Хіба що трохи спина боліла.

– Я чула.

– Мені вже, певно, час іти, – зітхнув юнак.

– Зажди, – зупинила його ельфійка. Вона м'яко взяла його під руку й підвела до крісла. Потім дістала із шафи два кубки, накришила в них якоїсь запашної трави й залила окропом, який миттю дістала за допомогою закляття.

Тримаючи кубок двома руками, Ерагон пив чарівний напій і спостерігав з величезної висоти ельфійської оселі за ранковим життям Елесмери.

– Мені хотілося б, – розчулено мовив він, – сидіти ось так довго-довго й тихесенько розмовляти…

– Як справи в Сапфіри? – повернула його до реальності Арія.

– Дякую, здається, усе добре. А в тебе?

– Збираюсь повернутися до варденів.

– Що? – ледь не похлинувся чаєм Ерагон. – І коли ж?

– Десь тоді, як буде свято Кривавої Клятви, – сумно всміхнулась ельфійка. – Звісно, мені не дуже хочеться туди їхати, та й Ісланзаді просить залишитись, але я надто вже затрималась тут. До того ж, я ніколи не була на святкуванні Кривавої Клятви, а це найважливіша з наших церемоній. До речі, хіба Оромис не може тебе вилікувати?

– Не знаю, – знизав плечима юнак, приголомшений цією новиною. – Здається, він випробував усі засоби, які знав.

Якийсь час вони мовчки пили чай.

– А як твоє навчання? – спитала Арія.

– Роблю успіхи.

Знову запала тиша, й Ерагон потягся за папірцем, на якому був вірш.

– Ти любиш поезію? – спитав він.

– Існує такий звичай, – Арія взяла аркуш з його рук: – кожен, хто йде на святкування Кривавої Клятви, має скласти вірш або пісню, аби виголосити їх перед зібранням. Над своїм я щойно почала працювати.

– Він дуже гарний, – кивнув Ерагон.

– Отже, ти вже встиг його прочитати, – умить спохмурніла ельфійка. Трохи помовчавши, вона зазирнула юнакові в очі: – Вибач, але ти не той, кого я вперше побачила в Джиліді.

– Я розумію, – похнюпився Ерагон. – Усі ми змінюємось, от і ти скоро поїдеш… Хіба ми більше ніколи не побачимось? Хіба не будемо знову гуляти лісом, пізнаючи Елесмеру разом?

– Не думаю, що це буде доречно, – м'яко мовила Арія.

– Виходить, через мою дурну витівку має страждати наша дружба? – спитав юнак. – Мені легше померти від руки Смерка, ніж дозволити її зруйнувати!

– Та ні, заспокойся, Ерагоне, наша дружба триває, – ельфійка допила чай. – А з приводу наших прогулянок разом… Гадаю, нам варто поки що зачекати й поглянути, що покаже майбутнє. Принаймні зараз у мене занадто багато справ, тож я нічого не можу тобі пообіцяти.

– Звісно, Аріє світ-кона, – вклонився юнак.

Попрощавшись, окрилений надією Ерагон повернувся до Сапфіри, Оромиса та свого нудного вишколу.

* * *

Залізши рукою в торбинку на поясі, юнак змастив губи спеціальною сумішшю з бджолиного воску та горіхового масла, аби врятуватися від просто безжального вітру. Від самісінького ранку вони із Сапфірою витали туманним піднебессям, зупиняючись лише задля того, щоб отримати кілька вказівок від Глаедра, який неухильно слідував за ними. За цей короткий час юнак устигав прив'язатися до сідла, аби раптом не впасти з дракона, який перевертався в повітрі, виконуючи складні акробатичні фігури.

Вони зупинилися лише перед високими горами, які Ерагон побачив у цих краях вперше. «Які ж вони маленькі, порівняно з Беорськими!» – пирхнула Сапфіра. Подумки згодившись, Ерагон обережно роззирнувся навсібіч, шукаючи джерела можливої небезпеки. Загострені постійними медитаціями відчуття принесли йому образи байбака в норі, грайливих білок у хащах, а також безлічі птахів і прудких змій.

Друзі зачекали, доки велетенський Глаедр умоститься на гребені однієї з гір, а вже потім приземлилися й самі. Місцевість, в якій вони опинилися, була всіяна уламками брил, порослих мохом. Поруч височіла чорна скеля, помережана блакитною кригою.

«Це Фіонула, – подумки озвався Глаедр. – Сусідні гори називаються Етрундр, Мероговен та Крімінсмал. Кожна з них має свою історію, але про це трохи пізніше. А зараз я розповім про мету нашої подорожі. Йтиметься про природу стосунків між драконами, ельфами та людьми. Зрозуміло, дещо про це ви вже знаєте, та зараз настав час поглибити свої знання, доки ми з Оромисом ще з вами».

– Майстре! – озвався юнак, закутавшись у плаща.

– Так, Ерагоне.

– А чому Оромис не полетів?

– Тому, – відповів Глаедр, – що я, як найстарший із драконів, маю переконатися, чи усвідомлює юний вершник своє покликання! А ще тому, що Оромис нездужає.

Каміння з гуркотом полетіло вниз, коли Глаедр спробував зручніше влаштуватися на скелі. Сяк-так усівшись, він глянув на учнів, час від часу пускаючи пару з ніздрів.

– Дещицю з того, про що я розповідатиму, – нарешті мовив дракон, – зазвичай знають ельфи й люди. Але більшістю цієї інформації володіють лише втаємничені. Отже, слухайте мене уважно, пташенята. Коли між драконами та ельфами уклали мир, водночас було засновано ще й загін вершників, аби уникнути конфліктів між народами. Королева Тармунора з боку ельфів та дракон від нашої раси вирішили, що самої угоди про мир буде недостатньо, оскільки папери майже нічого не важать у цьому світі. До того ж, обидва народи були аж надто могутні й могли знищити одне одного. Зарадити цьому могла тільки магія.

Слухаючи, Ерагон аж здригнувся від внутрішньої напруги.

– Сапфіро! – відволікся Глаедр. – Може, ти зігрієш свого вершника?

Присоромлений дракон, вигнувши шию, дмухнув полум'ям у холодне повітря, яке й справді вмить нагрілося.

– Дякую, – сказав юнак, гріючи руки над теплим камінням.

– Непогано, проте чіткіше спрямовуй струмінь вогню, – сказав Глаедр і вів далі: – Отже, дев'ять років пішло на те, аби чаклуни винайшли потрібне закляття. Коли вони це зробили, то зібралися разом із драконами біля Ілерії. Ельфи структурували закляття, дракони додали йому сили, і в такий спосіб ми немовби поріднилися душами.

Утім, це об'єднання змінило нас. Дракони навчилися розмовляти, а ельфи стали жити так довго, як живемо ми, бо донедавна нічим не відрізнялися від людей. І врешті-решт, завдяки магії драконів ельфи набули неабиякої сили й грації. Люди з'явилися надто пізно, аби скористатися закляттям, проте магія облагородила їх, очистивши від грубих варварів, які вперше висадились в Алагезії. Хоча після Занепаду вони значно деградували.

– А чи потрапили гноми під дію цього закляття? – спитав Ерагон.

– Ні, – відказав Глаедр. – Саме тому їхній народ і не мав жодного вершника. Їх не цікавлять дракони, а нам не цікаві вони. Гноми були за об'єднання, але без драконів. Можливо, це й на краще, бо саме завдяки цьому вони й уникли занепаду, як то сталося з ельфами чи людьми.

– Занепаду? – здивувалась Сапфіра, багатозначно глянувши на Ерагона.

– Авжеж, занепаду! – гаркнув дракон. – Якщо хтось із об'єднаних народів потерпає, то це позначається і на його спільниках. Убиваючи драконів, Галбаторікс ослабив і людей, і ельфів. Вам цього не збагнути, бо ви провели в Елесмері ще дуже мало часу, але ельфи усе-таки слабшають, а їхні сили занепадають. Проте в людей теж свої проблеми – вони сіють зерно розпусти й хаосу. І тільки тоді, коли між трьома народами відновиться рівновага, у світі запанує лад.