Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 37 страниц)

ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Невдовзі Роран таки добрів до таверни Морна.

– Агов! – гукнув він, вдивляючись у куряву, що її здійняли господарі, які метушилися в будинку. Із глибини випірнула Тара, а за нею визирнув і Морн.

– Чого тобі треба? – озвалася жінка.

– То як, ви вирішили йти на Хребет? – спитав юнак, дивуючись із несподіваної ворожості господарів.

– Не твоя справа! – вигукнула Тара.

– Гаразд, – не став сваритися Роран. – Я просто хотів переказати прохання Елейн із приводу вільного місця у ваших торбах… Чи воно вам самим потрібне?

– Чи потрібне нам вільне місце? – вибухнув Морн. – У мене в льосі дванадцять діжок з елем! Що з ними робити, га? А з тими, де пиво? Якщо я покину їх тут, то королівське вояцтво або вижлуктить усе за два дні, або знищить! – Морн у відчаї заламав руки, схлипуючи. – Дванадцять років роботи коту під хвіст! Відтоді, як помер мій батько, я щодня працював у таверні, так само, як і він! Але ви з Ерагоном усе зруйнували!

– Ну, добре-добре, годі вже, – втішала старого Тара, обнімаючи його. – Але хто тобі дав право підбурювати Карвахол своїми вигадками про Хребет? – тицьнула вона пальцем убік Рорана. – Якщо ми туди підемо, як мій чоловік буде заробляти собі на хліб? Він не може забрати таверну із собою, хіба не так? І Хорст, і Джедрик так само мають покинути все в Карвахолі! Чи ж нам копирсатися в землі, як то робиш ти, голодранцю? Ні, цього не буде! Тут як не крути, хоч залишайся, хоч ні, а ми всі приречені на голодну смерть! І в цьому винен ти, Роране!

Роран глянув на почервонілу пику скандалістки, потім перевів погляд на жалюгідного Морна, сплюнув і вийшов геть за двері. «Утім, – гадав юнак, простуючи вулицею, – навіть вони не заслуговують на смерть від руки разака».

Коли юнак зупинився попити з колодязя Фіска, до нього приєдналась Бірджит. Глянувши, як він однією рукою крутить ручку, вона допомогла йому витягти відро.

– Добре, що ти йдеш зі мною, – мовив Роран, напившись.

– Я розумію, яка сила рухає тобою, Роране, – відгукнулася жінка. – Я відчуваю те саме й хочу помститися разакам. Але потім ти теж маєш відповісти за смерть Квимбі. Не забувай цього. – І вона впустила повнісіньке відро в колодязь. За мить із глибини пролунав глухий сплеск.

Роран посміхнувся, дивлячись услід цій відважній жінці. Попри її погрози, юнак знав, що навіть коли всі мешканці Карвахола від нього відступляться, Бірджит усе одно полюватиме з ним на разаків. Хоча пізніше йому доведеться дорого їй заплатити.

Надвечір Хорст із синами повернулись додому, тягнучи два клунки, загорнуті в промаслену тканину.

– І це все? – спитала Елейн.

Хорст мовчки кивнув, поклавши клунки на кухонний стіл. Усередині було чотири молоти, три пари обценьків, ковальські міхи й велике ковадло.

Під час вечері Альбрич і Бальдор розмовляли про те, як у селищі готуються до від'їзду. Роран уважно слухав їх, намагаючись запам'ятати, хто кому позичив віслюка, хто взагалі не збирається їхати, а кому потрібна допомога.

– Найбільша проблема, – зізнався Бальдор, – це харчі. Ми не можемо взяти із собою дуже багато, а годувати доведеться три сотні людей. Щоправда, у горах можна полювати…

– М-м-м, – заперечно промимрив Хорст, пережовуючи боби. – З полюванням нічого не вийде, тож доведеться тягти із собою худобу. Її хоч на місяць вистачить.

– А як же вовки? – нагадав Роран.

– Мене більше непокоїть те, – сказав старий, – як утримати худобу, аби вона не розбрелася по лісу.

* * *

Решту дня Роран провів допомагаючи всім, кому міг. Уже пізно ввечері він ледь дістався ліжка, виснажений, але сповнений надії.

Та й на ранок юнак прокинувся сповнений передчуттям чогось важливого. Він устав і навшпиньках зійшов сходами, а потім визирнув надвір. Повітря було зимне. З вуст юнака зривалася пара, але на душі було спекотно від передчуття майбутніх змін.

Після сніданку Хорст привів коней, і Роран допоміг Альбричу з Бальдором прикріпити до сідел клунки. Потім юнак почепив свого наплічника, засичавши, коли шкіряна лямка торкнулася рани.

Наостанок Хорст зачинив на замок двері, трохи потримався за клямку й, узявши Елейн під руку, коротко мовив:

– Ходімо.

Прямуючи Карвахолом, Роран бачив, як цілі родини похмурих односельців збиралися разом, тягнучи дітей, худобу й візки з речами. Він помітив овець і собак, на спини яким було прив'язано торби, зарюмсаних дітей верхи на віслюках і саморобні візки, запряжені переляканими кіньми. Одним словом, Роран дивився на плоди своєї праці, не знаючи, що тепер робити – плакати чи сміятися.

Вони зупинились на околиці Карвахола, чекаючи всіх, хто вирішив їхати. За хвилину з'явилась Бірджит, слідом ішли Нолфаврел та його молодші брати із сестрами. Привітавшись, Бірджит зупинилася поруч із Рораном.

Ридлі з родиною привели за собою цілу отару овець із Паланкарської долини.

– Я вирішив, що краще буде забрати їх, – гукнув старий, посміхнувшись.

– І правильно вирішив! – озвався Хорст.

Потім підійшли Делвін, Ленна та п'ятеро їхніх дітей, а також Орвал з родиною. Прибув Лоринг із синами, а також Калита й Тєйн, за якими з'явився цілий клан Кісельтів. Ті з жінок, які щойно овдовіли, згуртувалися біля Бірджит. Ще навіть сонце не зійшло над горами, коли більша частина селища вже вирушила в дорогу. Утім, тут були далеко не всі.

Морна, Тари й решти не було видно, а Айвор прийшов без жодних припасів.

– Ти залишаєшся? – спитав його Роран, поглядаючи на кіз, яких намагалася втихомирити Гертруда.

– Так, – відповів Айвор, тремтячи від холоду й ловлячи сонячні промені, аби зігрітись. – Сварт відмовився їхати, бо його годі заманити на Хребет. Хтось же мусить доглядати за ним, а в мене самого дітей нема… – Він знизав плечима. – Та я й не зміг би залишити ферму.

– А що ти будеш робити, коли прийдуть воїни? – з болем спитав Роран.

– Дам їм такого відкоша, що вони надовго запам'ятають, – браво відповів той.

Роран через силу засміявся, поплескавши Айвора по руці й намагаючись не думати про те, що буде під час нового нападу королівського війська.

Етльберт, худорлявий чолов'яга середнього віку, несподівано підійшов до гурту й закричав:

– Ви всі дурні, чуєте? Я втратив усе через це божевілля, але не піду за цим брехуном! Якби ви не були засліплені його словами, то побачили б, що він веде вас на смерть! А я не піду! Я втечу від воїнів і сховаюся в Терінсфорді. Адже там мешкають наші земляки, а не якісь варвари із Сурди! – Він сплюнув і подався собі геть, проклинаючи Рорана.

Злякавшись, що Етльберт може підбурити людей, юнак пильно глянув на юрбу, але зрозумів, що нічого не сталося. Однак не можна було марнувати часу, бо налякані селяни справді могли передумати. Він тихо спитав у Хорста:

– Ми ще довго чекатимемо?

– Альбричу, – обізвався той, – візьми Бальдора й перевірте селище, чи ще хтось бува не збирається з нами. Якщо ні, то ми вирушаємо.

І брати гайнули виконувати батьків наказ. За півгодини Бальдор повернувся з Фіском, Ізольдою й конем, якого ті позичили в сусідів. Покинувши чоловіка, Ізольда пробилася крізь натовп до Хорста: у неї був розхристаний одяг і розпатлане волосся.

– Я вибачаюсь за спізнення, але Фіск затримався, зачиняючи свою крамницю! – нервово засміялась вона. – Він, бачте, не міг визначитись, які саме брати рубанки й напилки! Наче кіт, що його оточили миші, а він намагається вирішити, яку зловити першою!

– Я чудово його розумію, – криво посміхнувся Хорст.

Роран звівся навшпиньки, шукаючи очима Альбрича, але марно.

– Де ж він забарився? – зціпив зуби юнак.

– Та зараз прийде, не хвилюйся, – озвався коваль.

Альбрич несподівано з'явився між хатами з трьома барилами пива, прив'язаними до спини. Він виглядав таким розгубленим і кумедним, що всі чоловіки аж розреготалися. Поруч із ним сунули Морн і Тара, обвішані силою-силенною торб і торбинок і тягнучи за собою нав'ючених пивними барилами віслюка й двох козлів. Роран тільки присвиснув від подиву.

– Вони ж не пройдуть навіть милі! – гукнув він, роздратований цією навіженою парочкою. – До того ж, вони не взяли харчів! Чи ці двоє гадають, що їх хтось годуватиме?

– Я б про харчі не переймався, – урвав його Хорст. – Пиво в Морна добре, воно й бойовий дух підтримає, і коштуватиме в дорозі більше за будь-які харчі.

– Це всі, кого ви знайшли? – крикнув Роран Альбричу, котрий ледь скинув із себе пивні барила. Почувши невтішну відповідь «так», той вилаявся й ударив себе по нозі кулаком. – Отже, окрім Айвора, вирішили залишитись іще три родини: Етльберти, Пари й Кнати.

– Ну що ж, – зітхнув юнак. – Я не можу їх примусити. Рушаймо.

Селяни тривожно заметушилися, усі посхоплювались зі своїх клунків, загомоніли й загукали до дітей та худоби. Чоловіки кинулись прибирати з дороги оборонні колоди.

– Гадаю, ти мусиш іти перший! – махнув рукою Хорст.

– Стривайте! – зупинив його Фіск, підбігаючи до юнака з довжелезним списом. – Я зробив його сьогодні вночі, – пояснив тесля. – Можливо, він тобі згодиться.

Роран провів рукою по майстерно зробленій зброї.

– Я не зміг би попросити чогось кращого, – розчулився він. – Дякую тобі, друже.

Фіск широко посміхнувся й відійшов.

Розуміючи, що всі погляди зараз прикуті до нього, Роран гордо глянув на гори й водоспад Ігуальда. Його плече пекло під ременем торби. Позаду лежали кістки його батька й усе, що він мав у цьому житті. А попереду височіли неприступні гори, за якими була його мрія. Але він не здаватиметься. І не озиратиметься назад.

Востаннє глянувши на Карвахол, Роран рушив уперед, спираючись на спис. Валка селян потяглася слідом за своїм новим ватажком.

НА СКЕЛЯХ ТЕЛЬНАЄРА

Блискучий, наче сонце, дракон з'явився перед ними на скелях Тельнаєра, ударивши своїми могутніми крилами. Тулуб дракона, вкритий золотою лускою, заливав лісові простори сліпучими променями світла. Він був значно більший за Сапфіру, а за віком йому мало бути близько ста років. На ньому сидів вершник у світлому вбранні. Ерагон аж упав на коліна від захвату й подиву.

«Виходить, я не один такий! – стугоніло в його голові. – І мені більше не доведеться самотужки піклуватися про варденів і боротися з Галбаторіксом!»

Перед ним з'явився один зі стражів давнини, живий символ, герой, легенда, на прикладі яких він виховувався!

Коли дракон почав опускатися, Ерагон побачив, що в нього немає передньої лапи, очевидячки, він втратив її під час бою. Очі в юнака налилися сльозами.

Вихор закружляв сухе листя, пронісшись по верхівці пагорба, і дракон нарешті склав крила. Вершник обережно зліз зі свого вірного друга й наблизився до Ерагона. Це був старий ельф зі сріблястим волоссям на голові.

– Остато Четова, – вражено мовив юнак, не підводячись із колін. – Скорботний Мудрець… Ось я й прийшов, як ви просили. – Він згадав про священний звичай і торкнувся вуст: – Атра естерні оно тхелдуін.

Вершник сумно посміхнувся. Він підвів хлопця з колін і глянув на нього таким мудрим поглядом, що в того перехопило подих.

– Насправді, Ерагоне, Убивце Смерка, – мовив він тихо, – мене звати Оромис.

– Отже, ти знав! – люто просичала Ісланзаді. – Ти знав про існування Ерагона й не сказав мені? Чому ти мене зрадив, Шуртугале?

Оромис перевів погляд на королеву.

– Я зберігав мовчанку, оскільки не був певен, що Ерагон або Арія зможуть сюди дістатися, тому й не хотів тішити вас надією.

– Ти не мав права приховувати це від мене! – скрикнула королева. – Адже я могла послати воїнів на захист Арії, Ерагона й Сапфіри й викликати їх з Фартхен Дура значно раніше!

– Я нічого не приховував від тебе, Ісланзаді, – сумно посміхнувся мудрець. – Нічого, крім того, чого ти сама не хотіла бачити. Якби ти як слід глянула в магічний кристал – що, між іншим, належить тобі робити, – то напевно побачила б довкруж суцільний хаос. І неодмінно дізналася б про Арію та Ерагона. Хай ти забула про варденів із гномами, але як же Бром? Цей останній із наших друзів? Ти була сліпа, Ісланзаді, і занедбала обов'язки королеви. Тому й не знала про Ерагона, якого я навмисне не показував тобі, аби врятувати від недбальства й сваволі.

– Я розумію, – засоромлено мовила Ісланзаді, похнюпившись.

Несподівано на Ерагона насунулось золоте марево, коли дракон низько схилився до нього, аби привітатись.

– Радий зустрітися, Ерагоне, Убивце Смерка, – загуло в голові у хлопця. – Мене звати Глаедр.

– Моє шанування, Глаедре, – тільки й міг видавити із себе бідолаха.

Потім Глаедр звернувся до Сапфіри. Вона була спокійна, тільки напружила шию, коли той торкнувся носом її щоки.

– Ти пахнеш людьми, – зауважив Глаедр, – знанням про свою расу ти завдячуєш власним інстинктам, але серце в тебе, як у справжнього дракона.

Нарешті вирішив озватися й Орик.

– Це перевершує будь-які очікування! – сказав він урочисто. – Якщо ти не проти, я насмілюся дещо спитати в тебе від імені мого короля!

– Ну що ж, спробую відповісти, – здивовано повернувся до гнома Оромис.

– Тоді скажи, чому ти ховався всі ці роки? Адже ти був нам так потрібен!

– А-а, ось ти про що, – посміхнувся мудрець. – На світі є багато горя, але найтяжче буває тоді, коли ти не здатен йому зарадити. Тож я не міг ризикувати, покинувши свою схованку, адже хто б тоді передав знання новому вершникові?

– І це твоя відповідь? – аж скривився Орик. – Та це ж слова боягуза!

Усі присутні аж застигли від такого зухвальства, і тільки Глаедр грізно гаркнув у відповідь.

– Якби не моя гостинність, – сказала Ісланзаді, – ти б наклав головою за таке звинувачення!

– Ні-ні, я не ображаюсь! – звів руки Оромис. – Так і мало бути. Розумієш, Орику, справа в тому, що ми з Глаедром не можемо битися. Мій дракон скалічений, а сам я дуже слабкий. Клятвопорушники катували мене, полонивши свого часу, тож я не володію магією, окрім дрібки звичайних прийомів. Сили покинули мене, і в бою від мене нема жодної користі. Я просто щез із Галбаторіксових очей, аби передати свої знання своєму правонаступникові.

– Каліка, що не скорився, – прошепотів Ерагон.

– Вибач мені, – зніяковів Орик.

– Пусте, – відгукнувся ельф, кладучи руку на плече Ерагонові. – Ісланзаді Дротнінг, дозвольте вас залишити?

– Гаразд, ідіть собі, – мовила та втомлено. – Ідіть і працюйте.

Глаедр низько пригнувся, і Оромис сів на нього верхи.

– Рушаймо! – гукнув він до Ерагона із Сапфірою. – У нас буде довга розмова!

Золотий дракон зістрибнув зі скелі й зробив коло над галявиною, здіймаючись угору.

– Не забувай про честь свого клану! – на прощання гукнув гном до Ерагона.

Сідаючи верхи на Сапфіру, юнак почував себе так, ніби ладнався вирушити в довгу подорож, тож хотів попрощатися з усіма на світі. Він у захваті глянув на Сапфіру й посміхнувся, передчуваючи нові пригоди. Та задоволено підстрибнула й злетіла в небеса.

Обидва дракони велично попрямували до білої скелі, що лежала за кілька миль на північ, голосно розсікаючи повітря крилами. Сапфіра летіла, не відстаючи від Глаедра, а її захват відбивався луною у свідомості Ерагона, підсилюючи його власні почуття.

Вони приземлилися на лісовій галявині біля гірського урвища. Звідси стежина вела до приземкуватої хатини, що стояла між стовбурами чотирьох дерев. Звісно, дракону в ній годі було вміститися…

– Ласкаво просимо до моєї оселі, – запросив Оромис. – Я мешкаю тут, у горах Тельнаєра, тому що потребую спокою й розважливого навчання. Мій розум працює краще, перебуваючи подалі від Елесмери з її спокусами й принадами.

Ельф зник усередині хатини, а за мить повернувся з двома табуретами й карафками холодної води для себе й Ерагона. Юнак зробив пару ковтків, насолоджуючись чудовим краєвидом і намагаючись приховати хвилювання. Він таки бачив справжнього вершника! А з-за його спини Сапфіра зацікавлено стежила за Глаедром.

Пауза в розмові затяглася, минуло хвилин із десять, потім півгодини, година… Спочатку юнак нервував, не розуміючи, навіщо все не, але потім опанував себе й просто насолоджувався гарною дниною.

– Ти вчишся терпіння, – озвався Оромис. – Це добре.

– Поспішаючи, не вистежиш оленя, – завважив Ерагон.

– Авжеж, – похвалив його ельф. – Дай-но я гляну на твої руки. Гадаю, вони багато можуть про тебе розповісти.

Ерагон зняв рукавички, і вчитель помацав його зап'ястки своїми тонкими пальцями. Він також оглянув мозолі на юнакових руках і посміхнувся.

– Виправ мене, якщо я помиляюся, – сказав ельф, – ти орудував косою й плугом частіше, ніж мечем. Але й управлявся з луком.

– Так, – відповів той.

– І ти мало писав або ж малював, якщо взагалі коли-небудь цим займався.

– Бром навчав мене грамоти в Тейрмі, – зніяковів Ерагон.

– Зрозуміло, – кивнув мудрець. – Окрім того, ти дуже необережний і не дбаєш про власну безпеку.

– Що змушує вас так думати, Оромисе-ельда? – спитав юнак, вживаючи шанобливе звертання.

– Не ельда, – виправив ельф. – Ти можеш називати мене вчителем своєю мовою, або ебритіл – прадавньою. І більше ніяк, зрозумів? Так само звертайся й до Глаедра. Ми – ваші вчителі; а ви – наші учні, отож шануймося. – Оромис говорив м'яко, але з надією, що його зрозуміють.

– Авжеж, вчителю Оромисе, – погодився з ним Ерагон.

– І ти, Сапфіро, теж, – попросив той.

Ерагон відчув, як це було важко для гордого дракона, але той несподівано швидко озвався:

– Так, учителю.

– Чудово, – кивнув Оромис, продовживши огляд. – Будь-кого з такими шрамами, як у тебе, можна було б назвати або невдахою, або безумцем. То ти в нас безумець, чи не так?

– Та ні ж бо, – здивувався юнак.

– На невдаху ти теж не дуже схожий, – зауважив ельф. – Тож залишається друге. Чи ти й далі заперечуватимеш?

– Я б сказав, що не зважаю на труднощі, коли близька мені людина потрапляє в біду, – подумавши, сказав Ерагон, і його погляд упав на Сапфіру.

– І тоді ти робиш щось неможливе, так?

– Просто мені подобається, коли кидають виклик.

– Отже, ти вважаєш, що слід час від часу себе перевіряти? – уточнив мудрець.

– Мені дуже подобається боротися з труднощами, – відповів хлопець, – але останнім часом їх було так багато, що я не хотів би шукати більших пригод на свою голову. Я лише намагаюся вижити в цій борні.

– Утім, ти гайнув шукати разаків, а не лишився в Паланкарській долині, – наполіг Оромис. – І таки прийшов аж сюди.

– Я гадаю, що вчинив правильно, вчителю.

На якийсь час запала мовчанка. Ерагон намагався збагнути, про що думає ельф, але з виразу його скам'янілого обличчя годі було щось зрозуміти. Нарешті той оговтався.

– Тобі часом не давали якоїсь дрібнички в Тарназі? – поцікавився ельф. – Наприклад, камінчика, монетки чи якогось іншого оберега?

– Авжеж, давали, – Ерагон сягнув під туніку за срібним амулетом у вигляді молота. – Ганел зробив це для мене за наказом Ротгара, аби нас із Сапфірою ніхто не зміг побачити в магічному кристалі. А як ви дізналися?

– Я… – пояснив Оромис, – я раптом перестав тебе відчувати.

– То це ви намагалися побачити мене поблизу Сильтрима тиждень тому?

– Я не мав такої потреби, – похитав головою ельф. – Я можу спілкуватися з тобою більш досконалим методом… як тоді, коли ти був поранений у Фартхен Дурі. – Узявши амулет, він прошепотів закляття прадавньою мовою й повернув його юнакові. – Я перевіряв, чи він часом не зачарований, – пояснив він тихо. – Бережи його, це дуже цінна річ. – Замислившись, мудрець глянув на гори й несподівано спитав:

– А для чого ти тут, Ерагоне?

– Для того, щоб закінчити своє навчання, – здивувався юнак.

– І що, на твою думку, для цього потрібно?

– Ну, навчитися магії, а також удосконалити мистецтво бою, – озвався Ерагон. – Бром не встиг навчити мене навіть того, що знав.

– Магії, мистецтва фехтування та деяких інших речей я тебе навчу, – сказав Оромис, – але все це марнота марнот, якщо не знати, де й коли їх треба застосовувати. Найважливіше навчитися саме цього, зрозумій. Поглянь на Галбаторікса. Одна лишень влада без чогось духовного – найнебезпечніша на світі річ. Тому моє завдання полягає в тому, аби навчити тебе та твого дракона робити правильний вибір. Ви мусите зрозуміти самих себе, свої власні можливості, вади й переваги. Ось для чого ви тут.

– А коли ж ми почнемо? – спитала Сапфіра.

Оромис хотів був розкрити рота, щоб відповісти, та раптом здригнувся й випустив карафку з рук. Його обличчя почервоніло, пальці звело судомою, хоч за мить він уже опанував себе. Ерагон навіть не встиг злякатися.

– Що з вами? – гукнув він до вчителя.

– Щось значно гірше, ніж хотілося б, – посміхнувся той. – Ми, ельфи, вважаємо себе безсмертними, але навіть нам не вдається контролювати своє тіло й уникати хвороб… Проте не хвилюйся, юначе, для тебе це безпечно. Після катувань у в'язниці я трохи поновив свої магічні навички, тож сподіваюся дожити до відродження славного роду вершників!

– А скільки для цього треба часу? – спитав Ерагон.

– Боїшся, що я завчасно помру? – звів брови ельф. – Не переймайся цим, але ми справді мусимо поспішати, бо вардени можуть будь-якої миті покликати тебе на допомогу. Тому, відповідаючи на запитання Сапфіри, я скажу, що ми почнемо негайно й будемо тренуватися швидше, ніж будь-хто з вершників за всю їхню історію!

– Але ви ж знаєте, – сором'язливо почав був Ерагон, – про моє каліцтво…

– Ерагоне, – суворо мовив ельф, – ти каліка лише тому, що вважаєш себе таким. Я розумію, що ти відчуваєш, але треба бути оптимістом, оскільки духовна зневіра – ще більша перешкода, ніж фізичні рани. Я знаю це з власного досвіду. І те, що ти себе жалієш, не дасть тобі нічого доброго. Але обіцяю, що я та інші ворожбити оглянуть тебе, аби з часом вилікувати. А поки що твоє навчання триватиме так, ніби нічого й не сталося.

Ерагон зіщулився від самої думки про можливі наслідки, згадавши, які муки йому довелось пережити.

– Але це може мене вбити, – зізнався він.

– Ні, Ерагоне, цього не буде, – заперечив Оромис. – Я знаю про твої муки. Але ми маємо певні обов'язки: ти відповідаєш за безпеку варденів, а я дбаю про твій вишкіл. Ми не можемо нехтувати цим через звичайний біль. Адже на карту поставлено надто багато, щоб дозволити собі програти.

Утім, Ерагон уперто похитав головою. Він намагався висунути бодай якісь аргументи на свій захист, та марно: ельф мав рацію.

– Ерагоне, – переконливо мовив той. – Ти мусиш скоритися. Хіба ти не маєш чогось, заради чого варто було б пожертвувати собою?

Першою, про кого згадав хлопець, була Сапфіра, але він мав би зробити це не лише заради неї. І не лише заради Насуади, і навіть не лише заради Арії. Але що ж саме тоді ним рухає? Коли він присягав на вірність Насуаді, то робив це задля Рорана й решти людей, які були під Імперією. Але чи важили вони для нього аж так багато, щоб витримати такі випробування й муки?

– Так! – сказав сам собі хлопець. – Так, усі вони варті того, аби я допоміг їм вижити! І тому це єдина мета мого життя! – Затремтівши від хвилювання, він мовив до свого вчителя: – Я погоджуюсь на це заради тих, за кого воюю проти Галбаторікса. Незважаючи на біль, я присягаюся, що буду кращим за будь-кого з ваших учнів!

– На менше я просто не згоден, – озвався Оромис. – А тепер скидай свою туніку, я хочу глянути, з якого тіста тебе зліплено.

– Стривайте, – гукнула Сапфіра. – А Бром знав про тебе, вчителю? – Ерагон і собі вжахнувся від такого припущення.

– Звісно, знав, – відповів ельф. – Він був моїм учнем, і я радий, що ви гідно його поховали. У Брома було важке життя, про нього мало хто дбав. Сподіваюсь, що він здобув спокій, відійшовши в небуття.

– А Морзана ви теж знали? – спохмурнів юнак.

– Він теж був моїм учнем, але ще до Брома.

– І Галбаторікс?

– Я був одним зі старійшин, котрі відмовились дати йому нового дракона, коли загинув перший, – мовив Оромис. – Але я ніколи не вчив його, бо він переслідував і вбивав своїх учителів.

Ерагон хотів був іще щось спитати, але передумав, знімаючи туніку.

– Схоже, ми так і не дізнаємось про всі Бромові таємниці, – сумно сказав він, затремтівши від холодного вітру.

Оромис оглянув юнака й здивовано прикипів поглядом до шраму, що перетинав його спину.

– Хіба Арія або хтось із варденів-цілителів не пропонували тобі його позбутись? – спитав ельф.

– Арія пропонувала, але… – завагався Ерагон, не знаючи, як виразити свої почуття, а потім просто сказав: – Це частина мене, як шрам у Мертага.

– Шрам у Мертага?

– Так, – підтвердив юнак. – Мертаг має таку саму відмітину від власного батька. Той іще в дитинстві вдарив його Зароком.

Оромис уважно глянув на Ерагона, а потім кивнув і змінив тему.

– У тебе непогана статура, на відміну від більшості фехтувальників, – зауважив він. – Ти однаково майстерно володієш обома руками?

– Не зовсім, але я намагався битися лівою, після того, як зламав зап'ясток у Тейрмі.

– Гаразд, – похвалив юнака Оромис. – Це заощадить наш час. А тепер з'єднай руки за спиною й спробуй підняти їх якнайвище. – Утім, Ерагон ледь зумів досягти того, аби руки зійшлися за спиною.

– Тепер нахилися вперед, але тримай коліна прямо. Спробуй доторкнутися до землі, – пролунав наступний наказ.

Це виявилось іще важче, тож пальці юнака не повністю сягнули землі.

– Принаймні ти тягнешся, не завдаючи собі болю, – сказав учитель. – Я не сподівався навіть на таке.

Після того Оромис звернувся до Сапфіри.

– Я хотів би дізнатися і про твої здібності, драконе, – він замовив їй показ карколомних вправ, з якими та успішно впоралась. Хіба що не змогла зробити сальто в повітрі.

Коли Сапфіра приземлилася, а Оромис завершив огляд юнака, Глаедр і собі висловив занепокоєння з приводу стану Ерагона.

– Якби драконам довелося жити на волі, – сказав він Сапфірі, – то вони б краще володіли своїм тілом.

– Ти неправий, – вступився мудрий ельф. – Навіть якби Сапфіра виросла у Вройнгарді, вона літала б так само чудово.

Задоволений дракон підморгнув Ерагонові й заходився чистити пазурі.

– Тобі хіба що слід трохи вдосконалити відчуття простору, – зауважив Оромис, знову всідаючись, – але зовсім трохи.

Наступні п'ять годин, за підрахунками Ерагона, ельф перевіряв рівень його, а також Сапфіриних знань із ботаніки, теслярства, металургії й медицини, не забуваючи також про історію й прадавню мову. Іспит несподівано заспокоїв Ерагона – це нагадало йому старі добрі часи Бромового вишколу.

Коли вони зробили перерву на обід, Оромис запросив Ерагона до своєї оселі, залишивши драконів назовні. У хаті в ельфа було майже порожньо, за винятком дещиці буденного начиння: посуду, книжкових полиць та зброї на стінах.

На дверях висів гобелен із зображенням чарівного міста, залитого місячним сяйвом. Рябе обличчя нічного світила видавалося банею величного храму завбільшки з гору. Картина була настільки реалістичною, що Ерагон сплутав її з вікном і, лише зауваживши нерухомість зображеного ландшафту, недовірливо посміхнувся.

– Де ж така краса буває? – спитав він, милуючись містом, зображеним на гобелені.

– Добре запам'ятай його, Ерагоне, – відгукнувся ельф. – Саме там осердя всіх наших нещасть. Це наше давнє місто Ілірея, столиця королівства Бродрінг, спалена в епоху Ду Фірн Скулблако й відроджена як прокляте місто Урубейн. Я змалював цей фаіртх тієї ночі, коли тікав з нашого дому перед приходом Галбаторікса.

– Фаіртх? – не зрозумів юнак.

– Це образ, зафіксований магією на сланцевій пластині, – пояснив Оромис. – Тож пейзаж на дверях достеменно відтворює вигляд Іліреї в той час, коли я вимовляв закляття.

– А що являло собою королівство Бродрінг? – поцікавився Ерагон.

– Як?! – вигукнув ельф. – Ти не знаєш? Як же так? Утім, зважаючи на селянський побут, а також на страх перед Галбаторіксом, можна зрозуміти незнання власної історії. Однак я не можу вибачити Бромові того, що він не навчив тебе таких простих речей, з якими обізнані навіть діти ельфів чи гномів!

– Бром більше переймався тим, щоб навчити мене виживати, а не історією давно померлих людей, – відповів хлопець.

Оромис довго мовчав, вислухавши Ерагона.

– Вибач мені, – нарешті мовив він суворо. – Я аж ніяк не ставлю під сумнів Бромову науку, просто зараз у нас обмаль часу, а твоє невігластво в окремих дисциплінах його зменшує.

Оромис відчинив кілька шафок, схованих у стіні, і дістав з них булочки й миски з фруктами, які виставив на стіл. На мить заплющивши очі, він завмер перед трапезою.

– Королівство Бродрінг, – таки пояснив він Ерагонові, – було осередком людей перед занепадом вершників. Після того як Галбаторікс убив Врейля, він подався до Іліреї разом із клятвопорушниками, скинувши короля Ангреноста та привласнивши його титули й посівши його трон. Так королівство Бродрінг перетворилося на столицю Галбаторікса. Потім він приєднав Вройнгард та інші землі до своїх володінь, створивши відому тобі Імперію. Формально королівство Бродрінг усе ще існує, однак це не більше, ніж назва, колись затверджена королівським декретом.

Боячись набриднути ельфові розпитами, Ерагон зосередився на їжі. Проте вираз його обличчя виказував неабияке зацікавлення розмовою, тож Оромис усміхнувся:

– Ти нагадуєш мені Брома часів його учнівства. Під ту пору він був набагато молодший за тебе, маючи лише десять років, але його цікавість була непогамовна. Я не чув від нього інших слів, окрім «як», «що», «коли» й «чому». Тож не соромся й запитуй про все, що хочеш.

– Справді, я хочу знати так багато, – похнюпився Ерагон. – Наприклад, хто ви насправді? Звідки родом? І де народився Бром? Яким був Морзан? Як, що, коли? А ще хочу знати геть усе про Вройнгард і вершників. Може, мій власний шлях тоді проясніє?

Киваючи головою, Оромис перебирав на тарілці ожину.

– Добре, – зітхнув він, доївши ягоди. – Щодо мене, то я народився кілька століть тому в місті ельфів Лутивіра, яке лежить у лісах біля озера Тудостен. У двадцять років, – а для ельфа це ще дитинство, – я був приставлений сторожити драконячі яйця, які ці дивовижні створіння віддавали вершникам, тож Глаедр призначався саме для мене. Нас учили як вершників, і близько ста років ми моталися світом, виконуючи накази Врейля. Нарешті прийшов день, коли довелося йти на спочинок, передавши свої знання новим поколінням. Тому я зупинився в Іліреї, де готував майбутніх вершників, аж поки Галбаторікс усе не знищив.

– А як щодо Брома? – спитав юнак.

– Бром походив з учительської родини з міста Куаста. Його матір звали Нельоду, а батько мав ім'я Холкомб. Куаста відокремлювалась Хребтом від решти Алагезії, будучи дивовижним осередком прадавніх звичаїв і вірувань. Наприклад, прибувши до Іліреї, Бром іще довгий час стукав у двері рівно тричі перед тим, як увійти чи вийти з кімнати. Учні дражнили його, поки він не позбувся цієї звички разом з багатьма іншими.

Ельф зітхнув і вів далі.

– Морзан був найбільшою невдачею в моєму вчителюванні, – визнав він. – Бром обожнював його, завжди підтримуючи цього зухвальця. Той знав про це й користався Бромовою прихильністю. Він виростав таким гордим і жорстоким, що я вирішив відвести його від довірливого хлопця. Та Морзан випередив мене, підмовивши Галбаторікса викрасти маленького дракона Шруйкана, адже в того дракон загинув. Разом вони й утекли… Ти навіть не уявляєш, як Бром був вражений зрадою Морзана. І коли Галбаторікс разом із клятвопорушниками, убивши Бромового дракона, відкрито виступив проти нас, то Бром зосередив свою помсту на тому, хто справді був винен у всьому. На Морзані. Ось так.