Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 37 страниц)

СПАДОК

– Трхриста Віндр, – посміхнувся Мертаг, і розгубленого Ерагона відкинуло на двадцять футів. Сапфіра обурено загарчала, але юнак, скрутившись від болю, не видав жодного звуку. Радість від несподіваної зустрічі з другом в одну мить змінилась на лють і образу.

– Ти ніколи не здаєшся! – гукнув до нього Мертаг.

Ерагонове серце облилося кров'ю. Адже це була сцена з його давнього видіння. Переможений вершник на землі в зім'ятому шоломі й скривавлених обладунках…

– Виходить, ти живий, Мертагу, – насилу звівся збентежений юнак на ноги. – Як тобі пощастило вижити, адже ургали затягли тебе в підземелля? Шукаючи тебе, я бачив одну тільки темряву.

– Ти нічого не бачив, – сумно посміхнувся Мертаг. – Так само, як і я, коли шукав тебе в Урубейні після того, як тебе схопили.

– Але ж ти помер! – у розпачі вигукнув Ерагон. – Ти загинув під Фартхен Дуром. Арія знайшла в тунелі твій скривавлений одяг.

– Ні, не помер. Це була витівка Близнюків. Це вони, змовившись з ургалами, заманили нас у засідку, вбили Аджихада й узяли мене в полон.

– Але чому ти погодився служити Галбаторіксу? Ти ж казав, що ненавидиш його!

– Погодився? – злісно розреготався Мертаг. – Нічого подібного! Просто Галбаторікс затьмарив мій розум, помстившись за те, що я втік від нього, й витягнув з мене інформацію і про тебе, і про Сапфіру, і про варденів.

– Отже, ти нас зрадив! Я оплакував тебе, а ти нас зрадив! – похнюпився Ерагон.

– У мене не було вибору.

– Виходить, Аджихад таки мав рацію, коли замкнув тебе. Треба було залишити тебе гнити в тій в'язниці.

– У мене не було вибору. Розумієш? – загорлав Мертаг. – А після того, як для мене виростили Шипа, Галбаторікс змусив нас присягнути йому на вірність.

– Ти прямо, як твій батько, – сумно всміхнувся Ерагон.

– Помиляєшся, друже. Я значно сильніший за Морзана. Галбаторікс навчив мене таких магічних прийомів, які тобі й не снилися. Навіть ельфи бояться використовувати ці закляття. Вони справді страшні, бо знищують ворогів і виконують бажання.

– Але ж вони мали залишитись таємницею, – нагадав юнак.

– Якби ти бодай трохи знав про них, то не казав би так, – відповів Мертаг. – Бром нічого в цьому не тямив. А твої ельфи? Та вони ж тільки й уміють, що переховуватись у лісах! До речі, ти сам схожий на ельфа. Це Ісланзаді допомогла? Утім, мені все одно, згодом я сам про все дізнаюсь.

Прослідкувавши за поглядом Мертага, Ерагон несподівано побачив Близнюків, що, регочучи, жбурляли вогняні кулі у військо варденів. Утім, вони не помічали того, що бачили Ерагон з Мертагом. Ззаду до Блюзнюків підкрадався Роран!

«Куди ти, божевільний! – подумки загукав юнак кузену. – Мерщій тікай! Вони вб'ють тебе!»

– Зачекай, – зупинив його Мертаг. – Давай поглянемо, що він з ними зараз зробить. Адже Близнюкам так подобалось катувати мене в полоні.

– А ти не попередиш їх?

– Даю слово вершника, – криво посміхнувся переможець.

Вони разом стежили за тим, як Роран, підкравшись до Близнюків, несподівано вискочив з-за гори трупів і, змахнувши молотом, ударив одного з товстунів по голові. Другого спіткала така сама страшна смерть. Ставши ногою на мертвих ворогів, Роран видав бойовий клич.

– І що тепер? – спитав Ерагон, відвертаючись. – Ти вб'єш мене?

– Звісно, ні. Ти потрібен Галбаторіксу живий.

– Навіщо?

– А хіба ти не знаєш? – здивувався Мертаг. – Це все через Сапфіру. Дракон, що має вилупитись із яйця, яке береже Галбаторікс, буде самцем. Якщо Сапфіра матиме від нього дітей, то рід драконів поновиться. Як же ти не розумієш? Галбаторікс не збирається винищувати драконів, він, навпаки, хоче відновити традицію вершників та об'єднати Алагезію.

– Він? – перепитав юнак. – Той, хто знищив вершників?

– На те були певні причини, – ствердно кивнув Мертаг. – Вони були старими й зажерливими, от ельфи й скористалися їхнім марнославством, щоб підкорити людей. Їх слід було знищити, щоб розпочати все знову.

– То ця битва, яку ми бачимо, виходить, теж заради світлого майбутнього? – спитав Ерагон. – Твій Галбаторікс тільки те й робить, що бреше, вбиває й маніпулює людьми. І ти це чудово знаєш, тому що сам недавно тікав від нього. До речі, ще зовсім не пізно передумати, Мертагу. Ми з Арією могли б звільнити тебе від закляття Галбаторікса. Приєднуйся до нас, разом ми допоможемо варденам, здобувши славу, а не вічну ненависть людей.

– Ти не допоможеш, Ерагоне, – трохи помовчавши, відгукнувся вершник. – Ніхто, крім самого Галбаторікса, не звільнить нас від нашої присяги. Ми його раби… навіки.

– Тоді дозволь нам із Сапфірою тебе вбити, – несподівано мовив юнак.

– Навіщо, друже?

– По-перше, це звільнить тебе від контролю Галбаторікса, а по-друге, врятує життя сотень, якщо не тисяч людей. Хіба заради цього не варто пожертвувати собою?

– Можливо, ти б так і зробив, – скривився Мертаг. – Але мені миліше моє життя.

Скрушно похитавши головою, Ерагон зробив вигляд, що відповідь неабияк його засмутила, а сам миттю стрибнув на вершника, намагаючись вразити його мечем прямісінько в серце.

– Летта! – скрикнув той.

І юнак покотився по землі, заплутавшись у якомусь невидимому липкому павутинні. Коли ж Сапфіра, грізно загарчавши, стрибнула йому на допомогу, Мертаг різко змахнув рукою й зупинив її в повітрі. Здивований дракон так і завис у стрибку й лише розгублено закліпав очима.

«Він звичайна людина, але звідки в нього така сила? – здивувався Ерагон. – Навіть моя нова ельфійська сутність не в змозі протистояти його майстерності». Однак юнак усе-таки спробував завдати удару у відповідь.

– Бракка дуаніалі сем хуілдар Сапфіра ун ека! – пролунало закляття.

Мертаг тільки глузливо посміхнувся, спостерігаючи, як разом із магічним вигуком юнака покидає життєва сила. Той пробував опиратися ще й ще, подвоював зусилля, стискав зуби й напружував м'язи.

Минали хвилини, але Сапфіра нічим не могла йому допомогти.

Ще трохи, і закляття, здавалося б, мали подіяти, натомість в Ерагона лише затремтіли ноги, він похитнувся й насилу втримався, аби, не впасти.

Юнак перестав опиратись тільки тоді, коли ледь не втратив свідомість. Важко дихаючи, він спостерігав за своїм супротивником, геть не розуміючи, звідки в того стільки сил.

– Ти не можеш зрівнятись зі мною, – зітхнув Мертаг, приставивши меча до Ерагонового горла. – Ніхто, крім самого Галбаторікса, не може мені протистояти. То як, підемо назад до Урубейна?

– Відпусти мене, – раптом попрохав юнак.

– Чого ради? Ти ж намагався мене вбити!

– Ти зробив би те саме, опинившись на моєму місці. Краще згадай про нашу дружбу. Ми ж билися разом… Як ти міг забути? Зробивши те, що надумав, ти згинеш навіки.

– У мене був наказ схопити тебе й Сапфіру, – похитав головою Мертаг. – Проте… – сказав він, трохи подумавши, – якщо ми зустрінемось іще раз, я не буду такий милосердний.

– Ну що ж, ти робиш усе правильно, – сумно мовив Ерагон. – Не стану тобі перечити.

– І не треба. Але перед тим, як відпустити тебе… – Мертаг вихопив меча в закляклого Ерагона й забрав його магічний пояс. – Якщо вже я так схожий на батька, то мушу мати і його Зарок. Чи не так? А крім того, цей меч мав перейти від Морзана до мене, його старшого сина, а не до тебе, молодшого!

– Що? – пополотнів Ерагон.

– Саме так! – глузливо зареготав Мертаг. – Хіба я ніколи не казав тобі, ким була моя мати? А ти – ким була твоя? Селена, уявляєш? Вона наша мати, а Морзан – наш батько! Про це довідалися кляті Близнюки, коли копирсалися у твоїй голові. Як же Галбаторікс зрадів, дізнавшись про цю новину!

– Ти брешеш! – вигукнув Ерагон, не розуміючи, як Бром або Оромис могли таке від нього приховувати.

Утім, Анжела віщувала, що його зрадить хтось із рідні… Отже, вона мала рацію?

– Ми з тобою однакові, Ерагоне. Як дві краплі води. Хіба не так?

– Ти помиляєшся, – прохрипів Ерагон, борючись із закляттям. – Ми різні, бо в мене вже немає шраму.

– Як? – аж підскочив від подиву Мертаг, але швидко опанував себе. – Утім, байдуже. Я прийму батьківський спадок, брате. Прощавай!

Вдягнувши шолом, він виліз на свого дракона, й за мить обидва розчинились у задимлених небесах. Трохи перегодом закляття послабились, і Ерагон із Сапфірою змогли вільно рухатись.

«З тобою все гаразд, малий?» – спитав за якийсь час дракон.

«Так», – відгукнувся юнак, хоч вони й добре розуміли, що це неправда.

Глянувши на Палаючу рівнину, Ерагон побачив, що бій закінчився їхньою перемогою. Після смерті Близнюків гноми відтіснили ворога до річки. І попри те, що основні війська Імперії не постраждали, їхні сурмачі просурмили відступ. Другої спроби захопити Сурду не було. Імперія залишала по собі гору трупів і задимлене згарище покинутого табору.

Коли війська розійшлися, хмари хижого вороння вкрили долину чорним саваном.

Ерагон знеможено заплющив очі, з яких стікали сльози.

Так, вони виграли, але він програв.

ЗНОВУ РАЗОМ

Оминаючи загиблих у бою, Ерагон і Сапфіра повільно сунули випаленою рівниною. По дорозі їм траплялись ті, хто вижив. Ці воїни з безумними очима плентались кудись навмання через мертве поле бою. Дивлячись на них, Ерагон не відчував нічого, окрім гострого болю. Битва здавалась страшною й безглуздою, оскільки йшлося про інтереси кількох людей. Тисячі життів – ось якою була ціна політики двох держав.

Зітхнувши, Ерагон помітив глибоку рану на Сапфіриному хвості.

«Давай полікую», – озвався він.

«Не треба, – відказав дракон. – Краще спочатку подбай про тих, хто потребує допомоги більше за мене».

«Ти впевнена?»

«Так, малий».

Кивнувши, Ерагон мовчки почав лікувати магією поранених. Він сумлінно працював, не звертаючи уваги на те, кому саме допомагає: своїм чи чужим воїнам. Думками юнак був далеко звідси. З його голови ніяк не йшли Мертагові слова про їхню матір – Селену. Зрештою, усе сходилось. Селена покинула Карвахол двадцять років тому й повернулась на деякий час, щоб народити Ерагона. Відтоді її ніхто не бачив.

Подумки Ерагон знову й знову повертався в той час, коли вони з Мертагом уперше прибули до Фартхен Дура. Юнак розповідав, що його мати втекла від Морзана, доки той полював за Бромом, Джоудом і яйцем Сапфіри. «Схоже, мати злякалась, що чоловік гнівається на старшого сина, й утекла до Карвахола, аби захистити бодай молодшого», – розмірковував Ерагон.

Раніше юнак жив згадкою про те, як Селена ніжно про нього піклувалась, і не втрачав надії побачитись зі своїми батьками, гадаючи, що ті ще живі. А ось тепер усі його надії вмерли.

Сягнувши повноліття, Ерагон дедалі частіше питав себе про те, хто його батьки. Або чому мати полишила його на виховання дядькові Герроу та тітці Маріан. Але те, що він почув від Мертага, ніяк не вкладалося в його голові. Сплине немало часу, доки він зможе з цим змиритись.

Ерагон завжди думав, що зрадіє, коли дізнається, хто його батько. Тепер же, дізнавшись, був розчарований. Він уявляв його шляхетною людиною й навіть у найстрашніших мареннях не міг припустити, що його батько – вершник на ім'я Морзан.

Мрії обернулись на справжній жах.

«Мій батько – чудовисько! – нетямився юнак. – Мій батько той, хто зрадив вершників і продав їх Галбаторіксу».

Утім, згадавши, що в нього вже немає шраму на спині, Ерагон трохи заспокоївся. Це пробудило думку про те, що Морзан був лише причетний до його народження, але насправді не міг вважатися його батьком. Адже його виховав Герроу, й саме він навчив його жити чесно. За все хороше він міг подякувати тільки Герроу. Бром і Оромис теж були батьками Ерагона, але аж ніяк не вбивця Морзан. І Мертаг йому не брат! В Ерагона тільки один брат – Роран!

Здається, Ерагон розібрався в собі й зрозумів, хто був його справжньою сім'єю.

«Ти став мудріший», – сказала Сапфіра.

«Мудріший? – перепитав Ерагон. – Ні, я лише навчився думати. І цим я завдячую Оромису. Прикро, що Бром із самого початку не розповів мені про мою рідню. Схоже, він знав про моє походження і хотів доглянути в Карвахолі за сином ворога, доки ти ще не народилась. Він мав на це право, згоден… Адже хто я тепер?»

«Не забувай, що Бром завжди намагався нас захистити, – нагадав дракон. – Він загинув, рятуючи тебе від разаків».

«Я пам'ятаю. Гадаєш, він не сказав мені всієї правди, бо боявся, що я отримаю спадок Морзана, як Мертаг?»

«Звісно, ні», – не погодився дракон.

«Ти впевнена? – спитав Ерагон, повертаючи до тями бідолаху, якому стріла влучила в живіт. – Ні ж бо, Сапфіро, якщо ти вже почала, то, будь ласка, говори до кінця».

Дракон задер голову, немовби роздивляючись щось у небі, а насправді просто не хотів говорити.

– Води! – застогнав воїн. – Убивце Смерка, води!

– Я дам тобі напитись, коли залікую рану, гаразд?

– Обіцяєш, Убивце Тіні?

– Обіцяю.

З допомогою магії Ерагон витягнув стрілу, й рана на животі бідолахи загоїлась, а той, зі сльозами на очах, не міг повірити в диво.

– Убивце Смерка, ти… – пробелькотів воїн.

– Нічого не кажи, – посміхнувся юнак. – Краще попий, тепер можна.

Невдовзі Ерагон і Сапфіра знайшли траурне зібрання гномів, які оплакували Ротгара. Загиблий король у золотій кольчузі лежав на чотирьох щитах, а всі довкола рвали на собі волосся, кричали щось немилосердному небу й співали поховальних пісень.

– Стіджа унін моранр Ротгар Конунгр, – схиливши голову, пробелькотів Ерагон.

– Ти покарав боягуза, що вбив короля? – заливаючись слізьми, спитав Орик.

– Він утік.

– Барзулн! – вигукнув гном.

– Але присягаюсь землею Алагезії, що, бувши одним із Дургрімст Інгейтум, я помщуся за смерть Ротгара.

– Так, ти єдиний, крім ельфів, хто зможе покарати вбивцю, – мовив Орик. – Коли знайдеш його, Ерагоне, зітри на порох, вирви зуби й наповни жили розтопленим свинцем! Хай страждає за кожну хвилину життя Ротгара, яке він украв.

– Хіба це не була красива смерть? – спитав юнак. – Хіба король не хотів померти ось так, з мечем у руці?

– Він хотів померти в чесному поєдинку, друже, а не вражений магією чаклуна, – похнюпився гном. – Пам'ятаю, коли мої батьки померли від чуми, Ротгар не дав мені загинути. Він узяв мене до себе й зробив своїм спадкоємцем. Втратити його – неначе вдруге втратити родину.

– Я розумію, – сказав Ерагон.

– Знаю, що розумієш, – витер очі гном і махнув своїм воїнам. – Тепер нам треба переправити тіло Ротгара до Фартхен Дура, аби з почестями його поховати. Дургрімст Інгейтум запропонує нового грімстборітхн, це зроблять і тринадцять володарів кланів. Що буде далі, я не знаю. Скорше за все, ця трагедія призведе до розбрату між гномами.

– Не думай зараз про це, – поклав йому руку на плече Ерагон. – І знай, що я завжди готовий допомогти. Якщо хочеш, ходімо до мене й вип'ємо за упокій Ротгара.

– Було б непогано. Але не тепер. Ми маємо молити богів, щоб вони пустили Ротгара до царства тіней.

Залишивши Ерагона з драконом, гном повернувся до поминального зібрання, заголосивши разом з іншими воїнами.

«Ротгар був великим королем», – озвалась Сапфіра, коли вони рушили далі Палаючою рівниною.

«Так, і добрим гномом, – зітхнув Ерагон. – Нам треба знайти Арію й Насуаду. У мене вже не лишилося сил для лікування, але вони мають знати про Мертага».

«Гаразд, ходімо», – погодився дракон.

Невдовзі вони побачили Рорана, що повільно наближався до них з боку річки. Зупинившись перед Ерагоном, юнак деякий час пильно дивився йому в очі, немовби хотів щось сказати, а потім різко вдарив його кулаком у підборіддя.

Ерагон міг уникнути удару, але не став цього робити, лише трішки відхилився, щоб кузен не зламав собі руку.

– Гадаю, я заслужив це? – спитав він.

– Так, заслужив! – вигукнув Роран. – Тобі не здається, що нам треба поговорити?

– Прямо зараз?

– Я не можу чекати, зрозумій! Разаки схопили Катріну, й мені потрібна твоя допомога! Вона в них ще звідтоді, як ми покинули Карвахол!

«Он воно що, – промайнуло в Ерагоновій голові. – Тепер я розумію, чого Роран привів за собою ціле селище».

– Зараз я мушу дещо зробити, – озвався він до Рорана. – А потім ми обов'язково поговоримо, гаразд? Ти можеш піти зі мною.

– Звісно, піду.

Прямуючи всіяним тілами полем, Ерагон крадькома позирав на кузена.

– Я повсякчас сумував за тобою, – нарешті озвався він.

– А це Сапфіра? – кивнувши, перевів той розмову в інше річище. – Джоуд казав, що саме так звуть твого дракона.

– Так, і вона каже, що рада бачити бодай когось із мого роду.

– То вона ще й говорить! – вигукнув Роран. «А що таке? – спитав дракон через Ерагона. – Ти гадав, я німа, як печерна ящірка?»

– Пробачте, – закліпав очима юнак. – Я не знав, що дракони такі розумні. Спершу разаки й чаклуни, потім гноми, тепер вершники й дракони, що вміють говорити. Схоже, весь світ з'їхав з глузду.

– Вочевидь, ти маєш рацію, – посміхнувся йому Ерагон.

– А як же той вершник, з яким ти бився? Ти поранив його? Через це він і втік?

– Потерпи трохи й згодом про все дізнаєшся.

Знайшовши шатер Насуади, Ерагон і Роран повагом увійшли досередини. Сапфіра й собі допитливо просунула голову у вхідний отвір. Сидячи на столі, дівчина про щось говорила з Арією. Ельфійка, присвічуючи собі свічкою, лікувала їй рану на стегні, а служниця тим часом знімала з Насуади обладунки.

– Де ви були? – кинулись дівчина на шию Ерагонові. – Ми гадали, що ви загинули.

– Ні, все гаразд, – ніяково озвався юнак.

– Свічка горить, – сухо нагадала Арія.

– Ми не бачили вас звідтоді, як ви приземлились на галявину біля річки, – мовила Насуада, повертаючись на лікування до столу. – Коли червоний дракон відлетів, а ви не з'явились, Арія спробувала догукатись до вас, але не змогла… Ми навіть збирались послати по вас ціле військо на чолі з Ду Врангр Гата.

– Вибачте, я просто не хотів нікого турбувати, – вклонився Ерагон. – Я був дуже стомлений після бою й забув зняти захист зі свідомості. До речі, знайомтеся – це мій кузен Роран.

Роран вклонився.

– Для мене це велика честь, – сказала Насуада.

– Для мене також, – буркнула Арія.

Потім Ерагон розповів, що Роран привів на допомогу варденам ціле селище й убив підступних Близнюків.

– Ми в боргу перед вами, Роране, – звела брови Насуада. – Хтозна, якої б іще шкоди встигли завдати Близнюки, доки Ерагон чи Арія їх не помітили. Ви допомогли здобути нам перемогу, тож я про це не забуду. Зараз у нас обмаль провіанту, але ваші селяни отримають усе, що забажають.

– Дякую, леді Насуадо, – вклонився Роран.

– Якби не купа справ, я б залюбки послухала про ваші пригоди на шляху з Карвахола до Сурди, – мовила дівчина. – Гадаю, було б дуже цікаво.

– Звісно, леді Насуадо, перегодом я про все вам розповім.

– Ви можете йти, – кивнула вона неуважно.

– Будь ласка, – сказав Ерагон, – дозвольте Рорану залишитись. Він також мусить знати про те, що сталося.

– Добре, якщо ти так хочеш, – погодилась Насуада. – Але що саме сталося? І хто той невідомий вершник?

Аби Роран зрозумів, що й до чого, юнак почав розповідь з історії про три останні драконячі яйця, з яких уже вилупилось два дракони, а також про Морзана й Мертага, а вже потім – про бій із вершником.

– І коли він ось так повернув меча, – пояснив Ерагон, – мені здалося, що ми вже десь бились. Кинувшись до нього й зірвавши шолом, я побачив…

– Невже Мертага? – тихо спитала Насуада. – Угледівши Близнюків, ми подумали, що він також міг вижити під Фартхен Дуром.

Кивнувши, Ерагон розповів про зраду Близнюків, їхній союз із ургалами й викрадення Мертага.

– Шкода, що все так обернулось, – мовила дівчина. – Мертаг сподобався мені в Тронжхеймі, тож я дуже хотіла, щоб він був на нашому боці. Дякую, що помстився за мого батька.

«Батьки, матері, брати, кузени, – подумки дратувався Ерагон. – Усе зводиться до родинних стосунків».

Зітхнувши, він вирішив розповісти все до кінця – про втечу Мертага й про таємницю свого народження.

– Не може бути, – прошепотіла Насуада.

Але найбільше Ерагона вразив кузен. Той ледь спромігся приховати на обличчі відразу.

– Можливо, Мертаг збрехав? – спитала Арія.

– Не думаю. Він був щирий зі мною.

– Ну що ж, – знизала плечима ельфійка після тривалої мовчанки. – Гадаю, про це більше ніхто не має знати. Вардени й так пригнічені появою нового Вершника. Вони геть розгубляться, дізнавшись, що Мертаг, якому вони довіряли, служить Галбаторіксу, а Убивця Смерка на додачу ще й його рідний брат. Словом, з нами ніхто не захоче мати справу. Навіть король Орин.

– Так, я цілком згодна з тобою, – кивнула Насуада. – А появи нового Вершника нам слід було чекати, адже Галбаторікс мав для нього яйце дракона. Схоже, тепер нам буде ще скрутніше. Ерагоне, ти зміг би перемогти Мертага з допомогою ельфійських чаклунів?

– Можливо. Але він не такий дурний, щоб битися з усіма одночасно.

– Зрозуміло, – сказала дівчина по тому, як усі безуспішно намагались вигадати бодай якісь варіанти захисту. – Ми надто стомлені битвою, й нам треба відпочити, а завтра повернемось до нашої розмови.

Коли Ерагон розвернувся, щоб піти, Арія несподівано глянула йому в очі:

– Не переймайся дуже… Ти не такий, як твій батько й брат. І ти не маєш відповідати за їхні ганебні вчинки.

– Так, – погодилась Насуада. – Не думай, що ми перестанемо тебе любити. У тебе добре серце, Ерагоне, й ім'я твого батька жодним чином на це не вплине.

– Дякую вам, – розчулено мовив юнак.

Вийшовши із шатра, він наскочив на Рорана, котрий замислено споглядав задимлений обрій.

– Тепер ти все знаєш, – зітхнув юнак, зупинившись поруч.

– Що ж поробиш, це голос крові, – знизав плечима кузен.

– Не кажи так! – гаркнув Ерагон. – Ніколи не кажи так!

– Гаразд, вибач мені, – скоса зиркнув Роран. – Виявляється, Насуада зовсім не така, як я собі її уявляв.

– Ти, певно, гадав, що побачиш грізну царицю? Ні, таким був її батько, Аджихад. Утім, вона теж непогано керує варденами.

– А шкіра в неї фарбована?

– Ні, це природний колір.

З острахом позираючи на Сапфіру, до них почали наближатись селяни з Карвахола.

– Хорсте! – загукав Ерагон, коли старий підійшов. – Як же я радий тебе бачити!

– Чорт забирай, Ерагоне! – здивовано скрикнув коваль. – Ти так змінився звідтоді, як поїхав!

– Себто звідтоді, як утік? – посміхнувся юнак.

Земляки боязко розглядали Ерагона, а той із жалем помітив, що далекі мандри й поневіряння по чужих землях неабияк змінили людей. Не знати чого, юнак почувався ніяково серед колишніх односельців, і це його засмутило.

– Ти вже знаєш про Брома? – запитав він у Джоуда, щоб хоч якось відволіктися від сумних думок.

– Так, Аджихад устиг мені дещо розповісти, але я хотів би почути про це ще й від тебе.

– Як випаде нагода, ми обов'язково про все поговоримо, – кивнув Ерагон.

Потому Джоуд уклонився й сказав Сапфірі:

– Я все життя мріяв про те, щоб побачити дракона, а сьогодні побачив аж двох. Виходить, мені пощастило? Утім, ви саме той дракон, з яким я хотів познайомитись.

Вигнувши шию, Сапфіра торкнулась Джоудового чола, і той аж підскочив від несподіванки.

«Подякуй йому за те, що врятував мене від Галбаторікса, – попрохав Ерагона дракон. – Він був другом Брома, отже, – він і наш друг».

– Атра естерні оно тхелдуін, Сапфіро Б'яртскулар, – несподівано озвався старий прадавньою мовою, коли юнак переказав йому слова дракона.

– Куди ти подівся? – спитав тим часом коваль у Рорана. – Після того, як ти вбив тих двох чаклунів, ми скрізь тебе шукали.

– Тепер це не грає жодної ролі, – мовив юнак. – Повертайтесь на корабель і покличте всіх на берег. Вардени дають нам притулок, і ми нарешті зможемо нормально виспатись, без цієї триклятої морської хитавиці.

Селяни радісно загукали, а Ерагон зацікавлено спостерігав, як вправно Роран віддає накази.

– Виходить, вони довіряють тобі, – сказав він, коли ті пішли. – Навіть Хорст тебе слухається. Тепер ти відповідаєш за весь Карвахол?

– Так, відповідаю.

Оглянувши табір, брати знайшли намет, який вардени поставили для Ерагона. Сапфіра, ясна річ, навіть не намагалася залізти всередину й вляглася на вулиці, збираючись цілу ніч вартувати.

«Коли відновлю свої сили, то відразу ж залікую твої рани», – пообіцяв дракону юнак.

«Гаразд, не переймайся дуже. І не засиджуйтесь до пізньої ночі!» – сказав дракон у відповідь.

У наметі Ерагон засвітив ліхтар, і вони з Рораном сіли одне навпроти одного, довгий час споглядаючи мовчки вогонь усередині ліхтаря.

– Розкажи, як помер мій батько, – нарешті озвався Роран.

– Наш батько, – уточнив юнак, помітивши, як кузен посуворішав. – Я маю таке саме право називати його батьком, як і ти. Гадаю, ти згоден зі мною?

– Гаразд, нехай. То як він помер?

Цю історію Ерагон переповідав уже безліч разів, але тепер розказав її й спробував пояснити, чого все вийшло саме так.

– Я був неправий, коли ховав від вас із батьком Сапфіру, – закінчив юнак. – Я просто боявся, що ви захочете вбити дракона, й не усвідомлював тієї великої небезпеки, на яку всіх нас наражало його перебування в Карвахолі. Потому, як Герроу помер, я вирішив утекти, щоб вистежити разаків. Я зробив це ще й тому, що, шукаючи мене, в селище могли прийти воїни. Можливо, у Паланкарську долину завітав би навіть сам Галбаторікс. Так, я винен у смерті батька. Але я не хотів, щоб хтось через мене постраждав. Я робив усе, що міг, Роране.

– Ну, а все інше? Вершник на ім'я Бром, порятунок Арії в Джиліді, вбивство Смерка? Усе це було?

– Так, було, – зітхнув Ерагон, коротко переказавши події минулих днів, включно зі своїм вишколом в ельфів.

Похнюпившись, Роран мовчки втупився в підлогу й намагався не дивитися на брата. Здавалося, він не міг повірити в усе почуте.

– Так, ти помилявся, – нарешті мовив він. – Але не більше, ніж я сам. Герроу помер через твої витівки з драконом, але звідтоді, як я посварився з Імперією, теж загинуло багато людей. Ми однаково винні, брате.

– Саме так, – зворушено мовив молодший, і вони міцно обнялися.

Утерши мокрі очі, Ерагон невдовзі пожартував:

– Галбаторіксу доведеться здатись, якщо вже ми знову разом! Хіба проти нас хтось устоїть? А тепер розкажи, як схопили Катріну.

Роран миттю насупився й почав монотонно розповідати про захист та занепад Карвахола, а також про перехід Хребта, пригоди в Тейрмі та мандрівку по морю.

– Мій брате, ти значно сильніший за мене, – сказав Ерагон, дослухавши. – Я б не зміг зробити й половини того, що вдалося зробити тобі. Так, я вмію битися, але не вмію переконувати людей…

– У мене не було вибору, – зніяковів Роран. – Коли вони схопили Катріну, я мав за будь-яку ціну вирватись із пастки й не потрапити в полон до Галбаторікса. Бо хто б тоді врятував дівчину? Розумієш, я брехав, знущався й убивав, щоб досягти мети й дістатись до варденів. А зараз, коли селяни в безпеці, я мушу врятувати Катріну, якщо вона ще жива. Ти допоможеш мені?

Замислившись, Ерагон понишпорив рукою у своїй похідній торбі й витяг звідти пляшку з чарівним напоєм, який йому подарував Оромис. Зробивши кілька ковтків, він хлюпнув рідини в миску, промовив закляття й погукав Рорана.

За мить на поверхні з'явилось зображення Катріни. Дівчина лежала, прикута до ліжка, а її волосся спадало на плечі.

– Вона жива! – аж підскочив Роран, але Ерагон не зміг довго втримувати образ.

– Так, – втомлено сказав він. – Катріна жива. Її тримають у Хелгрінді, лігві разаків. Я піду з тобою, брате, й допоможу її визволити. А потім ми знищимо те кубло, помстившись за батька.

Кінець другої книги

Продовження в останній частині трилогії «Спадок».