Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц)

РАНИ З МИНУЛОГО

Упродовж трьох з половиною днів жителі Карвахола жваво обговорювали останній напад і трагічну смерть маленького Ельмунда, а також радились про вихід із жахливої ситуації. Запеклі суперечки точилися в кожному будинку. Через зайве чи необережне слово друзі повставали проти друзів, чоловіки – проти дружин, діти – проти батьків, але за якийсь час усі знову збиралися разом, щоб продовжити обговорення.

Дехто вважав, що Карвахол приречений, тож треба вбити решту вояків. Інші закидали їм, що варто здатися на милість короля, навіть якщо це й означатиме Роранову смерть і рабство для всіх мешканців селища. Але залишалися й ті, хто не корився і з люттю накидався на слабкодухих. Ну й багато хто топив свої страхи в пивному кухлі, куди ж без цього.

Разаки, очевидно, зрозуміли, що з такою кількістю втрат їм не здолати Карвахол, тому відступили, розставивши варту по всій Паланкарській долині. Самі ж вони причаїлися десь неподалік і чекали слушного часу.

– Якщо хочете знати, то вони, здається, чекають підкріплення із Сеунона або Джиліда, – сказав Лоринг на зборах.

Роран, вислуховуючи це та ще багато чого іншого, залишався при власній думці й мовчки відкидав запропоновані плани дій. Усі вони були ризикованими й непевними.

Роран ще й досі не сказав Слоунові про те, що вони з Катріною заручені. Він знав, як нерозумно відкладати цю розмову, але боявся реакції м'ясника, коли той довідається, що Роран і Катріна порушили звичай, а отже, принизили його, Слоуна. Крім того, залишалося ще багато роботи, яка відволікала увагу, тож юнак переконував себе, що зміцнення оборони селища було зараз куди важливіше.

Зібрати людей виявилося легше, ніж Роран собі думав. Після останньої битви селяни згодилися слухатись його – це були ті, хто не звинувачував хлопця у всіх своїх негараздах. Він був зворушений такою повагою, аж доки не зрозумів, що все це тільки через страх, викликаний його вбивствами. Селяни нарекли його Роран Міцний Молот.

Це прізвисько йому подобалося.

Під вечір Роран, стомлено спершись об стіну й заплющивши очі, підслухав розмову, що точилася при свічках у будинку Хорста. Кісельт саме говорив про справи з харчами в Карвахолі.

– Звісно, поки що ми не помремо з голоду, – зітхав він, – але якщо незабаром не зможемо дістатися наших полів, то нам краще самим перерізати собі горлянки. Це буде найлегше.

– Яка гидота! – сплюнув Хорст.

– Гидота чи ні, – озвалась Гертруда, – але я сумніваюся в можливості вибратися звідси. Ми перевершували вояків кількісно, коли вони прибули. Потім вони втратили одинадцять чоловік, а ми втратили дванадцять… Зараз я доглядаю ще за дев'ятьма пораненими. А що буде, як тих потвор з'явиться вдесятеро більше?

– Тоді ми залишимо добру пам'ять нашим нащадкам, – пожартував коваль. Гертруда тільки сумно похитала головою.

– А я скажу, що зараз наша черга нападати, поки нас більше! – грюкнув Лоринг кулаком по столу. – Усе, що нам треба, – це купка людей, щити й списи, і ми знищимо їх! Це можна зробити вже зараз!

Роран неспокійно заворушився. Він чув це й раніше, але зараз пропозиція Лоринга викликала в нього неабияке збудження. Утім, обговорення так і не дало жодних наслідків чи якихось нових ідей, крім закидів Тейна щодо балакучості Джедрика, які викликали мало не бійку між селянами.

Нарешті, коли всі вгомонилися, Роран, накульгуючи, підійшов до столу.

– Я мушу вам дещо сказати, – зітхнувши, мовив він.

Присутні враз замовкли і з тривогою глянули на парубка.

– Поза всяким сумнівом, нерішучість для нас рівнозначна смерті, – почав Роран. – Утім, я не знаю, чи нападати нам, а чи тікати звідси якнайдалі.

– Куди? – буркнув Кісельт.

– Але я знаю одне, – вів далі юнак. – Наші діти, наші матері й наші старі мають бути захищені. Разаки відрізали нас від Коулі й решти ферм. Проте ми знаходимося в найвигіднішому в усій Алагезії становищі, бо неподалік Хребет, де можна заховатися.

Роран аж скривився, коли шквал розгніваних голосів упав на нього. А найгучнішим був голос Слоуна, який щосили вигукував:

– Та я краще повішуся, ніж піду в ці прокляті гори!

– Роране! – мовив Хорст, перекриваючи шум. – Кому як не тобі знати, що на Хребті надто небезпечно? Адже саме звідти Ерагон притягнув той клятий камінь, який накликав на нас біду. У горах холодно, там повно вовків та ведмедів! Нащо нам туди йти?

– Щоб Катріна була в безпеці! – хотів був вигукнути Роран, але замість цього сказав: – Тому, що разаки ніколи не насміляться піти на Хребет, хай там скільки війська в них буде. Галбаторікс, який свого часу зазнав там поразки, ніколи їм цього не дозволить.

– Це було дуже давно, – засумнівався Мори.

– Давно? – обурився Роран. – Але ж згадки про це й досі лякають людей! До того ж, ми маємо стежку біля водоспаду Ігуальда. Усе, що нам треба, так це відіслати туди старих і дітей. Там вони будуть у безпеці. Якщо ж Карвахолу судилося впасти, тоді вони зачекають, поки військо піде, і сховаються в Терінсфорді.

– Це надто небезпечно, – пробурчав Слоун. – Холод, дикі звірі… Тільки божевільний згодиться послати туди свою родину.

Від Слоунових слів Роран примовк. Він знав, що той люто ненавидить Хребет, оскільки його дружина зірвалася там зі скелі, але сподівався, що бажання захистити Катріну наразі переважить. Утім, Роран знав також те, що варто спробувати переконати і Слоуна, і решту селян.

– Усе не так погано, – заспокійливо мовив юнак. – Сніг уже зійшов з вершин, тож на Хребті зараз не холодніше, ніж будь-де. І я сумніваюся, що вовки та ведмеді нападатимуть на великий гурт людей.

– Ти нічого не знайдеш на Хребті, окрім хіба що смерті, – уперто мотнув головою Слоун.

Інші, здавалося, були з ним згодні. Але це тільки зміцнило рішучість Рорана. Адже Катріна загине, якщо не вдасться переконати селян! Хлопець пильно глянув на громаду, шукаючи підтримки хоч у когось.

– Делвіне, – нарешті мовив він. – Я знаю, що з мого боку жорстоко так казати, але твій Ельмунд сьогодні був би живий, якби не залишився в Карвахолі. Хіба не так? Тож зараз ти маєш можливість врятувати дітей інших людей!

Ніхто не відповів на палкий заклик хлопця.

– А як щодо тебе, Бірджит! – не здавався Роран. – Ти хочеш, щоб Нолфаврел розділив долю свого батька? Він мусить піти звідси! Невже ти не бачиш, що це єдиний шлях для його порятунку?

Хоч як Роран намагався стримуватись, сльози хлинули з його очей.

– Це ж заради ваших дітей! – у розпачі заволав він.

Присутні понуро мовчали, а перегодом озвався Делвін.

– Я ніколи не піду з Карвахола, поки вбивці мого сина залишатимуться тут, – з притиском сказав він. – Але ти, Роране, маєш слушність: дітей треба рятувати.

– Те саме я казала ще від самого початку, – гукнула Тара.

– Роран правий, – і собі погодився Бальдор. – Ми не повинні ціпеніти тут зі страху. Більшість із нас хоч раз бували в горах. Нічого страшного там нема.

– Я теж уважаю, що Роран має рацію, – підтвердила Бірджит.

– Я б не став цього робити, але з огляду на обставини… – знехотя мовив Хорст. – Словом, не думаю, що ми маємо інший вибір.

За хвилину й решта присутніх таки пристали на Роранову пропозицію.

– Дурниці! – раптом вибухнув Слоун, гнівно тицяючи пальцем у юнака. – Де набратися харчів, щоб перечекати в горах? Вони ж не зможуть стільки дотягти! А як вони там зігріються? Вогнище ж побачать знизу! То як же, Роране? Як не від голоду, то від холоду вони все одно загинуть!

– Якщо ми допоможемо, вони матимуть їжу, – розвів руками Роран. – А з вогнищем теж не біда, бо можна зайти вглиб лісу.

– Усе це відмовки! – аж нетямився м'ясник.

– А що ти пропонуєш? – спитав тоді юнак.

– Що завгодно, тільки не це!

– І що ж, наприклад?

– Не знаю! – визвірився Слоун. – Але твоє рішення не годиться!

– Тобі не обов'язково брати в цьому участь, – закинув Хорст.

– А я й не збираюсь, – озвався м'ясник. – Робіть що хочете, але ніхто з моєї родини не піде на Хребет, поки я живий. – Він схопився за шапку й пішов, злостиво глипнувши на Рорана.

«Отже, – міркував хлопець, – через свою впертість Слоун ставить під удар Катріну. Значить, варто вирішувати самому».

– То як, шановні? – озвався Хорст до присутніх. – Треба обговорити Роранову пропозицію.

Роран переконався, що досяг своєї мети, і потайки вислизнув з їдальні. Накульгуючи, він простував темним селом у пошуках Слоуна, поки не помітив його біля одного з багать. Хлопець, пригнувшись, подався до будинку м'ясника в надії зустрітися з Катріною.

Дівчина саме готувала вечерю, коли він увійшов.

– Роране! – здивувалась вона. – Чому ти тут? Ти розказав про нас батькові?

– Ні, – узяв її за руку хлопець. – Було не до того. Я хочу тебе про щось попросити. Отже, слухай. Ми вирішили відправити дітей і старих на Хребет, і я хочу, щоб ти приєдналась до них.

Вражена Катріна вирвала руку й відвернулася до груби, втупившись у тліюче вугілля.

– Батько заборонив мені ходити туди, де загинула моя мама, – озвалась вона. – Ферма Ельбема – це найближче, де я була за останні десять років. – Вона затремтіла й мовила далі: – Як ти міг подумати, що я наважусь покинути тебе й батька? Це ж мій дім, розумієш? І чому я мушу йти, коли Елейн, Тара й Бірджит залишаються?

– Катріно, будь ласка, – обережно поклав їй руки на плечі юнак. – Разаки тут через мене, тому я не дозволю, щоб ти постраждала. Поки ти в небезпеці, я не можу захищати селище.

– Хто ж поважатиме мене після втечі? Це ж боягузтво! – гордо мовила дівчина. – Мені буде соромно перед жінками Карвахола! Як я зможу називатися твоєю дружиною?

– Боягузтво? – перепитав Роран. – Нема ніякого боягузтва в тому, щоб захищати дітей на Хребті. Коли щось трапиться, це потребуватиме більшої мужності, ніж оборона селища.

– За що це мені? – у відчаї прошепотіла Катріна, схопившись за голову. – Парубок, який прагне бути моїм чоловіком, не хоче бачити мене поруч!

– Це неправда! – заперечив Роран.

– Ні, правда! – пролунало у відповідь. – А якщо тебе вб'ють, поки я буду далеко?

– Не говори так…

– Ні, я скажу! – нетямилась дівчина. – У Карвахолі ми маємо хоч якусь надію вистояти, а в горах я помру від туги за тобою!

– Заради нашої любові я прошу тебе піти, – мовив розчулений юнак. – Я знаю, як тобі важко… це найбільша жертва з твого боку… Але я прошу тебе!

Катріна здригнулась, зчепивши руки.

– Якщо я зроблю це, – сказала вона тремтячим голосом, – ти обіцяєш, що більше ніколи не проситимеш мене про таке. Пообіцяй, що, коли ми навіть зіткнемося із самим Галбаторіксом і один із нас зможе врятуватися, ти не попросиш мене піти.

– Я не можу цього обіцяти, – розгубився Роран.

– Тоді як ти можеш просити мене про те, чого сам ніколи не зробиш! – скрикнула Катріна. – Це моя ціна, і ніщо на світі не змусить мене поступитися! Ані золото, ані діаманти, ані красиві слова, розумієш? Якщо тобі замало такої жертви, тоді, Роране Міцний Молоте, можеш забиратися собі геть!

– Добре, – схилив голову юнак, не в змозі терпіти далі. – Я обіцяю.

Катріна кивнула й опустилася на стілець. Сльози скрапували їй на рукав. Тихим голосом вона сказала:

– Батько прокляне мене, якщо я піду.

– Як ти йому скажеш?

– А я не казатиму! – кинула вона зухвало. – Він ніколи не дозволить мені піти на Хребет, але мусить поважати моє рішення. Так чи так, він не шукатиме мене в горах, бо не наважиться піднятися на Хребет. Він просто побоїться.

– Але ще більше він боятиметься втратити тебе.

– Подивимось, – зітхнула Катріна. – Гадаю, коли ми повернемось, ти вже сповістиш його про наші заручини?

Роран змусив себе кивнути, згоджуючись, хоч сам подумав про малоймовірність такого щастя.

РАНИ СЬОГОДЕННЯ

Прокинувшись уранці, Роран якийсь час міркував, як його бути далі. За хвилину він скотився з ліжка, одягнувся й рушив на кухню, де схопив кусень хліба із сиром і вийшов на ґанок, щоб попоїсти й насолодитися сходом сонця.

Його спокій був порушений біганиною дітлахів, які гралися в піжмурки і за якими слідкували збентежені батьки. Тоді юнак знову повернувся на кухню, де вже зібралася родина Хорста.

– Доброго ранку, хлопче, – привіталася Елейн, визираючи з вікна. – Здається, знову буде дощ.

– Тим краще, – заявив Хорст. – Він допоможе нам сховатися, поки ми будемо сходити на гору Нарнмор.

– Нам? – перепитав Роран, сідаючи за стіл поруч із Альбричем, – який протирав сонні очі.

– Слоун таки мав рацію, – пояснив старий. – Нам треба самим затягти нагору харчі й решту всього, інакше запасів не вистачить.

– Але ж тут залишаться чоловіки, щоб захищати Карвахол?

– Звичайно.

Коли всі поснідали, Роран допоміг Бальдору й Альбричу згорнути їжу, ковдри й усе необхідне в три великих вузли, які вони закинули за спину й потягли на край селища. Дорогою вони зустріли трьох братів, Дармена, Ларна й Намунда, так само нав'ючених припасами.

Неподалік поралися селяни, збираючи дітей і старих у дальню дорогу. Кілька родин запропонували своїх віслюків, щоб довезти речі й молодших дітей. Тварини тривожно скрикували, додаючи ґвалту до загальної метушні.

Роран скинув свою ношу на землю й оглянув юрбу. Він помітив Сварта, найстаршого в Карвахолі чолов'ягу, який сидів на оберемку з лахами, дражнячи малечу кінчиком сивої бороди. Також тут був Нолфаврел, біля якого стояли Бірджит, Фельда, Нолла, Калита й багато інших стурбованих від'їздом матерів. Була й Катріна, яка, зв'язуючи тюки, всміхнулася парубкові.

Здавалось, ніхто не керував цим юрмищем, тож Роран заходився наводити порядок, дбаючи про пакування харчів та решти подорожніх речей. Він виявив, що не вистачає бурдюків для води, але коли попросив принести ще, то отримав на тринадцять штук більше, ніж було треба. Так у клопотах і минув ранок.

Обговорюючи з Лорингом питання про запасне взуття, Роран помітив Слоуна, який стовбичив неподалік. М'ясник дивився на суцільний шарварок і презирливо копилив губи. Враз його зневага змінилася на гнів, коли старий побачив серед подорожніх свою Катріну. Хлопець кинувся було до дівчини, але Слоун випередив його.

– Хто це тебе напоумив? – загорлав м'ясник, учепившись у доньчину торбу.

Белькочучи щось про дітей, Катріна намагалась вирватися, але марно. Її волосся розметалося, а обличчя аж палало від сорому.

Розлючений Роран накинувся на Слоуна й вирвав з його рук нещасну дівчину.

– Зупинись! – гукнув він, відштовхуючи старого. – Це я намовив її піти в гори!

– Ти не маєш на те ніякого права! – гаркнув м'ясник.

– Маю! – заперечив хлопець і, обернувшись до закляклих з подиву присутніх, сказав: – Ми з Катріною заручені, і я не дозволю такого поводження з моєю майбутньою дружиною!

Подив і невимовний біль відбилися на обличчі Слоуна. Правду кажучи, Роранові стало навіть шкода старого. Утім, як виявилось, даремно.

– Ти, підступний боягузе! – прохрипів м'ясник. – Як же ти смієш дивитися мені в очі після того, як потайки гуляв з моєю дочкою? Я довірявся тобі, а ти ошукав мене, пограбував мій дім, мою честь, щойно я відвернувся!

– Я хотів зробити все, як слід, – виправдовувався Роран, – але не так сталося, як гадалося. Повір, я не хотів образити тебе! Тому навіть тепер, коли все пішло не так, я прошу твого благословення!

– Та я радше віддам дочку за брудну свиню, ніж за тебе! – вигукнув Слоун. – Ти не маєш свого господарства, не маєш родини! Хто ти взагалі такий? Тобі не бути з Катріною, і вона ніколи не піде на Хребет!

Слоун рушив був до Катріни, але юнак тут-таки ступив йому назустріч, щосили стискаючи кулаки.

– Йди-но сюди, дочко! – зблиснув очима м'ясник.

Роран відступив від старого, чекаючи осторонь. Дівчина зробила крок уперед, потім зупинилася, у розпачі схопившись за голову.

– Катріно! – з острахом гукнув Слоун.

– Катріно! – ледь чутно прошепотів юнак.

Почувши Рорана, дівчина нарешті-таки зважилась. Вона гордовито випросталась:

– Вибач, батьку, але я таки піду заміж за Рорана. – І підійшла до свого обранця.

Бідолашний Слоун смертельно зблід і до крові закусив губу.

– Ти не залишиш мене! Ти моя донька! – кинувся він до Катріни, але Роран перехопив його, штурхнувши на землю.

Повільно підвівшись, старий обтрусився й похитав головою.

– Так завжди буває, – стиха мовив він до Катріни. – Найближчі люди завдають тобі найбільшого болю. Але ти, зміюко, не отримаєш ані приданого, ані спадщини. – Гірко схлипнувши, Слоун повернувся й поплентався до своєї крамниці.

Катріна притулилася до Рорана, а той розчулено обняв її рукою. Вони так і стояли, тим часом люди довкола висловлювали співчуття, давали всілякі поради, вітали й засуджували. Незважаючи на галас і метушню, Роран не бачив нікого, окрім жінки, яку він обнімав і яка обнімала його.

Покректуючи, до молодят продерлася й вагітна Елейн.

– Ох, бідолашна! – вигукнула вона й пригорнула Катріну до себе. – Це правда, що ви заручені?

Катріна кивнула й усміхнулася, а потім несподівано заридала, тулячись до Елейн.

– Усе буде гаразд, – намагалась заспокоїти її жінка. – Усе буде гаразд, чуєш? – Нарешті вона визирнула з-за Катріниного плеча й гукнула Роранові, що відведе дівчину до хати.

– Я теж піду, – озвався юнак.

– Ні-ні, не треба, – зупинила його Елейн. – Їй потрібен час, щоб заспокоїтись, а ти маєш роботу. Хочеш моєї поради?

Роран мовки кивнув.

– До вечора дай їй спокій, хлопче. Обіцяю, що вона оклигає до того часу. А до решти вона приєднається вже завтра. – Не чекаючи відповіді, Елейн повела за собою дівчину, а Роран залишився на самоті, почуваючись геть розгубленим.

– Що ж ми наробили? – вжахнувся він. Юнак уже шкодував, що раніше не розповів Слоунові про заручини й про те, як хоче захистити Катріну від Імперії. Тепер, коли хлопець виявився винний у тому, що дівчину вигнав її власний батько, він мусив гідно подбати про свою наречену. Наприклад, обов'язково одружитися з нею. Узагалі ж, усе вийшло так безглуздо! Роран зітхнув, до болю стискаючи кулаки.

– Як ти? – запитав, підходячи, Бальдор.

– Зовсім не так, як хотів би, – гірко всміхнувся хлопець. – Слоун божеволіє, коли чує про Хребет.

– І про Катріну, – додав його приятель.

– Так, і про неї теж, – згодився Роран, побачивши, як до них прямує Лоринг.

– Ну ти й заварив кашу! – буркнув швець. – Але нехай вам обом щастить!

– Було б непогано, якби нам усім пощастило, – похмуро кинув Тейн, проходячи повз них.

– Іди собі, злюко! – беззлобно відгукнувся Лоринг. – Слухай, Роране, я живу тут уже багато років і з досвіду знаю, що нехай усе воно трапиться зараз, аніж за кращих часів.

Бальдор із розумінням кивнув.

– Чому? – запитав Роран.

– Хіба ж не ясно? – усміхнувся швець. – За інших умов про вас пліткувало б ціле село. А нині їм просто ніколи молоти язиком, розумієш?

– Краще б уже пліткували, – спохмурнів юнак, – аніж оце так, як тепер.

– Це всіх нас стосується, – удавано зажурився Лоринг і підморгнув. – Але ж не забувай про вигоду, про молоду дружиноньку! Бачу, ти зашарівся?

Роран тільки гмукнув у відповідь і заходився збирати розкидані Катрінині лахи. Кожен із сусідів, проходячи повз хлопця, кидав йому слівце підтримки або докору.

– Нічого, тримайся, – примовляв сам до себе бідолашний юнак. – Ще й не таке попереду буде.

Хоч похід на Хребет затримався через сварку, свідками якої стало все село, незабаром валка подорожніх поволі рушила стежиною вгору. Це був крутий підйом, який долали потроху, зважаючи на дітей та важку поклажу.

Роран просувався за Калитою, дружиною Тейна, і п'ятьма її дітлахами. Він не сперечався, а тільки важко припадав на ушкоджену ногу, обмірковуючи нещодавні події. Він усе ще був перейнятий сваркою із Слоуном. «Принаймні, – заспокоював себе хлопець, – Катріна не залишиться в Карвахолі». Десь у глибині душі Роран був переконаний, що Карвахол усе ж таки буде зруйновано. Це було неминуче. Зітхнувши, він зупинився перепочити й притулився до стовбура, милуючись величним пейзажем Паланкарської долини. Юнак спробував розгледіти табір разаків, який знаходився десь поблизу річки Анори, але так і не зміг.

Роран почув шум водоспаду Ігуальда задовго до того, як усі побачили його. Той постав перед ними, схожий на гігантську сніжну гриву, яка, пінячись і гнучись од вітру, стрімко спадала з вершини Нарнмора.

Проминувши сланцевий уступ, де річка відривалася від землі, Роран роззирнувся й виявив, що перші з подорожніх уже почали розбивати табір. Ліс задзвенів від вигуків і дитячого лементу.

Скинувши наплічника, Роран відв'язав сокиру й заходився вирубувати кущі разом з рештою чоловіків. Коли вони закінчили, то взялися за дерева, нарубавши кілків для огорожі табору. Запах соснової смоли сповнив повітря. Роран працював швидко, друзки так і летіли довкруж.

Коли укріплення було зведено, облаштували й сам табір із сімнадцятьох наметів та чотирьох похідних кухонь. Але йти назад ніхто не хотів, так само, як і залишатися тут.

Роран оглянув усю малечу й старих, і в нього защеміло серце.

– Чи протримаються вони тут? – думав він. – Старі знають, як битися з ведмедями, та чи знадобляться їхні знання цій слабосилій малечі? Але тут він помітив, як блищать очі в жінок, і зрозумів, що ті подужають усе: і дітей годувати, і боротися з дикими звірами.

– Можливо, – усміхнувся юнак, – іще не все втрачено.

Він підійшов до Нолфаврела, який самотньо сидів на колоді, задивившись на Паланкарську долину.

– Ви вже йдете? – спитав малий, і Роран кивнув у відповідь. – Але ти ж зробиш усе, щоб розбити разаків і помститися за мого батька, так? Я б зробив, якби мама не наказала захищати братів і сестер.

– Я принесу тобі їхні голови, – пообіцяв парубок.

– Оце добре! – вигукнув Нолфаврел.

– Слухай, – озвався до нього Роран. – Ти тут єдиний, якщо не вважати мене, хто вбив людину. Звісно, це не означає, що ми кращі або гірші за решту, але тепер я вірю: ти зумієш захистити людей. Коли Катріна прийде сюди, ти подбаєш про неї?

– Я буду охороняти її, куди б вона не пішла! – випнувши груди, вигукнув хлопчак. – Але ж мені ще треба…

– Так, я знаю, – озвався Роран. – Ти дбаєш і про свою родину. Утім, Катріна зможе залишитися в наметі з твоїми братами й сестрами.

– Так, – усміхнувся Нолфаврел. – Гадаю, так буде добре. Можеш покластися на мене.

– Дякую! – ляснув парубок малого вояка по плечу. Він міг би попросити й старших людей, але ті були надто заклопотані власними справами, щоб опікуватися ще й Катріною. Міркуючи над цим, Роран навіть не помітив, як підійшла Бірджит.

– Уже час повертатися, – мовила вона, а потім рушила до свого сина, обняла його й приєдналася до гурту селян, які йшли назад до Карвахола. Услід їм зажурено дивилися мешканці новопосталого лісового табору.