Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 37 страниц)

ВТЕЧА

Після того як утікачі добре обміркували план дій, приставши на всі пропозиції Джоуда, Роран послав Нолфаврела до «Зеленого каштана» по Гертруду з Манделом, оскільки Джоуд запропонував оселитись у нього.

– А тепер, якщо дозволите, – звівся старий, – я мушу про все розповісти своїй дружині й спитатися в неї згоди на переїзд до Сурди. Ви можете обрати собі кімнати на другому поверсі, а Рольф погукає вас тоді, коли буде готова вечеря.

– Навіщо розповідати все тій язикатій бабі? – засумнівався Лоринг.

– Гадаю, це нас не обходить, – знизав плечима Роран. – Але навряд чи він заспокоїться, доки все їй не розкаже.

Замість того, щоб іти до себе в кімнату, юнак подався прогулятись маєтком, маючи на меті обміркувати розмову з Джоудом. Спинившись біля вікна галереї, він глянув на подвір'я.

– Ти ненавидиш його? – пролунало в юнака за спиною.

Роран озирнувся й помітив неподалік Бірджит.

– Кого? – перепитав він, добре знаючи відповідь.

– Ерагона. Ти ненавидиш його?

– Не знаю, – глянув на небо юнак. – Здавалося б, я мав ненавидіти малого через смерть батька, але ж він так само частина моєї родини, і тому я його люблю… Утім, якби я міг визволити без його допомоги Катріну, я б навряд чи мав з ним якісь справи.

– Так само і в мене, Міцний Молоте, – мовила жінка. – Хоч я маю тебе ненавидіти.

– Виходить, ми тісно зв'язані? – похмуро всміхнувся Роран. – Тому ти допоможеш мені знайти Ерагона, аби помститись разакам за смерть свого чоловіка.

– А потім помщуся тобі.

– Авжеж, – відмахнувся юнак.

Повертаючись до своєї кімнати, він зупинився біля їдальні, звідки долинали чиїсь голоси. Зацікавлений юнак припав до шпарини у дверях і побачив Джоуда з дружиною.

– Якщо все, про що ти говориш, правда, хіба тобі вільно мені довіряти? – кричала жінка.

– Так, не вільно, – скривився Джоуд.

– Але ж ти просиш, щоб я пішла з тобою?

– Ти ж сама нещодавно покинула родину й подалася зі мною в мандри. Ти благала мене викрасти тебе з Тейрма.

– Так, було колись, – сумно відповіла дружина. – Я вже гадала, що ти забув про свій меч і про свої бойові шрами.

– Ні, не забув, – м'яко мовив Джоуд. – І тому я завинив перед тобою, Гелено. Але я й досі тебе кохаю і хочу, щоб ти була в безпеці. Якщо я залишусь, твоїй родині буде непереливки. Тож маєш вирішити – або ти повертаєшся до батька, або їдеш зі мною. У будь-якому разі я благаю: дай мені шанс, і ми забудемо про наші нещастя в цьому місті. Давай почнемо все спочатку в Сурді!

– Той юнак, що був тут, він справді вершник? – трохи помовчавши, спитала Гелена.

– Справді. Настав час великих перемін, люба. Вардени піднялися, гноми піднялися й навіть ельфи виступлять проти Імперії. Попереду війна, і якщо нам пощастить, то Галбаторікса буде повержено.

– Отже, для варденів ти важлива особа?

– Вони пам'ятають про мою допомогу із Сапфіриним яйцем, – сказав Джоуд.

– І ти матимеш якусь посаду, прибувши до Сурди? – перепитала Гелена.

– Думаю, так, – сказав він і пригорнув до себе дружину.

– Джоуде, Джоуде, що ти зі мною робиш? – похитала головою вона. – Навіть не знаю, що тобі відповісти.

– Але ж ти подумаєш про це? – з надією спитав торговець.

– Звісно, подумаю.

Тихесенько відійшовши від дверей, Роран поплентався до себе в кімнату, згадуючи Катріну. Серце йому боліло від розпуки.

За вечерею юнак помітив, що Гелена весь час зацікавлено на нього зиркає, певно, порівнюючи з Ерагоном.

Після вечері Роран покликав Мандела на розмову.

– Щось сталося, пане? – захвилювався той, коли вони вийшли надвір.

– Я хотів поговорити з тобою сам на сам.

– Про що?

Роран замислено провів пальцями по лезу свого молота. Він почувався десь так, як почувався перед тим Герроу, коли вчив його жити. «Одне покоління поступається місцем іншому», – промайнуло в його голові.

– Кажуть, ти зв'язався з матросами під час подорожі?

– А хіба вони наші вороги? – здивувався Мандел.

– Віднедавна – для нас усі вороги, – різко мовив Роран. – Кловіс з командою можуть зрадити нас, але це не хвилює мене так, як те, що ти дуже часто засиджуєшся в їхній компанії.

Мандел почервонів, але не знав, що відповісти.

– Що для нас найголовніше, Манделе?

– Захистити наші родини.

– Правильно, – кивнув Роран. – А ще?

– Я не знаю, – знітився юнак.

– Допомагати одне одному, зрозуміло? Це єдиний спосіб вижити, і я був дуже засмучений, коли дізнався, що ти граєш на харчі з моряками, зневажаючи своїх односельців. Ти міг би ходити на полювання, а не грати в кості чи кидати ножа. Після смерті батька ти маєш подбати про матір і малих. Адже ти їхня єдина надія! Розумієш?

– Так, пане, – тихо мовив юнак.

– Гадаю, це більше не повториться?

– Ніколи, обіцяю.

– Гаразд, – усміхнувся Роран. – Але покликав я тебе не лише для того, щоб насварити. Ти надійна людина, тож маю до тебе важливу справу.

– Слухаю, пане! – радісно вигукнув Мандел.

– Завтра вранці ти мусиш повернутись до табору й дещо переказати Хорсту. Джоуд уважає, що навколо повно шпигунів, які стежать за його будинком, тож зважай на це, друже. Коли вийдеш із міста, обов'язково роззирнися, чи не йде, бува, хтось за тобою, а коли буде потреба, то вбий переслідувача. Як знайдеш Хорста, перекажи йому, що…

І юнак пошепки розповів малому свій план.

– А якщо Кловіс буде проти? – геть сполотнівши, спитав Мандел.

– Тоді ми зламаємо штурвали на всіх баржах, – сказав Роран. – Звісно, це не дуже чемно з нашого боку, але буде куди гірше, коли Кловіс дістанеться до Тейрма раніше.

– Я подбаю, щоб цього не сталося, – пообіцяв юнак.

– Гаразд.

Задоволений, що все вдалося вирішити так просто, Роран рушив до оселі, аби побажати господарям добраніч.

Наступного дня ніхто з утікачів, окрім Мандела, не потикався до міста, готуючи зброю та обмірковуючи план дій. Іноді вони бачили Гелену, яка бігала з кімнати в кімнату, часом на очі з'являвся улесливий Рольф, але Джоуда ніде не було видно. Той подався до міста, аби зустрітися з вірними йому людьми й набрати команду.

Повернувшись, старий сказав Рорану:

– Ми можемо розраховувати ще на п'ятьох чоловіків. Сподіваюсь, цього буде досить.

Увесь вечір Джоуд просидів у своєму кабінеті, наводячи лад у ділових паперах.

Іще перед заходом сонця Роран, Лоринг, Бірджит, Гертруда та Нолфаврел, закутавшись у довгі плащі, аби ніхто не бачив їхніх облич, зібрались під брамою маєтку. Джоуд мав на боці рапіру, що доповнювала образ старого лицаря.

– Усі готові? – спитав він, засвічуючи ліхтаря.

Утікачі кивнули, і Джоуд прочинив двері, пропускаючи їх на вулицю. Ідучи, він сумно озирнувся, сподіваючись побачити Гелену, але її не було.

– Що зроблено, те зроблено, – підбадьорив його Роран.

– Знаю, – озвався торговець, замикаючи браму.

Утікачі поспішили перетнути вечірнє місто, намагаючись залишатися непоміченими. Одного разу вони почули кроки на даху будинку.

– Місто збудоване так, – пояснив Джоуд, – що злодії можуть безкарно ходити горищами.

Вони сповільнили ходу, діставшись східних воріт Тейрма. Ті вели до гавані й тому зачинялись щоночі тільки на чотири години, щоб не зупиняти рух товарів. Дехто, попри пізній час, уже проходив крізь браму.

Незважаючи на те що вони були готові до будь-яких несподіванок, Роран усе одно занервував, коли вартові зупинили їх, щоб спитатися про мету візиту до міста. Він облизав спраглі губи й спробував заспокоїтись, доки воїн вивчав папери, які дав йому Джоуд.

– Можете проходити, – буркнув за мить воїн.

– Добре, що він не вміє читати, – полегшено зітхнув торговець, коли вони вже були далеченько.

На причалі втікачі дочекались похмурих і мовчазних людей Джоуда. Їхні руки вкривали шрами, а волосся кожного було зібране у хвостики. Рорану сподобались ці зарізяки, але їм чогось не сподобалась Бірджит.

– Ти не сказав, що з ними буде жінка, – озвався до Джоуда один із прибульців. – Я не збираюсь вирушати в дорогу з якоюсь сільською шльондрою, що плутатиметься під ногами.

– Не смій так казати про неї, – процідив крізь зуби Нолфаврел.

– І її недомірка я теж не потерплю, – додав здоровань.

– Бірджит билась із разаками, – пояснив Джоуд. – А її син убив воїна Галбаторікса. Ти можеш цим похвалитись, Утхаре?

– Так усе одно не піде, – озвався другий чолов'яга. – Жінки нічого не вміють, від них тільки неприємності. Пані взагалі не має…

Тієї ж миті, не давши йому договорити, Бірджит зробила те, що не личило робити пані. Вона блискавично вдарила Утхара ногою в пах, а другому чолов'язі приставила до горлянки ножа. Потримавши бідолаху якусь мить, вона відпустила його, а Утхар лежав у неї під ногами, сиплячи прокльони.

– Може, ще хтось проти? – спитала Бірджит.

Мандел із роззявленим ротом не міг відірвати від матері очей.

«Добре, що вони не помітили Гертруду», – вдягнув капюшона Роран, ховаючи посмішку.

– То ви принесли те, що я просив? – спитав Джоуд, коли ніхто з моряків не наважився сказати щось розлюченій жінці.

Кожен із них дістав з-під бушлата кийок і кілька мотків мотузки.

Озброївшись, гурт вирушив до «Крила дракона», намагаючись пересуватися непомітно. Коли всі дісталися прибережних будівель, Джоуд згасив ліхтаря.

– Пам'ятайте, – прошепотів він, – найголовніше для нас – не здіймати галасу.

– Двоє вгорі, а двоє внизу, чи не так? – перепитав Роран.

– Авжеж, – озвався Утхар.

Обидва скинули одяг і, залишившись у самих штанях, похапали кийки з мотузкою й побігли до берега.

– Як я ненавиджу ці пізні купання, – тихо пробурчав Утхар, поринаючи в крижану воду.

– Ти вже робив це раніше?

– Зараз роблю вчетверте, – відказав здоровань. – Давай рухайся, бо змерзнеш.

Чіпляючись за слизькі стовпи прибережного настилу, вони допливли до пірса, де стояв їхній корабель.

– Я до якоря по правому борту, – прошепотів Утхар.

Роран кивнув і подався до лівого. Вчепившись у якірний ланцюг, він затис кийок зубами й почав чекати.

За кілька хвилин, десь у себе над головою, Роран почув ходу Бірджит. Вона щось спитала у вартових, аби відволікти їхню увагу.

«Пора!» – смикнувся юнак і поліз нагору по якірному ланцюгу. Сягнувши борту, він легко застрибнув на палубу, де його вже чекав захеканий Утхар.

З кийками в руках вони рушили на корму, де двоє вартових, перехилившись через борт, гомоніли про щось із Бірджит. Оглушивши їх несподіваними ударами, вони подали знак, і невдовзі команда втікачів уже підіймалася на борт.

– Зв'яжи їх і запхай кожному в рота кляп, – наказав Роран розгубленому Нолфаврелу, кивнувши на непритомних вартових.

Геть усі, крім Гертруди, спустилися в трюм, аби знешкодити решту команди. Внизу вони знайшли стюарда, кока та його помічника й швидко всіх зв'язали. Бірджит, до слова, впоралась аж із двома бідолахами.

– Нам треба поквапитись, Роране! – гукнув Джоуд, коли полонених витягли на палубу – Утхар буде капітаном на «Крилі дракона», тож слухайтесь його!

Дві наступні години втікачі готувались до відплиття. Моряки Джоуда займались вітрилами, а Роран з односельцями звільняв трюм від завантаженої туди вовни.

– Хтось іде! – несподівано пролунало попередження, тож усі попадали на палубу, ховаючись за бортом. Лише Джоуд із Утхаром продовжували вдавати вартових. На щастя, це була Гелена.

Дружина Джоуда вдяглася в простеньку сукню, її волосся ховалося під хустиною, а за плечем висіла торба. Вона мовчки кинула її до каюти й стала поруч зі своїм щасливим чоловіком.

У небі над далеким Хребтом лише починало розвиднюватись, а моряки вже помітили на березі гурт селян. Треба було поспішати. Роран глянув на довгу валку втікачів, тішачись тим, що з Тейрма їх не видно, бо берег був усуціль забудований складами.

– Покваптесь! – гукнув Джоуд морякам.

Виконуючи наказ Утхара, вони принесли цілі оберемки стріл і діжку зі смолою, в яку опускали вістря кожної стріли, а потім заряджали ними арбалети.

Селяни на березі були вже зовсім недалеко, коли з міського муру їх помітила варта й почала бити на сполох.

– Запалюйте! – гукнув Джоуд.

Моряки кинулись виконувати наказ, і за мить дюжина вогненних стріл полетіла вбік берегових будівель.

– Заряджай! – наказав Утхар.

І вогненні комети знову зі свистом помчали на берег. Невдовзі полум'я охопило всі будівлі, й міській варті годі було дістатися до «Крила дракона». Роран радів з того, що через дим їх не бачитимуть лучники, але кілька стріл усе-таки дістали корабель.

– Мерщій! – гукнув селянам Утхар, і ті безладно кинулись по берегу, оминаючи палаючий пірс й ухиляючись від стріл. Нарешті втікачі добігли до корабля й почали здиратися на борт, загрожуючи перекинути судно. Бірджит та Гертруда заходилися ділити натовп на невеличкі групи, рівномірно заповнюючи корабельні трюми й каюти. А ті, кому бракувало місця знизу, залишились на палубі, прикриваючись щитами.

Аж раптом до селян звернувся Роран. Ті притьмом зібрались довкола свого ватажка, чекаючи на його накази. Юнак з радістю помітив серед них Мандела й кивнув йому на знак привітання.

– Гей, Бондене! – загорлав Утхар. – Розжени цих селюків по місцях, аби вони не юрмилися на палубі. Піднімаймо якір, усі на весла!

Роран кинувся розподіляти людей уздовж борту, а потім допоміг Джоуду з Геленою випхати полонену команду на пірс.

Після того як було піднято якір й відкинуто східці, барабан почав вибивати розмірений ритм для веслярів. Перевантажене «Крило дракона» повільно розвернулось і, набираючи швидкість, рушило у відкрите море.

Роран стояв із Джоудом на кормі, й обидва ще довго спостерігали за вогненним пеклом, що поглинуло узбережжя Тейрма. Пробиваючись крізь димову завісу, сонце здавалося кривавим жовтогарячим диском.

«Скількох я вбив тепер?» – подумав юнак.

– Це завдасть шкоди багатьом невинним людям, – немовби читаючи його думки, сказав Джоуд.

– А ви хотіли б потрапити до в'язниці лорда Рістхарта? – спитав Роран. – Не думаю, що буде багато постраждалих. Принаймні Імперія не погрожує їм смертю, як усім нам.

– Не треба читати мені лекцій, – зупинив його старий. – Я знаю все, що ти скажеш. Ми зробили те, що мали зробити. Тільки не проси, аби я виправдовував ті страждання, що їх ми завдали іншим людям, рятуючи свої життя.

* * *

До полудня гребці втомилися, й на «Крилі дракона» підняли вітрила. Попри те, що корабель був перевантажений, північний вітер швидко погнав його до Сурди. З харчами було скрутно, і їх доводилось ділити на велику кількість голодних селян. До того ж, існувала небезпека виникнення хвороб, оскільки в трюмах і каютах було затісно.

Тим часом Утхар розповів селянам правила поведінки на кораблі, і вони взялися за роботу. Дехто порався біля поранених, дехто почав розпаковувати свій нехитрий крам і підшуковувати місце для спання на палубі. Також слід було обрати тих, хто допомагав би на судні, порядкуючи на камбузі або ж займаючись іншими корабельними справами під командуванням Утхара.

Щойно Роран допоміг Елейн почепити гамак, як його затягло у вир суперечки між Одель, її родиною та Фревіном, що покинув команду Торсона, аби лишитися з дівчиною. Молодята хотіли побратися, але батьки Одель були проти цього, оскільки моряк не мав ані родини, ані грошей, щоб утримувати їхню дочку. Роран натомість уважав, що закоханим краще бути разом, оскільки на кораблі їх годі розлучити. Але батьки Одель не хотіли про це навіть чути.

– І що накажете робити? – у розпачі спитав Роран. – Ви ж не замкнете її в трюмі, щоб вона не бачилась із Фревіном!

– Разак! – несподівано закричав вартовий.

Не зволікаючи жодної секунди, юнак вихопив з-за пояса молот, розвернувся й поліз по драбині на капітанський місток. Там на нього чекав Хорст, показуючи в небо рукою.

Справді, верхи на своєму жахливому коні під хмарами ширяв разак. Несподівано його крилате створіння видало страшенний крик, і до Рорана долинуло разакове шипіння:

– Ти не втечеш!

Юнак у розпачі глянув на корабельну катапульту, з якої годі було поцілити зловісного прибульця.

– Хтось має лук? – з надією гукнув він до переляканих селян.

– Так! – озвався Бальдор. Присівши навпочіпки, юнак напнув тятиву, тим часом як юрба на палубі оточила його щільним колом, аби разак нічого не помітив.

– Чому ж він не нападає? – стривожено буркнув Хорст.

– Можливо, видався надто ясний день, – припустив Джоуд. – Адже разаки зазвичай полюють уночі.

– Ні, не тому, – пояснила Гертруда. – Думаю, вони бояться океану.

– Бояться океану? – з недовірою посміхнувся коваль.

– Глянь на тих потвор, вони навіть не наближаються до води!

«Та й справді, – замислився Рораи. – Це можна використати проти них!»

– Готово! – нарешті озвався Бальдор.

Юрба на палубі швидко розійшлася, і юнак, звівшись на ноги, випустив у небо стрілу.

Це був влучний постріл, хоч разак і намагався триматися на безпечній відстані. Стріла поцілила його крилатого коня в правий бік, і тварюка скрикнула так голосно, що з корабельних ілюмінаторів аж посипалося скло. Роран й усі присутні позатуляли долонями вуха. Потвора тим часом долетіла до берега й гепнулася десь за кам'янистими пагорбами.

– Ти що, убив його? – спитав блідий Джоуд.

– Навряд, – скривився Бальдор. – Хіба що поранив.

– Але влучив непогано, – задоволено крекнув Лоринг. – Удруге вони вже не посміють поткнутися до нас серед білого дня.

– Рано радієш, – мовив Роран. – Це ще не перемога, друже.

– Чому? – здивувався Хорст.

– Тепер Імперії добре відомо, де ми перебуваємо.

Усі на палубі принишкли, вдумуючись у страшні слова.

ДИТЯЧА ЗАБАВКА

– А це, – сказала Тріанна, – останній зразок, який ми розробили.

Насуада скинула з чаклунки чорну вуаль і торкнулася тканини рукою. Жодна людина не змогла б сплести краще. Дівчина радісно оглянула купу пакунків на своєму столі, в яких були зразки, розроблені Ду Врангр Гата.

– Ти добре попрацювала, – сказала вона, – краще, ніж я сподівалась. Перекажи своїм чаклунам, що я задоволена їхньою роботою. І це дуже багато важить для варденів.

– Я перекажу ваші слова, леді Насуадо, – вклонилась Тріанна.

Галас за дверима не дав Насуаді відповісти. Залунали приглушені вигуки, брязкіт металу й звук тіл, які падали. Насуада відразу ж позадкувала вглиб кімнати, оголивши свій кинджал.

– Тікайте! – гукнула чаклунка, збираючись затримати нападників магією. – Мерщій, до службового виходу!

Та не встигла дівчина зробити жодного кроку, як двері розчахнулися й до кімнати, вдарившись об стіну, влетіло якесь в'юнке створіння, що кинулось їй у ноги. Падаючи, Насуада встигла побачити, як слідом за ним увірвалися охоронці й учепилися в нападника. За мить до дівчини вже посміхалась Елва, пручаючись у міцних руках охоронців.

– Що ти собі дозволяєш?! – підводячись, обурено вигукнула Насуада.

– Нехай твоя чаклунка перевірить стіну, о дочко Аджихада, і переконається, чи мала я рацію, – продовжуючи пручатись, озвалась мала бешкетниця.

Насуада кивнула Тріанні, й та оглянула стіну, помітивши металевий дротик, що застряг у ній.

– Звідки це тут узялося? – зблідла дівчина.

– Гадаю, звідти, – показала чаклунка на прочинене вікно.

– А що ти про це думаєш, Елво?

– Це був убивця, – набурмосилась та.

– І хто його підіслав?

– Галбаторікс надихнув його своєю чорною магією, – впадаючи в транс, мовила Елва. – Ця людина ненавидить тебе, вона приходила до тебе, збираючись убити, але я їй перешкодила. А тепер поквапся, бо вбивця зупинився в готелі на вулиці Фейн. Він мешкає в останній кімнаті на останньому поверсі. Мерщій, бо він утече!

– Перекажи Джормандеру про все, що сталося! – гукнула Насуада до Тріанни. – Візьми найкращих чарівників і схопи цю людину! А якщо не зможеш, то вбий!

Після того як чаклунка пішла, Насуада глянула на своїх охоронців і помітила рани на їхніх ногах. Елва добряче попрацювала, намагаючись прорватися до своєї господині.

– Сходіть до лікаря, – стомлено мовила вона. – Хай полікує те, що наробила ця блаженна.

– Ні, леді, – озвався начальник варти. – Ми залишимося тут, доки не переконаємось, що ви в безпеці.

– Ну що ж, робіть, як знаєте.

Вартові забарикадували вікна, через що в кімнаті стало задушно, й подалися оглядати решту покоїв.

«І що б же було з варденами, якби я загинула? – думала Насуада, спостерігаючи за діями охоронців. – Хто б став на моє місце? Я ж не зробила нічого, аби вберегти їх у разі своєї смерті! Ні, я не дозволю запанувати хаосу, якщо вже таке станеться!» Покинувши сумні думки, вона помітила в кімнаті блаженну.

– Я в тебе в боргу, Елво, – посміхнулась вона до неї.

– Зараз і завжди, – незворушно мовила та.

– Вибач, що я не попередила варту, щоб вона пускала тебе до мене, – знічено мовила Насуада.

– А мала б, – дорікнула дівчинка.

– Як ти змогла втекти зі своєї кімнати?

– Задля цього я розповіла своїй опікунці Греті все, що вона хотіла почути.

– Тільки й того? – посміхнулась Насуада.

– Вона й так була на сьомому небі від щастя.

– Ну, а як там Анжела?

– Вона поїхала ще вранці.

– Нехай там як, – зітхнула Насуада, – знай, я дуже вдячна тобі за порятунок. Проси за це, що хочеш.

– У тебе є щось попоїсти? – роззирнулась по кімнаті Елва. – Я дуже зголодніла.