Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 37 страниц)

ПРАВДА МІЖ ДРУЗЯМИ

Отримавши згоду Насуади, вся рада старійшин аж засяяла, задоволена з того, що їхній план усе ж таки спрацював.

– Так, ми наполягаємо, – додав Джормандер, – бо це робиться задля твого добра й для добра варденів.

Решта старійшин сумлінно закивали своїми мудрими головами, на що Насуада тільки сумно посміхнулась. Сабрі кинула гнівний погляд на Ерагона, немовби докоряючи йому за те, що він не приєднався до загальної ухвали.

Під час усього цього дійства Ерагон пильно спостерігав за Арією, намагаючись помітити бодай якусь реакцію на новини, що їх ельфійці розповіла Сапфіра, або ж на рішення ради. Але дівчина залишалася геть незворушною.

– Вона поговорить із нами після засідання, – заспокоїв юнака дракон.

Ерагон навіть не встиг відповісти, коли Фальберд звернувся до Арії.

– А ельфи погоджуються з нашим рішенням? – запопадливо спитав він.

Дівчина так пильно глянула на вельможу, що той аж зіщулився під її поглядом, і мовила:

– Я не можу відповісти за свою королеву, але не бачу тут нічого протиправного. Я теж благословляю Насуаду.

– Як вона може так казати, знаючи те, про що ми їй розповіли! – обурився Ерагон. – Ні, нас таки загнали в глухий кут…

Схоже було на те, що рішення Арії неабияк втішило раду. Насуада подякувала ельфійці й спитала Джормандера:

– Від мене сьогодні ще щось потрібно?.. Я дуже стомлена…

– Ні-ні, – враз схаменувся Джормандер, – ми самі все приготуємо до похорону. Обіцяю, що тебе більше не турбуватимуть.

– Дякую, – кивнула дівчина. – А тепер чи не могли б усі покинути залу? На правах спадкоємиці я б хотіла на самоті обміркувати деякі справи.

Ерагонові здалося, що Умерт був незадоволений таким швидким розпуском ради, проте Фальберд махнув рукою, заспокоюючи обуреного вельможу, й мовив, схиляючись у поклоні:

– Авжеж, звичайно! Якщо знадобиться наша допомога, ми завжди поруч.

Набундючені члени ради повільно поплентались із зали, плутаючись у своєму пишному вбранні й киваючи на прощання новій обраниці.

– Ерагоне, чи не міг би ти залишитись? – раптом спитала Насуада.

Юнак із готовністю присів на свій стілець, не звертаючи уваги на насторожені погляди вельмож. Фальберд перемінився на лиці й хотів був затриматись у дверях, але все-таки знехотя покинув залу. Арія виходила останньою. Перед тим як зачинити двері, вона глянула на Ерагона, давши зрозуміти, що їй усе відомо про підступний план ради.

Насуада сиділа впівоберта до Ерагона із Сапфірою.

– От ми й зустрілися знову, вершнику, – мовила вона тихо. – Бачу, ти не привітав мене. Я чимось тебе скривдила?

– Ні, Насуадо, – заперечив юнак. – Я не став тебе вітати, бо не хотів поводитись, як дурень. Здається, тобі зараз зовсім не до привітань. – Раптом він згадав, що їх можуть підслуховувати, тож заговорив прадавньою мовою. – Атра носу вайсе вардо фра ельд хорніа, – тихо мовив Ерагон, даючи зрозуміти дівчині, що так буде безпечніше.

– Дякую, – посміхнулась Насуада, збагнувши, що завдяки закляттю їх ніхто не почує.

За Ерагоновим стільцем затупцяла Сапфіра. Вона обережно обійшла стіл і зупинилася перед Насуадою. Дракон несподівано схилив свою величезну голову так, щоб його погляд міг зустрітися з поглядом дівчини. Якийсь час Сапфіра зазирала в обличчя Насуади, потім м'яко зітхнула й, випроставшись, озвалась до Ерагона:

– Скажи їй, що я глибоко співчуваю, а також сподіваюсь, що вона добре послужить варденам, яким зараз так потрібен надійний ватажок.

Хлопець сумлінно переказав побажання Сапфіри, додавши від себе оповідь про останні хвилини Аджихада та його передсмертні слова.

– Він наказав мені, щоб я не дав варденам занепасти, – сумно мовив Ерагон. – Арія була свідком. І хоч нам достеменно невідомо, що саме твій батько мав на увазі, я завжди захищатиму народ варденів. Не думай, будь ласка, що я хочу відібрати в тебе владу.

– Утім, влада буде не зовсім моя, хіба не так? – зауважила Насуада. Її колишня стриманість кудись випарувалась, натомість з'явився спокій і впевненість майбутньої володарки. – Я знаю, чому тебе викликали до мого приходу і на що сподівається рада. Невже ти гадаєш, що я ніколи не думала про таку розв'язку? Ні-ні. Я чудово знала, що можна чекати від цих підступних старійшин, тому завжди була готова очолити варденів, якщо виникне така потреба.

– То ти не дозволиш їм маніпулювати собою? – спитав Ерагон.

– Звісно ж, ні. Але зберігай у таємниці останні слова Аджихада, гаразд? Буде недобре, якщо народ подумає, що він мав на увазі саме тебе, а я забрала в тебе владу… – дівчина на мить замислилась. – Я спробую гідно завершити справу мого батька, нехай навіть це коштуватиме мені життя. І ти маєш це знати, вершнику. Я зроблю все, що він замислив. Я вірю, що Імперія невдовзі буде знищена, що Галбаторікса скинуть із трону, а до влади прийде законний уряд.

Коли дівчина закінчила, по її щоці пробігла сльоза. Ерагон дивився на Насуаду й думав про те, як їй зараз важко і яку треба мати силу волі, щоб гідно витримати всі випробування долі.

– А як же я, Насуадо? – нарешті спитав він. – Що мені робити в цьому місті?

Дівчина пильно глянула Ерагонові прямісінько в очі.

– Ти вільний робити все, що побажаєш. І члени ради не зможуть контролювати тебе. Адже ти герой для варденів і гномів! Навіть ельфи привітають тебе з перемогою над Смерком, коли про це дізнаються. І якби ти виступив проти мене або проти ради, усім нам довелося б поступитися, бо люди підтримують тільки тебе. Зараз ти – найвпливовіша особа серед нас. Але якщо тебе влаштовує моя влада, я продовжу справу, що її розпочав Аджихад. А ти, відповідно, поїдеш разом із Арією до ельфів на військовий вишкіл, а потім повернешся до варденів.

«Чому вона така відверта з нами? – раптом засумнівався Ерагон. – Може, мені слід відхилити вимоги ради?»

«Ні, надто пізно, адже ти погодився на її владу, – подумки підказала Сапфіра. – А відверта вона тому, що твоє закляття дозволило їй не ховатись від тутешніх шпигунів. А можливо, вона теж хоче завоювати нашу довіру».

«Як ти гадаєш, їй можна довіряти? – спитав юнак, у якого несподівано виникла одна цікава ідея. – Це дуже важливо».

«Так, – погодився дракон. – Вона була цілком щирою».

Ерагон швидко переказав свій план Сапфірі, й вона миттю його схвалила. Потім юнак підійшов до Насуади, на ходу виймаючи меча. Дівчина злякано потяглась була рукою до свого вбрання, намацуючи сховану зброю, але Ерагон уже зупинився й став на одне коліно.

– Насуадо, – заспокійливо мовив юнак, простягуючи Зарок дівчині, – ми пробули тут із Сапфірою зовсім недовго. Але за цей час ми встигли вшанувати Аджихада, а тепер схиляємось перед тобою. Ти боролася під прапором Фартхен Дура навіть тоді, коли всі інші втекли, включно з двома членами ради, і говорила з нами відверто, а не дурила нас. Тому я присягаю своїм мечем на вірність тобі!

Ерагон виголосив свою промову, чудово розуміючи, що ніколи б не зробив цього до битви. І тільки побачивши, стільки людей загинуло поруч із ним, юнак зважився на цей крок. Протистояння Імперії вже не було його особистою справою – тепер він робив це задля варденів і задля всіх людей, які перебували під владою Галбаторікса. Немає жодного значення, як довго триватиме це протистояння, він готовий битися до останньої краплі крові! І найкраще для нього зараз – вірою й правдою служити цій дівчині.

Звісно, і він, і Сапфіра дуже ризикували, присягаючи на вірність Насуаді. Адже раді було відомо тільки те, що він погодився присягнути варденам. Але кому саме – цього він не казав. До того ж, не було жодної гарантії, що Насуада зможе впоратись із владарюванням.

– Ну що ж, – вирішив Ерагон, – краще присягнути чесному дурню, аніж брехливому розумнику!

Насуада була неабияк здивована палкою промовою Ерагона. Вона обережно торкнулась його меча й прикипіла поглядом до темно-червоного клинка. Потім, узявши до рук зброю, торкнулася нею голови хлопця.

– Я приймаю твою присягу, вершнику, – урочисто мовила дівчина. – Але ти мусиш усвідомити весь тягар обов'язків, які береш на себе. Тож устань, мій васале, і візьми свого меча.

Ерагон підкорився:

– Тепер я зізнаюсь тобі як своїй королеві… Знай, що рада примусила мене присягнути на вірність варденам. Тільки так ми із Сапфірою могли їх обдурити.

– Ну що ж, це навіть добре, – несподівано посміхнулась Насуада. – Бачу, ти швидко опанував правила тутешньої придворної гри. Але чи згодишся ти привселюдно присягнути на вірність мені?

– Звісно, – кивнув юнак.

– Гадаю, це заспокоїть раду, – замислилась дівчина. – А тепер залиш мене. Мені треба багато чого зробити. До того ж, я мушу підготуватися до похорону… Та пам'ятай, Ерагоне, що зобов'язання, які ми взяли на себе, поєднують нас. Я відповідатиму за тебе тільки тоді, коли ти вірно мені служитимеш. Дивися, не зрадь мене!

– Я тебе не зраджу, – вклонився юнак.

Насуада трохи помовчала, а потім зазирнула йому в очі й лагідно додала:

– Прийми й ти мої найщиріші співчуття, Ерагоне. Я чудово розумію, що, не тільки мене, а й інших людей спіткають гіркі втрати. Я втратила батька, а ти – свого найліпшого та найвідданішого друга. Повір, мені дуже подобався Мертаг, і я страшенно шкодую, що він загинув… До побачення, Ерагоне.

Ерагон кивнув, і вони разом із Сапфірою вийшли. У коридорах їм не трапилася жодна людина. Юнак заклав руки за шию, потягнувся й різко видихнув. День щойно почався, а вій уже був знесилений, адже на раді йому довелося добряче понервувати.

– Нам сюди, – раптом торкнулась його плеча Сапфіра, і вони тут-таки почали спускатись до тунелю.

– Куди це ми йдемо? – роззирнувся навсібіч хлопець і миттю отримав легкого ляпаса драконячим хвостом. – Ні, справді!

Сапфіра мовчки йшла поруч.

– Розумію, я часом втрачаю голову, але не ревнуй, – мовив Ерагон. – Ситуація змінюється щодня, і я вже не знаю, чого мені чекати завтра, крім горя і втрат.

– Усе не так уже й погано, – за деякий час озвався дракон. – Ми виграли велику війну, тож треба відсвяткувати.

– Сумніваюсь, що це допоможе забути про той абсурд, який нас оточує, – похнюпився юнак.

Дракон зневажливо пирхнув, несподівано вистріливши тонким струменем вогню, що обпік Ерагонові плече.

– Ой, вибач! – гукнула Сапфіра, потрусивши головою, аби розвіяти дим.

– Вибач? – обурився хлопець, потираючи своє плече. – Та ти ж ледь мене живцем не підсмажила!

– Я й не думала, що так станеться! – засоромлено виправдовувався дракон. – Я весь час забуваю, що можу дихати вогнем. Уявляєш? Мабуть, це від мене не залежить… Це… як блискавка, що б'є в землю. Як ти її контролюватимеш?

– Мабуть, твоя правда, – буркнув Ерагон. – Вибач, що нагримав.

– Та нічого, буває, – кліпнула Сапфіра своїм велетенським оком. – Я просто хотіла, аби ти зрозумів, що тобі, як вершнику, навіть Насуада не може наказувати.

– Але ж я дав слово вершника! – заперечив Сапфірі юнак.

– Ну то й що? – знову пирхнув дракон, відвівши голову вбік. – Якщо буде потрібно, ти маєш право забрати його назад. Або я наполягатиму, і ти вже нічого не вдієш. Ми ж пов'язані з тобою, хіба ти забув? Наприклад, я тебе викраду, і тоді твоїй непокорі буде виправдання.

– Гадаю, цього не станеться, – посміхнувся юнак. – Якщо ми так схитруємо, то вардени знову втратять свою єдність.

Тим часом Сапфіра несподівано зупинилась. Тепер вони стояли перед аркою, висіченою біля входу до бібліотеки Тронжхейма. Величезна зала здавалась порожньою, хоч за рядами книжкових шаф цілком могли ховатися шпигуни. Настінні світильники заливали м'яким світлом ніші, призначені для читання. Обережно маневруючи між полицями, Сапфіра привела Ерагона туди, де на них уже чекала Арія. Від несподіванки хлопець зупинився як укопаний. Ельфійка виглядала стурбованою, тримаючись за руків'я меча.

– Що ти накоїв? – напалась на юнака Арія, коли той усівся перед нею за мармуровий стіл.

– А що ти маєш на увазі? – здивовано запитав той.

– Що ти пообіцяв варденам? – не вгавала дівчина. – Ти хоч сам розумієш, що наробив?

– Здається, ми просто зробили те, що мусили зробити, – відповів Ерагон, дивуючись із того, як легко ельфи втрачають контроль над собою. – Я майже необізнаний із вашими традиціями, але якщо мої дії якось образили ельфів, то…

– Дурбецало! – зненацька урвала його Арія. – Ти нічого не знаєш про мене. Я вже сімдесят років представляю тут свою королеву! П'ятнадцять років поспіль я носилася з яйцем Сапфіри від варденів до ельфів. І весь цей час я боролася за те, щоб вардени могли мати гідних лідерів, які зможуть протистояти Галбаторіксові… Так, Бром вигадав угоду, згідно з якою новий вершник допомагатиме ельфам, тобто мені! А тепер ти заодно з радою старійшин? Ти погодився, щоб вони контролювали нещасну Насуаду, чи не так? Що ти накоїв, юначе?

Якийсь час вражений Ерагон сидів мовчки. Потім, сяк-так стримавши своє обурення, він коротко пояснив ельфійці, чому саме погодився пристати на вимоги ради і як вони із Сапфірою обдурили старійшин.

– Це добре, – трохи заспокоїлась Арія.

– Гаразд, – міркував собі Ерагон. – Але ж цілих сімдесят років… – Ні, він знав, що ельфи живуть дуже довго, але щоб дівчині, якій на вигляд років двадцять, насправді було сімдесят!.. Єдиною ознакою віку на її молодому обличчі лишались смарагдові очі. Глибокі, проникливі й завжди сумні…

– Тепер я бачу, що ти кращий, аніж я думала, – нарешті мовила ельфійка, допитливо поглядаючи на Ерагона.' – Вибач, що була надто різкою. Гадаю, ельфи погодяться на цей компроміс, але й ти не забувай про свій обов'язок перед нами. Я маю на увазі Сапфіру… Адже без наших зусиль вершників би не існувало.

– Обов'язок тече в моїй крові й випалений на моїй долоні, – з гідністю відповів юнак. Після цього запала довга мовчанка, яку він не наважувався порушити, позираючи на ельфійку. – Ти так довго не була вдома, – нарешті зважився Ерагон. – Чи ти сумуєш за Елесмерою? Чи змогла б жити деінде?

– Елесмера була й завжди буде моєю домівкою, – сумно відповіла Арія, глянувши кудись удалечінь. – Я не живу з родиною відтоді, як приїхала до варденів. Після того я лише вряди-годи навідувалась додому.

Юнак несподівано помітив, що вона пахне сосновою хвоєю. Це був слабкий аромат, який паморочив йому голову.

– Мабуть, важко було жити серед цих гномів і людей, не маючи поруч нікого з рідних, – сумно сказав Ерагон.

– Ти так говориш, ніби сам не такий, як вони, – глянула на нього ельфійка.

– Можливо, – почервонів хлопець. – Але віднедавна я вже не знаю, хто я насправді. Розумієш, ми так зблизилися із Сапфірою, що ніби живемо одне в одному. Ми ділимось думками й почуттями… Так, ніби маємо один розум на двох.

Улещена Сапфіра закивала головою, ледь не вдарившись об стіл.

– Так і має бути, – стомлено посміхнулась ельфійка, – Ви пов'язані угодою, що давніша за будь-які земні речі. Просто ти ще не збагнув до пуття, що значить бути вершником. Це триватиме до кінця твого вишколу, а потім ти все зрозумієш. А зараз нехай оберігають тебе зірки.

По цих словах Арія підвелася з-за столу й пішла собі геть, швидко зникнувши в темному нутрі бібліотеки.

– Сьогодні всі такі дивні чи тільки я? – сумно зітхнув Ерагон їй услід, – От Арія, скажімо. Щойно гримала на мене, а тепер благословляє…

– Ніхто не матиме спокою, доки все не повернеться в нормальне річище, – мудро сказала задоволена Сапфіра.

– А що таке нормальне річище? – спитав юнак.

РОРАН

Роран важко видерся на пагорб.

Він зупинився й, примруживши очі, глянув на сонце крізь пасма сплутаного волосся.

– До заходу ще далеко, – зітхнув юнак і рушив далі вздовж міцних в'язів, довкола яких росла густа трава.

Це було його перше повернення на ферму відтоді, як він, Хорст і ще шестеро чоловіків із Карвахола витягли зі згарища все, що можна було врятувати. Тільки за п'ять місяців юнак наважився повернутись назад.

На верхівці пагорба Роран зупинився й схрестив руки на грудях. Неподалік було видно залишки обійстя, де минуло його дитинство. Уцілів один лише обгорілий ріг будинку, а решту будівлі було зрівняно із землею. Від комори взагалі нічого не залишилося. Кілька акрів землі, які вони обробляли щороку, заросли бур'янами. Де-не-де визирали пророслі буряки та ріпа, але це було все, що залишилось від колись доглянутого городу. А річку Анору крізь чагарник і дерева взагалі не було видно.

Роран стиснув кулаки й зціпив зуби, аби не завити від горя. Якийсь час він не міг зрушити з місця, похмуро відганяючи сумні спогади. Ця місцина була його життям, його минулим і… його майбутнім. Свого часу батько казав:

– Земля – це особлива річ. Піклуйся про неї, і вона подбає про тебе.

Саме це Роран і збирався робити, аж доки його життя не змінила таємна звістка від Бальдора.

Стогнучи, Роран спустився з пагорба й поплентався назад до шляху. Страшні спогади про минуле ще й досі жили в ньому. Усі, кого він так любив, загинули, і цього вже ніяк не зрічешся, ніяк не забудеш. Його пам'ять нагадувала міхур, що досі був перетягнутий тугими ременями, які зараз хтось перерізав, випустивши на волю безліч думок і спогадів. Юнак сумно думав про те, що йому вже ніколи не стати фермером, або про те, що справедливість – найбільша сила, оспівана в казках і легендах – насправді геть нічого не важить. Часом думки так сповняли його свідомість, що йому важко було встати зранку. Він відчував, як від них розривається голова.

Вийшовши на шлях, Роран попрямував через Паланкарську долину до Карвахола. Гори обабіч дороги були вкриті снігом, крізь який уже пробивалась весняна трава. А за обрій важко пливла дощова хмара.

– Певно, в усьому винен Ерагон та його клята цікавість, – міркував Роран, крокуючи, – це ж він приніс додому той камінь із Хребта.

Юнак прийшов до цього невтішного висновку, кілька тижнів обмірковуючи минулі події. Він почув безліч різних оцінок того, що сталося. Кілька разів він просив чаклунку Гертруду перечитати йому останнього листа від Брома. Але інших пояснень не було.

– Чужинці прийшли сюди саме через той камінь, – краяв собі душу Роран. Ні, він не звинувачував Ерагона в смерті Герроу, але те, що малий утік, не поховавши дядька… І заради чого? Заради якоїсь там мандрівки зі старим казкарем? А може, то Бром підбурив його втекти, а потім десь убив по дорозі? Адже він і досі не знає, де зараз Ерагон і чи живий він узагалі…

– Лист від Брома! – засмучено посміхнувся від своїх думок Роран, – Оце ще дурня! Це ж треба було понавигадувати стільки безглуздих натяків і грізних пророцтв, аби просто попередити про прибульців. Той старий був просто божевільний!

Якась метушня позаду змусила Рорана озирнутися. Він побачив стадо оленів, що бігли до лісу. Серед них був і молодий самець із розкидистими рогами. Юнак ще раз озирнувся, запам'ятовуючи місце, аби повернутися сюди завтра на полювання. Він був не таким спритним мисливцем, як Ерагон, але міг прогодувати себе самотужки.

По дорозі Роран іще раз спробував дати лад своїм думкам. Отож, після смерті Герроу він покинув роботу на млині Демптона в Терінсфорді й повернувся до Карвахола. Хорст погодився взяти його до кузні, давши роботу на кілька місяців уперед. Перегодом юнак вирішив одружитися з донькою м'ясника. Власне кажучи, Роран їздив до Терінсфорда тільки задля того, щоб заробити собі грошей на весілля. Але пізніше, втративши ферму, Роран так і не наважувався просити руки Катріни: йому не дозволяла гордість. Адже батько Катріни не потерпів би такого злидаря у своїй родині. Навіть за кращих часів було б складно просити руки його доньки, а тепер і поготів. А взяти Катріну заміж без згоди її батька… Ні, для їхнього села це була нечувана річ, і він на таке ніколи б не зважився.

Добре поміркувавши, юнак вирішив будь-що відродити свою ферму, навіть якщо йому доведеться самотужки зводити будинок і комору. Це буде непросто, проте потім він зможе послати сватів до Катріни. Але деякий час – принаймні до весни! – дівчина має зачекати.

Так, розмірковуючи про своє невтішне життя, Роран дістався надвечір до Карвахола. За час його відсутності тут майже нічого не змінилось. Між будинками, до яких понуро сунули стомлені за день чоловіки, так само безрадісно висіла на шворках білизна. За містом лежали поля, здалеку виблискував водоспад Ігуалда… Утім, звичний місцевий затишок приніс у Роранову душу тепло.

Не вагаючись, юнак попрямував до Хорстової оселі, що стояла ближче до Хребта. Двері були прочинені, тож іще здалеку він почув гомін. На кухні зібралися Хорст, котрий повагом сидів за столом, його вагітна дружина Елейн, яка примостилася біля чоловіка, та сини Альбрич і Бальдор, котрі шанобливо стояли поруч.

Коли Роран увійшов, старий був не в кращому гуморі.

– А я ж тоді був у кузні! – голосно казав Хорст, – Утім, Тейн божиться, що бачив мене в іншому кінці міста!

– Що сталося? – спитав Роран, скидаючи з плеча торбу.

Хорст невдоволено змовк і зиркнув на жінку.

– Давай-но я тебе спочатку погодую, – схаменулась Елейн. Вона поклала на стіл хліб і поставила миску з печенею.

– Як воно там? – схвильовано зазирнула вона в очі юнакові.

– Ліс довкола або вигорів, або зогнив, – зітхнув Роран. – Нема з чого вибрати. Щоправда, колодязь залишився цілий, та його доведеться добряче почистити. Ну, а дерево я заготую, аби встигнути до дощів… Та скажіть же нарешті, що тут сталося?

– Нехай йому грець! – буркнув Хорст. – Ми, як завжди, сваримось. Тейн загубив косу і думає, що то Альбрич її поцупив.

– Він, мабуть, залишив її там, де косив, – гмукнув Альбрич.

– Та й таке могло статись, – посміхнувся старий.

– Я гадаю, що Альбрич тут не винен, – пробурмотів Роран, заходившись їсти. – Якби йому знадобилась коса, то він би викував собі нову.

– І то правда, – озвався Альбрич, і собі сідаючи до столу. – А цей дурко, замість того, щоб шукати свою косу, бреше, нібито бачив мене в полі. Або там був хтось дуже схожий на мене…

Усе це виглядало доволі дивно, адже мало хто з місцевих людей міг бути схожий на цього велетня, котрий успадкував міцну статуру від батька, а волосся медового кольору – від красуні Елейн.

– Заспокойся, вона обов'язково знайдеться, – примирливо мовив худорлявий Бальдор.

– Хто б казав! – відгукнувся Альбрич.

– Я буду тобі потрібен завтра? – звернувся Роран до Хорста, упоравшись із вечерею.

– Ні, я ремонтуватиму візок Квимбі. Клятий каркас ніяк не хоче ставати рівно.

– Гаразд, – кивнув задоволений Роран. – Тоді я гайну на полювання. Там, у долині, я бачив оленів, і вони мені здалися нічогенькими. Принаймні ребра не світяться.

– А ти не проти, якщо я піду з тобою за компанію? – вигукнув Бальдор.

– Звісно ж, ні, – посміхнувся юнак. – Вирушаємо на світанку.

Помившись із дороги, Роран вийшов надвір прогулятися. Він роззирнувся довкола, а потім поволі рушив до центру міста. По дорозі юнакову увагу привернув галас, що долинав зсередини «Семи снопів». Отож, повернувши до таверни, він побачив доволі незвичну для вечірньої години картину. На ґанку сидів чолов'яга в шкіряній куртці, позаду якого лежала торба з мисливським начинням, а гурт спантеличених селян уважно слухав прибульця.

– Тому, коли я дістався до Терінсфорда, – вів далі той, – я пішов до чоловіка на ім'я Нейл. Це порядний чоловік, я працював у нього на полі весною й улітку.

Підійшовши ближче, Роран привітально кивнув усім присутнім і також почав слухати розповідь. Справді, мисливці, котрі взимку ставлять капкани в горах, запасаються шкурами й хутром, а повертаються навесні, аби продати їх торговцям. Потім вони наймаються на польові роботи до селян. А оскільки Карвахол лежав найближче до Хребта, багато хто з мисливців приходив заробити грошенят саме сюди.

– Після кількох кухлів елю, – розповідав прибулець, – ну… ви ж розумієте, що я мусив промочити горлянку, бо півроку не вимовив жодного нормального слова, тільки лаявся на цей клятий світ! Так от, приходжу я до Нейла й давай патякати. Розпитую його про місцеві новини, про Імперію та про короля… Може, кажу, той знемагає від гангрени чи ангіни? Може, хтось, про кого мені слід знати, народився або помер, або ж його було заслано? І що ж я чую? Виявляється, що від Драс-Леони до Джиліда гуляють лихі чутки. Мовляв, ургали зникли, але куди саме, ніхто не знає. Половина торговельних шляхів Імперії закриті через напади й пограбування. До того ж, товари не забирають, їх просто знищують на місці. І це ще не все…

Мисливець похитав головою й сьорбнув зі свого бурдюка.

– Люди кажуть, – вів далі він, гикнувши, – що на півночі з'явився Смерк. Його бачили на краю Ду Вельденвардена й біля Джиліда. Подейкують, що він має гострі ікла, очі кольору вина, а волосся в нього таке ж червоне, як і кров, яку він п'є. Я чув від одного чолов'яги з Терінсфорда, що збирається велике військо… Але для чого? Коли я був маленький, мій батько завжди казав мені, що диму без вогню не буває. Може, це вардени? Останнім часом вони сильно дошкуляли Імперії. Або ж це Галбаторікс, якого діймає Сурда. До речі, він знає, де її шукати, чого не скажеш про тих повстанців. Він знищить Сурду так само легко, як ведмідь розчавить мураху, це вже повірте мені.

Роран заплющив очі, коли п'яний мисливець сяк-так угамувався і юрба почала атакувати його питаннями. Чутки про Смерка видались юнакові сумнівними, а от решта новин була надто вже невтішною, аби бути схожою на брехню. Наприклад, про Сурду… До Карвахола доходило дуже мало інформації про цю далеку країну, та Роран розумів, що хоч Сурда з Імперією й існували в мирі, ніщо не могло завадити сильному північному сусідові її захопити. Саме тому король Сурди й підтримував варденів.

І якщо прибулець казав правду про Галбаторікса, то це означало, що невдовзі розпочнеться війна, а разом із тим і військовий набір по містах і селах.

– Гарно було б жити в якусь тиху, спокійну епоху, – мріяв Роран. – Усі ці заворушення роблять наше життя просто нестерпним.

– А ось і інші цікаві новини, – хитро почухав носа прибулець. – Як вам, наприклад, історія про нового вершника з Алагезії? – ляснувши себе по череву, він розреготався й упав на ґанок.

Роран і собі посміхнувся. Справді, дурнуваті чутки про вершника з'являлися в цих краях повсякчас. Спочатку юнак цікавився ними, але потім йому набридло. Йому здавалося, що такі байки виникають лише тому, що люди мріють змінити життя на краще. Юнак хотів уже був піти, коли несподівано помітив Катріну, котра стояла неподалік, вбрана у довгу сукню, прикрашену зеленою стрічкою. Вона радісно глянула на Рорана, той рушив до неї й мовчки торкнувся її плеча. Закохані повільно пішли вечірнім містом.

Дійшовши до околиці Карвахола, вони зупинились і довго милувались зоряним небом, яке вигравало тисячами небесних вогнів. Там, угорі, висіла блискуча перламутрова смуга, неначе хтось розсипав діамантовий попіл.

– Як минув день? – спитала дівчина, схиливши голову на плече Рораца.

– Я ходив на спалену ферму, – знехотя відповів хлопець.

– І що? – аж зіщулилась Катріна.

– Жахливо, – він міцно стис дівчину в обіймах, вдихаючи п'янкий запах її волосся. – Якби не знав, куди йти, то ніколи б і не знайшов… Будинок, комора, прилеглі поля – все сплюндроване…

– Роране! – губи дівчини на мить торкнулись юнакових вуст. – Ти втратив усе, але ти такий мужній… Скажи, ти повернешся на свою ферму?

– А що робити? – гірко посміхнувся Роран у відповідь. – Поратися біля землі – це все, що я можу.

– А як же ж я? – прошепотіла Катріна.

Юнак не знав, що відповісти. Відтоді, як молодята зійшлися, між ними існувала негласна угода про майбутній шлюб. Раніше вони ніколи про це не говорили, тому запитання Катріни неабияк збентежило Рорана. Що не кажіть, а зараз він не був готовий зробити пропозицію, з якою спочатку мав звернутись до її батька. Утім, поставлене питання вимагало відповіді.

– Розумієш, Катріно, – зітхнув хлопець, – зараз я не можу піти до твого батька. Він тільки посміється з мене – і правильно зробить. Ми маємо зачекати, доки в мене з'явиться житло, доки я зберу свій перший урожай… Можливо, тоді він і вислухає мене.

– Тебе зупиняє тільки це? – ледь чутно спитала дівчина. – Ти боїшся глузувань мого батька?

– Звісно ж, ні! – обурився юнак.

– Тоді поговори з ним про заручини, – попрохала Катріна. – Поясни йому, що перегодом у тебе буде і гарний будинок, і добре господарство. Скажи, що він іще пишатиметься своїм зятем. Навіщо марнувати стільки часу, живучи окремо, якщо ми любимо одне одного?

– Я не можу цього зробити, – у розпачі вигукнув Роран. – Бо не зможу тебе утримувати, не зможу…

– Та зрозумій мене нарешті! – раптом підвищила голос Катріна. – Батько має власні плани щодо мого шлюбу! Так, я люблю тебе, але він наполягає на інших претендентах, мовляв, вони заможніші й кращі за тебе… До того ж, батько боїться, що я залишуся в дівках, і я теж цього боюся. Тому, якщо мені судилось обрати когось іншого, я оберу… – Дівчина звела очі, сповнені сліз, на Рорана, чекаючи відповіді. Той мовчав, і Катрін, зробивши кілька кроків назад, побігла до будинків.

Збентежений Роран іще довго не міг оговтатися від почутого й простовбичив на самоті кілька годин. Лише перегодом, сяк-так опанувавши себе, він повернувся до Хорстової оселі й ліг спати.