Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 37 страниц)

ПАЛАЮЧА РІВНИНА

Ерагон сильно закашлявся, коли Сапфіра почала пробиратися крізь димову завісу до річки Джиєт. Дим виїдав очі, але ближче до землі повітря стало чистішим. Ерагон уважно глянув на річку, сховану за фіолетовим серпанком туману. Вона нагадувала величезну горду змію, що спочивала після обідньої трапези. Сонячні промені, пробиваючись крізь завісу туману, спадали в її води, що за кольором були схожі на молоко якоїсь велетенської істоти.

Уздовж пологих берегів химерної річки-змії вишикувались два грізних війська. З одного боку стояли вардени й загони із Сурди, над якими майоріло безліч розмаїтих прапорів і корогв. З іншого берега розташувалося військо Галбаторікса – воно було таким величезним, що розтяглося берегом аж на три милі, а його лави зникали десь ген за обрієм.

Між обома військами лежала рівнина, крізь потріскану землю якої вряди-годи виривалися криваві язики полум'я, змішані з димом. Ця земля нагадувала мертву шкіру людини. Ерагонові ще жодного разу не доводилось бачити такої зловісної місцини.

Вилетівши між ворогуючими таборами, Сапфіра мерщій гайнула до варденів, намагаючись якнайшвидше покинути ту зону, де їй могли нашкодити чаклуни Галбаторікса. Ерагон тим часом прикривав їх за допомогою магії. Підлітаючи до варденів, він відчув панічний страх їхньої варти, що ніколи не бачила живого дракона й через це геть розгубилася, а потім почала стріляти в Сапфіру з луків.

– Летта оріа тхорна! – крикнув Ерагон, зупиняючи стріли в повітрі.

Різким рухом він спрямував їх на землю, й вони впали, нікому не завдавши шкоди. Останню стрілу Ерагон блискавично перехопив прямісінько в повітрі.

За сто футів від землі Сапфіра відчайдушно замахала крилами, аби уповільнити спуск, і приземлилася перед наметами варденів.

– Ну його к бісу! – буркнув Орик, випадаючи із сідла на землю. – Краще вже битись із дюжиною ургалів, ніж отак літати!

Навіть упізнавши Ерагона, перелякані воїни скупчились довкола дракона й не наважувалися підійти ближче. Серед них був і здоровань Фредрик, зброяр із Фартхен Дура, вбраний в обладунки зі шкіри вола.

– Бовдури, чого роти пороззявляли? – загорлав він. – По місцях, а то отримаєте на горіхи!

Боязко озираючись, воїни почали розходитись. Фредрик підійшов ближче, і з його змученого обличчя Ерагон зрозумів, що в Ду Вельденвардені зброяреві було непереливки. Бородань ще й досі виглядав здивовано, але з повагою мовив:

– Ласкаво просимо, Убивце Смерка. Ви прибули якраз вчасно. Даруйте за напад наших лучників. Ви не постраждали?

– Ні, все гаразд.

– Ну й слава небесам! – відказав Фредрик. – Винних буде покарано, їх розжалують.

– Я хочу їх бачити, – попрохав юнак.

– Тоді ходімо, мій пане, – з острахом кліпнув на вершника здоровань, гадаючи, що Ерагон вигадав якесь гірше покарання.

Він провів прибульців до великого намету, біля якого двадцятеро воїнів приречено здавали зброю вартовим. Побачивши Ерагона із Сапфірою, вони впали на коліна.

– Вітаємо тебе, Убивце Смерка! – забелькотіли вони.

Ерагон нічого не відповів і пройшовся вздовж шеренги арештантів, розглядаючи переляканих воїнів.

– Ви непогано стріляєте, – несподівано сказав він. – Сподіваюсь, вам не забракне влучності й у бою з Галбаторіксом. Але раджу дивитись, куди стріляєте, інакше наступного разу я можу розвернути ваші стріли назад. Зрозуміло?

– Так, Убивце Смерка! – радісно закричали щасливі воїни.

Зупинившись перед одним із них, Ерагон віддав йому перехоплену стрілу:

– Здається, це твоя, Харвіне?

– Справді, – розгубився той. – На ній біла смужка, яку я малюю для того, аби її легше було знайти. Дякую, Убивце Смерка.

Ерагон кивнув і голосно сказав Фредрику, так, щоб почули всі:

– Це добрі воїни, тож я не хочу їх карати.

– Я особисто прослідкую за цим, – посміхнувся бородань.

– А тепер ведіть нас до леді Насуади.

– Слухаюсь, мій пане.

Прямуючи від намету, Ерагон зрозумів, що вчинив правильно й що про це незабаром говоритиме все військо варденів.

По дорозі юнак проникав у свідомість багатьох воїнів і бачив їхні долі: героїчні, звичайні або й просто безглузді.

«Як же ж легко бачити в цих людях об'єкти, якими можна маніпулювати, – думав Ерагон. – І як важко не забувати про те, що кожен із них – насамперед людина».

Проте заглибитись у свідомість деяких воїнів йому так і не вдалося – ті мали добрий захисний бар'єр. Спершу юнак був подумав, що це шпигуни, але невдовзі зрозумів, що це чаклуни Ду Врангр Гата.

«А вони нівроку злякалися, – озвалась Сапфіра. – Гадали, що якийсь могутній чаклун збирається їх знищити».

«Я не можу їх заспокоїти, – відповів Ерагон, – доки вони блокують свою свідомість».

«То знайди їх і негайно попередь, доки вони не об'єднались і самі не напали на нас».

«Знайду, але пізніше, – заспокоїв дракона юнак. – Вони не заподіють нам шкоди. До речі, їхнє ім'я свідчить про їхнє ж невігластво. Прадавньою мовою Ду Врангр Гата має звучати як Ду Гата Врангр».

Вони вийшли до великого червоного шатра, над яким майорів прапор із чорним щитом і двома схрещеними мечами. Фредрик відкинув завісу, й Ерагон з Ориком увійшли. Сапфіра й собі просунула голову в отвір, зазираючи досередини.

Розглядаючи карти, за великим столом посеред шатра стояла Насуада. Юнак, помітивши біля неї Арію, ледь не скрикнув від подиву. Обидві жінки були вбрані по-військовому.

– Ерагоне? – вражено спитала Насуада, звівши погляд на прибульців.

– До ваших послуг, – шанобливо вклонився юнак.

– Ох, Ерагоне! – ще раз із полегшенням мовила вона. – Як тобі вдалося так швидко дізнатись, що ми в скрутній ситуації?

– Я бачив видіння, – посміхнувся той. – Як же добре бути знову з варденами.

– Але що з тобою сталось? – уважно його розглядаючи, спитала Насуада.

«Мабуть, Арія не попередила її про те, що ти обернувся на ельфа», – подумки буркнула Сапфіра.

Зітхнувши, Ерагон швидко розповів про все, що сталося з ним потому, як він вирушив на вишкіл до Елесмери. Схоже, що Насуада вже багато чого знала від гномів та Арії, але юнак усе одно боявся говорити всю правду. Він не став розповідати про Оромиса й про те, чому він його навчав. Натомість докладніше зупинився на тих перетвореннях, що сталися з ним під час святкування Агаеті Блодхрен.

– Виходить, твій шрам зник? – спитала Насуада.

Юнак ствердно кивнув і закінчив свою розповідь.

– Оце так історія, – зітхнула Насуада. – Вас із Сапфірою спіткало чимало пригод відтоді, як ви покинули Фартхен Дур.

– Так само, як і вас, – обвів поглядом шатер Ерагон. – Узагалі дивно, що ви тут. Певно, важко було витягти варденів до Сурди? Рада старійшин докучала вам?

– Зовсім трохи, – озвалась дівчина. – Тепер вони змирилися з моїм владарюванням.

Брязнувши кольчугою, Насуада сіла в глибоке крісло з високою спинкою й звернулась до Орика. Вона привіталась із гномом і поцікавилась, чи той не має чого додати до Ерагонової розповіді. Але він лише знизав плечима й пробелькотів щось невиразне про пригоди в Елесмері, певно, готуючись звітувати перед своїм королем.

– Ну що ж, я рада, що ельфи поспішають нам на допомогу, – вислухавши, сказала Насуада. – Але чи бачили ви по дорозі воїнів Ротгара? Ми розраховуємо й на їхню підтримку.

– Ні, – озвався дракон. – Хоча в темряві ми могли й не помітити табір гномів. До того ж, ми летіли навпростець, а вони могли йти якимось іншим шляхом.

– Яка в нас ситуація? – спитав юнак.

Насуада зітхнула й розповіла про те, як вони з Орином дізналися про військові маневри Галбаторікса.

– Війська Імперії прибули три дні тому, – додала вона. – З того часу ми обмінялись двома посланнями. Спочатку вони спитали, чи не хочемо ми здатись, а тепер, коли отримали заперечну відповідь, не озиваються.

– Скільки їх там? – буркітливо спитав Орик. – Згори здалося – сила-силенна.

– Так, справді. Ми гадаємо, що Галбаторікс зібрав близько ста тисяч воїнів.

– Сто тисяч! – вжахнувся Ерагон. – Та де ж їх стільки взялося? І хто з людей узагалі може служити цьому деспоту?

– їх змусили, – озвалась Насуада. – Ми сподіваємось тільки на те, що люди, силоміць відірвані від звичного життя, вчасно схаменуться. Якщо їх добряче налякати, вони неодмінно розбіжаться. А щодо нашого війська, то тепер нас більше, ніж було у Фартхен Дурі, бо до нас долучився король Орин, а також трохи добровольців, що зголосилися до війська, почувши про нового вершника Ерагона.

– То які в нас шанси на перемогу? – спитала Сапфіра.

– Це залежить від вас з Ерагоном, – просто мовила дівчина. – А також від ворожих чаклунів, яких ви маєте ліквідувати, щоб війна була чесною. Тоді ми можемо протриматись до приходу ельфів на чолі з Ісланзаді. Ясна річ, ми сподіваємось іще й на те, що тут не з'явиться сам Галбаторікс, оскільки тоді нам доведеться відступити.

Обдумуючи все почуте, Ерагон раптово відчув, як хтось намагається проникнути в його свідомість. Оговтавшись, він помітив за спиною в Насуади ту саму чорноволосу дівчину, яку бачив раніше у видінні.

– Ласкаво просимо, Убивце Смерка, – озвалась вона. – Ласкаво просимо, Сапфіро.

– Хто ти? – аж здригнувся юнак.

Дівчина мовчки прибрала пасмо волосся з чола, показавши магічний знак, схожий на той, що його мав Ерагон. Юнак з болем зрозумів, хто перед ним. Наблизившись до малої, він узяв її долоню у свої руки. Шкіра палала, наче від лихоманки.

– Вибач мені, – мовив він прадавньою мовою. – Ти можеш пробачити мене за те, що я з тобою зробив?

– Авжеж, вибачаю, – прошепотіла дівчинка й поцілувала юнака в чоло. – Як же не вибачити? Ви із Сапфірою зробили мене такою, не бажаючи зла. Але знай, ти змусив відчувати мене всі довколишні страждання. Твоє закляття будить мене серед ночі й змушує бігти на допомогу людям, яких я не знаю. І я не можу цьому опиратись. Я навіть спати не можу, бо щохвилини чекаю, що мене хтось покличе. Ось до чого призвело твоє благословення, вершнику.

– Заспокойся, люба, – сказала Сапфіра, торкаючись її долоні носом. – Щось ти надто зла.

– Так буде не завжди, – сказав Ерагон. – Ельфи навчили мене знімати закляття. І хоча це буде нелегко, я спробую тобі допомогти.

На якусь мить дівчина, здавалося, стала сама собою. Вона важко зітхнула, а на її очах забриніли сльози. Проте, швидко опанувавши себе, вона знову вдягла цинічну маску й глузливо всміхнулась:

– Ну що ж, подивимось. Тільки після битви.

– Але я можу зробити це зараз! – здивувався юнак.

– Не слід виснажувати вершника, коли всі ми залежимо від його сили, – невдоволено скривилось дівча. – Крім того, позбувшись твого закляття, я не зможу допомагати варденам під час битви. Ти ж не хочеш, щоб через це загинула Насуада?

– Ні, – зітхнув Ерагон, похитавши головою. – Гаразд, із цим ми почекаємо. Але присягаюсь, що після битви я виправлю свою помилку.

– Я змушу тебе дотриматись слова, – почув він у відповідь.

– Елва врятувала мене від найманого вбивці, – нагадала Насуада.

– Справді? – вигукнув Ерагон. – У такому разі я в боргу перед нею!

– Ходімо, – сказало дівча, – я представлю вас Орину та його вельможам. Ви бачили короля раніше, Орику?

– Я ніколи не був так далеко на заході, – буркнув гном.

Виходячи з шатра, Ерагон намагався поговорити з Арією, але та пришвидшила крок, випередила юнака й навіть не глянула на нього. Зневага ельфійки дошкуляла йому ще дужче, ніж усі попередні страждання під час розлуки з нею. Дівча відчуло його страждання й занепокоєно озирнулось.

Невдовзі вони опинилися біля ще одного командного шатра, жовто-білого, хоча випари тліючого торфу надавали всьому довкруги невизначених відтінків. Ерагон, увійшовши досередини, був вражений великою кількістю лабораторного начиння: колби, пробірки, реторти. «І кому це може знадобитися на полі бою?» – дивувався він.

– Ерагоне, – озвалася Насуада, – я хочу представити вас Орину, сину Ларіна, монарху королівства Сурда.

Із глибини шатра, задзеленчавши склом, з'явився доволі симпатичний молодик із золотим вінком на голові. Його свідомість була надійно захищена. Орин одразу ж сподобався Ерагонові, хоч, певно, й нічого не тямив на військовій справі. Зрештою, Насуаді було видніше.

Після того як юний король неуважно задав Ерагонові кілька запитань про його перебування в ельфів, до шатра стали зазирати пихаті вельможі, вітаючись із вершником і запрошуючи його відвідати їхні гостинні маєтки.

«Незабаром ми битимемось з однією з наймогутніших армій, – подумки злився Ерагон, – а вони думають казна про що!»

«Потерпи, – озвалась Сапфіра. – Лишилось уже зовсім недовго… До того ж, уяви собі, як вони частуватимуть нас після перемоги!»

«Аби ж вони знали, скільки всього треба, щоб прогодувати дракона, – посміхнувся юнак. – Не кажучи вже про те, що ти за одну ніч спустошиш їхні винні запаси».

«Та чого ж бо? – вдавано зніяковіла Сапфіра. – Може, й за дві».

Коли вони нарешті покинули королівський шатер, Ерагон спитав Насуаду:

– І що тепер? Як я маю вам служити?

– А ти як гадаєш? – зиркнула на нього дівчина. – Ти ж сам знаєш власні можливості.

– Гаразд, – зітхнув юнак. – Тоді я підготую людей з Ду Врангр Гата, і ми разом спробуємо знешкодити чаклунів Галбаторікса.

– Непогана ідея, – кивнула Насуада.

«Спитай її, – встрягла в розмову Сапфіра, – де можна залишити речі. Я не збираюсь увесь час тягати на собі твоє сідло».

– Авжеж-авжеж, – відповіла дівчина, коли юнак поцікавився, де вони можуть зупинитись. – Для вас поставлять окремий намет, але не знімайте обладунків, бо все може початись будь-якої миті. До речі, для Сапфіри також принесуть обладунки.

– А як же я, леді? – нагадав Орик.

– З нами є кілька землекопів з Дургрімст Інгейтум для перевірки земляних укріплень. Можливо, ви зволите їх очолити?

– Так, чудово! – зрадів гном, почувши про земляків. – Якщо ви не проти, я негайно до них вирушу.

Насуада нагадала Ерагонові про зв'язок із Ду Врангр Гата й пішла до свого намету.

Вклонившись на прощання, юнак тихо покликав Арію, що теж збиралася йти, але ельфійка лише холодно зиркнула на нього.

– Я не вибачатимусь за те, що відчуваю, – мовив він. – Але мені дуже шкода, що тієї ночі все сталося саме так. Я не мусив наполягати.

– Цього більше не повториться?

– Навіть якби й повторилося, то хіба це допоможе? – гірко всміхнувся Ерагон.

– Я ще раз тобі кажу: я не хочу заважати, – нагадала Арія. – Розкажи ліпше, як ви долетіли?

– Цілком нормально, дякую.

– І жодних проблем у пустелі?

– А хіба вони мали бути?

– Та ні, я просто так спитала, – знизала плечима ельфійка. – Як ти… взагалі? Що було після святкування? Я чула, ти розповідав Насуаді про свою спину. Але як з усім іншим?

– Як? – перепитав юнак, розуміючи, що не варто їй звірятися. – Тепер уже значно краще.

– Ну що ж, я рада за тебе, – якось розгублено відповіла Арія, озирнувшись на голоси в шатрі Насуади. – А тепер бувай і бережи себе, Убивце Смерка.

Дивлячись услід ельфійці, Ерагон аж нетямився з відчаю. Здавалося, ось воно, його втрачене кохання, але нічого не вдієш.

«Ти так і будеш тут стовбичити? – озвалась Сапфіра. – У мене від твого сідла вже спина затерпла».

Юнак роздратовано зняв із дракона важку упряж і кинув її на землю. Трохи поміркувавши, він узявся за власні обладунки: вдяг кольчугу й позолочений шолом, захистив гомілки та зап'ястки, взув залізні чоботи й урешті-решт сунув руки в залізні рукавиці.

Меча юнак повісив із лівого боку на Оромисів ремінь, а подарований Ісланзаді лук із сагайдаком закинув за спину. Склавши решту поклажі до шатра, він рушив разом із Сапфірою на пошуки Тріанни, ватажка Ду Врангр Гата. За кілька кроків Ерагон відчув, що хтось поблизу пручається й не хоче пускати його до своєї свідомості. Юнак вирішив, що це варденівський чаклун, і подався його шукати.

Трохи поблукавши, Ерагон із драконом вийшли до невеличкого зеленого намету, біля якого стояв прив'язаний віслюк. Неподалік булькав над вогнищем казанок і було розвішено безліч різних трав. Помішуючи вариво, на прибульців уважно поглядала знахарка Анжела. А поруч, звісно ж, сидів всюдисущий Солембум.

– Ви тільки погляньте, хто прийшов! – нявкнув кіт-перевертень.

– І тобі доброго дня, – посміхнувся Ерагон.

– Це все, що ти можеш сказати? – несподівано крикнула Анжела. – Ти бачив нещасну Елву? Бачив, що ти з нею накоїв?

– Так.

– Так? – аж скривилась Анжела. – Ні, ви тільки послухайте його! Невже ельфи не навчили тебе нічого іншого, як тільки казати «так»? Знаєш, що б я з тобою зробила?

Похнюплений Ерагон вислухав безліч лайливих слів і те, як його пращурів звинувачували в родичанні з ургалами, інакше чаклунка ніяк не могла пояснити тупість молодика. І йому довелось це проковтнути, хоча комусь іншому Ерагон не вибачив би жодного почутого слова. Утім, він справді зробив помилку.

– Після битви я збираюсь зняти закляття, – сказав юнак, коли знахарка на хвильку замовкла, щоб перевести подих.

– Що? – з недовірою скривилась вона, – Ти кажеш це для того, аби я відчепилась?

– Ні, я справді це зроблю.

– Справді це зробиш? Але хіба це можливо?

– Так, ельфи всього мене навчили, – запевнив Ерагон.

– Ну що ж, гаразд, – аж засяяла Анжела, поглядаючи на дракона. – Рада тебе бачити, Сапфіро! А ти підросла!

– Привіт, Анжело! – озвався дракон у відповідь.

Коли Анжела повернулась до свого казанка, Ерагон не витримав:

– Вражаюча була промова.

– Дякую, – озирнулась знахарка. – Я готувала її кілька тижнів. Шкода, що ти не дослухав до кінця. Може, все ж таки закінчити?

– Ні, з мене годі. Можу собі уявити, про що там ідеться. До речі, ти зовсім не здивована, що я змінився?

– Я знала про це з власних джерел, – знизала плечима Анжела. – Як на мене, тобі личить. До того ти був якийсь недороблений.

– Авжеж, так і було, – посміхнувся юнак і зиркнув на розвішені трави. – А що ти робитимеш із цим зіллям?

– О, це мій експеримент!

– Розумію. Ну, а з жабами, які відрізняються від ропух і тритонів, тобі вдалося щось з'ясувати?

– Ще б пак! – зраділа знахарка. – Виявляється, не всі жаби – ропухи, а ропухи, у свою чергу, – не обов'язково жаби. Словом, я мала рацію, але випий-но ліпше мого чаю.

З острахом зиркнувши на зілля, що кипіло над вогнищем, Ерагон почав був вагатися, чи брати йому кружку з Анжелиних рук. Урешті-решт він зітхнув, на всяк випадок вимовив захисне закляття й таки випив. Чай виявився на диво смачним.

Солембум тим часом підійшов до Сапфіри й почав тертись об її ноги, наче звичайнісінький кіт.

«В Елесмері я зустріла декого з твоїх знайомих», – мовив дракон, лизнувши зухвальця в спину.

«Та невже? – муркнув здивовано кіт-перевертень. – І хто ж це?»

«її звати Швидколапка, або ж Замріяна Танцівниця, або ж просто Мод».

Солембум задоволено кивнув і продовжив тупцяти біля Сапфіриних ніг.

– Отже, – озвалась Анжела, – ви вже поговорили з Насуадою, Арією й Орином? І якої ж ти думки про короля?

– Здається, – обережно мовив Ерагон, – він має дуже багато зацікавлень.

– Тобто ти хочеш сказати, що він темний, як ніч? – уточнила знахарка. – Зрештою, усі королі такі.

– Я мав на увазі не це, але тягти на війну таку кількість склянок і колб…

– Про що це ти? – зацікавлено зиркнула нього Анжела.

– Хіба ти не була в його шатрі?

– А що ж мені там робити?

Не встиг Ерагон розповісти й половини того, що бачив у королівській лабораторії, як знахарка почала відтісняти його до дверей, мовляв, їй ніколи і буде краще, коли вона сама відвідає Орина.

«Розмови з Анжелою завжди…» – почав був Ерагон, виходячи надвір.

«Які? – перепитала Сапфіра. – Непередбачувані?»

«Саме так», – посміхнувся юнак.

ХМАРИ ВІЙНИ

За півгодини по тому Ерагон і Сапфіра почали шукати намет Тріанни, який, схоже, був неофіційним штабом Ду Врангр Гата. Знайти його виявилось не так уже й легко, оскільки мало хто знав про його існування, а показати, де він знаходиться, узагалі майже ніхто не міг. Насправді ж намет стояв за пагорбом, аби його не могли атакувати пронирливі чаклуни Галбаторікса.

Підійшовши нарешті до чорного намету Тріанни, Ерагон зустрівся з нею біля самісінького входу. Чаклунка збиралася ворожити, а за нею стовбичили налякані появою вершника чаклуни.

– Убивце Смерка, Сапфіро, – нітрохи не збентежившись, сказала вона, хоч і помітила зміни в Ерагоновій зовнішності. – Чого ж ви не попередили про своє прибуття? Ми гадали, що нам доведеться протистояти Галбаторіксу самотужки.

– Спочатку ми мали відзвітувати перед Насуадою й королем Орином, – пояснив юнак.

– Он воно як. А чого ж ви тепер завітали до нас? Вирішили на нас зглянутись?

– Я прийшов, щоб очолити Ду Врангр Гата, – так твердо мовив Ерагон, що чаклуни аж вражено відсахнулись, а Тріанна застигла від несподіванки.

– І чий же це наказ? – спитала вона.

– Насуади.

– Ото ж бо й воно, – посміхнулась Тріанна. – А ти часом не забув, що вона не наша володарка? Ми не підкоряємось варденам.

Її опір неабияк обурив юнака.

– Гадаю, Насуада буде дуже здивована, коли про це почує, – сказав він. – Особливо, якщо взяти до уваги те, що вони з батьком зробили для Ду Врангр Гата. У неї може скластися думка, що ви вже не потребуєте захисту варденів. До того ж, якщо я не помиляюсь, ви самі хотіли віддати мені цю посаду. То в чому тоді річ?

– А хіба Убивця Смерка не відмовився від тієї пропозиції? – звела брови чаклунка, і в її голосі забриніли погрозливі нотки, – Чи ти вже забув?

– На той час я був не готовий.

– А тепер, виходить, готовий? Не розумію, чого Насуада так хоче, щоб ти нами керував? Адже десь в іншому місці від вас із Сапфірою буде значно більше користі!

– Насуада хоче, щоб я очолив Ду Врангр Гата, – уперто мовив Ерагон. – І буде саме так, що б там хто не думав.

– Ми присвятили цьому ціле життя, – спохмурнівши, кивнула на своїх чаклунів Тріанна. – А ти займаєшся магією тільки два роки. То чому ти вважаєш, що кращий за нас? І, взагалі, як ти збираєшся нами керувати?

– Мій план дуже простий, – відповів юнак. – Ви об'єднаєте свої сили, щоб знайти ворожих чаклунів, а потім покажете їх мені. Я додам власні сили, й ми разом їх знищимо. Без магії військо Галбаторікса – звичайна сила, якій можна протистояти.

– А що ж ти робитимеш решту часу?

– Що робитиму? Битимусь разом із Сапфірою.

– Непоганий план, – почав був один із чаклунів, але Тріанна кинула на нього розгніваний погляд, і той затнувся.

– Після загибелі Близнюків я очолила Ду Врангр Гата, – сказала Тріанна Ерагонові. – Ми знайшли гроші для варденів, вистежили шпигунів з Чорної Руки, що намагались убити Насуаду, і взагалі багато чого зробили. Словом, я пишаюся нашою роботою. Ми й далі можемо допомагати варденам, але я геть не розумію, чому Насуада хоче мене відсторонити! Чим я завинила перед нею?

«Ясно, – подумки відзначив Ерагон. – Вона звикла до влади й не хоче її втрачати, а також уважає, що мене призначили на її місце, бо Насуада не вдоволена роботою Ду Врангр Гата».

«Ти маєш якнайшвидше розв'язати цю суперечку, – сказала Сапфіра. – У нас обмаль часу».

– Я прийшов до вас не для того, щоб сваритись, – почав здалеку Ерагон, звертаючись насамперед до чаклунів Тріанни. – Я прийшов по допомогу. Так, я маю силу. Разом із Сапфірою ми можемо знищити всіх чаклунів Галбаторікса. І це лише питання часу, повірте. Але чи зможемо ми захистити всіх варденів? Адже нам буде зовсім кепсько, коли ворожі чаклуни об'єднають проти нас свої сили. Одні ми не впораємось. Тріанна має рацію, всі ви дуже добре попрацювали, і я не збираюсь забирати вашу славу. Як чаклун я мушу співпрацювати з Ду Врангр Гата, але як вершник наказуватиму вам, а всі, хто не підкорятиметься наказам, будуть покарані. Зрозуміло? Ми узгодимо нашу роботу, вам лишиться частина вашої влади, оскільки більшість часу я все одно буду проводити на полі бою. Звісна річ, я дослухатимусь до ваших порад, бо ви більш досвідчені в справах допомоги. То як, працюватимемо заради варденів чи ні?

Обвівши поглядом усіх присутніх, Тріанна вклонилась:

– Авжеж, Убивце Смерка. Заради варденів ми готові на те, щоб ви очолили Ду Врангр Гата.

– Тоді починаймо негайно! – кивнув юнак.

Наступні півдня Ерагон спілкувався з чарівниками Тріанни, аби з'ясувати, хто з них на що спроможний. Він дізнався, що більшість із них навчалися магії у своїх батьків, незважаючи навіть на те, що цю справу вважали в Імперії незаконною. Звісно, рівень їхніх магічних знань був не дуже високий. Мало хто з чаклунів знав прадавню мову, вони часто плутали закляття й були дуже забобонними.

«Воно й не дивно, що Близнюки аж в рота тобі зазирали, коли ти спілкувався прадавньою мовою, – сказала Сапфіра. – Вони хотіли дізнатись від тебе якомога більше, аби потім дурити цих селюків».

«Тим не менше, нам доведеться з ними працювати», – нагадав Ерагон.

«Твоя правда. Але я все ж таки мала рацію, коли говорила про те, що Тріанна марнославна. Бачиш, як вона нехтує іншими заради власної вигоди?»

«Авжеж, – згодився юнак. – Але я не засуджую її за це. Вона виживає як може, і це ще не найгірший випадок. Як сказав би Оромис, треба виявити до неї співчуття».

Дехто з чарівників знався на лікуванні. Їх Ерагон навчив нових заклять і наказав піклуватися про поранених. З іншими було складніше. Урешті-решт Ерагон призначив Тріанну своєю заступницею, аби знати, що хтось контролюватиме роботу під час його відсутності. Утім, спроби схилити на свій бік бодай когось із чаклунів нагадували спробу відібрати в собаки кістку. Так, вони боялися вершника, але це не давало жодних результатів.

Аби мати уявлення про рівень кожного з чаклунів, Ерагон змусив їх повправлятися в закляттях. Не в змозі впоратись навіть із простими завданнями, перелякані чаклуни нагадали юнакові самого себе кілька місяців тому.

«Невже я так само не міг упоратись із водою чи каменем, піднятим у повітря?» – спитав він у Сапфіри.

«Не слід забувати, що Галбаторікс удосконалював свої вміння впродовж сотень років», – нагадав дракон.

Сонце вже майже сіло за обрій, заливаючи химерним світлом Палаючу долину, коли до намету прибіг захеканий посланець і переказав, що Насуада негайно хоче бачити юнака. Ще раз переговоривши з чаклунами, Ерагон поспішив до її шатра. По дорозі він звернув увагу на хмари стривожених воронів, що з галасом кружляли над табором, певно, відчуваючи неминуче кровопролиття й близьку поживу.

«От вони – хмари війни», – подумав юнак.