Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 37 страниц)

ТЕЙРМ

Берег складався з низьких пагорбів, зелених від соковитої трави. Тут також росли шипшина, верби й тополі.

Рідке багно під ногами ускладнювало пересування. Праворуч від утікачів лежало мерехтливе море, а зліва було видно червоний силует Хребта. Його вкриті снігом вершини ховались у хмарах.

Діставшись передмістя, селяни почали діяти ще обачніше, аби їх ніхто не помітив. Знайшовши шлях, що вів із Нарди до Тейрма, вони притьмом перебігли його та попрямували далі на схід у напрямку гір. І тільки повернувши на південь і переконавшись, що вороже місто залишилось далеко позаду, вони знайшли інший, безпечніший шлях, яким і рушили далі.

Ще на «Червоному кабані» Рорану раптом спало на думку, що в Нарді вже певно зрозуміли, хто вбив двох вартових. Якщо так, то воїни Тейрма, знаючи, що він прибуде морем, мали стежити за всіма селянами, які мандрували цими землями. А якщо в Нарді побував іще й разак, то варта напевно знає, що ловити треба не банду вбивць, а самого Рорана разом із утікачами з Карвахола. Отож, Тейрм був для них не чим іншим, як пасткою. Але оминути місто вони не могли, бо треба було поповнити запаси харчів.

Єдиний вихід, який бачив Роран, – не посилати до Тейрма тих селян, яких уже помітили в Нарді. Утім, Гертруда, що добре зналася на ліках, а також він сам обов'язково мали йти. Юнак не міг покинути селян і розумів, що ніхто не захистить їх краще за нього. У цьому він переконався саме тоді, коли зважився на вбивство вартових, тим часом як решта присутніх навіть не зрушили з місця. Інші селяни мали відволікати увагу. Лоринг був старий, хоча й досвідчений вояк, а також неперевершений брехун. Бірджит уже давно довела, що вона витривала й метка жінка, а її син Нолфаврел уже вбив під час сутички воїна, незважаючи на те, що був іще зовсім юним. Роран сподівався, що мандрівники будуть схожі на велику родину, якщо Мандел нічого не зіпсує.

Отож, селяни збиралися підійти до Тейрма з півдня, аби ніхто не подумав, що вони прибули з Нарди морем.

На землю вже впали сутінки, коли перед ними нарешті з'явився Тейрм. Роран зупинився, аби роззирнутись навсібіч. Місто, що сховалося за високим муром, лежало на березі затишної затоки й лишалось неприступним для ворогів. Вартові зі смолоскипами стояли на сторожових вежах грізної фортеці, що височіла за міським муром, а темну воду затоки освітлював далекий маяк.

– Яке ж воно велике! – вражено вигукнув Нолфаврел, споглядаючи місто.

– Авжеж, велике, – кивнув Лоринг.

Увагу Рорана привернув корабель, пришвартований неподалік у гавані. Трищоглове судно було більше за ті, які він бачив у Нарді. Воно скидалося на військове й торгове водночас. Словом, його односельці могли б у разі чого чудово розміститися на палубі цього красеня.

– Це якраз те, що нам треба, – махнув рукою юнак.

– Але нам доведеться піти в рабство, щоб проїхатись на ньому, – гірко зітхнула Бірджит.

Кловіс попередив їх про те, що міська брама зачиняється перед заходом сонця, тож утікачі мали поквапитись, аби не ночувати просто неба. Коли ж вони наблизились до міста, то потрапили в розбурханий людський потік і легко в ньому розчинилися.

Зробивши знак Манделу, Роран наказав йому трохи відстати й пройти крізь браму окремо.

– Якщо тебе зупинять, то скажи, що шукаєш роботу, – попередив ватажок.

– Гаразд, – кивнув юнак.

Коли той відстав, Роран ні з того ні з сього почав накульгувати, вдаючи із себе каліку, й пірнув у браму разом зі стадом чиїхось корів. Жоден із воїнів не звернув на нього уваги, так само пощастило й решті загону.

Зібравшись неподалік на розі, утікачі зітхнули з полегшенням. Потім вони дочекалися Мандела й радісно рушили шукати недорогий готель. Крокуючи вулицями, Роран обережно роззирався довкола й вивчав вулиці міста, розробляючи можливі шляхи втечі. Ті вулиці, що тяглися з півночі на південь, розходились від фортеці стрункими лініями будинків, а ті, що вели зі сходу на захід, перетинали їх, утворюючи щось на зразок павутиння. Якби виникла потреба, то на цих перехрестях можна було б будувати барикади й інші захисні споруди.

«Якби Карвахол було влаштовано таким самим чином, – міркував Роран, – то його б не захопила ніяка Імперія».

Ще затемна їм пощастило влаштуватись на нічліг у «Зеленому каштані», обшарпаній таверні з дешевим харчем та ліжками, в яких аж кишіли клопи. Єдиною перевагою було те, що заплатити довелося мізерні кошти. Заощаджуючи гроші, утікачі навіть не повечеряли й миттю полягали спати.

* * *

Уже на світанку весь Роранів загін вирушив до міста в пошуках харчів і транспорту.

– Я чула про місцеву знахарку Анжелу, – сказала Гертруда. – Подейкують, що вона знається на магії й торгує травами. Я сходжу до неї, бо вона точно має те, що нам потрібно.

– Гаразд, тільки сама не ходи, – зупинив її Роран і, трохи поміркувавши, гукнув до Мандела: – Проведеш Гертруду, допоможеш їй скупитися й скрізь її захищатимеш, зрозумів?

Мандел з пошаною вклонився, і за мить вони із жінкою зникли за рогом. Решта утікачів пішли своєю дорогою.

Як виявилось, ця дорога була непростою, й, коли настала обідня пора, а вони ще ні на крок не наблизились до мети своєї подорожі, Роран почав нервувати. Нишпорячи містом, селяни дізналися, що трищоглове судно «Крило дракона», яке вони запримітили напередодні, було збудоване зовсім недавно, але ціна за його оренду була така, що годі й мріяти. Більше того, з огляду на Тейрмські ціни, у них не вистачало грошей на оренду будь-якого корабля. Навіть якби вони захопили баржі Кловіса, це б теж не розв'язало їхньої проблеми, адже в них не було їжі.

– І поцупити щось буде важкувато, – завважила Бірджит. – Куди не ступи – варта, тож навіть якщо ми роздобудемо десь харчів, то вивезти їх непомітно нам навряд чи вдасться.

– Згоден, – кивнув Роран.

Вони переговорили з Хорстом і порішили на тому, що коли їм не пощастить дістати провіант у місті, то доведеться грабувати селян на дорозі. Щоправда, так вони стануть схожими на королівських загарбників, адже одне діло битися зі слугами Галбаторікса чи навіть забирати баржі в хитрого Кловіса, що й так дасть собі раду, і зовсім інше – ображати таких самих бідних селян, як і самі втікачі. Ні, це буде справжнє неподобство.

Важкі думки стискали Роранову душу, наче лещата. Їхня подорож узагалі була великою аферою й трималася виключно на вірі й фортуні. А тепер Роран починав боятися, що Тейрм може стати останньою пасткою на їхньому шляху, куди він загнав селян, скутих злиднями, мов ланцюгами.

«Я міг би втекти та продовжити пошуки Катріни, але що ж то буде за перемога, якщо я залишу село напризволяще? – думав юнак. – Хай там як, але я нізащо не покину тих, хто мені довірився!»

Щоб утамувати голод, утікачі купили буханець свіжого житнього хліба й горнятко меду. Розраховуючись, Лоринг спитав був у крамаря про харчі, корабель і те, як його винайняти, але той кепсько на цьому тямив.

– Даруйте, що втручаюсь, – поплескав Рорана по плечу якийсь незнайомий чолов'яга, – але якщо вам потрібен корабель, то завітайте на аукціон.

– Який іще аукціон? – озирнувся юнак.

– О, це дуже сумна історія, але трапляється вона доволі часто, – пояснив незнайомець. – Одному з тутешніх крамарів, Джоуду Довгоногому, дуже не пощастило. Менш ніж за рік він втратив аж чотири свої кораблі, а каравани, які прямували суходолом, були пограбовані. Бідолаха став банкрутом і тепер розпродає своє майно, аби компенсувати втрати. Я не певен щодо харчів, але решту того, що вам потрібно, ви знайдете на аукціоні.

– А коли ж він почнеться?

– Оголошення про це висять на кожному стовпі! – здивувався чолов'яга. – Це буде післязавтра.

– Щиро вам дякую, – вклонився Роран. Правду кажучи, він ні за які гроші не підійшов би до жодного з тутешніх стовпів, на яких висів його портрет й сума винагороди.

– Нема за що, – знизав плечима чолов'яга.

Вийшовши з крамниці, утікачі миттю повернули за ріг, аби порадитись.

– Гадаєте, варто на це глянути? – спитав Роран.

– Це все, що нам залишається, – буркнув у відповідь Лоринг.

– А ти як думаєш, Бірджит?

– У нас немає іншого вибору, утім, ми не можемо чекати аж до післязавтра.

– Авжеж, не можемо, – замислився Роран. – Гадаю, нам слід зустрітися з Джоудом і поговорити про оренду ще до початку аукціону. Усі згодні?

Заперечень ні в кого не було, тож вони вирушили на пошуки Джоудового будинку, питаючись дороги в перехожих. Будинок стояв у західній частині міста, неподалік фортеці. Мандрівники були в захваті від розкішної будівлі, прикрашеної мармуровими статуями, внутрішніми фонтанами й безліччю речей, про призначення яких селяни навіть не здогадувалися.

Роздивившись маєток, Роран постукав у парадні двері. За мить ті прочинилися й до селян визирнув усміхнений служник.

– Що шановне панство зволить? – увічливо поцікавився він.

– Ми хотіли б побачити Джоуда, якщо він має час, – мовив Роран.

– Вам призначено?

– Ні, наше перебування в Тейрмі не надто довге, аби нам могли щось там призначати, – стримано пояснив Роран, добре знаючи, що служникові це й так відомо.

– Ну що ж, гаразд, – і собі стримано посміхнувся служник. – Тоді вам краще завітати до когось іншого, бо мій господар вельми заклопотаний, аби приділяти увагу першому-ліпшому жебраку, якому збрело в голову стукати в його двері.

– Заждіть! – отетерів Роран. – Ми не жебраки! У нас ділова пропозиція до Джоуда!

– Та невже? – здивовано запитав служник.

– Авжеж, саме так. Будь ласка, спитайте, чи зможе він нас вислухати. Ми приїхали здалеку й хочемо зустрітися з Джоудом ще сьогодні.

– А можна поцікавитись, що ж у вас там за пропозиція?

– Це вас не обходить, – відрізав юнак.

– Гаразд, пане, – трохи ображено буркнув служник. – Я перекажу ваше прохання, але навряд чи господар захоче з вами говорити. Як вас представити?

– Міцний Молот.

Глузливо посміхнувшись, служник зник за дверима.

– Якби в нього була більша голова, то він би не проліз до вбиральні, – пожартував Лоринг.

– Сподіваюсь, цей служник не наслідує свого господаря, – зітхнула Бірджит.

Невдовзі двері знову прочинилися й служник сказав ображеним тоном:

– Джоуд погодився прийняти вас у кабінеті. Прошу, заходьте.

Пропустивши гостей до розкішного передпокою, він подріботів попереду них, аби прочинити наступні двері.

ДЖОУД ДОВГОНОГИЙ

Якби Роран умів читати, то був би вражений кількістю книжок у кабінеті, але зараз юнака куди більше цікавив його господар. Джоуд виглядав не менш стомленим, ніж гості. Його виснажене й сумне обличчя вкривали зморшки, а на щоці білів давній шрам – одразу було видно, що це людина сталевої вдачі.

– Сідайте, будь ласка, – сказав Джоуд. – Можу запропонувати вам бренді з печивом. Часу в мене небагато, але бачу, що ви здалеку, тож горло промочити вам точно не завадить.

– Авжеж, ковток бренді був би якраз до речі, – посміхнувся Лоринг. – Ви дуже люб'язні, пане.

– А якби ще й склянку молока для мого хлопчика, – пробелькотіла Бірджит.

– Звісно, пані. – Джоуд подзвонив слузі, віддавши наказ, і відкинувся в кріслі. – Я, правду кажучи, здивований. Ви знаєте моє ім'я, але я не знаю ваших.

– Міцний Молот, – буркнув Роран.

– Мардра, прошу пана, – вклонилася Бірджит.

– Келл, до ваших послуг, – озвався за нею Нолфаврел.

– А я Воллі, – закінчив Доринг.

– Дякую, – кивнув Джоуд. – Рольф сказав, що ви маєте до мене якусь ділову пропозицію. Утім, вам, мабуть, відомо, в якому скрутному становищі я опинився. Я нічого не продаю й нічого не купую, не орендую й не перевожу. То чим же я можу бути вам корисний?

– Коротко кажучи, – обережно мовив Роран, аби не бовкнути чогось зайвого, – ми тільки хочемо придбати багато товару за невеличку суму. Ми знаємо, що ваше майно виставлене на післязавтрашній аукціон, але часу в нас обмаль. Тож чи не могли б ми вирішити це питання раніше?

– І які ж саме товари вас цікавлять? – спитав Джоуд.

– Харчі, а також корабельне спорядження для далекої мандрівки по морю.

– Ви хочете спорядити якийсь певний корабель?

– Ми ще не вирішили, – відповів господарю Роран.

– Я розумію вас, – розвів руками Джоуд, – але навряд чи зможу чимось допомогти. Усе, що ви бачите тут, більше мені не належить. Я не маю права продавати власне майно, а якби й продав, то кредитори кинули б мене до в'язниці.

Невдовзі повернувся Рольф. Господар зачекав, доки той роздасть гостям напої, й продовжив далі:

– Отож, особисто я нічим не можу зарадити, – схилив голову Джоуд, – але пропоную звернутися до своїх знайомих, які залюбки вам допоможуть, якщо ви трохи докладніше поясните, що саме вам потрібно.

Роран почав перераховувати, а Бірджит і Лоринг раз у раз про щось йому нагадували. Наприклад, про олію для ламп тощо. Господар уважно їх слухав, і схоже було на те, що Роран його дуже зацікавив. Здається, він зрозумів, що юнак багато чого приховує.

– Як на мене, – сказав Джоуд, коли перелік було завершено, – цього буде цілком досить, аби переправити сотню людей до Фейнстера, Ароу або навіть кудись далі. Але останнім часом я дуже переймався своїми справами, тож міг і не помітити, що до нашого міста прибуло стільки людей.

Роран сполотнів і з острахом зиркнув на господаря кабінету, проклинаючи себе за відвертість.

– Та це мене не обходить, – знизав плечима Джоуд. – Гадаю, поговорити про їжу ви можете з Галтоном на Ринковій вулиці, а про все інше домовитесь зі старим Гамілом у гавані. Вони порядні люди.

Глянувши на Нолфаврела, що допивав своє молоко, він несподівано спитав:

– То як, юний Келле, вам сподобалось у Тейрмі?

– Так, – усміхнувся той. – Я ще ніколи не бачив такого великого міста.

– Невже?

– Так, пане.

– Мене зацікавила крамниця поруч із вашим будинком, – враз озвався Роран, відчуваючи, що розмова виходить на слизьке. – Дивно, вона така скромна, а стоїть серед багатих будинків.

– Вона належала одній дивакуватій жінці, – посміхнувся Джоуд. – Це крамниця Анжели, найкращої з місцевих знахарок, яка чудово зналась на травах. Вона порядкувала там двадцять років, а кілька місяців тому все спродала й подалась світ за очі.

– Це та, яку шукала Гертруда? – бовкнув Нолфаврел, зиркнувши на матір.

Роран хотів був затулити йому рота, але було вже запізно. Джоуд несподівано зблід і нахилився вперед.

– Не може бути! – вражено прошепотів він, уважніше роздивляючись юнака. – То це ти, Роране, сине Герроу?

НЕСПОДІВАНИЙ СОЮЗНИК

Роран не напав на Джоуда тільки тому, що з вуст торговця злетіло батькове ім'я. «Звідки він знає Герроу?» – промайнуло в його голові, а земляки вже повихоплювали свої кинджали.

– Отже, ти Роран? – навіть не глянувши на зброю, тихо спитав Джоуд.

– Як ви здогадались?

– Бром приводив сюди Ерагона, а ти дуже схожий на свого кузена. Коли я побачив оголошення про твій розшук, то зрозумів, що ви обидва втекли. Але ніколи б не подумав, що ти приведеш із собою цілий Карвахол.

– Ерагон був тут? – ошелешено спитав юнак.

– Так, разом із Сапфірою.

– З якою ще Сапфірою?

– А ти хіба нічого не знаєш? – здивувався Джоуд.

– Ви про що?

– Гадаю, нам слід відверто поговорити, – трохи поміркувавши, сказав старий. – Я поясню, чого Імперія полює на тебе, а ти маєш розповісти мені про справжню причину вашої втечі.

– Але чому ми маємо тобі довіряти, Довгоногий? – спитався Лоринг. – Адже ти можеш працювати на Галбаторікса.

– Двадцять років тому, перш ніж Бром став сільським казкарем, я був його другом, – пояснив Джоуд. – Я допоміг йому й Ерагонові, коли вони прийшли до мене. Звісно, моїх слів може бути замало, а свідків я не маю, тож робіть, як знаєте. Я міг би покликати охорону, але не робитиму цього. Усе, що можете ви, – це розказати про себе й вислухати мене. То що?

– Згода, – озвався Роран, підпираючи двері стільцем, щоб ніхто не увійшов, – можливо, ти допоможеш нам. Якщо хочеш поговорити, то я тебе слухаю.

– Ти перший! – запропонував господар кабінету.

– Гаразд, я почну, але якщо нам не сподобаються твої відповіді, ми тебе вб'ємо.

– Хай буде так.

Рорану сподобалась витримка Джоуда, й він докладно розповів про все, що сталося з ними за останній час. Розповідаючи, юнак нетямився від подиву, лише тепер усвідомлюючи, як багато їм довелося пережити: вигнання воїнів Галбаторікса, зраду Слоуна, викрадення Катріни, втечу морем до Тейрма.

– Неймовірно! – вигукнув Джоуд. – Ще ніколи такого не чув! Ви повстали проти Галбаторікса й тепер ціле селище переховується в найбільшому з міст Імперії, а ніхто про це не знає!

– Саме так, – буркнув Лоринг. – Але поясни, для чого ми ризикуємо?

Джоуд хотів був відповісти, аж тут хтось посмикав двері й з іншого боку долинув жіночий голос:

– Джоуде! Ану впусти мене!

– Можна їй увійти? – спитав старий.

Роран подав знак Нолфаврелу, той кинув йому кинджала, що миттю опинився біля Джоудової горлянки.

– Хай забирається, – прошипів він.

– Я не можу зараз говорити! – гукнув торговець. – У мене ділова зустріч.

– Брехун! Яка ще зустріч? – не вгавала жінка за дверима. – Ти ж банкрут! Виходь і глянь мені в очі, боягузе! Що ж це за чоловік, який боїться вийти до своєї дружини? Ти нікчема, який не впорається навіть із м'ясною крамницею, а про корабельну компанію й говорити годі! Мій батько ніколи б не втратив стільки грошей!

– Я не втримаю його, якщо вона не стулить пельку, – озирнувся Роран до земляків. – Зробіть що-небудь.

– Тихо, жінко! – несподівано гаркнув Джоуд, і в коридорі запала тиша. – Якщо ти не припиниш, то буде ще гірше, а так, можливо, я щось вигадаю!

– Я чекатиму тебе на вечерю, любий, – нарешті пролунало з-за дверей. – Але спробуй мені не вийти. Тоді я піду з цього дому й ніколи більше не повернуся.

Упевнившись, що дружина пішла, Роран прибрав зброю й знову всівся під дверима.

– Якщо ми не порозуміємось, то ліпше вбийте мене, бо я не витримаю, коли Гелена знову почне розпитувати мене про те, чого не існує, – мовив Джоуд, потираючи шию.

– Співчуваю, Довгоногий, – скривився Лоринг.

– Це не її вина, – відповів торговець. – Вона просто не може збагнути, чого на нашу голову звалилося так багато нещасть. Певно, слід було розповісти їй від самого початку…

– Що розповісти? – перепитав Нолфаврел.

– Що я агент варденів, – гірко зітхнув Джоуд, глянувши на сторопілих гостей. – Мабуть, я почну з самого початку, інакше ви теж нічого не зрозумієте. Скажи, Роране, ти щось чув про нового вершника, який протистоїть Галбаторіксу?

– Лише плітки, яким не вірю, – озвався той.

– Я не знаю, як це тобі пояснити, але просто повір мені: той вершник – це твій кузен Ерагон. Камінь, який він знайшов на Хребті, насправді був яйцем дракона. Багато років тому я вкрав його в Галбаторікса, але дракон, що вилупився з того яйця, став Ерагоновим. І звати його Сапфіра. До речі, саме по нього разаки й приходили в Паланкарську долину. А пішли вони тільки тому, що Ерагон став для них надто небезпечним ворогом, і тепер вони хочуть вплинути на нього, спіймавши тебе, розумієш?

Роран закинув голову й несподівано зареготав. Усі присутні з острахом глянули на юнака, в якого аж сльози потекли з очей. Він сміявся, почувши маячню, схожу на казку, але цей сміх часом нагадував, скорше, істерику, бо все почуте могло бути й правдою.

– Ну що ж, непогано! – витерши сльози, удавано весело гукнув юнак. – Але я можу вигадати й кращі пояснення.

– Якщо Ерагонова каменюка була яйцем дракона, то звідки вона там узялася? – втрутилась у розмову Бірджит.

– З радістю поясню, – сказав Джоуд.

І всі почули маячню про те, що їхній добрий земляк Бром – старий казкар Бром! – насправді був вершником і допомагав варденам. І про те, що сам Джоуд, дізнавшись про таємний хід до Урубейна, допоміг повсталому народу викрасти в Галбаторікса драконяче яйце, а Бром потім убив жахливого Морзана. Незважаючи на те, що селяни час від часу з недовірою посміхалися, Джоуд так захопився розповіддю, що вів далі – про угоду між варденами та гномами, перевезення яйця з Ду Вельденвардена до Беорських гір, засідку Смерка й те, що зробив Ерагон…

– Чудасія, та й годі, – коментував розчарований Роран.

Але чим далі розповідав Джоуд, тим уважнішим ставав юнак. Він слухав про те, як Ерагон переховував дракона біля їхньої ферми, і справді згадав дивну поведінку кузена. А коли ж він почув, через що саме загинув Герроу, то нетямився від люті.

– І що він собі думав? – закричав Роран.

– Зрозумій, вершники тісно пов'язані зі своїми драконами. Їм легше пожертвувати рукою, ніж не вберегти свого друга, – урвав його Джоуд.

– А на інших йому начхати?

– Ти помиляєшся, Роране, – похитав головою старий. – Ідучи геть із Паланкарської долини, Ерагон намагався відвести загрозу від усіх вас. Він приніс себе в жертву, аби захистити селище й помститись за батька. Йому не вдалося цього зробити, але якби він залишився, було б іще гірше, повір.

Роран мовчав, аж доки Джоуд не розповів про те, як йому пощастило вийти на лігво разаків.

– І де ж воно? – схаменувся юнак, думаючи лише про Катріну, яку полонили ті нелюди. – Скажи, це дуже важливо для мене!

– Це Хелгрінд, що лежить неподалік Драс-Леони, – здивовано мовив Джоуд. – Але навіщо тобі це знати?

Роран збуджено схопився за свій молот. «До Драс-Леони доволі далеко, – міркував він. – Якщо мені пощастить, то я зможу спуститись туди берегом, а потім, урятувавши Катріну, повернутися до Сурди».

– У тебе нічого не вийде, юначе, – попередив старий, певно, прочитавши Роранові думки, але тому було байдуже.

– Це ще чому?

– Шансів потрапити в Хелгрінд майже нема. Це неприступна скеля, на яку годі видертись. До того ж, там скрізь гнізда разакових коней. І що ти собі замислив? Я знаю, ти добрий воїн, бо у твоїх жилах тече та сама кров, що й в Ерагонових, але разаків тобі не здолати. Простій людині це не під силу.

– Я не віддам їм Катріну, – уперто похитав головою юнак. – Я маю звільнити її, навіть якщо мені доведеться загинути.

– Твоя смерть аж ніяк не допоможе Катріні, – завважив Джоуд. – Ліпше буде, якщо ти дістанешся до Сурди, а потім знайдеш Ерагона й спробуєш визволити дівчину. Повір, вершник і його дракон легко здолають разаків.

Роран на мить уявив собі велетенських потвор, на яких літали разаки, й аж здригнувся від огиди. Авжеж, йому не здолати такого ворога. Усвідомивши це, він несподівано повірив в усе, що розповів Джоуд, інакше б Катріна назавжди для нього зникла. «Але ж, Ерагоне! – подумки лютував юнак. – Присягаюся кров'ю свого батька, я змушу тебе за все відповісти й ти перестанеш бути моїм боржником тільки тоді, коли підеш зі мною на штурм Хелгрінда!»

– Гаразд, продовжуйте, – кивнув юнак Джоуду. – Давайте дослухаємо цю казку до настання темряви.

Старий розповів їм про смерть Брома, про Мертага, сина Морзана, про полон і втечу з Джиліда, про відчайдушний політ і спробу врятувати ельфійку, про ургалів, гномів та велику битву в Фартхен Дурі, де Ерагон переміг Смерка. Не оминув Джоуд і того, що Ерагон зараз проходить вишкіл у Ду Вельденвардені, де навчається магії та бойового мистецтва в ельфів.

Коли торговець закінчив, Роран відійшов, аби порадитись зі своїми земляками.

– Я не знаю, бреше він чи ні, – мовив Лоринг, похитавши головою, – але той, хто розповідає байки з ножем біля горла, вартий, аби його помилували. І які чудові байки! Новий вершник – це наш Ерагон!

– Що скажеш, Бірджит? – спитав юнак.

– Я не знаю. Це так дивно, – завагалася жінка. – Можливо, усе це й правда. Схоже, Імперія серйозно налякана, а причиною цього може бути тільки новий вершник.

– Отож, – зблиснув очима Лоринг, – ми потрапили у вир неабияких подій! Новий вершник! Ви тільки подумайте! Імперія скоро впаде, кажу ж вам! Ти мав рацію, Роране!

– Нолфавреле?

– Здається, Джоуд – чесна людина, – озвався юнак, утішений з того, що його думкою теж цікавляться. – Гадаю, йому можна довіряти.

– Гаразд, – вирішив Роран, обертаючись до торговця. – Ми маємо ще кілька питань, Довгоногий! Як виглядають Бром з Ерагоном? І звідки тобі відоме Гертрудине ім'я?

– Я знав про Гертруду, бо Бром згадував листа, в якому просив, аби ти про неї подбав. Що ж до їхнього вигляду… Бром нижчий за мене, мав густу бороду, гачкуватий ніс… Ерагон натомість іще зовсім юний, має русяве волосся й шрам на зап'ястку…

Роран схвально кивнув і запхав свого молота за пояс, Бірджит, Лоринг і Нолфаврел так само сховали ножі. Потому Роран відсунув крісло від дверей, і всі знову всілися за стіл.

– І що тепер буде, Джоуде? – поцікавився юнак. – Ти допоможеш нам? Я знаю, ти в скрутному становищі, але нам більше ні до кого звернутись. Ти можеш, як агент варденів, допомогти тим, хто готовий з ними співпрацювати? І чи захистять вони нас від Галбаторікса?

– Вардени, – сказав Джоуд, – будуть щасливі прийняти вас. Гадаю, вони вже знають про вашу втечу. Що ж до мене… то я вже давно підозрюю, що мене викрито, тому й не тікаю до Сурди. По дорозі мене обов'язково схоплять, а кому від цього стане легше? Тож я просто сиджу тут і спостерігаю, як занепадає моя торговельна справа, бо я не в змозі якось зарадити. А найгірше те, що тепер я нічим не можу допомогти варденам. Вони теж не озиваються, а коли лорд Рістхарт дізнається, що я вже не становлю жодного інтересу для Імперії, то відразу ж запроторить мене до в'язниці. Я чекаю цього кожен день, звідтоді, як оголосив себе банкрутом.

– Можливо, – замислилась Бірджит, – вони хочуть, аби ви втекли, щоб схопити вас разом із тими, кого ви поведете до варденів?

– Може, воно й так, – посміхнувся Джоуд. – Але тепер, коли ви тут, є надія, що все буде інакше.

– То ви маєте якийсь план? – спитав Лоринг.

– Ще й який! – вигукнув торговець. – Бачили в порту корабель «Крило дракона»?

– Авжеж, – кивнув Роран.

– Судно належить корабельній компанії Блекмур, яка перебуває на боці Імперії. Воно постачає провізію для війська, а в нас набирають воїнів із селян та конфіскують їхню худобу… Певно, Галбаторікс збирається захопити Сурду. У будь-якому разі «Крило дракона» відпливає до Фейнстера за тиждень. Це найкращий корабель, збудований майстром Кіннелом.

– І ви хочете його викрасти? – не повірив Роран.

– Так, хочу, – аж підстрибнув Джоуд. – І не тільки тому, щоб дошкулити Імперії, позбавивши її найшвидшого корабля, а й тому, що він споряджений для далекої подорожі.

– А як ти керуватимеш такою посудиною, Довгоногий? – захихотів Лоринг. – Ніхто з нас не розуміється на цьому.

– Дехто з моїх людей – члени корабельної команди, й вони ще тут, у Тейрмі. Їх теж переслідує Імперія, тож вони будуть не проти податись до Сурди. Саме вони й навчать вас корабельної справи.

Роран посміхнувся. План був йому до душі: швидкий та рішучий.

– Але ж ти казав, – нагадала Бірджит, – що жоден з ваших кораблів, які були послані до варденів, не досяг мети. То де гарантія, що нас не спіткає та сама доля?

– Ми спробуємо заскочити владу зненацька, – пояснив Джоуд. – Закон вимагає звіту за два тижні перед кожним відплиттям, тож у разі нашої втечі Галбаторікс не зможе швидко організувати погоню. Але вирішувати, звісно, вам самим.