Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 37 страниц)

НАР ГАРЦХВОГ

Коли Ерагон увійшов до шатра, а Сапфіра просунула слідом за ним голову, усі присутні від несподіванки аж за зброю похапались.

– Заходь, – гукнула Насуада до юнака.

– Ви кликали мене? – спитав той.

– Наші розвідники доповіли, що сотня ургалів наступає з північного сходу.

Ерагон спохмурнів. Він аж ніяк не чекав появи ургалів, бо гадав, що військо цих монстрів було вщент розбите під Фартхен Дуром. Але якщо вони вже прийшли, то слід було прийняти їхній виклик. Юнак зловісно посміхнувся, уявивши зустріч з ургалами, де він зможе випробувати свою нову силу ельфа.

– Я матиму за честь їх здихатись, – сказав він. – Ми із Сапфірою впораємось із цими потворами самі.

– Річ не в тому, Ерагоне, – з придихом мовила Насуада. – Вони йдуть із білим прапором.

– Сподіваюсь, ви не збираєтесь вести з ними переговори? – з недовірою зиркнув той.

– Хто б не прийшов із білим прапором, я неодмінно маю вислухати їхні умови.

– Але ж це чудовиська! – обурився Ерагон. – Пустити їх до табору – означає померти! Я бачив цих тварюк у бою, Насуадо. Вони заслуговують тільки на те, щоб бути знищеними, як скажені собаки.

– Тут я цілком згоден із Ерагоном, – озвався Джормандер. – Якщо ви не слухаєте нас, то прислухайтесь бодай до його порад.

– Певно, ти не довчився в ельфів, якщо тебе засліплює лють, – тихо мовила Насуада юнакові, а вельможам голосно заявила: – Ви забуваєте, що я теж билася у Фартхен Дурі й на власні очі бачила ургалів. І маю сказати, що люди часом вчиняють ще гірше за них. Так, ми потерпали від ургалів, але зараз, поступаючись Галбаторіксу в силах, ми можемо розраховувати на них як на союзників.

– Шановна леді, зустріч з ургалами надто небезпечна для вас, – застеріг хтось із гурту вельмож.

– Надто небезпечна? – здивовано звела брови Насуада. – А хіба ви не збираєтесь захищати мене?

«Скажи що-небудь, Сапфіро, – аж заскреготав зубами Ерагон. – Не дай їм утілити цей божевільний план у життя».

«Ні, не скажу, – озвався дракон. – Ти справді засліплений люттю».

«Що? – втрачаючи самовладання, вигукнув юнак. – Ти ж була зі мною в Язуаці й бачила, що вони зробили із селянами! А про втечу з Джиліда ти що, вже забула? Кожного разу, зустрічаючись із цими тварюками, ми ризикували життям!»

«Ельфи, до речі, ще зовсім недавно казали це про нас, драконів».

Словом, на заперечення Ерагона більше ніхто не зважав, а вхід до намету Насуади було відкрито, аби всі могли бачити, що відбувається на аудієнції. Генерали вишикувались довкола трону принцеси у дві шеренги. Роздратований Ерагон став із правого боку від неї, а Елва з лівого.

Невдовзі, судячи з криків юрби, стало зрозуміло, що ургали вже в таборі. Доки один із них пробирався до шатра Насуади, вардени засипали його лайливими словами, а той, вишкіривши жовті ікла, ніяк не реагував на зухвальців. Посланець був близько восьми футів заввишки, мускулястий і мав на голові покручені роги. Його довге чорне волосся було заплетене в косу.

Побачивши ворога, Ерагон ледь стримався, аби не стрибнути на нього з мечем. Утім, витримка ургала, котрий прийшов один без зброї, змусила юнака його заповажати. Спробувавши проникнути у свідомість посланця, Ерагон із подивом зрозумів, що вона надійно заблокована.

Зупинившись перед шатром Насуади, прибулець спочатку не наважувався наблизитись, аж доки охорона не вгамувала юрбу розлючених воїнів. Усі застигли, чекаючи, що ж відбуватиметься далі.

Ургал, звівши руки до неба, роззявив пащеку й несподівано заревів на весь голос. Видавши свій бойовий клич, він презирливо зиркнув на варденів, що були готові розірвати посланця, й мовив до Насуади:

– Яке віроломство, леді Нічні Кроки! Адже ви обіцяли мені недоторканність у вашому таборі! Невже люди так легко порушують своє слово?

Схилившись до Насуади, один із генералів прошепотів:

– Дозвольте покарати його за зухвалість, а коли він навчиться елементарної поваги, тоді вже нехай і говорить.

– Не зважайте, – й собі пошепки сказав Ерагон. – У них так заведено вітатись. До речі, вони ще й рогами б'ються одне з одним.

– Це тобі ельфи розповіли чи ти знаєш із власного досвіду? – спитала Насуада, не зводячи з ургала очей.

– Так, ельфи.

– А чого вони ще тебе навчили?

– Багатьох речей, – неохоче відповів Ерагон.

– На відміну від Галбаторікса, вардени не брехуни! – не звернувши уваги на його відповідь, гукнула дівчина. – Ти можеш сказати все, що хотів, і нічого не боятись.

Ургал похитав рогатою головою й задер її догори. Ерагон знав, що це дружній жест. Опущена голова означала загрозу.

– Я Нар Гарцхвог із племені Больвек. Я говорю від імені свого народу, – прогарчав посланець. – Усі ненавидять ургалів, усі полюють на нас і звідусіль женуть.

– На те є певні причини, – завважила Насуада.

– Авжеж, є, – кивнув здоровань. – Ми любимо воювати. Утім, ми робимо це зовсім не тому, що всі нас ненавидять і вважають потворами. Просто нас дуже багато й наші землі вже не можуть нас прогодувати, тому ми й заробляєм на хліб деінде.

– Тобто в Галбаторікса, – уточнила дівчина.

– А хоч би й так, леді Нічні Кроки, – кивнув ургал. – Він обіцяв нам нові землі, якщо ми знищимо його ворогів, але надурив. Його верховний чаклун проник у свідомість наших ватажків, змусивши нас об'єднатись для боротьби, а це не в наших правилах. Ті, хто пішов до Галбаторікса, аби вимагати пояснень, – не повернулися. Розумієте, наші найкращі воїни загинули заради нього, а сам він підступно нас покинув. Він брехун і зрадник, тож ми хочемо воювати на вашому боці, леді.

– І що ж ви за це попросите? – спитала Насуада.

– Крові! – вишкірився посланець. – Крові Галбаторікса! А коли його Імперія впаде переможеною, то ще й трохи землі для мого народу, аби ми могли покинути війни.

Ерагон, відвернувшись, відразу ж збагнув, яке рішення прийме Насуада. Джормандер, певно, також, бо відразу ж зашепотів їй на вушко:

– Це неможливо, леді Насуадо. Зрештою, це протиприродно.

– Не природа, а союзники допоможуть нам здолати Імперію, – відповіла дівчина.

– Такі союзники розлякають усіх наших людей!

– Але хтось усе одно залишиться. Ерагоне, вони триматимуть своє слово?

– Принаймні до того часу, доки в нас буде спільний ворог, – зітхнув юнак.

– Добре, Нар Гарцхвоге, – рішуче мовила Насуада. – Ти з воїнами можеш розбити табір уздовж східного флангу нашого війська, подалі від центру. Згодом ми детальніше обговоримо умови нашого союзу.

– Ахграт укмар, – проревів ургал, похитавши головою. – Ви мудра, леді Нічні Кроки!

– Слухайте, що це за ім'я? – скривилась Насуада.

– Нічні Кроки? – зареготав посланець. – Ми звали так вашого славного батька, що полював за нами по ночах у тунелях гномів. Ви, як його дочка, достойні цього імені.

Уклонившись, ургал розвернувся й подався геть.

– Той, хто нападе на них, – гукнула з трону дівчина, – буде покараний, як за вбивство людини! Негайно повідомте мій наказ усьому нашому війську!

Щойно вона договорила, як до неї загукав король Орин, котрий не встиг потрапити на зустріч із парламентером:

– Насуадо, невже ви приймали якогось ургала? Що це означає і чому про це не попередили мене?

Але його слова перекрив лемент вартового:

– Тривога! Тривога! До табору хтось мчить на коні!

Забувши, про що питав, Орин поспішив із Насуадиним почтом на чергову нараду, де збиралися обговорювати пропозицію посланця.

Ерагон, розчаровано сплюнувши, сів на Сапфіру, й вони подались до виходу з табору.

Самотнього вершника, який мчав до варденів на змиленому жеребці, супроводжували хижі птахи. Певно, вони вважали його своєю першою здобиччю.

Зупинившись за тридцять ярдів від табору, посланець загукав:

– Відмовившись здатися королю Галбаторіксу, ви прирекли себе на смерть! Ми більше не чекатимемо, тож рука дружби обернеться на караючу десницю! Тікайте, якщо встигнете, бо ми очистимо Алагезію від зрадників! А всіх інших ми покараємо й повернемо під владу всемогутнього Галбаторікса! Тримайте – це вам для підтвердження нашої сили!

По цих словах посланець дістав із мішка відрубану голову варденівського гінця й кинув її в бік табору. Розреготавшись, він розвернув коня й галопом помчав назад.

– Убити його? – ліниво спитав Ерагон.

– Не треба, ми скоро помстимось, – відмовила юнака Насуада. – Я не порушу закону недоторканності посланця, навіть якщо Імперія це й зробила.

Та не встигла вона це сказати, як Сапфіра, роззявивши пащеку, видала такий пронизливий клич, що всі довкола аж поприсідали. Кінь Галбаторіксового посланця тим часом став дибки й скинув свого вершника. Той, несамовито зойкнувши, злетів прямісінько в одну з палаючих ям, і до його тіла миттю почали злітатися птахи.

Оговтавшись, вардени радісно загукали до Сапфіри. Навіть Насуада сумно посміхнулась.

– Гадаю, вони нападуть на світанку, – сказала вона Ерагонові. – Тож збери Ду Врангр Гата й будь напоготові. За годину отримаєш наказ.

Узявши принишклого Орина під руку, дівчина почала обговорювати з ним якісь невідкладні справи, а той лише кивав головою, ще й досі не оговтавшись від усього побаченого.

«Нічого! – підморгнула королеві Сапфіра. – Нехай нападають! Ми підсмажимо їх, як кроликів!»

ВІДЬМИНЕ ВАРИВО

На Палаючу рівнину впала ніч. Через димову завісу тліючого торфу не було видно ані зірок, ані місяця. Довкола блимали самі смолоскипи, їх було так багато, що здалеку військо нагадувало сонні міста.

Укотре перевіривши Сапфірині обладунки, Ерагон заплющив очі й подумки вийшов на зв'язок з чаклунами Ду Врангр Гата. Він хотів знати, де перебуває кожен із них, аби, в разі потреби, миттю їх викликати.

– Привіт, Орику, – раптово посміхнувся він, не озираючись.

Гном видерся на пагорб і всівся поруч із ним.

– Як ти дізнався, що це я? – ошелешено спитав гном. – У мене ж заблокована свідомість!

– У кожного вона заблокована по-своєму, – позіхнула Сапфіра, клацнувши зубами.

– Зрозуміло, – відсунувся Орик.

– Що тебе привело? – спитав юнак.

– Мені чогось здалося, що ти тут засумував, дай, думаю, завітаю до друга. Адже Мертага тепер нема, то мусить же хтось тебе підтримати…

«Так, нема, – похнюпився Ерагон. – А шкода. Як би я хотів знову позмагатися з тобою на мечах, любий друже!»

Згадка про те, як загинув Мертаг, що його ургали затягли під землю, навіяла на юнака невимовний смуток. Дивно, яким би вправним воїном ти не був, а зла доля все одно обере для тебе якусь дурну смерть.

– Усе буде гаразд, не журись! – відчувши сумний Ерагонів настрій, поплескав його по плечу Орик. – Ти тільки уяви, як почуваються воїни Галбаторікса, знаючи, що невдовзі зустрінуться з тобою, вершником!

– Дякую, що прийшов, – посміхнувся юнак.

– Та ну, – махнув рукою розчулений гном. – Просто Ротгару не сподобається, якщо я тебе не вбережу. Ми ж з тобою, як брати, хіба не так?

«А як же інші гноми? – в'їдливо спитала Сапфіра, – Вони теж наші брати? Чи ти не відповідаєш за їхні вчинки?»

– Чого це не відповідаю? – обурився Орик. – Незабаром вони приєднаються до нас! Вони вважають Ерагона членом Дургрімст Інгейтум, тому підтримають його в боротьбі з Імперією. До речі, завдяки цьому ви зможете зосередитись на знищенні чаклунів Галбаторікса. Тож мусите нам ще й подякувати.

«Ой, дякуємо, пане!» – насмішкувато скривилась Сапфіра.

– А що ти думаєш про угоду Насуади з ургалом? – поцікавився Ерагон, з докором зиркнувши на жартівливого дракона.

– Думаю, вона зробила цілком правильний вибір.

– Отже, ти згоден з нею?

– Так, згоден, – важко зітхнув гном. – Згоден, хоча асе це мені й не до душі.

Запала довга мовчанка. Тривожне очікування перед боєм завжди дратувало й виснажувало Ерагона. Аби хоч якось згаяти час, він знову й знову перевіряв збрую на драконі, свої обладунки, підтягав сідло. Несподівано юнак відчув, як до них наближаються двоє невідомих. Анжела? Солембум? На всяк випадок він збудив Орика, що миттю скочив на ноги, витягуючи з-за пояса сокиру.

– Я бачив Анжелу лише кілька разів, – буркнув гном, вдивляючись у темряву, – але на шпигунку вона не схожа.

– То чого ж вона тиняється тут поночі? – озвався Ерагон.

Вони вирішили перехопити парочку, коли та наблизиться. І справді, невдовзі з'явилась Анжела із Солембумом, що крутився біля її ніг. Відьма була закутана в довгий плащ, і це робило її майже непомітною. Вона спритно перескочила через захисний рів і за хвильку зупинилася перед Ерагоном і Ориком.

– А… Ви теж гуляєте? – посміхнулась до них знахарка.

Тієї ж миті кіт-перевертень щось муркнув і несподівано обернувся на підлітка, якому Анжела швидко кинула якісь речі, аби той вдягнувся.

– І де ж це ви були? – невдоволено запитав Орик.

– Я ж кажу, гуляли із Солембумом.

– А точніше? – поцікавився Ерагон.

– Що? – здивувалась Анжела. – Ви нам не довіряєте?

– Не дуже, – кивнув юнак.

– Це добре, – поплескала його по плечу відьма. – Довше житимеш. Якщо хочете знати, у мене свої методи боротьби з Імперією.

– Які саме? – не вгавав гном.

– Зараз не скажу, – відповіла Анжела, знімаючи плаща й ховаючи його в торбу. – Це буде сюрприз. Скоро самі все побачите.

– Що побачимо? – смикнув себе за бороду Орик. – Знаєш, ми ліпше доправимо тебе до Насуади, і нехай вона сама тебе допитає.

– Не треба, – зупинила його відьма. – Леді Насуада сама дозволила мені виходити за межі табору.

– Добре-добре, ми й це з'ясуємо, – кивнув гном.

– Не треба нічого з'ясовувати, – зненацька вийшла з темряви Насуада, про наближення якої Ерагон уже давно знав. Він також знав і те, що з нею четверо ургалів, одним із яких був Гарцхвог.

– Доброго вечора, – похмуро буркнув юнак.

Тим часом заскочений зненацька Орик аж підстрибнув від несподіванки, вихопивши сокиру. Зрозумівши, що все гаразд, він коротко привітався з Насуадою. Але зброю не сховав, не зводячи грізного погляду з ургалів. Анжела натомість уклонилась до Насуади й перекинулась з ургалами кількома словами їхньою рідною мовою, що дуже втішило здорованів.

– Мені треба, щоб ти облишив свої емоції й зрозумів те, що я роблю, – відвівши Ерагона вбік, сказала Насуада. – Ти зможеш?

Той мовчки кивнув.

– Гаразд. Я зроблю все можливе заради завтрашньої перемоги. І мені байдуже, як я керую варденами й те, як вони б'ються, – добре чи погано. Навіть занепад Імперії нічого для мене не важитиме, якщо ти загинеш. Утяв?

Ерагон знову кивнув.

– Я не зможу тебе захистити, якщо з'явиться сам Галбаторікс, – вела далі дівчина. – Ду Врангр Гата він не боїться, як, до речі, й ти. Але благаю поки що не чіпати чаклунів.

– Я завжди знав, – озвався Ерагон, – що битимусь із Галбаторіксом сам на сам, тож не хвилюйся.

– Авжеж, – сумно всміхнулась Насуада. – Не будемо загадувати наперед. Можливо, Галбаторікса й не буде. Тоді я зможу захистити тебе бодай від простого меча. Я домовилась із Гарцхвогом і трьома його воїнами про те, що вони тебе охоронятимуть. Але спочатку слід перевірити, що в їхній свідомості.

– Та ні ж бо, дякую! – вигукнув юнак. – Ще тільки цих потвор мені бракувало! До того ж, я вже домовився з гномами, і вони мене не зрозуміють, якщо я наберу охорону з ургалів.

– Тоді їм доведеться захищати ще й твоїх гномів, – обурилась Насуада, але враз заговорила лагідніше: – Послухай, Ерагоне! Я не хотіла, аби ти бачив усе, що відбувається, крізь завісу своєї ненависті. Повір, я маю не менше причин ненавидіти ургалів, адже вони вбили мого батька. Утім, нам потрібна їхня допомога, й тому я їх терплю. Будь ласка, спитайся в Сапфіри, чи не буде вона проти того, щоб вас захищали ургали, інакше я просто змушу вас виконувати наказ.

«Не роби дурниць, погоджуйся», – відповіла Сапфіра.

«Згодитись на те, що за нашою спиною постійно будуть ургали?» – обурився Ерагон.

«Ні, на будь-яку допомогу, – озвалася Сапфіра. – Принаймні Оромис зробив би саме так».

«Він не завжди мав рацію», – відказав юнак.

«Це не аргумент, – скривився дракон. – Ще раз добре все обміркуй і погоджуйся».

– Гаразд, нехай ургали нас охороняють, – отямившись від суперечок, погодився юнак. – Але перед тим я маю зазирнути в їхні рогаті голови.

– Хіба що заради варденів, – похитала головою Насуада. – І ще, Ерагоне, якщо я помру, тобі доведеться стати на моє місце. І якщо це вже станеться, то довірся Джормандеру, більш досвідченому, ніж решта вельмож.

Насуадине прохання неабияк вразило юнака. Він ніколи не міг подумати, що дівчина належить варденам душею й тілом. А те, що вона пропонує стати йому правонаступником, було виявом величезної довіри.

– У разі чого, я спробую керувати варденами так само вправно, як Аджихад. Це велика честь для мене.

– Чудово, що ти це розумієш, – мовила Насуада й відійшла до своїх охоронців.

Розчулений Ерагон спробував був глянути на ургалів по-новому, але вони все одно викликали в нього саму огиду й ненависть. Словом, для юнака вони залишалися кровожерними потворами, що вбили близьких йому людей.

«Власне, Галбаторікс не здружився з ними через те, що думав так само», – подумки нагадала Сапфіра.

«І мав, між іншим, рацію», – відказав юнак.

– Слухайте, – подолавши неприязнь, сказав Ерагон ургалам, – мені треба зазирнути у вашу свідомість.

– Авжеж, Вогнемече, – враз погодились охоронці. – Леді Нічні Кроки попередила нас. Загалом, для нас неабияка честь битися поруч із великим воїном, котрий так багато для нас зробив!

– Як це? Хіба я вже так багато вас повбивав? – посміхнувся Ерагон, згадавши, що серед ургалів повага до воїна зростала залежно від того, скільки той убив ворогів.

– Ні, – зруйнував його фантазії Гарцхвог. – Просто, убивши Смерка, ти звільнив нас з-під його контролю. Тепер ми в боргу перед тобою, Вогнемече. І ніхто з нас не зачепить тебе. А якщо ви з драконом надумаєте завітати до нас у гості, вас приймуть так, як іще ніколи не приймали чужинців.

Правду кажучи, Ерагон не чекав такої відповіді, адже вдячність ніколи не була чеснотою ургалів.

– Добре, я пам'ятатиму це, – буркнув він. – То що, ви готові до перевірки?

– Так, вершнику.

Коли Ерагон узявся до справи, то відразу ж згадав власну перевірку в Фартхен Дурі, яку йому влаштували Близнюки. Утім, з ургалами, і зокрема з Гарцхвогом, було складніше. Спочатку довелося наштовхнутись на суцільне зло, злочини, сплюндровані землі, й свідомість їхня нагадувала більше свідомість дикої тварини. Тож увібрати в себе стільки негативних емоцій юнак просто не міг, хоча Гарцхвог і не опирався перевірці. Навпаки, він був радий поділитися досвідом, аби переконати Ерагона в тому, що ургали не були його затятими ворогами. «Нам не потрібен вершник-ватажок, що захоче знищити нас за нашу природу, – подумки мовив ургал. – Тож будь уважним, Вогнемече. Невже ти нічого не побачиш, крім зла?»

Зосередившись, Ерагон спробував іще раз і ледь не загубився в минулому Гарцхвога. Це було дитинство в гірському селищі, материнські пісні, перше полювання на оленя, юнацькі бійки й нарешті справжні війни за виживання. Тепер Ерагон зрозумів, що ургалами від самого початку маніпулював Смерк.

Так само ретельно юнак перевірив і решту воїнів. Усі спогади були майже однакові. Ургали намагалися приховати те, що вбивали людей, хоча й робили це за наказом Смерка, а решта сутичок була за виживання. Усі воїни мали родини й мусили їх годувати.

Закінчивши, Ерагон важко зітхнув. Перед ним стояли вбивці й грабіжники, але в глибині душі вони були нещасні й благородні. А Гарцхвог узагалі видавався йому чудовим ватажком, що за своїм розумом нічим не поступався Оромису.

– Ну що ж, Гарцхвоге, – мовив юнак. – Я не проти мати поруч таку охорону. Доки ургали служитимуть варденам вірою й правдою, я не чіпатиму їх, обіцяю.

Ерагон усвідомлював, що навряд чи зможе колись здружитися з ургалами, тим не менше, його думка про них кардинально змінилась.

«Це неабияка мужність – визнати те, що був неправий», – озвалась Сапфіра.

«Так, адже значно гірше робити дурниці з розумним виразом на обличчі», – мовив юнак.

«Нічого собі, малий, та ти мудрішаєш майже щохвилини!» – поглузував дракон, але було відчутно, що він неабияк пишається рішенням Ерагона.

– Ми вдячні тобі, Вогнемече, – сказав Гарцхвог.

– Ну що ж, гаразд, – озвалась Насуада. – Тепер, коли ми вирішили це питання, я мушу йти. У належний час Ерагон отримає мій сигнал від Тріанни.

Провівши дівчину сумним поглядом, юнак сів відпочити біля Сапфіри.

– Тобі пощастило, що поруч будуть гноми, – буркнув Орик. – Ми не дамо ургалам напасти на тебе ззаду. Ми пильнуватимем за ними, наче яструби.

– Я гадав, що ти так само, як і Насуада, хочеш, аби ургали мене охороняли.

– Але це ще не означає, що я почав їм довіряти.

Ерагон посміхнувся й не став сперечатись. Адже Орика буде дуже важко переконати, що ургали не злісні хижаки, особливо, коли ти сам щойно про це дізнався.

Довкола панувала глупа ніч. Гном знічев'я заходився гострити свою сокиру. Його земляки, прибувши з табору, і собі приєднались до ватажка, після чого метал голосно заскреготав об камінь. Ургали натомість заспівали своїх сумних поховальних пісень, а Ерагон вирішив установити захист довкола себе, Сапфіри, Орика, Насуади й навіть Арії. Він знав, що не слід витрачати сили на захист стількох осіб, але не міг вчинити якось інакше.

Стомившись, юнак глянув на Анжелу, що саме вбиралась у обладунки, а потім почала вимахувати мечем.

– Це неподобство, коли хтось, окрім мешканців Дургрімст Квон, має такого меча, – пробелькотів хтось із гномів, невдоволено зиркнувши на відьму.

Щойно сонце почало сходити, як із ворожого табору залунали жахливі крики.

– Невже там когось катують? Від цих криків аж кров у жилах холоне, – скочив на ноги Ерагон.

– Я ж казала, що це буде сюрприз, – озвалась Анжела.

– То це ти зробила?

– А хто ж іще? Я отруїла увесь їхній провіант. Дехто помре зараз, а хтось трохи перегодом. А їхнім ватажкам я підсипала в їжу пасльон, і під час бою в них будуть галюцинації. Ото вже посміємось!

– Але ж це нечесно! – вигукнув вражений юнак. – Що ж то за слава, коли ти перемагаєш недужого?

– Слава? – перепитала відьма. – Якщо тобі потрібна слава, то на світі існують ще тисячі армій. А нам треба перемогти саме оцю.

– Ось чого тебе так зацікавила лабораторія в шатрі Орина! – не вгавав Ерагон, що й досі не міг зрозуміти, чи схвалює він, чи засуджує вчинок відьми. Здавалося б, усе це було зроблено заради перемоги.

– Так, саме тому!

Крики нещасних воїнів Галбаторікса гучнішали й стали лунати над усією Палаючою рівниною. Ерагон затулив вуха, аби не чути їх, утім невдовзі змирився. Зрештою, їм треба було перемагати Імперію.