Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 37 страниц)

– Коли ми вирушаємо? – спитав Ерагон, ховаючи сувій до кишені.

– Завтра вранці, – відповіла Насуада. – Чи в тебе тут іще якісь незавершені справи?

– Ні, – озвався юнак.

– От і добре, – кивнула дівчина у відповідь. – Але ти мусиш знати, що з тобою поїде ще дехто.

Юнак здивовано глянув на дівчину-ватажка, але промовчав.

– Король Ротгар наполягає, – пояснила Насуада, – аби на твоєму вишколі був присутній представник їхнього народу. Тож він посилає Орика.

Спочатку Ерагон роздратувався. Адже із Сапфірою вони б дісталися Ду Вельдонвардена дуже швидко, натомість тепер їм доведеться кілька тижнів плентатись по землі, бо трьох осіб дракон не зможе підняти в небо. Проте, трохи поміркувавши, юнак визнав слушність такого рішення: їм із Сапфірою слід було зберігати дружні стосунки з усіма народами.

– Ну що ж, це сповільнить пересування, але я радий, що Орик поїде з нами, – сказав Ерагон. – Мандрувати Алагезією з одним драконом – справа небезпечна…

– Я дуже рада, що ти згодився, – посміхнулась Насуада.

– Так-так, – неуважно мовив юнак і знову зосередився. – То ти збираєшся напасти на Імперію? Але ж ти сама нещодавно казала, що вардени зараз дуже слабкі! Мені здається, це не найкраще рішення. Можливо, нам варто трохи почекати…

– Доки ми чекатимемо, – суворо мовила дівчина, – Галбаторікс стане ще сильнішим! Уперше відтоді, як було вбито Морзана, ми маємо можливість зненацька напасти на Галбаторікса! Адже він і досі не знає про нашу перемогу в битві з ургалами, тому не чекатиме вторгнення.

– Вторгнення? – подумки гукнув до Ерагона дракон. – І як же вона хоче вбити Галбаторікса, котрий за допомогою магії може знищити ціле військо?

Проте Насуада тільки вперто хитнула головою, коли Ерагон переказав їй Сапфірині побоювання.

– Наскільки нам відомо, – пояснила вона, – Галбаторікс не вийде на бій, аж доки під загрозою не буде сам Урубейн. Зруйнування половини Імперії для нього нічого не важить, головне – поява супротивника перед його очима. І взагалі, чого йому хвилюватись? Він собі думає, хай вони йдуть, витрачають сили, а коли дістануться брами міста, їх буде легко знищити! Ось як він гадає.

– Але ж Сапфіра має рацію, – заперечив Ерагон.

– Поки що, – пояснила Насуада. – Це буде довга кампанія. І цілком можливо, що ти виявишся сильнішим за Галбаторікса. Або ж до нас приєднаються ельфи, чиї ворожбити – наймогутніші в Алагезії. Одним словом, не грає жодної ролі, як усе це відбуватиметься, головне не зволікати. Прийшов час ризикнути, зробивши те, чого від нас ніхто не чекає. Вардени надто довго були вигнанцями, тож тепер мають або кинути виклик Галбаторіксу, або ж підкоритися й загинути.

Такі крайнощі неабияк бентежили Ерагона. Ця кампанія була надто ризикована й більше скидалася на авантюру, ніж на виважений план. Утім, це його не обходило, тож юнак погодився. «Годі з мене суперечок, – думав він. – Треба довіритись цій рішучій дівчині».

– А як же ти, Насуадо? – спитав Ерагон. – Чи будеш ти в безпеці, коли ми поїдемо звідси? Я присягнув тобі на вірність, тож маю бути впевнений у цьому.

– Усе гаразд, Ерагоне, – відповіла дівчина, кивнувши вбік дверей, – я маю добру охорону. Але мушу зізнатись, що вирішила перебратися до Сурди саме через те, що мене непокоїть опіка ради старійшин. Тамтешній правитель Орин добре мене знає й запропонував захист. Коли ви з Арією поїдете, а рада почне всім керувати, я довго тут не затримаюсь. Вони не сприйматимуть мене як свою правительку, аж доки я не доведу їм свою силу й не переконаю їх у тому, що сама вестиму варденів уперед.

Говорячи це, Насуада гордо закинула голову, що так личило спадкоємиці Аджихада.

– А тепер тобі вже час іти, Ерагоне, – мовила вона. – Готуйся до подорожі й будь на світанку біля північної брами.

Юнак чемно вклонився у відповідь і вийшов з кабінету разом із Сапфірою.

По обіді Ерагон із драконом вирішили трохи політати. Вони здійнялися високо над Тронжхеймом, де на краях Фартхен Дура висіло безліч бурульок, які утворювали суцільне крижане коло. У глибині гори було темно, хоча до заходу сонця залишалося ще кілька годин.

Ерагон закинув голову назад, насолоджуючись повітряними потоками, що пестили його обличчя. Він справді скучив за вітром, який стрімко жене хмари, розбурхуючи й омолоджуючи все довкола. Він радів цьому вітру, що приносить бурі й дощі, розхитує дерева й скуйовджує степові трави. «Але за деревами я теж скучив, – думав юнак. – Хай там яке чудове місто Фартхен Дур, але воно порожнє без дерев і тварин, як Аджихадова могила».

Сапфіра подумки погодилась зі своїм господарем.

– Гноми взагалі вважають, що коштовне каміння заміняє траву, – додала вона. – Утім, уже надто пізно. Нам треба повертатись.

– Гаразд, – сумно озвався Ерагон.

Дракон пішов на посадку, виписуючи великі кола й наближаючись до Тронжхейма, що сяяв, наче маяк, у центрі Фартхен Дура. Вони були ще далеко від міста-гори, коли Сапфіра повернула голову й мовила:

– Ти тільки поглянь!

Юнак роззирнувся навсібіч, але так нічого й не помітив.

– Що там? – гукнув він крізь шум вітру.

Замість відповіді дракон спланував наліво, збираючись сісти на один із чотирьох шляхів, що розходились від Тронжхейма в усі сторони світу. Коли вони приземлились, юнак нарешті помітив рухливу пляму на пагорбі. А придивившись пильніше, він зрозумів, що то була Анжела, вбрана у вовняну туніку.

Ворожка несла вербовий кошик, наповнений грибами, більшість із яких Ерагон ніколи раніше не бачив.

– Ти збирала поганки? – спитав він, коли та наблизилась.

– Привіт! – посміхнулась Анжела, ставлячи кошик на землю. – О ні, поганка – це надто широке поняття. До речі, більш правильно буде називати їх негожками, а не поганками. Наприклад, ось цей – сірчана розетка, а цей – чорнильний капелюшок, а ось круглий капелюшок і меч гнома, червоний грубий черешок, криваве кільце, а ще – плямистий шахрай. Хіба ж вони не чудові? – Ворожка тицяла на кожен гриб, закінчивши на рожевому, з блідо-ліловими й жовтими цятками.

– А цей? – спитав Ерагон, показуючи на гриб із блакитною ніжкою, жовтогарячими пластинками й чорним двоярусним капелюшком.

– Це Фрікай Андлат, – ніжно мовила ворожка. – Його ніжка вже майже мертва, але капелюшок може дати протиотруту для багатьох трунків. Саме з нього й роблять нектар Тунівор. Фрікай Андлат росте тільки в печерах Ду Вельденвардена й Фартхен Дура. Уяви собі, він міг би загинути, якби гноми розкидали добриво в іншому місці.

Ерагон зиркнув на пагорб, з якого зійшла Анжела, і зрозумів, що то була купа гною.

– Привіт, Сапфіро, – гукнула тим часом ворожка, торкнувшись драконового носа.

Той закліпав очима й задоволено форкнув. Тієї ж миті з'явився й Солембум із упольованим пацюком у зубах. Настовбурчивши вуса, кіт-перевертень сів на землю й почав ласувати своєю здобиччю, удавано не помічаючи присутніх.

– Отже, – сказала Анжела, поправляючи пасмо свого довгого волосся, – ви їдете в Елесмеру? – Ерагон кивнув, вирішивши не ламати голову над тим, як вона про це дізналася.

– Не треба так супитися!! – помітивши настрій юнака, підбадьорила його ворожка. – Бо таке враження, що ти йдеш на страту!

– Гаразд, – кивнув Ерагон.

– Посміхнися! Якщо це не твоя страта, ти мусиш бути щасливий! – сказала Анжела. – А то в тебе такий приречений вигляд, як у Солембумового пацюка. Приречений! Яке чудове слово, чи не так?

Тут юнак справді не втримався й посміхнувся, а разом із ним весело форкнула й Сапфіра.

– Не думаю, що таке вже й чудове, – мовив Ерагон, – але тебе я зрозумів справді чудово.

– От і добре, що зрозумів, – зраділа ворожка, глянувши на свої гриби. – Бачиш, як воно виходить… Ми зустрілись сьогодні ввечері, бо ти завтра їдеш, а я супроводжуватиму варденів до Сурди. Нічого не вдієш – мені подобається бути там, де небезпека.

– Якщо вже так, то наша подорож буде безпечною! – знову посміхнувся Ерагон.

Анжела знизала плечима й сумно мовила:

– Будь обережний у Ду Вельденвардені. Те, що ельфи не виказують своїх почуттів, ще не означає їхньої розважливості. Вони можуть так само розлютитися, як і решта смертних. А найбільша небезпека полягає в тому, що вони можуть роками стримувати власні почуття, а потім просто вибухають.

– Ти бувала в них? – поцікавився юнак.

– Одного разу, дуже давно, – відповіла та.

– А що ти думаєш про Насуадині плани? – знову спитав Ерагон.

– Ну-у, вона приречена! – зареготала ворожка. – І ти приречений! Ви всі приречені! Але я не скажу, на що саме… Хіба це не мудро з мого боку? – Вона схопила кошик, збираючись піти, але на прощання мовила:

– Думаю, ми не скоро побачимось, тому бажаю тобі успіху! Не їж смаженої капусти з вушною сіркою, і все буде гаразд! – Весело підморгнувши, ворожка подалася геть, залишивши спантеличеного Ерагона посеред галявини. Слідом за нею подріботів і задоволений Солембум.

ПОДАРУНОК РОТГАРА

За півгодини до світанку Ерагон і Сапфіра прибули до північної брами Тронжхейма. Ворота були прочинені доволі широко, спеціально для Сапфіри, тому вони ввійшли у браму й вирішили почекати назовні. Тут височіли червоні колони з яшми, на яких звивалися викарбувані чудовиська, а на гребні фортечного муру сиділи позолочені грифони. Такі самі статуї охороняли кожну браму міста. Довкола нікого не було. Ерагон сидів верхи на Сніговії, обвішаному дорожніми торбами. Кінь лунко бив новими підковами об землю, бо вже давно знудився в стайні.

Трохи перегодом підійшов і Орик, тягнучи на спині величезного клунка.

– Ти без коня? – здивувався юнак. – Ми що, подорожуватимемо пішки?

– Ми зробимо зупинку в Тарназі, трохи північніше звідси, – посміхнувся гном. – А потім на плотах переправимось через Аз Раньї до Хедарта, торговельної застави ельфів. До того часу коні нам не знадобляться, тому я йтиму пішки.

Із брязкотом скинувши клунка на землю, Орик розв'язав його, діставши Ерагонові обладунки. Щит було підфарбовано, сліди ударів та подряпини зникли. Бойова кольчуга виблискувала, неначе зроблена з якогось дорогоцінного металу. На тому місці, де колись зяяла дірка від удару Смеркового меча, не лишилося жодного сліду. Шолом, рукавиці, нарукавники – усе було полагоджене й вичищене.

– Над ними працювали наші найкращі ковалі, – сказав Орик. – До речі, над Сапфіриними обладунками також. Але їх ми не братимемо, бо вони надто вже важкі. Нехай ліпше полежать у варденів до нашого повернення.

– Будь ласка, подякуй йому від мене, – озвалась Сапфіра.

Ерагон подякував, потім вдягнув кольчугу й нарукавники, розклавши решту обладунків по своїх торбах. Потягнувшись за шоломом, він раптом побачив, що його вже тримає в руках Орик.

– Стривай, Ерагоне, – пояснив гном. – Спочатку ти маєш зробити вибір.

– Який іще вибір? – здивувався юнак.

Розвернувши шолома, Орик показав деякі зміни. На сталевій поверхні було викарбувано кланові знаки короля Ротгара. Урочистим голосом гном повідомив:

– Мій володар хоче, аби я передав тобі цей шолом як символ дружби, що її він тобі пропонує. Прийнявши його, ти станеш членом нашого клану Дургрімст Інгейтум.

Ерагон був неабияк вражений. Це означало, що він мусить підкорятись іще й Ротгарові? Якщо так піде й далі, і він присягатиме на вірність усім правителям, то згодом не зможе й кроку ступити, аби не порушити якоїсь із присяг!

– Ти можеш просто не вдягати його, – підказала Сапфіра.

– Красно дякую! – озвався юнак. – Але ж Ротгар образиться, і ми знову будемо в пастці!

– Може, це й справді подарунок, а не пастка, – позіхнув дракон. – А раптом він хоче подякувати мені за те, що я відбудую Ісідар Мітрім.

Про це Ерагон навіть не подумав, повсякчас чекаючи якогось підступу від місцевої влади. Можливо, Ротгар таким чином хотів відновити порушену рівновагу, бо вершник присягнув на вірність Насуаді. Адже гномам це не сподобалось.

– А у вас уже таке бувало? – поцікавився юнак у гнома, котрий збентежено чекав на його рішення.

– З людьми? – уточнив Орик. – Ні, ніколи. Ротгар ледь не цілу добу сперечався з кланом Інгейтум, перш ніж вони погодились. Якщо ти зважишся носити наш герб, то матимеш відповідні кланові права. Наприклад, ти зможеш відвідувати наші ради й висловлювати власну думку з будь-якого приводу. Так само, до речі, ти матимеш право бути похованим на нашому цвинтарі.

Широта Ротгарового жесту неабияк вразила юнака. Справді, гноми б не змогли запропонувати більшого. Швидким рухом він схопив шолом і одяг його на голову, врочисто мовивши:

– Я вважаю за честь приєднатись до Дургрімст Інгейтуму.

– Тоді ось тобі Кнурлнейн, – схвально кивнув Орик, діставши з торби камінь і подаючи його юнакові. – Ти маєш порізати руку на зап'ястку й окропити камінь кров'ю. Але не хвилюйся, кількох крапель буде достатньо… Отже, повторюй за мною: Ос іл дом квірану карн дур тхарген, зейтмен, оен грімст вор формв едаріс рак скілфс. Нархо іс білгонд… – Ерагон старанно проказав усе за гномом, після чого той швидким закляттям спинив кров, яка жебоніла з пораненого зап'ястка.

– Тепер усі наші члени тобі довірятимуть, – радісно повідомив Орик. – І від цієї миті ми належимо до одного клану! Ти мій названий брат! За кращих часів церемонію посвяти провів би сам Ротгар, і ми б відсвяткували твій вступ до Дургрімст Інгейтуму, але зараз події розгортаються надто стрімко… Одним словом, ми не можемо тут затримуватись. Хоча, не хвилюйся, про святкування ми не забудемо! І тобі ще доведеться підписати купу паперів, аби офіційно затвердити свій новий статус.

– Я з нетерпінням чекатиму цього дня, – запевнив Ерагон, ще й досі розмірковуючи над наслідками свого вступу до клану гномів.

Задоволений Орик присів на землю, спершись об колону, і заходився крутити в руках свою бойову сокиру. За кілька хвилин це нехитре заняття йому набридло, і він зиркнув углиб Тронжхейма.

– Барзул кнурлар! – гукнув спересердя гном. – А де ж це Арія? Чи ельфи нічого не тямлять на часі?

– А ти давно їх знаєш? – поцікавився в нього Ерагон.

– Не дуже, – буркнув Орик. – Я взагалі мав справу тільки з Арією, та й то коли вона подорожувала. І впродовж цих сімдесяти років я дізнався від неї тільки те, що ельфів не бажано квапити! Спробувати це зробити – усе одно, що вдарити молотом по напилку: він може зламатися, але ніколи не зігнеться.

– А гноми хіба не такі? – посміхнувся юнак.

– Такі, – погодився Орик, – але навіть камінь із часом змінюється. А от ельфи – ніколи! Саме тому я й не хотів з тобою йти.

– Але ж ми побачимось із королевою Ісланзаді, побуваємо в Елесмері… – заперечив Ерагон. – Коли ще гнома запросять до Ду Вельденвардена?

– Пейзажі мене не цікавлять, – похмуро відповів Орик. – У Тронжхеймі лишаються нагальні справи, а я мушу блукати Алагезією, обмінюватись люб'язностями з вельможами й спостерігати за твоїм навчанням. На це можуть піти цілі роки!

– Роки? – подумки обурився хлопець. – Якщо треба буде, то я не пошкодую всього життя, тільки б перемогти разаків!

– Сумніваюсь, що Насуада дозволить пробути нам в Елесмері більше місяця, – заспокоїв його дракон. – Судячи з її планів, ти дуже швидко їй знадобишся.

– Ну, нарешті! – вигукнув Орик, зводячись назустріч Насуаді, котра наближалася до них у супроводі Арії та Джормандера. Вона була вбрана в той самий чорний шкіряний одяг, в якому Ерагон побачив її вперше. Несподівано юнакові спало на гадку, що Арія й Насуада можуть не схвалити його вступу до Інгейтуму. Адже спочатку треба було порадитися з ними! Юнак чудово пам'ятав, якою страшною буває ельфійка в гніві. Тому, коли Насуада спинилася перед ним, він зніяковіло відвів очі.

– Отже, ти таки прийняв посвяту, – глянувши на нього, сказала дівчина.

Ерагон мовчки кивнув, дивлячись у землю.

– А я весь час гадала, зважишся ти чи ні, – сумно мовила Насуада. – Відтепер на тебе матимуть вплив усі три раси. Гноми заявлять про своє право на допомогу вершника, ельфи, які навчатимуть тебе, – так само. До того ж, ти присягнув на вірність ще й мені, людині… – Тицьнувши йому в руку торбинку з грошима, дівчина відійшла вбік.

– Щасливої тобі дороги, Ерагоне, – підійшов Джормандер. – Бережи себе!

– Рушаймо, – мовила Арія. – Шлях не близький, а вже пізно.

– Авжеж, – погодився Орик, намацуючи в торбі ліхтар.

– Ну що ж, Ерагоне й Сапфіро, – знову озвалась Насуада. – Ви маєте благословення варденів, нехай ваша подорож буде вдалою. Не забувайте, що ми покладаємо на вас великі надії, тож поводьтеся гідно.

– Ми зробимо все, що від нас залежить, – пообіцяв Ерагон.

Пришпоривши Сніговія, юнак рушив слідом за Арією, котра вже була на відстані кількох ярдів. За ними подріботів Орик і важко пройшла Сапфіра. Проминаючи Насуаду, вона зупинилася й ніжно торкнулась її щоки.

Рухаючись на північ, мандрівники бачили, як міська брама за ними ставала все меншою й меншою, аж доки й зовсім не обернулася на маленьку цяточку. Діставшись виходу з Фартхен Дура, вони помітили ще одні велетенські двері, біля яких чатувала варта: три гноми шанобливо вклонилися, випускаючи їх із міста. Далі був темний тунель, який зовні нічим не відрізнявся від решти тунелів Фартхен Дура, але мандрівники знали, що він вів до ще одного міста гномів, Тарнага.

– Нам туди, – сказав Орик, піднявши ліхтар.

Вони з Арією рішуче ступили в темряву, тимчасом як Ерагон трохи розгубився. Ні, він аж ніяк не боявся, проте йому не хотілося входити в царство пітьми, яка супроводжуватиме їх упродовж усієї подорожі. Це було схоже на стрибок у темну воду небуття, коли ти залишаєш за собою все, до чого так звик.

– Що з тобою? – захвилювалась Сапфіра.

– Нічого, – зітхнув юнак і ступив у невідомість.

МОЛОТ І ОБЦЕНЬКИ

Минуло три дні відтоді, як прибули разаки, а Роран ще й досі переховувався на Хребті. Після візиту Альбрича він не мав жодних новин про те, що відбувається в Карвахолі. Продовжуючи пильно придивлятися до далеких наметів, де відпочивали вояки, він нервово міряв кроками галявину.

Опівдні юнак нашвидкуруч пообідав.

– Цікаво, як довго це триватиме? – дратувався він, розуміючи, що разаки випробовують його терпіння.

Аби хоч якось згаяти час, Роран тренувався. Він стріляв із лука по гнилій колоді, зупиняючись тільки тоді, коли стріла розбивала її на друзки. Після цього йому не залишалося нічого, як знову нервово походжати витоптаною стежкою, що вела від великого каменя до того місця, де він спав.

Несподівано юнак почув чиїсь кроки й, схопивши лука, мерщій сховався в кущах. А коли на галявину вийшов Бальдор, він полегшено зітхнув.

– Чому до мене так довго ніхто не приходив? – спитав Роран, коли вони присіли погомоніти.

– Ми не могли, – відповів Бальдор, витираючи піт із чола. – Вояки весь час стежать за нами. Навіть сьогодні мені ледь пощастило втекти. Але я не можу тут довго лишатися. – Глянувши вгору, на лісові вершини, він аж здригнувся:

– А ти, виходить, ще більший відчайдух, ніж я, якщо не боїшся тут ховатися. Ведмедів чи вовків уже зустрічав?

– Ні, все гаразд, – заспокоїв його Роран. – Ти краще розкажи, що чувати нового?

– Один із них минулої ночі вихвалявся Морнові, що вояки полюють саме на тебе, – повідомив юнак. – Утім, вони сильно нервуються… Дехто щоночі напивається, а першого дня вони взагалі поперекидали в Морновій залі все шкереберть.

– Вони за це заплатили?

– Звісно ж, ні, – зітхнув Бальдор.

Роран пересів, аби поглянути згори на село.

– Я й досі не йму віри, – замислено мовив він. – Невже вояки Імперії подолали таку відстань тільки заради мене. Навіщо я їм потрібен?

Бальдор простежив за його поглядом.

– Сьогодні разаки були в Катріни. Хтось їм сказав, що ви близькі з нею, тож вони питалися, чи та, бува, не знає, куди ти подівся.

– З нею все гаразд? – захвилювався Роран.

– Аби її злякати, таких разаків потрібно кілька, – заспокоїв його Бальдор, вагаючись із наступним питанням. – До речі, ти не надумав повернутися?..

– Я скорше повішу їх, і сам повішуся! – схопився юнак на ноги й знову закрокував стежиною. – Як ти можеш про таке питати, знаючи, що вони замордували мого батька?

– А що буде, коли ти й далі ховатимешся, а вояки так і чекатимуть на тебе? – урвав його Бальдор. – Тоді вони зрозуміють, що ми збрехали, аби допомогти тобі втекти. Імперія не вибачає зради.

Роран не звертав уваги на свого приятеля. Він виписував галявиною кола, а потім знову сів. «Бальдор таки має рацію. Якщо я не повернусь, разаки в усьому звинуватять моїх рідних, – думав він, поглядаючи згори на село. – А що коли я спробую заманити разаків до лісу?.. Правда, я не такий вправний мисливець, як Ерагон, але зараз у мене не лишається вибору».

– Я не хочу, аби через мене страждали люди, – за якийсь час озвався до Бальдора юнак. – Утім, я зачекаю, доки настане реальна загроза, а потім почну діяти.

– Це страшно, – сказав Бальдор.

– Нічого не вдієш, – відповів Роран.

Незабаром гість пішов, залишивши юнака наодинці зі своїми невеселими думками. Він знову й знову крокував галявиною, думаючи про те, як йому бути далі, аж доки не вирішив зняти взуття, аби взагалі його не розбити.

Коли зійшов місяць і в мерехтливому сяйві виросли нічні тіні, Роран помітив у Карвахолі якийсь підозрілий рух. По селу нишпорили темні постаті з ліхтарями, збираючись у центрі, де їх зустрічали воїни зі смолоскипами.

Цілих дві години Роран спостерігав це тривожне видовище: ліхтарі безнадійно кружляли довкола незворушних смолоскипів, а потім розсіялись і повернулися назад до рідних осель.

Нічого цікавого більше так і не сталося, тож Роран розклав свій спальний мішок і ліг відпочивати.

* * *

Наступного дня Карвахол скидався на розтривожений вулик. Люди бігали від будинку до будинку й навіть їздили на Роранову ферму.

Юнака не на жарт усе це схвилювало. Опівдні він побачив, як у таборі разаків з'явилися два незнайомці й цілу годину не виходили з їхнього головного намету.

День промайнув непомітно, і коли Роран усівся вечеряти, до нього знову завітав Бальдор.

– Ти голодний? – спитав його юнак, але той лише похитав головою й стомлено сів поруч.

– Квимбі мертвий, – сказав він за хвильку Роранові.

– Як? – аж підскочив юнак, впускаючи миску з вечерею.

– Два воїни вчора ввечері залицялися до Тари, дружини Морна, – глухо мовив Бальдор. – Вона ніби й не проти була, але ті почали сперечатись, з ким вона піде. Ну, й побилися… А Квимбі встряг у суперечку, та й отримав глеком по голові.

«Цього не може бути! – від несподіваної звістки Роранові аж подих перехопило. – Квимбі мертвий! Веселун Квимбі, без якого годі було уявити їхній Карвахол?»

– Тих нелюдів покарано? – прийшовши до тями, спитав він у Бальдора.

– Ні, – відповів юнак. – Разаки викрали тіло Квимбі з таверни й перетягли до свого намету. Ми намагалися повернути його минулої ночі, але воїни не захотіли з нами навіть говорити.

– Я бачив, – кивнув Роран.

– Батько й Лоринг зустрілися сьогодні з разаками, – додав Бальдор. – Їм пощастило вмовити воїнів, аби ті повернули тіло. Однак вони не нестимуть відповідальність за скоєний злочин… До речі, знаєш, що вони повернули дружині Квимбі?.. Кістки…

– Кістки? – із жахом перепитав юнак.

– Так, кістки, – підтвердив Бальдор. – Обгризені й обсмоктані кістки. Уявляєш?

Роран відчув, що його зараз знудить. Він усім серцем співчував бідоласі Квимбі, бо душа, людини не зможе спочити з миром, аж доки її тіло не буде поховане.

– Хто ж це зробив? – скривився він.

– Воїни теж були нажахані, – знизав плечима юнак. – Мабуть, це разаки.

– Але навіщо? – голосно вигукнув Роран. – Для чого?

– Гадаю, що ці разаки не зовсім люди, – відповів Бальдор. – З їхніх пащек страшенно тхне, а свої обличчя вони закривають чорними хустками. Самі вони криві, горбаті, не розмовляють, а так… ніби гавкають… Навіть воїни їх остерігаються.

– Але якщо це не люди, то хто ж вони? – вжахнувся юнак.

Тепер до Роранових почуттів долучився ще й страх. Це був страх перед невідомим, надприродним, потойбічним. Те саме він помітив і в поведінці Бальдора. Після чуток про численні злочини Галбаторікса вони вперше стали їх свідками, адже зло завітало й до їхніх осель. Тільки тепер Роран збагнув, що на нього полює страшна сила, яку вже давно оспівують у казках і легендах.

– Треба щось робити, – схвильовано пробелькотів він.

* * *

За ніч повітря добре прогрілося, а вдень Паланкарська долина знемагала від несподіваної весняної спеки. Зовні, під погожим блакитним небом, Карвахол виглядав мирно, але в ньому дедалі росло обурення, що згуртувало докупи всіх мешканців.

Проте, незважаючи на безкінечне чекання й нервову напругу, день видався досить нудним. Аж до самого вечора Роран вичісував гриву Хорстової коняки, а потім улігся спати, споглядаючи над соснами нічне небо, пересипане зірками. Вони були так близько, аж юнакові здавалося, що він мчить між ними, провалюючись у чорну порожнечу.

* * *

Місяць уже сховався, коли Роран несподівано прокинувся. Горло судомило від диму, він закашлявся й розгублено закліпав очима, бо ті немилосердно пекли.

Юнак схопив свої ковдри, мерщій осідлав наляканого коня й чимдуж помчав у гори, де сподівався знайти чисте повітря. Проте незабаром Роран зрозумів, що дим піднімається слідом за ним, тому розвернувся й почав зрізати шлях, прямуючи до лісу.

За кілька хвилин він нарешті вирвався на узлісся. Відхекавшись, юнак почав шукати очима вогонь і помітив його в долині. Це палала, немов смолоскип, розсипаючи навсібіч іскри пекельного вогню, велика сінна клуня Карвахола. Роран аж здригнувся, дивлячись на те, як зібране важкою працею сіно жадібно зжирають язики полум'я. Він мав би спуститись у село на допомогу людям, але не міг наражати себе на таку небезпеку.

Аж ось якась іскра впала на стріху Мелвінового будинку, і вже за мить спалахнула пожежа. Роран лютував через власне безсилля, згадуючи, що за недбале поводження з вогнем у Карвахолі карали повішанням. Але хто був винен зараз? Воїни? Або ж разаки, котрі в такий спосіб покарали селян за те, що вони не хотіли видати його, Рорана? Наступним зайнявся будинок Фіска. Нажаханий Роран насилу відвів погляд від цієї моторошної картини, проклинаючи себе за свій страх.

До світанку люди сяк-так загасили пожежу або ж охоплені полум'ям будинки згоріли вщент. І тільки безвітряна ніч врятувала решту мешканців Карвахола від смерті.

Роран стовбичив на горі, аж доки не переконався, що все скінчилося, а потім знеможено впав на розкидані ковдри й миттю поринув у сон. Він проспав до самого вечора, знемагаючи від тривожних снів.

Прокинувшись, юнак знову почав чекати, бо був переконаний, що до нього обов'язково хтось прийде. Цього разу це був Альбрич. Коли стемніло, він з'явився до Рорана з похмурим виразом обличчя.

– Ходімо, – коротко кинув той замість привітання.

– Куди? – напружився Роран. Він злякався, що селяни хочуть видати його разакам. Якщо ж вони звинувачують юнака в пожежі, то неодмінно захочуть витурити його подалі в гори. За кращих часів він би погодився, бо марно було сподіватися, що селяни пожертвують собою заради нього. Утім, це не означало, що він дозволить їм ось так просто видати себе разакам. Тим більше після того, що ці монстри зробили з Квимбі. Ні, він, Роран, стоятиме на смерть, аби лиш не стати їхнім бранцем.

– Знаєш, – озвався Альбрич, заскреготавши зубами, – саме через тих вояків почалась пожежа. Морн вигнав їх із «Семи Щитів», але вони все одно напилися. І один із них, йдучи спати, кинув смолоскип біля клуні.

– Хтось постраждав? – спитав Роран.

– Та є кілька поранених. Гертруда допомогла їм, а ми хотіли домовитись із разаками про відшкодування збитків і покарання винного. Але вони чхати хотіли на наші вимоги… Вони навіть відмовились тримати солдатів у наметах.

– Тоді навіщо мені повертатись? – обережно спитав хлопець.

– Для молота й обценьків, – похмуро усміхнувся Альбрич. – Нам потрібна твоя допомога, аби знищити цих потвор.

– І ви робите це заради мене? – не йняв віри юнак.

– Не тільки, – озвався прибулець. – Тепер це справа кожного з нас. Одним словом, ходімо. Поговориш із батьком та рештою селян… Гадаю, тобі вже остогидло нидіти в цих проклятущих горах.

Роран довго думав, перш ніж погодитись. «Тепер уже нічого не зміниш, – міркував він, – а втекти я завжди встигну». Отож, він покликав коня, прив'язав свої торби до сідла й рушив слідом за Альбричем убік долини.

Наближаючись до Карвахола, обидва сповільнили ходу, ховаючись за деревами й кущами, аби добре розгледіти, що діється в селі. Прослизнувши за бочку для дощової води, Альбрич перевірив, чи все гаразд, а потім подав знак Роранові. Вони разом просувалися далі в тіні будинків, спостерігаючи за вояками. Діставшись Хорстової кузні, Альбрич прочинив одні з дверей, аби Роран міг непомітно провести коня.

Усередині майстерню освітлювала тільки одна свічка, відкидаючи химерний відблиск на обличчя людей, котрі скупчилися довкола. Серед них був Хорст, чия борода стирчала вперед, наче полиця. Поруч сиділи похмурі Делвін, Джедрик і Лоринг. Ще один гурт, що розташувався неподалік, складався переважно з молоді: Бальдор, троє синів Лоринга, Пар, син Квимбі й Нолфаврел, якому виповнилось тільки тринадцять років.

Коли Роран увійшов, усі присутні обернулися до нього.

– А-а-а, це ти, – загримів Хорст. – Таки повернувся? З тобою нічого не сталося на Хребті?

– Ні, мені пощастило, – відповів юнак.

– Тоді ми продовжимо, – повернувся до розмови старий.

– А про що йдеться? – перепитав Роран, прив'язуючи коня.

– Ми намагалися поговорити з цими разаками, – пояснив швець на ім'я Лоринг: його обличчя було схоже на пергамент, а з грудей зринало глухе хрипіння. – Але вони навіть слухати нас не стали. І взагалі, ці тварюки поводяться безжально й зневажливо, тому їм тут не місце.

– Не тварюки, – виправив Роран. – Осквернителі.

Обличчя всіх присутніх спохмурніли, й вони закивали на знак згоди.

– Справа в тому, – вів далі Делвін, – що зараз на кону життя кожного з нас. Якби вогонь поширився, загинули б десятки людей, а ті, хто врятувався, залишилися б просто неба. Саме тому ми вирішили прогнати разаків з Карвахола. То ти з нами, Роране?

– А якщо вони повернуться або ж пошлють за підмогою? – завагався юнак. – Ми не зможемо перемогти Імперію.

– Авжеж, ні, – озвався Хорст. – Але ми не можемо далі мовчати й дозволяти воїнам нищити нас і наші домівки. Чоловіки не повинні такого пробачати, тому ми мусимо завдати удару у відповідь.

Лоринг розреготався, закинувши голову так, що зуби зблиснули позолотою в полум'ї свічки.

– Спочатку ми збудуєм укріплення, – прошипів він зловтішно, – а потім будемо битися. Ми зробимо все, аби вони пошкодували, що колись поткнулись до Карвахола!