Текст книги "Ерагон. Найстарший"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 37 страниц)

– Підняти країну на війну дуже важко, хіба ти не розумієш? – відмахнувся Орин. – Треба переконати дворянство, зробити зброю, зібрати запаси харчів…

– А мені тим часом треба годувати варденів, – нагадала дівчина королю. – Тієї землі, що ти нам дав, уже не вистачає.

– Так, я знаю!

– Але вона в нас буде, – вела далі дівчина, – коли ми почнемо завойовувати Імперію. Звичайно, якщо ти не прагнеш зробити з нас своїх підлеглих. А якщо все-таки хочеш, то нам треба десь жити, гарно вдягатися й нормально їсти. Одним словом, вирішуй, доки вони ще не збунтувалися!

Звісно ж, Оринові страшенно не сподобались Насуадині натяки, які дуже нагадували погрози.

– Твій батько ніколи не послаблював віжки, – кволо мовив він. – Тобі теж слід дотримуватись цієї політики, якщо ти хочеш бути правителем. Якщо ж говорити про все інше, то нам потрібен час, аби приготуватися. Тож зажди ще трішки, гаразд?

– Отже, ти знову даси нам гроші? – ледь стримуючись, аби не вибухнути, спитала Насуада.

– Ні, – здивувався король. – Я дав вам усе що міг.

– Тоді як же нам бути?

– Гадаю, ти сама маєш подбати про свій народ.

– Ну що ж, тоді на все добре, ваша величносте, – глузливо мовила дівчина, присівши в глибокому реверансі. – Сподіваюсь, решта вашого дня буде приємніша за нашу розмову.

Орин буркнув у відповідь щось незрозуміле, а Насуада вилетіла з лабораторії, зачепивши рукавом і перекинувши на долівку якусь пляшчину з хімікатами.

Фарика приєдналась до неї на сходах, і вони разом побігли повз варту до апартаментів Насуади.

ПІДВІШЕНИЙ НА ШВОРЦІ

Люто грюкнувши дверима, Насуада попрямувала до свого столу. Випроставшись у кріслі, вона застигла в розпачі, міркуючи, як його бути далі. Невже, ну невже все пропало?

– Пані, побережіться! – раптом скрикнула Фарика й почала хльоскати по рукаву її сукні якоюсь ганчіркою.

Стривожена дівчина підхопилася з крісла й побачила, як тканина на очах перетворюється на лахміття, залишаючи по собі запах паленого.

– Допоможи мені скинути цю сукню, – гукнула вона до служниці, і та хутко кинулась виконувати наказ, смикаючи вузлики, розстібаючи ґудзики й розпускаючи тугий корсет. Невдовзі Насуада залишилася в одній сорочці.

– Ви часом не обпеклися? – важко дихаючи, спитала Фарика.

– Здається, ні, – відмахнулась дівчина, розглядаючи своє зіпсоване вбрання. – Я облила чимось сукню в тій клятій лабораторії.

Справді, сукню було шкода, бо її з любов'ю виткали жінки-гноми з Дургрімст Інгейтум на день народження Насуади. Це була найгарніша річ в її гардеробі. За теперішньої скрути замовити нову годі було й мріяти. Тож доведеться змиритися.

– Гадаю, не варто втрачати таку гарну річ, – ухопила ножиці Фарика. – Я пообрізаю зіпсоване, і все буде гаразд.

Насуада спохмурніла, гніваючись на власне недбальство, і почала крокувати туди-сюди кімнатою.

– І що ж мені тепер одягати на суд? – спитала вона.

– Може, оту вашу лляну сукню? – сказала радниця.

– Вона, як на мене, занадто проста, щоб з'являтися в ній перед Орином і дворянством.

– Тоді дозвольте мені перекроїти цю сукню, – сказала Фарика. – Гадаю, я впораюсь, і вона стане ще кращою.

– Ні, з цього нічого не вийде, – заперечила дівчина. – Вони ж мене засміють! Мені важко було здобути їхню повагу, будучи вбраною по-королівському, а тепер, коли я виглядатиму, немов жебрачка, годі й мріяти про їхню милість!

– Запевняю вас, що придворні панни ще заздритимуть вашому новому вбранню й наслідуватимуть вас, – озвалася служниця.

Вона хутенько зібрала обрізки й, визирнувши за двері, наказала вартовому потай спалити їх.

– І що б я робила без тебе? – стомлено посміхнулась Насуада.

– Робили б те, що мусили, моя пані, – вклонилася Фарика.

Вбравшись у зелений костюм для полювання, дівчина вирішила закінчити на сьогодні зі справами й допомогти служниці викроїти нову сукню. Попри всю марність затії, це дозволяло зосередитись на невідступних думках. Тож схилившись над столом, обидві жінки впівголоса перемовлялися між собою на різні теми, не забуваючи й про невтішне становище варденів.

– Так, – зітхнула Фарика, – гроші на цьому світі вирішують усе. – Якби ми мали їх удосталь, то просто викупили б у Галбаторікса право на незалежність. Може б, і війни тоді не було…

«Невже я справді чекаю, що хтось за мене зробить мою роботу? – подумки міркувала Насуада, ріжучи наосліп тканину. – Але ж це я привела сюди свій народ, тому и вивести його мушу сама!»

Зойкнувши, вона побачила, що ненароком розрізала мереживо, яке було найкоштовнішою частиною сукні. Що ж це з нею коїться? Мереживо тепер коштує дорожче за золото й срібло! І для чого взагалі їй зараз якесь там мереживо, вишукані сукні, золото-срібло всього світу? Може, їй би зарадила магія, тоді й про дороге мереживо вільно говорити. Дівчина витерла раптові сльози на очах. Що там казав той Орин про Тріанну? Якщо це так просто, – всміхнулася вона, – то варто спробувати, чи не так?

Розгублена Фарика, втупившись у порізане своєю господинею мереживо, мовчки чекала пояснень.

– Мерщій поклич мені Тріанну! – наказала Насуада, відкидаючи зіпсовану сукню. – Хай де б вона була, приведи її сюди!

– Як скажете, пані, – холодно мовила служниця й метнулась у потайні двері.

– Дякую, – прошепотіла вслід дівчина.

Вона чудово розуміла причину невдоволення Фарики, яка не довіряла чаклунам. Сама ж вона вірила лише Ерагонові, але не тому, що той був вершником – вершники, як довів усім Галбаторікс, теж могли бути негідниками, – а тому, що він присягнув їй на вірність. Загалом же, її лякали чаклуни й магія зокрема.

Справді-бо, володіючи магією, людина могла безкарно вдертися у твої думки, убити тебе одним тільки словом, брехати й красти, не боячись бути схопленою на гарячому.

Серце Насуади калатало від таких думок.

Як же його керувати людьми, половина з яких володіє магією? Як тут застосуєш твердий закон? Відверто кажучи, війна варденів з Імперією була нічим іншим, як намаганням покарати одну-єдину людину, котра зловживала своїми магічними здібностями, і не допустити подальших злочинів. Усі ці страхіття з війнами й голодом сталися тільки через те, що не було кому здолати Галбаторікса! А сам він іще нескоро помре від старості.

Отже, попри власну нехіть до магів, Насуада поки що не могла їх позбутися, оскільки перемога над деспотом виправдовувала будь-які засоби.

У двері стиха постукали, і дівчина, ховаючи свої думки за привітною посмішкою, гукнула:

– Заходьте!

На порозі постала розпатлана й сонна чаклунка Тріанна.

– Ви кликали мене, пані? – чемно вклонилась вона.

– Так, – сідаючи в крісло, мовила Насуада й уважно оглянула чаклунку з голови до ніг. – Тобі відоме найперше правило магії?

– Хай що б ти робив за допомогою магії, це відбере стільки ж сили, якби ти робив те саме без її допомоги, – спохмурніла Тріанна.

– А те, що можна зробити, – поцікавилась обережно Насуада, – обмежується лише твоєю вправністю й знанням прадавньої мови?

– Цю думку критикують, але загалом усе вірно, – здивовано глянула на неї співрозмовниця. – А чому ви питаєте? Це ж основні засади магії, які мають бути вам відомі.

– Так, вони мені відомі, – погодилась Насуада, вказуючи їй на зіпсовану сукню. – Тому зараз же, скориставшись своїми знаннями, віднови мені мереживо.

– Ду Врангр Гата має більш важливі справи, аніж кроїти вам нове вбрання, – зневажливо скривилась Тріанна. – Наше мистецтво не для королівських примх. Гадаю, ви знайдете собі вправних майстринь, які…

– Ану цить мені! – раптом гримнула Насуада. – Бачу, вас усіх треба ще вчити! Можливо, я й молода, але не дитина, щоб хтось нехтував моїми наказами! Я кажу про мереживо, тому що завдяки цьому ми зможемо підтримати варденів, розумієш? Вони будуть торгувати цим дорогим крамом по всій Імперії. Люди Галбаторікса самі віддаватимуть нам свої гроші!

– Але ж це смішно, – заперечила Тріанна, зиркнувши на Фарику, яка тихо вигулькнула з-за дверей. – Ви не зможете оплачувати війну мереживом!

– Чому це? – звела брови дівчина. – Жінки, які мріють про нього, одразу ж кинуться купувати. Кожна селянка, бажаючи виглядати заможною, захоче придбати собі наше мереживо. Навіть купці та дворяни! А знаєш, чому? Тому що воно буде краще за сплетене людськими руками! Так ми швидко розбагатіємо, і навіть гноми нам заздритимуть! Якщо, звісно, тобі під силу таке завдання.

– Ви сумніваєтесь? – струснула своїми патлами чаклунка.

– Тоді зроби це!

Тріанна схопила зіпсовану сукню й почала уважно її розглядати.

– Гадаю, це можливо, – нарешті пробурмотіла вона, – але треба все обмізкувати як слід.

– Ні, зроби це негайно, – суворо наполягла королева. – Нехай це буде твоїм першим завданням. І знайди досвідчену майстриню-мереживницю, яка б допомагала тобі.

– Добре, моя пані, – скорилася Тріанна.

– Загалом, – змінила тон Насуада, – непогано було б зібрати найкращих чарівників з Ду Врангр Гата, щоб спільними зусиллями задіяти магію на користь варденам. То як, візьмешся за цю справу? Якщо згодна, то завтра вранці й доповіси.

– Добре, моя пані, – знову вклонилася чаклунка.

Задоволена із себе, Насуада провела її поглядом до дверей, а потім знеможено заплющила очі, радіючи з перемоги. Навіть її батько не зміг би такого втнути!

– Я здивувала тебе, Фарико? – озвалась дівчина до служниці.

– Ви завжди мене дивуєте! – захоплено вигукнула та.

ЕЛВА

– Вибачте, пані! – почувся здалеку голос. – Вас питають.

– Що таке? – спроквола відгукнулась Насуада, відволікаючись від своїх думок.

До кімнати заходив Джормандер. Скинувши шолома, він шанобливо вклонився королеві.

– Ласкаво просимо, Джормандере, – привітно усміхнулася дівчина. – Як сьогодні почувається ваш син?

Якби ж усі придворні служили їй з такою самою відданістю, як оцей мужній чолов'яга!

– Його кашель трохи вгамувався, – відповів той.

– Я рада це чути. Отже, що привело вас до мене?

Зморшки лягли на Джормандерове чоло.

– Магія, моя королево, – мовив він сумно, – і досить дивна!

– Та невже?

– Так-так, – запевнив вояк. – Ви ж пригадуєте ту дитину, яку благословив Ерагон?

– Ну, то й що? – здивувалась дівчина, яка не вірила в казки про божественне призначення тієї дитини в майбутньому, тоді як допомога варденам була потрібна негайно.

– Мене попросили відвести вас до неї.

– Попросили? Хто попросив? Навіщо?

– Один хлопчина на тренуванні, – пояснив Джормандер, – Мовляв, на дитину варто дивитися. Але він виглядав, наче кіт-перевертень, тому я й вирішив перевірити. Розпитав людей, а вони й кажуть, що та дівчинка, яку благословив Ерагон, якась не така, розумієте?

– Цебто як? – не второпала Насуада.

Здоровань знизав плечима.

– Гадаю, варто послухати того кота, – тільки й сказав він. – Ну, і глянути на дитину.

Насуада на якусь мить замислилась, пригадуючи, як нерозумно нехтувати порадами котів-перевертнів. Утім, її знайома Анжела, котра мала одного такого, була вкрай непередбачливою особою, що давало підстави сумніватися в чаклунах.

– Магія, кажеш? – скривилась дівчина.

– Саме так, магія, – з острахом озирнувся Джормандер.

– Що ж, давай поглянемо. Ця дитина тут?

– Орин надав їй з опікуном кімнату в східній частині замку.

– Тоді ходімо, – вирішила Насуада, наказавши Фариці відмінити всі сьогоднішні візити. Дорогу королеві показував Джормандер, а слідом сунула сторожа.

Спека в замку стояла просто нестерпна. Повітря тремтіло, мов рідке скло на підвіконнях, а відчуття було таке, ніби перебуваєш усередині печі для хліба. Утім, смаглява дівчина краще за всіх терпіла цю спеку. Гірше було зі здорованями на кшталт Джормандера чи огрядних охоронців, обвішаних зброєю й закутих в обладунки. Піт рясно зрошував їхні обличчя, вояки важко дихали й ледь-ледь пленталися за королевою. Насуада згадала, як по прибутті до Аберона декілька варденів навіть померло від теплового удару.

– Годі вже, перепочиньте, – зупинила вона вояків. – Я не хочу, щоб ви попадали десь посеред дороги, як ті кеглі!

Їм довелось зупинятися ще двічі, аж поки виснажена варта не завмерла перед входом до кімнати загадкової дитини. Підлога тут була всіяна подарунками на будь-який копил.

Джормандер постукав.

– Хто там? – перелякано спитали зсередини.

– Пані Насуада прийшла глянути на дитину, – гукнув він.

– У вас чисте серце й тверді наміри?

– Моє серце чисте, мов кришталь, а наміри твердіші, ніж залізо, – озвалась королева, відсторонивши свого придворного.

– Тоді заходьте.

Двері нечутно відчинилися, хоч за ними нікого й не було. Кімната, ледь освітлена ліхтарем, виявилась затягнута темною тканиною, що надавало помешканню вигляду печери. Повітря, як не дивно, було прохолодним, наче в осінню ніч. «Магія!» – ворухнулась думка в гостей. Меблів у кімнаті майже не було, окрім кількох стільців.

Із темного кутка за гостями сторожко спостерігала згорблена бабуся, поруч з якою застигла Анжела зі своїм котом-перевертнем. Перед ними бліденька дівчинка навколішках щось їла з брудної тарілки.

– А де ж та дитина? – нарешті озвалася королева й раптом побачила тавро дракона, що горіло на чолі малої.

– Я тут, – усміхнувшись, грубим голосом відповіло дівча. – Мене звати Елва.

Насуада аж відсахнулась і схопилась було за кинджал, але її зупинили.

– Не бійся, – заспокоїла її Елва, наказавши бабі-служниці принести ще щось попоїсти. – Присядь, будь ласка. Я чекала на тебе відтоді, як почала пророкувати.

– А коли це сталося? – недовірливо спитала Насуада.

– На тому тижні, – склала мала пророчиця руки на колінах. – Знаєш, навіть твій батько Аджихад не зміг би так добре правити варденами, як ти. Отже, ти обрала правильний шлях. Твоє ім'я будуть славити віками за те, що ти змогла перевести варденів до Сурди й атакувати Імперію, коли всі вважали це безумством.

Ошелешена дівчина безтямно втупилася в малу. Адже та казала саме те, що Насуада хотіла почути увесь цей час! Сумніви й страхи, усе було тепер позаду! Сльози полегшення і вдячності виступили в неї на очах. Але раптом вона схаменулася. Звідки ця дитина може все знати про неї?

– Хто ти така? – суворо спитала вона в пророчиці.

– Я та, ким мене зробив Ерагон, – пролунало у відповідь.

– Але ж він тільки благословив тебе!

– Він не знав, що робить, – старечим голосом пояснила Елва. – Відтоді я відчуваю страждання всіх, кого тільки бачу. Раніше я не могла нічому зарадити, а ось тепер, коли виросла, можу.

– Але як?

– Магія в моїй крові дозволяє захищати людей від болю, – гірко всміхнулось дівча. – Звісно, це дуже важко для мене самої.

Тільки тепер Насуада збагнула, що дивний вигляд цієї дитини – то наслідок її внутрішніх страждань. Мабуть, це розриває бідолашку на шматки!

– Навіщо ти пророкуєш мені? – спитала королева.

– Я подумала, що ти повинна про все знати, – відповіла Елва. – А ще не забувай про мою власну вигоду! Поки триватиме війна, ти страждатимеш, а отже, я теж страждатиму за тебе! Тому використай мене для своєї боротьби, аби припинити наші спільні муки, і я обіцяю, що тоді ти матимеш безхмарне майбутнє!

Цієї хвилини повернулася стара служниця. Вона принесла дівчинці якісь харчі, і та знову схилилася над тарілкою. Насуада відчула майже фізичне полегшення, коли Елва відволіклась. Тепер, припавши жадібно до їжі, вона знову стала схожою на звичайне собі сільське дівча.

Насуада зачекала ще трохи. Та Елва розповіла вже про все, що хотіла. За якийсь час Анжела покликала королеву з кімнати, і вона вийшла зі знахаркою в коридор.

– Вона весь час їсть! – сказала та. – Ми ледь встигаємо діставати їй харчі!

– Не хвилюйся, я вам допоможу, – стомлено мовила Насуада. – Таке взагалі бувало коли-небудь за твоєї пам'яті?

– Ні, жодного разу! – струснула кучерями чаклунка. – Я хотіла зазирнути в її майбутнє, але марно. Там така трясовина!

– Вона небезпечна?

– Ми всі небезпечні, – знизала плечима чаклунка.

– Ти знаєш, що я маю на увазі, – наполягла Насуада.

– Вона більш небезпечна, ніж дехто, і менш небезпечна за решту, – багатозначно мовила Анжела. – Словом, справа тут така. Коли вона бачить скривджену людину, то відразу ж переймається її бідами й починає страждати. Ось чому ми тримаємо її тут.

– А як далеко вона бачить, передрікаючи майбутнє?

– За пару годин наперед.

Притулившись до стіни, Насуада обмірковувала останні події свого життя. Отже, Елва могла бути могутньою зброєю, якщо тільки правильно її використовувати. З її допомогою можна було довідуватись про всі вади ворогів, а також про можливості порозумітися із супротивником. Так само дівчинка могла стати в пригоді для захисту варденів, коли Ерагона із Сапфірою не було поруч. Але без нагляду її залишати небезпечно, треба знайти когось, хто контролював би дії Елви. Тріанна для цього не годиться…

Насуада оцінювальним поглядом зиркнула на Анжелу. Хоч довіри до неї вона й не мала, але та завжди допомагала варденам. До того ж, іншої людини, яка розумілася б на магії та ще й була прихильною до її народу, під рукою зараз не було.

– Я розумію, – сказала дівчина, – що це доволі безцеремонно з мого боку, оскільки ти не моя підлегла… Але я проситиму тебе про одну послугу, гаразд?

– Що ж, гаразд! – махнула Анжела рукою.

– Чи не взялася б ти наглядати за Елвою?

– Звісно! – радо погодилась знахарка. – Я залюбки слідкуватиму за нею!

– Але є одна умова. Тобі доведеться про все доповідати мені, – уточнила Насуада.

– Що ж, без ложки дьогтю діжці, меду не бувати, – усміхнулась Анжела. – Утім, я гадаю, що впораюсь і з цим.

– То ти даєш мені слово?

– Так, даю.

Королева з полегкістю зітхнула й присіла на найближчий стілець.

– Що за безлад довкола! – стомлено мовила вона. – Що за халепа на мою голову! Я ж відповідаю за Ерагона як за свого васала… Але я ніколи не думала, що він так поведеться з дитиною. Це тавро й на мені також!

– Я ще поговорю з ним, коли він повернеться з Елесмери, – буркнула Анжела.

– Тільки дивись! – скинулася дівчина. – Не зашкодь йому! Він нам дуже потрібен.

– Спробую, – пролунало у відповідь.

ВІДРОДЖЕННЯ

Шалений подув вітру вирвав Ерагона зі сну.

Речі літали по всій кімнаті, одяг безладно валявся на підлозі, а ліхтарі дзенькали розбитим склом. Небо аж почорніло від грозових хмар.

Сапфіра бачила, як Ерагон, хитаючись, підвівся й, ледь-ледь тримаючи рівновагу, поплентався до вікна, щоб визирнути назовні. Дерево, на якому була розташована їхня оселя, гойдалося, мов корабель під час бурі. Хлопця мало не знудило, і він почав намацувати на зовнішньому боці стіни край ширми, аби захиститися від негоди. Щомиті він ризикував полетіти шкереберть із дерева.

– Зачекай, – гукнула Сапфіра, підкладаючи йому свого хвоста.

Ставши на нього, Ерагон таки дотягся до захисної тканини й зафіксував її в пазу стіни.

В оселі відразу ж стало затишно, бо ширма напнулася, мов той барабан, рятуючи мешканців від негоди.

– Я вражений вигадливістю ельфів, – витираючи чоло, зітхнув юнак.

– А кабінет? – нагадала Сапфіра, прислухаючись до навколишнього гармидеру.

Зійшовши по сходах нагору, Ерагон забіг до кімнати, вражений тим безладом, який тут панував. Пера, мов стріли, літали туди-сюди, а всі папери були розкидані по підлозі, нагадуючи перший сніг. Схопившись за голову, хлопець кинувся був до вікна, збираючись зачинити його без Сапфіриної допомоги, але раптовий біль пронизав його тіло. Знову ця клята спина!

Ерагон аж заревів від люті, одразу ж охрипнувши. Знизу було чути, як дракон намагається підвестися завузькими для нього сходами, хоч йому це не надто вдавалося. Тріщали дошки, сипався тиньк. Зв'язок між друзями поволі згасав, а незабаром юнак поринув у темряву.

Сяк-так прийшовши до тями, він виявив, що лежить на підлозі, знадвору шаленіє злива, а його дракон усе ще вовтузиться десь унизу.

– Сапфіро! – гукнув Ерагон.

– Я тут, малий, – озвалася та. – Ти можеш спуститися?

– Та зараз спробую.

Не в змозі підвестися, Ерагон доповз до сходів і, вчепившись у перила, почав спускатися. Несподівано він побачив перед собою голову дракона. Той усміхнувся й лизнув його в ніс.

– Привіт! – зрадів вірний друг і засмикав шиєю, намагаючись визволитись із пролому на сходах.

– Що сталося? – збентежився юнак.

– Здається, я добряче застрягла, – сумно сказала Сапфіра.

Ерагон не міг стриматися від сміху – становище й справді було кумедним.

– Не сиди там, як бовдур… Ще й сміється! – знову засмикався дракон, розгойдуючись так, що аж стіни хиталися. – Хутчіш допоможи мені!

Усе ще посміюючись, Ерагон уперся ногами в драконову морду й щосили почав штовхати, а Сапфіра енергійно йому допомагала, потроху звільняючи голову з пролому. За якийсь час їхні зусилля увінчалися успіхом.

Відсапуючись, хлопець випростався й роззирнувся довкола. Здається, сходи були вщент зруйновані.

– Принаймні це зробив не я, – почухав він потилицю. – А тобі ельфи вже якось вибачать. Вони ж годні щодня співати балади своєму любому драконові.

Махнувши рукою, Ерагон прошкандибав сплюндрованою кімнатою до Сапфіри й упав у її ліжко. Надворі скаженіла негода, а під боком дракона було затишно…

– Як ти гадаєш, котра зараз година? – промимрив юнак.

– Ми ще маємо пару годин до зустрічі з Оромисом, – відповіла Сапфіра. – Тож ти відпочивай, а я повартую.

Засинаючи, Ерагон подякував, заколисаний гойданням дерева, на якому йому судилося віднедавна мешкати.