355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Кристофер Паолини » Ерагон. Найстарший » Текст книги (страница 27)
Ерагон. Найстарший
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 20:46

Текст книги "Ерагон. Найстарший"


Автор книги: Кристофер Паолини



сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 37 страниц)

І, звісно, дивовижним видовищем було саме дерево Меноа, що, як з'ясувалося, колись раніше було ельфом на ім'я Лінеа. Дерево, здавалося, по-своєму реагувало на все це святкове дійство: воно змахувало в такт музиці розкішним гіллям, вигинало, немов у танці, свій міцний стовбур і віяло на всіх присутніх якимось дивним спокоєм.

Пам'ятав Ерагон і два напади болю, які довелося пересидіти в кущах, і тільки Сапфіра була поруч із ним, а всі інші продовжували веселитися.

На третій день святкування Агаеті Блодхрен юнак прочитав перед ельфами свою баладу.

– Я не коваль, я не розуміюся на ткацтві, гончарстві чи ще якомусь виді мистецтва, – застеріг він перед виступом принишклу юрбу. – Я не дуже добре знаюсь на магії, тож усе, що мені лишалося, – це спробувати розповісти у віршах свою історію. Принаймні так, як це робив Бром у моєму рідному Карвахолі.

І Ерагон, хвилюючись, почав декламувати:

 
У королівстві біля моря,
У горах, вкритих синім снігом,
В останній день зими з'явився
На світ такий собі юнак,
Що захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.

Його зростили добрі люди,
І під столітніми дубами
Він став прудкий, неначе олень,
І дужий, наче той ведмідь.

Старійшини ж його учили
Святої мудрості своєї.

Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.

Він бачив злодія вночі,
Як той хапав слабких та сильних,
Він відбивав його удари
Усім, що трапиться під руку.

Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.

І швидко проминули роки,
Юнак зробився чоловіком,
Палало гнівом його тіло,
Душа ж невпинно прагла помсти.

А потім він зустрів красуню,
Струнку, рішучу, сильну й мудру,
Що мала в лобі зірку Геди,
Яка затьмарила весь світ.

В її очах північно-синіх,
У загадкових цих озерах,
Побачив він своє майбутнє,
І що не бути їм разом.

Він захотів убити Смерка
В краю далекому тіней.
 

Так Ерагон розповів і про свою подорож до тих земель, де на нього чекав Смерк, і про те, як довелось битися з чудовиськом, незважаючи на страх. Утім, перемагаючи, герой його балади не завдавав смертельного удару, бо ворог, як виявилось, ховався не в Смеркові. Збагнувши це, він сховав меча й повернувся додому, де однієї літньої ночі побрався зі своєю коханою. Він потроху старшав, його борода ставала сивою, але злі сили не давали йому спокою.

 
У темряві перед світанком
В кімнаті нашого героя
Його з'явився злісний ворог,
А той собі спокійно спав.

Та, звівши голову з подушки,
Герой поглянув наш угору,
Й побачив він обличчя Смерті,
Володаря усіх ночей.

І враз якийсь холодний спокій
Опанував геройське серце,
Бо непідвладний був він страху,
І ворога він не боявсь.

А той схилився над героєм,
Забрав усеньку його силу,
І разом рушили обоє
У край тіней.
 

Ерагон закінчив і, засоромившись, почав пробиратися до свого місця.

– Ти недооцінюєш себе, Убивце Смерка, – озвався Детхер, повелитель ельфів. – Ти дуже талановита людина.

– Твою баладу буде включено до каталогу бібліотеки в Тіальдар Холі, – мовила Ісланзаді. – Усі, хто захоче, зможуть її почитати. І хоча вона алегорична, усі ми чудово усвідомили, як ти поневірявся звідтоді, як у тебе опинилося Сапфірине яйце. Благаю, прочитай нам свою баладу ще раз, аби ми могли добре подумати над нею.

Задоволений Ерагон вклонився і виконав наказ королеви. Потому виступила Сапфіра. Дракон шугнув у нічне небо й повернувся з величезним каменем, затиснутим у пазурах. Приземлившись, він кинув його – а це була нерукотворна скульптура – на галявину перед ельфами. Ті вражено відсахнулися.

– І що ж то таке? – зацікавлено спитав Ерагон.

– Це розплавлений камінь, – пояснила Сапфіра, дмухаючи на лапи. – Хіба ти не бачиш? Дивись.

Дракон роззявив пащеку, й на скульптуру вихлюпнулось полум'я, яке швидко обернуло її на сяючу зірку з мерехтливими вогниками по краях. Ельфи захоплено зойкнули, плескаючи в долоні й танцюючи навколо нього. А хтось із них навіть загукав:

– Неперевершено, Блискуча Луско! Це просто дивовижно!

– Справді чудово, – сказав Ерагон.

– Дякую, малий, – відповів дракон.

Потім перед ельфами з'явився Глаедр, що показав панораму Елесмери, яку він вирізьбив кігтем на червоному дубі. Оромис теж приготував панораму, але на ній була фантастична країна, прикрашена вписаною «Баладою Вестарі Моряка».

Несподівано до Ерагона підбігла Арія й потягла його до лісу, де вже ледь жевріло дерево Меноа.

– Бачиш, як швидко все минає, – мовила вона. – За кілька годин почнеться світанок, і ми повернемось до буденних справ.

Довкола них уже зібралися ельфи, сповнені післясвяткового смутку й чекань. Наперед урочисто вийшла Ісланзаді, зупинившись на узвишші біля священного дерева.

– За нашим звичаєм, а також згідно із заповітом Королеви Тармунори, що набув сили після Війни драконів, ми гідно відсвяткували нашу Криваву Клятву. Востаннє таке бучне свято було багато років тому, а потім життя ельфів стало гіршим. Згодом, завдяки гномам і варденам, ми змогли змінити ситуацію, проте Алагезія й досі перебуває в тіні чорних сил, і ми теж винні в цьому, бо свого часу зрадили драконів.

Королева зітхнула й мовила далі:

– Зі славетних вершників лишився Оромис із Глаедром. Бром та багато інших героїв відійшли у світ кращий. Утім, з'явилися й нові сили – це юний вершник Ерагон та його Сапфіра. І це знаменно, що зараз, коли ми знову зміцнюємо союз трьох народів, вони серед нас.

Ісланзаді владно змахнула рукою, і троє ельфів миттю розчистили галявину перед деревом Меноа. Вони почепили на високі стовпи яскраві ліхтарі й покликали музик із флейтами, арфами та барабанами. Арія підштовхнула Ерагона до краю утвореного кола, і той опинився біля Оромиса, а Сапфіра з Глаедром височіли над ними, наче могутні скелі.

– Будь уважним, – попередив учитель. – Це дуже важливо для вершника.

Коли решта ельфів повмощувалися довкола них, на середину галявини вийшли дві вродливі ельфійки, білява та чорнява, і стали спиною одна до одної.

– Сестри Ідуна та Нея, – прошепотів Оромис.

Благден гукнув із плеча Ісланзаді:

– Вірда!

Сестри одночасно скинули свої туніки. Тіла обох красунь були вкриті райдужним татуюванням у вигляді дракона, хвіст якого починався на ногах Ідуни, тягнувся вище до її стану, потім переходив на спину, а його голова лежала на грудях у Неї. Кожна лусочка на панцирі дракона була іншого кольору, що робило татуювання подібним до барвистої веселки.

Ельфійки сплелися між собою, щоб малюнок утворив одне ціле, і кожна з них, піднявши ніжку, тупнула нею об землю. Танок розпочався.

«Бум!» – відгукнулися барабани, а відразу ж потому по струнах вдарили арфісти й озвалися солодкоголосі флейти, виплітаючи щемливу мелодію.

Спочатку повільно, а далі все швидше й швидше сестри звивалися в танку, імітуючи рухи дракона. Татуювання на їхніх тілах немовби жило своїм власним життям.

За хвилину почали лунати й чарівні голоси обох ельфійок, вплітаючи в ритмічну музику ще й мелодійні закляття, сенс яких Ерагон ніяк не міг уторопати. Немов вихор, голоси ельфів потроху приєднувались до співу сестер, і невдовзі все довкола вже пульсувало прадавньою енергією священного дійства. Сам не усвідомлюючи як, юнак разом з усіма виспівував незрозумілі слова, рухаючись у такт мелодії. Він чув, як Сапфіра з Глаедром теж мугикають у нього за спиною, та так, що аж земля двигтіла під ногами.

Урешті-решт Ідуна та Нея почали звиватися так швидко, що обернулися на суцільну рухливу пляму. Танок став якимось магічним, а співи зробилися безумним потоком монотонних фраз. Та раптом на тілі витатуйованого дракона спалахнуло сяйво, і він поворухнувся. Юрба захопленно зойкнула, а Ерагонові здавалося, що його просто зраджують власні очі, аж доки дракон не поворухнувся, не розправив крила й не роззявив пащеку.

Дмухнувши полум'ям, істота здійнялася зі шкіри ельфійок у нічне повітря. Лише кінчик хвоста, немов пуповина, з'єднував істоту з обома сестрами. Дракон витягнув шию, глянув на яскравий місяць і моторошно загарчав, від чого в жилах застигала кров. Спочатку гігантське створіння тягнулося до темного місяця, а потім повернулося й глянуло на ельфів, що зібралися довкола.

Його погляд несподівано зупинився на Ерагонові. Юнак розумів, що перед ним не примара, а грізний звір, який постав завдяки магії. Мугикання Сапфіри та Глаедра ставало дедалі гучнішим, аж доки не перекрило решти звуків на галявині. Раптово дракон упав із небес прямісінько на натовп, затримався перед юнаком і пильно глянув йому в очі. Анітрохи не злякавшись, Ерагон виставив уперед долоню з магічним знаком.

Дракон обережно вигнув шию й торкнувся мордою священної мітки. Між ним та юнаком промайнула іскра, а Ерагонове тіло пройняв пекучий жар, тоді він відчув, як стара рана на його спині почала загоюватись.

Останні слова, які почув Ерагон, перш ніж утратити свідомість, були такі: «Це наш тобі подарунок, вершнику!»

НА ЗОРЯНІЙ ГАЛЯВИНІ

Коли Ерагон нарешті повернувся до тями, він був сам. Сапфіра кудись зникла, а знадвору лунав відгомін ельфійського свята. Але не встиг він розплющити очі, як вірний дракон занепокоєно озвався до господаря в думках:

– Ну, як ти?

– Здається, нормально. Я довго тут лежу?

– Близько години, – мовила Сапфіра. – Я не могла лишитися з тобою, бо Оромис, Глаедр і я потрібні, щоб завершити церемонію. Бачив би ти, що коїлося з ельфами, коли ти знепритомнів! Раніше такого ніколи не було!

– Це твоя робота?

– Ну, не лише моя, мені ще Глаедр допомагав, – знітився дракон. – Таємниці нашої раси, утілені в життя завдяки магії ельфів, дали чудовий результат. Адже ти – наша єдина надія.

– Я не розумію, – скривився Ерагон.

– Глянь у дзеркало, – запропонував дракон. – Але не лякайся, а просто відпочинь. На світанку я повернусь до тебе.

Здивований юнак звівся на ноги й, дивуючись новим відчуттям у власному тілі, рушив до вмивальні. Від того, що Ерагон побачив у дзеркалі, він знову ледь не знепритомнів.

Звісно, юнак усвідомлював, що, прив'язуючись до Сапфіри, він поволі змінюється. Але щоб аж так! Його обличчя стало гладесеньким і видовженим, як у ельфів, вуха витяглись, очі звузились, а шкіра зблідла, наче алебастр. «Я виглядаю, немов благородний пан», – промайнуло в Ерагоновій голові. Свою нову подобу, що віддзеркалювалась у люстрі, юнак уважав просто-таки прекрасною. Звісно, він не став ельфом, маючи міцнішу щелепу й густіші брови. Проте серед людей йому не було рівних.

Згадавши про свій шрам, Ерагон торкнувся пальцями спини й нічого не відчув.

Шраму не було!

Зірвавши із себе сорочку, він крутнувся перед дзеркалом, розглядаючи свою спину. Та стала такою гладенькою, ніби на ній ніколи не було жодних шрамів. Коли юнак усвідомив, що позбувся мітки Смерка, на його очах з'явилися сльози вдячності.

З його тіла не тільки вигнали жорстоку хворобу, а зцілили кожен шрам, зробивши його чистим, наче в немовляти. Ерагон почав шукати шрам на зап'ястку, що лишився в нього після косовиці з дядьком Герроу. Але його теж не було! Так само зникли шрами на стегнах, які нагадували про перші польоти із Сапфірою. Якусь мить юнак аж загорював, бо то були згадки про сумні й веселі події його життя, тим не менше, тепер вони назавжди зникли і в нього було сильне й здорове тіло.

«Нарешті я став тим, ким мав би бути», – з полегшенням зітхнув Ерагон.

Він кинув дзеркало на ліжко й убрався у свій найкращий одяг: червону сорочку, вишиту золотими нитками, пояс, гаптований білим нефритом, та зручні полотняні штани. Наостанок він узувся в м'які чоботи, що їх так любили носити ельфи, та почепив на передпліччя шкіряні ремінці, подаровані гномами.

Спускаючись із дерева, Ерагон споглядав Елесмеру, всіяну веселими ельфами, що вже не вважали його чужинцем. Навпаки, вони запрошували юнака приєднатися до вакханалії.

Ерагон був просто щасливий, а його тіло тремтіло від моря нових звуків, запахів та кольорів, які він раптово почав відчувати. Усі його відчуття незвично загострились. Відтепер він бачив у темряві, міг розпізнати кожен листочок на дереві й розрізнити кожен запах нічного лісу. Його серце билося в грудях, наче бойовий барабан, перекриваючи решту звуків.

Блукаючи лісом без жодної мети, Ерагон знову вийшов до дерева Меноа, де помітив Сапфіру й ельфів-танцюристів.

«Як ти, малий?» – подумки озвався дракон.

Тієї ж миті юнак побачив, що Арія зводиться зі свого місця біля матері й пірнає в лісові хащі.

«Я наче метелик, що летить на вогонь», – відповів Ерагон, рушаючи за ельфійкою.

Він знайшов Арію за її тонким запахом сосни, легкою ходою лані та стривоженим диханням, що нагадувало нічний вітерець.

– Це ти, Ерагоне? – зойкнула заскочена зненацька ельфійка, немовби не впізнаючи його.

– Так, – відповів юнак.

– Що вони зробили з тобою?

– Не знаю.

Вони мовчки рушили дібровою, дослухаючись до далекого відгомону свята. Зазнавши змін, Ерагон до болю чітко став відчувати присутність ельфійки, по-новому впізнаючи її ходу, жести, стривожений погляд очей.

Вони зупинились на березі струмка, такого чистого, що його майже не було видно через прозорість. Лише тихе дзюрчання води виказувало його присутність у чарівній картині ельфійського лісу. Велетенські сосни довкола друзів створювали подобу затишної печери, відокремленої від цілого світу склепінням пухнастих гілок, в яке де-не-де зазирало зоряне небо.

У цьому романтичному місці Ерагон відчув нестерпну близькість до Арії, а та лише збентежено мовчала.

– Які високі дерева, які яскраві зорі, – не витримав юнак, розуміючи, що робить дурницю. – І яка ти гарна, Аріє…

– Ерагоне! – застерегла ельфійка.

– Аріє, я зроблю все що завгодно, аби бути гідним твоєї руки! – не вгавав юнак. – Я піду за тобою на край світу! Я власноруч збудую для тебе палац!

– Коли вже ти перестанеш мене переслідувати? – стомлено мовила Арія. – Зрозумій, я надто стара для тебе. Ти можеш мені це пообіцяти?

– Хіба ти не маєш жодних почуттів до мене? – тихо спитав Ерагон.

– Мої почуття до тебе, – відповіла ельфійка, – дружні, але не більше. Я вдячна тобі за порятунок у Джиліді, мені приємно спілкуватись із тобою, але це все, розумієш? Годі вже, пошукай когось молодшого.

– Але як ти можеш бути такою жорстокою? – засмутився юнак.

– Я не жорстока, я добра. Просто в цьому житті ми не створені одне для одного.

– Тоді передай мені свій досвід, поділись своїми спогадами й знаннями! – у відчаї сказав Ерагон.

– Це було б недоречно, – відрізала Арія. – Послухай мене, Ерагоне. Доки ти не вгамуєшся, про наші дружні стосунки треба забути, бо вони тільки відволікають нас від наших обов'язків. Тож бувай, Убивце Смерка.

Розвернувшись, ельфійка пішла геть нічним лісом.

Не стримуючи сліз, приголомшений Ерагон сів на колоду під деревом і сховав обличчя в долонях. Він відкрив своє серце Арії, але цим самим остаточно відштовхнув її від себе, прирікши себе на невимовні страждання.

– Не сумуй, малий, – вийшовши з лісу, тицьнулась йому мордою в плече Сапфіра. – Ти ж від самого початку знав, що з твоїх залицянь до Арії нічого путнього не вийде.

– Я не міг себе стримати, – схлипнув юнак, аж погойдуючись від відчаю.

Обійнявши його крилом, дракон притис Ерагона до себе, наче яке пташеня. Той безсило скрутився в теплому кубельці й трохи перегодом заснув. Невдовзі почався ранок і веселе святкування Агаеті Блодхрен добігло свого сумного кінця.

ЗАНЕПАД КРАЇНИ

Роран стояв на палубі «Червоного кабана», схрестивши руки на грудях і широко розставивши ноги. Морський вітер розкуйовджував його волосся й грався бородою. Поруч із ним тримав штурвал капітан Кловіс. Загартований вітром моряк показав убік берегової лінії на вкриту чайками скелю, що здіймалася на гребені звивистого пагорба, який урізався в океан.

– Тейрм он там, – змахнув рукою старий, – за тими скелями.

– Тоді ми спинимось тут, – сказав юнак.

– Навіщо? Хіба ми пливемо не до Тейрма?

– Не всі разом. Накажи Торсону й Флінту вести баржі до того берега. Здається, там можна розбити табір.

– Ех, – скривився капітан. – А я так мріяв про гарячу вечерю.

Роран усвідомлював усю скрутність становища, адже куплені в Нарді харчі закінчились, а з припасів утікачі мали лише солонину, сухі галети, квашену капусту та дуже рідко свіже м'ясо забитої на борту худоби.

Зітхнувши, Кловіс загукав до своїх напарників, наказавши їм повертати до берега, що викликало в них чимале обурення. Адже голодні моряки збирались цього вечора добряче погуляти в місті.

Після того як баржі пристали до берега, Роран допоміг селянам розвантажитись і розбити табір, поставивши намети. Під час роботи він спробував підбадьорити Морна й Тару, що виглядали геть кепсько, але у відповідь його ледь не послали під три чорти. Шинкар та його дружина відцуралися від юнака з часу втечі з Паланкару. Решта односельців почувалися трохи краще, відпочивши під час морської подорожі. Усіх непокоїло лише їхнє майбутнє.

– Міцний Молоте, ти повечеряєш у нашому наметі? – гукнув до юнака щиросердний Тхан.

Той ґречно подякував, але відмовився й, пройшовши кілька кроків, зустрів Фельду, саме її чоловіка Бірда вбив Слоун. Жінка присіла в неглибокому реверансі:

– Чи можна поговорити з тобою, Роране?

– Звісно, Фельдо, – усміхнувся юнак. – Ти ж знаєш.

– Дякую, – жінка відвела очі й глянула вбік свого намету. – Я хотіла попросити за свого старшого, Мандела. Сталося так, що він заприятелював з матросами нашої баржі й грав з ними в кості, а тепер має великий борг. Здається, ці люди його надурили. Звісно, він грав не на гроші, яких у нас нема, а на деякі речі, які нам конче потрібні.

– Ти просила його покинути цю справу?

– Відколи помер його батько, він не зважає на мене й став якийсь дикий.

– А що ж ти хочеш від мене? – спитав Роран, подумавши, що з моменту втечі з Паланкарської долини всі вони геть здичавіли.

– Ти завжди знаходив спільну мову з Манделем, – глянула на нього Фельда. – Для нього ти майже бог, тож він обов'язково тебе послухається.

– Гаразд, я зроблю все, що зможу, – трохи поміркувавши, вирішив юнак. – А що він програв?

– Переважно харчі, – завагалась жінка. – Але був іще браслет моєї бабусі.

– Не хвилюйся, Фельдо. Я обов'язково все залагоджу.

– Дякую, – вклонилася та й попростувала до свого намету.

«Авжеж, вона має рацію, – думав Роран, чухаючи бороду. – Не лише Мандел, а й ще дехто з односельців устиг здружитися з командою, а добра з цього не буде».

Намагаючись не привертати зайвої уваги, Роран потайки зібрав тих земляків, яким іще міг довіряти, й покликав їх до намету Хорста.

– Отже, доки ще не стемніло, п'ятеро з вас негайно вирушать зі мною. Хорст залишиться замість мене, але всі мусять слідкувати, щоб Кловіс не втік разом із баржами. Адже вони – це наша єдина можливість дістатися Сурди.

– Розвідай, чи про нас там іще не дізналися, – нагадав Орвал.

– Добре, – кивнув Роран. – Якщо за день ми не повернемось, це означатиме, що нас схопили. Тоді негайно захоплюйте баржі й вирушайте в Сурду, але не зупиняйтесь у Куасті, щоб закупити провізію. Адже на вас там уже чекатимуть і теж схоплять. Тож пошукайте харчів деінде.

Доки люди збиралися, Роран знайшов Кловіса на «Червоному кабані».

– Ідете лише вп'ятьох? – спитав той, почувши про вилазку в місто.

– Саме так, – грізно зиркнув на капітана юнак. – Сподіваюсь, ти не втечеш до мого повернення.

– Ти що, ставиш під сумнів моє чесне слово? – обурився той. – І це після того, як я всю подорож дотримувався нашої угоди?

– Я нічого не ставлю під сумнів, – уточнив Роран. – Лише попереджаю тебе, бо твоя зрада занапастить ціле селище.

– Я знаю, – пробелькотів Кловіс, відвівши погляд.

– Без мене селяни не зможуть дати собі ради, а якщо з ними щось станеться за час моєї відсутності, я дістану тебе навіть з-під землі, запам'ятай. Тільки-но спробуй видати нас Імперії.

– Не такі ми вже й слуги Імперії, щоб прогинатись під неї, – буркнув капітан у відповідь.

– Але чого тільки не зроблять люди заради власної користі, – відказав Роран.

– А що ти робитимеш, коли дістанешся Сурди? – зненацька спитав Кловіс.

– Ми будемо…

– Ні, ти скажи, що робитимеш саме ти, Роране? – примружив око капітан. – Я весь час за тобою спостерігав і зрозумів, що ти непоганий хлоп, хоч і не дуже добре повівся зі мною. Але мені й на думку не приходить, що ти зможеш відкласти вбік свого грізного молота. Що ж ти тоді робитимеш? Знову длубатимешся на городі?

– Коли я переправлю селян до Сурди, – ледь стримуючись, мовив юнак, – я перш за все вирушу на полювання.

– А-а-а, розумію, – відмахнувся старий. – Шукатимеш свою подружку? Так, я чув про це від твоїх селюків. Та хіба…

Роран щосили грюкнув дверима, навіть не дослухавши Кловіса. Він відчував, як у ньому закипає нестримна лють. Прямуючи до намету Фельди, він помітив Мандела, який кидав ножа в пеньок.

– Ти дарма марнуєш свій час, – роздратовано сказав йому Роран.

– Чого це? – здивовано озирнувся юнак.

– Під час бою ти скорше виколеш собі око, ніж завдаси шкоди ворогу. Якщо не знати своєї мети, то не допоможе жодна зброя.

– А Гуннар розповідав про людину з Цитри, яка вісім разів із десяти могла поцілити ножем ворону в небі, – сказав Мандел.

– Але ж за ті два рази його самого могли вбити, – нагадав Роран. – Тож годі сперечатися, за п'ятнадцять хвилин чекаю тебе он на тому пагорбі. Я беру тебе із собою до Тейрма.

– Дякую! – у захваті вигукнув юнак і стрибнув до намету збирати речі.

Ідучи, Роран знову побачив Фельду. Та тримала на руках молодшу дочку, і їй було досить одного погляду, аби все зрозуміти.

– Бережи його, Міцний Молоте, – тихо мовила жінка й почала допомагати Манделу збиратися в дорогу.

На призначене місце Роран прибув перший. Він видерся на уламок скелі й роззирнувся довкола. Невдовзі підійшли Лоринг, Гертруда, Бірджит і Нолфаврел, її син.

– Маємо ще почекати на Мандела, він піде з нами, – гукнув їм юнак.

– Нащо він нам? – спитав Лоринг.

– Я гадала, що ми вже все вирішили, – і собі спохмурніла Бірджит. – Хіба ти забув, що Мандела бачили в Нарді? Мало того, що ви засвітились із Гертрудою, то ти ще й малого із собою тягнеш! Це ризиковано, Роране!

– Я беру відповідальність на себе, – твердо сказав той. – Мандел має бути з нами.

Потому розвідники рушили на південь до Тейрма.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю