Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц)

благодарить ее за доставленную радость чтением ее

вдохновенной книги». А 22 лютого пише листа М.Ла-

заревському, в якому просить довідатися про адресу

Марка Вовчка: «Треба буде хоч письмом подякувати

їй за ї ї сердечні, щирії «Оповідання».

Влітку 1858 року Т.Г. Шевченко зі своїми друзями

надіслав Марку Вовчку в Немирів цінний подарунок —

золотий браслет і присвячений їй вірш «Сон» («На пан-

щині пшеницю ж а л а . » ) .

Петербурзькі шанувальники українського слова

запрошували її у столицю, і 23 січня 1859 року (за ста-

рим стилем) Марковичі приїхали до Петербурґа, де

вони перебували понад три місяці. На другий день піс-

ля приїзду відбулася зустріч Марка Вовчка з Тарасом

Шевченком. На пам'ять про цей день Шевченко напи-

сав вірш «Марку Вовчку», в якому Великий Кобзар з

батьківською ніжністю говорить про письменницю, як

про свою наступницю, називаючи ї ї своєю зоренькою,

своєю молодою силою і донею:

Недавно я поза Уралом

Блукав і господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

210

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную. О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

У Петербурзі Марко Вовчок познайомилася з ба-

гатьма українськими і російськими діячами культури.

У цей час було підготовлене видання ї ї українських

оповідань у перекладі І.Тургенєва і збірка російсь-

ких оповідань «Рассказы из народного русского быта».

Обидві книжки вийшли з друку у 1859 році і були зу-

стрінуті

прогресивною

громадськістю із

захопленням,

ї ї літературне ім'я – Марко Вовчок – стало відоме всій

Росії. Російський революціонер-анархіст П.Кропоткін

у 1907 році згадував: «...в те годы вся просвещенная

Россия восхищалась повестями Марка Вовчка и рыда-

ла над судьбой ее героинь-крестьянок». У Петербурзі

вона закінчила свій видатний антикріпосницький твір

«Інститутка», присвятивши його Т.Г. Шевченкові. На

повісті «Інститутка», як і на всіх творах письменниці,

позначився ідейний та художній вплив великого поета.

Повість спершу була надрукована російською мовою у

перекладі І.Тургенєва в журналі «Отечественные за-

писки» (1860), а потім українською мовою в журналі

«Основа» (1862).

Першими критиками Марка Вовчка були П.Куліш і

211

І.Тургенєв, Ф.Достоєвський і М.Костомаров, М.Добро-

любов і Д.Писарєв, О.Писемський і О.Герцен.

29 квітня 1859 року (за старим стилем) Марія Олек-

сандрівна виїхала з чоловіком і сином у супроводі

І.Тургенєва до Німеччини на лікування. Перед від'їз-

дом із Петербурга Т.Г.Шевченко подарував їй свій пор-

трет і автограф поеми «Неофіти» з написом: «Любій

моїй єдиній доні Марусі Маркович. На пам'ять 3 апре-

ля 1859 р. Т.Шевченко». У 1860 році він переслав їй за

кордон примірник нового видання «Кобзаря» з дарчим

написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович – і рід-

ний, і хрещений батько Тарас Шевченко».

За кордоном Марко Вовчок побувала в Німеччині,

Бельгії, Англії, Швейцарії, Італії, Франції. Її закор-

донне оточення складалося з визначних діячів куль-

тури, науки, мистецтва і літератури. Вона зустрічала-

ся із видатними російськими діячами: революційними

демократами О.Герценом і М.Огарьовим, композито-

ром О.Бородіним, професорами Д.Менделєєвим, І.Сє-

ченовим і С.Єшевським, анархістом М.Бакуніним.

У Парижі письменниця знайомиться з російським

письменником Л.Толстим, польськими революціоне-

рами Е.Желіговським, А.Бенні та іншими, чеським по-

етом Й.Фрічем, російськими художниками В.Якобі,

К.Гуном, Г.Мясоєдовим, В.Перовим, О.Боголюбовим,

І.Шишкіним, К.Флавицьким та іншими.

Оселившись 1860 року в Парижі, Марко Вовчок ча-

сто зустрічається з І.Тургенєвим, знайомиться і спіл-

кується з багатьма французькими діячами культури,

серед яких були славнозвісна співачка Поліна Віардо,

письменники Ґюстав Флобер, Жорж Санд, Жуль Верн,

212

прогресивний видавець і дитячий письменник П'єр

Жуль Етцель (літературний псевдонім П.Ж. Сталь).

Живучи в Парижі, письменниця стежить за поді-

ями, які відбувалися в Росії і Україні, за визвольною

боротьбою італійського народу проти чужоземних за-

гарбників, за революційною діяльністю Джузеппе Ґа-

рібальді, з великим співчуттям ставиться до визволь-

них рухів у країнах Європи. Вона бере діяльну участь

у поширенні в Росії революційних видань О.Герцена,

передає до редакції «Колокола» в Лондоні матеріали

від таємних кореспондентів з Росії та України.

У Парижі гостро виявилася несумісність натур і від-

мінність ідейних поглядів між нею та О.Марковичем і

вони змушені були у 1860 році розлучитися. Маркович

повернувся в Росію, а Марія Олександрівна із сином

Богданом залишилася у Франції.

У 1861 році Марія Олександрівна пережила дві тяж-

кі втрати. 10 березня в Петербурзі помер її названий

батько Тарас Григорович Шевченко. За бажанням по-

ета його «Біблію», з якою він не розлучався в Аральсь-

ких степах, було передано письменниці. 29 листопада в

Петербурзі помер ї ї друг, літературний критик і рево-

люційний демократ Микола Олександрович

Добролю-

бов (1836-1861), який виступав на захист письменниці

від нападів реакційної критики.

Виїжджаючи за кордон, Марко Вовчок сподівала-

ся швидко повернутися на батьківщину. Але після се-

лянської реформи 1861 року царизм розпочав наступ

на прогресивні суспільні сили, які викривали її гра-

біжницький характер. Почалася розправа над борця-

ми проти самодержавно-кріпосницької системи, закри-

213

валися прогресивні видавництва, заборонялися твори

революційних демократів. 1862 року був заарештова-

ний і ув'язнений у Петропавлівську фортецю М.Чер-

нишевський (1828-1889), якого у 1864 році засудили

на сім років каторги і довічне поселення в Сибіру. 1883

року його поселили в Астрахані, а 1889 року дозволи-

ли жити в Саратові, де він і помер того ж року. За ре-

волюційну публіцистику у тому ж 1862 році був ув'яз-

нений у Петропавлівській фортеці відомий критик та

ідейний керівник журналу «Русское слово» Д.Писарєв

(1840-1868). Український журнал «Основа» (1861-1862),

в якому протягом двох років друкувалися твори Мар-

ка Вовчка, був заборонений. Російські журнали «Совре-

менник» та «Русское слово», де також публікувалися її

твори, зазнали утисків.

Особливо посилилась реакція після придушен-

ня польського національно-визвольного повстання

1863-1864 років проти російського царизму. У 1863

році в Росії обмежили друкування книжок українсь-

кою мовою, їх видання майже припинилося.

За таких обставин від'їзд Марка Вовчка на батьків-

щину затягнувся майже на вісім років.

Перебування Марка Вовчка за кордоном було на-

повнене напруженою творчою працею. У Парижі вона

закінчила оповідання «Ледащиця» і «Пройдисвіт», на-

писала повісті «Три долі», «Від себе не втечеш», «Ли-

мерівна», оповідання «Два сини», «Не до пари», казки

для дітей. Тут були написані повісті і романи російсь-

кою мовою «Глухой городок», «Червонный король»,

«Тюлевая баба», «Жили да были три сестры», «Запи-

ски причетника» тощо.

214

Свої враження про столицю Франції, про побут її

мешканців, зустрічі з людьми різних верств і профе-

сій вона друкувала у 1864-1866 роках у газеті «Санкт-

Петербургские ведомости» під назвою «Отрывки пи-

сем из Парижа».

Марія Олександрівна знала багато українських пі-

сень, які чудово співала своїм контральто. У 1864 році

вона підготувала до видання збірник українських на-

родних пісень з нотами. На ноти їх поклав капельмей-

стер Люцернської опери композитор Едуард Мертке,

якому вона наспівала двісті десять пісень. У 1866 році

з друку вийшов тільки один зошит (25 пісень) із вось-

ми. Через брак коштів видання припинилося, руко-

пис пропав. Після аранжування пісень Е.Мертке на-

писав і опублікував «Шість експромтів на українські

теми».

З 1865 року Марія Олександрівна стала постійним

співробітником популярного «Журналу виховання й

розваги», який видавав прогресивний французький

видавець і дитячий письменник П'єр Жуль Етцель.

Співпраця з Етцелем переросла в багаторічну дружбу.

Внаслідок праці в журналі Марко Вовчок стала також

і французькою письменницею та перекладачкою ро-

сійською мовою багатьох книжок французьких пись-

менників. У 1866-1871 роках на сторінках «Журналу

виховання й розваги» було опубліковано французь-

кою мовою сім казок і оповідань письменниці і повість

«Слизький шлях», написану разом з Етцелем.

За кордоном Марія Олександрівна познайомила-

ся з молодим юристом Олександром Пассеком, якого

після закінчення Московського університету посла-

215

ли збирати в західноєвропейських країнах матеріали

для проекту нового тюремного положення. З перших

днів знайомства вони покохали одне одного. Та ї ї ща-

стя було недовгим, у вересні 1866 року Пассек помер у

Ніцці від туберкульозу.

У лютому 1867 року Марія Олександрівна повер-

нулася до Петербурґа. У вересні 1867 року в Чернігові

помер її чоловік Опанас Васильович Маркович.

У Петербурзі Марко Вовчок стає співробітником

журналу

«Отечественные

записки», редактором яко-

го з 1868 року став М.Некрасов. У журналі вона керує

відділом іноземної літератури. В цей час найближчим

другом і порадником письменниці був ї ї троюрідний

брат Дмитро Писарєв. У співробітництві з ним вона

здійснила переклад російською мовою «Походження

людини» Чарльза Дарвіна і «Життя тварин» Альфре-

да Брема. Дружба і творча співпраця видатних діячів

культури була плідною, але, на жаль, тривала недо-

вго. 16 липня 1868 року, під час купання у Ризькій за-

тоці біля Юрмали (Латвія), Дмитро Іванович Писарєв

потонув. Смерть дорогого друга була для Марії Олек-

сандрівни тяжким ударом. Після його смерті вона до-

вго хворіла.

Переборюючи утиски цензури, М.Некрасов і М.Сал-

тиков-Щедрін опублікували в журналі «Отечествен-

ные записки» ї ї романи і повісті «Живая душа» (1868,

з присвятою Д.І. Писарєву), «Записки причетника»

(1869-1870), «Путешествие во внутрь страны» (1871),

«Теплое гнездышко» (1873), « В глуши» (1875). У 1874

році окремою книжкою вийшла збірка оповідань і по-

вістей «Сказки и быль».

216

Марко Вовчок добре

знала французьку, німець-

ку, італійську, англійську,

польську, чеську, данську

мови і з усіх цих мов багато

творів художньої літерату-

ри переклала російською

мовою. Завдяки її перекла-

дам у російську літерату-

ру ввійшло багато творів

французьких

письменни-

ків: Гектора Мало, Андре

Лео,

Еркмана-Шатріана,

Альфреда де Мюссе, Лю-

сьєна Біара, П.Ж. Ста-

Перше число журналу

ля, М. де Шервіля, Жана

«Перево-

Масе, Каміля Фламмарі-

ди лучших иностранних

она, А.Бреа, Жуля Сандо,

писате-

Е.Ш. Кандеза. Найбільшу лей». За редакцією Марка

Вовчка.

популярність

їй

як

перекла– 1871 рік.

дачці принесли романи Жуля Верна.

П'ятнадцять

його

романів у перекладах Марка Вовчка із захопленням

читала вся Росія.

У січні 1871 року Марко Вовчок стає редактором

ілюстрованого журналу «Переводи лучших иностран-

ньіх писателей». У журналі вона друкувала чимало

своїх перекладів творів Жуля Верна, Віктора Гюґо,

П.Ж. Сталя та інших французьких письменників. Че-

рез брак коштів і утиски цензури видання журналу у

1872 році припинилося.

За десять років життя в Петербурзі (1867-1877)

Марко Вовчок написала багато визначних творів і пе-

217

реклала цілу бібліотеку французьких, англійських і

німецьких книг.

У липні 1875 року у Марії Олександрівни і її другого

чоловіка Михайла Дем'яновича Лобача-Жученко (1850-

1927) народився син Боря (р. с. 1938), майбутній моряк, визнач-

ний вчений з корабельної механіки. Відтоді вона вино-

шує план назавжди припинити літературну діяльність,

зв'язки з друзями і знайомими і оселитися в глухій про-

вінції. Для прийняття такого рішення було багато при-

чин: велика перевтома від багаторічної праці, втрата

близьких людей, погіршення стану здоров'я, цензурні

утиски при виданні її творів, а з 1876 року – заборона

царським урядом друкувати твори українською мовою.

У січні 1878 року вона стає законною дружиною від-

ставного офіцера М.Д.Лобача-Жученка і з сином Бо-

рисом залишає Петербурґ і виїжджає до місця служби

чоловіка. Так з'явилася нікому невідома жінка Лобач-

Жученко. Вона живе в місцях служби свого чоловіка:

Ставрополі, Абрау-Дюрсо, Новоросійську, селі Сер-

гієвському на Ставропільщині, знову в Ставрополі.

У 1886-1893 роках Марко Вовчок жила в містечку Бо-

гуславі та в селі Хохітва на Київщині. Перебуваючи в

Україні, Марко Вовчок збирала народну творчість і го-

тувала матеріали для словника української мови.

У 1893 році Лобачі-Жученки переїхали з України

до Саратова. Тут Марко Вовчок підготувала до друку

повне зібрання своїх творів у восьми томах. Сім томів

вийшли з друку у 1899 році. Восьмий том цензура не

дозволила друкувати, і доля рукопису невідома.

У 1899-1905 роках Марко Вовчок із чоловіком жили

в селі Олександрівському на Ставропільщині, де вона

218

написала повість «Отдых в деревне», оповідання «Чор-

това пригода» і «Гайдамаки», переклала з польської

російською мовою оповідання Болеслава Пруса і Кле-

менса Юноші.

У 1902-1903 роках видавництво «Вік» у Києві над-

рукувало її твори у двох томах.

На початку 1906 року М.Д. Лобач-Жученко залишив

службу і переїхав із Марією Олександрівною на хутір

Долинський (нині у межах міста Нальчика, Північний

Кавказ), де вони збудували невелику хату на три кім-

нати. Тут Марко Вовчок, незважаючи на тяжку хворо-

бу, продовжувала літературну працю.

Померла Марія Олександрівна 10 серпня 1907 року.

Її поховали в садку біля хати. Перед смертю письмен-

ниця заповіла, щоб її поховали в Україні, а садиба, де

вона жила останні роки, служила завданням українсь-

кої культури.

219

П'ЄР ЕТЦЕЛЬ

(1814 – 1886)

французький видавець, письменник

Знай, що швидкоплинно все,

що нам дається

Навічно тільки слово

остається.

Юсуф Баласагунський

220

Ми

повинні

вчити

й

виховува-

ти, розважаючи.

П'єр Етцель

П'єр Жуль Етцель на-

родився 15 січня 1814 року

в місті Шартрі і все жит-

тя присвятив видавничій

діяльності. Він також ві-

домий як автор книжок

для дітей та юнацтва, які

друкував під псевдонімом

П.Ж. Сталь.

Коли у Франції поча-

лася революція 1848 року,

він, як прихильник респу-

бліканського устрою, брав

у ній активну участь, став

політичним діячем і посідав

відповідальні посади в уряді Другої республіки (1848-

1852). Після державного перевороту 1851 року в краї-

221

ні встановився режим диктатури Луї Наполеона Бона-

парта, проголошеного 2 грудня 1852 року імператором

Наполеоном ІІІ, і Етцель дев'ять років перебував у виг-

нанні. З-за кордону республіканець Етцель продовжу-

вав вести боротьбу з ненависним йому монархічним

режимом імператора Наполеона ІІІ. Він видавав і не-

легально поширював у Франції політичні твори Вік-

тора Гюґо (памфлет »Наполеон Малий», 1852 р. і збір-

ку віршів «Відплата», 1853 р.) та антибонапартистські

твори інших авторів. Після амністії Етцель повернувся

до Франції і відновив видавничу діяльність, яка мала

культурно-освітню спрямованість.

З ім'ям Етцеля пов'язаний розквіт французької лі-

тератури для дітей та юнацтва у другій половині 19-го

століття. У видавничій фірмі «Книговидавництво Ж.Ет-

цель і К°» («Librairie J.Hetzel et Cie»), яка знаходилася

на вулиці Жакоб, 18 у Парижі, він видавав твори най-

кращих французьких та іноземних письменників.

У березні 1864 року Етцель почав видавати ілю-

стрований журнал для дітей та юнацтва під назвою

«Журнал виховання й розваги» («Magasin d'Education

et de Récréation»), який виходив понад сорок років (до

1906), незмінно притримуючись свого девізу: «Ми по-

винні вчити й виховувати, розважаючи». Журнал був

улюбленим дітищем видавця. Він залучив до роботи в

журналі багато талановитих письменників, серед них

автор науково-популярних книжок Жан Масе та всес-

вітньовідомий романіст Жуль Верн. На його сторінках

друкувались Гектор Мало, Жуль Сандо, Еркман-Ша-

тріан, Едуар Лабуле, Андре Лео, П.Ж. Сталь (Етцель),

Андре Лорі. Постійними авторами журналу були виз

222

начні французькі вчені Елізе Реклю, Каміль Фламма-

ріон, Анрі Сент-Клер-Девіль, Вівьє де Сен-Мартен та

інші. Ілюстрували журнал найкращі художники-ілю-

стратори Ґюстав Доре, Альфонс де Невіль, Леон Бе-

нетт, Жорж Ру, Едуар Ріу. Найбільшим своїм успіхом

журнал завдячує Жулю Верну (1828-1905), який над-

рукував на його сторінках тридцять п'ять романів зі

своєї знаменитої серії «Незвичайні мандрівки».

Завдяки захоплюючій популяризації серед юних

читачів природничо-наукових знань журнал відразу і

назавжди здобув визнання не тільки у Франції, але і у

багатьох країнах світу.

Етцель підтримував дружні стосунки з Гюґо, Ме-

ріме, Жорж Санд, Мюссе, Бальзаком, Ламартіном,

Сент-Бевом, Доде. Серед його друзів було багато дія-

чів культури інших країн, зокрема російський пись-

менник Іван Тургенєв (1818-1883), який навесні 1865

року познайомив Етцеля з українською письменницею

Марком Вовчком (1833-1907).

Для Марка Вовчка, яка у 1860 році оселилася в Па-

рижі, єдиним джерелом існування були літератур-

ні заробітки. Під час знайомства письменниці з Ет-

целем її твори в Росії майже не виходили. Причиною

цього була заборона у 1862 році українського журна-

лу «Основа», в якому друкувалися оповідання і пові-

сті письменниці; фактична заборона української літе-

ратури в Росії циркуляром міністра внутрішніх справ

від 8 липня 1863 року; розгул реакції після придушен-

ня польського повстання 1863-1864 років; утиски ді-

яльності прогресивних російських журналів «Совре-

менник» і «Русское слово», які публікували її твори.

223

У цих умовах треба було шукати перекладацьку робо-

ту в Парижі.

Етцель був зацікавлений видавати твори французь-

ких письменників в Росії, і Тургенєв порадив йому до-

ручити Марку Вовчку перекладати їх російською мо-

вою для видавничої фірми М.О. Вольфа106 у Петербурзі.

Від Тургенєва він знав про великий талант Марка Вовч-

ка як письменниці і про її славу в українській та ро-

сійській літературах. Вже перше знайомство з Марією

Олександрівною справило на нього сильне враження:

йому імпонували передові погляди й широкий круго-

зір письменниці. Він докладно розпитав про її життєві

умови, гарантував постійний заробіток перекладами із

французької російською, обґрунтував можливість пу-

блікації її власних творів у його видавництві.

На прохання Етцеля Марко Вовчок підготувала спи-

сок своїх творів для дітей, на що він у своєму листі від

9 липня 1865 року писав їй: «Мадам!...Повідомлення,

зроблене Вами про Ваші рукописи, переконало мене, що

Ви можете бути у Франції письменником такого ж ран-

гу, до якого Ви, безперечно, належите у себе в Росії».

У списку постійних авторів на титульному арку-

ші «Журналу виховання й розваги» ім'я Marco Wovz-

og почало друкуватися з вересневого випуску за 1865

рік і друкувалося протягом сорока років, поки вихо-

див журнал (припинив існування у 1905 році). Так по-

чалось ділове співробітництво Етцеля і Марка Вовчка,

яке перейшло в дружбу і тривало понад двадцять ро-

ків аж до смерті Етцеля.

Перший твір Марка Вовчка в журналі – казка

«Melassia» («Мелася» – французький варіант казки

224

«Ведмідь») – з'явився у березні 1866 року, друга каз-

ка «Dure Epine et Bonne Rose» («Зла Колючка і Добра

Троянда») була надрукована через кілька місяців.

На початку лютого 1867 року Марко Вовчок повер-

нулася з Парижа в Петербурґ, але співробітництво з

Етцелем продовжувалося. У 1867-1871 роках на сто-

рінках журналу було опубліковано французькою мо-

вою ще п'ять казок і оповідань для дітей. У 1871 році

в журналі була надрукована повість Марка Вовчка і

Етцеля для юнацтва «Le chemin glissant» («Слизький

шлях»), яка витримала у Франції кілька видань. Ство-

рений П.Ж. Сталем (Етцелем) французький варіант

повісті Марка Вовчка «Маруся» був надрукований у

газеті «Le Temps»(1875), а потім у «Журналі вихован-

ня й розваги» (1877), а через рік – окремою книжкою.

У центрі твору – героїчний образ української дівчи-

ни-патріотки, «української Жанни д'Арк», як нази-

вав Етцель Марусю. Повість про патріотичний подвиг

української дівчини, що пожертвувала своїм життям

у грізну годину ворожої навали, сподобалась юним

французьким читачам. «Маруся» вважається у Фран-

ції класичним твором дитячої літератури. Французька

академія107

удостоїла «Марусю» Монтіонівської пре-

мії, відзначивши виховне значення книжки, гуман-

ні й патріотичні почуття, які вона викликає у читача.

За життя Етцеля повість витримала двадцять видань і

була перекладена німецькою, італійською та англійсь-

кою мовами. Соте видання «Марусі» вийшло друком у

1968 році і було широко розрекламоване.

За дорученням Етцеля Марко Вовчок перекладає

твори багатьох французьких письменників. Завдя-

225

ки їй в російську літературу ввійшли Гектор Мало,

Еркман-Шатріан, Люсьєн Біар, Альфред де Мюссе,

П. Ж. Сталь, Жан Масе, М. де Шервіль, А.Бреа, Ка-

міль Фламмаріон, Жуль Сандо, Е.Ш. Кандез. Найбіль-

шу популярність як перекладачці принесли їй романи

Жуля Верна, п'ятнадцять романів якого вона вперше

переклала російською мовою.

З 1869 року Марко Вовчок виступає в ролі пред-

ставника фірми «Книговидавництво Ж.Етцель і К°» в

Петербурзі. Вона поширює «Журнал виховання й роз-

ваги» в Росії і продаж етцелівських видань в перекла-

дах російською мовою. У справах книговидавництва

письменниця часто буває в Парижі. У серії «Альбоми

П.Ж. Сталя» Етцель окремими книжечками видає опо-

відання Марка Вовчка для дітей молодшого віку —

«Прудконогий олень» та «Сибірський ведмідь». Згодом

обидві книжки під зміненими назвами були перевида-

ні Етцелем у серії «Ілюстрована бібліотека панночки

Лілі та її кузена Люсьєна».

У 1871-1872 роках Марко Вовчок видавала журнал

«Переводы лучших иностранных писателей»,

навко-

ло якого об'єднала значну групу жінок-перекладачів.

Крім французьких письменників, що друкувалися ви-

давництвом Етцеля, в журналі публікувалися також

німецькі та англійські автори.

Після довгорічної напруженої праці у Марії Олек-

сандрівни з'явилася постійна втома. З 1875 року вона

виношує план назавжди залишити Петербурґ, порвати

з літературою, із знайомими і оселитися в глухій про-

вінції. Навесні 1877 року Марко Вовчок востаннє приїз-

дить у Францію. Відбулась остання зустріч з Етцелем.

226

У січні 1878 року Марія Олександрівна стає дружи-

ною відставного прапорщика М.Д. Лобача-Жученка,

з яким у квітні виїхала на Північний Кавказ на місце

служби чоловіка. Так зникла Марко Вовчок і з'явила-

ся Лобач-Жученко.

1883 року Етцель дізнався її адреси і написав листа.

Марія Олександрівна відповіла, і листування віднови-

лося. Діставши першу звістку, Етцель відповідає схви-

льованим листом: «Моя бідна дитина!.. Ви знайшли-

ся. Ваш лист приніс мені найбільшу радість, яку я

ще здатний відчути в цьому світі.

Я здогадуюся, скільки лиха випало на Вашу долю за

ці п'ять років. Я щасливий переконатися, що Ви його

перебороли й протистояли йому.

Ви бачите, що я не можу писати Вам сам: ось уже

три роки як права рука зовсім не хоче коритися мені.

Про це я розповім Вам пізніше.

Я постарів, здоров'я моє зовсім погане. Не приму-

шуйте мене чекати Ваших листів. Скажіть мені,

поки я ще існую на цьому світі, чим я можу бути ко-

рисний Вам. Користуйтеся мною так, як мають

право користуватися послугами старшого брата чи

давнього друга...

Порівняно зі мною – в січні мені буде 70 років – Ви

ще молоді. Використайте ж усі можливості. Жити

мені лишається недовго.

Якщо Ви можете повернутися до Франції – поспі-

шайте. Ви знайдете нас – мою дружину, мого сина і

мене, – сповненими тих самих почуттів до Вас».

У пізніших листах Етцель наполягає на тому, щоб

письменниця знову взялася за перо і перекладала свої

227

твори, а він буде їх видавати. Вона береться до роботи,

перекладає французькою мовою перші розділи остан-

нього романа «У глушині» і деякі із своїх ранніх по-

вістей. Але невдовзі знову надовго припиняє літера-

турну діяльність. Причиною цьому були нові нещастя:

арешти і тюремні ув'язнення старшого сина-револю-

ціонера Богдана, астматичні приступи і нестерпні по-

дагричні болі. В останніх листах Етцель радить їй ви-

ступити зі своїми спогадами.

В останні роки життя Етцеля книговидавничу фір-

му очолив його син Жуль Етцель-молодший.

Чудова людина і великий шанувальник української

літератури П'єр Жуль Етцель помер 17 березня 1886

року в Монте-Карло (Монако).

228

ПРОСПЕР МЕРІМЕ

(1803 – 1870)

французький письменник

Видатного

французько-

го

письменника-реаліста,

вченого і громадського ді-

яча добре знають і висо-

ко цінують в Україні за гу-

манізм, сердечну симпатію

до українського народу, за

діяльність спрямовану на

ознайомлення своєї бать-

ківщини

з

українською

історією, культурою, літе-

ратурою. Творчість Меріме

відома в Україні з 20-х років

19-го століття. Він залиша-

ється улюбленим письмен-

ником і сьогодні для тих, хто

шанує

талант,

шляхет-

ність, доброту, співчутливість і справедливість.

Меріме народився 28 вересня 1803 року в Парижі

в родині відомого художника Жана Франсуа Леоно-

ра Меріме. У 1823 році закінчив юридичний факуль-

тет Паризького університету. Інтерес до літературної

творчості виявив ще в студентські роки. На форму-

вання літературних поглядів Меріме визначну роль

відіграла дружба із засновником французької реалі-

стичної школи Стендалем (1783-1842), з яким він по-

знайомився у 1822 році.

229

Літературну популярність Меріме здобув у 1825

році після опублікування збірки п'єс «Театр Клари Га-

суль», яку видав за твір вигаданої іспанської актриси і

громадської діячки Клари Гасуль. Але в літературних

колах ім'я творця збірки ні для кого не було таємни-

цею. Цей твір проникнутий симпатією до визвольного

руху іспанського народу. У липні 1827 року Меріме ви-

дав збірку балад у прозі під назвою «Гузла» («Гусла») і

оголосив ці балади перекладами іллірійських108 пісень,

записаних у Далмації, Боснії, Хорватії та Герцегови-

ні. Створені ним балади настільки подібні до народних,

що їх визнавали справжніми. Балади оспівували геро-

їзм західних слов'ян, які боролися за свою свободу.

Далі письменник видає історичні твори «Жакерію»

та «Хроніку царювання Карла ІХ». У драмі «Жакерія»

(1828) він відобразив події найкрупнішого антифео-

дального повстання французьких селян у 1358 році.

У романі «Хроніка царювання Карла ІХ» (1829) описа-

ні події релігійних воєн, які охопили Францію у другій

половині 16-го століття.

Після Липневої революції 1830 року Меріме влаш-

тувався на державну службу. Обов'язки урядовця

його пригнічували, звичаї правлячих кіл обурювали.

У 1834 році його призначили головним інспектором

охорони історичних пам'яток Франції. На цій посаді він

перебував до 1853 року. Йому часто доводилося їзди-

ти по країні, здійснюючи облік історичних пам'яток та

наглядаючи за їх реставрацією. У цей період він пише

наукові праці з історії Франції, археології та історії

мистецтв. Наукова та літературна діяльність Меріме

була відзначена обранням його членом Академії напи-

230

сів та художньої літератури (1843) і Французької ака-

демії (1844).

У 30-40-х роках Меріме створив свої кращі новели,

які стали шедеврами реалістичного мистецтва. Обра-

зи Матео Фальконе, Таманго, Коломби, Кармен ста-

ли надбанням світової культури. Успіх у жанрі новели

приніс Меріме світову славу.

У 1853 році Меріме призначають сенатором. Відтоді

його діяльність зосереджується в основному на науко-

вій та літературно-критичній праці. Він активно вив-

чає історію України, її культуру і літературу.

1845 року в перекладах Луї Віардо у Франції були

опубліковані повісті Миколи Гоголя (1809-1852) «Та-

рас Бульба», «Вій», «Записки божевільного», «Старо-

світські поміщики» і «Коляска». Прочитавши їх, Ме-

ріме у 1851 році друкує в часописі «Ревю Де Монд»

статтю про творчість Гоголя. В статті «Микола Гоголь»

він познайомив французького читача також з «Мерт-

вими душами» і «Ревізором», які прочитав в оригіналі,

вивчивши російську мову. Популяризуючи творчість

Гоголя, Меріме у 1853 році переклав «Ревізора» фран-

цузькою мовою.

У 1853 році Меріме публікує книгу «Епізод з російсь-

кої історії. Лжедмитрії», в якій багато місця й уваги

відведено українським козакам. У п'єсі про Лжедми-

трія «Перші кроки авантюрника» Меріме малює об-

рази запорожців і описує життя Запорізької Січі, ви-

користавши відомості із «Опису України» Ґійома де

Боплана та повісті Гоголя «Тарас Бульба». У 1854 році

Меріме видає нарис «Козаки України та їхні останні

отамани», який повністю присвячений історії України.

231

У ньому йдеться про гетьманів Богдана Хмельницько-

го, Юрія Хмельницького, Івана Мазепу та шведського

короля Карла ХІІ.

У січні-липні 1863 року в «Журналь де саван» був

опублікований найзначніший твір Меріме з українсь-

кої історії – монографія «Богдан Хмельницький».

У 1864 році цей твір удруге вийшов разом із нарисом

«Степан Разін» під спільною назвою «Козаки минулих

часів». Ця монографія познайомила французького чи-

тача з постаттю великого українця. Про свій інтерес

до видатного полководця і державного діяча Мері-

ме писав в одному з листів: «Все, що я читав про ко-

заків, мене захоплює, і я хотів би знати відомості про

Богдана Хмельницького, якого не відмічено статтею

у «Всесвітніх біографіях». Історичну заслугу Богдана

Хмельницького в подіях Визвольної війни українсь-

кого народу 1648-1654 років Меріме вбачав у тому, що

«... цей великий муж прагнув визволити малоросіян або

козаків, своїх земляків, з-під ярма польських шляхти-

чів, які в той час чинили всі можливі насильства над

селянами його краю». Меріме вважав, що Хмельниць-

кий, здобувши для України свободу, «... можливо зу-

мів би зміцнити основи її незалежності, якщо б дійшов

до влади більш молодим або ж передав її не менш до-

свідченому керівникові».

Інтерес Меріме до історії України був тісно пов'я-

заний з інтересом до її сучасного життя й соціально-

го устрою, особливо до проблеми кріпацтва і можли-

вої селянської революції. «Народні оповідання» Марка

Вовчка, які Меріме прочитав у російському перекладі

Івана Тургенєва (1818-1883), викликали у нього очіку-

232

вання «нової жакерії». Оповідання Марка Вовчка «Ко-

зачка» Меріме переклав французькою мовою.

Великий гуманіст Меріме крізь усе життя проніс

любов до людини. Для нього чуже нещастя і чужа ра-

дість були такими ж близькими, як і свої власні. Близь-

кий друг Меріме російський письменник Іван Тургенєв

писав про нього: «Під зовнішньою байдужістю і холо-

дом він приховував дуже любляче серце; друзям сво-

їм він був неодмінно відданий до кінця; в нещасті він