Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

народному Олімпійському конгресі в Брюсселі (1905),

був учасником міжнародних конгресів 1910 року в Па-

256

рижі з проблеми шкільної гігієни та Брюсселі з про-

блеми фізичного виховання та спорту в школі.

Бутовський вважав, що «навчати фізичних вправ

може тільки людина, яка сама вміє їх виконувати».

Тому він багато років домагався створення спеціаль-

них навчальних закладів із фізичного виховання та

спорту, в яких би готували професійних педагогів. І за-

вдяки його зусиллям у 1909 році була створена Голов-

на гімнастично-фехтувальна школа в Петербурзі, яку

згодом реорганізовано у Військовий інститут фізичної

культури та спорту.

Бутовський чимало зробив для пропаганди олім-

пійських ідеалів в Росії, зокрема в Україні. Він прагнув

створити Національний Олімпійський Комітет Росії,

але уряд Російської імперії довгі роки був байдужим

до цієї ідеї. Створити ж Національний Олімпійський

Комітет України в ті часи, коли Україна була провін-

цією Росії, взагалі було неможливо.

Час спливав і старіючий генерал відійшов від ак-

тивної громадської і спортивної діяльності. Він май-

же весь час проживав у родовому маєтку на Полтав-

щині, в Україні, яку щиро любив. Тут він написав свої

спогади «В родном гнезде. Летопись рода Бутовских»,

в яких писав, що Україна дала йому на весь вік «за-

пас фізичної і духовної наснаги» та виплекала любов

до рідного степу, за яким він «довго потім тужив, відір-

ваний від домівки подальшою службою». Він сподівав-

ся, що колись і про нього згадають нащадки.

Його сподівання здійснилися. В суверенній та неза-

лежній Україні у 1990 році був створений Національ-

ний Олімпійський Комітет (НОК України), і з цього

257

часу стало можливим вільно та самостійно на основі

національних традицій розвивати фізичну культуру

і спорт. Українські спортсмени з успіхом розвивають

олімпійський рух згідно з Олімпійською хартією.

Помер Олексій Бутовський у 1917 році в Петроґраді

(тепер Петербурґ), де й похований. Наукова спадщина

талановитого українця налічує близько 70 праць з фі-

зичного виховання та олімпійського спорту.

У 1994 році під час проведення Ігор доброї волі в Пе-

тербурзі Олексію Бутовському було відкрито пам'ят-

ник – одночасно з пам'ятником П'єру де Кубертену.

Відзначаючи 110-у річницю відродження Олімпійсь-

ких ігор, Полтавське обласне відділення НОК України

видало довідник «О. Бутовський – апостол олімпійсь-

кого руху» і 14 жовтня 2006 року урочисто відкрило

своєму земляку пам'ятник біля стадіону «Ворскла» в

Полтаві.

258

ІВАН ПУЛЮЙ

(1845 – 1918)

український фізик, громадський діяч

Нема більшого гонору для кож-

ного чоловіка, як берегти свою

національну честь та без наго-

роди вірно працювати для добра

свого народу, щоб забезпечити

йому кращу долю.

Іван Пулюй

Великий українець Іван

Пулюй відомий своїм спів-

вітчизникам із 1995 року,

коли в Україні відзначали

150-річчя з дня його народ-

ження. Чим прославилася

ця людина, чому тривалий

час про нього не знали на

Батьківщині? Іван Пулюй—

один з видатних вчених і

громадських діячів другої

половини 19-го – початку

20-го століття. Володіючи

енциклопедичними

знання-

ми, обдарований розумом,

працьовитістю і упертістю при

досягненні

мети,

він

як

фізик і електротехнік збагатив світову науку епохаль-

ними відкриттями і винаходами і став символом тала-

новитості української нації. Іван Пулюй – один із тих

патріотів України, чиє життя стало прикладом для при-

259

йдешніх поколінь. Довгі роки його ім'я було заборонено

в Україні, тому що при житті його суспільно-політична

діяльність була спрямована проти російського самодер-

жавства, а після смерті він став ворогом радянського то-

талітарного режиму через свою публіцистичну спадщи-

ну, спрямовану на боротьбу за незалежність України.

Іван Павлович Пулюй народився 2 лютого 1845 року

в селі Гримайлові, нині Тернопільської області. Його

батьками були Павло (1820-1893) і Оксана (1823-1882)

Пульгуї. У 1881 році Іван змінив прізвище Пульгуй на

Пулюй. У родині Пульгуїв любили українське літера-

турне слово, читали вголос «Енеїду» І.Котляревського,

альманах «Русалка Дністровая» (1837) з українськими

народними піснями і творами М.Шашкевича, Я.Голо-

вацького та І.Вагилевича. У подальшому він читав тво-

ри П.Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка та інших

українських письменників, які ще за молодих літ за-

клали в ньому духовне начало національної самосвідо-

мості. Особливо запали йому в душу «Енеїда» І.Котля-

ревського і «Кобзар» Т.Шевченка.

У 1856 році Пулюй вступив до Тернопільської гім-

назії, де, крім української і польської, вивчав німець-

ку, латинську, старогрецьку і староєврейську мови. У

гімназії він став одним із засновників таємного гуртка

«Громада», в якому гімназична молодь вивчала укра-

їнську історію, культуру, плекала національну свідо-

мість. Після закінчення у 1864 році гімназії Пулюй ви-

рішив продовжити освіту. Тоді батьківщина Пулюя

Галичина перебувала у складі Австро-Угорської імпе-

рії, кращим навчальним закладом якої був Віденський

університет. Юнак мав такий великий потяг до знань,

260

що з 5 ґульденами117, отриманими від батька на доро-

гу, пішки пройшов півтори тисячі кілометрів від рідно-

го села до Відня.

Восени 1864 року Пулюй вступив на богословський

факультет Віденського університету. Вивчаючи богос-

лів'я, вирішив перекласти із старогрецької українсь-

кою мовою «Молитовник». У цій праці він , як укра-

їнець, керувався насамперед національною ідеєю,

бажаючи дати своєму народу молитви рідною мовою.

У 1867 році Пулюй організував студентське культур-

но-пропагандистське товариство «Січ», головною

ме-

тою якого була протидія акціям польського і російсь-

кого товариств, які поширювали несхвальні чутки про

українців. 1869 року він закінчив богословський фа-

культет, став греко-католицьким священиком і підго-

тував до друку «Молитовник».

Бувши

студентом-теологом118,

Пулюй

захопив-

ся природничими науками, відвідуючи лекції з мате-

матики,

фізики та астрономії. Вирішивши поглиби-

ти свої знання в цих науках, вступив на філософський

факультет, де вони вивчалися нарівні з гуманітарни-

ми дисциплінами. Незабаром фізика і математика за-

хопили його розум і душу. У студентські роки він пе-

реклав із німецької українською мовою підручники з

геометрії і ботаніки для українських гімназій, за від-

криття яких тоді велася боротьба з урядом.

У 1869 році Пулюй зустрівся у Відні з українсь-

ким письменником, істориком, етнографом і перекла-

дачем Пантелеймоном Олександровичем Кулішем

(1819-1897), який запропонував йому спільно працю-

вати над перекладом «Нового Завіту» зі старогрець-

261

кої мови українською. З цього часу почалася їх трива-

ла спільна праця над перекладом «Біблії». За чотири

роки (1869-1872) вони повністю закінчили переклад

«Нового Завіту». Одночасно в ці ж роки П.Куліш пе-

реклав книгу «Старий Завіт» зі староєврейської мови

українською і закінчив цю працю у 1872 році, після

чого повернувся на свій хутір Мотронівку, нині Черні-

гівської області, для редагування перекладу та підго-

тування його до друку.

У 1872 році Пулюй закінчив філософський факуль-

тет і склав учительські іспити з фізики та математи-

ки. Спочатку він мав намір стати викладачем на бать-

ківщині, у Львові або Києві, щоб віддати свої знання і

талант рідному народу. У Київському університеті го-

тові були прийняти молодого вченого. Проте цьому пе-

решкодила таємна поліція Росії, яка стежила за його

ідейними поглядами, знала про те, що він переклав

«Біблію» українською мовою і виявив себе активним

громадсько-політичним діячем. Тому замість Києва

Пулюй змушений був якийсь час працювати в Хорва-

тії, де в місті Фіумі (тепер Рієка) викладав фізику та

математику у Військово-морській академії.

У 1875 році Пулюй їде до Страсбурґа. Тут він вив-

чає електротехніку і у 1876 році з відзнакою захищає у

Страсбурзькому університеті дисертацію і здобуває нау-

ковий ступінь доктора філософії (спеціалізація з фізики).

У 1877-1884 роках Пулюй працював доцентом ек-

спериментальної фізики Віденського університету.

1881 року Пулюя запросили до міста Штайр для удо-

сконалення і налагодження виробництва освітлюваль-

них ламп розпалювання. Тут за допомогою вакуумної

262

трубки («Лампи Пулюя»), сконструйованої ним для ек-

спериментів з катодними променями, він відкрив рані-

ше невідомий вид випромінювання з довжиною хвилі

коротшою, ніж довжина хвилі ультрафіолетових про-

менів. Удосконалюючи свою трубку, вчений установив

оптимальні геометричні параметри її елементів (по-

хилого антикатода і вгнутого катода) і першим здійс-

нив чіткі фотознімки різних предметів. Відкриття Пу-

люя стало великим внеском у розвиток світової науки.

Результати експериментів, які проводив Пулюй, були

підтверджені іншими вченими і насамперед німецьким

фізиком-експериментатором

Рентґеном

(1845-1923).

Пулюй не поспішав публікувати і патентувати своє ге-

ніальне відкриття раніше невідомих променів, тому і

опинився позаду Рентґена в публічному повідомленні

про них, хоча відкрив промені на 14 років раніше його.

У 1895 році Рентґен повторив відкриття Пулюя, про

що 23 січня 1896 року повідомив на засіданні Фізи-

ко-медичного товариства у Вюрцбурзі в доповіді «Но-

вий рід променів». 15 лютого 1896 року із запізненням

на 23 дня Пулюй у Німецькій вищій технічній школі

в Празі зробив доповідь «Про невидимі промені і фо-

тографування невидимого». Оскільки першим про від-

криття променів публічно повідомив Рентґен, то прі-

оритет визнали за ним і промені назвали його ім'ям.

Знаючи про пріоритет Пулюя, Рентґен не запатенту-

вав відкриття і відмовився від винагороди. За відкрит-

тя променів, які носили його ім'я, Рентґену у 1901 році

першому серед фізиків було присуджено Нобелівську

премію.

1884 року Пулюй переїжджає із Відня до Праги і

263

обіймає посаду професора експериментальної та тех-

нічної фізики у Німецькій вищій технічній школі. Тут

він працював до кінця життя. У 1888-1889 роках був

ректором, а з 1902 року – професором електротехні-

ки і першим деканом першого в Європі електротехніч-

ного факультету.

Пулюй належав до тих вчених, які формували світ

другої половини 19-го – початку 20-го століття. У га-

лузі електротехніки він удосконалював виготовлення

ниток розпалювання освітлювальних ламп, був пер-

шим дослідником холодного світла, яке в наші часи на-

зивається неоновим. Вчений запропонував конструк-

цію телефонних станцій і абонентних телефонних

апаратів із захистом проти сильних електричних стру-

мів, у 1881 році винайшов переносну лампу для гірни-

ків, яка тривалий час служила для освітлення і охо-

рони в шахтах. Пулюй брав участь у створенні першої

в Європі електростанції змінного струму, побудованій

у Празі, керував багатьма проектами і будівництвом

електростанцій постійного струму в Австро-Угорщині.

Його обирали президентом Електротехнічного товари-

ства у Празі, призначали радником імператорського

двору. Він консультував різні електротехнічні фірми.

Понад 50 років Пулюй прожив за межами рідної Га-

личини, проте всі ці роки пильно стежив за життям

українського народу і постійно виступав на його за-

хист. Він був вірний народу, із якого вийшов і який лю-

бив до останнього подиху. Протягом усього життя Пу-

люй здійснював широку програму підняття освітнього,

наукового і культурного рівня українського народу

відповідно до вимог часу і потреб відродження нації.

264

Багато років видатний вчений активно працював, щоб

дати рідному народу духовну літературу сучасною

українською мовою.

Закінчивши разом із П.Кулішем у 1872 році пере-

клад «Нового Завіту», Пулюй лише 1881 року одержав

від нього повідомлення про те, що переклад відредаго-

ваний і його можна друкувати. У листі П.Куліш писав:

«Святе Письмо нехай іде у світ з двома нашими іме-

нами. Надрукуйте такий титул: Святе Письмо Ново-

го Завіту мовою русько-українською переклали вкупі

П.Куліш і доктор Пулюй».

Про «Старий Завіт» П.Куліш нічого не писав. У 1885

році його величезна праця, рукопис усього перекла-

ду «Старого Завіту», згоріла під час пожежі на хуто-

рі Мотронівка. П.Куліш знайшов сили, щоб останні

12 років свого життя (1885-1897) присвятити повтор-

ному перекладу. Він встиг перекласти 32 книги із 39.

Останні 7 книг переклали Пулюй і український пись-

менник Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918).

Пулюй зробив переклад однієї книги («Псалтир»),

шість книг переклав І.С.Нечуй-Левицький. Цю працю

вони виконали у 1898-1901 роках, завершивши справу

розпочату П.Кулішем.

«Новий Завіт» був виданий у Відні 1887 року. У 1903

році там же, за згодою і допомогою Лондонського бі-

блейського товариства, вперше українською мовою

вийшла книга «Святе Письмо Старого і Нового Заві-

тів», тобто уся «Біблія». Відтоді українці, як і усі ци-

вілізовані народи світу, мають «Біблію» рідною мовою.

У наступні роки українська «Біблія» була перевидана

в Берліні (1921), Нью-Йорку і Лондоні (1947).

265

Змушений жити і працювати на чужині, Пулюй не

забував, що він українець. У 1904 році він писав: «Нема

більшого гонору для кожного чоловіка, як берегти свою

національну честь та без нагороди вірно працювати

для добра свого народу, щоб забезпечити йому кра-

щу долю». Все життя він боровся за збереження укра-

їнської мови в Російський імперії, де українське слово

було заборонено і проводилась планомірна русифіка-

ція народу. Довгі роки він наполегливо добивався ство-

рення в Австро-Угорській імперії українських шкіл,

гімназій, університету для підготовки національної ін-

телігенції, яку називав «сіллю землі».

У празький період життя Пулюй вів величезну про-

світницьку роботу, створивши для цього товариство

«Українська громада», де не раз виступав з політич-

ними доповідями. Для матеріальної підтримки сту-

дентів-українців, які навчалися за межами України,

він заснував «Фонд Пулюя», який проіснував до 1939

року. У створенні товариства і фонду йому допомагав

його друг і земляк, видатний вчений, професор і рек-

тор Карлового університету у Празі Іван Якович Гор-

бачевський (1854-1942).

Як член Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка

(Львів), Пулюй видавав українською мовою науково-

популярні книги і статті, розробляв українську термі-

нологію, організовував святкування ювілейних дат ви-

датних діячів української культури.

Його називали «впертим українцем», таким він і

був. Багаторічна невпинна боротьба з австро-угорсь-

кою владою за створення українського університету у

Львові завершилась перемогою Пулюя. Відкриття уні-

266

верситету повинно було відбутися восени 1915 року,

але цього не сталося через початок у 1914 році Першої

світової війни.

Громадсько-політична

діяльність

вченого

була

спрямована на консолідацію національних сил для бо-

ротьби за відродження Української держави. У цій бо-

ротьбі Пулюй був продовжувачем місії гетьмана-емі-

гранта Пилипа Орлика (1672-1742) і віддав їй усі свої

сили й життя. Пулюй, як вчений зі світовим ім'ям,

прагнув привернути увагу Європи до українського пи-

тання, попереджаючи про небезпеку, яка загрожує

їй з боку Росії. З цією метою він пише ряд політичних

праць, що характеризують його як талановитого полі-

тика, який розуміє політичне значення України в су-

часній і майбутній Європі і світі. У 1915 році він видав

німецькою мовою статтю «Україна і її міжнародне по-

літичне значення».

У цій статті Пулюй переконливо довів, що Моско-

вія стала могутньою Російською імперією тільки після

поневолення України. Завдяки багатствам, географіч-

ному положенню території і населенню України Росія

безперервно вела політику загарбання чужих земель

і збагачувалася за рахунок гноблення підкорених на-

родів. Пулюй стверджував, що прагнення Росії до сві-

тового панування створює загрозу для Європи і всього

світу. Тому для користі світової культури і цивіліза-

ції необхідно встановити міцний бар'єр проти руйнів-

ної сили європеїзованого російського монголізму. Для

цього необхідно звільнити духовні сили пригноблених

у Російській імперії народів і прокласти шлях до віль-

ного розвитку їх національного життя, культурної і

267

державної самостійності. Пулюй робить висновок, що

для здійснення цієї великої мети і встановлення три-

валого миру в Європі Україна повинна стати самостій-

ною державою. Незалежна Україна – ключ для миру

в Європі.

За політичні погляди, за бажання бачити українсь-

кий народ вільним і самостійним серед освічених на-

родів Європи ім'я Пулюя було заборонено в Росії, а по-

тім у СРСР. Тепер ім'я вченого зайняло достойне місце

в незалежній Україні.

Помер Іван Павлович Пулюй 31 січня 1918 року у

Празі, де й похований. У пресі повідомлялось, що 5 лю-

того його відспівали о 4-й годині після полудня в капли-

ці Мальвазінка і поховали на Сміховському кладовищі

до того часу, коли будуть умови, які дозволять знайти

йому вічний спокій у рідній землі. Пам'ятні дошки Ве-

ликому Українцю встановлені у Відні і Празі на будин-

ках, де він жив. У селі Гримайлові на Тернопільщині у

1995 році відкрито пам'ятник Пулюю (скульптор Ми-

кола Обезюк). Тернопільському приладобудівному ін-

ституту надано ім'я вченого. 1996 року у видавництві

«Рада» вийшов збірник «Іван Пулюй», куди ввійшли

вибрані праці вченого з фізики і електротехніки, а та-

кож його публіцистичні твори.

268

ВОЛОДИМИР ОРЛОВСЬКИЙ

(1842 – 1914)

український живописець-пейзажист

269

Українсько-французькі

зв'язки

в особах, подіях та легендах

Один із славнозвісних

представників

українсько-

го пейзажного живопису

дру гої половини 19-го сто-

ліття Володимир Донато-

вич Орловський народився

1 лютого 1842 року в родині

поміщика в місті Києві. По-

чаткову художню освіту

здобув у 2-й київській гім-

назії. Його захоплення жи-

вописом помітив

худож-

ник Іван Сошенко119, який

викладав у гімназії малю-

вання.

270

Українсько-французькі

зв'язки

в особах, подіях та легендах

28 жовтня 1860 року директор гімназії Михайло Ча-

лий120 написав листа до Тараса Шевченка, в якому

просив прийняти під свою опіку випускника гімназії

Орловського, який виявив здібності до малювання. До

цього прохання приєднався й Іван Сошенко. З цим ли-

стом Орловський наприкінці 1860 року приїхав до Пе-

тербурґа, де зустрівся з великим українським поетом і

професором Академії художеств.

Строк вступу до Академії вже пройшов, але здіб-

ний молодий земляк сподобався Шевченкові, і він по-

чав давати йому уроки живопису. Тяжко хворий поет

271

за кілька днів до смерті (10 березня 1861 року) реко-

мендував свого учня конференц-секретарю Академії

Ф.Ф. Львову. Переглянувши малюнки Орловського,

Львов без іспитів зарахував його до Академії.

Орловський виправдав надії своїх вчителів. У 1868

році він став художником першого ступеня і отримав

право на подорож за кордон для удосконалювання

майстерності.

У своїй творчості Орловський поєднав академізм із

реалізмом, вніс в умовну академічну схему реалістич-

не зображення природи. Художній метод «нового ре-

алістичного мистецтва» Орловського проявився вже

в його випускній роботі («Вид села Кокоз у Криму»,

«Кримський пейзаж» та інші, 1868), за яку художник

був удостоєний Великої золотої медалі Академії.

У 1869-1871 роках він удосконалював майстерність у

Німеччині, Франції, Швейцарії та Італії. У Парижі його

увагу привернули твори Едуарда Мане (1832-1883),

Альфреда Сіслея (1839-1899), Клода Моне (1840-1926),

Оґюста Ренуара (1841-1919) та інших французьких

художників, які вразили його «рішучою свободою у

фарбах і малюванні». Ці художники виступали проти

офіційного ідеалістичного академізму, протиставляю-

чи йому зображення реальної дійсності. Вони вважа-

ли, що художник повинен змальовувати навколишнє

життя так, як він його бачить та відчуває і утворили

новий напрямок у мистецтві, який дістав назву «ім-

пресіонізм» (від французького impressionnisme – вра-

ження).

Повернувшись з-за кордону до Петербурґа, Ор-

ловський продовжував розвивати свій художній ме-

272

тод, правдиво та поетично передаючи красу рідної

української природи. Він використовував досвід ім-

пресіоністів у правдивому зображенні світлоповітря-

ного середовища, різноманітного стану природи та її

мінливість.

У 1874 році за картини «Перед шквалом», «Болото»,

«У степу», «Вечір», «Сівба», «Зруб лісу», «Піски» Пе-

тербурзька академія художеств надала Орловському

звання академіка, а з 1878 року він став її професором.

Орловський любив рідну українську природу і розви-

вав у своїх земляків, які навчалися в нього, розуміння

особливостей українського пейзажу. Великий ерудит і

блискучий лектор, він змістовно оповідав про пробле-

ми пов'язані з творчою практикою художника-пейза-

жиста і естетикою пейзажу. У педагогічній діяльності

Орловський широко використовував пленерні (живо-

пис на вільному повітрі) досягнення барбізонської пей-

зажної школи й імпресіоністів. Його вихованцями були

видатні українські художники Петро Левченко121, Ми-

кола Пимоненко122, Сергій Васильківський, Костян-

тин Крижицький123, Михайло Ткаченко, Михайло Бер-

кос124 та багато інших.

Розквіт творчості та популярності Орловського при-

падає на восьмидесяті роки 19-го століття, коли були

створені картини «Жнива» (1880), «Стадо у лісі» (1881),

«Туманний ранок у лісі» (1882), «Літній день» (1884),

«Відпочинок у степу» (1884) та інші. Він став «зіркою

першої величини нарівні з Айвазовським», «художни-

ком, який стоїть на чолі нового реалістичного напрямку

в російському пейзажному живопису». Популярність

Орловського пов'язана з використанням кольорових

273

та світлових ефектів, які справляють велике вражен-

ня на глядача. Особливо яскраво проявився кольоро-

вий та світловий прийом в його знаменитій картині

«Березовий гай» (1886). Він майстерно передавав зо-

браження хмар, дощу, туману, денного та вечірнього

освітлення. Цікаві його морські пейзажі «Грозові хма-

ри над морем» (1883), «Віднесений баркас» (1887), «Пе-

ред грозою» (1888) та інші.

Орловський користувався репутацією пейзажи-

ста, який «перевершував інших художників чудовим

знанням природи, могутнім та гармонійним колори-

том, вільним рухом пензля». Його різноманітні за мо-

тивами пейзажі відображають своєрідну красу Украї-

ни та Росії. Він малював картини для аристократичних

салонів Петербурґа та Києва, заміських палаців імпе-

раторської родини, музею Академії художеств.

Орловський брав участь у діяльності Київської ри-

сувальної школи М.Мурашка (1875-1901), яка відігра-

ла велику роль у підготовці українських національних

художніх кадрів. Він був одним із організаторів Ки-

ївського художнього училища (1900-1920).

Його картини експонуються в музеях України, Ро-

сії, Молдови, Азербайджану, знаходяться у приват-

них колекціях.

Орловський кілька разів відвідував Францію. По-

мер Володимир Донатович 19 лютого 1914 року в іта-

лійському місті Нерві. Похований на Лук'янівському

кладовищі в Києві.

274

СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ

(1854 – 1917)

український живописець-пейзажист

Твори Васильківського – це пое-

ми на честь сонця, повітря,

ніжних кольорів України.

Микола Бурачек

Видатний український

художник

Сергій

Іванович

Васильківський,

якого

на-

зивають

співцем

України,

народився

19

жовтня

1854

року

в

місті

Ізюмі

на

Хар-

ківщині

в

родині

службов-

ця

окружної

лікарні

Іва-

на

Федоровича

і

Параски

Урилівни Васильківських.

275

Батько

Сергія

походив

із

старовинного

козацького

роду,

за

молодих

літ

вий-

шов

у

відставку

в

чині

пра-

порщика,

оселився

на

бать-

ківщині, одружився і став працювати писарем. Мати

рано залишилася без батьків і виховувалася в роди-

ні свого дядька, місцевого священика і поета Степана

Александрова. Вона росла із своїм двоюрідним братом

Володимиром Александровим125, майбутнім українсь-

ким письменником і композитором, з дитинства люби-

ла українську пісню і гарно співала.

276

Невеличке місто Ізюм розташоване під горою

Крем'янець в долині річки Сіверський Донець, яка, об-

гинаючи гору, тече степовою рівниною. Тут, у мальов-

ничому і пісенному краю, під впливом батьків Сергій

захопився малюванням і на все життя полюбив укра-

їнську пісню. Він був дуже музикальним, змалку грав

на бандурі, співав пісні, любив слухати кобзарів.

1861 року родина Васильківських переселилася до

Харкова, який був першим університетським містом

на Лівобережній Україні. У Харкові Сергій почав на-

вчатися у гімназії. Вчився добре, багато читав. Книжки

брав у свого дядька, лікаря Володимира Александро-

ва, який мав чудову бібліотеку. У гімназії на обдарова-

ного хлопця звернув увагу вчитель малювання Дмитро

Безперчий126. З 1869 року Сергій починає відвідувати

приватну школу малювання й живопису Марії Раєвсь-

кої-Іванової127.

У 1872 році Васильківський закінчив п'ять класів

гімназії і на вимогу батька вступив до Харківського

ветеринарного інституту. Провчившись рік, покинув

інститут і став працювати молодшим канцеляристом

харківського казначейства. Але довго такої служби не

витримав і менш як через рік залишив її, знову захо-

пившись малюванням. У березні 1875 року їде до Киє-

ва і стає молодшим канцеляристом удільної конто-

ри. В Києві він остаточно вирішив стати художником

і продовжити навчання в Петербурзькій академії ху-

дожеств.

Повернувшись до Харкова, Васильківський, щоб

заробити грошей на подорож до Петербурґа, пішов

у помічники до свого вчителя Безперчого, який най-

277

нявся поновити іконостас у Кам'яній Балці під Чугу-

євом. У лютому 1876 року Васильківський виїхав до

Петербурґа і вступив вільним слухачем до Академії,

а в серпні склав екзамени і став її учнем з живопису.

Його вчителями були Михайло Клодт128 і Володимир

Орловський.

Навчання забирало багато часу, а треба було ще й

заробляти на життя. Васильківський ночами ретушу-

вав фотографічні портрети в ательє Фішера на Невсь-

кому проспекті. Суботніми вечорами академісти збира-

лися у когось на квартирі і обговорювали свої справи,

малювали один одного, читали книжки, сперечалися,

співали пісні. Такі групи складалися переважно із зем-

ляків. Українська група гуртувалася навколо Сергія

Васильківського, Порфирія Мартиновича129

і Панаса

Сластіона130. До неї входили майбутні відомі українсь-

кі художники Петро Левченко, Михайло Ткаченко,

Костянтин Крижицький, Микола Самокиш, Геннадій

Ладиженський131, Михайло Беркос. Особливо приязні

стосунки склалися у Васильківського із Самокишем,

який вступив до Академії у 1879 році. Їх дружба була

тривалою, міцною й плідною.

Ґрунтовна підготовка у Безперчого та Раєвської-

Іванової, старанність і наполегливість давали добрі на-

слідки. Щоосені Васильківський привозив з України

до Петербурґа багато етюдів і начерків, з яких писав

красиво побудовані краєвиди: левади, степ, вибалки із

струмочками і деревами, види на село. Народжував-

ся неабиякий майстер пейзажу з надзвичайно лірич-

ною душею. За ці роботи він одержував медаль за ме-

даллю – спочатку срібні, а потім і золоті. 1884 року

278

за краєвид «Отара в степу. Ранок» Васильківський

одержав Малу золоту медаль, а в листопаді 1885 року

на конкурсі кращих робіт вихованців Академії він за

краєвид «По Донцю» одержав Велику золоту медаль,

звання класного художника першого ступеня і право

на академічне пенсіонерство впродовж чотирьох ро-

ків за кордоном і в Росії. Це було визнання його талан-

ту. Разом з Васильківським такої ж честі удостоїли і

його друга Самокиша, якого визнали кращим молодим

баталістом.

Навесні 1886 року Васильківський разом із Само-

кишем виїхав до Парижа, який вважався столицею

мистецтв. У Парижі завжди були тисячі приїжджих

художників із різних країн. Цілу колонію складали ху-

дожники з Росії, серед них був і його вчитель профе-

сор Орловський.

Працюючи у Луврі і Люксембурзькому музеї, відві-

дуючи паризькі Салони, Васильківський вивчав твор-

чість видатних майстрів живопису. Нове французьке

мистецтво експонувалося у Люксембурзькому музеї,

де його особливо цікавили твори художників-пейзажи-

стів барбізонської школи живопису132 – Руссо133, До-

біньї134, Міллє135, а також картини Мейсоньє136 і Рози

Боннар. У роботах барбізонців він досліджував техні-

ку виконання, прагнув збагнути особливості сполучен-

ня фарб, зрозуміти як одна з них підсилює чи глушить

іншу, придивлявся до характеру мазка. З картини Рози

Боннар «Воли на оранці» він зробив копію для Акаде-

мії. У цій картині художниця чудово передала світло

сонячного дня. Сподобалися йому також віртуозно і фі-

лігранно виконані картини Мейсоньє.

279

У Люксембурзькому музеї Васильківський і Само-

киш познайомилися з українським художником Іва-

ном Похитоновим137, який запропонував землякам по-

їхати разом на південь Франції, побувати на Піренеях,

в Іспанії і там з натури писати краєвиди. Самокиш від-

мовився, а Васильківський охоче погодився працюва-

ти на натурі з таким віртуозним майстром, яким був

Похитонов.

Васильківський і Похитонов побували у приаль-

пійському місті Безансоні, поблизу містечка

Байон-

на на Біскайській затоці, там Васильківський написав

краєвид «Дорога до моря» і картину «Хвиля». З Бай-

онна поїхали в містечко По під Піренеями, а потім на

пароплаві прибули в Іспанію. У Сен-Себастьяні він на-

писав «Панораму Піренеїв» і «Степову долину», що

нагадувала Україну.

У звіті Академії за перший рік свого перебування за

кордоном Васильківський 27 грудня 1886 року писав:

«Вирушивши із С.-Петербурґа в останніх числах квіт-

ня місяця поточного 1886 року, я прибув до Берліна, де

близько двох з половиною тижнів оглядав Кунстлер-

гаус, Національну галерею, затримавши свою увагу

на видатних речах Дюрера, Андрія і Освальда Ахен-

бахів, Е.Люго, О.Брахта, Штурма та інших, і оскіль-

ки ювілейної виставки не було... я поїхав у Париж до

Салону, який складав для мене найбільший інтерес...

Зустрівшись там із вельмишановним професором

В.Д. Орловським, я скористався з його порад та вказі-

вок, які високо ціную й постараюсь виконати їх точно, —

і тепер вивчаю: Коро, Руссо, Міллє, Тройона, Добіньї і

сучасних Ґартіньї, Бретоні та інших, а для відчутного

280

вивчення їх я вирішив зробити кілька невеликих ко-

пій. Закінчивши цю роботу, маю намір вирушити для

написання етюдів з натури...»

Наступного року Васильківський продовжував з

Похитоновим подорож по Франції, побував в Англії,

Італії, Алжирі.

У звіті Академії від 23 лютого 1888 року Василь-

ківський писав: «Я продовжував вивчати видатних

французьких майстрів у Парижі, працюючи в Луврсь-

кому і Люксембурзькому музеях, а також у деяких

приватних галереях, і зробив близько сорока копій з

Коро, Руссо, Добіньї, Тройона, Діаза, Маріля, Шан-

трейля, Ґартіньї, Реньйо, Пелуза, Декатта, Демона,

Віллета та інших. Закінчивши цю роботу, я вирушив