Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)

ликий майстер передачі індивідуальних особливо-

136

стей людини не розлучався з пензлем до останнього

подиху.

Помер Дмитро Григорович 16 квітня 1822 року в Пе-

тербурзі і похований на Смоленському цвинтарі.

Його твори зберігаються в музеях Києва, Москви,

Петербурґа та інших міст.

137

АРМАН ЕММАНЮЕЛЬ РІШЕЛЬЄ

(1766 – 1822)

градоначальник Одеси,

французький державний діяч

Державний діяч Росії та

Франції герцог Рішельє Арман

Емманюель дю Плессі народився

14 вересня 1766 року в місті Бордо

у вельможній дворянській родині,

яка дала Франції одного із

найвизначніших

діячів

французької історії часів правління

короля Людовіка ХІІІ67 (1610-1643)

кардинала Рішельє (1585-1642).

Арман Емманюель був єдиним

сином четвертого герцога Рішельє

і спочатку мав титул графа де

Шинон, потім герцога де Фронсак,

а після смерті батька став герцогом

де Рішельє і володарем

величезних маєтків, які давали

Герцог Арман

500 ліврів щорічного прибутку.

Еммануель Рішел’є

У п’ятнадцять років Рішельє

(1766-1822)

одружили на тринадцятирічній

дочці вельможного герцога де Рошешуар. Його дружина була

горбата з негарним обличчям, але з доброю душею. У день

одруження Рішельє один, без дружини, відправився у

довготривалу закордонну подорож. В подальшому вони вели

окреме проживання, бачились нечасто, хоча, за словами родичів,

ставилися по-дружньому одне до одного.

Рішельє дістав хорошу освіту, багато читав, часто

подорожував, вивчив декілька іноземних мов, згодом досконало

знав російську.

Належачи за родовою традицією і зв’язками до найвищої

придворної аристократії, Рішельє у сімнадцять років був

представлений до двору і невдовзі здобув високе придворне

138

звання першого камергера короля Людовіка XVI (1774-1792).

Придворне життя молодому Рішельє, тоді ще графу де Шинон,

не сподобалося. Він не любив придворний етикет і розкіш

двора, його дратували безділля та зловживання.

Військову службу почав у драгунському полку, потім

перейшов до гусарського полку. На початку Велокої французької

революції 1789-1794 років виїхав з Парижа до Відня. Рішельє

любив це місто, в якому у нього були неабиякі родинні зв’язки:

через свою бабусю, принцесу де Ґіз, він був споріднений з

австрійською імператорською родиною Габсбурґів.

У Відні восени 1790 року Рішельє дізнався, що російська

армія готується до штурму фортеці Ізмаїл. Захоплені перемогами

російської армії, особливо наприкінці російсько-турецької війни

1787-1791 років, багато молодих офіцерів, переважно

аристократів, емігрувавших із революційної Франції, поспішали

на Дунай, щоб взяти участь у бойових діях. Серед прибулих до

російської армії були французькі офіцери герцог де Фронсак

(Рішельє) і граф де Ланжерон, офіцер австрійської армії принц

Шарль де Лінь, голландський військовий інженер Франц де

Волан та інші. Усі вони вступили волонтерами до флотилії

Йосипа де Рібаса і усі билися під його начальством під час

штурму фортеці Ізмаїл.

22 грудня 1790 року фортеця Ізмаїл була здобута штурмом з

боку Дунаю та суходолу. Основну роль у захопленні фортеці

відіграв десант з флотилії де Рібаса, ядро якого утворювали

українські козаки під командуванням славетних старшин

Чорноморського козацького війська Антона Головатого та Захара

Чепіги. Творці першого герба міста Ізмаїла відзначили

вирішальну роль українських козаків та ґренадерів-десантників

під час штурму фортеці, зобразив на ньому козацьку чайку на

хвилях Дунаю, козацьку шаблю, знак Георгіївського хреста та

повалений мусульманський півмісяць.

Під час штурму фортеці Рішельє виявив відвагу, дістав

контузію і був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го

ступеня. Відзначився і його друг граф де Ланжерон, який дістав

золоту шпагу за хоробрість.

Після штурму Ізмаїла Рішельє, отримавши звістку про тяжку

хворобу батька, поїхав у Париж. Там на нього звалилися

139

нещастя: помер батько, під час революції він втратив майже усе

своє майно. На батьківщині у нього нічого не залишилося: ані

служби, ані маєтків. І він вирішив покинути Францію. У серпні

1791 року Рішельє не як емігрант, а легально, отримавши

закордонний паспорт, прибув у Петербурґ, де йому надали чин

полковника.

21 вересня 1792 року у Франції був обраний Конвент, який

ліквідував монархію і проголосив Францію республікою. За

контрреволюційну діяльність скинутого з престолу короля

Людовіка XVI присудили до смертної кари і він 21 січня 1793

року був ґільйотинований.

У 1793-1794 роках Рішельє у складі австропрусських

коаліційних військ брав участь у збройній боротьбі проти

революційної Франції.

У березні 1795 року він повернувся у Петербурґ, де був

прийнятий на російську службу, одержав генеральський чин і

став командиром кірасирського полку.

В часи царювання Павла І (1796-1801) служив у Ґатчині, де

зблизився з майбутнім імператором Олександром І (1801-1825),

який оцінив свого товариша по службі за ясність і шляхетність

думок, душевну чистоту, широку освіченість, виняткову доброту

і скромність, коректність та привабливість.

У своїх спогадах Ланжерон писав, що в часи правління

Павла І Рішельє «випробував на собі усякі немилості», дістав

повну відставку, залишився без гроша за душею і жив на півтора

франка в день. Проте бажання повернутися на батьківщину у

нього не було.

У 1802 році французькі емігранти, які «підняли руку на

батьківщину», були амністовані і їм повертали майно, яке після

конфіскації держава не продала приватним особам. Рішельє

скористався цим і ненадовго з’їздив у Париж, де добився

повернення залишків свого майна.

Повернувшись із Франції в Росію, Рішельє у 1803 році

призначається імператором Олександром І градоначальником

Одеси, а з 1805 року він одночасно стає і генерал-губернатором

величезного Новоросійського краю. З цього часу його стали

звати дюком (герцогом) Еммануїлом Осиповичем Рішельє. Йому

доручалось урядом Росії керувати міським будівництвом та

140

спорудженням морського порту в Одесі, а також заселенням

Північного Причорномор’я.

Одеса була заснована віце-

адміралом Йосипом де Рібасом

(1749-1800) на місці татарського

селища Хаджибей та турецької

фортеці при ньому Ені-Дунья

(Новий Світ). Фортеця Ені-

Дунья була здобута штурмом

восени 1789 року загоном

українських

козаків

Чорноморського козацького

війська під командуванням де

Рібаса під час російсько-

турецької війни 1787-1791

років.

Створення торгового порту і

міста Одеси на Чорному морі

стало можливим після

завершення війни і укладення

Адмірал Йосип де Рібас

мирного договору між Росією і

(1749-1800)

Туреччиною, підписаного в

Яссах 9 січня 1792 року. Ясський мирний договір закріпив за

Росією усе Північне Причорномор’я, включаючи Крим.

Одесу будували під керівництвом де Рібаса за планом

складеним де Рібасом та військовим інженером Францем де

Воланом. Місто, воєнна гавань і купецька пристань були

спроектовані за зразком Ґенуї, Ліворно та Неаполя. Будівництво

міста Хаджибея, перейменованого у 1795 році на Одесу,

почалося 2 вересня 1794 року.

До від’їзду у Петербурґ (1797) де Рібас збудував фортецю,

казарми для військ, гавань для кораблів веслової флотилії і

торгових кораблів, дві пристані з набережними, карантин,

митницю, біржу, крамниці, шпиталь, арсенал, магістрат, дві

церкви та 1100 житлових будинків, із яких 600 були кам’яні.

Головним призначенням Одеси стала торгівля, в основному

вивіз хліба. З 1795 по 1797 рік торговий оборот Одеси подвоївся.

14 грудня 1800 року де Рібас раптово помер у Петребурзі.

141

Поховали його на Смоленському кладовищі. На честь

засновника міста головна вулиця Одеси названа Дерібасівською.

У 2005-2006 роках одеська міська влада вела переговори з

міською владою Петербурґа про те, щоб перенести останки

Йосипа де Рібаса в Одесу. Однак росіяни не дали на це згоди.

Після від’їзду де Рібаса з Одеси розвиток міста майже

припинився. Перед Рішельє стояло завдання продовжити почате

де Рібасом будівництво Одеси, піднести її значення до

важливого міжнародного торгового порту, зробити місто

упорядкованим, привабливим і цікавим для мешканців та

іноземців. С цим завданням Рішельє справився, виявивши себе

талановитим і енергійним адміністратором. Він з успіхом

вирішував безліч різних проблем, пов’язаних з будівництвом

міста, заселенням краю, освітою та охороною здоров’я

населення.

При ньому були прокладені нові вулиці, збудовані великі

кам’яні будинки і промислові підприємства. За проектами

архітектора Тома де Томона68 збудували театр (1804-1809, не

зберігся) і почалося будівництво шпиталю (1806-1821). Рішельє

керував спорудженням морського порту та сприяв розвитку

торгівлі. У період його правління Одеса стала

багатонаціональним містом. В ньому жили українці, росіяни,

французи, греки, італійці, євреї, болгари, турки. Місто

будувалось їх працею.

Рішельє дбав про надання мешканцям міста якомога більших

зручностей. Він розглядав довірену його піклуванню Одесу як

молоде дерево, якому для розвитку потрібен любовний догляд.

Будучи пристрасним любителем садівництва, невтомно вимагав,

щоб на усіх вулицях перед будинками були насаджені дерева

огороджені палісадниками. За містом, при своєму дачному домі,

він сам насадив великий сад, названий «Дюківським». Його дача

нагадувала квітучий куточок Версаля. Поміж дерев різних порід

було безліч витіюватих споруд (ротонд, альтанок), ставок і

водограй. Деякі улюблені квіти він виписував із свого родового

маєтку у Франції.

Піклуючись про освіту громадян, Рішельє у 1805 році

створив Шляхетний інститут, якому передав право на

користування прибутками з маєтку у Вітебській губернії,

142

подарованого йому Олександром І. Він викликав з Франції свого

шкільного друга абата Ніколя, який створив при Шляхетному

інституті гімназію і у 1814 році став директором цих учбових

закладів.

Сучасники Рішельє залишили про нього багато спогадів, які

дають нам уявлення про його зовнішність і риси вдачі. Рішельє

був високий на зріст, дуже худий, трохи похилий, але стан мав

гарний і гнучкий. На його привітному обличчі виділялись

блискучі, чорні, повні експресії, очі. Обличчя було дуже

смугляве, волосся кучеряве, чорне, але воно рано посивіло. Він

мав веселу, щиру вдачу, був надмірно довірливим, і якщо хто-

небудь не виправдовував його довіри засмучувався, як при втраті

дорогого друга. Конфузився в оточенні жінок. Робив усе, щоб

навколо нього панувала жвавість та веселість. Був короткозорий

і коли зустрічався з дамами на вулиці, то запитував своїх друзів:

«Ви бачите краще від мене, скажіть, чи повинен я вклонитися?».

Рішельє нетерпимо ставився до марнотратства, жив

надзвичайно скромно. З дитинства був дуже бережливим. Один

із його родичів у своїх споминах розповів про такий випадок.

Одного разу дід майбутнього герцога, маршал Рішельє, палко

любивший онука, подарував йому 40 луїдорів. Минуло два

тижня і маршал стривожився, думаючи, що онук вже спорожнів

кишеню і забажав дати йому ще грошей. Проте онук подякував

діда за піклування і показав йому невикористані золоті монети.

Маршал так розсердився, що відібрав у онука гроші і шпурнув

їх у вікно жебраку, який просив милостиню, крикнувши йому

при цьому: «Ось вам гроші, які мій онук не зумів витратити

протягом двох тижнів!»

Дружина герцога жила у Франції. Із своїх родичів він

виписав в Одесу тільки брата і кузена своєї дружини. Брат

дружини, граф Луї де Рошешуар, був його ад’ютантом і

допомагав вести особисте господарство. У герцога було багато

друзів. Найближчими друзями були граф Петро Олексійович

 Луїдор (букв. – золотий Луї) – старовинна золота французька

монета, яку почали карбувати 1640 року за Людовіка XIII і припинили

1795 року. Містив 6,78 – 7,2 г золота. Спочатку дорівнював 10 ліврам,

пізніше – 25 ліврам.

143

Розумовський, онук гетьмана України Кирила Григоровича

Розумовського, граф де Ланжерон та виходець із Марселя

негоціант Шарль Сікар.

Зі вторгненням Наполеона І (1769-1821) в Росію (червень

1812 року) Рішельє за наказом Олександра І повинен був

прийняти командування дивізією в армії Тормасова69. Проте у

цей час в Одесі почалась епідемія чуми і боротьба з нею не

дозволила герцогу взяти участь у війні. Він доклав багато зусиль

щоб врятувати місто і край від пошесті. Посеред загального

жаху і суму він зберігав енергію і велич душі, подавав усім

посильну допомогу та підбадьорював дух міського населення.

Рішельє щоденно проводив нараду лікарів. Його можна було

бачити в чумному шпиталі, біля міських застав та на чумному

кладовищі із заступом у руках біля свіжих могил. Про

безстрашність Рішельє в місті ходили легенди. Завдяки вжитим

суворим заходам у січні 1813 року Одесу було оголошено

вільною від чуми, але повністю карантинний нагляд було знято

лише восени 1714 року.

У 1814 році, після реставрації Бурбонів70, Рішельє повернувся

у Францію. Він покинув Одесу з сумом. Усе своє міське майно

герцог подарував своїм друзям, а улюблену дачу – своєму

ад’ютанту Стемпковському. Згодом Стемпковський, призначений

градоначальником Керчі, у свою чергу подарував дачу Рішельє

місту.

Відомі зворушливі проводи влаштовані одеситами своєму

улюбленому градоправителю. Його супроводжували майже усі

громадяни Одеси далеко за міську заставу, багато хто з них при

прощанні цілував йому руки.

У вересні 1815 року, після відставки Талейрана71, король

Людовік XVIII72 за породою Олександра І запропонував Рішельє

сформувати кабінет і він став головою уряду та міністром

закордонних справ. У жовтні 1818 року Рішельє домігся повної

евакуації іноземних військ з території Франції, які перебували

там після краху наполеонівської імперії. Він також домігся

скоротити загальну суму грошових вимог іноземних держав до

Франції з 1390 до 240 мільйонів франків.

У грудні 1818 року, після впертої боротьби з опозицією,

Рішельє змушений був подати у відставку. У 1820-1821 роках він

144

удруге очолив уряд.

Помер Рішельє 17 травня 1822 року в Парижі, залишивши по

собі добру пам’ять в Україні. У період його правління Одеса

стала одним із найкращих міст України, її жвавим портом на

Чорноморському узбережжі, морською брамою України. 1817

року в Одесі було засновано навчальний заклад, названий на

честь герцога Рішельєвським ліцеєм73, ім’я Рішельє носить одна

із центральних вулиць міста. 1828 року на Приморському

бульварі Одеси встановили пам’ятник дюку (герцогу) Рішельє

роботи видатного українського скульптора Івана Мартоса74.

Пам’ятник був замовлений містом з «метою вшанувати

заслуги колишнього начальника Новоросійського краю». Мартос

виконав його у бронзі і зобразив Рішельє в образі мудрого

правителя, одягненого в довгу римську тогу з лавровим вінком

на голові. Він стоїть на майдані, обрамований напівкруглими

розльотами будівель, перед широкими сходами, які урочистим

маршем спускаються до морського порту. Пряма і повна

спокійного достоїнства постать повернута до моря. Ледве

схиливши голову, він показує рукою на своє дітище – порт.

Пам’ятник встановлений на високому п’єдесталі із зображенням

алегорій Правосуддя, Торгівлі і Землеробства. Краса пропорцій,

лаконічність і компактність надають йому монументальності і

велич.

Пам’ятник дюку Рішельє став символом міста Одеси.

Дотепер про Рішельє збереглися спогади, як про діяльного та

гуманного правителя.

Справу герцога Рішельє по розвитку Одеси і зміцненню її

добробуту продовжив граф де Ланжерон, якого в Росії звали

Олександром Федоровичем.

Народився Луї Олександр Андре Ланжерон 13 січня 1763

року в Парижі в аристократичній родині. У Франції він носив

титули графа де Ланжерон, маркіза де ла Косс, баронів де Коні,

де ла Ферте і де Сассі.

Військову службу почав у 1779 році лейтенантом. На початку

революції у Франції емігрував у Росію і у 1790 році вступив у

російську армію в чині полковника. Приймав участь у багатьох

битвах і у 1811 році став генералом від інфантерії.

145

У 1815-1823 роках був

генерал-губернатором

Новоросійського краю і

одночасно у 1815-1820 роках

градоначальником Одеси. При

його управлінні Одеса стала

вільним портом, тобто дістала

статусу порто-франко, при

якому порт здобув право

перевезення товарів без сплати

мита. Це сприяло скороченню

простою

кораблів

і

прискоренню обороту капіталу

у сфері торгівлі. Значною

подією в житті міста стало

відкриття у 1817 році

Рішельєвського

ліцею,

Граф Луї Олександр

перетвореного у 1865 році в

Ланжерон (1763-1831)

Новоросійський університет,

тепер Одеський національний університет імені І.І. Мечникова.

При Ланжероні з’явилася перша міська газета, збудували

заклад мінеральних вод, створили ботанічний сад, який зіграв

величезну роль в озелененні Одеси і усього краю, улаштували

Приморський бульвар.

Діяння Ланжерона на благо процвітання Одеси шануються

одеситами до сьогодення. Його ім’ям названа одна з вулиць

міста. Збудована їм тріумфальна арка, яка іменується аркою

Ланжерона, відкриває дорогу на пляж його імені.

У 1829 році Ланжерон вийшов у відставку і оселився в Одесі,

яку дуже любив. Помер 16 липня 1831 року від холери і

похований в Одесі.

П'ЄР ЛАПЛАС

146

(1749 – 1827)

французький астроном, математик, фізик

Те, що ми знаємо, таке

мізерне

у порівнянні з тим, чого ми

не знаємо.

П'єр Лаплас

Видатний

французький

вчений П'єр Симон Лаплас

народився 23 березня 1749

року в містечку Бомон-ан-

Ож в родині незаможно-

го нормандського селянина.

Про його дитячі та моло-

ді роки відомо дуже небага-

то. Він не любив розповідати

про себе і тому не залишив

спогадів про своє життя. Де-

які біографи Лапласа вва-

жають, що з його народ-

женням пов'язана якась

таємниця.

Лаплас навчався в школі чернечого ордену бенедик-

тинців. Маючи надзвичайну пам'ять та великі здібно-

сті, досконало оволодів кількома мовами. Вивчав літе-

ратуру, мистецтво, математику, фізику, астрономію

та теологію. Захопившись математикою, він не тільки

залишив заняття теологією, але й став переконаним

атеїстом. Вже в молоді роки за своїми філософськими

147

поглядами наближався до французьких матеріалістів.

Лаплас вважав, що всі явища природи можна поясни-

ти й передбачити, виходячі тільки із законів механіки.

Блискуче закінчивши школу бенедиктинців,

Ла-

плас залишився в рідному місті викладачем математи-

ки військової школи. Життя в провінції пригнічувало

його, і у 1766 році він виїхав до Парижа. У Парижі Ла-

плас пішов з рекомендаційним листом поважної осо-

би до відомого вченого Д'Аламбера. Але Д'Аламбер не

прийняв його. Тоді Лаплас сам написав листа вченому,

в якому висловив свої погляди на механіку. Д'Алам-

бер негайно йому відповів: «Вельмишановний пане! Ви

мали нагоду переконатися, як мало звертаю я уваги на

рекомендації, але вам вони були зовсім непотрібні, ви

зарекомендували себе самі і мені цього цілком достат-

ньо, моя допомога до ваших послуг. Приходьте ж, я че-

каю вас».

Після побачення з Д'Аламбером Лаплас дістав по-

саду викладача математики у Паризькій військовій

школі і протягом кількох років публікував свої мате-

матичні праці в «Туринських записках», заснованих

Ж.Л.Лаґранжем75.

1772

року

Лаплас

балотувався до

Паризької академії наук, але провалився на виборах.

Наступного року він став ад'юнктом академії.

Наукова діяльність Лапласа була надзвичайно різ-

номанітною. У цей період свого життя він публікує

численні праці з математики, математичної фізики та

небесної механіки. 1784 року його призначили екза-

менатором королівського корпусу артилеристів, а на-

ступного року він став дійсним членом Паризької ака-

демії наук.

148

Друга половина життя та наукової діяльності вче-

ного проходила в період величезних суспільних потря-

сінь в історії Франції. Під час Великої французької ре-

волюції 1789-1794 років було ліквідовано монархію і

проголошено Першу республіку (вересень 1792 року).

Революція завершилася контрреволюційним

перево-

ротом 9 термідора (27-28 липня 1794 року), внаслідок

чого до влади прийшла велика буржуазія. Почався пе-

ріод термідоріанського Конвенту (1794-1795) та Дирек-

торії (1795-1799). Потім стався державний переворот

18 брюмера (9 листопада 1799 року), здійснений Напо-

леоном Бонапартом. Уряд Директорії було скинуто, і

Наполеон встановив у країні воєнну диктатуру спочат-

ку у формі Консульства, а з 18 травня 1804 року – Пер-

шої імперії. 6 квітня 1814 року імператор Наполеон І

змушений був відректися від престолу і королем Фран-

ції став Людовік ХУШ (перша реставрація Бурбонів).

20 березня 1815 року Наполеон здійснив спробу по-

вернути владу, але після битви під Ватерлоо 18 черв-

ня 1815 року він удруге відрікся від престолу (22 червня

1815 року) і був засланий на острів Святої Єлени, де й

помер 5 травня 1821 року. У Франції відбулася друга

реставрація королівської династії Бурбонів, яку оста-

точно скинула Липнева революція 1830 року.

8 травня 1790 року Національні збори Франції до-

ручили Паризькій академії наук створити систему мір

та ваг «на всі часи та для всіх народів». Головою Пала-

ти мір та ваг було призначено Лапласа, який керував

впровадженням у країні нової метричної системи мір.

Після народного повстання 31 травня – 2 червня

1793 року в країні запанувала якобінська диктатура.

149

8 серпня декретом Конвенту Паризьку академію наук

разом з усіма іншими королівськими установами було

скасовано. Через «недостатність республіканських

чеснот і надто слабку ненависть до королів» Лапласа

було звільнено з Палати мір та ваг.

У 1794 році Конвент розпочав реорганізацію систе-

ми вищої освіти. Лаплас брав активну участь у ство-

ренні Нормальної школи, призначеної для підготовки

викладачів, та Центральної школи суспільних робіт,

яку потім було перейменовано у Політехнічну шко-

лу. Він став професором обох цих шкіл. Політехнічна

школа була визначним вищим навчальним закладом

того часу. Крім Лапласа в школі викладали Монж76,

Лаґранж та інші славнозвісні вчені. 1795 року замість

скасованої Академії наук Конвент утворив Національ-

ний інститут наук та мистецтв, Лаплас став його чле-

ном і очолив Бюро довжин, яке займалося вимірюван-

ням довжини земного меридіану.

Наступного дня після державного перевороту 18 брю-

мера 1799 року Наполеон, який прийшов до влади, при-

значив Лапласа міністром внутрішніх справ. На цій по-

саді вчений перебував півроку і був замінений братом

Наполеона Люсьєном Бонапартом. Першокласний

ма-

тематик виявив себе нікчемним державним діячем, він

і сам вважав себе таким. Щоб не образити вченого, На-

полеон призначив Лапласа членом Сенату, невдовзі він

став його віце-президентом, а потім канцлером. Наполе-

он нагородив Лапласа орденом Почесного Легіону і на-

дав йому графський титул. На початку 1809 року Лаплас

був уже всесвітньовідомим вченим. Його обрали членом

багатьох академій та наукових товариств.

150

Після реставрації Бурбонів Лаплас користувався

прихильністю короля Людовіка XVIII. Король зробив

його пером Франції і надав титул маркіза. У 1817 році

Лапласа обрали членом Французької академії, і він

став одним із сорока безсмертних.

Лаплас був широко освіченою людиною, знав інозем-

ні мови, історію, філософію, хімію, біологію, математику,

фізику, астрономію. Любив поезію, музику, живопис, до

глибокої старості мав чудову пам'ять. Був вимогливим

до себе: якщо справа торкалась науки, виявляв велику

наполегливість у досягненні поставленої мети.

Наукова спадщина Лапласа величезна. Найважли-

віші напрямки його досліджень пов'язані з математи-

кою, математичною фізикою та небесною механікою.

Про здібність Лапласа вдосконалювати, поглиблюва-

ти та завершувати ту галузь науки, якою він займав-

ся, добре сказав Ж.Б.Ж. Фурьє: «Лаплас був народ-

жений для того, щоб усе поглиблювати, відсувати всі

межі, щоб вирішувати те, що вважалось невирішеним.

Він завершив би науку про небо, якби цю науку можна

було завершити».

1780 року Лаплас запропонував новий спосіб обчис-

лення орбіт небесних тіл. Спираючись на закон всесвіт-

нього тяжіння Ньютона, пояснив майже всі особливо-

сті руху планет та причини прискорення руху Місяця

(1787). Лаплас довів сталість Сонячної системи протя-

гом тривалого часу, встановив ряд законів руху супут-

ників Юпітера, розробив динамічну теорію морських

припливів та відпливів, визначив величину стиснення

Землі біля полюсів та інше. Він вирішив майже усі пи-

тання в галузі небесної механіки, що не вдалося зроби-

151

ти його попередникам. Одержані результати викладені

Лапласом у п'ятитомному класичному творі «Трактат

про небесну механіку» (1798-1825), таким чином він по

праву став творцем небесної механіки. В історії космо-

гонічних уявлень важливе місце займає гіпотеза Ла-

пласа про виникнення Сонячної системи із газової ту-

манності, що обертається, опублікованій у двотомній

праці «Виникнення системи всесвіту» (1796).

Лапласу належить ряд основоположних праць з ма-

тематики та математичної фізики. Його праці з мате-

матики

присвячені диференціальним рівнянням, те-

орії ймовірностей, теорії похибок та іншим питанням.

Його «Аналітична теорія ймовірностей» видавалась за

життя автора тричі (1812, 1814, 1820).

Лаплас досліджував питання молекулярної фізики,

теплоти та акустики. Він опублікував ряд праць з тео-

рії капілярності, вивів формулу для обчислення зміни

густоти повітря зі зміною висоти та інше.

Лаплас був доброзичливим, зворушливо дбав і за-

ступався за багатьох молодих вчених. Він часто вни-

кав у деталі їхніх праць та піклувався про їхнє май-

бутнє. Ось що пише про Лапласа у своїх спогадах

відомий французький вчений Ж.Б.Біо: «Кожному зро-

зуміло, яку велику ціну мали для молодої людини

близькі стосунки з таким могутнім та всеохоплюючим

генієм. Важко собі уявити до якої міри доходила його

батьківська доброта та ніжне піклування... Домашня

обстановка Лапласа відзначалася такою ж простотою,

як і його поведінка – це відомо всім молодим людям,

які мали щастя бути з ним в близьких стосунках».

Щастя спілкування з видатним вченим зазнав на

152

собі і майбутній видатний математик родом з Украї-

ни Михайло Васильович Остроградський (1801-1862),

який у 1822-1828 роках удосконалював свою матема-

тичну освіту в Парижі, відвідуючи лекції П.С. Лапла-

са, О.Л. Коші, С.Д. Пуассона, А.М. Ампера, Ж.Б.Ж. Фу-

рьє та інших відомих математиків. Лаплас вважав його

своїм сином. Брат М.В. Остроградського у своїх спога-

дах писав: «У Лапласа брата прийняли за члена роди-

ни, і творець «небесної механіки» називав його «Mon

fils» (мій син), а перед смертю подарував йому один із

своїх ще не надрукованих мемуарів».

За свідченням сучасників, родинне життя вченого

минало рівно і приємно, він був щасливий в особисто-

му житті. Дружина Лапласа Шарлота де Курті мала

добрий лагідний характер, любила свого чоловіка, ша-

нувала його і робила все, щоб захистити його від до-

машніх турбот та хвилювань, аби весь свій час він мав

можливість присвятити заняттям наукою. У подруж-

жя Лапласів були дочка та син – майбутній генерал

Лаплас.

Лаплас помер 5 березня 1827 року після важкої не-

тривалої хвороби. Помираючи, він сказав: «Те, що ми

знаємо, таке мізерне у порівнянні з тим, чого ми не

знаємо». Похорони відбулися 7 березня. Похований в

Парижі.

153

ДОМІНІК ДЕ ЛЯ ФЛІЗ

(1787 – 1861)

український лікар, етнограф, художник,

публіцист французького походження

Доброта, проявлена до нас

якою-небудь людиною,

привертає нас до неї.

Жан Жак Руссо

Домінік П'єр де ля Фліз народився у 1787 році в мі-

сті Меці на північному сході Франції в родині військо-

вих лікарів. Як дід та батько, став військовим хірургом.

Брав участь у наполеонівських війнах, у тому числі у

війні Франції з Росією 1812 року.

24 червня 1812 року французькі війська форсува-

ли річку Німан і почали похід на Москву. Дві російсь-

кі армії відступили до Смоленська. 14 серпня кавале-

рійський корпус маршала Мюрата та піхотний корпус

маршала Нея підійшли до селища Красне поблизу

Смоленська. Розпочався жорстокий бій. У цьому бою

пораненого помічника головного хірурга імператорсь-

кої гвардії Наполеона капітана де ля Фліза захопили

в полон.

Після війни 25-літній капітан з невідомих причин не

повернувся на батьківщину і все своє подальше життя

поєднав з Україною, якій віддав свій незвичайний та-

лант.

Оселившись у Києві, він узяв за дружину Софію

Маркевич, яка походила із відомого козацько-стар-

шинського роду, і завдяки протекції родичів дружини

154

одержав посаду старшого лікаря Управління держав-

ними маєтностями Київської губернії.

Де ля Фліз, якого в Україні стали звати Дем'яном

Петровичем, виявив глибокий інтерес до історії, пам'я-

ток старовини і побуту народу краю, де йому довело-

ся жити. Російське географічне товариство доручи-

ло йому виконати краєзнавчий та етнографічний опис

Наддніпрянщини та Полісся. Протягом 1847-1854 ро-

ків він створив дев'ять унікальних рукописних альбо-

мів, написаних російською

та французькою мовами.

В цих альбомах містить-

ся

величезна

кількість

статистичних,

географіч-

них, біологічних, медич-

них та інших відомостей і

сотні акварельних рисун-

ків. Найбільший з альбомів

під назвою «Медико-топо-

графічний опис держав-

них маєтностей Київської

округи» налічує 1245 сто-

рінок. Епіграфом до своєї

праці він обрав вислів сво-

Обкладинка

сьомого

го великого співвітчизни– альбому

де ля Фліза, 1195 стор.

ка Жана Жака Руссо (1712-1778): 1848р.

«Якщо

неможливо,

щоб усі були щасливими, треба намагатися зменшити

кількість нещасних».

Де ля Фліз був автором фундаментального укра-

їнсько-російського

словника

культурно-побутових

термінів.

155

У своїх мемуарах,

надрукованих у Пе-

тербурзькому часопи-

сі «Русская старина»,

де ля Фліз розповів

про похід Наполео-

на в Росію і повстання

Чернігівського

полку

Зразки селянських

в місті Василькові по-

жител

близу Києва (11 січ-

(з альбому

1854року).

156

ня 1826 року) проти самодержавної влади і кріпосно-

го права.

Доктор медицини, професор, член ряду медич-

них товариств Києва, Вільно та Москви, український

француз Дем'ян Петрович де ля Фліз помер у 1861

році в місті Ніжині.

Мешканці Фастівського

Мешканці Таращанського

това-

това-

риства^

альбому

риства^

альбому

1848року).

1849року).

Його син Микола Дем'янович де ля Фліз працював на

ниві просвітництва в Україні, у 1875-1880 роках він викла-

дав французьку мову в Кам'янець-Подільській гімназії.

157

МИХАЙЛО ОСТРОГРАДСЬКИЙ

(1801 – 1862)

український математик, педагог

Видатний математик

першої

половини

19-го

сто-

ліття,

один

із

засновників

петербурзької

математич-

ної

школи,

Михайло

Васи-

льович

Остроградський

на-

родився

24

вересня

1801

року

в

селі

Пашенному,

нині

село

Пашенівка

Пол-

тавської

області,

в

родині

дрібного

урядовця

Василя

Івановича Остроградського.

Український

козацько-

старшинський

рід

Остро-