Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)

бюсти Ж.Жореса, Ж.П. Марата, Леонардо да Вінчі (усі

у 1918-1921), «Жіночий портрет» (1930), «Радість ма-

теринства»

(1935),

голова Мікеланджело

(1938-1939),

портрет композитора Ріхарда Ваґнера. Вона автор пам'ятників

Т.Шевченку в Богодухові (30-ті роки) та

В.Короленку в Полтаві (проект 1940 р.).

Творчості Блох було притаманне відчуття сучасно-

сті, що визначало характер тлумачення образу і пла-

стичне вирішення її скульптур. Любов до реального

світу, вміння у кожному русі передавати переживан-

ня, пов'язані з внутрішнім станом почуттів зображе-

349

ної людини, надало її скульптурам особливої перекон-

ливості.

У Харкові розгорнулась організаторська і педагогіч-

на діяльність Леонори Блох. Вона стала одним із орга-

нізаторів виробничого творчого об'єднання «Художній

цех», яке включало усі види мистецтва і літератури.

Це об'єднання відіграло велику роль у згуртуванні ху-

дожніх сил України. Очолювана нею навчальна май-

стерня стала першою серйозно поставленою школою

скульптури в Україні, сприяла розвитку і зміцненню

реалістичних тенденцій в українській скульптурі.

У 1922 році Блох стала викладачем скульптури ху-

дожнього технікуму, перетвореного пізніше в Хар-

ківській державний художній інститут. У 30-і роки їй

надано звання професора. Викладацьку роботу вона

продовжувала до початку радянсько-німецької вій-

ни 1941-1945 років. У педагогічній роботі вона ніколи

не забувала про ту увагу і чуйність, які проявляв Ро-

ден до кожного з учнів своєї майстерні. Так само, як

Роден, вона намагалася прищепити учням навики до

систематичної щоденної праці і любовне ставлення до

мистецтва. Виконуючи заповіти Родена, Блох на всіх

стадіях навчання розвивала у своїх учнів самостійне

бразне мислення, любов до навколишньої дійсності і насамперед

до людини. Блох прагнула навчити учнів

бачити форми у просторі й відчувати їх пластичну ви-

разність. Своїм учням вона говорила: «Скульптор —

найскупіша людина у мистецтві: він повинен робити

мінімум деталей і максимум виразності».

Творча і педагогічна діяльність Блох була тим річи-

щем, через яке відбулося живе знайомство українсь-

ких скульпторів з традиціями творчості одного з най-

більших майстрів європейської пластики – Родена.

Серед її учнів були М.Лисенко, Я.Ряжба, І.Мельгуно-

350

ва, О.Кудрявцева, Л.Лопатинська та інші майбутні ві-

домі діячі українського мистецтва.

Померла Леонора Абрамівна 17 січня 1943 року в

Алмати (Казахстан), в евакуації в часи радянсько-ні-

мецької війни.

351

МИХАЙЛО ПАРАЩУК

(1878 – 1963)

український скульптор

352

Єдина чеснота художника —

муд-

рість, уважність, щирість,

воля.

Виконуйте вашу роботу, як

чесні

Михайло Іванович Па– трудівники.

ращук належить до видат-

Оґюст Роден

них українських художни-

ків-реалістів, які зазнали

без посереднього впливу

творчості Оґюста Родена,

працюючи в його майстерні

і сприймаючи його поради,

вказівки і творчі пошуки.

Він народився 16 листо-

пада 1878 року в подільсь-

кому селі Варваринці, нині

Тернопільської області, в

селянській родині Ганни та

Івана Паращуків. Початко-

ву художню освіту здобув у Краківський школі крас-

них мистецтв. Прагнення стати справжнім майстром

привело Паращука до відомої Академії мистецтв у

Відні (Австрія), де він навчався мистецтву скульпту-

ри під керівництвом професора Венцеля. У ці роки Па-

ращук бере участь у реставрації славнозвісної капели

353

короля Сиґізмунда І у Вавелі201(Краків). Через бідність

він не мав можливості продовжувати навчання у Відні

і за порадою свого вчителя у 1898 році переїжджає до

Львова, де стає студентом Львівської політехніки.

У Львові Паращук разом зі своїм вчителем професо-

ром Антоном Попелем202 працює над проектом пам'ят-

354

Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

ника великому польсько-

му поету Адаму Міцкевичу

(1798-1855), до століття з

дня народження якого місь-

ка влада Львова оголосила

конкурс. Багаторічна спіль-

на праця вчителя і учня за-

вершилася одним із най-

величніших монументів у

світі. Він був урочисто від-

критий 30 жовтня 1904 року

у центрі Львова і став ху-

дожньою прикрасою одно-

го з найдавніших і найкра-

сивіших міст України.

Скульптор М. Паращук.

Пам'ятник Адаму

Паращук усе життя

Міцкевичу у

присвятив служінню рід-

Львові. Відкритий 30

ному народу. Ще 1898 року

жовтня

1904 року.

355

Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

у Львові став активним учасником таємної організації,

що ставила собі за мету визволення України і Польщі

від влади Російської та Австро-Угорської імперій. Його

рука однаково впевнено тримала різець і рушницю.

У революційні дні 1905 року він на варшавських бари-

кадах. Поранений, Паращук змушений був емігрувати

до Австрії. У період революції 1905 – 1907 років в Росії

356

він створює скульптурний цикл «Поневолені». Страж-

дання трудящих скульптор показав у двох компози-

ціях: «Український робітник» і «Жінка-трудівниця».

Третя скульптурна група цього циклу, «Народні тан-

ці», втілює його думку про тріумф звільненого народу.

Про свій цикл «Поневолені» Паращук сказав: «Як не є

і як би там не було, а ще буде колись жити український

народ вільним, а тому «вдарим лихом об землю, співай-

мо і веселімося...» У 1906 році він створює портрети Ва-

силя Стефаника203 і Станіслава Людкевича204.

Повернувшись із еміграції, Паращук плідно працює,

у нього багато нових задумів. І в цей час йому пропо-

нують поїхати на рік-два в художню столицю світу —

Париж, повчитися у відомих скульпторів Франції.

Одержавши стипендію Українського національно-

го музею та одного з його засновників митрополита

Андрія Шептицького205, Паращук вже сформованим

скульптором приїхав у Париж.

В Парижі він навчався в приватній школі мистецтв,

так званій академії Рудольфа Жульєна. Його диплом-

ною роботою в академії Жульєна було погруддя «Ді-

дусь». Паращук виставив роботу в Салоні 1910 року.

Роден, який прийшов на відкриття вернісажу, відіз-

вався про «Дідуся» як про найкращу роботу. Паращук

одержав за «Дідуся» золоту медаль і став знаменитим.

Роден запросив його працювати до своєї майстерні.

Український скульптор навчався у нього безкоштов-

но, оскільки стипендії ледве вистачало, щоб оплатити

житло та харчування. А Роден брав за уроки або дуже

дорого, або нічого, якщо учень йому подобався.

Великий Роден повчав своїх учнів: «Правду – ось

357

що треба шукати в мистецтві. А для цього скульптор

повинен перебувати у повсякденному спілкуванні з

природою, повинен уподібнюватись їй, повинен бути

самою природою, щоб ліпити в свою чергу твори, які

дихали б життям». І далі казав: «Коли художник. за-

кохається в природу і знайде способи втілити її в гли-

ні, камені або на полотні, не відступаючи від неї, але

уміючи її зрозуміти, тоді тільки він буде великим май-

стром». А красу мистецтва розумів так: «Краса в ми-

стецтві – це правдива передача життя, природи, а не

прикрашення її. Вдаючись до прикрас, ми цим її тільки

псуємо». Роден вважав, що успіх художника визначає

систематична, щоденна праця. Він завжди обурював-

ся обивательським розумінням натхнення. Казав, що

натхнення взагалі не існує, а існує тільки чесна пра-

ця і що «тільки генії народжуються. раз у століття, а

таланти розвиваються внаслідок упертої праці і тер-

піння». Роден високо цінував самостійність і винахід-

ливість молодих скульпторів, вимагав від своїх учнів

до всього доходити власним досвідом.

Роден передав Паращуку свої погляди на мистецт-

во, своє захоплене ставлення до природи. Паращук на-

стільки перейнявся стилем вчителя, що той довіряв

йому завершувати свої задуми, чого не дозволяв роби-

ти нікому іншому.

У 1911 році Паращук повертається в Україну. Він

приїздить до Києва, де живе до 1914 року. Тут бере

участь у міжнародному конкурсі на кращий

про-

ект

пам'ятника Тарасу Шевченку, багато працює,

бере участь у виставках. У 1912 році створює портрет

Т.Шевченка206, у 1913 – І.Франка207 та М.Лисенка208.

358

1914 року розпочалась Перша світова війна (1914-

1918), у 1917-1920 роках в Україні відбулася револю-

ція, в ході якої була створена Центральна Рада, потім

Українська Народна Республіка (УНР), Українська

Держава і знову УНР. Українська революція завер-

шилась

національною катастрофою. Україна втратила

незалежність, в ній до 24 серпня 1991 року запанував

тоталітарний радянський режим.

У бурхливих подіях Української революції воле-

любний і надзвичайно діяльний Паращук брав актив-

ну участь. Він працював у дипломатичних місіях УНР

в Естонії і Латвії. Колишній дипломат УНР після лікві-

дації української державності не повернувся на Бать-

ківщину, бо його негайно було б репресовано як «укра-

їнського буржуазного націоналіста» і петлюрівця. 1921

року він оселився в Софії (Болгарія), де жив до кінця

життя.

У Болгарії Паращук плідно працює. Він увічнює об-

рази видатних діячів болгарського народу: воєводи

Стефана Караджі, голови першого парламенту Бол-

гарії Йордана Пекарева, поета і революціонера Хри-

сто Ботєва (1848-1876), письменників Алеко Констан-

тинова (1863-1897) і Цанко Церковського (1869-1926)

та інших. У 1932 році в Софії урочисто було відкри-

то пам'ятник на могилі видатного українського вче-

ного Михайла Драгоманова209, створений Паращуком.

На замовлення української еміграції в Польщі він 1936

року створює скульптурний портрет видатного борця

за незалежність України Симона Петлюри210.

Взірці мистецтва Паращука – дві рельєфні ком-

позиції на будинку Військової академії в Софії. Одна

359

з них зображує перехід засновника болгарської дер-

жави хана Аспаруха через Дунай, а друга – битву на

Шипці. Він створив монументальні скульптурні оздо-

блення багатьох будинків Софії: Народної бібліотеки,

Академії наук, Народного банку, Міністерства оборо-

ни. Величні скульптурні групи його роботи прикраша-

ють Софійський державний університет. Болгарський

архітектор Сава Овчаров сказав про Паращука: «Він

не скульптор, а архіскульптор. Кращого, ніж він, Бол-

гарія не знає до цього часу».

Професор Паращук був талановитим педагогом,

його школа виховала багатьох болгарських скульпто-

рів. Одночасно він був і авторитетним громадським дія-

чем, одним із засновників «Українсько-болгарського

товариства».

Незадовго до смерті Михайло Паращук писав: «Усе

своє життя я віддав українському народу, намагаю-

чись, де б я не був, підтримувати його престиж та сла-

ву, хоч це не всім і не завжди подобалось». Помер Ми-

хайло Іванович Паращук 24 грудня 1963 року в Софії.

360

ОЛЕКСАНДР АРХИПЕНКО

(1887 – 1964)

український скульптор, живописець, графік

361

Єдиний

спосіб,

як

уподібнитися при-

роді,

–

це

винаходити.

Винаходити

протягом усього життя.

Творчість українсько-

Олександр Архипенко

го скульптора, живописця

і графіка Олександра Ар-

хипенка

зробила великий

вплив на розвиток модер-

ністського мистецтва211

в

Західній Європі і Америці.

Олександр

Порфиро-

вич Архипенко народив-

ся 30 травня 1887 року в

Києві. Його батько працю-

вав механіком у Київсько-

му університеті, був зако-

ханий у свою професію і

впродовж усього життя із

захопленням займався винаходами різних механізмів

та створенням нових засобів для вирішення технічних

завдань. Батько хотів, щоб син був інженером і вина-

хідником у галузі механіки.

Але Олександр не став інженером. Його непере-

борно вабило мистецтво. Він став творцем нових пла-

стичних форм і дав поштовх зародженню нової галу-

362

зі мистецтва, яку в наш час називають дизайном212 або

технічною естетикою.

Спочатку він малював, потім захопився скульпту-

рою, а ще пізніше вдався до винахідництва.

Творчий шлях Архипенка розпочався в пері-

од його навчання в Київському художньому училищі

(1902-1905), а потім в Московському училищі живо-

пису, скульптури та архітектури

(1906-1908). Всту-

пивши до Київського художнього училища, він почав

насамперед вивчати живопис, а з 1904 року захопив-

ся скульптурою. Однак, ліплячи скульптури, лишався

живописцем. У пошуках нових ідей він вперто вивчав

натуру, пластику людського тіла, став замислювати-

ся над тим, як виразити скульптурний образ у вигляді

узагальненої ідеї, символу.

Його стиль цього періоду був позначений рисами

модерну, а натхнення йшло від символізму. Він із за-

хопленням читав твори відомого французького пое-

та-символіста Стефана Малларме (1842-1898) і дуже

любив твори російського письменника-символіста Ле-

оніда Андреева (1871-1919).

У 1908 році Архипенко їде до столиці Франції, яка

приваблювала молодих художників європейських кра-

їн різноманітними течіями модернізму в образотвор-

чому мистецтві, і, вступивши до Паризької художньої

школи, поринає в художнє життя Парижа. Він відві-

дує музеї, але античні скульптури та живопис епохи

Відродження не справляють на нього враження. У спо-

гадах Архипенко пише: «1908 року, приїхавши до Па-

рижа, я, звичайно, відвідав Лувр, щоб подивитися на

«Джоконду» й «Венеру Мілоську», про яких стільки

363

чув. Але на мене че-

кало

жорстоке

роз-

чарування: те, що я

побачив там,

анітро-

хи не зворушило й не

наснажило мене.

На-

впаки. Певна річ, я не

хочу сказати, що це

не шедеври. Але це ін-

ший світ, інша плане-

та. Аполлінер тоді на-

звав мене дикуном».

У ці часи під впли-

вом творчості фран-

цузького

живописця

Поля Сезанна

(1839-

1906), який на проти-

364

вагу розпливчатості О. Архипенко. Жінка, яка розчісує

форм, властивих імп-

волосся. 1914 рік.

ресіонізму213, прагнув до зображення матеріальності

світу, до вагомості та об'ємності форми, французький

художник Жорж Брак (1882-1963) створив свої «Ку-

бики».

Так з'явився ранній «сезаннівський» кубізм

(1907). До Жоржа Брака у 1908 році приєднується

французький художник Пабло Пікассо (1881-1973), і

вони створюють нову течію авангардизму – кубізм,

прагнучи звести художній образ до комбінації про-

стих геометричних тіл або фігур.

Кубізм відповідав ідейним поглядам Архипенка, які

випливали з його технічних дослідів. За використання

простих геометричних форм його називали кубістом.

365

Про це він писав: «...як я дійшов до цих простих гео-

метричних форм, через котрі мене називали кубістом?

Перш за все, . , вони випливали з моїх технічних до-

слідів. Один із них полягав, наприклад, у тому, що я

використовував різні матеріали, сполучаючи їхню

різноманітну структуру й забарвлення. Скомбінова-

ні в певному порядку ці різноманітні матеріали дава-

ли незвичайний ефект. Ну, а те, що твори мої завж-

ди поєднували в собі найпростіші форми, то це майже

неминуче призводило до асоціації з геометрією.... Ідея

використання простих форм випливала також із моєї

пристрасті. Я люблю прості речі. Люблю все зрозуміле.

Не люблю штучності й складності. А крім того, з про-

стої форми легко можна зробити символічну».

Для Архипенка кубізм став відліком для пошуку

нових ідей. Розвиваючи скульптурний варіант кубіз-

му, він створив свої «контррельєфи».

У пошуках нових ідей він ніколи не поривав зв'язку

з природою, вважаючи її великим творцем і творчою

силою. Він писав: «Ця сила, звісно, не задовольняєть-

ся тим, що творить сама. Свою могутність вона пере-

носить на всі живі істоти. Зі своїх витворів вона робить

творців. Тварини творять інстинктивно, ми ж , – і це

єдина відмінність, – творимо свідомо. І тому помиля-

ємося, якщо думаємо, що наближаємося до природи,

точно відтворюючи картоплю або оголену натуру. Від-

творення ні до чого не призводить. Єдиний спосіб, як

уподібнитися природі, – це винаходити. Винаходити

впродовж усього свого життя».

І він винаходить те, чого ще не було в природі. Ще в

дитинстві Архипенко звернув увагу на порожній про-

366

стір між предметами, а у 1911-1912 роках після числен-

них дослідів створив свою теорію порожнього просто-

ру, що символізує неіснуючий предмет. Згадуючи про

це, він писав: «Після цього відкриття я раптом почав

скрізь бачити порожній простір, який нагадував мені

різні предмети. Я вжахнувся, що відкриваю їх стіль-

ки, і це привело до того, що я почав використовувати

ці предмети в своїх пластиках. Випукле в них я замі-

нював увігнутим, повне – порожнім, створював сим-

воли постатей чи предметів, яких не було поруч. Тому-

то – і цим я відрізняюся од усіх, хто використовував

до мене або використовуватиме після мене порожній

простір, – ці мої твори завжди символічні».

У 1912 році Архипенко створює в Парижі власну

школу, знаходить нові пластичні форми, запровад-

жує у пластику колір, будує форми на контрастах різ-

них матеріалів, що мало незвичайний ефект, створює

скульптури-картини, в яких у різних комбінаціях по-

єднує на площині рельєф і колір.

Творчість Архипенка опинилася в центрі художніх

подій того часу, його ідеї не всім були зрозумілі і це ви-

кликало глузування, які він стоїчно переніс і витри-

мав тяжкий іспит новатора. Комуністи вилучили його

твори і всі модерністські художні речі зі своїх музеїв.

Гітлер просто їх знищив під час політичного цькуван-

ня вільного духу. Але, як писав Архипенко: «Сучасне

мистецтво не пов'язане ні з комунізмом, ні з іншою по-

літичною доктриною чи релігією. Воно живе від себе і

для себе і служить для розумового та творчого вихо-

вання».

З 1921 року Архипенко жив у Берліні, а з 1923 року

367

у Сполучених Штатах Америки. Спочатку він відкрив

свою школу в Нью-Йорку, згодом викладав у Чіказь-

кій школі індустріальних мистецтв. З 1950 року викла-

дав в університеті Канзас-Сіті, біля входу якого по-

ставив велетенські металеві постаті, художній ефект

яких змінюється залежно від сонячного освітлення.

У 1924 році він створив механічну картину, на якій

змінюються форми, її назвали «архипентурою». За до-

помогою спеціального апарата Архипенко примусив

свої картини рухатися. Свій винахід він присвятив ве-

ликим винахідникам Томасу Едісону (1847-1931) і Аль-

берту Ейнштейну (1878-1955).

Продовжуючи пластичні експерименти, Архипенко

запроваджує в скульптурі освітлення зсередини, в його

скульптурах світло струменить крізь прозору масу. До-

сліди в скульпто-живописі

дали поштовх для з'ясуван-

ня пластичних можливо-

стей просторових комбі-

націй різних матеріалів. У

своїх творах він поєднує

різні кольори, матеріали,

вводить у рельєф перламу-

трову мозаїку. Йому при-

таманне особливе почут-

тя гумору, джерелом якого

є український фольклор і

твори народних гончарів.

Архипенко створив ши-

року пластичну базу для

Олександр

промислових форм ми-

Архипенко.

Фото 1914 року.

368

стецтва і, викладаючи свої ідеї студентам, готував ка-

дри для практичного втілення своїх задумів та знахі-

док у багатьох галузях науки, техніки й прикладних

видів мистецтва.

Він ніколи не забував про свою батьківщину, у 20-

30-х роках брав участь в українських виставках, над-

силаючи свої скульптури. Наприкінці 30-х років пра-

цював над пам'ятниками Т.Шевченку, І.Франку й

князю Володимиру для парку в Чікаґо.

На схилі життя в своїх спогадах Архипенко звер-

нувся до років дитинства і юності, до рідного Києва, до

рідної землі, яка щедро обдарувала його неповторним

талантом. Він писав: «Хто знає, чи думав би я так, якби

українське сонце не запалило в мені почуття туги за

чимось, чого я сам не знаю».

25 лютого 1964 року старий художник помер у Нью-

Йорку на порозі своєї майстерні.

Архипенко залишив понад 1000 скульптур і творів

живопису, серед яких: «Мати й дитина» (1910), «Кару-

сель П'єро» (1913), «Статуетка» і «Гондольєр» (1914),

«Білий торс» (1916), «Солдат іде» (1917), «Вази» (1917-

1918), скульптурні портрети Т.Шевченка (1923, 1933)

та І.Франка (1925), «Диригент Менґельберґ» (1925),

цикл «Анжеліка» (1921-1925), «Фурхтвенглер дири-

гує» (1927), «Жозефіна Бонапарт» (1935), «Мадон-

на» (1936), «Заратустра» (1948), «Океанська мадонна»

(1957), «Балерина» (1957).

369

ІВАН КАВАЛЕРІДЗЕ

(1887 – 1978)

український скульптор, кінорежисер, драматург

Іван Петрович Кавале-

рідзе народився 26 квіт-

ня 1887 року на хуторі Ла-

данському,

тепер

село

Но вопетрівка Сумської об-

ласті. Його предком з боку

батька був Васо Кхварід-

зе, якого після Кавказь-

кої війни 1817-1864 років з

групою непокірних грузи-

нів привезли на Роменщи-

ну. Місцеві селяни переро-

били прізвище Кхварідзе

на свій лад і стали назива-

ти його Кавалерідзе. У його

сина Петра Васильовича

Кавалерідзе

і

Калини

Луків-

ни Кухаренко народився син Іван, який став видатним

митцем.

Коли Іван закінчив три класи земської школи, його у

1899 році забрав до Києва дядько, художник і археолог

Сергій Аркадійович Мазаракі. У родині дядька пану-

вала атмосфера захоплення мистецтвом, що сприяло

розвитку схильності юнака до малювання і ліплення.

У Києві він понад шість років навчався у приватній

гімназії Валькера, яку змушений був залишити через

переслідування поліцією за протиурядову пропаган-

370

ду й участь у студентських заворушеннях 1905 року.

Кавалерідзе знову починає вчитися лише у 1906 році,

вступивши до Київського художнього училища. Два

роки він навчався у класі малювання, а потім перей-

шов до класу ліплення, яким керував відомий укра-

їнський скульптор Ф.Балавенський214. Щоб оплачува-

ти навчання в училищі і не жити за рахунок дядька,

Кавалерідзе вечорами працював у Київському

опер-

ному театрі статистом. Там він познайомився з ба-

гатьма артистами і з уславленим співаком Ф.Шаляпі-

ним215, зустрічі і бесіди з яким згодом увійшли до його

спогадів.

Навчаючись в училищі, Кавалерідзе створює свої

перші роботи. Це невеликі композиції і статуетки

«Творчість», «Туга», «Слов'янка», «Скіф на коні», «Ко-

зак на коні», «Скіф-стрілець» та інші, а також пор-

трети артистів М.Валіцької, С.Брикіна, Ф.Шаляпіна,

М.Гущиної, П.Андрєєва, Г.Боссе.

Восени 1909 року Кавалерідзе вступає до Петер-

бурзької академії художеств, а на початку 1910 року

за порадою скульптора І.Гінцбурга (1859-1939) їде до

Парижа. У Парижі він навчається у відомого скуль-

птора Н.Аронсона (1872-1943), відвідує музеї, часто

буває в майстерні славетного скульптора Оґюста Ро-

дена. Роден охоче зустрічався з Кавалерідзе, цікавив-

ся його навчанням, планами на майбутнє, давав поради.

На одній із ранніх скульптурних композицій молодо-

го митця Роден написав: «Це сильно, видно талант. Та

слід працювати, працювати й працювати». Навчання в

Аронсона і Родена сприяло формуванню Кавалерідзе

як художника.

371

У 1910 році Війсь-

ково-історичне

то-

вариство

оголоси-

ло конкурс на проект

пам'ятника

княгині

Київської Русі Оль-

зі у Києві. Кавалерід-

зе взяв участь у кон-

курсі, одержав за свій

проект першу премію

і разом зі своїм това-

ришем по художньо-

му училищу скуль-

Скульптор

І.

Кавалерідзе. птором П.Сніткіним та

Пам'ятник

княгині Київської Русі Ользі у архітектором В.Рико-

Києві.

372

вим під художнім керівництвом Ф.Балавенського роз-

почав роботу над пам'ятником. У 1911 році він закін-

чив навчання в Парижі, приїхав до Києва, завершив

роботу над пам'ятником і у серпні того ж року встано-

вив його на Михайлівській площі Києва неподалік від

українських національних святинь – Софійського со-

бору та Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Пам'ятник являв собою групову композицію зав-

вишки дев'ять метрів. У центрі на найвищому поста-

менті стояла постать княгині Ольги, ліворуч від неї

було встановлено дві фігури перших слов'янських

просвітителів Кирила і Мефодія, праворуч – постать

проповідника християнства апостола Андрія Перво-

званного, який за народною легендою освятив у 1-му

столітті київські гори і пророкував виникнення Києва.

Статую княгині Ольги та групу «Кирило і Мефодій»

373

ліпив Кавалерідзе, фігуру Андрія Первозванного ви-

конав Сніткін. Пам'ятник був з білого портландського

цементу, мармурового дрібка та річкового піску. Піс-

ля відкриття пам'ятника ім'я митця стало широко ві-

домим.

Однак довго стояти цьому чудовому монументу не

судилося. У 1923 році за наказом комуністичної влади

він був зруйнований. Його відновили аж у травні 1996

року. Постаті монументальної композиції цього разу

виконали із білого каррарського мармуру, який при-

везли з Італії, і встановили на постамент із сірого гра-

ніту. Сподіваємось, що творіння розуму та рук Івана

Кавалерідзе, яке символізує гармонію княжої влади,

слова Божого й слова науки, буде стояти завжди.

Після роботи над пам'ятником княгині Ользі Кава-

лерідзе захопився кінематографом. У 1911-1915 роках

він працює художником-декоратором на московсь-

кій кінофабриці, де спільно з режисерами Я.Протаза-

новим та В.Гардіним бере участь у створенні фільмів

«Російської золотої серії»: «Відхід великого старця»,

«Ноктюрн Шопена», «Крейцерова соната», «Анна Ка-

реніна», «Сильна, мов смерть», «Війна і мир» та інших.

Для цих фільмів він виконував інтер'єри, скульптур-

ні портрети, декоративні композиції, експерементував

із світлом.

Водночас митець працював над скульптурою малих

форм і виконав серію портретів видатних діячів куль-

тури: статуетки «Борис Годунов з привидом», «Хо-

кеїст», «Ярослав Мудрий з папірусом», «Святослав

у бою» та інші; портрети Я.Протазанова, Ф.Волкова,

О.Пушкіна, М.Гоголя, М.Мусоргського. Його статует-

374

ки мали великий успіх, їх відливали із срібла на юве-

лірній фабриці в багатьох примірниках. У 1912 році

митець бере участь у конкурсі на проект пам'ятника

Т.Шевченку в Києві і одержує заохочувальну премію.

У 1915-1917 роках Кавалерідзе служив в армії, а з

1918 по 1928 рік жив у Ромнах, де працював у відділі

народної освіти, викладачем малювання в школах, ре-

жисером у міському театрі. Тоді ж він створює пам'ят-

ники Т.Шевченку і Героям революції в Ромнах, Г.Сково-

роді в Лохвиці, Артему в Бахмуті (тепер Артемівську)

і Святогорську (тепер Слов'яногорську), Т.Шевченку в

Полтаві і Сумах. Для цього періоду творчості Кавале-

рідзе характерні твори монументальної скульптури,

375

Українсько-французькі зв'язки _______________________________________________________________________________

в особах, подіях та легендах

зокрема

пам'ятники

Т.Шевченку в Ром-

нах (1918), Г.Сково-

роді в Лохвиці (1922) і

Артему в Святогорсь-

ку (1927). Ці пам'ят-

ники виконані з бето-

ну і залізобетону. Про

пам'ятник

Т.Шевчен-

ку Кавалерідзе писав:

«Я прагнув передати

незбориму внутрішню

силу поета, його не-

розривний зв'язок з

рідною землею». І ми-

тець зумів це переда-

376

Скульптор І. Кавалерідзе. Пам'ятник ти. Статую Гглігоглл

Григорію Сковороді у Києві. 1977рік. Сковороди скульптор

377

поставив на низькому постаменті, що символізує близь-

кість філософа до землі і народу. Сковорода зображе-

ний босоніж, з торбою із книгами та свиткою, переки-

нутою через плече, з ціпком в руці – так, як він ходив

по Україні. Пам'ятник Артему у Святогорську вражає

своєю надзвичайною монументальністю: його висота

28 метрів. Постаментом йому служать високі крейдяні

гори над Сіверським Донцем, постать Артема видно за

десятки кілометрів.

У 1928-1933 роках Кавалерідзе працює режисером на

Одеській кінофабриці, у 1934-1941 роках – на Київській

кіностудії «Українфільм». У ці роки він створює філь-

ми: «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі»

(1931), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1935), «Натал-

ка Полтавка» (1936), «Українські пісні на екрані» (1936),

«Запорожець за Дунаєм» (1938), «Стожари» (1939).

У 1944-1948 роках Кавалерідзе був старшим нау-

ковим співробітником відділу монументальної скульп-

тури Академії архітектури України і виконав скульп-

турні портрети Григорія Сковороди, Виборного за

мотивами п'єси І.Котляревського «Наталка

Полтав-

ка», Святослава, Б.Хмельницького та інші.

У 1949-1957 роках скульптор активно працював

над невеличкими статуетками і станковими портрета-

ми діячів науки і видатних майстрів театрального ми-

стецтва: О.Горького, Ф.Шаляпіна в ролях Дон-Кіхота

(опера «Дон-Кіхот») та Івана Грозного (опера «Пскови-

тянка»); Ф.Шаляпіна і О.Горького, О.Пушкіна і М.Го-

голя, Л.Толстого і О.Горького, О.Толстого, І.Павлова,

А.Бучми в ролі Миколи Задорожного (п'єса «Украде-

не щастя»), М.Стражеска, І.Паторжинського в ролі Ка-

378

рася і М.Литвиненко-Вольгемут у ролі Одарки (опера

«Запорожець за Дунаєм») та інші.

У 1957-1962 роках Кавалерідзе працював режисе-

ром Київської кіностудії імені О.Довженка. На студії

він здійснив зйомку біографічної кінострічки «Гри-

горій Сковорода». Образ Г.Сковороди приваблював

митця своєю незвичайністю і легендами. У 1922 році

він створив унікальний монумент філософа в Лохви-

ці і погруддя для села Чорнухи, де той народився, а у

1958 році завершив працю над його образом у кінопо-

вісті. Останнім кінофільмом, створеним Кавалерідзе,

була кінодрама «Повія» (1961) за мотивами одноймен-

ного роману Панаса Мирного. Скульптурні роботи цьо-

го часу: пам'ятник Богдану Хмельницькому в Кобеля-

ках, горельєф «Прометей» для музею Лесі Українки в

Києві. У 1962 році відбулася персональна виставка ху-

дожника, на ній експонувалося понад 100 його робіт.

У 1963-1965 роках він працював над скульптурами

малих форм: «М.Кропивницький», «Т.Шевченко на за-

сланні», «Війна і мир», «У глибині сибірських руд».

Кавалерідзе автор п'єс «Вотанів меч» (1966), «Пере-

коп» (1967), «Перша борозна» (1970), «Миша у пустому

кошику» (1970), «Сіль» (1970).

В останні роки життя художник створив скульптур-

ні роботи, які втілюють роздуми автора про зміст жит-

тя: «Початок», «Журавлі летять», «Вірність», пам'ятни-

ки Ярославу Мудрому і Григорію Сковороді в Києві та

інші.

Помер Іван Петрович 3 грудня 1978 року в Києві,

похований на Байковому кладовищі.

379

ҐІЙОМ АПОЛЛІНЕР

(1880 – 1918)

французький поет, критик

Збережи мене пам'ять

прийдешніх людей.

Ґійом Аполлінер

Вільгельм

Аполлінарій

Костровицький ввійшов у

французьку і світову лі-

тературу під псевдонімом

Ґійома

Аполлінера.

Він

стояв біля початків мо-

дерністських течій у ми-

стецтві: кубізму216, футу-

ризму217,

сюрреалізму218.

У його поетичній творчо-

сті романтична іронія по-

єднується із сатиричним

розкриттям

дійсності

та

формалістичними

експе-

риментами, які виразились

у відмові від розділових знаків,

порушенні

синтак-

сичних правил, застосуванні ускладнених поетичних

прийомів у вигляді «каліграм» та «ідеограм». Багатьом

творам Аполлінера притаманні тонкий ліризм і потяг

до фольклорної традиції. У своїй творчості він звер-

тався до французьких, німецьких і українських на-

родних переказів, легенд, поетичних розповідей се-

редньовіччя, до образів давньої індійської літератури,

380

Біблії, давньогрецьких міфів, музичних драм Ріхар-

да Ваґнера219. До шедеврів музи поета належать вір-

ші про українських козаків-запорожців, їхню вірність

своїй батьківщині.

Аполлінер дивився на поезію як на знаряддя піз-

нання світу і в цьому полягала життєвість і сила його

творів. Основним його внеском у розвиток поезії було