Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)

величезною кількістю міцної чорної кави. О п'ятій го-

183

дині вечора обідав і лягав спати. Потім він два-три тиж-

ні відпочивав, спілкуючись із друзями і виїжджаючи з

Парижа на природу. Особливо Бальзак любив бувати

в Саше біля Тура. Він писав: «Я завжди їду туди, коли

обдумую якийсь серйозний твір. Небо там чисте, дуби

такі прегарні, а тиша така повна». Після перерви, по-

вернувшись до Парижа, Бальзак знову починає тво-

рити, правити коректури, переробляти вже написане.

У 1834 році письменник почав писати роман «Бать-

ко Горіо», який повинен був стати одним із наріжних

каменів його майбутньої епопеї. «Це всім моїм книгам

книга!» – повідомляв він Ганській. На той час усе його

життя було підпорядковане одному – невпинній праці,

без усякого перепочинку. Закінчуючи роман, він про-

тягом місяця спав лише дві-три години на добу. «Бать-

ко Горіо» був закінчений у січні 1835 року. Читачі зу-

стріли роман із захопленням. Бальзак і сам знав, що ця

книга перевершує все написане ним раніше. Перше ви-

дання миттю розійшлося, ледве почався продаж. Про-

те критики докоряють письменнику в перебільшен-

нях, журналісти висміюють автора, дворянську частку

«де» перед його прізвищем, його потяг до розкоші, його

любовні зв'язки. Коли річ йдеться про геніальну люди-

ну, злість вже не дотримується правил пристойності.

Бальзак продовжував вперто працювати і не відпові-

дав на нападки: «Якими б шаленими не були нападки і

наклепи, я стою вище них. Я нічого не відповідаю.»

Хоча Бальзак теоретично був багачем, практично

йому ніяк не вдавалося зводити кінці з кінцями. У ньо-

го були великі борги. Свої гонорари він часом вкладав у

сумнівні підприємства і розорявся з такою ж швидкістю,

184

як і багатів. Новими боргами закінчилася спроба видава-

ти газету «Кронік де Парі». Виснажуюча праця і недо-

сипання, постійні турботи і тривоги підточували могут-

нє здоров'я письменника. Усе частіше скаржиться він

на втому і головні болі. У червні 1836 року під час про-

гулянки в парку кров раптово прилинула до його голови

і він упав. Перед цим він за кілька днів написав полови-

ну першої частини «Втрачених ілюзій», і це величезне

напруження стало причиною крововиливу. На другий

день він відчув себе краще.

27 липня 1836 року померла пані де Берні. Перед смер-

тю вона пречитувала роман Бальзака «Лілея роздолу».

Вона попросила свого сина Олександра спалити листи

письменника до неї. Відразу після її смерті син виконав

бажання матері. Бальзак не був на похованні, він у цей

час знаходився в Італії.

У 1838 році Бальзак придбав поблизу Парижа, в се-

лищі Жарді, невелику ділянку землі і почав будівницт-

во і благоустрій невеликого дому. Він мріяв про тишу і

спокій. Борги, які пов'язані з будівництвом і благоустро-

єм дому, склали у 1839 році 50 тисяч франків. Згодом,

переслідуємий кредиторами, він продав дім. Після про-

дажу дому Бальзак поселився в передмісті Парижа —

Пассі. У 1840 році загальна сума боргів досягла більше

260 тисяч франків. Сподіваючись вилізти з боргів, пись-

менник вирішує ще раз зайнятися практичною діяль-

ністю і починає видавати журнал «Ревю де Парі». Але

після виходу трьох номерів журнал припинив своє іс-

нування, збільшивши суму боргу. Письменника пере-

слідують кредитори, бульварні газети обливають його

брудом, осипають насмішками і наклепами.

185

У 1841 році Бальзак уклав договір з групою книгови-

давців (Дюбоше, Фюрн, Етцель і Полен) на публікацію

всіх своїх творів під назвою «Людська комедія». Пись-

менник пише нові романи і повісті, на його столі пач-

ки гранок перших томів «Людської комедії», яка по-

чала виходити у 1842 році. Раніше написані твори, які

Бальзак включив до «Людської комедії», він ретель-

но переглядає і переробляє. У 1842-1846 роках вийш-

ло 16 томів, а у 1848 році останній прижиттєвий том.

Гроші, способи їх здобування, гонитва за приданим, за

спадщиною, торгівля, банк, лихварі, підробка запові-

тів, шахрайство займають у «Людській комедії» стіль-

ки місця, як і кохання.

Особисте життя Бальзака, як і раніше залишаєть-

ся неналагодженим. У січні 1842 року з України при-

йшла звістка про те, що в листопаді 1841 року помер

чоловік Евеліни – Венцеслав Ганський. У кінці лип-

ня 1843 року Бальзак приїхав у Петербурґ до Ганської

і оселився в домі на Великій Мільйонній, напроти бу-

динку, де жила Ганська. Вони бачаться щодня. Восе-

ни 1843 року він повертається до Парижа. У нього, як

і раніше, багато задумів. У 1845 році він складає пере-

лік творів, які повинні увійти до «Людської комедії», їх

налічується 143 (написав 97). Йому багато ще треба на-

писати. У 1846 році він напружено працює над романа-

ми «Кузина Бета» і «Кузен Понс», здоров'я його погір-

шується. Бальзак часто покидає Париж, супроводжує

Ганську в Італії і Німеччині. Його фінансові справи по-

ліпшуються, і він купує дім в Парижі на вулиці Фор-

тюне. Але фізичні і творчі сили його зломлені.

Шлюб із Ганською здається Бальзаку єдиним по-

186

рятунком. У вересні 1847 року він приїздить в має-

ток Ганської, у Верхівню. За ним встановили неглас-

ний нагляд поліції. Бальзак так описав Верхівню своїй

сестрі Лорі Сюрвіль: «Будинок у них справжній Лувр,

а маєток розміром, як наші департаменти. Неможли-

во уявити собі, які тут простори, яка родюча земля,

яку ніхто не удобрює, а засівають хлібом кожний рік...

І засівають тут лише стільки, скільки можна зібрати».

Цілих тридцять років Бальзак мріяв про щастя стати

маркізом Карабасом, і нарешті він став майбутнім чо-

ловіком маркізи. Бальзак відвідує Київ, Лавру, знаме-

нитий Контрактовий ярмарок85.

Свої враження про Київ він переказує в листі до се-

стри Лори Сюрвіль: «Я бачив Північний Рим, місто з

трьомастами церков, з багатствами Лаври і святої Со-

фії українських степів». Простори України, ї ї багат-

ства, контрасти ї ї суспільного життя вражають пись-

менника.

З вересня 1847 до лютого 1848 року Бальзак живе у

Верхівні і багато працює. У грудні 1847 року він напи-

сав повість «Посвячений» (другий епізод роману «Ви-

воріт сучасної історії»), це останній твір «Людської ко-

медії». Він працював також над «Дрібними буржуа»,

над «Театром, який він є» і над «Жінкою-письменни-

цею». Тут він почав писати драму «Мачуха» і «Нотат-

ки про Київ», обіцяні «Журналь де Деба». «Нотатки

про Київ» Бальзак не закінчив, так як знав, що від ха-

рактеру цих нотаток залежить його шлюб із Ганською.

Від нього чекали вираження захоплення царським са-

модержавством у Росії, він цього написати не міг.

Ганська все ще не зважується на шлюб, вона не хоче

187

втратити свої величезні маєтки в Україні, одружую-

чись з іноземцем. У січні 1848 року Бальзак виїхав до

Парижа, так і не отримавши рішучої відповіді.

Повернувшись до Парижа, Бальзак став свідком

бурхливих подій Лютневої революції 1848 року, але

ні в політичній боротьбі, ні в громадському житті ак-

тивної участі не брав. У цей час він писав для театру

драму «Мачуха», яка мала великий успіх. Загострен-

ня хвороби серця і розлад зору примушує його виїхати

в Саше. Повернувшись до Парижа, він починає клопо-

тання про дозвіл на приїзд у Росію, до якої після ре-

волюції у Франції царський уряд заборонив приїж-

джати французьким підданим. Микола І задовольнив

прохання Бальзака і дозволив йому приїхати в Росію,

наклавши на прохання резолюцію: «Так, але із суво-

рим наглядом».

У кінці вересня 1848 року Бальзак поїхав у Верхів-

ню, сподіваючись, що в українському відлюдді здо-

ров'я повернеться до нього. У Верхівні йому відве-

ли чудові кімнати. Бальзак не поспішаючи працював

над кількома творами – «Мадемуазель дю Віссар, або

Франція в часи Консульства», «Жінка-письменниця» і

«Театр, який він є». У січні 1849 року повинно було ви-

рішитись питання про обрання Бальзака у Французь-

ку академію. Було два вакантних місця, ні на одно з них

Бальзак не пройшов. Увесь 1849 рік пройшов у бороть-

бі із хворобою, він намагався писати, але не зміг, його

мучать болі в серці і напади задухи. Більше він вже ні-

чого не напише. Його фізичні і творчі сили зруйновані

надсильною працею, нескінченними турботами і хви-

люваннями.

188

Нарешті

Гансь-

ка наважується на

одруження. На по-

чатку березня 1850

року з Петербур-

ґа прийшов до-

звіл імператора на

шлюб. Весілля від-

булося 14 березня

1850 року в костьо-

лі Святої Варва-

Костьол Святої Варвари в

ри міста Бердиче-

Бердичеві, в

якому відбулося вінчання

ва. Обряд учинив

Бальзака

і Ганської.

189

Українсько-французькі

зв'язки

в особах, подіях та легендах

абат Озаровський, присланий єпископом Житомирсь-

ким. Бальзак повен веселкових надій на майбутнє.

17 березня він пише Зюльмі Карро: «Ми з вами такі

старі друзі, що ви тільки від мене повинні дізнатися

про щасливу розв'язку великої й чудової драми серця,

яка тривала шістнадцять років. Отже, три дні тому я

одружився на єдиній жінці, яку кохав, яку кохаю біль-

ше, чим колись, і буду кохать до самої смерті. Союз

цей, гадається мені, – нагорода, яка подарована мені

богом за численну мінливість моєї долі, за роки праці,

за звідані і подолані труднощі. У мене не було ні щас-

ливої юності, ні квітучої весни, зате буде саме соняч-

не літо і сама тепла осінь». Одначе його мріям не суди-

лось здійснитися.

Треба було з'їздити в Київ, щоб вписати пані де

Бальзак до паспорта чоловіка і одержати візу на виїзд

з Російської імперії. Під час цієї подорожі Бальзак ді-

став запалення очей. Він не може ні читати, ні писати.

190

Наприкінці квітня подружжя виїхало в Париж. Їх по-

дорож була жахливою. Дороги розвезло, карета зав'я-

зала у багнюці по самі двері. Майже сліпий Бальзак

хапався за серце і важко дихав. Близько місяця трива-

ла подорож хворого письменника з жінкою з Бердиче-

ва до Парижа.

З кінця червня Бальзак вже не виходив з кімнати.

Близько двох місяців боровся він зі смертю. Під час

хвороби Евеліна була вірною і мужньою доглядальни-

цею. 18 серпня 1850 року об 11-й годині почалася агонія.

Після обіду попрощатися з Бальзаком приїхав Віктор

Гюґо. Повернувшись додому, він сказав своїм друзям:

«Панове, в ці хвилини світ втрачає велику людину».

У цей же день об 11-й годині 30 хвилин Бальзак помер.

Він бажав усього: кохання, багатства, геніальності,

слави. Він досягнув усього,

чого бажав.

Ежен Жиро написав па-

стеллю портрет Бальзака

на смертнім одрі. Скульп-

тор-формувальник

Мар-

мініа зробив зліпок з руки

померлого.

Відспівування відбулося

21 серпня. Його поховали

на кладовищі Пер-Лашез.

Біля могили Віктор Гюґо

виголосив промову: «Пан де

Бальзак, – сказав він, —

Художник С.

був одним із перших поміж

Яковлєв.

великих, одним із кращих

Портрет Оноре де

Бальзака.

191

поміж обраних. Усі його твори створюють єдину кни-

гу, повну життя, яскраву, глибоку, де рухається і діє

уся наша сучасна цивілізація, яка втілена в образах,

цілком реальних, але овіяних тривогою і жахом. Тво-

ріння, яке він нам залишив, – величне і довговічне, ... ,

з вершини якого відтепер буде сяяти його слава!»

Твори Бальзака стали відомі в Україні у 30-х роках

19-го століття, багато з них перекладені на українсь-

ку мову. У Верхівні, в будинку, де жив письменник, у

1959 році створена кімната-музей. Його ім'ям названа

одна з вулиць Києва.

200-річчя від дня народження письменника від-

значено українською поштою випуском марки з пор-

третом Оноре де Бальзака, факсиміле його підпису та

зображенням костьолу Святої Варвари в місті Берди-

чеві, а також конверта «Перший день» із портретами

Оноре де Бальзака та Евеліни Ганської.

192

КАРЛ БРЮЛЛОВ

(1799 – 1852)

російський живописець

Моє життя можна порівняти

зі свічкою, яку палили з обох кін-

ців, а посередині тримали розпе-

ченими щипцями.

Карл Брюллов

Видатний

російський

живописець

французько-

го походження Карл Пав-

лович Брюллов увійшов в

історію України як людина,

яка брала діяльну участь у

визволенні з кріпацької не-

волі Тараса Григоровича

Шевченка, майбутнього ве-

ликого поета і художника,

пророка української нації.

Карл

Брюллов

народив-

ся

в

Петербурзі

23

груд-

ня

1799

року

в

родині

ака-

деміка

орнаментальної

ску льптури Павла Івановича Брюлло. Предками ро-

сійських Брюлло були французи. Прадід Карла Ґеорґ

Брюлло приїхав в Росію у 1733 році.

193

Семеро дітей Павла Івановича мали гарні художні

здібності, двоє з них – Олександр86 і Карл – стали ви-

датними художниками.

194

Карл з дитинства захоплювався малюванням і деся-

тирічним хлопчиком був зарахований до Петербурзь-

кої академії художеств, де він вчився дванадцять ро-

ків. Завдяки природженій обдарованості і батьківським

урокам він відразу став одним із кращих учнів Ака-

демії. Разом із ним навчався його старший брат Олек-

сандр.

У 1821 році Карл Брюлло успішно закінчив Акаде-

мію з Великою золотою медаллю, роком раніше акаде-

мію закінчив брат Олександр, який став архітектором.

На успіхи братів Брюлло звернуло увагу Товари-

ство заохочення художників. Воно домоглося дозво-

лу імператора послати братів своїми пенсіонерами за

кордон для удосконалювання майстерності. У зв'язку

з подорожжю за кордон за імператорським велінням

до їх прізвища була додана літера «в», і в історію ми-

стецтва вони увійшли як Карл і Олександр Брюллови.

У 1822 році брати виїхали в Італію. У музеях Італії

Карл вивчав живопис доби Відродження та сучасних

йому майстрів. Він був підкорений творчостю Рафае-

ля (1483-1520) і протягом чотирьох років працював над

копією його фрески «Афінська школа» (1509-1511) в

папському палаці у Ватикані, зберігши усі фарби ори-

гіналу і розгадавши те, що знищив час.

Перебуваючи в Італії, Карл створив велику кіль-

кість картин, серед яких «Італійський ранок» (1824)

та «Італійський полудень» (1827), а також безліч пор-

третних робіт.

У 1827 році на одному урочистому прийомі він по-

знайомився з графинею Юлією Павлівною Самой-

ловою, яка стала для нього художнім ідеалом, най-

ближчим другом і єдиною любов'ю. Її образ він втілив

у численних портретах («Вершниця», «Портрет Ю.П.

Самойлової з Амацілією Пачіні» та інші).

Оглядаючи руїни античних міст Помпеї87 і Геркула-

нума88, художник був вражений побаченим і вирішив

зобразити на полотні зруйнування цих міст і трагічну

загибель людей внаслідок виверження вулкана Везу-

вія89 у серпні 79 року нової ери. Три роки (1827-1830) він

збирав матеріали для намалювання картини. В основу

композиції він поклав спогади римського письменни-

ка і державного діяча Плінія Молодшого (61-114). Ге-

роями картини стали ті, хто в хвилину смерті думав

про інших. В одній із груп художник намалював Плінія

Молодшого, рятуючого свою матір. Картина «Останній

день Помпеї» (1830-1833) стала символом загибелі ан-

тичного світу і вершиною творчості Брюллова.

Виставки картини в Римі, Мілані, Парижі (золо-

та медаль 1834 року) і Петербурзі стали подіями в об-

разотворчому мистецтві 19-го століття. Глядачі були

зачаровані і вражені величчю задуму і виконання. Це

була не картина, а ціла епопея.

У 1835 році художник подорожує по Греції і Іоніч-

ним островам, відвідує Туреччину. Свої враження про

подорож він передав у багатьох роботах («Руїни храму

Зевса в Олімпії», «Роздол Дельфійський» та інші). Во-

сени 1835 року за суворим розпорядженням імператора

Миколи І Брюллов змушений був повернутися в Росію,

де у 1836 році став професором Петербурзької акаде-

мії художеств.

У часи праці в Академії (1836-1849) основним у

творчості Брюллова став портрет. Він створює цілу га-

196

лерею своїх сучасників (біля восьмидесяти), серед них

портрети Н. Кукольника90, І. Крилова91, В. Жуковсько-

го92, П. Віардо93, О.К. Толстого94, О. Брюллова, М. Гого-

ля95. У портретних роботах художник відобразив усю

складність людської вдачі, спромігся створити непо-

вторні індивідуальні образи.

Брюллов був товариською людиною, любив весе-

лу компанію, у нього були численні знайомства в се-

редовищі літераторів, артистів і художників. Близь-

ка дружба єднала його з О. Пушкіним, В. Жуковським,

Н. Кукольником. Але в особистому житті він був са-

мотній, сім'ї створити не зумів.

Учні Академії прагнули потрапити до класу Велико-

го Карла. Серед його учнів були українці А. Мокриць-

кий96, І. Сошенко, Т. Шевченко, Д. Безперчий та інші.

У 1836 році учень Карла Брюллова Іван Сошенко по-

знайомився в Літньому саду Петербурґа з кріпосним

юнаком Тарасом Шевченком, відданим поміщиком в

науку до живописця Василя Ширяєва97. Шевченко ве-

чорами змальовував у саду мармурові статуї. Сошенко

познайомив Тараса з українським письменником Євге-

ном Гребінкою98, а Гребінка – з К. Брюлловим, В. Гри-

горовичем99, В. Жуковським, О. Венеціановим100, М. Ві-

єльгорським101. Ці видатні діячі культури брали діяльну

участь у викупі талановитого юнака з кріпацтва. Для

цього у 1838 році було розіграно в лотерею портрет Ва-

силя Жуковського, що спеціально написав Карл Брюл-

лов, і за виручені 2500 карбованців викуплено Шевчен-

ка у поміщика. Того ж року Шевченка було прийнято

до Петербурзької академії художеств, де він став лю-

бим учнем Брюллова (закінчив у 1844 році). Якийсь час

197

Шевченко проживав на квартирі свого учителя, кори-

стувався його бібліотекою, писав вірші, читав класич-

ну літературу, вивчав мови. Чудовий вихователь пока-

зував Тарасу в Ермітажі твори видатних художників,

розповідав про їхнє життя і творчість, про достоїнства

їхніх картин. Брюллов поважав Шевченка за ясний ро-

зум, надзвичайну скромність і любов до мистецтва. Він

передрікав йому велике майбутнє і не помилився. Жи-

вопис і поезія стали для Шевченка долею, а сам він —

геніальним національним поетом.

У 1847 році тяжка хвороба, застуда, ревматизм і хво-

ре серце на сім місяців прикувала художника до ліж-

ка. У 1848 році він малює свій «Автопортрет». Брюллов

намалював себе напівлежачим із відкинутою головою.

Бліде худе обличчя несе відбиток хвороби. Таким він

залишив свій образ нащадкам.

У 1849 році здоров'я художника погіршилося, і він за

порадою лікарів назавжди від'їздить із Росії. Лікуван-

ня на острові Мадейрі не принесло полегшення, і з 1950

року він живе в Італії, продовжуючи працювати в галу-

зі портретного і пейзажного живопису. Задоволення від

праці художник вже не отримував. Останні роботи —

«Летючий час» і «Всеруйнуючий час» – трагічні за за-

думом: час швидкоплинний, влада його всесильна.

Згадуючи своє життя, він відчував гірке розчару-

вання і жалкував за невтіленими задумами.

23 червня 1852 року Брюллов помер у Марчано по-

близу Риму, похований на кладовищі Монте Тестач-

чо в Римі.

Брюллов був членом багатьох академій і почесним

членом-кореспондентом Паризької академії мистецтв.

198

ВІКТОР ГЮҐО

(1802 – 1885)

французький письменник, громадський діяч

Поет – це цілий світ, вміщений в

одній людині.

Віктор Гюґо

Гюґо був одним із тих незвичайних

людей, які завжди прагнуть до сво-

боди, як до джерела всякого добра.

Ален

Творчість

французько-

го письменника і громадсь-

кого діяча Віктора Гюґо

надзвичайно

різноманітна.

Він був великим поетом,

прозаїком,

драматургом,

літературним

критиком,

пристрасним

публіцистом.

Протягом

усього

жит-

тя зберігав вірність гумані-

стичним і демократичним

ідеалам, був активним гро-

мадським

діячем.

Своїм

словом виступав на захист

поневолених

народів

ін-

ших країн, підтримував їх

боротьбу

за

соціальне

і

на-

ціональне визволення. Він проголосив: «Жодна нація

не має права накладати руку на іншу націю!... Жоден

народ не має права володіти іншим народом, так само

199

як жодна людина не має права володіти іншою люди-

ною!» – і його почали називати «совістю народів».

Поневоленій російським царизмом Україні Гюґо

присвятив поему «Мазепа» (збірка «Орієнталії», 1829).

У ній він з любов'ю створив романтичний образ геть-

мана Мазепи102, постать якого уособлює одвічне праг-

нення українського народу до волі і незалежності. По-

ему проілюстрував чудовими малюнками друг Гюґо

художник Луї Буланже.

Твори Гюґо стали відомі в Україні у 30-40-х роках

19-го століття. Його поезії українською мовою перекла-

дали Леся Українка, Іван Франко, Максим Рильський,

Микола Бажан, Микола Терещенко, Євген Дроб'яз-

ко та інші. Неодноразово в українських перекладах

з'являлися романи Гюґо «Собор Паризької богомате-

рі», «Дев'яносто третій рік», «Знедолені», «Трудівни-

ки моря» та інші. Іван Франко присвятив Гюґо працю

«Соті роковини народження В.Гюґо», в якій писав про

вплив творчості великого француза на всесвітню лі-

тературу, про його гуманізм і демократизм, боротьбу

проти соціального гноблення і політичної тиранії.

Віктор Марі Гюґо народився 26 лютого 1802 року в

Безансоні в родині офіцера наполеонівської армії Ле-

опольда Сіґісбера Гюґо, який згодом став генералом

і графом, і Софі Требюше. Дитячі роки майбутньо-

го письменника проминули в Парижі, Неаполі і Ма-

дриді, де служив батько. У 1814 році сім'я розпала-

ся і Віктора та його братів Абеля й Ежена виховувала

мати. Після закінчення у 1818 році пансіону Декотта

і Кордьє (Париж) він і Ежен два роки були студента-

ми юридичного факультету Паризького університету,

200

але лекції не відвідували і не склали жодного екзаме-

ну. Мати не хотіла, щоб сини були юристами, а мріяла

про те, що Віктор і Ежен стануть великими письмен-

никами.

У Віктора Гюґо рано пробудився поетичний талант,

писати вірші він почав ще підлітком. У кінці 1819 року

він з Абелем починає видавати журнал «Літературний

консерватор». Молодий поет дотримувався роялістсь-

ких поглядів у політиці і канонів класицизму в літера-

турі. 1822 року з'явилася його перша поетична збірка

«Оди й різні вірші», а перший роман «Ган Ісландець»

вийшов у лютому 1823 року.

У 1824 році Гюґо стає прибічником романтизму.

У передмові до драми «Кромвель» (1827) він сформу-

лював основні принципи естетики та поетики фран-

цузького романтизму. Молоді французькі письменни-

ки-романтики Ш. Сент-Бев, А. де Віньї, А. де Мюссе,

Ж. де Нерваль, Е. Дешан та інші визнають його своїм

керівником і ведуть нещадну боротьбу з класициз-

мом, який вже відійшов у минуле.

У 1829 році вийшла збірка «Орієнталії» – перша

романтична збірка поезій Гюґо, яка створила йому ре-

путацію великого поета.

Наприкінці 20-х років Гюґо пише драми «Маріон

Делорм» (1829) і «Ернані» (1830). Драма «Ернані» за-

вдала удару як літературним, так і політичним кон-

серваторам, і перед Липневою революцією 1830 року,

за висловом А.Моруа, «роялісти й ліберали, романти-

ки й класики зчепилися в театрі, перш ніж битися на

барикадах». В основі наступних драматичних творів

«Король бавиться» (1832), «Марія Тюдор» (1833), «Рюї

201

Блаз» (1838), як і в попередніх, лежить конфлікт про-

столюдинів, представників третього стану, з феодаль-

ною аристократією та монархією.

Одним з найвищих досягнень французького істо-

ричного роману доби романтизму є роман «Собор Па-

ризької богоматері» (1831), в якому яскраво проявив-

ся блискучий талант Гюґо. Роман спрямований проти

феодального деспотизму і духовної тиранії католиць-

кої церкви.

Спад революційного піднесення у Франції в кінці

30-х – на початку 40-х років був причиною осла-

блення революційного настрою Гюґо. Він стає графом,

пером, академіком. Після падіння монархії і пере-

моги революції 1848 року Гюґо палко захищає респу-

бліку. Його обирають депутатом спершу Установ-

чих, а потім Законодавчих зборів. 2 грудня 1851 року

Луї Бонапарт здійснив державний переворот. Як де-

путат Законодавчих зборів, Гюґо до останньої мож-

ливості боровся проти встановлення в країні дикта-

тури. Після того, як Луї Бонапарт проголосив себе

імператором Наполеоном ІІІ, Гюґо залишив Фран-

цію. В еміграції він продовжував боротьбу з ненавис-

ним диктатором та встановленим ним режимом. 19

років, прожитих у вигнанні, – найбільш плідний пе-

ріод творчості Гюґо. У 1852 році він написав памфлет

«Наполеон Малий» і «Історію одного злочину» —

викривальну хроніку перебігу подій під час держав-

ного перевороту 1851 року. У 1853 році виходить збір-

ка «Кари», яку вважають вершиною політичної пое-

зії Гюґо. У цей період він написав романи «Знедолені»

(1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, що смієть-

202

ся» (1869), які хвилюють своїм щирим гуманізмом, ви-

соким пафосом і гнівним осудженням соціального зла.

6 вересня 1870 року, після падіння Другої імперії,

Гюґо повернувся до Парижа. У цей час тривала фран-

ко-прусська війна 1870-1871 років. Восени 1870 року

німецькі війська окупували райони Східної і Північно-

Східної Франції, стиснули кільце облоги навколо Пари-

жа. 18 березня 1871 року повсталий народ проголосив

Паризьку Комуну. Гюґо не приймав методів боротьби

Комуни, осуджував революційний терор. Після розгро-

му Комуни він виступив проти терору буржуазії.

Останній роман «Дев'яносто третій рік» Гюґо на-

писав у 1874 році. У романі він розкрив основний су-

спільно-історичний зміст Великої французької рево-

люції 1789-1794 років. Найзначніший твір останнього

періоду творчості Гюґо – тритомна збірка «Легенда

віків», перший том якої вийшов ще в період вигнан-

ня (1859), а другий і третій – після Паризької Кому-

ни (1877, 1883).

Сюжет «Легенди віків» – історія людства з міфіч-

них часів, а герой – Людина в її становленні і русі шля-

хом прогресу. У передмові до першого тому Гюґо пи-

сав, що «Легенда віків» виникла з мотиву «накреслити

шлях людства в певній циклічній епопеї, зобразити

його послідовно й одночасно в усіх планах – історич-

ному, легендарному, філософському, релігійному, які

зливаються в одному грандіозному русі до світла і... ві-

добразити, неначе у світосяйному й похмурому дзерка-

лі, цю величну фігуру – єдину й багатолику, похмуру й

сяючу, фатальну й священну – Людину». Матеріалом

для «Легенди віків» були міфологія й історія, легенди,

203

балади, епічні поеми середньовіччя й хроніки, а також

реальні події життя. Гюґо глибоко вірив у суспільний

прогрес і неминучість кращого майбутнього людства.

У 1881 році він написав заповіт, до якого 1883 року

дописав: «Залишаю п'ятдесят тисяч франків бідним.

Хочу, щоб мене відвезли на кладовище у катафал-

ку для бідняків. Відмовляюся від погребальної служ-

би будь-яких церков. Прошу всі душі помолитися за

мене. Вірю в Бога. Віктор Гюґо».

Він вірив, що всемогутня сила створила світ, збері-

гає його і судить нас. Вірив, що душа переживає тіло і

що ми несемо відповідальність за свої вчинки.

Помер Віктор Гюґо 22 травня 1885 року від запален-

ня легень. Французька громадськість сприйняла його

смерть як національну трагедію. Уряд прийняв рішен-

ня поховати Гюґо в Пантеоні103. У ніч на 31 травня па-

рижани прощалися з письменником. 200 тисяч ша-

нувальників Гюґо пройшли перед катафалком, який

стояв під Тріумфальною аркою на майдані Зірки (нині

майдан Шарля де Ґолля). Вдень 1 червня близько двох

мільйонів чоловік вишикувалося вздовж останнього

шляху руху катафалку з майдану Зірки до Пантеону.

204

МАРКО ВОВЧОК

(1833 – 1907)

українська письменниця

205

Що подумали б про нас

нащадки,

якби ми нічого не оставили їм.

Дені Дідро

Класик української лі-

тератури, відома російська

письменниця, автор фран-

цузьких оповідань і казок,

перекладачка творів Жуля

Верна і багатьох інших

французьких

письменни-

ків Марія Олександрівна

Вілінська (псевдонім

Мар-

ко Вовчок) народилася 22

грудня 1833 року в селі

Єкатерининське

Орловсь-

кої губернії.

Її батько Олександр Оле-

ксійович Вілінський був ар-

мійським офіцером українсько-польського походження.

Мати Парасковія Петрівна походила з російського дво-

рянського роду Данилових і доводилася двоюрідною се-

строю Варварі Дмитрівні Писарєвій, матері Дмитра Іва-

новича Писарєва, видатного російського публіциста,

літературного критика і революційного демократа.

206

Батько знав багато українських пісень, мати добре

грала на фортепіано. Батьки вільно володіли фран-

цузькою мовою. Народна пісня і французька мова були

супутниками Марії з дитинства.

Навесні 1840 року батько вийшов у відставку і вліт-

ку того ж року помер. У 1845-1846 роках Марія пере-

бувала на вихованні в приватному пансіоні в Харкові і

виявила там блискучі здібності до вивчення мов. Піс-

ля пансіону вона жила у своєї тітки Катерини Петрів-

ни Мордовіної в місті Орлі.

В Орлі був гурток молодих інтелігентів, які обгово-

рювали становище кріпосного селянства, дискутува-

ли на суспільні і літературні теми, декламували вір-

ші, співали пісні. Серед них був український етнограф,

фольклорист і громадський діяч Опанас Васильович

Маркович104, якого за участь у Кирило-Мефодіївсь-

кому товаристві105 у червні 1847 року вислали на три

роки до Орла. Знайомство з цими людьми і насампе-

ред з Марковичем визначило життєві інтереси Марії.

Маркович розповідав їй про Тараса Шевченка, з яким

був у дружніх стосунках і знав багато його творів на

пам'ять. Під впливом Марковича Марія зацікавилася

українською мовою і українським фольклором, акту-

альними питаннями суспільного життя.

У січні 1851 року Марія Олександрівна одружилася з

Марковичем і виїхала з ним в Україну, яку полюбила на

все життя. В Україні вони жили в Чернігові (1851-1853),

Києві (1853-1855), Немирові (1855-1858). Марія Олек-

сандрівна разом з чоловіком збирала народну творчість,

вивчала побут селян, спостерігала їхнє підневільне ста-

новище, слухала розповіді про знущання поміщиків,

207

бачила народне горе, зрозуміла думи і прагнення тру-

дового народу, вивчила багато українських пісень.

1853 року у Марковичів народився син Богдан (р. с. 1915),

майбутній математик, революціонер, журналіст, пе-

дагог. Хрещеною матір'ю Богдана була княжна Вар-

вара Миколаївна Рєпніна, друг і шанувальниця та-

ланту Т.Г. Шевченка. Від неї Марія Олександрівна

багато дізналася про улюбленого поета.

Влітку 1856 року в Немирові вона почала писати

свої «Народні оповідання», які наприкінці 1857 року

видав у Петербурзі П.О. Куліш. В оповіданнях молода

письменниця розповіла чудовою українською мовою

про страждання і надії народу України на звільнення

від кріпацтва. Про «Народні оповідання» Марка Вовч-

ка Куліш писав: «Здавалось, після Шевченка нічого

208

____________________________________________ Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

було вимагати більше від

малоросійської мови, та

п. Марко Вовчок розсипав

у своїх оповіданнях такі

багатства рідного слова,

що, я впевнений, сам Шев-

ченко буде здивований».

Тарас Шевченко про-

читав «Народні оповідан-

ня» в Нижньому Новго-

роді, повертаючись після

десятилітньої

солдатчи-

ни до Петербурґа. У сво-

єму щоденнику («Жур-

налі») він 18 лютого 1858

Тарас Григорович

року (за старим стилем)

Шевченко

(1814-1861).

209

записав: «Какое возвышенно прекрасное создание эта

женщина... Необходимо будет ей написать письмо и