Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 29 страниц)

те, що він об'єднав розрізнені елементи фантастики і

сатири, героїки та інтимності у синтез, який перетво-

рив однотемну поезію в багатотемний, як саме життя,

твір. Відтворюючи «дух нового часу», він у своїх творах

об'єднував суб'єктивне та інтимне з об'єктивною дійс-

ністю. Спадкоємцем творчості Аполлінера став фран-

цузький поет Поль Елюар220, вплив його мистецьких

теорій позначився на окремих представниках укра-

їнського футуризму і на поезії французького Руху

Опору в часи Другої світової війни 1939-1945 років.

Предки Аполлінера були польськими й італійськи-

ми дворянами. Батько його матері польський шлях-

тич Михайло Костровицький, одружений з італійкою

Джульєттою Флоріані, брав участь у Польському по-

встанні 1863-1864 років проти національного гноблен-

ня російського царизму. Після придушення повстання

він, щоб уникнути заслання до Сибіру, утік з родово-

го маєтку Оряни під Новогрудком (нині Білорусь) на

батьківщину дружини в Італію, де й оселився з нею

та малолітньою дочкою Анжелікою у Римі. У Ватика-

ні дід Аполлінера дістав посаду почесного камергера

плаща й шпаги й увійшов до кола знатного італійсько-

го дворянства. Його дочка Анжеліка, закінчивши один

з кращих монастирських пансіонів Рима, закохалася

381

в офіцера Франческо Флуджі д'Аспермона із знатно-

го італійського роду. Кохання закінчилося світським

скандалом. Анжеліка вела з Франческо спільне жит-

тя, так і не скріпивши з ним офіційно шлюбу.

26 серпня 1880 року в Римі у них народився син,

який при хрещенні був записаний у церковній книзі як

Вільгельм Альбер Влодзимеж Олександр Аполлінарій

Костровицький без назви імені батька. Через два роки

народився ще один син, Альбер. Після тривалого спіль-

ного життя відносини між батьками були перервані.

Дитинство братів Костровицьких проходило в Іта-

лії, а потім вони виховувалися і навчалися у мона-

стирській школі і ліцеї в Монако, Каннах і Ніцці, куди

були прийняті за допомогою дядька, брата батька, ге-

нерального абата ордена бенедиктинців Ромаріо.

У 1899 році, закінчивши ліцей, Вільгельм приїхав

до Парижа, і з цього часу почалося його нове життя.

Юнака захопив вир політичного й поетичного життя

столиці Франції. Він починає писати вірші, фейлето-

ни, п'єси, відвідує бібліотеки, бідує, живе на випадко-

ві заробітки. У 1901 році як секретар графині Мільгау

подорожував по Франції і Німеччині. Нові враження,

перша любов надихнули молодого поета на написання

ліричних віршів.

Повернувшись до Парижа, він з 1902 року почав дру-

куватися під псевдонімом Ґійом Аполлінер. В одному з

кращих своїх ліричних творів цього часу «Пісні нелю-

бого» (1903), перекладеного українською мовою Мико-

лою Лукашем221, Аполлінер висловив свою вірність у

любові, порівнюючи її з лицарською вірністю вітчизні

українських козаків-запорожців:

382

Я вірний як той хміль тичині

Як пес господарям своїм

Як запорожці душі щирі

Побожні лотри й гультяї

Своїм степам і предківщині

Продовжуючи тему вірності вітчизні, поет звернув-

ся в цьому творі до легендарного листування турець-

кого султана із запорізькими козаками. Він відтворив

лист султана до запорожців у віршованій формі:

Прийміть Півмісяця ярмо

Що гордо сяє в високості

Я зодчий славних перемог

Мої завзяті запорожці

Султан і пан ваш цар і бог

Вклоніться правій нашій вірі

Так написав до них султан

Зареготали чуприндирі

І тут же в відповідь листа

Ушкварили бундючній хирі

Далі йде відповідь запорожців султанові:

Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в підлизи

Жери-но сам своє лайно

Воно нам в пельку не полізе

Крамарю грецький просмердівсь

Ти тюлькою на честь ісламу

І палями обгородивсь

383

Швидка напала твою маму

І ти в дрислинах уродивсь

Подільський кате струп'я вкрило

Тобі все тіло мов шпориш

Конячий зад свиняче рило

Побережи дурний свій гріш

На масті та святе курило

У Парижі Аполлінер став працювати редактором

бюлетеня «Супутник рантьє», заснував літературний

журнал «Фестен д'Езоп», в якому друкував свої вірші.

Тоді ж він знайомиться з молодим художником Пабло

Пікассо222. Живопис Пікассо пробудив у поета потре-

бу оновлення художніх засобів, примусив перегляну-

ти погляди на символізм, який панував у мистецтві.

У 1907 році Пікассо показав на виставці картину

«Авіньйонські дівчата», яка ознаменувала собою поча-

ток нового напрямку в живопису – кубізму. Поряд з Пі-

кассо засновниками кубістського живопису були Жорж

Брак223 і Андре Дерен. Аполлінер пише критичні стат-

ті про нове мистецтво, охоче і часто виступає публічно з

лекціями про нові поетичні форми, пише передмови до

каталогів виставок художників-кубістів і до віршів по-

етів. У журналі «Ла фаланж» веде постійний розділ лі-

тературної критики. Там він друкує свою поему в прозі

«Критика у снах» (1907), яка викликала нечуваний ін-

терес у середовищі молодих поетів літературних шкіл,

які зароджувалися, головним чином у сюрреалістів.

1908 року з'явилося розкішне видання Аполлінера

«Гниючий чаклун» з гравюрами Андре Дерена. Книга

містила в собі вірші створені на основі казок, легенд,

384

міфів і лицарських романів. У 1910 році він видає цикл

новел під назвою «Ієресиарх і К°», написаних протя-

гом минулих десяти років, і серію портретів незвичай-

них митців «Колоритні сучасники».

1911 року кубісти вперше здобули власну залу в Са-

лоні й увійшли до офіційної історії живопису, виставив-

ши картини авангарду Монмартра й Монпарнаса, які

були побудовані на принципі перевтілення світу в кубіч-

не бачення. У цей час із окремих чотиривіршів виходить

сповнена гумору збірка Аполлінера «Бестіарій» («Зві-

ринець»), в якій він описав казкових і домашніх тварин.

У серпні 1911 року із Лувра було викрадено карти-

ну Леонардо да Вінчі «Джоконда». На підставі неспра-

ведливого звинувачення Аполлінера в участі в цій

крадіжці його незаконно заарештували й ув'язнили

в тюрмі Санте, де він перебував п'ять днів. У в'язниці

поет пише цикл віршів «У в'язниці Санте», який став

однією з вершин його лірики. Вражений глибиною тра-

гізму цього циклу, Дмитро Шостакович224 поклав його

в основу своєї 14-ї симфонії.

З 1912 року Аполлінер-критик веде художню хро-

ніку в очолюваному ним журналі «Суаре де Парі».

У першому номері він друкує вірш «Міст Мірабо»,

який захопив його шанувальників почуттям глибоко-

го суму за зникаючими митями. Цей вірш багато разів

перекладався на музику, його цитували закохані, чи-

тали з естради актори, співали в паризьких шинках.

Аполлінер став одним із найпопулярніших любовних

ліриків. Завдяки критичним статтям поета публіці до-

велося визнати новий, абстрактний, живопис як ре-

альний факт у житті мистецтва. Він із захопленням

385

пише статтю про творчість українського скульптора

Олександра Архипенка.

У 1913 році вийшла збірка «Алкоголь». Ця книжка

увібрала в себе все краще зі створеного поетом за п'ят-

надцять років. Збірка починається блискучою поемою

«Зона», яка розкриває зміст назви книжки: «І життя,

наче спирт полум'яний, ти п'єш». Заголовок поеми по-

ходить від назви кільця передмість навколо Парижа.

«Зона» містить в собі всі головні періоди життя поета.

Це сповідь, яку Аполлінер підняв до рангу високої пое-

зії. Вона стала поемою покоління. Одночасно з «Алкого-

лем» вийшла у світ книжка з висловлюваннями поета

щодо живопису. Вона називається «Кубісти. Естетичні

міркування». Ім'я Аполлінера стає відомим за межами

Франції, на нього посилаються, його цитують.

Нові теорії в живопису мали великий вплив на пое-

тичні погляди Аполлінера. Він шукає в поезії аналоги

новаторським задумам живописців і створює, як писав

В.Незвал, «новий матеріалістичний поетичний реалізм».

Одним із його новаторських внесків у поезію були «ка-

ліграми». Каліграми – це дивовижні мальовані поезії,

текст яких утворює малюнок, що відповідає темі вір-

шованих рядків. Найбільш відома каліграма «Заріза-

на горлиця і водограй» (1914). Розташуванням літер не-

однакового розміру та різними напрямками рядків вона

утворює обриси голубки над струменями фонтану, що

символізує вічний плач за тими, хто загинув на війні. Об-

раз голубки Аполлінера з цієї каліграми використав його

друг Пікассо, створюючи свою славнозвісну «Голубку».

Аполлінер багато років домагався французького

громадянства і, коли почалася Перша світова війна,

386

виконав свій обов'язок перед країною, яка дала йому

притулок, добровільно вступивши до армії. Спочатку

він був артилеристом, потім воював у піхоті. На фрон-

ті Аполлінер створив свої кращі твори про війну, яка

несе жах, знищення і смерть. 17 березня 1916 року лей-

тенанта Аполлінера поблизу Беррі (Шампань) було по-

ранено в голову осколком снаряду, коли він, користую-

чися затишшям, читав доставлений польовою поштою

номер газети «Меркюр де Франс». Осколок пробив ка-

ску і поранив його біля скроні. Каска врятувала життя

поета. Цю рану отримав вже повноправний громадянин

Франції. Довгі клопоти про натуралізацію увінчалися

успіхом 9 березня 1916 року. У госпіталі він підготував

до друку «Убивство поета» і повість «Бригадир у мас-

ці», яку сам ілюстрував аквареллю. У червні Аполлі-

нера нагородили Бойовим хрестом. Він дуже пишався

цією нагородою і не розлучався з нею до кінця життя.

У 1917 році поет багато працював у журналістиці.

Одна за одною виходять його книжки: «Vitam Impenderй

Amori» з малюнками Андре Рувера, «Каліграми», «Кло-

уни Ельвіри або Примхи Беллони», нове видання Бодле-

ра, підготовлене Аполлінером із його ж передмовою.

Аполлінер був надзвичайно привабливою і велико-

душною людиною. Його вирізняла з-поміж інших ве-

лика доброзичливість і невичерпний інтерес до на-

вколишнього життя. Він зачаровував людей своєю

ерудицією і поетичною витонченістю. Аполлінер був

завзятим читачем, чудово знав сучасну літературу,

був знавцем мовних особливостей і художніх традицій

фольклору багатьох європейських країн. Новатор у

поезії й ідейний керманич нового напрямку в живопи-

387

су, він користувався величезним авторитетом у літе-

ратурних колах і серед художників-кубістів. Аполлі-

нер знав усі видатні кухні світу і мав великі кулінарні

здібності. Кращою кухнею вважав італійську, на друге

місце ставив французьку, потім – польську.

Про свою творчість Аполлінер сказав: «Ні, не потріб-

но шукати печалі в моїй творчості, а тільки саме жит-

тя, постійну, усвідомлену волю до життя, до розумін-

ня, до бачення, до знання і вираження цього знання».

2 травня 1918 року у церкві святого Фоми Аквінського

в Парижі відбулася весільна церемонія. Аполлінер узяв

шлюб із Жаклін Кольб. Свідком з боку поета був його

друг Пабло Пікассо, з боку Жаклін – Амбруаз Воллар.

Цього ж року він закінчив драму «Барви часу» і підготу-

вав лібрето опери «Казанова». Аполлінер став знамени-

тістю. Молоді поети декламували його вірші напам'ять.

Восени 1918 року у Франції, як і по всій Західній

Європі, лютувала епідемія грипу. Тисячі людей ста-

ли жертвами цієї хвороби. Серед них був і Аполлінер.

Організм поета був ослаблений війною, тяжким пора-

ненням, запаленням легень, яким він хворів узимку, та

виснажливою працею. 9 листопада 1918 року о 5-й го-

дині пополудні Аполлінера не стало.

11 листопада 1918 року Німеччина капітулювала і

підписала Комп'єнське перемир'я. Перша світова війна

закінчилася. 13 листопада, коли на паризьких вулицях

народ святкував закінчення війни, з церкви Фоми Ак-

вінського виносили труну з тілом Аполлінера. За тру-

ною йшли його друзі-художники, журналісти, товари-

ші по зброї, молоді поети. Поховали поета на кладовищі

Пер-Лашез225 під звуки залпів військового ескорту.

388

СЕРГІЙ ВИНОГРАДСЬКИЙ

(1856 – 1953)

український мікробіолог

Немає нічого ціннішого,

як розум і наука.

Володимир

Кубійович

Славетний вчений Сер-

гій Миколайович Вино-

градський народився

13

вересня 1856 року в місті

Києві в родині українсь-

кого банкіра й підприєм-

ця, віхідця з Бессарабії.

Мати була з гетьмансь-

кого роду Скоропадських.

Родина мала великі при-

бутки від земельної влас-

ності і цукроварень.

Закінчивши

з

відзна-

кою

2-у

київську

гімназію,

Сергій

у

1873

році

вступив

на юридичний факультет Київського університету.

У пошуках свого покликання перейшов на природниче

відділення фізико-математичного факультету, а зго-

дом залишив університет і вступив до Петербурзької

консерваторії, в якій вчився його старший брат Олек-

сандр. Але й навчання в консерваторії не принесло за-

389

доволення, і він у 1877 році стає студентом природ-

ничого факультету Петербурзького університету. На

390

третьому курсі став працювати в лабораторії відомого

ботаніка Фамінцина, вивчав фізіологію рослин.

У 1881 році Виноградський успішно закінчив уні-

верситет і йому запропонували готуватися до профе-

сорської посади. Успіхи в дослідженні фізіології рос-

лин принесли йому диплом магістра наук (1884). Кінець

19-го століття був багатим на відкриття в галузі мікро-

біології, які пов'язані з іменами вчених Європи. І Вино-

градський вирішує попрацювати в європейських ла-

бораторіях. Він їде до Страсбурзького університету і

веде там у 1885-1888 роках досліди під керівництвом

славнозвісного професора Барі.

У 1889 році Виноградський розпочинає у Цюріхсько-

му університеті серію дослідів і розв'язує одну з най-

важливіших проблем мікробіології і природничих наук

взагалі. У своїх дослідженнях (1889-1890) він довів, що

існують особливі мікроорганізми (аноргоксиданти), які

в процесі своєї життєдіяльності утворюють органічні

речовини із неорганічних за рахунок енергії, яка здо-

бувається при окисленні неорганічних речовин. Від-

критий Виноградським процес має важливе значення

в обґрунтуванні вчення про єдність та зв'язки живої та

неживої матерії у коловороті речовин та енергії в при-

роді. Цей процес набув назву хемосинтезу, а його від-

криття принесло вченому світову славу. Виноградсь-

кого запрошують до престижних наукових закладів

Європи. Але він у 1891 році їде до Петербурґа.

Працюючи у 1891-1905 роках в Інституті експери-

ментальної медицини, Виноградський вперше (1894)

виділив із ґрунту і описав анаеробну азотфіксуючу

бактерію, яка засвоює молекулярний азот. Він одержав

391

багато нових відомостей, що стосуються нітрифікації

та бактерійного розкладання целюлози, яка становить

одну із складників рослинної тканини. У 1902-1905 ро-

ках вчений очолював Інститут експериментальної ме-

дицини. 1903 року він заснував Російське мікробіоло-

гічне товариство і до 1905 року був його головою.

У 1905 році Виноградський вийшов у відставку, за-

лишив Петербурґ і переїхав з дружиною в Україну, за

якою тужив всі роки. Спокійне життя на рідній землі

в колі рідних і близьких йому людей тривало до 1912

року. У 1912 році помер його улюблений старший брат

Олександр

(1855-1912) —

відомий український му-

зичний діяч, диригент і композитор, знаний на сце-

нах Парижа, Берліна та Відня, один із реорганізаторів

Київського музичного училища в консерваторію (від-

крита у 1913 році). Невдовзі почалася Перша світова

війна, яка розпорошила родину Виноградських по всіх

усюдах. Сам вчений був в ті часи в Швейцарії, його

дружина – в Києві, чотири доньки працювали медсе-

страми в різних шпиталях.

Перша світова війна перейшла в Лютневу рево-

люцію і більшовицький переворот 1917 року, а потім

у Громадянську війну в Росії та Україні (1918-1920).

Майно Виноградського було націоналізовано і йому

знову довелося зайнятися наукою.

У 1922 році Виноградський отримав запрошення від

Еміля Ру, директора Пастерівського інституту в Парижі,

з пропозицією організувати відділення сільськогоспо-

дарської бактеріології. У своєму листі Ру писав: «Мої ко-

леги і я сам були б Вам дуже вдячні, коли б Ви влаштува-

лися в Інституті Пастера. До нього Ви додасте свою славу

392

як науковця та зможете тут продовжити свої незвичайні

досліди без жодних клопотів, пов'язаних із обов'язками

викладача. Після Мечникова ми будемо гордитися, зара-

хувавши Вас до своїх. Ви станете нашим провідним спів-

робітником у ділянці мікробіології ґрунту».

Виноградський прийняв запрошення і, оселившись

у Брі-Конт-Робер під Парижем, понад тридцять років

працював в Інституті Пастера. Тут він займався до-

слідженням ґрунту, розробив метод прямого лічення

мікроорганізмів у ґрунті, розвинув сучасне уявлення

про роль мікроорганізмів у коловороті речовин у при-

роді, створив екологічний напрямок у мікробіології.

Він став одним з основоположників сучасної загальної

та ґрунтової мікробіології.

У 1939 році після тяжкої хвороби померла дружина

і щирий друг Виноградського, киянка Зінаїда Тихоць-

ка, з якою він одружився у 1879 році будучи ще сту-

дентом, а Друга світова війна порвала його зв'язки з

рідними і вчений залишився самотнім.

Свою багаторічну працю в галузі мікробіології вче-

ний підсумував у книзі «Мікробіологія ґрунту. Півсто-

ліття мікробіологічних дослідів», яка була опублікова-

на у Франції 1949 року.

Заслуги Виноградського перед наукою були від-

значені обранням його членом-кореспондентом Пе-

тербурзької Академії наук

(1894),

почесним

чле-

ном Академії наук Радянського Союзу (1923), членом

Французької Академії наук

(1924) та членом Лон-

донського Королівського товариства.

Великий син України, вчений світової слави, помер 24

лютого 1953 року у гостинній для нього Франції, в Парижі.

393

МИКОЛА ГАМАЛІЯ

(1859 – 1949)

український мікробіолог, епідеміолог

Учень видатного фран-

цузького вченого, осново-

положника сучасної мікро-

біології та імунології Луї

Пастера226, Микола Федо-

рович Гамалія народився

17 лютого 1859 року в місті

Одесі. Він походив із стар-

шинсько-козацького

роду

Гамалій227. Його предки у

17-18

століттях

творили

історію України, були сот-

никами, полковниками, ге-

неральними

осавулами,

один з них був наказним

гетьманом,

їх

діяльність

згадується

в

«Історії

русів»228.

У 19-20 століттях представники цього роду внесли

значний вклад у розвиток науки.

Дитинство і більша частина життя Миколи Гамалії

пройшли в Одесі. У молодших класах гімназії він за-

хоплювався літературою, добре знав творчість Т.Шев-

ченка, О.Пушкіна, М.Лермонтова, читав твори Валь-

тера Скотта, Жуля Верна. Пізніше почав писати вірші.

Велике враження на хлопця справили книги Фарадея

«Історія свічки» і Дарвіна «Походження людини і ста-

тевий добір». У старших класах гімназії читав книги

394

Ламарка, Ліннея, Геккеля, Жана Жака Руссо. При за-

кінченні гімназії вчителі вважали, що майбутнє юнака

в літературі і радили йому вступати на філологічний

факультет університету. Але юнака цікавила біологія,

і 1875 року він вступив на природничий відділ Новоро-

сійського (нині Одеського) університету.

В університеті читали лекції відомі вчені, серед яких

був один із основоположників еволюційної ембріології

І.І. Мечников229, який завідував кафедрою зоології та

порівняльної анатомії і читав лекції на старших курсах.

Із перших днів навчання в університеті Гамалія відві-

дував його лекції і згодом став постійним помічником

вченого, допомагаючи йому робити досліди в лабора-

торії. Між вченим і студентом зав'язалася дружба. Під

впливом Мечникова Гамалія почав серйозно вивчати

еволюційну теорію, читав твори Дарвіна, Неґелі, Фріца

Міллера, Геккеля. В університеті він дотримувався по-

слідовності в навчанні, ніколи не поділяв предметів на

важливі і другорядні. Все, що належало вивчати, для

нього було важливим, і все він вивчав досконало.

Вивчаючи розвиток органічного життя, Гамалія при-

йшов до висновку, що необхідно оволодіти біохімією.

За порадою друга сім'ї лікаря Йосипа Мочутковсько-

го він поїхав до Страсбурґа230, де був один з кращих єв-

ропейських університетів. До Страсбурґа Гамалія їздив

на літні канікули впродовж трьох років і щоразу запи-

сувався студентом. Першого літа слухав лекції відомого

біохіміка Гоппе-Зейлера, а два наступних – лекції ме-

диків Кусмауля, Реклінгаузена і Жолі. У вільні від на-

вчання дні їздив по Німеччині і знайомився з пам'ятка-

ми культури, історичними місцями, музеями.

395

У 1880 році Гамалія закінчив Новоросійський уні-

верситет і став кандидатом природничих наук. Але

йому хотілося стати лікарем, і у 1881 році він вступив

на третій курс Петербурзької військово-медичної ака-

демії, де слухав лекції видатних вчених – Боткіна, Ма-

насеїна, Полотебнова, Павлова, Тарновського. Закін-

чивши у 1883 році академію, Гамалія присвятив життя

пошукам засобів лікування інфекційних хвороб.

У рідній Одесі він почав працювати лікарем-інфек-

ціоністом у клініці професора Й.Мочутковського. Ла-

бораторії в клініці не було, грошей на її організацію

міська управа не мала, і молодий вчений створив її у

своєму будинку, де й працював з майбутньою дружи-

ною Надією Михайлівною Гект.

Досліджуючи кров хворих, Гамалія шукав збудни-

ків хвороб. На його досліди звернув увагу Мечников,

396

Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

і вони часто годинами пра-

цювали разом.

У 80-х роках 19-го сто-

ліття французький вчений

Луї Пастер розробив ме-

тоди запобіжних щеплень

проти деяких інфекційних

хвороб: сибірської вираз-

ки (1881), краснухи свиней

(1882), сказу (1885). Здійс-

нивши тисячі дослідів на

тваринах, Пастер прийшов

до висновку, що коли в їх

організм увести ослабле-

Луї Пастер (1822-

ні мікроби збудників цих

1895).

397

хвороб, то тварини стають несприйнятливими до них.

Свій метод лікування Пастер назвав вакцинацією від

латинського слова vaccina – коров'яча (vacca – коро-

ва), оскільки основною твариною, над якою він здійс-

нював експерименти була корова. За допомогою вак-

цинації можна було запобігати захворюванню сказом,

від якого на той час порятунку не було.

1885 року Пастер за допомогою вакцинації вряту-

вав життя двох хлопчиків. Відтоді його праця здобула

всесвітнє визнання. Це була велика перемога людсько-

го генія в ім'я збереження життя людини. Пастер ра-

зом зі своїми помічниками Вульпіаном і Гранше орга-

нізував у Парижі станцію, яка повинна була займатися

щепленням проти сказу.

У березні 1886 року в місті Білому на Смоленщині

сталася подія, про яку заговорила вся Росія. Скажений

вовк покусав дев'ятнадцять мешканців. Доля смолен-

ців хвилювала всіх. Бессарабський поміщик Строєско

запропонував Одеському товариству лікарів тисячу

карбованців для поїздки одного з лікарів до Пастера,

щоб він, повернувшись на батьківщину, міг передати

набутий досвід вакцинації земським лікарям. На засі-

данні товариства вирішили послати в клініку Пасте-

ра Миколу Федоровича Гамалію. Через кілька днів він

був уже в Парижі.

Смоленці прибули до Парижа на тринадцятий день

після того, як їх покусав вовк. Цього часу було досить,

щоб отрута сказу змогла проникнути у центральну не-

рвову систему. На метод Пастера чекали нові випро-

бування. Смоленцям почали впорскувати вакцину.

Минуло кілька днів і троє хворих померли. Гамалія по-

398

радив Пастеру здійснювати лікування більш інтенсив-

но, тобто збільшити кількість впорскувань сильнішою

вакциною. Пастер погодився і попросив Гамалію керу-

вати цією роботою. Смертність вражених припинила-

ся. Про цю перемогу Пастер доповів в Академії наук.

Турботи про долю смоленців зблизили вчених. Га-

малія подружився з Пастером, бував у нього вдома,

вони разом відпочивали, радилися. У Пастера Гама-

лія мав можливість не тільки вивчати техніку виготов-

лення вакцини, а й досліджувати її дію. Він вів спосте-

реження над хворими, всебічно аналізував причини

невдач і зробив висновок, що вірус сказу треба знищу-

вати до того, як він потрапить до центральної нерво-

вої системи. При зараженні центральної нервової си-

стеми вірусом сказу вакцина втрачала свою дію. Тому

щеплення потрібно робити одразу після укусу, а для

цього необхідним було створення в кожній країні і на-

віть у кожному великому місті пастерівського пункту,

де б вироблялася вакцина і робилися щеплення.

У поширенні свого методу Пастер покладав великі

надії на Гамалію. У листі до Одеського товариства лі-

карів він у 1886 році писав: «З 22 лютого і по сьогод-

ні, тобто вже три місяці, доктор Гамалія не припиняв

брати участь у наших працях. І мені приємно вислови-

ти йому подяку за його допомогу нам... Якщо Російсь-

кий уряд і місто Одеса побажають влаштувати у себе

щеплення проти сказу, то для цього ніхто нині не може

бути кращим, як доктор Гамалія. Разом з цим я гото-

вий постачати його матеріалом, необхідним для уник-

нення труднощів попередніх дослідів і для початку за-

стосування методу до тварин і людей». Отже, Пастер

399

не тільки давав згоду на відкриття лабораторії в Одесі,

а сам цьому всіляко сприяв.

Микола Федорович повернувся до Одеси у черв-

ні 1886 року і почав робити щеплення проти сказу.

З цього часу в Одесі почала діяти друга в світі бактеріо-

логічна станція. Першим її директором став Ілля Ілліч

Мечников. Його заступниками були Микола Федоро-

вич Гамалія і Яків Юлійович Бардах231. Дякуючи са-

мовідданій праці Мечникова, Гамалії і Бардаха Одесь-

ка бактеріологічна станція швидко розгорнула таку

науково-дослідну і лікувальну роботу, що на неї звер-

нув увагу весь вчений світ. Одеська станція вела бага-

тогранну дослідницьку роботу. Тут поряд із вакциною

проти сказу готували вакцини проти сибірської вираз-

ки, вивчали чуму рогатої худоби, холеру, навчали бак-

теріологічній справі земських лікарів. Щеплення да-

вали чудові наслідки. Багато людей було врятовано від

смерті. В Одесу їхали з Петербурґа, із Сибіру, з Туреч-

чини, з Румунії і багатьох інших країн. Їхали за поря-

тунком, їхали вивчати пастерівський метод, який Га-

малія удосконалював, поглиблював і доповнював.

А в цей час над методом Пастера нависла загроза.

Одного разу до нього привезли дівчинку Луїзу Пеле-

тьє. Тридцять сім днів перед тим її покусав скажений

собака. З моменту укусу минуло багато часу і розрахо-

вувати на успіх щеплень було безнадійно. Пастер був

переконаний, що щеплення не допоможе, але почуття

жалю до дівчинки і до її батьків взяло верх і він зго-

дився зробити щеплення. Пройшло три тижні і дівчин-

ка померла. Після цього випадку недруги Пастера від-

верто заговорили про те, що він заражає сказом людей.

400

У багатьох статтях висміювався метод Пастера в най-

непристойніших формах. Дехто звинувачував вчено-

го в шарлатанстві. Пастер був у відчаю. Серед співвіт-

чизників він не мав надійної підтримки. На допомогу

прийшов Гамалія, який відбив напади недругів. Га-

малія привіз до Парижа докази, які свідчили про ко-

ристь профілактичних щеплень проти сказу і про те,

що Одеська станція не мала жодного випадку, який міг

би поставити метод Пастера під сумнів. У присутності

багатьох лікарів і вчених він з метою доказу абсурдно-

сті обвинувачень Пастера в шкідливості його вакци-

ни прищепив її собі. Гамалія поділився своїм досвідом

роботи на Одеській станції, який полягав у тому, щоб

імунітет проти сказу виробити до того, як отрута про-

никне в центральну нервову систему, а для цього ще-

плення необхідно робити якомога швидше і тільки ін-

тенсивним способом. Своїм виступом Гамалія розбив

антипастерівські настрої серед вчених.

Влітку 1888 року на півдні України лютувала по-

шесть на курчат. Від невідомої хвороби їх гинуло де-

сятки тисяч. У результаті пошуків Гамалія виявив

збудника хвороби, що нагадував холерний вібріон,

який він назвав «вібріоном Мечникова». Його вакцина

проти цієї хвороби діяла бездоганно. Про свій винахід

Гамалія доповів Пастеру, який побажав своєму учневі

нових успіхів і запросив його до себе.

Дивитися експерименти Гамалії в Парижі прийшли

не лише працівники Пастерівського інституту, а й усі

великі вчені Франції і лікарі. Гамалія показав їм хо-

лерний вібріон і холерну вакцину. Вчені поздоровляли

Миколу Федоровича з новою перемогою, лікарі дяку-

401

вали за вакцину, яка була виготовлена хімічним спосо-

бом і була безпечною для людини. Микола Федорович

доклав багато зусиль, щоб зробити свій метод доступ-

ним для людей.

У 80-90-х роках Гамалія ще кілька разів відвідував

Париж. Працював в інституті Пастера і лабораторії

професора Страуса. У лабораторії Страуса він знай-

шов спосіб вирощування туберкульозних бактерій на

гліцериновому бульйоні. За цей винахід французь-

кий уряд нагородив Гамалію орденом і видав грошо-

ву премію, а Паризьке біологічне товариство прийняло

його у свої члени. У Парижі Гамалія довів, що багато

мікробів діють на організм не самі, а за допомогою от-

рут, які вони виділяють. Вчення про бактерійні отрути

було новим відкриттям українця. Дослідження з вак-

цинами токсинів привели його до висновку, що токси-

ни можуть виробити імунітет проти заразних хвороб.

Це відкриття допомогло людству перемогти ряд смер-

тоносних захворювань.

1899 року Гамалія в Одесі створив Бактеріологічний

інститут і був його директором до 1908 року. Крім на-

уково-практичної діяльності він проводив там велику

дослідницьку роботу, розробляв нові методи діагно-

стики багатьох інфекційних захворювань. У 1912-1928

роках був науковим керівником Інституту віспоще-

плення в Петербурзі, у 1930-1938 роках – Централь-

ного інституту епідеміології і бактеріології. З 1938 року

до кінця життя завідував кафедрою мікробіології 2-го

Московського медичного інституту.

Гамалія заклав основи вчення про бактеріофаг, від-

крив бактеріолізини – речовини, які руйнують бак-

402

терії, працював над проблемами імунітету, розробив

ряд санітарно-профілактичних заходів боротьби з чу-

мою, холерою, тифами, грипом та іншими хворобами.

За своє довголітнє життя написав близько чотирьох-

сот книг, статей та інших робіт. Помер Микола Федо-

рович 29 березня 1949 року в Москві, похований на Но-

водівочому кладовищі.

403

ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ

(1863 – 1945)

український природознавець

404

Безмежний

геній.

Шарль Бодлер

Володимир Іванович Ве-

р надський стоїть у пер-

ших рядах видатних філо-

софів-природознавців,

які

збагатили людську цивілі-

зацію розумінням процесів,

що відбуваються в природі.

Наукові дослідження вче-

ного охопили широке коло

проблем

природознавства.

Він став основоположником

геохімії, біогеохімії, радіо-

геології, вчення про біосфе-

ру та ноосферу. Його праці

визначили головні напрям-

ки розвитку сучасної геології, мінералогії, гідрогеоло-

гії. Вернадський досліджував природу, пов'язуючи її з

історією людського суспільства. Він створив всесвітньо

відомі школи мінералогів та геохіміків.

Володимир Вернадський народився 12 березня 1863

року в Петербурзі в родині професора Івана Васильо-

вича Вернадського (1821-1884). Своїм походженням він

пов'язаний з Україною, звідкіля йшли його родові ко-

405

рені і де проминуло його дитинство. Предок по батькові,

Василь Верна, був запорізьким козаком і брав участь у