Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

ще більше приліплювався до них, навіть коли це не-

щастя було не зовсім незаслуженим. Хто його знав,

той ніколи не забуде його дотепної, нев'їдливої, на ста-

ровинний французький лад, вишуканої розмови. Я не

знав також людини менш марнославної. У ньому з ро-

ками дедалі більше розвивався той напівнасмішкува-

тий, напівспівчутливий, по суті, глибоко гуманний по-

гляд на життя, що властивий скептичним, але добрим

умам, які ретельно і постійно вивчають людські вдачі,

їх слабкості й пристрасті».

Великий письменник Франції, який присвятив

Україні значну частину свого творчого життя і нази-

вав себе козаком, помер 23 вересня 1870 року на півдні

Франції у місті Канни.

233

ЖУЛЬ ВЕРН

(1828 – 1905)

французький письменник

Успіхи науки не повинні виперед-

жати удосконалювання моралі.

Жуль Верн

Французький

письмен-

ник,

автор

науково-фанта-

стичних

і

пригодницьких

романів

Жуль

Верн

наро-

дився

8

лютого

1828

року

в

старовинному

французь-

кому

місті

Нанті

в

роди-

ні

адвоката

П'єра

Верна.

Коли

Жулю

виповнилося

234

дев'ять

років,

його

віддали

вчитися в Нантський ліцей.

Місто

Нант,

яке

розта-

шовано

в

гирлі

річки

Луари,

з

давніх

часів

було

значним

морським

портом

на

захід-

ному узбережжі Франції. Сюди прибували кораблі з

найближчих європейських держав Англії, Портуґа-

лії, Іспанії і країн інших континентів. У гавані завжди

було багатолюдно, там вирувало життя, туди тягнуло

Жуля. Він годинами сидів на березі, линув думками за

обрій, в далекі країни. В одинадцять років таємно най-

нявся юнгою на шхуну, яка відходила в далеку Індію.

235

Але спроба стати моряком не вдалася, батько виявив

утікача і перед відплиттям зняв сина з корабля.

У ліцейські роки Жуль багато читав. Його улюбле-

ними письменниками були Фенімор Купер, Майн-Рід,

Діккенс, Вальтер Скотт, Жан Лафонтен. Він обожню-

вав Віктора ГюГо, вважав його першим поетом Фран-

ції. У ліцеї виявив гарні успіхи з математики, фізики,

мінералогії, ботаніки та астрономії. Похвально вчився

рідній та стародавнім мовам. У його випускному ате-

статі записано, що він акуратний і ретельний учень,

легко засвоює предмети, має чудову пам'ять, велико-

душний і добрий, але запальний.

Батько бажав, щоб Жуль став адвокатом і продо-

вжив його справу. Ідучи назустріч побажанням батька,

він, закінчивши ліцей, вступив на юридичний факуль-

тет Паризького університету. Але ставши студентом,

вирішив присвятити себе літературі. Почав писати

вірші і пісеньки для театрів у Латинському кварталі,

познайомився з О.Дюма-батьком, який прихильно ста-

вився до молодого письменника.

Щонеділі він вирушав на набережну Сени і там, се-

ред

поставлених на парапет набережної скринь із

книжками, серед своїх вірних друзів, книжок, знахо-

див повний спокій і душевну рівновагу. Його цікавили

книжки з астрономії, мемуари вчених та мандрівни-

ків. Він шукав твір, в якому автор поєднував би подо-

рож не тільки з описом природи місцевості та пригода-

ми, але й з наукою, яка пояснює походження всіляких

природних явищ. Але такого твору не було, його ще

ніхто не написав. Це доведеться зробити йому.

За часів його навчання в університеті ще не було ба-

236

гатьох речей, які у наші часи стали звичайними і по-

всякденними. Ще не було електрики, радіо, кіно, ав-

томобіля, тролейбуса і трамвая, авіації і багато іншого.

Людина ще не досягла Північного та Південного полю-

сів, Центральна Африка не була досліджена, погано

була вивчена Австралія.

Жуль годинами сидів у Національній бібліотеці, ро-

бив для своєї картотеки виписки із наукових довідни-

ків з фізики, астрономії та інших наук, із книжок про

подорожі навколо світу. Після лекцій в університе-

ті відпочивав, упорядковуючи свою картотеку. Згодом

він обстежить небо і землю, дно океанів і земні надра,

передбачить багато з того, чого ще не знало людство.

Закінчивши університет, Жуль не повернувся до

Нанта, щоб продовжувати справу свого батька, і ро-

дина позбавила його грошової підтримки. Він не хотів

бути юристом, юридична діяльність його лякала. Він

мріяв про професію письменника.

Декілька років Жуль перебивався випадковими за-

робітками. Працював секретарем дирекції в «Лірич-

ному театрі», співробітничав у журналі «Сімейний

музей». Часто відвідував репетиції в «Історичному те-

атрі» О.Дюма-батька, знайомився з акторами, техні-

кою постановки спектаклів, навчався у О.Дюма-батька

побудові сюжету і захоплюючій розповіді. Все це зна-

добилося йому у майбутньому. Спробував свої можли-

вості у написанні п'єс, але п'єси були слабкими і дра-

матурга з нього не вийшло.

Невдачі, незабезпеченість, обтяжлива праця в «Лі-

ричному театрі», погане харчування серйозно підір-

вали здоров'я Жуля Верна, і він у 1853 році тяжко за-

237

хворів. Потрібен був відпочинок і гарне харчування.

Він залишив театр, повністю почав займатися літе-

ратурою, став автором науково-пригодницьких опо-

відань. Продовжуючи багато працювати, обідав через

день, часто втрачав свідомість через недоїдання. Його

пальто зносилося, капелюх вицвів. Він почував себе

безмірно стомленим, розбитим суєтою і митарствами.

У 27 років Жуль Верн від перевтоми почав сліпнути.

Навесні 1856 року молодий письменник відвідує

салон вченого Ґедо, де збиралися по понеділках про-

фесори, інженери, співробітники науково-технічних

видавництв. Тут він познайомився з багатьма передо-

вими людьми науки, втягнувся в суперечки та диспу-

ти на теми нових винаходів та відкриттів. Жуль Верн

вірив у науку і мріяв про часи, коли людина оволодіє

всіма таємницями матерії і встановить панування ро-

зуму. Його фантазія випереджала науку, але він вірив,

що прийде час, коли наука випередить фантазію.

У січні 1857 року Жуль Верн одружився на вдові

мадам Оноріні Морель, у якої було дві доньки: шести-

річна Сюзанна і чотирирічна Валентина. Вінчання від-

булося в Амьєнському кафедральному соборі.

Літературна праця грошей давала мало, а треба було

утримувати сім'ю. Жуль Верн тимчасово припинив лі-

тературну працю і влаштувався на посаду фінансово-

го агента в конторі біржового маклера Егглі. Робота в

конторі займала вісім годин щоденно. Весь вільний час

він проводив у бібліотеці за читанням книжок з при-

родничих наук. Оноріна народила йому сина Мішеля,

прийшла радість батьківства, але зросли й турботи.

Навесні 1863 року Жуль Верн закінчив рукопис про

238

повітроплавання і відніс його відомому паризькому ви-

давцю П.Ж. Етцелю. Етцель був розумною, таланови-

тою і широко освіченою людиною, сам писав оповідан-

ня і повісті для юнацтва під псевдонімом П.Ж. Сталь.

Він доброзичливо ставився до починаючих письменни-

ків, надавав їм всіляку допомогу і підтримку. Книжки,

які виходили в його видавництві, відзначалися чудо-

вим виглядом, друкувалися на гарному папері, ілю-

струвалися відомими художниками. Він видав повне

зібрання творів Віктора Гюго і багатьох відомих пись-

менників Франції.

Прочитавши рукопис

Жуля Верна,

Етцель сказав

йому, що це лекція, а треба написати роман. Потрібна не

історія повітроплавання, а історія з повітроплавцями. Він

порадив Жулю Верну населити повітряну кулю людьми

і вигадати їх пригоди. Тоді вийде захоплюючий роман.

Через якийсь час Жуль Верн приніс Етцелю роман

під назвою «П'ять тижнів на повітряній кулі». Прочи-

тавши роман, видавець поздоровив автора з успіхом і

уклав з ним договір, згідно з яким Жуль Верн зобов'я-

зався надавати йому два романи щороку. Етцель ска-

зав, що з такими романами вони заволодіють усім сві-

том, і його передбачення здійснилося. Так народився

новий жанр – науково-фантастичної і пригодницької

літератури, який дав читачам серію романів «Незви-

чайні подорожі».

Жуль Верн співпрацював з Етцелем і його си-

ном Жулем Етцелем-молодшим усе життя, видавши

65 романів. Роман «П'ять тижнів на повітряній кулі»

був виданий за сорок дев'ять днів і його розкуповува-

ли як хліб. Школярі читали роман, як підручник із гео-

239

графії, в якому для кращого засвоєння предмета були

додані пригоди. Дорослі, погортавши книжку, вже не

могли відірватися від неї, забуваючи про справи і від-

почиваючи від турбот. Критика відзначила пізнаваль-

ність книжки, яка захоплююче розповідала про Аф-

рику, її клімат, тваринний світ, рослини і висловила

подяку талановитому і доброму письменнику. Книжку

стали перекладати в багатьох країнах.

У 1865 році Етцель познайомив Жуля Верна з укра-

їнською письменницею Марією Олександрівною

Мар-

кович, яка друкувалася під псевдонімом Марко Вовчок.

Етцель запропонував Жулю Верну надати їй винят-

кове право на переклад усіх своїх романів російською

мовою, як уже написаних, так і тих, які з'являться в

майбутньому. При цьому він сказав, що Марко Вовчок

чудово володіє багатьма мовами. Що ж до французь-

кої, то вона її знає так само добре, як і свою рідну.

Жуль Верн надав Марку Вовчку виключне право

перекладу всіх своїх творів російською мовою, і вся

освічена дореволюційна Росія читала твори видатно-

го французького фантаста саме завдяки її перекла-

дам. Перед її від'їздом із Парижа до Петербурга (лю-

тий 1867 року) Жуль Верн заявив Етцелю, що цілком

довіряє «цій розумній, інтелігентній, освіченій жінці,

яка тонко відчуває і чудово знає французьку мову».

З 1867 по 1877 рік Марко Вовчок переклала російсь-

кою мовою п'ятнадцять романів славетного майстра

науково-фантастичного жанру, серед яких широко ві-

домі «Діти капітана Ґранта», «Пригоди капітана Ґат-

тераса», «Двадцять тисяч льє під водою», «Таємничий

острів», а також збірку повістей та оповідань і першу

240

книжку історико-географічної серії «Славнозвісні до-

слідники та мандрівники». До 1875 року її переклади

видавав книготорговець С.В. Звонарьов. Вони прива-

блювали читачів новизною, високою якістю і чудови-

ми ілюстраціями.

Етцель регулярно надсилав Марку Вовчку відбитки

романів Жуля Верна, які ще не вийшли окремими ви-

даннями, а Звонарьову – кліше ілюстрацій до цих тво-

рів. Завдяки такій оперативності нові книжки Жуля Ве-

рна виходили майже одночасно в Парижі і Петербурзі.

В особі Марка Вовчка Жуль Верн знайшов чудово-

го інтерпретатора. Не прагнучи буквальної точності й

поступаючися деталями, вона відчувала дух оригіна-

лу: легкість і жвавість стилю автора, його французь-

кий гумор. Сама перекладачка так пояснювала свій

метод перекладу: «... з благословення Верна, його ви-

давець Етцель дозволив М.Вовчкові як переклади, так

і переробки, скорочення і вставки, яких у перекладах

є чимало». Переклади Марка Вовчка належать до най-

кращих, і найбільшу популярність їй як перекладачці

принесли саме романи Жуля Верна.

1867 року Жуль Верн зі своїм братом офіцером

французького флоту Полем Верном здійснив подорож

до США.

Письменник щоденно працював з 5-ї години ранку

до півдня і з 4-ї до 8-ї години вечора. Жуль Верн лю-

бив працю, вважав її джерелом життя і щастя, тому і

працював до кінця своїх днів. Його романи друкували-

ся один за одним.

У 1870 році письменника нагородили орденом По-

чесного Легіону.

241

Жуль Верн та його видавець Етцель тяжко пере-

живали поразку Франції у франко-прусській війні

1870-1871 років. Під Седаном німці розгромили фран-

цузьку армію і слово «Седан» стало для них синоні-

мом слова «Ганьба».

Восени 1871 року Жуль

Верн переселився в мі-

сто Амьєн. На річці Соммі

стояла його яхта «Сен-Мі-

шель», на якій він з роди-

ною і друзями здійснював

далекі

морські

подорожі Яхта

«Сен-

вздовж берегів Франції та Іспанії і по Мішель».

Середземному

морі.

У 1873 році Етцель видав окремою книжкою роман

Жуля Верна «За 80 днів навколо світу». Її розкупи-

ли за один день. Французьке Географічне товариство

стало одержувати листи з запитанням: на якому ме-

ридіані треба змінювати дату при подорожі навколо

світу? На одному із засідань товариства Жуль Верн

виступив із повідомленням з цього питання і пояс-

нив, що капітан корабля змінює дату в корабельно-

му журналі при перетині лінії зміни дати109, яка про-

ходить поблизу меридіана 180°. При цьому корабель,

який прямує в східному напрямі, не змінює дати, а ко-

рабель, який прямує на захід, проминає наступний

день календаря, тобто змінює дату на два дні. При ви-

конанні цих правил дати на кораблі і в портах заходу

не розійдуться. Повідомлення Жуля Верна спонукало

Французьке Географічне товариство виступити з іні-

ціативою прийняття єдиної системи міжнародної ліч-

242

би часу і у 1874 році була укладена міжнародна угода

про запровадження поясного часу.

З 1876 року основним джерелом відомостей з геогра-

фії для письменника була 19-томна праця його друга

Елізе Реклю110 «Земля і люди».

У серпні 1896 року Жуль Верн осліп на ліве око, піс-

ля праці сильно боліло праве око.

Оноріна радила чоловіку написати спогади, розпо-

вісти читачам про своє дитинство, юність, про зустрічі

з В.Гюго, О.Дюма-батьком, про спільну працю з О.Дю-

ма-сином, про дружбу з письменником П.Ґруссе, який

писав для юнацтва під псевдонімом Андре Ґарсе, і гео-

графом Е.Реклю, про повітроплавця і одного з перших

фотографів Надара (Ґаспар Фелікс Турнашон) і ви-

давця П.Ж. Етцеля. Але цього зробити він не встиг.

Жуль Верн пройшов великий шлях письменника

разом з науковою думкою свого часу. Герої його тво-

рів сильні і дотепні люди науки, відважні мандрівни-

ки. Вони гуманні і безкорисливі, віддані батьківщині,

ідеї, обов'язку, завжди допомагають борцям за неза-

лежність своїх країн.

Він був і залишається письменником молоді, його тво-

ри привертають увагу читачів від покоління до поколін-

ня. Пройшов час, і життя підтвердило реальність його

найфантастичніших передбачень в галузі науки та тех-

ніки. Так політ із Землі на Місяць, описаний в одному з

його романів, був здійснений у 1969 році американськими

астронавтами за трасою, розрахованою видатним укра-

їнським вченим Ю.В. Кондратюком (О.Г. Шаргеєм)111.

Кращі твори письменника перекладені українською

мовою.

243

Вранці 24 березня 1905 року Жуль Верн попросив,

щоб до нього прийшли родичі. Коли всі зібралися, він

сказав: «Яке щастя! Прощавайте. Тепер я можу, – він

посміхнувся і скінчив, – їхати». Через декілька хви-

лин великий фантаст помер.

У 1907 році на могилі Жуля Верна в Амьєні вста-

новлено пам'ятник. На мармурі вибиті слова: «До без-

смертя і вічної юності».

244

МИХАЙЛО ДРАГОМИРОВ

(1830 – 1905)

воєначальник, військовий теоретик,

педагог, державний діяч

Михайло Іванович Дра-

гомиров, військовий діяч і

видатний теоретик війсь-

кової справи, педагог, пу-

бліцист і талановитий ад-

міністратор,

генерал

від

інфантерії112, народився 20

листопада 1830 року в не-

великому маєтку батьків

поблизу міста Конотопа ко-

лишньої Чернігівської гу-

бернії, тепер Сумської об-

ласті. Свій родовід він веде

від прадіда поляка Анто-

на Драгомирецького, який

у 1734 році приїхав з Галичини на

Лівобережну

Укра-

їну, одружився з дочкою українського козака Матвія

Мацкевича і поселився в селі Рябці, яке адміністра-

тивно входило до складу Стародубського полку. Дід

Михайла, Іван Антонович, рано залишився без бать-

ка, виховувався в родині козака Мацкевича, прий-

няв його прізвище і у 1761-1776 роках служив в армії,

у відставку вийшов в чині капітана і оселився в маєт-

ку дружини під Конотопом. 1786 року його як капіта-

на записали в дворянство Чернігівської губернії під

245

прізвищем Драгомирецький-Мацкевич, але через два

роки він змінив своє прізвище на Драгомиров. Бать-

ко Михайла Іван Іванович Драгомиров у 1804-1825 ро-

ках служив в армії, вийшов у відставку в чині майора

і жив на батьківському хуторі з дружиною Ганною Ро-

манівною Балюра. Тут і народився у них син Михайло,

дитячі роки якого проминули в маєтку батька. Почат-

кову освіту Михайло здобув у Конотопському повіто-

вому училищі.

Військову службу Михайло почав у 1849 році в Дво-

рянському полку в Петербурзі. У 1856 році він із золотою

медаллю закінчив академію Генерального штабу, і його

ім'я занесли на мармурову дошку академії. Такої честі

академія удостоювала своїх випускників вельми нечасто.

Обдарований незвичайним розумом, здібністю до

узагальнення і талантом письменника, Драгомиров усе

життя займався питаннями розробки військової тео-

рії, педагогікою і публіцистикою. Його внесок у розви-

ток військової справи величезний. Першу свою вели-

ку працю «О высадках в древние и новейшие времена»

(«Про висадки у стародавні та найновітніші часи») він

видав у 1857 році.

Під час австро-італо-французької війни 1859 року113

Драгомиров перебував при штабі Сардинської армії,

яка разом із французами воювала проти Австрії. У цій

війні вперше в практиці ведення війни французи за-

стосували нарізні гармати, які заряджалися не через

дуло, а з казенної частини. Ця новина докорінно зміни-

ла тактику ведення бою. Існуюча до того тактика зім-

кнутих щільних колон застаріла, оскільки призводила

до великих втрат від нарізної зброї. Виникла необхід-

246

ність переходу до тактики стрілецьких ланцюгів, зміни

форм управління військами (утворення штабів), фор-

мування значних військових резервів, більш ефектив-

ного використання артилерії та інше. Всі ці питання

знайшли узагальнення та подальший розвиток у тео-

ретичних працях Драгомирова.

1860

року його призначають помічником профе-

сора тактики в академії Генерального штабу, а через

три роки він стає професором і викладає в академії до

1869 року. Працюючи в академії, Драгомиров критич-

но вивчає та узагальнює досвід ведення сучасної війни

і пише низку праць з воєнної історії, тактики ведення

бою, навчання та виховання військ.

Свої погляди та досвід з навчання військ Драгомиров

виклав у праці «Опыт руководства для подготовки ча-

стей к бою» («Досвід керівництва для підготовки частин

до бою»), надрукованій у трьох частинах у 1866-1896 ро-

ках. 1881 року у двох томах вийшов у світ його «Сборник

оригинальных и переводных статей» («Збірник оригі-

нальних та перекладних статей»). У наступних працях

він розробляє питання військової педагогіки, надає ве-

лике значення моральному чиннику при веденні війни,

розвиває питання з навчання солдат тому, що необхід-

но в бою, виступає проти муштри. Виняткову роль від-

водить дисципліні та впровадженню в армії суворого

дотримання законів усіма військовослужбовцями. Ве-

лику увагу приділяє вихованню у солдатів добросовіс-

ного ставлення до виконання своїх обов'язків, підкрес-

лює роль особистого прикладу з боку офіцерів. Одним із

головних чинників війни вважає вольові якості людини.

У 1879 році виходить його фундаментальна праця

247

«Учебник тактики» («Підручник тактики»), яка слу-

жила понад 20 років основним посібником для слуха-

чів академії Генерального штабу. У 1895 році виходить

у світ збірник оригінальних та перекладних статей

«14 лет. 1881-1894 гг.» («14 років. 1881-1894 рр.»). Драго-

миров брав участь у розробці «Полевого устава 1900 г.»

(«Польового статуту 1900 р.»). Вже після смерті Драго-

мирова у 1906 році в Києві видається його книга «Под-

готовка войск в мирное время» («Підготовка військ у

мирні часи»), а у 1909 році в Петербурзі видають збір-

ник оригінальних та перекладних статей за

1895-

1905 роки в двох книгах під назвою «Одиннадцать лет.

1895-1905 гг.» («Одинадцять років. 1895-1905 рр.»). 1956

року в Москві вийшли «Избранные труды» («Вибрані

праці») Драгомирова.

У 1869 році Драгомирова призначають начальником

штабу Київського військового округу, на цій посаді він

служив чотири роки. У 1873-1877 роках командував

14-ю піхотною дивізією, з якою брав участь у російсь-

ко-турецькій війні 1877-1878 років114. 27 червня 1877

року при високій організації та умілому керівництві ге-

нерала Драгомирова передовий загін Дунайської армії

у складі 14-ї піхотної дивізії та 4-ї стрілецької брига-

ди (17 батальйонів піхоти, 6 сотень кавалерії та 64 гар-

мати) протягом ночі успішно форсував Дунай в районі

румунського міста Зимниці, що забезпечило перепра-

ву головних сил армії (4 корпуси). 24 серпня 1877 року

у запеклому бою за Шипкінський перевал (Болгарія)

Драгомиров був тяжко поранений.

Після одужання у квітні 1878 року Драгомиро-

ва призначають начальником академії Генерального

248

штабу, а у 1889 році командуючим Київським військо-

вим округом. 1891 року йому надано чин генерала від

інфантерії, і він став повним генералом. У 1898 році

Драгомирова призначають київським, подільським та

волинським генерал-губернатором.

Простий у стосунках, із незалежною вдачею та лібе-

ральними поглядами, Драгомиров виявив себе на ниві

генерал-губернатора величезного краю талановитим

адміністратором. Він енергійно взявся за вирішення

різних проблем. Особливо гостро стояло питання охо-

рони здоров'я та освіти населення. Драгомиров доміг-

ся збільшення штатів медичних працівників та кілько-

сті ліжок для хворих, при ньому збільшилась кількість

народних шкіл. При його сприянні у 1901 році було за-

кінчено будівництво шести учбових корпусів Київсь-

кого політехнічного інституту.

Він отримав дозвіл влади друкувати в історико-ет-

нографічному журналі «Киевская старина», який ви-

давався в Києві у 1882-1907 роках, статті українською

мовою. На офіційних зустрічах з українськими дія-

чами культури розмовляв українською мовою, за що

його обвинувачували у співчутті українофілам та їх

прагненню відділити Україну від Росії.

Обдарований публіцист і популярний воєнний пись-

менник, Драгомиров високо цінував творчість, з пова-

гою ставився до вчених, літераторів, художників, теа-

тральних діячів, музикантів. Підтримував стосунки з

відомими діячами науки та мистецтва. Довгі роки това-

ришував з українськими істориками М.І. Костомаро-

вим, В.Б. Антоновичем, Д.І. Багалієм, Д.І. Яворницьким,

О.М. Лазаревським. Спілкувався з відомим українсь-

249

ким письменником І.С. Нечуєм-Левицьким, видатним

українським філологом П.І. Житецьким. Перебував у

близьких стосунках з театральним діячем В.І. Немиро-

вичем-Данченком, допоміг українському композитору

М.В. Лисенку відкрити у 1898 році музичну школу в

Києві, допомагав актору і режисеру М.К. Садовському

у справах українського театру.

Особливо теплі стосунки склалися у Драгомирова з

художником І.Ю. Рєпіним115 та істориком Д.І. Яворниць-

ким. Рєпін, працюючи над картиною «Запорожцы пишут

письмо турецкому султану» («Запорожці пишуть листа

турецькому султанові»), запрошував до себе Драгоми-

рова та Яворницького. З них він малював кошового ота-

мана Івана Сірка (Драгомиров) і писаря (Яворницький).

Зустрічі з Драгомировим справляли на Рєпіна глибоке

враження. Згодом він писав, що Драгомиров вражає його

глибиною розуму, філософськими поглядами на жит-

тя, високою освіченістю. Він зачарував художника щи-

рістю своєї вдачі, скромністю, гострим словом, незалеж-

ними міркуваннями про літературу та мистецтво. У 1889

році на замовлення академії Генерального штабу Рєпін

намалював портрет Драгомирова. За бажанням генера-

ла він змалював його в повсякденній формі з одним бой-

овим орденом Георгія 3-го ступеня, хоча мав багато на-

город. Це один з кращих портретів пензля Рєпіна, який

зберігається тепер у Московському історичному музеї.

Дружні стосунки склалися у Драгомирова з відомим

українським художником М.К. Пимоненком. Нащадок

козацького роду, закоханий в Україну, Драгомиров захо-

плювався картинами Пимоненка, на яких показано жит-

тя і побут українського села, природу України. У 1902 році

250

художник на замовлення Драгомирова намалював карти-

ну «В поход» («У похід»). Пензлю Пимоненка належить і

портрет генерала Драгомирова (доля твору невідома).

На початку 900-х років у Росії і в Україні почалися за-

ворушення та демонстрації. Ліберал Драгомиров не виз-

навав застосування сили для придушення студентських

заворушень і демонстрацій, генерал-губернаторська по-

сада почала його гнітити. І хоча Драгомирова у 1903 році

призначають членом Державної Ради Росії116, він подає

у відставку і переїздить до рідного Конотопа.

Наукові заслуги Драгомирова були високо поціновані:

його обрали почесним членом Михайлівської артилерійсь-

кої академії, почесним віце-

президентом

Миколаївської

академії Генерального штабу

та почесним членом шведсь-

ко-норвезької

Королівської

військової академії в Сток-

гольмі. Він нагороджений ба-

гатьма російськими ордена-

ми, уряд Франції нагородив

його орденом Почесного Легі-

ону 1-го і 2-го ступеня.

Помер Михайло Івано-

вич Драгомиров 28 жовтня

1905 року в Конотопі, по-

хований у родовому скле-

пі поблизу Вознесенської Орден Почесного Легіону.

Існує як

церкви (склеп не зберігся). нагорода з 18 травня

У 1992 році в Конотопі йому 1804року.

поставили пам'ятник за

проектом українського скульптора Б.С. Довганя.

251

ОЛЕКСІЙ БУТОВСЬКИЙ

(1838 – 1917)

український і російський діяч у галузі

фізичного виховання та спорту, один із засновників

Олімпійських ігор сучасності

Citius, altius, fortius (лат.) –

Бистріше, вище, сильніше.

Олімпійський девіз

Олексій Дмитрович Бу-

товський

народився

21

червня 1838 року в селі

П'ятигірці на Полтавщи-

ні. Дитинство його мину-

ло в селі Пелехівщина, те-

пер Глобинського району

Полтавської області, в ро-

довому маєтку батька, від-

ставного

штабс-капітана.

Батьки були широко осві-

ченими людьми і з дитин-

ства прищеплювали своїм

п'ятьом синам і двом доч-

кам любов до праці, інтерес

до знань, до читання художньої

літератури,

вивчання

історії та іноземних мов. Ще юнаком Олексій оволодів

англійською, німецькою і французькою мовами. Фран-

цузьку мову, як і рідну українську, знав досконало.

Батько велику увагу приділяв фізичному вихованню

своїх синів, готуючи їх до військової кар'єри.

252

У 1849 році Олексій Бутовський закінчив у Полта-

ві спеціальний пансіон, після якого вчився в Полтавсь-

кому і Петербурзькому кадетських корпусах, практич-

ний курс проходив у Дворянському полку. У 1856 році

він отримав офіцерський чин прапорщика і почав на-

вчатися у Миколаївській інженерній академії. При-

пинивши навчання в академії, Бутовський у 1858 році

починає педагогічну діяльність в Полтавському ка-

детському корпусі, де набуває початкового педагогіч-

ного досвіду. У 1862-1865 роках Бутовський проходить

службу у військах і в чині штабс-капітана подає рапорт

з проханням дозволити завершити навчання у Мико-

лаївській інженерній академії. Отримавши на це згоду,

він успішно закінчує академію (1871) і призначається

на посаду офіцера-вихователя в одну з військових гім-

назій Петербурґа. Поряд з виконанням своїх прямих

обов'язків офіцера-вихователя він організовує прове-

дення з учнями гімназії занять з фехтування, гімнасти-

ки, рухливих ігор та інших видів фізичних вправ.

У 1888 році Бутовського призначають членом ко-

місії військового відомства з організації позакласних

занять фізичними вправами у кадетських корпусах.

У цьому ж році за його ініціативи при Міністерстві на-

родної освіти Росії була вперше організована комісія

для розробки загальних основ викладання військової

гімнастики в цивільних навчальних закладах з метою

покращення фізичного розвитку учнів загальноосвіт-

ніх шкіл та гімназій, котрі в майбутньому будуть слу-

жити в армії. Однак проект введення викладання гім-

настики у цих навчальних закладах не був втілений у

життя.

253

З 1890 року полковник Бутовський працює в Голов-

ному управлінні військових навчальних закладів, де

уперше теоретично обґрунтовує необхідність отри-

мання військовими не лише загальної, а й спеціальної

фізкультурної освіти. У цьому ж році йому доручаєть-

ся організувати в Петербурзі літні курси для підго-

товки офіцерів-вихователів кадетських корпусів, ке-

рівником яких він був упродовж 16 років. На курсах

Бутовський читав розроблений ним курс теорії та ме-

тодики гімнастики і тілесних вправ.

У кінці 80-х та на початку 90-х років Бутовський

стає одним із відомих у Росії фахівців у галузі фіз-

культурної освіти, фізичного виховання та спорту. Він

стає знаним і в країнах Західної Європи, куди часто

виїжджав вивчати досвід роботи з фізичного вихован-

ня та спорту у військових і цивільних навчальних за-

кладах.

Під час однієї з таких поїздок у 1892 році Бутовсь-

кий познайомився із відомим французьким спортив-

ним діячем бароном П'єром де Кубертеном, який у цей

період завершував перший етап роботи щодо згурту-

вання внутрішніх та міжнародних спортивних сил на-

вколо ідеї відродження сучасного олімпійського руху.

Погляди Бутовського збігалися з ідеєю Кубертена,

між ними почалося дружнє листування, відбували-

ся періодичні зустрічі. Кубертен знайшов в особі Бу-

товського однодумця і надійного прихільника ідеї ві-

дродження сучасних Олімпійських ігор. У 1893 році

Бутовський ознайомив спортивну громадськість Росії

з діяльністю Кубертена у праці «Телесные упражне-

ния во Франции».

254

У 1894 році П'єр де Ку-

бертен організував прове-

дення в Парижі Першого

Міжнародного

Олімпійсь-

кого конгресу. Разом із най-

ближчими

однодумцями

і соратниками Кубертена

провідну роль у підготов-

ці та проведенні конгресу

відіграв генерал Бутовсь-

кий. На конгресі було утво-

рено Міжнародний Олім-

пійський Комітет (МОК) і

затверджена

розроблена

Кубертеном

Олімпійська

П'єр де Кубертен (1863– хартія – зведення прин-

1937). ципів, правил і положень МОК. Бутовський увійшов

до першого складу МОК як представник Росії й упро-

довж шести років (1894-1900) був його активним дія-

чем.

Закордонне відрядження до Австрії, Італії та Гре-

ції (березень-червень 1896 року) Бутовський поєднав

із підготовкою і проведенням Першої Олімпіади (Афі-

ни, 1896 рік), після якої він надрукував спеціальну пра-

цю «Афиньї весной 1896 года». У ній автор писав: «Ідея

міжнародних ігор була щасливою ідеєю. Вона відповіда-

ла назрілій потребі сучасного людства, потребі фізич-

ного й морального відродження молодого покоління».

Діяльність Бутовського з відроження Олімпійського

руху була відзначена нагородженням його у 1896 році

Командорським Хрестом грецького Ордена Спасителя.

255

Група членів Міжнародного Олімпійського Комітету

(Афіни, 1896рік).

Від лівої: сидять П'єр де Кубертен (Франція), Президент

МОК Демет-

ріус Вікелас (Греція), генерал Олексій Бутовський (Росія);

стоять

Вільгельм Герхардт (Німеччина), Іржі Гут-Ярковські

(Чехія), Ференц

Кемень (Угорщина), генерал Віктор Балк (Швеція).

У 1900 році Бутовський пішов у відставку з посади

члена МОК, запропонувавши замість себе від Росії дві

кандидатури на вибір: князя Сергія Білосельського-

Білозерського та графа Георгія Рібоп'єра. Президент

МОК Кубертен, для якого його соратник був великим

авторитетом, затвердив одразу обох і вони входили до

складу МОК з 1900 до 1908 року.

Після завершення повноважень члена МОК Бу-

товський і далі активно працював на ниві фізичного

виховання та спорту. Він брав участь у Третьому Між-