Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)

армії Японії до Жовтого моря. 22 серпня основні сили

противника припинили організований опір. Війсь-

ка Забайкальського фронту вийшли до Ляодунської

затоки і на Ляодунський півострів, звільнивши Да-

лянь (Дальній) і Люйшунь (Порт-Артур). 2 вересня

1945 року в Токійській бухті на борту американсько-

го лінкора «Міссурі» представники Японії підписали

акт про беззастережну капітуляцію. Так закінчилася

Друга світова війна, в якій маршал Малиновський ви-

явив високе мистецтво полководця, мужність і відвагу.

461

За успішне здійснення стратегічних операцій він був

нагороджений орденом «Перемога», двічі удостоєний

звання Героя Радянського Союзу.

У вересні 1945 року Малиновський став командую-

чим військами Забайкальсько-Амурського військово-

го округу, у 1947-1953 роках був головнокомандуючим

військами Далекого Сходу, у 1953-1956 роках коман-

дував військами Далекосхідного військового округу.

У березні 1956 року його було призначено першим

заступником міністра оборони СРСР і головнокоман-

дуючим сухопутними військами, а у жовтні 1957 року

Малиновський став міністром оборони СРСР і на цій

посаді перебував до кінця життя.

Помер Родіон Якович 31 березня 1967 року в Москві,

його прах поховано на Червоній площі в Кремлівській

стіні. В Одесі встановлено бронзове погруддя героя.

462

СЕРЖ ЛИФАР

(1905 – 1986)

французький артист балету, балетмейстер

Я народився танцівником,

мої ду-

шевні рухи і польоти спаяні

з ру-

хами мого тіла.

Україна дала світовій

Серж Лифар

цивілізації багато визнач-

них імен, серед них – ім'я

танцівника,

балетмейсте-

ра, педагога і дослідника

балету Сергія Михайлови-

ча Лифаря. Він народився

2 квітня 1905 року в Києві

в родині чиновника Депар-

таменту водного і лісового

господарства Михайла Ли-

фаря і його дружини Софії,

дочки власника старовин-

ного маєтку під Києвом.

Лифарі пишалися своїм

походженням. Їхні предки були козаками Запорізької

Січі247, про що свідчать грамоти, видані Лифарям ко-

шовими отаманами Війська Запорізького та українсь-

кими гетьманами.

Дитинство і юність Сергія проходили на берегах

Дніпра в стародавньому красені Києві та в маєтку діда.

Любов до України і рідного міста він увібрав у себе,

463

спостерігаючи народні барвисті обряди-святкування,

слухаючи народні пісні та розповіді діда про минуле

України, про предків-запорожців. Цю любов він проніс

крізь усе життя, перебуваючи далеко від батьківщини.

Згадуючи про дитинство та юність, писав: «Для кия-

нина немає нічого дорожчого від Києва з його Дніпром,

котрий з дитинства проймає всю істоту». І далі додав,

що навіть чудовий Париж не може змусити його, кия-

нина, забути про Київ і Дніпро.

У 1913 році Сергій вступив до 1-ї київської гімназії,

хоча мріяв потрапити до кадетського корпусу і бути

військовослужбовцем, як усі його дванадцять дядьків.

До корпусу приймали з десяти років, потрібно було

очікувати ще два роки. Але у 1914 році почалася Пер-

ша світова війна, і мрія залишилася нездійсненною.

У Сергія було щасливе дитинство, проходило воно в

Києві, який він покидав тільки на час подорожей до за-

міського маєтку діда. Подорожі до діда були для нього

святом, а в Києві він дуже любив проводити час на Дні-

прі. Скориставшися яким-небудь старим рибальським

човном, переправлявся на Труханів острів і, лежачи в

кущах на піску, поринав у мрії, годинами спостеріга-

ючи за хмарами, за їх переміщенням. Часто залишав-

ся на острові до вечора, щоб діждатися появи зірок на

темному небі.

Він був дуже допитливим і жадібно засвоював

знання, дивуючи викладачів і товаришів винятковою

пам'яттю. Але вчитися лінувався і весь вільний час

віддавав музичним вправам та читанню. Серйозна му-

зична освіта почалася одночасно зі вступом до підго-

товчого класу гімназії. Спочатку він навчався в кон-

464

серваторії грі на скрипці у професора Б.І. Воячека

(1857-1934). Але скрипка його не задовольняла, і через

рік він перейшов до класу рояля. У Сергія був гарний

голос, дуже чистий і ніжний альт. Співу навчався у ди-

ригента церковного хору Софійського собору Я.С. Ка-

лішевського (1856-1923). Співав у гімназичному хорі і

під час церковних церемоній у хорі Софійського собо-

ру. Батьки дуже пишалися його музичними успіхами.

На фронт Першої світової війни (1914-1918) пішли

всі дядьки Сергія. Патріотичне збудження охопило не

тільки дорослих, а й дітей. Сергій та його старший брат

Василь спробували втекти в діючу армію, але були ви-

явлені в поїзді, який відправлявся на фронт, і повер-

нуті додому. Невдовзі в Києві з'явилися поранені, гім-

назію перетворили у тиловий шпиталь і після уроків

Сергій, як і усі гімназисти, доглядав за пораненими

солдатами і офіцерами.

Його інтелектуальний розвиток почався дуже рано,

особливо в царині музики. До театру він вперше потра-

пив 1916 року, і перші свої театральні враження отри-

мав від драми Олександра Дюма-батька «Кін або Геній і

безпутство», опери Петра Чайковського «Пікова дама»

та концерту Федора Шаляпіна. Від побаченого та почу-

того був у захопленні. Тоді ж його охопила пристрасть

до читання книжок. Особливо любив читати билини,

переробляв їх на свій лад, уявляючи себе Іллею Му-

ромцем, Святогором або Добринею Микитовичем.

Перша світова війна закінчилася для Росії Лютне-

вою революцією 1917 року, за нею настали Жовтневий

переворот 1917 року, Громадянська війна та воєнна ін-

тервенція 1918-1920 років. Це були роки безперервних

465

кошмарів. Мешканці Києва пережили грабіжі, обшуки,

арешти, розстріли від петлюрівців, німців, більшови-

ків, білих, поляків, влада яких змінювалася багато ра-

зів. У Громадянську війну загинула бабуся Сергія, по-

звірячому вбита ватагою грабіжників, зазнав репресій

від більшовиків його дідусь, загинуло багато товари-

шів-гімназистів, які билися проти червоних. У 1919

році Сергій і його брат Василь у складі зведеного заго-

ну гімназистів та кадетів брали участь у боях за Київ

проти наступаючих червоних частин. Осколком снаря-

да Сергій був поранений у праву руку, із бою його виніс

брат. Їхні товариші в цьому бою майже всі загинули.

Важке життя цієї доби загартувало його душу й тіло,

виховало волю до боротьби, впертість і самодисциплі-

ну. Пережити цей час йому допомагало читання творів

Л.М. Толстого, О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, І.С. Тургенє-

ва, Ф.М. Достоєвського.

Навесні 1920 року Сергій із братом Василем і бать-

ком ховалися від червоних у лісах під Києвом, боячись

арешту та розправи за службу в білій армії. Коли поча-

лася війна з Польщею (кінець квітня 1920 року), черво-

ні оголосили загальну мобілізацію усіх юнаків, які на-

родилися у 1903-1905 роках. Сергій був мобілізований

і відправлений на пароплаві вверх по Дніпру до фрон-

ту. З настанням темряви він утік, стрибнувши у воду,

і доплив за течією до Києва. Пізніше стало відомо, що

пароплав з мобілізованими юнаками підірвався. Вте-

ча врятувала йому життя. В часи нетривалої польсь-

кої окупації Києва (травень-червень 1920 року) Сергій

склав іспити за шість класів гімназії.

У 1921 році Лифаря призвали до Червоної армії і,

466

як гімназиста, зарахували до командного складу. Так

у шістнадцять років він став червоним командиром.

Склавши іспит з політичної підготовки, Лифар прий-

няв присягу і став командиром роти. Служба в армії

гнітила його своєю одноманітністю, і через місяць він

подав прохання відрядити його для навчання в універ-

ситеті. Вступивши до університету, де навчалися без-

грамотні студенти, Лифар зрозумів, що йому там нічо-

го робити і невдовзі залишив його.

На той час товариші Лифаря вже закінчили консерва-

торію, серед них був Володимир Горовіц (1904-1989), який

став згодом видатним піаністом. Лифар був на випускно-

му концерті й гірко жалкував, що поранення в руку не до-

зволило йому здійснити свою мрію – стати музикантом.

Не знаючи, чим себе зайняти, він годинами сидів за

фортепіано, граючи улюблені уривки з творів Моцар-

та, Шопена та Чайковського, або цілими днями тиняв-

ся Києвом. Якось він зайшов до балетної студії, якою

керувала у

1915-1921

роках Броніслава Ніжинська

(1891-1972). Тут йому відкрився світ краси і грації, світ

танцю. І Лифар вирішив стати танцівником. Згадуючи

про це, він писав у книзі «Страдные годы»: «Я увійшов

до студії Ніжинської... став осторонь, і серце моє зако-

лотилося по-новому, тріпотливо і схвильовано, душа

прокинулася від мертвого сну, мною оволоділо ніколи

ще не звідане, невимовне чисте захоплення, таке захо-

плення, що сльози підступили до горла і від захоплен-

ня хотілося плакати. Я став танцівником, ще не вмі-

ючи танцювати, ще не знаючи танцювальної техніки,

але я знав, що оволодію нею і ніщо, ніякі перешкоди не

зупинять мене на цій моїй дорозі».

467

Однак Ніжинська відмовилася прийняти його до

своєї студії без пояснення причини. Її відмова була

для Лифаря великим ударом, і він вирішив вступити

до балетної секції Центростудії, в якій теж викладала

Ніжинська. Та заняття у Ніжинської тривали недовго,

оскільки вона невдовзі емігрувала до Франції. Не діяти

він не міг і став самотужки вивчати танець. Напружена

самостійна робота перед дзеркалом продовжувалася

п'ятнадцять місяців, протягом яких він прирік себе на

суворий аскетизм. У студії знаходився по п'ять-шість

годин щодня. Інколи у нього виникав сумнів, коли зда-

валося, що нічого не вийде. Наставала депресія, і він

був близький до нервового виснаження. Не захворів

тільки завдяки величезній силі волі, яка надавала не-

вичерпну енергію для продовження роботи.

Це був дуже важливий період в його житті, він став

не тільки танцюристом, але й інтелектуально розви-

неною людиною. У цей час Лифар багато читав, роз-

мірковував, займався музикою, цілими вечорами грав

на роялі. Він багато що зрозумів, прочитавши усі твори

О.С. Пушкіна, музика віршів якого заворожувала його.

Пушкін для нього став учителем життя, з Пушкіним

йому стало легше жити. Пізніше Лифар писав: «Пуш-

кін був і назавжди залишиться моєю радістю, соняч-

ним променем у моєму житті. Як тепло материнської

ласки, він дорогий і близький моєму серцю. Він зігрівав

мене, вгамовуючи мою духовну спрагу». Тоді ж сфор-

мувалися і музичні смаки Лифаря. Він зрозумів, що

душею музики, як і душею поезії і танцю, є ритм. Його

богом став Моцарт, улюбленими композиторами були

Шопен і Ваґнер. Період самостійної роботи завершив-

468

ся становленням особистості Лифаря, і він був готовий

увійти у велике життя.

Одного осіннього дня 1922 року Ніжинська надісла-

ла до Києва своїм учням телеграму, в якій повідомля-

ла, що С.П. Дягілєву для поповнення його «Російського

балету» потрібно п'ять її кращих учнів. Серед зазна-

чених прізвищ Лифаря не було. Учні Ніжинської зі-

бралися на нараду, на яку не прийшов один із зазна-

чених у телеграмі. У Париж повідомили, що замість

нього приїде Лифар.

Лифар став готуватися до переходу через кордон,

який пильно охоронявся. Родина всіляко сприяла пла-

ну втечі від злиденності радянського життя. Перша

спроба переходу радянсько-польського кордону у ніч

з 25 на 26 жовтня 1922 року закінчилася затриманням

Лифаря. Але він утік з-під арешту і після небезпечних

пригод повернувся до Києва. Друга спроба була успіш-

ною. У ніч з 5 на 6 грудня 1922 року він у районі мі-

ста Рівне перетнув кордон і помандрував до Варшави.

У Польщі Лифар був людиною без прав, документів і

грошей. Приходилося ховатися від поліції та голоду-

вати. Одержавши від Дягілєва аванс і виклопотавши

паспорт, Лифар 13 січня 1923 року приїхав до Пари-

жа. Почався новий, закордонний, період життя.

«Російський балет», в якому став працювати Лифар,

був створений у 1911 році російським театральним ді-

ячем та пропагандистом російського мистецтва за

кордоном Сергієм Павловичем Дягілєвим (1872-1929).

У 1920-х роках він втратив національний характер і

став явищем західноєвропейської культури. Зі смертю

Дягілєва у 1929 році балет припинив своє існування.

469

Дві важкі втечі з Києва підірвали здоров'я Лифаря

та знесилили його. Йому важко було пристосуватися

до нового життя, він почував себе самотнім. Від самот-

ності рятувала праця. Він працював не тільки на ре-

петиціях, але й вечорами на монте-карловському молу

в Монако та вночі на асфальті перед готелем у Па-

рижі, не помічаючи, як минає час. На його працю не-

вдовзі звернув увагу Дягілєв, і у квітні 1923 року Ли-

фар уперше виступив у кордебалеті в сценах із балету

«Спляча красуня».

Від постійного недосипання та напруженої пра-

ці Лифар став втрачати сили, у нього часто паморо-

чилася голова, пливли кола перед очима, але він про-

довжував вперто працювати та вчитися. Оволодіння

технікою танцю принесло йому не тільки велику ра-

дість, але й велику гіркоту від недоброзичливого та за-

здрісного ставлення трупи до його успіхів. 30 листопа-

да 1923 року він записав у щоденнику: «Чим краще я

танцюю, чим більше я вчуся та працюю, чим більших

досягаю успіхів, тим гірше починають ставитися до

мене. Тяжко на душі. А може зовсім кинути балет?»

Але ніякі життєві неприємності та тимчасова незадо-

воленість життям не зламали бажання стати великим,

справжнім танцюристом. І в цьому прагненні його мо-

рально підтримував Дягілєв, похвали якого ще більше

спонукали Лифаря прагнути до досконалості.

У червні 1924 року Дягілєв послав його вчитися до

італійського балетмейстера і видатного педагога кла-

сичного танцю Енріко Чекетті (1850-1928). У Чекетті

Лифар працював по три години щодня. Це були дуже

важкі уроки, і він спочатку падав від утоми. Лифар

470

став улюбленим учнем славетного професора, і через

два роки старий вчитель віддав йому в Мілані разом

з атестатом свої багаторічні записи та збірник музич-

них уривків, котрі вважав кращими для танцюваль-

них вправ.

Дягілєв спонукав Лифаря постійно займатися ху-

дожньою самоосвітою, і він не гаяв марно часу – відві-

дував музеї та картинні галереї Франції, Італії, Німеч-

чини, вивчав творчість великих художників, прочитав

багато книг із тогочасної російської літератури, ходив

на концерти.

У 1924 році Лифар став солістом «Російського ба-

лету» Дягілєва і зробив перші хореографічні спроби.

З 1925 року до нього перейшов увесь класичний репер-

туар. У 1926 році він став робити дванадцять піруетів і

по три тури в повітрі, його партнерами стали славнозвіс-

ні балерини Т.П. Карсавіна (1885-1978) і О.О. Спесівцева

(1895-1991). І.Ф. Стравінський (1882-1971) написав для

Лифаря балет із грецької міфології «Аполлон Мусагет».

Балет був поставлений у 1928 році, головну роль з вели-

чезним успіхом виконав Лифар. Після прем'єри Стра-

вінський подарував Лифарю клавір балету з написом:

«Чудовому Аполлону Серьожі Лифарю з любов'ю від

автора», а Дягілєв підніс йому Золоту ліру. У 1929 році

Лифар став хореографом. Перші його постановки бале-

тів «Renard» Стравінського та «Блудний син» С.С. Про-

коф'єва (1891-1953) тріумфально пройшли в Парижі.

1929 року у Венеції помер наставник і друг Лифа-

ря Сергій Павлович Дягілєв. Його велика колекція ра-

ритетних книг, документів, картин та інших художніх

цінностей перейшла до Лифаря.

471

З кінця 1929 року Лифар став провідним танцівни-

ком, а потім у 1930-1944 роках – головним балетмейсте-

ром паризької «Ґранд-Опера»248, заснованій 1669 року.

Лифаря стали звати по-французьки – Сержем. Під час

Другої світової війни, коли Париж був захоплений гіт-

лерівцями, німецька окупаційна влада намагалася за-

лучити Лифаря до співробітництва, але він ухилився від

цього і залишився вірним Франції, яка стала йому дру-

гою батьківщиною. Він рішуче відмовив Ґеббельсу в пе-

редачі із зібрання «Ґранд-Опера» портрета знаменито-

го німецького композитора Р.Ваґнера (1813-1883) пензля

французького живописця О.Ренуара (1841-1919), який

мали намір подарувати Гітлеру, заявивши, що картина

належить Франції і видачі не підлягає. У книжці «Моя

зарубіжна Пушкініана» він писав: «У роки Другої світо-

вої війни моя громадська діяльність головним чином була

спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимча-

совими окупантами Франції, паризької Опери – фран-

цузького національного надбання, музею та бібліотеки

шведського магната Rolf de Mare, Російської консервато-

рії імені Рахманінова, російських балетних шкіл і, нареш-

ті, моєї особистої російської бібліотеки і колекцій». Однак

пішли чутки, що Лифар співпрацював із німцями та при-

ймав у «Ґранд-Опера» Гітлера. На підставі цих чуток він

був засуджений французьким Рухом Опору до смертної

кари і змушений був у 1944 році переїхати до Монако, де

до 1947 року керував балетною трупою «Нуво балле де

Монте-Карло» («Новий балет Монте-Карло»). Невдовзі

після закінчення війни Національний французький ко-

мітет з питань чистки спростував звинувачення Лифа-

ря, які не були підтверджені при розслідуванні.

472

У 1947 році Лифар повернувся до Франції, заснував

у Парижі Інститут хореографії і став (до 1959 року)

головним балетмейстером «Ґранд-Опера», одночасно

(до 1956 року) лишаючись її солістом. У 1955 році для

нього в Сорбонні була створена кафедра хореографії,

на якій він вів курс історії та теорії танцю.

У квітні 1958 року Лифар повинен був їхати з арти-

стами «Ґранд-Опера» до Москви на гастролі, але ра-

дянське посольство відмовило йому у візі і ображе-

ний Лифар незабаром покинув «Ґранд-Опера», куди

повертався на недовгий час у 1962-1963 роках і у 1977

році. Потім настало напівзабуття, яке він болісно пере-

живав.

Лифар був видатним танцівником, котрий відро-

див славу французького балету, створив понад 200 ба-

летів та дивертисментів в оперних спектаклях, вихо-

вав багато талановитих балерин світової сцени, яких

у «Ґранд-Опера» раніше ніколи не було (Ліссет Дар-

сонваль, Соланж Шварц, Івет Шовіре та інші), напи-

сав десятки книг, довгі роки займався плідною ви-

давничою та громадською діяльністю, зібрав цінні

художні колекції, організовував виставки, присвячені

О.С. Пушкіну та С.П. Дягілєву.

Виступаючи як танцівник і балетмейстер, відвідав

Великобританію, Німеччину, Італію, Іспанію, Нідер-

ланди, Портуґалію, Швецію, Швейцарію, Фінляндію,

США, Аргентину, Японію та інші країни.

Артисти обожнювали Лифаря, який запалював їх

своєю енергією, вмів виявити можливості кожного. Він

щедро витрачав свій талант, нікому не відмовляв у по-

слугах, самовіддано любив своє мистецтво. У приват-

473

ному житті був довірливим, жив скромно в одній кім-

наті, заповненій книгами. До грошей був абсолютно

байдужим і все, що заробляв, роздавав або витрачав

на поповнення колекції, успадкованої від Дягілєва. Був

цікавим співрозмовником і веселим компаньйоном, чу-

дово грав на гітарі і співав. Його любили за привітність,

добре серце, розум і талант.

Він був знайомий з багатьма видатними музиканта-

ми, артистами, художниками, письменниками та полі-

тичними діячами.

Лифар приїздив до СРСР у 1961, 1968, 1969 і 1976 роках.

1961 року відвідав рідний Київ і побував на мо-

гилі батьків на Байковому кладовищі.

Його заслуги в галузі балетного мистецтва були від-

значені різними нагородами. У 1955 році він перший

серед артистів балету у Франції одержав почесну на-

городу «Золоту туфлю». У 1965 році король Швеції на-

городив його орденом «Ваза». Він був кавалером Вели-

кого Хреста французького ордена Почесного Легіону.

У 1970 році його обрали членом-кореспондентом фран-

цузької Академії мистецтв.

В останні роки життя його матеріальне становище

погіршилося, доводилося продавати зібрані протягом

багатьох років колекції. Чимало книг із зібрання Ли-

фаря придбав і передав у дар Національній Академії

наук України його друг барон Е.Фальц-Фейн, мешка-

нець Ліхтенштейна.

Перед смертю Лифар жив у Лозанні (Швейцарія), якій

подарував у лютому 1986 року «Зібрання театральних

костюмів і декорацій» та архівні матеріали. Як подяку за

колекції, мерія міста нагородила його Золотою медаллю

474

«500 років об'єднання

Лозанни».

У ніч з 15 на 16 груд-

ня 1986 року після

тяжкої хвороби Сер-

гій Михайлович Ли-

фар помер у Лозан-

ні. Він заповідав своїй

дружині

шведській

графині Ліллан Але-

фельд, з якою про-

жив у любові і злагоді

29 років, поховати себе

на російському кладо-

вищі в Сен-Женевьєв-

де-Буа249

(передмістя

Парижа), де поховані всі

його друзі, і на надгробку

написати «Серж Лифар із

Могила Сержа Лифаря на кладовищі

Києва».

Сен-Женевьєв-де-Буа.

У Лозанні на основі

колекцій Лифаря на знак визнання його ге-

нія був створений музей його імені. У квітні 1994 року для

увіковічення імені великого майстра світової хореографії в

Україні засновані Міжнародний конкурс та благодійний Фонд

його імені. Між конкурсами в день народження Сер-

гія Лифаря проводяться фестивалі його імені. Конкур-

сами та фестивалями Київ вшановує свого великого

сина, який зробив величезний внесок у розвиток євро-

пейської художньої культури 20-го століття. У жовтні 2006 року

в Монте-Карло (Монако) у фойє оперного театру Сержу Лифарю

було встановлено пам’ятник. Український скульптор Анатолій

Валієв зобразив великого артиста в образі міфічного героя Ікара,

який прагнув злетіти у небо.

475

ВІКТОР НЕКРАСОВ

476

(1911 – 1987)

український письменник

Солдат, мушкетер, гульвіса Некра-

сов. Божа милість, пушкінський по-

дих відчувалися в цьому вільному зі-

ваці і веселому богохульнику.

Андрій Синявський

«Прижиттєвий некролог».

У

70-х

роках

минулого

століття

Франція

надала

притулок

видатному

укра-

їнському

письменнику

Вік-

тору

Некрасову,

у

якого

радянський

тоталітарний

режим

відібрав

батьківщи-

ну,

обвинувативши

його

в

інакодуманні.

477

Віктор

Платонович

Не-

красов

належить

до

поко-

ління

учасників

Другої

сві-

тової

війни

і

однієї

із

самих

кривавих

її

битв

—

Сталін-

ґрадської,

яка

тривала

200

днів і ночей з 17 липня 1942 до 2 лютого 1943 року. Про

бої в цій битві він правдиво розповів у книзі «В окопах

Сталінґрада», яку переклали багатьма мовами світу.

Віктор Некрасов народився 17 червня 1911 року в

місті Києві в родині банківського службовця Плато-

478

на Феодосійовича (1878-1917) і лікаря Зінаїди Мико-

лаївни (1879-1970) Некрасових. Його мати, до шлюбу

Мотовилова, була родичкою матері поетеси Анни Ах-

матової, яка по материнській лінії теж була з роду Мо-

товилових. Брат Микола був на одинадцять років стар-

ший за Віктора. Дитинство братів проходило в Лозанні

(Швейцарія) і в Парижі, куди родина переїхала після

того, як Зінаїда Миколаївна закінчила медичний фа-

культет Лозаннського університету.

У 1915 році родина повернулася до Києва. Невдов-

зі помер батько (1917), а в часи Громадянської війни

трагічно загинув старший брат Микола. У цей період в

Україні були безперервні бойові дії між червоними, бі-

лими, петлюрівцями, махновцями. У містах і селищах

багаторазово змінювалася влада, проводилися обшуки,

арешти і розстріли. У 1919 році Микола, який постійно

жив у Франції, знаходився у далекого родича в Мирго-

роді. Коли місто захопили червоні і почалися обшуки, у

Миколи знайшли французькі книги. Вирішивши, що він

шпигун, його зашмагали шомполами і кинули в річку.

Після закінчення залізничнобудівельної профшко-

ли Віктор працював на будівництві Київського заліз-

ничного вокзалу. Його почали будувати за проектом

київського архітектора Олександра Матвійовича Вер-

бицького у 1929 році. Віктор пишався тим, що приймав

участь у будівництві вокзалу, любив його і вважав од-

ним із найкращих вокзалів країни. У ці роки його захо-

плювала не тільки архітектура, але й театр.

Після закінчення архітектурного факультету Київсь-

кого будівельного інституту (1936) і Театральної студії

при Київському театрі російської драми (1937) він до

479

початку війни якийсь час працював архітектором в Ки-

єві, а потім актором і театральним художником у теа-

трах Києва, Владивостока, Кірова і Ростова-на-Дону.

Війна застала його в Ростові-на-Дону, де він працю-

вав у театрі. Звідси у серпні 1941 року Некрасов пішов

у діючу армію. Воював в Сталінґраді, Україні і Польщі.

Був командиром взводу, інженером полку, заступником

командира саперного батальйону. Двічі дістав тяжких

поранень і у 1944 році був демобілізований за інвалідні-

стю в званні капітана. За бойові заслуги нагороджений

медаллю «За відвагу» і орденом Червоної Зірки.

Після демобілізації спробував вступити до аспіранту-

ри Київського будівельного інституту, але зазнав невда-

чі і з березня 1945 року почав працювати завідувачем

відділу в газеті «Советское искусство». Перебуваючи у

Київському окружному шпиталі на лікуванні після дру-

гого поранення, почав писати повість «В окопах Сталінґ-

рада». Про повоєнні роки життя в Києві він писав: «Ні на

що не нарікаю, ні на що не скаржусь. Ну, яке я маю пра-

во скаржитись, якщо, відсурмивши весь Сталінґрад від

першого до останнього дня, залишився живий. І дійшов

до самої Польщі, і повернувся до рідного Києва, і обійняв

маму. . розцілував її... і прожив з нею ще двадцять п'ять

років! Подумати тільки – двадцять п'ять років! Не кож-

ному випада таке щастя. А на мене ось, звалилося».

У 1946 році повість «В окопах Сталінґрада» була опу-

блікована в журналі «Знамя» під назвою «Сталінґрад»,

а у 1947 році її відзначили Сталінською премією. При

цьому премію свого імені присудив сам Сталін. Чому?

Загадка! У книзі «Записки зіваки» Некрасов пише:

«У всіх читаючих (і видаючих) мимоволі виникло за-

480

питання. Що ж це таке? У книзі одні солдати і офіцери,

ніяких генералів, ніяких політпрацівників і про відступ

розповідається – кому це потрібно? – і ні слова про

комуністичну партію, і головне – очам не вірилось! —

майже немає Сталіна, так, у двох-трьох місцях, між ін-

шим... Загадка!». Так у 36 років Некрасов став відомим

письменником. Книга перевидавалася більшістю ра-

дянських видавництв загальним тиражем в декілька

мільйонів примірників. Її переклали на 36 мов і прочи-

тали в багатьох країнах світу. Така доля першої книги

Некрасова – однієї з кращих книг про війну.

Після успішного вступу до великої літератури Не-

красов став членом Спілки письменників СРСР, пере-

йшов на творчу роботу (1947), був заступником голови

правління Спілки письменників України. У наступні

роки він написав романи «У рідному місті» і «Кіра Геор-

гіївна», збірник воєнних оповідань «Василь Конаков»,

нариси про подорожі «Перше знайомство», «Місяць у

Франції», «По обидва боки океану». Як сценарист зро-

бив низку кінофільмів, серед них фільм «Солдати», де

в ролі Фарбера дебютував, ставший в майбутньому

знаменитим, артист Інокентій Смоктуновський.

Нариси про подорожі в Італію і Америку «По обидва

боки океану» («Новый мир» за 1962 рік) у березні 1963

року були розкритиковані головою компартії Радянсь-

кого Союзу Микитою Хрущовим. Письменника стали

паплюжити на зборах, критикувати в газетах, завели

на нього персональну партійну справу і ухвалили су-

вору догану за те, що він в Америці побачив не тільки

черги безробітних за юшкою, але й високий рівень роз-

витку країни. Перестали друкувати його твори.

481

Після падіння Хрущова письменнику дозволили дру-

куватися, але невдовзі почалися нові переслідування

після того, як він 29 вересня 1966 року в день 25-ї річни-

ці розстрілу євреїв і українців фашистами у Бабиному

Яру (Київ) виступив із промовою на багатотисячному

мітингу. Ушанувавши пам'ять загиблих, він висловив

упевненість у тому, що у Бабиному Яру буде встановле-

но пам'ятник жертвам фашизму. Крім цього, він підпи-

сав колективний лист на захист осудженого за право-

захисну діяльність українського літератора В'ячеслава

Чорновола

(1937-1999).

Почалася друга персональна

справа й ухвалена чергова сувора догана за організацію

«масового сіоністського збіговиська» і за захист «анти-

совєтчика» Чорновола. Нарешті, у 1972 році знов-таки

за Бабин Яр і Чорновола його було виключено зі Спілки

письменників СРСР і КПРС, в яку він вступив у Сталінґ-

раді на Мамаєвім кургані в розпалі боїв. У рішенні було

сказано: «... за те, що дозволив собі мати власну думку,

яка не збігається з лінією партії». З цього часу Некрасов

перестав існувати як радянський письменник.

17 січня 1974 року в його квартирі на Хрещатику,

15 дев'ять чоловік протягом 42 годин чинили ганебний

обшук. Усіх жінок і чоловіків, які приходили до нього,

обшукували. Дебісти увезли із собою сім мішків вилу-

чених рукописів, книг, журналів, газет, листів, фото-

графій, друкарську машинку, магнітофон з касетами,

два фотоапарати. Метою обшуку було «виявлення лі-

тератури антирадянського і наклепницького змісту».

Після обшуку Некрасова шість днів з ранку до вечора

допитував в Комітеті державної безпеки (КДБ) слід-

чий з особливо важливих справ. Слідчого цікавило,

482

чому він читає і зберігає антирадянські видання. Пись-

менник повинен був доводити, що він має право чита-

ти книги різного змісту, і пояснювати, чому та чи інша

книга його цікавить. Йому сказали, що з окопів Сталі-

нґрада він перебрався в окопи ворогів, а в кінці допитів

генерал КДБ сказав: «Знайденого у вас під час обшуку

достатньо, щоб ваш спосіб життя дещо змінився. У су-

сідній кімнаті сидять двоє молодих людей, які можуть

це виконати, скажи я їм тільки слово... » Але слово не

було мовлено, очевидно, вирішили, що ще рано. За Не-

красовим встановили безперервне зовнішнє стеження.

Контролювався кожний його крок. Усі книги Віктора

Некрасова були вилучені з фондів бібліотек і знищені.

Жити в таких умовах було нестерпно, і Некрасов

вирішив емігрувати. У серпні 1974 року він виїхав

до дядька Миколи Ульянова в Швейцарію, а звідти

у Францію, громадянином якої став у 1983 році. Осе-

лившися у Парижі, який полюбив так само, як і рідний

Київ, він прожив там до кінця життя.

27 травня 1975 року Некрасов тяжко захворів, почав-

ся перитоніт. Його намагалися врятувати, але стан пись-

менника був безнадійний і 1 червня лікарі сказали, що

надії на порятунок немає. Його друг, письменник Андрій

Синявський, вирішив написати прижиттєвий некролог

Некрасову. Це була спроба заговорити смерть в ті фа-

тальні години хвороби, спроба сказати письменнику,

за що його шанують, люблять і пам'ятають. І Некрасов,

всупереч усім медичним прогнозам, подолав смерть, по-

чав повільно одужувати і прожив ще дванадцять років.

У день його народження, коли Некрасову виповнилося

64 роки, йому піднесли «Прижиттєвий некролог» як чер-

483

гову медаль «За відвагу». Некрасов прочитав його і ска-

зав: «Як шкода, що такі про мене слова не можна надру-

кувати сьогодні. Зробіть це після моєї смерті».

У Парижі письменник написав «Записки зіваки», «По-

гляд і щось», «По обидві сторони Стіни», «З далеких ман-

дрів повернувшись», «Саперліпопед,250 або Якби та якби,

то у роті росли гриби», «Маленька печальна повість».

Некрасов любив мандрувати. У передмові до кни-