Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

лівській родині, але й церкві. Згідно із французькими

законами королева-вдова і мати короля не мала права

виходити заміж, а згідно із церковними канонами граф

мав одержати від дружини згоду на розлучення. Обра-

жена дружина Рауля Елеонора звернулася зі скаргою

до папи римського Олександра ІІ (1061-1073), який на-

казав Раулю залишити Анну і повернутися до Елеоно-

ри. Але граф належав до людей, які жили за власними

законами і нормами моралі. Він рішуче і гордо відмовив-

ся виконати наказ. Тоді розгніваний папа Олександр ІІ

відлучив Рауля від церкви. Анна і Рауль продовжува-

ли подружнє життя аж до смерті графа у 1074 році.

Після смерті графа Анна повертається до королівсь-

кого двору. Як і раніше, вона разом із сином-королем

підписувала державні папери. За звичаєм її підпис був

таким: «Анна, мати короля Філіппа». Останній за часом

відомий документ за її підписом датовано 1075 роком.

Де і коли померла Анна невідомо. Довгий час вважа-

лося, що вона похована в абатстві Вільє поблизу міста

Етампа у Франції, де наприкінці 17-го століття абат-

єзуїт Франсуа Менетріє виявив надгробок з ім'ям Аг-

неси (так часом називали у Франції Анну). На надгроб-

ку було вирізьблено слова: «Тут спочиває пані Агнеса,

дружина короля Генріха». На камені було зображен-

ня жінки у повний зріст, головний убір якої нагадував

руську князівську шапку. Деякі історики стверджу-

ють, що Анна наприкінці свого життя повернулася до

Києва. Вірогідно, що Анна Ярославна, французька ко-

ролева, все-таки померла у Франції і була похована у

своїй резиденції в Санлісі.

53

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

(близько 1595 – 1657)

гетьман України

Обраний проводирем малого наро-

ду, оточеного могутніми сусідами,

Хмельницький присвятив усе своє

життя боротьбі за його незалеж-

ність.

Проспер Меріме

Наприкінці січня 1648

року почалася Визвольна

війна українського народу

проти

польсько-шляхетсь-

кого панування. Активну

участь у війні взяло селян-

ство,

міщанство,

части-

на дрібної шляхти і пра-

вославного

духовенства.

Головною рушійною та ке-

рівною силою війни висту-

пило козацтво. Боротьбу за

створення незалежної со-

борної Української держа-

ви очолив Богдан Хмель-

ницький, якого повсталі козаки

Запорізької

Січі

проголосили гетьманом.

Видатний французький письменник Проспер Ме-

ріме присвятив гетьману монографію «Богдан Хмель-

ницький» (1863), в якій виявив великий інтерес і сим-

54

патію як до українського народу в цілому, так і до особи

національного героя і вождя України Богдана Хмель-

ницького. У своїй праці Меріме показав його як ви-

сокоосвічену людину з вільним і гнучким розумом,

надзвичайною терплячістю і стриманістю, за якою при-

ховувалась велика внутрішня сила. Меріме, характе-

ризуючи Богдана Хмельницького, писав: «Він спритно

сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керова-

них ним полків, був безстрашним воїном, глибокодум-

ним політиком, розважним при перемогах, стійким і не-

похитним при невдачах». Величезну заслугу Богдана

Хмельницького Меріме вбачав у тому, що він спроміг-

ся організувати всенародне повстання, яке увінчало-

ся успіхом, і протягом десяти років втримати Україну

вільною від чужоземного гніту. Меріме вважав, що Бог-

дан Хмельницький «можливо зумів би зміцнити основи

її незалежності, якби дійшов до влади більш молодим

або ж передав її не менш досвідченому керівникові».

Богдан Хмельницький народився близько 1595 року,

ймовірно в Суботові, нині Черкаської області, в роди-

ні дрібного українського шляхтича Михайла Хмель-

ницького, який служив у польського коронного гетьма-

на Станіслава Жолкевського. Богдан закінчив школу в

Києві, а потім єзуїтську колегію у Львові. Добре знав

латинську, польську, російську, турецьку, татарську і

французьку мови.

1620 року в битві під Цецорою турки завдали пораз-

ки полякам. У цій битві загинув батько Богдана, козаць-

кий сотник Михайло Хмельницький, а Богдан потра-

пив у полон і два роки перебував у неволі в Стамбулі.

З полону його викупила мати. У 1637 році Хмельниць-

55

кий став писарем Запорізького війська, у 1638-1646

роках був сотником Чигиринського козацького полку.

У березні 1645 року за домовленістю між французь-

ким послом у Польщі і Запорізькою Січчю Хмельниць-

кий на чолі загону українських козаків чисельністю

2600 чоловік прибув до Франції і відзначився при об-

лозі іспанської фортеці Дюнкерк. У жовтні 1646 року

козаки під проводом Івана Сірка штурмом з моря і су-

ходолу оволоділи неприступною фортецею.

1646 року Хмельницький у складі посольства пере-

бував у Варшаві у короля Владислава IV (1595-1648).

За його відсутності польський шляхтич Чаплинський

вирішив привласнити родовий маєток Хмельниць-

ких. Він учинив напад на хутір Суботів, убив молод-

шого сина і викрав жінку, на якій збирався одружити-

ся овдовілий Богдан. Безмежне свавілля поляків стало

причиною того, що наприкінці грудня 1647 року Хмель-

ницький на чолі загону козаків чисельністю 500 чоло-

вік прибув на Запорізьку Січ і в січні 1648 року підняв

повстання козацтва проти польського гноблення.

Запорізькі козаки славилися своєю піхотою, на той

час кращою в Європі. Але для успіху повстання Хмель-

ницькому потрібна була гарна кіннота. Така кіннота була

у кримських татар. Тому Хмельницький уклав воєнний

союз з Кримом, після чого розпочав збройну боротьбу з

Польщею. 1648 року він здобуває перемоги над польсь-

кими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пи-

лявцями, здійснює облогу Львова і оточення Замостя.

У ході війни Хмельницький створив дисциплінова-

не, добре організоване військо, основу якого складали

16 полків, очолюваних полковниками Філоном Джа-

56

лалієм, Максимом Нестеренком, Іваном Гирею, Дани-

лом Нечаєм, Іваном Богуном, Михайлом Кричевським,

Мартином Небабою, Максимом Кривоносом та іншими.

Наприкінці 1648 року величезна територія України

була звільнена з-під влади Польщі і на початку січня

1649 року Хмельницький урочисто в'їхав у Київ. Горо-

дяни вітали гетьмана, а православне духовенство про-

голосило його новим Мойсеєм, який врятував свій народ

від польського полону. В Україні почалося утверджен-

ня нових козацьких порядків і органів влади.

Навесні 1649 року в наступ пішли поляки. Однак

польське військо під проводом коронного гетьмана Яре-

ми Вишневецького (1612-1651) перебувало у фортеці

міста Збарожа в облозі козаків, а військо короля Яна ІІ

Казимира (1609-1672) було оточене під Зборовом, нині

Тернопільскої області. Перемога в битві під Зборо– вом 15-16

серпня була очевидна, але кримський хан Іслам-Ґірей ІІІ

(1604-1654), підкуплений польським королем, зрадив

57

Хмельницького. Хмельницький змушений був почати пере-

говори з поляками, які за– вершилися 18 серпня 1649 року

Зборовським договором. Згідно з ним козацький реєстр

обмежувався до 40 тисяч, польській шляхті поверталися всі

маєтності.

Король Речі Посполитої

Ян ІІКазимир (1609-1672).

58

в Україні і селяни знову ставали кріпаками польських

поміщиків. Це викликало обурення селян і українська

сторона не мала наміру виконувати умов договору.

У 1651 році почався новий етап війни. Її розв'язали

поляки. Вирішальна битва відбулася 28 червня – 10

липня 1651 року на Волині під Берестечком. У цій битві

Хмельницький зазнав тяжкої поразки. Причиною було

зрадництво татар, які, не бажаючи розгрому поляків і

посилення України, в вирішальний момент битви за-

лишили поле бою і силою затримали при собі Хмель-

ницького. Після Берестецької битви між польсько-

шляхетським урядом і Хмельницьким 28 вересня 1651

року в місті Білій Церкві було укладено договір. За ним

в Україні відновлювалася польсько-шляхетська влада,

польській шляхті поверталися маєтності, козацький

реєстр скорочувався до 20 тисяч, козацькою територі-

єю визнавалося лише Київське воєводство, гетьман по-

збавлявся права дипломатичних зносин з іншими дер-

жавами і зобов'язувався розірвати воєнний союз із

кримським ханом. Щоб уникнути кріпацтва, козаки і

селяни тисячами тікали за межі Речі Посполитої8 і се-

лилися вільними козацькими слободами на малозасе-

лених землях, які стали називатися Слобідською Укра-

їною (територія теперішньої Харківської області).

Хмельницький не збирався виконувати ганебні Бі-

лоцерківські умови. 1—2 червня 1652 року польське

військо було вщент розгромлене неподалік гори Ба-

тіг на Поділлі. Перемога під Батогом дала можливість

скасувати умови Білоцерківського договору, і козаць-

кі війська зайняли всю територію, підвладну їм до Бе-

рестецької битви.

59

У тривалій війні з Польщею Хмельницький побуду-

вав незалежну суверенну Українську державу, яка була

визнана Європою. Щоб захистити нову державу від зов-

нішніх посягань, потрібний був могутній постійний і над-

ійний союзник. Тому Хмельницький почав переговори з

російським царським урядом. 18 січня 1654 року в Пе-

реяславі відбулася рада, на якій було ухвалено рішен-

ня про те, що Україна входить під протекторат російсь-

кого царя. Правове і політичне становище України було

визначене підписаними у Москві Березневими стат-

тями 1654 року. Україно-російська угода передбачала

об'єднання України з Росією на конфедеративній основі.

В Україні зберігалась існуюча система влади та управ-

ління, її право на зовнішні зносини. Росія зобов'язува-

лась допомагати Україні в боротьбі проти зовнішнього

ворога. Оригінальні документи договору давно загубле-

ні, збереглися лише неточні копії та їх переклади. Але

навіть ці копії були сфальсифіковані царським урядом.

Договір 1654 року став поворотним пунктом у по-

дальшій історії України, Росії, Польщі і Кримського

ханства. Наприкінці 18-го століття Україна (1781) та

Кримське ханство (1783) перетворилися на провінції

Росії, Польща ж у результаті трьох поділів (1772, 1793,

1795) між Росією, Австрією та Пруссією зникла з кар-

ти Європи.

Наприкінці життя Хмельницький усвідомив, що

союз із Росією був помилкою. Він помер 6 серпня 1657

року від інсульту і був похований в Суботові в Іллінсь-

кій церкві. Хмельницький увійшов в історію як творець

незалежної України після більш ніж 300-річної відсут-

ності української державності.

60

ІВАН СІРКО

(між 1605 та 1610 – 1680)

кошовий отаман Запорізької Січі

То не вітер в полі грає,

Не орел літає —

Ото Сірко з товариством

По степу гуляє!

Народна дума

Славнозвісний

кошовий

отаман Запорізького війсь-

ка, видатний полководець і

козацький лицар Іван Дми-

трович

Сірко

народився

між 1605 та 1610 роками,

за одними відомостями на

Поділлі, за іншими – в мі-

стечку Мерефі на Харків-

щині, ймовірно, в козаць-

кій родині.

У Мерефі в нього були

хата

і

млин.

Відомо,

що

у

Сірка

і

його

дружини

Софії

було

дві

дочки

і

двоє

синів.

Сам Сірко не господарював, бо все життя, починаю-

чи з молодих літ, перебував на Запоріжжі, зрідка від-

відуючи родину. У школі Сірко не навчався, тому був

неписьменний. Службу в Січі розпочав звичайним ко-

заком, але природжений розум, дотепність, філігран-

61

не володіння зброєю, незвичайна відважність і диво-

вижна винахідливість у бойових діях швидко виділили

62

його серед запорожців. Багато років Сірка обирали ко-

шовим отаманом Запорізької Січі (1663-1668,

1673-

1680).

За свідченням сучасників, Сірко був людиною над-

звичайних військових здібностей. Літописці Самови-

дець9, Граб'янка10 і Величко11 називають його великим

ватагом, славетним кошовим отаманом, порівнюючи

з Ганнібалом12, Чінгізханом13

і Тамерланом14. Автор

«Історії запорізьких козаків» Дмитро Яворницький15

підрахував, що Сірко брав участь у 55 битвах і в усіх,

крім однієї, здобув перемогу. Козаки любили непере-

можного отамана, вважали його своїм батьком, склада-

ли про нього пісні, думи, перекази та легенди, наділяли

надприродними властивостями. Запорожці вірили, що

сам Бог обдарував Сірка здібністю перемагати ворогів.

Він був дуже віруючою людиною і постійно боровся за

визволення християн різних національностей з му-

сульмансько-татарської неволі. Татари і турки бояли-

ся його нещадності, називаючи Урус-шайтаном, тобто

руським сатаною. У той же час Сірко був великодуш-

ним до переможених, не переслідував слабкого ворога,

а після перемог ніколи не брав собі військової здоби-

чі. Йому були притаманні і такі риси вдачі щирих за-

порожців, як волелюбність, пристрасність, завзятість,

безстрашність. Зрідка любив погуляти і напідпитку

показати свій козацький запал. Сірко не терпів боягу-

зів, грабіжників, ледарів і особливо – зрадників.

Ніяких документальних свідчень про участь Сір-

ка в селянсько-козацьких повстаннях першої полови-

ни 17-го століття немає. Вперше його ім'я згадується

в документах, пов'язаних з участю українських коза-

63

ків у Тридцятилітній війні 1618-1648 років. За домов-

леністю між французьким послом у Польщі графом

де Брежі і Запорізькою Січчю загін українських коза-

ків чисельністю 2600 осіб на чолі з майбутнім гетьма-

ном України Богданом Хмельницьким у березні 1645

року прибув морським шляхом із Ґданська до Франції.

Загін складався із двох полків на чолі із старшинами

Сірком та Солтенком і, як самостійна частина, входив

до складу французької ар-

мії принца де Конде16. За-

порожці відзначилися при

облозі неприступної із су-

ходолу фортеці Дюнкерк17,

зайнятої іспанцями. У жов-

тні 1646 року Сірко здобув

фортецю штурмом з боку

моря та суходолу. Францу-

зи гідно оцінили героїзм і

військову майстерність ко-

заків і пізніше встановили

на березі протоки Па-де-

Кале погруддя Івана Сірка.

Повернувшись із Фран-

ції, Богдан Хмельницький

Принц Конде Луї ІІ

у 1648 році був проголоше-

Бурбон

ний гетьманом Запорізького війська і (1621-1686). почав

Визволь-

ну війну українського народу 1648-1654 років про-

ти польсько-шляхетського панування. У цій тривалій

кровопролитній війні активну участь брав Сірко. Піс-

ля смерті Богдана Хмельницького Сірко з 1657 по 1680

рік, бувши полковником і кошовим отаманом Запорізь-

64

кої Січі, перебував у центрі воєнних і політичних под-

ій, що відбувалися в Україні. Його діяльність співпала

з дуже важким для України часом. Між Московською

державою, Польщею і Туреччиною точилася безпе-

рервна боротьба за володіння Україною. Україна була

розірвана на Лівобережжя і Правобережжя, а поміж

ними знаходилася Запорізька Січ – організація воле-

любних професійних військових людей, запорізьких

козаків. Усередині України тривала безперервна бо-

ротьба за володіння гетьманською булавою.

Історична заслуга Сірка, який був щирим патріотом

і безмежно любив свою батьківщину, полягає в його

змаганнях за її волю і незалежність усіма доступни-

ми йому засобами. Тому він заради вільностей укра-

їнців і незалежності України вступав у союзи з різ-

ними політичними силами. Йому доводилося битися

проти турецького султана і кримського хана і воювати

з ними спільно, діяти на користь московського царя і

проти нього, воювати з польським королем і за короля,

боротися з одним гетьманом проти іншого і навпаки.

З часів Богдана Хмельницького запорізькі козаки хоча

і визнавали над собою протекцію московського царя,

але вважали себе людьми вільними і ні від кого неза-

лежними. Як далекоглядний політик, Сірко розумів, до

чого повинен привести протекторат Москви над Запо-

ріжжям і Україною, і кидався з одного боку в другий,

щоб забезпечити їх незалежність, кажучи при цьому,

що «нужда закон зминяє».

У 1658 році подільські козаки обрали Сірка Він-

ницьким (Кальницьким) полковником. 1660 року геть-

ман Юрій Хмельницький підписав із Польщею Слобо-

65

дищівський трактат, за яким Україна виходила з-під

протекторату Московської держави, повністю втрача-

ла свою політичну незалежність і перетворювалася на

провінцію Польщі. Сірко не погодився з цим, залишив

свою посаду полковника і подався на Запоріжжя.

Від 1663 року його багато разів обирали кошовим от-

аманом Запорізького війська. У 1664-1665 роках Сірко

підтримав селянсько-козацьке повстання під

прово-

дом кальницького полковника В.Варениці на Право-

бережній Україні проти шляхетської Польщі. У 1668

році він здійснив чотири походи проти Кримсько-

го ханства. Потім залишив Січ і виїхав у Слобідську

Україну, де козаки обрали його полковником Зміївсь-

кого полку. Тут він зі своїми козаками брав участь у

повстанні проти утиску царських воєвод. Під Харко-

вом повстанці зазнали поразки, в бою загинув син Сір-

ка Петро. Сам Сірко повернувся на Правобережжя.

У 1670-1671 роках запорожці на чолі із Сірком

здійснили успішні походи на турецькі фортеці Оча-

ків і Ісламкермен. Тоді ж він підтримав селянську вій-

ну в Московії під проводом донського козака Степана

Разіна, листувався з ним і планував спільний похід на

Москву, але здійснити цього не вдалось.

У березні 1672 року гетьмана Лівобережної Укра-

їни Дем'яна Многогрішного позбавили влади і засла-

ли у Сибір. Управління Україною було доручено трьом

старшинам: Петру Забілі, Івану Самойловичу та Івану

Домонтовичу. Знаючи, які користолюбці брали до сво-

їх рук гетьманську булаву, Сірко вирішив добитися

гетьманства для себе особисто. Звістка про це дійшла

до Москви, яка, знаючи про його вплив на запорожців і

66

його прагнення до цілковитої незалежності, вирішила

не допустити цього. Новий Лівобережний гетьман Іван

Самойлович і його прихильники наприкінці квітня 1672

року арештували Сірка, закували в залізо і відправили

до Батурина, а звідти доправили до Москви, потім —

до Сибіру, в місто Тобольськ.

Навесні 1672 року 300-тисячна армія Туреччини при

підтримці кримського хана і Правобережного гетьма-

на Петра Дорошенка вторглася на Поділля. Вторгнен-

ня загрожувало як Москві, так і Польщі. Відсутність у

Запоріжжі Сірка послабило опір турецько-татарській

агресії. У липні 1672 року до Москви прибув польсь-

кий посол Христофор Ковалевський з настійним про-

ханням негайно відпустити Сірка і відправити його під

Білу Церкву для відсічі противника. Клопоталися за

повернення славного лицаря і запорожці. Цар змуше-

ний був повернути Сірка із Сибіру, поставивши йому

вимогу скласти клятву на вірність. На початку літа

1673 року Сірко прибув у Запоріжжя і негайно почав

військові дії проти Кримського ханства, заважаючи

татарам пройти на Поділля, аби допомогти туркам.

Постійна війна запорожців проти Кримського хан-

ства та їх походи в турецькі володіння заважали за-

гарбницьким планам Туреччини. У 1674 році султан

Мухаммед IV вирішив знищити все Запорізьке війсь-

ко, а Січ зруйнувати дощенту. З цією метою восени на

кораблях із Стамбула до Криму прибуло 15 тисяч від-

бірних яничар18. У кінці грудня 1674 року, коли в Січі

зібралися усі запорожці святкувати Різдво, хансь-

ка орда чисельністю 40 тисяч татар і 15 тисяч яничар

оточила Січ. Знявши вночі пости запорожців, янича-

67

ри ввійшли у фортецю, заповнили майдан і проходи

між куренями19. Запорожці спали, та один з них, ко-

зак Шевчик, прокинувшись, визирнув у вікно. Надво-

рі він побачив яничар і підняв тривогу. Козаки поча-

ли стріляти через вікна з мушкетів. Збившись у юрбу,

яничари гинули від куль. А решта їх була знищена в

рукопашному бою. Із 15 тисяч прониклих у фортецю

яничар врятувалося тільки 1,5 тисячі, 150 було взято

в полон. У цьому бою загинуло 50 і поранено близько

80 козаків. Кримського хана, який стояв неподалік Січі

й чекав на захоплення її яничарами, при звістці про

страшну поразку охопив великий жах і він, не зупиня-

ючись, тікав до Криму, побоюючись погоні козаків.

За віроломний напад на Січ Сірко влітку 1675 року

організував похід на Кримське ханство. Козацьке

військо зруйнувало Гезлев (Євпаторію), Карасу-Ба-

зар і Бахчисарай. Військо хана було розбито вщент, а

сам він зі своїм оточенням врятувався в горах.

За народними переказами, після винищення яни-

чар у Січі, турецький султан Мухаммед IV послав за-

порожцям такого листа з вимогою добровільно підко-

ритися йому:

«Я, султан, син Магомета, брат сонця і місяця,

онук і намісник божий, володар царств – Македонсь-

кого, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Мало-

го Єгипту, цар над царями, володар над володарями,

надзвичайний лицар, ніким непереможений, невід-

ступний охоронець Гробу Ісуса Христа, піклувальник

самого Бога, надія і втіха мусульман, покровитель і

великий захисник християн, велю вам, запорізьким

козакам, здатися мені добровільно і без усякого опору

68

і мене вашими нападами не примушувати турбува-

ти. Султан турецький Мухаммед IV».

На цей лист запорожці, не добираючи висловів, із

властивим їм гумором відіслали відповідь, у якій жор-

стко висміяли султана і відкинули його домагання:

«Ти

—

шайтан турецький, проклятого чорта

брат і товариш, і самого люципера секретар! Який

ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо по-

жирає. Не будеш ти годен синів християнських під

собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і во-

дою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар,

македонський колесник, єрусалимський броварник,

олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту

свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, ка-

менецький кат20, подолянський злодюка, самого га-

спида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого

Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька

собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак

тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси мате-

рі вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не

маєм, місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як

і у вас, поцілуй за те ось куди нас!.. Кошовий отаман

Іван Сірко із усім кошем запорозьким.»

Видатний французький поет Ґійом Аполлінер в од-

ному зі своїх кращих ліричних творів «Пісні нелюбого»

(1903) звернувся до української теми, використавши

«Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові»

у віршованій формі (переклад Миколи Терещенка21):

Злочинніший ніж лиходій

Рогатий нібито чортяка

Ти справжній Вельзевул гидкий

69

Що сіє скрізь мерзоту всяку

Не підем ми на шабаш твій

Гнила Салоницька рибина

Жахне кільце бридких примар

Списом розідрана личина

Коли кишки здимав катар

Родила сука юду-сина

Заюшений подільський кат

Що вартий тільки глузування

Свиняче рило кінський зад

Це наша відповідь остання

Затям її проклятий гад

«Відповідь...» послужила також сюжетом для відомої

картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецько-

му султанові» (1878—1891).

Під час Чигиринських по-

ходів

турецько-татарських

агресорів

1677-1678

років

Сірко перешкоджав втор-

гненню 200-тисячної армії

ворога на Правобережну

Україну. У 1679 році запо-

рожці під проводом Сірка

організували похід проти ту-

рецьких і татарських фор-

тець на Дніпрі, які перешкод-

жали виходу козацьких

чайок22 у Чорне море, і зруй-

нували їх дощенту. Це був

останній похід старого вояка.

Козацька

«Чайка».

70

Постать Сірка як вояка і національного героя справ-

ляла на сучасників і наступні покоління українських

козаків величезне враження. Козаки казали, що рівно-

го Сірку не було, немає і ніколи не може бути.

Влітку 1680 року Сірко захворів. Після нетривалої

хвороби він помер 11 серпня 1680 року на своїй пасіці в

селі Грушівка, нині село Іллінка Томаківського району

Дніпропетровської області.

Запорожці поховали Івана Дмитровича з великою

журбою і військовими почестями на Січовому кладо-

вищі поблизу села Капулівки, нині Нікопольського

району Дніпропетровської області. На могилі козаки

поставили камінь-пам'ятник із написом: «Року Божого

1680 месяца августа 1 дня23 преставился раб Бож Иоан

Серко Дмитрович атаман кошовий Войска Запорож-

ского за его ц.п.в.24 Федора Алексеевича. Память пра-

ведного со похвалами».

У 1709 році московські війська Олександра Менши-

кова за наказом Петра І зруйнували Чортомлицьку

Січ і поглумилися над козацькими могилами. Свіжі мо-

гили розкопали і трупам відрубали голови. Тоді ж був

розбитий кам'яний хрест на могилі Сірка, а саму моги-

лу зрівняли із землею. У 1732 році козаки перенесли

останки кошового із Січового кладовища на нове міс-

це – в Капулівку. 1775 року, під час руйнування Нової

Січі за наказом Катерини ІІ, могила Сірка була знову

зруйнована.

У 1954 році на могилі було встановлено погруддя

Сірка за малюнком Іллі Рєпіна і на гранітній плиті зро-

блено напис: «Тут похований кошовий отаман війська

Запорозького Іван Дмитрович Сірко – 1.VIII.1680 р.»

71

Нижче могили поклали плиту з написом: «На цій міс-

цевості знаходилась Запорозька Січ, яка була центром

запорозького козацтва і відіграла прогресивну роль в

історії українського народу».

У листопаді 1967 року, у зв'язку із загрозою зато-

плення могили водами Каховського водосховища, вона

була перенесена на нове місце, до підніжжя Стороже-

вої могили біля села Капулівки. Тоді ж за черепом Сір-

ка було відтворено його образ і виготовлено погруддя,

яке встановили на могилі у 1980 році. На постаменті

вибитий напис: «Кошевому атаману войска Запорож-

ского И.Д. Сирко. Умер 1680 г.»

72

Як українські козаки у 1646 році

допомогли французам оволодіти іспанською

фортецею Дюнкерк

У 1618 році почалась перша загальноєвропейська

війна між країнами габсбурзького блоку, до якого вхо-

дили іспанські і австрійські Габсбурґи, підтримувані

католицькими князями Німеччини, папством та Поль-

щею, і антигабсбурзькою коаліцією, яку складали ан-

тигабсбурзький рух у Чехії, Данія, Швеція, Франція,

Голландія, Московія та Англія.

Війна була спричинена намаганням Габсбурґів уста-

новити своє панування в Європі. Вона тривала до 1648

року і отримала назву Тридцятилітньої війни. Війна за-

кінчилась Вестфальським миром 1648 року, який обір-

73

Українсько-французькі

зв'язки

в особах, подіях та легендах

вав спроби австро-іспансь-

ких Габсбурґів встановити

свою гегемонію в Європі і

закріпив на тривалий час

політичну

роз'єднаність

Німеччини.

За ініціативою першо-

го міністра Франції карди-

нала Рішельє25 (15 85-1642)

Франція з 1635 року взя-

ла участь у Тридцятилітній

війні 1618-1648 років і очо-

лила антигабсбурзьку коа-

ліцію.

1644 року французький

Кардинал

Рішельє

уряд почав переговори із За-

(1585-1642).

74

порізькою Січчю з

метою запросити

на

військову службу

українських коза-

ків, які славились у

Європі своїм війсь-

ковим мистецтвом.

Переговори з коза-

ками вів французь-

кий посол у

Польщі

граф де Брежі. 21

ве-

ресня 1644 року він

повідомляв першо-

го міністра Франції

кардинала Мазарі-

ні26 (16 02-1661),

що

козаки

мають

дуже

здібного

полковод-

ця

Хмельницько-

го

і

той

«готовий

до-

Художник А. Манастирський.

помогти нам у цій

Запорожець. 1932рік. справі »

Переговори завершились успішно. Французький

уряд найняв на службу 1800 піших і 800 кінних коза-

ків, зобов'язавшись платити рядовим козакам по 12, а

полковникам і сотникам по 120 талярів. Запорожці ді-

стали право виступати своїм окремим з'єднанням. До

їхньої тактики французи погодилися не втручатися.

75

Козаки повинні були допомогти французам оволодіти

іспанською фортецею Дюнкерк.

У березні 1645 року загін козаків на чолі з майбут-

76

Голландський

«Флейт».

нім

гетьманом

України

Богда-

ном

Хмельниць-

ким

морським

шляхом на ві-

трильниках типу

«Флейт»27

при-

був із Ґданська

до французького

порту Кале. Загін

складався із двох

полків, якими ко-

мандували Сірко

та Солтенко. Пол-

ки зберегли свою

77

Українсько-французькі

зв'язки

в особах, подіях та легендах

організацію, з якою увійшли до складу французької

армії принца де Конде. З боку французів загоном ко-

мандував П'єр Шевальє28.

Дюнкерк, збудований як місто-фортеця, блокував

протоку Па-де-Кале з боку Північного моря і його обо-

роняв п'ятитисячний іспанський гарнізон. Система

оборонних споруд Дюнкерка робила його неприступ-

ним з суходолу. Фортеця була оперезана глибоким ро-

вом, наповненим водою, і високим валом з десятьма ба-

стіонами. З морем вона сполучалася каналом, вхід до

якого обороняв форт Мардік. Перед Дюнкерком лежа-

ла гола рівнина, вкрита сипучими пісками, а далі були

болота, річки, канали.

Французькі війська блокували фортецю із сухо-

долу, тому іспанці утримували її тільки з моря. На-

прикінці вересня 1646 року командир десятитисячно-

78

го корпусу австрійців генерал Пікколоміні спробував

прорвати блокаду, але зазнав невдачі.

Дюнкерк, одержуючи постачання з моря, здат-

ний був чинити опір ще довго. Треба було штурмува-

ти його з моря. І це здійснив Іван Сірко зі своїми коза-

ками. У ніч на 11 жовтня 1646 року козаки, захопивши

іспанські сторожеві кораблі, пропливли каналом повз

форт Мардік у місто. На суходолі вони підпалили ві-

тряки і цим освітили фортецю. Тиск козаків і францу-

зів був настільки потужний, що іспанці не витримали і

склали зброю.

Так штурмом із моря та суходолу була здобута не-

приступна фортеця Дюнкерк – опорний пункт іспан-

ців у Фландріі.

Французи гідно оцінили героїзм і військову май-

стерність козаків і встановили на березі протоки Па-

де-Кале бюст козацького полковника Івана Сірка.

79

ҐІЙОМ ДЕ БОПЛАН

(близько 1600 – 1673)

французький інженер-фортифікатор, картограф

Боплан увійшов в історію як один із найвидатніших

військових інженерів-фортифікаторів і картографів

17-го століття. Він народився близько 1600 року в Нор-

мандії і належав до однієї з найшляхетніших гуґенотсь-

ких родин Франції. Його батько був відомим вченим-

картографом і дав сину блискучу інженерну освіту.

Батько жив у часи релігійних воєн, які велись у

Франції у 1562-1598 роках між католиками і гуґенота-

ми. Гуґеноти вели боротьбу за свободу віросповідання і

обмеження влади короля-католика. Релігійні війни на

час народження сина хоча й завершились і Нантський

едикт 1598 року визнав за гуґенотами свободу віроспові-

дання, однак вони ще довго, аж до Великої французької

революції 1789-1794 років, не дорівнялися в правах до

католиків. Тому сину гуґенота, офіцеру і талановитому

інженеру, у 1630 році довелося покинути Францію, пе-

реїхати до Польщі і вступити до армії Речі Посполитої.

Перебуваючи на польській службі, Боплан як ін-

женер-фортифікатор

1631 року збудував у Барі на

Брацлавщині замок для штаб-квартири польсько-

го коронного гетьмана. Під керівництвом Боплана і за

його проектами на українських землях були збудова-

ні фортеця у Бродах (1632-1633), укріплення в Ново-

му Конецполі (1634), Кременчуці (1634-1635) та інші

військові споруди.

80

Підгірці. Палацово-парковий комплекс Конецпольського.

Гравюра 1871 року.

Боплан був також обдарованим архітектором.

У 1635-1640 роках за його проектом створено чудо-

вий палацо-парковий комплекс – резиденцію корон-

ного гетьмана Конецпольського в селі Підгірцях, тепер

Львівської області.

У липні 1635 року на правому березі Дніпра, на-

впроти Кодацького порогу, Боплан спорудив форте-

цю Кодак. Вона мала перешкоджати втечам селян на

Запорізьку Січ та ізолювати Запоріжжя від України.