Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)

історії, літератури і мистецтва, які користувалися ве-

ликим успіхом. Щороку, а іноді й двічі на рік, худож-

ники влаштовували виставки своїх творів, які були

знаменною подією у художньому житті Харкова.

Влітку 1914 року Ткаченко, як звичайно, приїхав

в Україну на етюди. Тут його застала Перша світова

війна. У 1914-1916 роках творчість художника досягла

найвищого розквіту. Влітку 1916 року він писав етюди

в одному з найчарівніших куточків донецької землі, в

солов'їному царстві, де навколишня природа забарв-

лена ліричним почуттям. Це місце серед дібров і крей-

дяних скель на берегах Сіверського Донця біля Свято-

горського монастиря близько міста Слов'янська. Серед

цієї краси художник несподівано для всіх помер. Його

картини зберігаються в музеях Парижа, Львова, Хар-

кова, Петербурга і в приватних зібраннях. Більшість

творів художника перебуває за кордоном.

Михайло Степанович Ткаченко палко любив рід-

ний край і яскраво виразив у своїх пейзажах багатство

української природи.

304

МАРІЯ БАШКИРЦЕВА

(1860 – 1884)

українська і французька художниця, письменниця

Моє бажання, хоча і не надія, зали-

шитися на землі, щоб то не було...

Мене тільки страшить думка, що

в мене не вистачить часу зробити

все, що я хотіла б зробити.

Марія Башкирцева

Доля

відміряла

Марії

Башкирцевій

всього

двад-

цять

чотири

роки,

але

та-

лановита

українська

дів-

чина

зуміла

за

своє

коротке

життя

створити

чудові

жи-

вописні

твори

і

написати

знаменитий

щоденник,

які

305

стали

спільним

надбанням

української

і

французької

культури.

Марія

Костянтинівна

Башкирцева

народилася

23

листопада

1860

року

в

селі

Гавронці

на

Полтав-

щині, за вісім верст від оспіваної Миколою Гоголем

Диканьки. Вона належала до багатого дворянського

роду, володівшого величезним маєтком в Полтавсь-

кій губернії, якому після маєтку князя Сергія Кочубея

не було рівних в Україні. Батько, Костянтин Павло-

306

вич Башкирцев, тривалий час був предводителем пол-

тавського дворянства. Мати походила із стародавньо-

го дворянського роду Бабаніних, володівших значними

маєтками на Харківщині. Через два роки після весілля

батьки розлучилися і знову зійшлися, коли діти, Ма-

руся і молодший Павло, були вже дорослі. Після роз-

лучення батьків Маруся з мамою і братом переїхали

до діда Бабаніна на Харківщину. У подальшому донь-

ка лишилася при матері, а син – при батькові.

До десяти років Маруся виховувалася своїм дідом

Бабаніним, який мав чудову освіту, і двома гувернант-

ками – українкою і француженкою. Численні роди-

чі дуже любили дівчинку, виконували усі її бажання,

ставилися до неї, як до майбутньої зірки. І сама вона

росла в упевненості свого високого призначення. Пізні-

ше вона напише: «З того часу, як я усвідомлюю себе —

з трирічного віку, всі мої думки і прагнення були спря-

мовані до якоїсь величі... Все, про що я сама думала, і

все, що говорилося навколо моєї матері, – все це, зда-

валося, мало якесь відношення до цієї величі, яка по-

винна була неминуче прийти».

Маруся була дуже хворобливою, і родина Бабані-

них, турбуючись про її здоров'я, у 1870 році відправи-

ла дівчинку в супроводі матері, тітки і домашнього лі-

каря на лікування за кордон. Подорожуючи Австрією,

Німеччиною і Швейцарією, вони знайомилися з виз-

начними пам'ятками міст, оглядали старовинні замки,

прекрасні палаци, галереї і музеї. Багатство дозволяло

їм жити в кращих готелях, наймати дорогі вілли і роз-

кішні помешкання.

Після дворічних мандрів вони зупинилися в Ніцці.

307

З цього часу Маруся постійно жила у Франції (Ніц-

ца, Париж), подорожуючи з матір'ю по містах Євро-

пи. В рідну Україну вона приїздила тричі і гостювала

у батька в його маєтку Гавронці у серпні – листопаді

1876 року, травні – липні 1881 року і жовтні – листо-

паді 1882 року.

З 1873 року і до кінця життя всі свої думки Маруся

записувала у своєму «Щоденнику», який складається з

85 зошитів. У рік смерті в передмові до нього вона напи-

сала: «Навіщо брехати і рисуватися! Так, безсумнівно,

що моє бажання, хоча і не надія, залишитися на зем-

лі, щоб то не було. Якщо я не помру молодою, сподіваю-

ся залишитися у пам'яті людей як велика художниця,

але якщо помру молодою, хочу, щоб видали мій щоден-

ник, який не може бути не цікавим... Якщо я не прожи-

ву достатньо, щоб бути знаменитою, щоденник цей все

ж зацікавить натуралістів: це завжди цікаво – жит-

тя жінки, записане кожний день, без всякої манірності,

начебто ніхто в світі не повинен був читати написаного,

і в той же час із жагучим бажанням, щоб воно було про-

читане; тому, що я цілком впевнена, що мене визнають

симпатичною; і я говорю все, все, все. Не будь цього —

навіщо тоді... А втім, буде само видно, що я говорю все.

Париж, 1 травня 1884 р.»

Обдарованість її була різнобічна. Вона досягла ве-

ликих успіхів у танцях, співах, музиці, літературі, жи-

вопису. Самостійно, без будь-якої допомоги, вивчила

французьку, італійську, латинську і давньогрецьку

мови. Писала по-французьки. У дванадцять років по-

просила дати їй вчителів і сама склала програму сво-

го навчання. Бувши з дитячих років надзвичайно че-

308

столюбною і вважаючи, що вона створена, щоб стати

світовою знаменитістю, Маруся увесь свій час викори-

стовувала на навчання. Завдяки величезній працьови-

тості, наполегливості і надзвичайним здібностям вона

за п'ять місяців освоїла стільки, скільки проходять у

ліцеї за три роки. Мріючи про славу і популярність,

вона намагалася прискорити біг часу, розуміючи в той

же час, що напружена праця може згубно позначитися

на її слабкому здоров'ї: «Я хочу жити швидше, швид-

ше, швидше... Я боюся тільки, що це бажання жити на

всіх парах є ознакою недовговічності».

Маруся багато часу приділяє літературі. Вона чи-

тає твори Горація і Тібула, Арістофана і Плутарха,

Геродота і Ксенофонта, Тіта Лівія і Гомера, Платона

і Конфуція, Данте і Аріоста, Шекспіра і Ларошфуко,

Бальзака і Дюма, Флобера і Золя, Стендаля і Мішле

і свого великого земляка, улюбленого Гоголя. Філо-

софські книги вражають її. Вона має уявлення про все,

але найглибше всього вивчила історію, літературу і

фізику, щоб бути спроможною читати все, що цікаво.

І все цікаве збуджує у неї справжню лихоманку: «Коли

мене охоплює лихоманка читання, я скаженію, і мені

здається, що ніколи не прочитаю я всього, що потрібно;

я б хотіла все знати, голова моя готова луснути...» У неї

справжня пристрасть до книг, яких в її бібліотеці в Па-

рижі близько семисот томів. І чим більше вона читає,

тим більше відчуває потребу читати, тим більше від-

кривається перед нею ряд речей, які хотілося б їй вив-

чити. Вона захоплюється і політичними питаннями, із-

за політики вона могла втратити сон.

У дванадцять років, закохавшися у герцога Г. (ма-

309

буть Гамільтона), Маруся на сторінках «Щоденника»

міркує про свою любов (1873) і можливе одруження.

Аналізуючи почуття (1876), які виникли між нею та

племінником кардинала П'єтро Антонеллі, вона при-

ходить до висновку, що рівень її розвитку і інтересів

значно перевищує рівень її потенційних женихів і ото-

чення. Усвідомлення цього прирікає Марусю на ду-

шевну самотність.

Природа щедро обдарувала Марусю багатьма та-

лантами, вона любила життя у всіх його проявах і дуже

хотіла «відразу жити сімома життями». Але слабке

здоров'я через силу протистояло позамежним наван-

таженням, які взяла на себе Маруся. Щоб зняти втом-

леність і поправити здоров'я, вона мандрує, лікується

на курортах. У 1876 році подорожує по Італії (Рим, Ва-

тикан, Неаполь, Помпея, Везувій). У Ватикані побува-

ла на аудієнції у папи Пія ІХ (1846-1878). Обожнюючи

живопис, вона відвідує музеї; тривалий час просто-

ювала біля картин великих італійських художників.

У травні 1876 року її здоров'я різко погіршало, виник-

ла біль у грудях і сильний кашель, а у червні почало-

ся кровохаркання, туберкульоз уразив праву легеню.

У серпні Маруся поїхала до батька і брата в Україну.

По дорозі була в Петербурзі і Москві. Петербурґ їй не

сподобався. У маєтку батька зустрічалася з численни-

ми родичами, закохувала в себе місцеву молодь, коке-

тувала. Разом з батьком їздила в Полтаву, Харків, від-

відала Диканьку й інші гоголівські місця. Після майже

чотиримісячного перебування в Гавронцях вона з

батьком повернулася до Парижа. Бажаючи примири-

ти своїх батьків, які, незважаючи на тривалу розлуку,

310

любили один одного, Маруся добилася з'єднання ро-

дини.

Володіючи чудовим голосом (меццо-сопрано), граю-

чи на багатьох інструментах (рояль, гітара, арфа, ман-

доліна), Маруся мріяла стати знаменитою співачкою.

Але почавшийся туберкульоз легенів, а потім катар і

хронічне запалення гортані призвели до втрати голо-

су. Гордовита, зарозуміла і шанолюбива, вона у 1877

році вирішила присвятити себе живопису, давши са-

мій собі клятву стати у двадцять два роки знаменитою

або умерти: «Якщо живопис не принесе мені швидко

слави, я вб'ю себе, і все тут. Це вирішено...»

Переїхавши з Ніцци до Парижа, вона у вересні 1877

року вступає до приватної академії живопису Рудоль-

фа Жульєна і в короткий термін досягає вражаючих

успіхів, підкоряючи своїх викладачів Рудольфа Жу-

льєна і Тоні Робера-Флері своїми незвичайними здіб-

ностями. Навчання в академії принесло їй радість.

Працюючи по 8-10 годин на день, Маруся за два роки

опанувала семирічним курсом навчання і стала улю-

бленою ученицею своїх учителів. Такого напружен-

ня її організм не витримав, вона почала втрачати слух

(1880), сильно кашляти, їй стало важко дихати.

У 1880 році відбувся її дебют як художниці, вона взяла

участь у Салоні, який виставив її картину «Молода жін-

ка за читанням роману Дюма «Розлучення». Під карти-

ною стояв підпис «Marie Constantin Russ», у подальшому

вона підписувала свої твори «M. Bachkirtseff». Картина

була помічена і схвалена критикою. У 1881 році Башкир-

цева виставляє в Салоні велике полотно «Студія Жульє-

на», якому журі надало друге місце.

311

У квітні 1881 року до Парижа приїздить батько, і у

кінці травня Маруся з батьками відправляється в Гав-

ронці, де пише портрети українських селян, працює

на природі. Здоров'я її погіршується, приходять дум-

ки про смерть: «Невже я умру? Трапляються хвили-

ни, коли я холодію від цієї думки. Але я вірю в Бога,

мені не так страшно, хоча... я дуже хочу жити». У кін-

ці липня вона, повертаючись до Парижа, зупиняється

в Києві і відвідує Лавру. Батько і мати гаряче моляться

за її здоров'я. У Парижі вона дізнається, що почався

туберкульозний процес і в лівій легені. Катастрофічно

погіршується слух.

У жовтні 1881 року Маруся подорожує по Іспанії, від-

відує Толедо, Кордову, Севілью, Ґранаду, Мадрид. Ман-

друючи, вона постійно працює. У Мадриді копіює карти-

ни Веласкеса. Маруся усвідомлює, як мало їй відпущено

часу, і в жовтні 1882 року знову, вже в останній раз, їде в

Гавронці, щоб побачитись із мамою, батьком і братом.

У 1883 році вона багато працює і створює свої основ-

ні картини «Під парасолькою», «Осінь», триптих «Три

усмішки» («Дитина», «Дівчинка», «Жінка»), «Жан і

Жак», «Портрет парижанки», «За книгою». У Салоні

1883 року Башкирцева виставляє картину «Портрет па-

рижанки» і жанрове полотно «Жан і Жак», які мали ве-

личезний успіх, отримує медаль і похвальні відзиви у

пресі. Російський ілюстрований журнал «Всесвітня ілю-

страція» вмістив на першій сторінці репродукцію кар-

тини «Жан і Жак» і надрукував статтю про художницю.

У червні 1883 року помер батько, йому не було і п'я-

тидесяти років. Маруся картає себе за те, що не змогла

поїхати до нього і доглядати за ним до самого кінця.

312

У неї багато нових задумів, але все частіше вона зму-

шена переривати працю. Маруся усвідомлює, що ско-

ро помре, але сподівається, що живопис, якщо і не про-

довжить її життя, то не дозволить зникнути безслідно.

Про це вона пише в «Щоденнику»: «Так багато справ

у житті, а життя таке недовге! Я не знаю, чи встигну

здійснити навіть те, що задумала... «Святі жінки», «Ве-

ликий

барельєф», «Весна», «Юлій

Цезарь»,

«Аріад-

на»... Я відчуваю в собі таке духовне піднесення, такі

поривання до великого, що ноги мої вже не торкають-

ся землі. Що мене постійно переслідує, так це острах,

що я не встигну виконати всього задуманого... Адже я

не проживу довго... Я живу тільки чвертю життя і тому

мені здається, що свічка розбита на чотири частини і

горить з усіх кінців... »

У Салоні 1884 року пейзаж «Осінь» і жанрова кар-

тина «Мітинг» мали великий успіх. Не було жодного

журналу, який би не писав про її картини. Вони при-

несли Башкирцевій довгоочікувану славу. Вона щас-

лива, тому що відбулася як художниця. Але вона ще

мріє відбутися як письменниця. Маруся хоче, щоб

який-небудь письменник оцінив її «Щоденник» як лі-

тературний твір. Із цією метою вона, зберігаючи ано-

німність, почала листування з Ґі де Мопассаном, який

глибоко розумів жінок. Але листування з письменни-

ком розчарувало її, вона прийшла до висновку, що він

не та людина, яку вона шукає. Про їх відносини напи-

сав біограф Мопассана Арман Лану.

Образ художниці в останні місяці її життя описав

в передмові до каталогу першої посмертної виставки

її картин відомий французький письменник і критик

313

Франсуа Коппе. Він спілкувався з нею всього один раз

протягом однієї години, але запам'ятав назавжди. Коп-

пе побачив дівчину невисокого зросту, худу, дуже кра-

сиву, з темними очима, що світилися розумом, з важ-

ким вузлом золотавого волосся. Вона випромінювала

чарівність, але за ніжністю і грацією відчувалася воля

і енергія: «Все виявляло в цій чарівній дівчині великий

розум. Під жіночою привабливістю відчувалася метале-

ва, справді чоловіча сила, і мимоволі пригадувався по-

дарунок Улісса юному Ахіллу: меч, прихований серед

жіночих убрань». Коппе піднявся з нею в майстерню:

«У кутку, на стелажах до стелі, розміщалися книги —

численні томи на численних полицях, тут були всі виз-

начні творіння людського духу. Вони були всі на своїх

мовах: французи, німці, росіяни, англійці, італійці, ста-

родавні римляни і греки. І це зовсім не були книги «бі-

бліотечні», виставлені напоказ, це були пошарпані, чи-

тані-перечитані і простудійовані книги. Платон лежав

на столі, розкритий на якійсь сторінці». Поруч стояв

розчинений рояль, за ним величезним віялом блакит-

ніла арфа. Увесь інший простір заповнювали картини,

пюпітри з початими картинами, папки з малюнками і

ескізами статуй.

Маруся дуже любила життя в усіх його проявах і,

будучи надзвичайно обдарованою від природи особою,

бажала слави і величі. В останній рік свого життя вона

написала в «Щоденнику»: «Мені здається, що ніхто не

любить всього так, як я люблю: мистецтво, живопис,

музику, книги, світло, одяг, розкіш, шум, тишу, сміх,

журбу, тугу, любов, холод, сонце, пори року, усяку по-

году, спокійні рівнини Росії і гори навколо Неаполя,

314

сніг зимою, дощ восени, весну з її тривогою, спокійні

літні дні і чудові ночі з блискаючими зірками... я все лю-

блю до обожнювання. Все уявляється мені зі своїх ці-

кавих і чудових боків: я хотіла б усе бачити, усе мати,

усе обійняти, злитися з усім і померти, якщо треба, че-

рез два роки або у 30 років, померти з екстазом, щоб

зазнати цю останню таємницю, цей кінець всього або

божественний початок».

Із середини жовтня 1884 року Маруся вже не ви-

ходила з дому. Її весь час знобило. Вона передчувала

близькість смерті. 19 жовтня до неї прийшли попро-

щатися її вчителі Жульєн і Робер-Флері. Її відвідував

смертельно хворий Жуль Бастьєн-Лепаж, французь-

кий художник, з яким Марусю єднала романтична

дружба. 20 жовтня вона останній раз зробила запис у

«Щоденнику». 31 жовтня 1884 року Марія Башкирце-

ва померла, не доживши до 24 років 23 дні. Її поховали

в Парижі на кладовищі Пассі.

Мрія художниці «залишитися на землі» здійснила-

ся. Вона встигла написати близько 150 картин, 200 ри-

сунків і акварелей, створити скульптурні етюди, стати

автором знаменитого «Щоденника». Її коротке яскраве

життя стало прикладом героїчного служіння мистецт-

ву і досягнення високої мети.

Через рік після смерті художниці французьке То-

вариство жінок-художниць і скульпторів влаштува-

ло першу виставку творів Марії Башкирцевої. Про

виставку писали всі газети, її відвідували тисячі пари-

жан, їм'я художниці стало знаменитим. Її твори купу-

вали прямо на виставці. Полотна «Мітинг» і «Портрет

натурниці» придбав французький уряд для Люксем-

315

бурзького музею. Згодом у Люксембурзький музей

купують картину «Жан і Жак» і вона з «Мітингом»

передається в Лувр. Башкирцева стала першою ху-

дожницею з України, якій випала така честь.

Узимку 1887 року голландські художники орга-

нізували виставку в Амстердамі. На виставці кар-

тини української художниці купували відомі гале-

реї світу. Того ж року журналіст Андре Терьє видав

в Парижі два томи «Щоденника». Його переклали з

французької майже на всі європейські мови. Книга

стала популярною, її прирівнювали навіть до «Спо-

віді» Жана Жака Руссо, називали найвидатнішою

книгою 19-го століття, особливо цінною як яскравий

людський документ. Про неї писали французький

письменник Анатоль Франс, італійська поетеса Ада

Негрі і багато інших діячів європейської культури.

В Росії уривки «Щоденника» були надруковані у 1887

році, а повністю в перекладі Любові Гуревич – у 1892

році.

Творчість Башкирцевої цінували російські дія-

чі культури – В. Брюсов, В. Хлєбников, М. Цвєтаєва,

І. Рєпін та інші. Велимир Хлєбников вважав «Щоден-

ник» унікальним явищем світової культури як «точний

щоденник свого духу», а Марина Цвєтаєва присвятила

«блискучий пам'яті » художниці свою поетичну книгу

«Вечірній альбом» (1910), де є такі рядки:

Ей даровал Бог слишком много!

И слишком мало – отпустил.

О, звездная ее дорога!

Лишь на холсты хватило сил.

316

Художник Ілля Рєпін вважав, що Башкирцеву че-

кало велике майбутнє, бо вона «була виняткова нату-

ра, певна річ, незвичайна».

Більшість полотен художниці, перевезених її ма-

тір'ю в родовий маєток під Полтавою, загинуло під час

Другої світової війни. Її картини знаходяться в музе-

ях Афін, Амстердама, Відня, Ніцци, Парижа, Чікаґо,

Москви, Петербурґа, Саратова, Красноярська, Дніп-

ропетровська, приватних колекціях. На одній із ву-

лиць Ніцци, названої її їменем, є музей з постійно дію-

чею виставкою художниці. Там стоїть гіпсова статуя

Марусі, яка сидить на лавці з книгою в руках. Автор

скульптури Мішель де Тарновський.

Через 120 років після смерті Башкирцева повер-

тається на батьківщину, в рідну Україну, де в Дикань-

ці створюється музей. В музеї будуть зібрані копії усіх

її картин, які виконають українські художники, а та-

кож фотокопії сторінок «Щоденника» та інші експона-

ти, пов'язані з життям художниці.

317

ДМИТРО МЕРЕЖКОВСЬКИЙ

(1865 – 1941)

письменник, критик, перекладач

Один із лідерів нового на-

прямку

в

російській

літера-

турі

кінця

19-го

—

початку

20-го

століття

—

символіз-

му,

руйнівник

традиційних

моральних

і

естетичних

ка-

нонів,

критик

імперських

і

церковних

устоїв

Дмитро

Сергійович

Мережковський

народився

14

серпня

1865

року

в

Петербурзі

в

родині

столоначальника

придвор-

ної

контори.

Прадід

письмен-

ника

входив

до

складу

укра-

318

їнської

козацької

старшини

і був військовим старшиною в місті Глухові, а дід в часи

царювання Павла І приїхав до Петербурґа і вступив «мо-

лодшим чином» в Ізмайловський полк. «Тоді, ймовірно, —

писав Дмитро Сергійович, – і змінив він своє українсь-

ке прізвище Мережко на російське – Мережковський».

Бабка письменника походила із стародавнього роду кня-

зів Курбських148. Батько, Сергій Іванович, закінчив служ-

бу в чині дійсного тайного радника, що відповідало 2-му

класу «Табеля про ранги» (вище був тільки канцлер).

З дитинства Мережковський дихав повітрям ста-

319

ровини, жив в палацових будинках, перебував у при-

дворному середовищі. Згадуючи про своє дитинство,

він у своїй «Автобіографічній нотатці» писав: «Узимку

ми жили в старому, ще петровських часів, Бауеровсь-

кому будинку, на розі Неви і Фонтанки, у Прального

моста, навпроти Літнього саду: з одного боку – Літній

палац Петра І, з другого – його ж будиночок і найдав-

ніший у Петербурзі дерев'яний Троїцький собор». Літо

родина Мережковських перебувала на дачі на Єлагі-

ному острові, в одному з палацових будинків.

Мережковський був молодшим сином в багатодітній

родині і з дитинства відчував себе самотнім і нещас-

ним. Батька він не любив і боявся. Пізніше він писав:

Всегда один, в холодном доме рос

Я без любви, угрюмый как волчонок,

Боясь лица и голоса людей,

Дичился братьев, бегал от гостей...

Родинні умови наклали свій відбиток на його вда-

чу. Він був відлюдний, важко зближався з людьми, все

життя відчував себе самотнім.

Мережковський рано

відчув

потяг до

літератури,

до складання віршів. Перший свій вірш, наслідуючи

«Бахчисарайському фонтану» О.С. Пушкіна, він напи-

сав у тринадцять років. Але дитячі спроби віршування

були слабкими.

У 1884

році він

вступив на

історіко-філологіч-

ний факультет Петербурзького

університету.

У

сту-

дентські роки на нього справили великий вплив тво-

ри

філософів-позитивістів149

Канта (1798-1857),

Мілля

(1806-1873) і Спенсера (1820-1903).

320

Зі своєю майбутньою дружиною, Зінаїдою Микола-

ївною Гіппіус150, яка стала відомою поетесою і крити-

ком, Мережковський познайомився у 1888 році в Гру-

зії. Невдовзі вони одружилися і прожили довге спільне

життя, «не розлучаючись, – зі слів Гіппіус, – з дня

нашого весілля в Тифлісі, ні разу, ні на один день». Од-

наче, навіть для дружини, те, «що лежало у нього на

великій глибині, відкривалось нечасто».

Літературний шлях Мережковський почав в лі-

берально-демократичному

середовищі.

Близьким

для нього став журнал

«Отечественные

записки»

М.Є. Салтикова-Щедріна і О.М. Плещеєва. У 1891

році він познайомився з відомим поетом С.Я. Надсо-

ном151 і «полюбив його як брата». Іншим найближ-

чим приятелем став поет М. Мінський152.

Будинок Мережковських на Ливарному проспек-

ті претворився на літературний салон, в якому збира-

лася літературна інтелігенція. Його відвідували А. Бі-

лий153, В'ячеслав Іванов154, К. Бальмонт155, І. Бунін156.

Під впливом народницьких ідей молодий Мереж-

ковський відправляється «пізнавати життя». Він по-

дорожує по Волзі і Камі, відвідує Уфімську і Орен-

бурзьку губернії. Його увагу привертають релігійні

течії і секти, які відкололися від офіційної православ-

ної церкви. Він збирається після закінчення універси-

тету «іти в народ» і стати сільським вчителем.

На початку 90-х років у свідомості Мережковського,

який був у напружених духовних шуканнях, відбув-

ся глибокий релігійний переворот. Він збігся з появою

в російській літературі нового напрямку – символіз-

му. У 1892 році вийшов його поетичний збірник «Сим-

321

воли» і праця «Про причини занепаду і про нові течії

сучасної російської літератури», яка стала програ-

мою символізму. Відмовившись від позитивізму, він

проголосив три головних елемента мистецтва: містич-

ний зміст, символи і розширення художнього вражен-

ня. Новий напрямок в літературі оформився з появою

віршів Д. Мережковського, З. Гіппіус, М. Мінського,

К. Бальмонта і В. Брюсова157. Символісти розглядали

свій метод як принципово новий тип художнього і мо-

рально-релігійного мислення і висловили у своїй твор-

чості кризовий характер епохи, заперечення буржуаз-

ного побуту і моралі, неминучість великих історичних

катаклізмів.

У 1901 році Мережковський разом із Розановим і

Філософовим добилися від Синоду дозволу заснува-

ти в Петербурзі «Релігійно-філософські збори». У цих

зборах взяли участь визначні богослови, філософи,

представники духовенства, серед них єпископ Сергій,

який у 1943 році став патріархом Московським і всієї

Русі. Але ідеї «релігійної громадськості» (варіант хри-

стиянського соціалізму), які проповідували засновни-

ки зборів, різкі висловлювання на адресу православ-

ної церкви і думку з'єднати православіє з католицтвом

Синод визнав небезпечними і у квітні 1903 року забо-

ронив проведення зборів.

Головні свої твори Мережковський створював в ат-

мосфері релігійно-філософського відродження 20-го

століття. Він прагнув наново розглянути основи хри-

стиянської догматики, намагався з'єднати російську

культуру з православною церквою.

У 1905 році Мережковський закінчив свою першу

322

трилогію «Христос і Антихрист» і став відомим в Євро-

пі письменником. До трилогії ввійшли романи «Смерть

Богів (Юліан Відступник)», 1896; «Воскреслі Боги (Ле-

онардо да Вінчі)», 1902; «Антихрист (Петро і Олексій)»,

1905. Чудове знання історії, її реалій і подробиць, ха-

рактерів історичних осіб дозволило Мережковському

написати твори незвачайної художньої сили.

З великою любов'ю написан роман про геніального

художника і мислителя Леонардо да Вінчі158, в якому

він бачив символ Боголюдини і Богоборця. Він назвав

його «пророком», «провісником ще невідомого дня»,

«богоподібною людиною». Про свою роботу над трило-

гією Мережковський писав: «Коли я починав трилогію

«Христос і Антихрист», мені здавалося, що існує дві

правди: християнство – правда про небо, і язичницт-

во – правда про землю, і в майбутньому з'єднанні цих

двох правд – повнота релігійної істини. Але, закінчую-

чи, я вже знав, що з'єднання Христа з Антихристом —

блюзнірська неправда; я знав, що обидві правди – про

небо і землю – вже з'єднані у Христі Ісусі. Але я те-

пер також знаю, що треба було мені пройти цю неправ-

ду до кінця, щоб побачити істину. Від раздвоєння до

з'єднання – такий мій шлях, – і супутник-читач, якщо

він мені рівний у головному – у свободі пошуків, —

прийде до тієї ж істини».

Після поразки першої російської революції, «зва-

жаючи на утворену задушливу атмосферу» (як пише

Гіппіус), Мережковські у 1906 році виїжджають з Ро-

сії до Франції і поселяються в Парижі, де живуть до

1914 року. В Парижі вони виявляють інтерес до като-

лицтва, захоплюються модернізмом, зближаються з

323

діячами партії есерів159. Лідер есерів Борис Савінков

схиляв їх до релігійного виправдання політичного те-

рору і одержував від них поради під час роботи над

романом «Кінь блідий». У 1907 році в Парижі вийшов

колективний збірник «Цар і революція», в якому Ме-

режковському належить нарис «Революція і релігія».

Розглядаючи в нарисі російську монархію і церкву на

широкому історичному тлі, він приходить до виснов-

ку, що в глибинах народної стихії революційний смерч

набуває нищівної сили і разом із загибеллю російської

церкви і російського царства настане загибель Росії.

Пророцтво Мережковського здійснилося, після Жов-

тневого перевороту 1917 року стара Росія загинула.

Свою другу трилогію, яка складається з драми

для читання «Павло І» (1908) і романів «Олександр І»

(1911) та «14 грудня» (1918), Мережковський написав

на основі капітальних праць російських істориків, зо-

крема М.К. Шильдера і великого князя Миколи Ми-

хайловича

Романова. Трилогія характерна антимонар-

хічною спрямованістю, різко негативним ставленням

до абсолютистської держави, до

самодержавно-бюро-

кратичного

устрою. За Мережковським, самодержав-

ство від Антихриста.

Початок Першої світової війни Мережковський

сприйняв як нещастя для Росії. Повернувшись на

батьківщину і переживши у 1917 році Лютневу рево-

люцію і Жовтневий переворот, Мережковські не при-

йняли Радянську владу, для якої вони були зайвими

людьми, і емігрували до Франції, в Париж, де перебу-

вали до кінця життя.

Після Жовтневого перевороту в Париж емігрува-

324

ли майже усі російські письменники і поети, і столицю

Франції жартома стали називати «столицею російсь-

кої літератури». Кожної неділі на квартирі Мереж-

ковських збиралися письменники, поети,

художни-

ки. На «Неділях» обговорювалися суспільні, політичні,

літературні і релігійні питання. З 1927 року на «Неді-

лях» проводилися збори «Зеленої лампи». На них бу-

вали Ходасевич, Берберова, Бунін, Керенський, Теффі,

Шестов, Бердяєв, Одоєвцева, Георгій Іванов і багато ін-

ших – увесь цвіт російської еміграції. «Неділі» і «Зеле-

на лампа» проіснували до початку Другої світової війни

і виховали ряд молодих поетів, навчивши їх не тільки

думати, але й виразно висловлювати свої думки.

У часи еміграції Мережковський, продовжуючи на-

пружено працювати, написав ряд творів: «Народжен-

ня Богів (Тутанхамон на Кріті)», 1925; «Месія», 1927;

«Таємниця Заходу. Атлантида—Європа», 1930; «Ісус

Невідомий», 1932; «Данте» (2 тома), 1939; нарис «Ре-

форматори. Лютер. Кальвін. Паскаль» та інші.

Ерудіт, поліглот, знавець античності й італійсько-

го Відродження, історик культури, Мережковський

завжди і повсюди насамперед обзаводився бібліоте-

кою, без якої він не міг прожити і дня. Уся його твор-

чість пронизана морально-релігійною проблематикою.

Йому були однаково важливі правда небесна і прав-

да земна, дух і плоть, ареною боротьби яких є людсь-

ка душа.

Про те, як працював Мережковський, пише його

дружина Зінаїда Гіппіус в біографічному нарисі «Дми-

тро Мережковський» (Париж, 1951): «До всякої заду-

маної роботи він ставився із серйозністю вченого. Він

325

досліджував предмет, свою тему, з усією можливою

широтою, і ерудиція його була доволі чудова. Почина-

ючи з «Леонардо», він прагнув, крім книжкового зби-

рання джерел, ще бути там, де відбувалася дія, бачи-

ти і відчувати те повітря і ту природу. Але не завжди

це вдавалося. Повторюю, більше всебічного і реаль-

ного дослідження теми, стосується це романа чи не ро-

мана, – важко було в кого-небудь зустріти».

Мережковський залишив велику літературну спад-

щину: романи, вірші, сотні статей і робіт. Він написав

про багатьох письменників і поетів. Один тільки цикл

«Вічні супутники» (1897) включає портрети Лонга,

Марка Аврелія, Плінія Молодшого, Кальдерона, Ґете,

Сервантеса, Флобера, Монтеня, Ібсена, Достоєвського,

Гончарова, Тургенєва, Майкова, Пушкіна. Він написав

книги про Гоголя, Достоєвського і Толстого, статті про

Чехова, Горького,

Короленка, Белінського, Чаадаєва,

Некрасова, Тютчева, Леоніда Андрєєва. Все, що напи-

сав Мережковський до 1914 року, ввійшло до повно-

го зібрання його творів у 24-х томах, яке вийшло в Пе-

тербурзі у видавництві Ситіна у 1914-1915 роках.

Мережковський жагуче бажав одержати Нобе-

лівську премію. Він вважав, що її по справедливості

належить присудити йому і він один достойний її. Кан-

дидатами на премію, крім нього, були висунуті І. Бунін

і І. Шмєльов160. Основним конкурентом був Бунін, яко-

го Мережковський вважав нудним письменником по-

буту. Але у 1933 році Нобелівський комітет віддав пе-

ревагу Буніну.

Письменник з ненавистю ставився до комунізму і,

коли фашистська Німеччина почала війну з Радянсь-