Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Аскольдова могила. 1845рік. доні», «Військова авіація у

435

Франції» були посібниками для льотчиків у роки Пер-

шої світової війни.

Крутень загинув молодим, йому не було ще двадцяти

семи років. 19 червня 1917 року, повертаючись із бойо-

вого завдання і здійснюючи посадку літака без пального

на своєму аеродромі біля села Плотичі поблизу Терно-

поля, Крутень розбився.

З приводу загибелі одного із найвідважніших льот-

чиків російської авіації в одній із газет писали: «Після

великого Нестерова він був найвидатнішим бойовим

льотчиком... Для характеристики бойової діяльно-

сті загиблого авіатора досить зазначити, що тільки за

один останній тиждень ним було збито три німецьких

літака».

Крутень був нагороджений багатьма російськими

бойовими орденами, серед них ордена Святого Георгія

4-го ступеня, Святого Володимира 4-го ступеня з ме-

чами і бантом, Святої Анни 4-го ступеня з надписом

«За хоробрість», та георгієвською зброєю.

Євграф Миколайович Крутень похований у рідно-

му Києві на Аскольдовій могилі поруч з іншим видат-

ним льотчиком Петром Миколайовичем Нестеровим

(1887-1914). У 1935 році кладовище на Аскольдовій мо-

гилі ліквідували і останки видатних льотчиків перепо-

ховали на Лук'янівському цвинтарі Києва.

436

НЕСТОР МАХНО

(1888 – 1934)

провідник масового повстанського руху українсько-

го селянства у 1918-1921 роках

Нестор Іванович, Нестор Іва-

нович! Чому так вийшло?

З пісні

У

липні

1934

року

в

одно-

му

із

шпиталів

Парижа

від

туберкульозу

і

ран

помирав

Нестор

Іванович

Махно,

ім'я

якого

в

роки

кривавої

і

безпощадної

Громадянсь-

кої

війни

стало

символом

народного

руху

в

Україні,

437

увійшовшого

в

історію

під

назвою махновщини.

Про

Махна

написа-

но

багато

неправди.

За

ча-

сів

комуністичного

режиму

більшовики

оцінили

мах-

новщину

як

прояв

дрібно-

буржуазної контрреволюції і бандитизм. Така оцінка

народного руху виправдовувала знищення його учас-

ників як звичайних бандитів, грабіжників і насильни-

ків. Фальсифікація подій, пов'язаних із махновським

рухом, тривалий час не давала можливості зрозуміти

і усвідомити це значне історичне явище, головним ге-

438

роєм якого був народний захисник, відважний отаман

батько Махно.

Нестор Іванович Махно народився 8 листопада 1888

року в селі Гуляй-Поле Катеринославської губернії,

тепер місто Гуляйполе Запорізької області, в родині

бідних селян Міхненків – Івана Радивоновича і Євдокії

Матвіївни. Щоб відстрочити призов сина до армії, мати

виправила метрику Нестора, і офіційна дата його на-

родження стала 8 листопада 1889 року. У подальшому

це врятувало йому життя. Вуличним прізвиськом роди-

ни Міхненків було Махно, воно і стало прізвищем дітей.

Нестор був п'ятим сином. Один із його старших братів

помер юнаком, а троє – Омелян, Сава і Григорій —

билися в загонах Нестора і загинули в боях. Батько по-

мер, коли Нестору не було ще й року. Сирота, живучи

в бідності, у 12 років зміг закінчити тільки початкову

школу. Змалку на життя заробляв поденною працею

чорнороба. Бувши натурою обдарованою, вразливою

і запальною, він гостро відчував несправедливість і з

дитинства зазнав ненависть до влади і багатіїв.

У 1906 році в Гуляй-Полі була створена група анар-

хо-комуністів під назвою «Спілка бідних хліборобів»,

яка ставила собі за мету боротьбу за суспільство за-

гальної рівності громадян, без приватної власності і

експлуатації. До цієї групи приєднався і Нестор. Члени

групи не дуже цікавилися теорією анархізму238, вони

вважали «експропріацію239

експропріаторів» і терори-

стічні акції проти представників влади і багатіїв ефек-

тивною формою боротьби за народну волю.

Уперше Махно був заарештований у кінці 1907 року

під час вогнепальної сутички з поліцією, але йому вда-

439

лося вийти з в'язниці під грошову заставу. Вдруге його

було заарештовано у 1908 році як активного учасни-

ка терористичних акцій і експропріацій. Військово-по-

льовий суд у 1910 році засудив Махна до страти через

повішання. Але, згідно з метрикою, йому до повноліття-

240, тобто до 21 року, не вистачало п'яти місяців, і вища

міра покарання була замінена на довічну каторгу. По-

карання він відбував у Бутирській каторжній в'язниці

Москви, закутий в ручні і ножні кайдани.

В ув'язненні Махно зустрівся з визначним анар-

хістом Петром Аршиновим-Маріним, який відіграв

значну роль у його ідейному становленні як свідомого

революціонера. Завдяки йому Махно опанував теоре-

тичними основами анархізму і підвищив свою загаль-

ну освіту.

Із в'язниці Махна визволила Лютнева революція

1917 року. Він вийшов на волю хоча і без однієї легені,

яку з'їв туберкульоз, але готовий до упертої боротьби.

В Гуляй-Поле він приїхав у квітні 1917 року і відразу

почав бурхливу діяльність, твердо знаючи куди і на-

віщо вести народ. Анархісти визнали його своїм ліде-

ром. Їх опорою були наймити, робітники дрібних під-

приємств і середня верства селянства. У серпні Махно

був обраний головою районної ради робітничих і се-

лянських депутатів. Гуляй-Поле перестало підкоря-

тися державній владі, усі питання вирішувалися пря-

мим

волевиявленням трудящих. На районному з'їзді

рад Махно виступив одним із ініціаторів ухвалення ре-

золюції, в якій зазначалося: «Народ – правитель для

себе, у своєму середовищі. Це його споконвічна мрія, і

настав час втілити її в життя. Віднині вся земля, фа-

440

брики і заводи повинні належати трудящим. Трудо-

ве селянство – господар землі, робітники – господа-

рі заводів і фабрик». Це була реальна програма дій, і за

два місяці до Жовтневого перевороту 1917 року Мах-

но розпочав соціальні перетворення, підписавши де-

крет про націоналізацію землі на підвладних його раді

територіях і її перерозподіл на користь незаможних

селян. Так втілювались природні прагнення народу

до вільного, заможного життя на засадах самовряду-

вання в дусі традицій козацької вольниці. Авторитет

Махна зростав, бо його дії приваблювали знедолені і

озлоблені соціальні низи прямотою і простотою пла-

нів, давали надію на швидкий прихід життя без влади

і начальства, з працею за здібностями і справедливим

розподілом її результатів.

Маючи міцну опору в Гуляй-Полі, Махно починає

діяти у великих містах Лівобережної України, насам-

перед в Олександрівську (Запоріжжі) і Катеринославі

(Дніпропетровську). У цей час його прізвисько «Скром-

ний», так його називали ще на каторзі. Махно і був в

житті скромною, чесною і позбавленою усякого често-

любства і чванливості людиною. Подальші події, коли

людську кров лили, як воду, усі без виключення про-

тиборствуючі сторони, вимагали від Махна непохитної

волі і нещадності.

Справі революційної перебудови суспільства

Мах-

но віддавався повністю. Це вимагало величезного на-

пруження фізичних і психічних сил. Від народження

слабкий здоров'ям, яке ще було підірване каторгою,

він інколи не витримував перенапруження і у нього

траплялися нервові напади.

441

Улітку 1917 року Махно зустрівся з молодою вчи-

телькою Галиною Андріївною Кузьменко, яка захопи-

лася вченням анархізму. Вона стала його дружиною і

надійною соратницею в боротьбі.

Наприкінці 1917 року Махно, розуміючи, що владу

можна утримати тільки зброєю, створює озброєні за-

гони, які восени 1918 року розгорнулися в багатоти-

сячну армію. Повстанська армія, яка складалася з бід-

няцької молоді, колишніх солдатів і матросів, почала

війну «за визволення трудового люду».

З цього часу тридцятирічного Махна почали шано-

бливо називати «батько». Його армія воювала з герма-

но-австрійськими окупантами, які грабували Україну;

з петлюрівцями, які боролися за самостійну Україну;

з білогвардійцями, які намагалися відновити Росію; з

радянською владою і її диктатурою пролетаріату.

З 1919 року до Махна почали сходитися анархісти

(Аршинов-Марін, Ейхенбаум-Волін та інші), з цього

часу махновський народний рух став називатися анар-

хістським. Однак анархістська теорія далеко стояла від

справжніх інтересів трудящих. Махновські хлопці від-

стоювали зі зброєю в руках свої рідні села від німець-

ких, білих, червоних та інших грабіжників, не знаючи і

не сприймаючи анархістську теорію. Але хлопці знали

твердо, що їх батько проти червоних з їх продрозклад-

кою і проти білих з їх реквізицією, тобто проти звичай-

ного грабунку селян. Тому з боку більшості трудівни-

ків підтримка Махну і його війську була одностайною.

У махновському русі брали участь в основному укра-

їнці, але анархізм, будучи космополітичною ідеологі-

єю, не визнавав ніякого націоналізму, патріотизму, шо-

442

вінізму і антисемітизму. Тому Махно виступав проти

українського націоналізму і жорстоко розправлявся з

учасниками насилля над євреями. В умовах національ-

ної розмаїтості Лівобережної України це зміцнюва-

ло його популярність. Авторитет лідера повстанського

руху був дуже високий, йому підкорялися всі беззапе-

речно. Більшість махновських командирів були анархі-

стами (Каретников, Марченко, Веретенников, Гаври-

ленко, Білаш, Куриленко та інші), ніхто з них не читав

Бакуніна і Кропоткіна, але вони вірили в зрівняльний

соціалізм і віддавали за нього життя.

Червоні й білі мемуаристи, письменники і компар-

тійні історики зображали Махна як п'яницю, анти-

семіта і бандита (О.М. Толстой «Ходіння по муках»,

Е.Г. Багрицький «Дума про Опанаса», кінофільм

«Олександр Пархоменко» та інше), писали про пога-

ну дисципліну, грабіжі і насильство махновців, по-

головне пияцтво і єврейські погроми. Але пияцтво,

грабіжі і насильство були і у білих, і у червоних. Сам

Махно пити не любив і пияцтво переслідував, з ан-

тисемітизмом і погромниками боровся дуже жорсто-

ко. Випивка на переходах і привалах заборонялася

під загрозою розстрілу. Це суворе правило продо-

вжувало традиції Запорізької Січі.

Наприкінці 1919 року Революційна повстанська ар-

мія України досягла 80-ти тисяч чоловік. Її тактика по-

лягала в рухомості, швидкості і несподіваності дій. Ру-

хомість досягалася застосуванням тачанок241, на яких

швидко пересувалися кулемети, бійці і боєприпаси до

місця бою. Швидкість

маневра

забезпечувалася від-

сутністю обозу, поранених залишали в селищах. Це

443

давало змогу пересуватися з величезною швидкістю,

яка досягала ста верст242 на добу. Маневр, відвага, рі-

шучість – тактика махновської партизанської армії.

Творцем цієї тактики був Махно – видатний парти-

занський воєначальник.

На різних етапах Громадянської війни Махно, вихо-

дячи з воєнно-політичного стану, неодноразово всту-

пав у союзницькі стосунки з червоними. І червоні, і

махновці розуміли, що ці стосунки нетривалі. Махно

про це заявляв відкрито. Так, восени 1920 року він у

своїй походній газеті «Шлях до свободи» писав: «Ми

завжди були і будемо ідейними непримиримими во-

рогами партії комуністів-більшовиків, а тому не слід

плутати «воєнний контакт» з «визнанням Радянської

влади», цього не могло бути і не буде».

На початку 1921 року війна між махновцями і ра-

дянсьми військами набула затяжного, надзвичайно кри-

вавого характеру, збільшувалася взаємна жорстокість.

У книзі Петра Аршинова-Маріна «Історія махновського

руху (1918-1921)», яка вийшла у 1923 році в Парижі, і в

історичній повісті Сергія Семанова «Під чорним прапо-

ром» (Москва, 1993) докладно розповідається про масо-

вий селянський рух під керівництвом батька Махна.

Весною 1921 року, після нескінченних соціальних

потрясінь, насильства, незліченних змін влади, люди

знесилилися вкрай і бажали одного – спокою. Ра-

дянська влада зрозуміла це, відмовилася від воєнно-

го комунізму, скасувала продрозкладку, замінивши

її продналогом, надала основні господарські свободи і

оголосила «амністію-прощення бандитам». Багатьом

хотілося до рідної домівки, до мирної праці.

444

У березні Махно зазнав важкого поранення в ногу

розривною кулею, з того часу він сильно шкутильгав.

У кінці літа його армія почала розпадатися, радянсь-

кій владі здалися в полон 30 командирів і біля 2,5 ти-

сяч рядових повстанців. У серпні Махно, пересліду-

ємий червоними з усіх боків, з сотнею хлопців почав

відходити на захід. При переправі через Дніпро ді-

став кульове поранення, а в кінці серпня був поране-

ний останній (дванадцятий) раз кулею у потилицю.

28 серпня 1921 року невеликий загін Махна з боєм про-

рвався через Дністер в Румунію. Разом із Махном за

кордон вирвалася і його дружина.

Весною 1922 року Махно з дружиною і найближ-

чими сподвижниками перебрався до Польщі. У Поль-

щі його з дружиною звинуватили в підготовці збройно-

го повстання в Східній Галичині з метою її приєднання

до Радянської України. Їх заарештували і помістили

у Варшавську в'язницю, де вони перебували 14 міся-

ців. У в'язниці дружина 30 жовтня 1922 року народила

дочку Олену. Після суду вони були звільнені і вислані в

Східну Пруссію в місто Торн, відкіля у 1924 році виїха-

ли в місто Данциґ (тепер місто Ґданськ, Польща) з на-

міром через Берлін переїхати в Париж. У Данциґу їх

заарештували, обвинувативши Махна у переслідуван-

ні німців-колоністів в часи Громадянської війни. Мах-

но був ув'язнений у фортеці, а дружина у тюрмі. Через

кілька днів дружина була звільнена і поїхала з дочкою

до Парижа. Приблизно через рік Махно здійснив втечу

з фортеці і у 1926 році прибув у Париж.

У передмісті Парижа, Венсені, Махно з родиною

прожив 8 років у страшних злиднях. Він працював на

445

різних роботах: був декоратором на кіностудії, маля-

ром,

шевцем, співробітником анархістського журналу

«Діло праці». Написав мемуари «Російська революція

в Україні (від березня 1917 р. до квітня 1918 р.)» —

1929 р. і «Під ударами контрреволюції (квітень—чер-

вень 1918 р.)» – 1936 р. Обидві книги видані в Парижі.

В еміграції Махна мучили хвороби, боліли численні

рани. З 1931 року почався туберкульоз кісток, а з 1933

року – туберкульоз

останньої легені. У бе-

резні 1934 року його

помістили в один із

шпиталів Парижа, де

він помер 25 липня. Піс-

ля кремації тіла Мах-

на урна з його прахом

була замурована в сті-

ні колумбарію паризь-

кого цвинтаря Пер-Ла-

шез.

Дружина

Махна

жила до 1943 року в

Парижі, а потім переї-

хала до дочки в Берлін,

куди її вивезли нім-

ці з Парижа на роботи.

У 1945 році вони були

затримані

радянською

контррозвідкою і від-

ДДружина Махна Галина

правлені

в

київсь-

Андріївна

ку в'язницю. Вдовиця

і його дочка Олена

Несторівна.

Париж. 1940-і роки.

446

Махна була засуджена на 8 років таборів, а дочка на

5 років заслання. З табору Галина Андріївна вийшла у

травні 1954 року, пробувши в ув'язненні 8 років і 9 міся-

ців. Після звільнення мати й дочка жили в місті Джам-

булі (Казахстан). Померла Галина Андріївна 23 берез-

ня 1978 року, а Олена Несторівна – 16 січня 1993 року.

У 1989 році обидві були реабілітовані.

На малій батьківщині Махна у 2000 році було ство-

рено Громадське товариство Нестора Махна «Гуляй-

Поле», метою якого є поширення в Україні національ-

ної свідомості.

447

ІЛЬКО БОРЩАК

(1895 – 1958)

український історик, громадський діяч

Після хліба просвітництво є

найперша потреба народу.

Дантон

Значна частина жит-

тя

видатного

українського

історика

і

публіциста

Іллі

Львовича

Баршака

минула

у

Франції,

де

він

займався

журналістикою,

науково-

дослідною

та

викладаць-

кою

діяльністю

під

псевдо-

німом Ілько Борщак.

Народився

він

19

лип-

ня

1895

року

поблизу

Хер-

448

сона

в

єврейській

родині.

Батько

працював

директо-

ром

початкової

школи.

Піс-

ля

закінчення

Херсонської

гімназії Ілля прийняв православну віру і навчався в

Петербурзькому, Київському і Новоросійському (нині

Одеському) університетах, де вивчав право, філоло-

гію, історію. У Новоросійському університеті його за-

лишили для спеціалізації з міжнародного права. 1914

року він виїхав у наукове відрядження до Гааґи (Ні-

дерланди).

Коли почалася Перша світова війна 1914-1918 років,

Баршак з великими труднощами повернувся на бать-

ківщину і був мобілізований до діючої армії. Воював у

449

Східній Пруссії, дістав поранення. Після лікування за-

кінчив артилерійське училище в Одесі і воював на ав-

стрійському та румунському фронтах.

Під час Української революції 1917-1920 років Бар-

шак як патріот своєї країни брав активну участь у її

бурхливих подіях. 24 січня 1918 року Центральна Ра-

да243 IV Універсалом проголосила Українську Народ-

ну Республіку (УНР) самостійною, ні від кого незалеж-

ною державою. 9 лютого 1918 року у Брест-Литовську

представники чотирьох держав німецького блоку і

УНР підписали мирний договір. Це був перший мир-

ний договір у світовій війні. За день до цього війська

більшовиків захопили Київ і Центральна Рада негай-

но запросила збройної допомоги у Німеччини і Австро-

Угорщини. 18 лютого австро-німецькі війська почали

окупацію України.

29 квітня 1918 року відбувся державний переворот,

генерала Павла Скоропадського244 (18 7 3-19 45) було

проголошено гетьманом Української Держави.

У червні 1918 року Баршак приїхав до Києва, а у

серпні його заарештували німці, і він просидів у тюрмі

до падіння гетьманського уряду та відновлення Укра-

їнської Народної Республіки (14 грудня 1918 р.). У січні

1919 року Баршак у складі місії УНР виїхав до США, а

з кінця 1919 року став секретарем української делегації

на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років245.

Українська революція 1917-1920 років завершила-

ся національною катастрофою, незалежність Украї-

ни була ліквідована. Східна Україна надовго підпала

під комуністичне правління, а Західна була окупована

Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

450

Після поразки Української революції Баршак не

повернувся на батьківщину, де панував тоталітарний

режим, і на все життя залишився в Парижі.

З цього часу він під псевдонімом Ілько Борщак почав

досліджувати історію України, зокрема вивчати виз-

вольну боротьбу українського народу за утверджен-

ня своєї самостійної державності у 17-18 століттях.

Він ґрунтовно досліджував часи гетьманів Івана Ма-

зепи і Пилипа Орлика, вивчав французько-українсь-

кі зв'язки. Його численні наукові праці були наслід-

ком безупинних пошуків першоджерел в державних

і приватних архівах багатьох країн Західної Європи.

Він досліджував також фонди бібліотек Парижа, Лон-

дона, Рима, Стокгольма та інших міст.

Борщак активно працював у громадських організа-

ціях української діаспори. З 1923 року він член Ліги

української культури, у 1923-1932 роках керував

гуртком українознавства Спілки українських грома-

дян Франції і у 1926-1929 роках видавав в Парижі га-

зету цієї Спілки «Українські вісті». У 1926-1927 роках

стає одним із організаторів товариства «Друзі укра-

їнського кіно».

З 1938 року Борщак викладав історичні дисципліни

в Національній школі живих східних мов, створив там

кафедру українознавства.

Син України, для якого Франція стала другою бать-

ківщиною, в часи Другої світової війни боровся з ні-

мецькими окупантами зброєю журналіста – пером і

словом. У вересні 1940 року німці заарештували Бор-

щака разом з іншими українськими діячами і ув'язни-

ли в тюрму Санте. 18 квітня 1941 року його звільнили.

451

Пригоди ув'язнення він виклав у щоденнику 1940-1941

років – «Вісім місяців у Санте», який було надрукова-

но у 1946 році. 26 лютого 1943 року його заарештували

вдруге як керівника антифашистської української ор-

ганізації та журналіста деґоллівського руху за визво-

лення Франції. Після звільнення вчений залишив Па-

риж і перейшов на нелегальне становище. До Парижа

він повернувся у серпні 1944 року, коли в місто ввійш-

ли французькі танки.

Після війни професор Борщак викладав у Національ-

ній школі живих східних мов, був директором «Архі-

ву української еміграції у Франції». У 1949-1953 роках

видавав науковий журнал «Україна». 1946 року видав

французький підручник української мови, видавав та-

кож твори українських класиків, виступав із публіци-

стичними статтями у французькій та зарубіжній пресі,

друкувався в радянській Україні, підтримував творчі

контакти з науковим товариством імені Т.Г. Шевченка

у Львові і був його дійсним членом.

Дружина Ілька Борщака Софія (уроджена фон дер

Лявніц) померла у 1932 році, дітей у них не було, все

життя з ними жила пасербиця Віра. Батько Лев Ми-

хайлович і брат Дмитро стали жертвами сталінських

репресій, старша сестра Анна разом зі своїми дітьми

загинула під час війни в Одеському гетто.

11 жовтня 1958 року шляхетне серце сина України

і Франції перестало битися. Поховали Ілька Борщака

в Парижі.

Ілько Борщак залишив після себе велику рукопис-

ну спадщину, в тому числі матеріали до незаверше-

ної праці «Історичний провідник України в Європі» —

452

збірку відомостей про міста, музеї, людей, чиї долі

були пов'язані з Україною. Частина рукописів загу-

блена, невідомо де знаходиться рукопис підготовлено-

го до друку п'ятитомника «Діарія подорожнього» Пи-

липа Орлика.

Ним опубліковано понад 400 праць українською та

французькою мовами. Приводимо перелік найбільш

значних творів: «Ідея Соборної України в Європі в ми-

нулому. За невиданими документами і стародавніми

працями» (Париж, 1923; перевидано у Львові, 1990),

«Гетьман Пилип Орлик і Франція» (Львів, 1924), «Зві-

домлення з дослідів в архівах Західної Європи» (Львів,

1924), «Вольтер і Україна» (Київ, 1926), «Українська

періодика в паризьких бібліотеках» (Київ, 1929), у спі-

вавторстві з Рене Мартелем видав французькою мовою

«Життя Мазепи» (Париж, 1931, було дев'ять видань) і

українською мовою «Іван Мазепа. Життя і пориви ве-

ликого гетьмана» (Львів, 1933), «Великий мазепинець

Григір Орлик, генерал-поручник Людовіка XV» (Львів,

1932, українською мовою; Торонто, 1956, англійсь-

кою мовою), «Україна в літературі Західної Європи»

в 4-х томах (Париж, 1934-1935, французькою мовою),

«Наполеон і Україна» (Львів, 1937), «Войнаровський,

сестрінок гетьмана Івана Мазепи, друг Аврори Кеніґс-

марк і сибірський в'язень» (Львів, 1939), «Історія Укра-

їни» (Париж, 1939, французькою мовою), зредагу-

вав і видав із вступними статтями віршовану легенду

О.Стороженка «Марко Проклятий» (Париж, 1946), тво-

ри М.Костомарова «Книги битія українського народу»

(Париж, 1947) та Т.Шевченка «Вибраний Кобзар» (Па-

риж, 1947).

453

Як історик українського громадсько-політичного

руху, написав серію статей про Хмельниччину та ба-

гато статей про 19-е – першу половину 20-го століття,

зокрема про часи Української революції і Громадянсь-

кої війни в Україні.

454

РОДІОН МАЛИНОВСЬКИЙ

(1898 – 1967)

радянський воєначальник і державний діяч

Кожний заслуговує рівно стільки,

скільки заслуговує те, про що він

клопочеться.

Марк Аврелій

З

ім'ям

Маршала

Ра-

дянського

Союзу

Родіо-

на

Яковича

Малиновсько-

го

пов'язане

визволення

України

від

німецько-фа-

шистських

загарбників

у

часи Другої світової війни.

Малиновський

народив-

ся

23

листопада

1898

року

в

місті

Одесі.

Він

був

поза-

455

шлюбною

дитиною,

свого

батька

не

знав,

у

метриці

було

написано

«незакон-

нонароджений».

Його

мати

Варвара

Миколаївна

Ма-

линовська, яка жила у своєї сестри на станції Слобод-

ка, тепер Одеської області, у 1904 році переїхала із

сином у село Сутиски під Вінницею і працювала там

кухаркою в земській лікарні, а потім економкою у міс-

цевої поміщиці та швачкою. Тут Родіон почав навчати-

ся в сільській школі.

Восени 1910 року мати вийшла заміж за Залісного,

456

який служив лакеєм у поміщиці, і переїхала в село Клі-

щев до чоловіка. Тут Родіон у 1911 році закінчив пара-

фіяльну школу і став батракувати у поміщика на філь-

варку Мендеров, оскільки Залісний вигнав його з дому.

У 1913 році Родіона забрала до себе в Одесу тітка

Олена Миколаївна Данилова, і він став працювати різ-

норобочім у галантерейній крамниці за 5 карбованців

у місяць. Блукання по чужих кутках, постійні прини-

ження, пов'язані зі становищем байстрюка, злиденне,

напівголодне існування спонукали його шукати вихід

із глухого життєвого кута. І вихід він знайшов, здійс-

нивши втечу на фронт Першої світової війни, в яку Ро-

сія вступила 1 серпня 1914 року. Рішення стати вояком

визначило всю його подальшу долю.

Восени 1914 року Родіон, якому ще не виповнило-

ся шістнадцять років, потай забрався в порожній вагон

військового ешелону, який відходив на Східний фронт.

Коли ешелон прибув до Вільно (тепер Вільнюс, Лит-

ва), про хлопця доповіли начальству, і його було зара-

ховано добровольцем у кулеметну команду. Спочатку

Родіон був піднощиком набоїв, а потім став кулемет-

ником. За героїзм, виявлений у тяжких боях під Су-

валками (тепер Польща), нагороджений Георгіївським

хрестом 4-го ступеня. У жовтні 1915 року був поране-

ний під Сморгонню і після одужання відправлений у

складі Російського експедиційного корпусу246 до Фран-

ції на Західний фронт.

У січні 1916 року корпус повантажили на паро-

плав у Даляні (до 1905 року порт Дальній, Ляодунсь-

кий півострів, Китай) і він через Індійський океан та

Суецький канал у квітні 1916 року прибув до Марселя.

457

У червні Малиновський вже бився з німцями біля Рей-

мса під Мармелоном, а потім під Сілері і фортом Брі-

мон. У квітні 1917 року під час атаки на форт Брімон

був тяжко поранений розривною кулею в ліву руку з

роздробленням кістки і довго лікувався в шпиталях

Бордо, Сен-Сервана і Сен-Мадьо.

Після Жовтневої революції 1917 року в Росії фран-

цузький уряд видав наказ про роззброєння всіх ро-

сійських військ і про відправку їх на різні роботи. Ма-

линовського направили на роботи в район Бельфор.

Знаючи про те, що німці окупували Україну, він

із патріотичних почуттів вирішив продовжити свою

участь у війні з німцями і у січні 1918 року вступив до

Іноземного легіону 1-ї Марокканської дивізії фран-

цузької армії. У березні 1918 року дивізію було кинуто

назустріч прориву німців у Пікардії, і Малиновський

брав участь у тяжких боях аж до перемир'я. За ці бої

був тричі нагороджений французьким орденом Круа

де Гер з мечами. Службу в царській і французькій ар-

міях закінчив єфрейтором.

У 1961-1965 роках, виявивши літературний хист,

Малиновський написав про українців, росіян і фран-

цузів, які воювали проти німців на Західному фронті

Першої світової війни. Свою книгу він назвав «Солда-

ти Росії». Її головним героєм під іменем Івана Гринька

був сам автор.

У серпні 1919 року Малиновський був відправле-

ний пароплавом із Марселя до Росії і у жовтні 1919

року прибув до Владивостока. Добровольцем вступив

до Червоної армії, брав участь у Громадянській війні.

У 1923 році його призначили командиром батальйону,

458

і на цій посаді він служив до вступу у Військову акаде-

мію імені М.В. Фрунзе. Навчаючись в академії, наполе-

гливо займався самоосвітою, прочитав твори Толстого,

Достоєвського, Лєскова,

Чехова,

Салтикова-Щедріна

та інших класиків російської літератури. Почав зби-

рати бібліотеку, в якій, крім книг з військової спра-

ви, були книги з історії, улюблений з дитинства «Коб-

зар» Шевченка і поезія Лесі Українки, твори Флобера,

Вольтера, Паскаля і Ларошфуко французькою мовою,

якою він добре володів. Захоплюючись шахами, він зі-

брав велику шахову бібліотеку.

Після закінчення академії (1930) Малиновський слу-

жив на різних посадах у військах Північно-Кавказь-

кого та Білоруського військових округів. У 1937-1938

роках добровольцем брав участь у національно-рево-

люційній війні в Іспанії з боку республіканського уря-

ду. Повернувшись з Іспанії, з вересня 1939 року викла-

дав у Військовій академії імені М.В. Фрунзе, а у березні

1941 року генерал-майор Малиновський був призна-

чений командиром стрілецького корпусу в Одеський

військовий округ. На цій посаді він 22 червня 1941 року

на річці Прут вступив у війну з фашистською Німеч-

чиною.

У кінці серпня 1941 року Малиновський під Дні-

пропетровськом прийняв командування 6-ю армією і

з боями відійшов з нею до Ізюма на річці Сіверський

Донець, де з жовтня 1941 року фронт стабілізувався.

У грудні 1941 року його призначають командуючим

Південним фронтом і на цій посаді у другій половині

січня 1942 року він разом з Південно-Західним фрон-

том здійснив наступальну Барвінково-Лозовську опе-

459

рацію, прорвав оборону противника і захопив плац-

дарм для наступу на Харків. У середині травня 1942

року війська Південно-Західного фронту під команду-

ванням маршала Тимошенка почали наступ на Харків.

У харківській битві праве крило Південного фронту

повинно було забезпечити ударне угруповання міцною

обороною з півдня. Битва закінчилася тяжкою пораз-

кою військ Південно-Західного фронту, які були ото-

чені та майже повністю знищені.

На початку липня 1942 року німці намагалися ото-

чити війська Південного фронту, які оборонялися в

Донбасі. За наказом Ставки верховного головнокоман-

дування вони були відведені за Дон і закріпилися на

його лівому березі. Південний фронт був з'єднаний з

Північно-Кавказьким. У зв'язку з ліквідацією Пів-

денного фронту Малиновського у кінці серпня 1942

року призначають командуючим 66-ю армією, яка би-

лася з противником під Сталінґрадом. У жовтні його

призначають заступником командуючого Воронезь-

ким фронтом, але у листопаді відкликають з фронту

і призначають командуючим нещодавно сформованої

2-ї гвардійської армії. У кінці грудня 1942 року армія

розгромила німецьку групу військ

генерал-фельдмар-

шала Манштейна, яка намагалася деблокувати 6-у ар-

мію Паулюса, оточену в Сталінґраді.

У січні 1943 року Малиновського знову призначи-

ли командуючим відновленого Південного фронту, а у

березні

–

командуючим Південно-Західним фронтом,

який у жовтні 1943 року перейменували у 3-й Укра-

їнський. Війська 3-го Українського фронту визволяли

від німецько-фашистських загарбників Донбас і Пра-

460

вобережну Україну. У жовтні 1943 року війська фрон-

ту визволили Запоріжжя, у лютому 1944 року – Ні-

кополь і Кривий Ріг, у березні 1944 року – Миколаїв і

Очаків, у квітні 1944 року – Одесу і Тирасполь.

У травні 1944 року Малиновського призначають ко-

мандуючим 2-м Українським фронтом, який під його

керівництвом здійснив ряд стратегічних наступаль-

них операцій: Яссько-Кишинівську (серпень 1944 р.),

Дебреценську (жовтень 1944 р.), Будапештську (жов-

тень 1944 р. – лютий 1945 р.) і Віденську (березень-

квітень 1945 р.). Війну з фашистською Німеччиною

Малиновський закінчив маршалом. Це вище військове

звання було присвоєно йому у 1944 році.

У липні 1945 року Малиновський очолив Забай-

кальський фронт на Далекому Сході. 8 серпня 1945 року

Радянський Союз оголосив війну Японії, а 9 серпня по-

чалась Маньчжурська стратегічна операція, в якій

основну роль зіграв Забайкальський фронт. 12 серпня

війська фронту, подолавши пустелю Ґобі, перейшли

через Великий Хінганський хребет і 18-19 серпня ві-

дрізали шляхи відходу головним силам Квантунської