Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц)

(«Утіха»). Тут письменник почав співпрацювати в «Ен-

циклопедії» Дідро і Д'Аламбера, написавши багато смі-

ливих енциклопедичних статей. У «Делісі» він створив

«Досвід про звичаї та дух народів і про основні факти

історії від Карла Великого до Людовіка ХІІІ» (1756), а

також «Марк Аврелій і францисканський монах» (1757)

та інше.

Ліберальні погляди Вольтера були небезпечні як

для французької, так і для швейцарської влади. Тому

він наприкінці 1758 року бере в аренду фільварок Тур-

ней на території Франції, поблизу швейцарського кор-

дону, а на початку 1759 року придбав маєток Ферней

на кордоні Женевського кантону з Францією. Прид-

бання Фернея забезпечило йому втечу у випадку не-

приємностей з швейцарською та французькою влада-

ми, воно давало йому можливість рятуватися у двох

напрямках.

111

На час поселення у

Фернеї Вольтер був од-

ним з найбагатших лю-

дей Франції, у 1776 році

його річний прибуток

складав двісті тисяч лів-

рів. Володія такими кош-

тами, він став незалеж-

ною людиною.

У Фернеї письменник

прожив останні двад-

цять років свого життя.

Він продовжував про-

світницьку

діяльність,

Вольтер

(1694– приймав гостей зі всієї

1778). Європи, листувався з найвидатнішими вченими

сво-

єї доби. Його книжки забороняли, їх знищували, проте

популярність творів Вольтера була величезною.

Серед творів фернейського часу: «Сократ» (1759),

«Кандід, або Оптимізм» (1759), «Бесіди дикуна та ба-

калавра» (1761), «Трактат про віротерпимість» (1763),

«Кишеньковий філософський словник» (1764), «Про-

стодушний» (1767), «Про душу» (1774), «Діалоги Евге-

мера» (1777) та інші.

Своєю творчістю Вольтер викривав суспільні вади

сучасної йому Франції, піддавав нещадній критиці аб-

солютизм, феодальний деспотизм та кріпацтво, мра-

кобісся церкви та релігійний фанатизм, пропагував

матеріалізм та просвітництво. Він був ворогом усіх

станових привілеїв та необмеженої королівської вла-

ди, виступав за право народу на освіту і культуру.

112

Вольтер

був прихильником «освіченої монархії»,

але у 60-х роках прийшов до висновку, що ідеальною

формою державного устрою є республіка. На його дум-

ку в основі філософії історії лежить ідея прогресивно-

го розвитку суспільства, незалежно від волі божества.

Він виступав проти обожнювання особистості, тому

що це призводить до безконтрольної влади над людь-

ми, до тиранії. Вважав, що історія культури більш важ-

лива ніж політична історія. Вольтер вірив в удоскона-

лювання людства і всіх його соціальних інститутів.

Одним із самих сильних переконань Вольтера була

свобода слова і преси. Йому приписують фразу: «Я мо-

жу бути незгідний з вашою думкою, але я готовий від-

дати своє життя за ваше право її висловлювати». Він

розумів СВОБОДУ як добровільне підкорення ЗАКО-

НУ, а РІВНІСТЬ – як рівність усіх людей перед ЗА-

КОНОМ. Вольтер казав: «Кращий уряд той, при якому

підкоряються тільки ЗАКОНАМ».

Протягом всього життя Вольтер невтомно розхиту-

вав духовні основи феодалізму, здійснював револю-

цію в умах своїх сучасників. Він несамовито ненавидів

церкву, яка насаджувала невігластво, марновірство та

забобони, душила свободу думки. Філософ вважав, що

церква розтліває духовне життя суспільства. Його за-

клик проти церкви – «Роздавіть гадину!» – став кри-

латим.

Однією з демократичних свобод Вольтер вважав

свободу совісті, розуміючи її як можливість кожної

людини сповідувати будь-яку релігію або бути атеї-

стом. Він не заперечував релігію взагалі, вірив в ідею

«верховного розуму» невідомої людям вищої сили, яка

113

править світом. Філософ писав: «Безсумнівно, в інте-

ресах суспільства потрібно, щоб існувало якесь боже-

ство, яке карає те, що не може бути припинено людсь-

ким правосуддям». Йому належить знаменита фраза:

«Якщо б Бога не існувало, то його потрібно було б ви-

гадати».

Завдяки працям Вольтера ідеї демократії, релігійної

терпимості та інтелектуальної свободи поширилися не

тільки у Франції, а по всій Європі. Він був володарем

дум своєї доби. Його творчість сприяла формуван-

ню нового типу особистості, яка брала на себе відпові-

дальність за свою долю, активно і свідомо прагнула до

власного і суспільного добробуту.

Вольтер залишив нащадкам велике інтелектуальне

багатство. Ось деякі його висловлення:

• Філософія навчає нас, що світ цей створений не-

зрозумілою, вічною істотою, але філософія не

може нам нічого повідомити про її властивості і

ознаки; природа цієї істоти для нас незбагненна.

• Ми нічого про самих себе не знаєм: не знаєм, що

таке рух, життя, почуття і думка; елементи

матерії нам також невідомі, як і усе інше; ми

сліпці, які ходять і міркують навпомацки.

• Ми залишим цей світ таким же нерозумним і

таким же злим, яким застали його.

• Кожна подія сучасності народжується з ми-

нулого і є батьком майбутнього. Вічний ланцюг

причин не може бути ні розірваний, ні сплута-

ний. Неминуча доля є законом усієї природи.

• Коли-небудь я, можливо, набреду на планету, де

114

панує повна гармонія, але поки що мені ніхто не

указав, де така планета знаходиться.

• Соціальна рівність – це є найбільш природня і

найбільш химерна ідея. На нашій нещасній пла-

неті люди, які живуть в суспільстві, не можуть

не розділятися на два класа – на багатих, які

розпоряджаються, і бідних, які служать.

• Численність законів в державі є теж саме, що

безліч лікарів: ознака хвороби і безсилля.

• Настане день, коли у керівництва стануть фі-

лософи. Настане царство розуму.

• Випадковості не існує – усе на цьому світі або

випробування, або покарання, або нагорода, або

передвістя.

• Людина від народження прагне до дії, як вогонь

прагне угору, а камінь униз.

• Я умію тільки сумніватися.

• Марновірство – самий страшний ворог людського роду.

• Наша любов до самих себе допомагає любові до

інших.

• Успіх науки – справа часу і сміливості розуму.

• Що зробилося смішним, не може бути небезпеч-

ним.

• Дехто некорисний у першому ряду, зате у дру-

гому блищить.

• Якщо чернь береться розумувати – все загинуло!

• Постійна поважність є лише маскою посередно-

сті.

• Ніколи не буває великих справ без великих труд-

нощів.

115

• На цьому світі успіху здобувають тільки шпа-

гою і помирають зі зброєю в руках.

• Надія видужати – половина видужання.

• Чудово бути скромним, але не треба бути бай-

дужим.

• Коли казати нічого, завжди говорять погано.

• Ні в якому віці не можна придбати талант,

якого ми позбавлені, але в будь-якому віці можна

виправити свої помилки.

• Користуйтеся, але не зловживайте – таке пра-

вило мудрості. Ні помірність, ні надмірність не

дають щастя.

• Коли я можу робити те, чого бажаю, то це озна-

чає, що я вільний.

• Для великих справ необхідна невтомна наполе-

гливість.

• Тільки слабі учиняють злочини: сильному і щас-

ливому вони не потрібні.

• Чесну людину можна піддати переслідуванню,

але не можна збезчестити.

• Подібно тому, як самим великим фізичним злом

є смерть, так самим великим моральним злом є,

звичайно, війна.

• Ненависть у сполученні з презирством здатна

скинути будь-яке ярмо.

• Немає такого зла, яке не породжувало б добро.

• Справжнє і прекрасне однаково у всі часи і у всіх

народів.

• Завжди зазнавати насолоди – значить зовсім їх

не зазнавати.

• Люди легко вірять в те, чого палко бажають.

116

• Люби істину, але будь милостивим до тих, хто

помиляється.

• Читая в перший раз гарну книгу, ми зазнаємо

таке ж почуття, як зустріч з новим другом.

Знову прочитати вже читану книгу – значить

знову побачити старого друга.

• Прекрасне тільки те, що природнє.

• Якщо люди довго сперечаються, то це доказує,

що те, про що вони сперечаються, неясно для

них самих.

Вольтер автор багатьох афоризмів, серед них такі:

• Найкраще – ворог гарного.

• Боже, спаси мене від друзів – з ворогами я сам

справлюся.

• Тільки перший крок важкий.

• Усе, що стає буденним, мало цінується.

• Усі жанри гарні, крім нудного.

• Книги робляться із книг.

10 лютого 1778 року на настійну вимогу друзів па-

тріарх французького Просвітництва приїхав у Париж.

Прибуття Вольтера до столиці перетворилося в справ-

жній тріумф. Він кілька разів побував на засіданнях

Французької академії, подивився у «Комеді Франсез»

виставу своєї п'єси «Грена» (1776).

30 травня 1778 року Великого француза не стало.

Паризький архієпископ Кристоф де Бомон не дозво-

лив поховати Вольтера на кладовищі. Щоб врятувати

його останки від наруги, оскільки безвірників кидали

на смітник, племінник філософа абат Міньо 1 червня

117

таємно вивіз тіло померлого Вольтера з Парижа і по-

ховав в Шампані.

У липні 1791 року, за часів Великої французької ре-

волюції, домовина з останками Вольтера була переве-

зена в Париж і похована в національній усипальні ви-

датних людей Франції – Пантеоні.

118

ДЕНІ ДІДРО

(1713 – 1784)

французький філософ, письменник, просвітитель

Якщо ми бажаємо, щоб філо-

софи прогресували, доведемо

народ до рівня філософів.

Дені Дідро

У музеї міста Женева

зберігається один із кра-

щих портретів французь-

кого філософа, просвіти-

теля і письменника Дені

Дідро роботи українсько-

го художника Левицького.

Цей портрет часто публі-

кують на сторінках укра-

їнських часописів та інших

видань,

коли

висвітлю-

ється творчість філософа.

Портрет передає не тіль-

ки зовнішній вигляд ста-

ріючої людини, яка зазна-

ла багато злигоднів у житті, але

дозволяє

зрозуміти

складний душевний стан цього великого мислителя,

шляхетність його душі.

Дені Дідро народився 5 жовтня 1713 року в місті

Ланґрі (провінція Шампань) в заможній родині реміс-

ника. Дені був старшим сином, і батьки бажали, щоб

він став священиком. Восьмирічного хлопчика відда-

119

ли до Ланґрського єзуїтського колежу38, де він у два-

надцять років був тонзурований39 і відправлений для

продовження навчання в єзуїтський колеж д'Аркур у

Парижі. Тут Дені виявив цікавість до природознавчих

наук і категорично заявив батькові, що відмовляєть-

ся від духовної кар'єри. Батько відмовився його утри-

мувати, і Дені майже десять років заробляв на жит-

тя приватними уроками та випадковими заробітками,

інколи голодуючи. Основним його заняттям в цей час

було читання книг, головним чином творів філософів

Бекона, Декарта, Спінози, Лейбніца, а також ґрунтов-

них праць з різних галузей науки і техніки.

У 1743 році Дідро таємно повінчався з дочкою ку-

пецької вдови Шампьон. Від шлюбу народилися діти і

серед них Марія-Анжеліка, яка стала першим біогра-

фом батька. Родинні обов'язки змусили Дідро до енер-

гійних пошуків коштів, і він почав займатися система-

тичними перекладами з англійської мови.

1746 року Дідро видає «Філософські думки», в яких

стримано висловився проти аскетичного придушен-

ня плоті і віри в дива, а в «Листі про сліпих на науку

зрячим» (1749) вже неприховано виступив проти ре-

лігії, заперечуючи всяку філософію, яка не спираєть-

ся на вияв почуттів і суперечить розуму. Висловлюва-

ти подібні погляди у пресі було небезпечно. Почалися

обшуки і допити, після чого Дідро був ув'язнений. Гро-

мадське співчуття було на боці філософа, в тюрмі його

відвідували друзі, знайомі, однодумці, серед них Жан

Жак Руссо40. Після сорокаденного ув'язнення Дідро

з тріумфом було звільнено. Він стає постійним відві-

дувачем салону вченого Поля Гольбаха, де збирали-

120

ся найвидатніші уми – філософ Гельвецій, математик

Д'Аламбер41, американський просвітитель Франклін,

англійський письменник Стерн.

У 1748 році Дідро пише роман «Нескромні скарби», в

якому виявилися його надзвичайна спостережливість

і невичерпна фантазія. Роман містить в собі сатиричні

описи побуту та звичаїв знаті. Цим романом Дідро за-

явив, що у Франції з'явився новий белетристичний та-

лант.

Тоді ж він задумав величезний проект – створен-

ня «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, ми-

стецтв та ремесел». Дідро склав план «Енциклопедії» і

очолив її видання. До роботи над нею він залучив ви-

датні інтелектуальні сили тогочасної Франції. Актив-

ними енциклопедистами були французькі філосо-

фи, вчені, письменники, публіцисти Ж.Л.Д'Аламбер,

Ж.Бюффон, Вольтер, К.Гельвецій, П.Гольбах, Е.Б. Кон-

дільяк, Г.Б.Маблі, Ш.Л. Монтескьє, Ж.Ж. Руссо, А.Тю-

рґо та інші. Більшість з них були прихильниками ма-

теріалістичного світогляду. Вони обґрунтовували свій

світогляд фактами природознавства, всі явища приро-

ди і суспільного життя піддавали критичному аналізу.

Енциклопедисти чітко висловили своє негативне став-

лення до феодального устрою, станових привілеїв, аб-

солютної монархії, релігії, втручання церкви в полі-

тичне життя. З боку влади розпочалися репресії і томи

«Енциклопедії» виходили напівлегально. З їх виходом

популярність видання зростала, збільшувалася кіль-

кість передплатників, томи повністю або частково пе-

рекладалися основними європейськими мовами.

Почате у 1751 році видання «Енциклопедії» було пе-

121

рервано на 28-му томі через те, що Дідро витратив усі

свої кошти. Щоб продовжити випуск чергових томів,

він вирішив продати свою унікальну бібліотеку. Про-

позиція придбати бібліотеку надійшла від російської

імператриці Катерини ІІ42, яка скуповувала в Європі

колекції творів мистецтва та рідкісні книги. У 1765 році

Дідро продав їй свої книги і рукописи за 16000 ліврів43.

При цьому імператриця поставила обов'язкову умову,

щоб філософ до кінця життя був хранителем бібліоте-

ки і поновлював її новими книгами. За це Катерина ІІ

призначила йому платню в розмірі 1000 ліврів на рік,

яку він отримав за п'ятдесят років наперед. Таким чи-

ном, не залишаючи Парижа, Дідро став бібліотекарем

Катерини ІІ. Після смерті Вольтера Катерина ІІ купи-

ла його бібліотеку, яка складалася з 7000 томів, і при-

єднала її до книг Дідро, збагативши цим придбанням

свою величезну колекцію книг і рукописів.

Продаж бібліотеки дозволив закінчити видання «Ен-

циклопедії». У 1780 році вийшов її останній 35-й том.

Дідро віддав цій грандіозній праці, яка тривала 30 ро-

ків, усі свої духовні сили і матеріальні кошти. Видання

«Енциклопедії» мало велике значення для пропаганди

матеріалізму і просвітництва, для розвитку світової

прогресивної думки та ідеологічної підготовки Вели-

кої французької революції 1789-1794 років, яка лікві-

дувала феодально-абсолютистський устрій, проклала

шлях для розвитку прогресивної соціально-економіч-

ної формації – капіталізму, заклала основи револю-

ційно-демократичних традицій французького народу.

Катерина ІІ, ще бувши великою княгинею, захо-

плювалася творами французьких філософів-просві-

122

тителів Монтескьє, Вольтера, Д'Аламбера, Дідро, вела

з ними листування. На початку царювання вона мала

ліберальні погляди, розмірковувала про освічену мо-

нархію, готова була радитись із французькими філо-

софами з питань розумного управління країною. Проте

захоплення енциклопедистами та їх ідеями продовжу-

валось недовго. Незважаючи на це, вона наполегливо

прагнула заманити Дідро в Росію, щоб його приїздом

прикрити своє лицемірне захоплення енциклопеди-

стами, накинути флер44

на непривабливу дійсність

свого правління і набути репутації освіченої монархи-

ні. Дідро дякував за неодноразове запрошення, але від

приїзду утримувався. Вперта мрія Катерини ІІ про те,

щоб Дідро побував у Росії і щоб ця подія залишилась в

історії її царювання, здійснилась 1773 року.

Дідро пробув у Петербурзі п'ять місяців, з кінця ве-

ресня 1773 року до кінця лютого 1774 року. Свій приїзд

він пов'язував з надією сприяти прогресу «освіченої

монархії» в Росії. Дідро вірив у можливість перекона-

ти і умовити Катерину ІІ провести ряд важливих ре-

форм, скерованих на розкріпачення народу.

Імператриця привітно розмовляла з філософом,

вислуховувала його поради щодо послаблення крі-

посницького права, впровадження в країні консти-

туційної монархії, забезпечення гідного життя сво-

їм підданим. Він наполегливо стверджував, що навіть

найсправедливіший монарх поганий, якщо його влада

нічим не обмежена. Проте Катерина ІІ, вважаючи аб-

солютизм найбільш розумним виявом влади, іронічно

поставилась до радикальних планів Дідро стосовно со-

ціальної перебудови. Згодом вона зазначила, що бесі-

123

ди з філософом були марні, оскільки він позбавлений

«політичної досвідченості» і не розуміє, що переверну-

ти все «догори дном» неможливо. Дідро зрозумів ли-

цемірну поведінку імператриці. Він побачив, що бла-

городні ідеї просвітництва, народної рівності і добра

не можуть бути здійснені такою правителькою, як Ка-

терина ІІ, котра посилювала феодально-кріпосниць-

ку систему і свій деспотизм, що привело до селянсь-

кої війни під проводом Омеляна Пугачова (1773-1775).

Ідеал Дідро «освіченої монархії» не витримав випро-

бування реальним життям, і він став прихильником

республіканської форми правління. Філософ не захо-

тів продовжити своє перебування в Росії і тим більше

повторити його в подальшому. Розчарувавшись один

одним, Дідро і Катерина ІІ розійшлись.

Щодо свого перебування в Росії Дідро зазначав:

«Під 60° широти блякнуть ідеї, які квітнуть під 48°», а

Катерину ІІ охарактеризував так: «Душа Брута в тілі

Клеопатри».

Російський письменник і поет граф Олексій Костян-

тинович

Толстой (1817-1875),

правнук українського

гетьмана Кирила Розумовського, у віршованій сатирі

«История государства Российского от Гостомысла до

Тимашова» висміяв облудне захоплення Катерини ІІ

ідеями французьких енциклопедистів, показав, яким

чином вона подарувала свободу кріпакам:

«Madame, при вас на диво

Порядок расцветет, —

Писали ей учтиво

Вольтер и Дидерот, —

124

Лишь надобно народу,

Которому вы мать,

Скорее дать свободу,

Скорей свободу дать».

«Messieurs, – им возразила

Она, – vous me comblez»*, —

И тотчас прикрепила

Украинцев к земле.

Дідро був одним з перших теоретиків реалістичного

мистецтва, знавцем і цінителем театру, поезії, живо-

пису, скульптури, музики, драматургії. Його погляди

на живопис, викладені в «Досвіді про живопис» (1765),

поділяв відомий український живописець-портретист

Дмитро Левицький. Натхненний перебуванням Дідро в

Петербурзі, він створив портрет видатного філософа.

Дідро повернувся з Росії на батьківщину з підірва-

ним суворим кліматом здоров'ям, але продовжував

енергійно працювати. Помер Дені Дідро в Парижі 31

липня 1784 року.

* Господа, вы слишком добры ко мне (фр.).

125

ДМИТРО ЛЕВИЦЬКИЙ

(близько 1735 – 1822)

український живописець-портретист, педагог

Портрет!Що може бути простіше і

складніше, очевидніше і глибше... Хо-

роший портрет є драматизована біо-

графія моделі – розкриття природної

драми, притаманної кожній людині.

Шарль Бодлер45

Наприкінці вересня 1773

року в Петербурґ на запро-

шення Катерини ІІ приї-

хав французький філософ,

просвітитель,

письменник,

енциклопедист і теоретик

мистецтва Дені Дідро. Він

мав надію сприяти розвит-

ку в Росії ідеї «освіченої

монархії», спрямованої на

встановлення

прогресив-

нішого громадського ладу,

що обмежував би стано-

ві привілеї, послабляв фе-

одальне гноблення народу,

надавав йому право на освіту і

розвиток

культури.

Ка-

терина ІІ іронічно поставилась до радикальних пла-

нів соціальної перебудови і Дені Дідро наприкінці лю-

того 1774 року виїхав до Парижа, зневірившись в ідеї

«освіченої монархії».

126

Скориставшись перебуванням Дідро в Петербур-

зі, один із кращих тогочасних художників Дмитро Ле-

вицький створив портрет славнозвісного філософа. Ві-

домостей про те, де і при яких обставинах створювався

портрет, немає. Ні сам Дідро, а також ніхто із сучас-

ників Левицького не обмовився про це жодним словом.

Тому виникло безліч версій щодо створення портрета .

За однією із них Левицький малював портрет з нату-

ри в будинку царедворця Семена Кириловича Нариш-

кіна, де мешкав філософ. За іншою версією, художник

малював портрет, користуючись одним із численних

зразків західноєвропейських художників, наприклад,

з мініатюрного портрета французького живописця

Ж.-Б.Гарана.

Дідро мав складну вдачу, і створити його портрет

навіть для талановитого художника було складним

завданням. У зв'язку з цим філософ писав: «Протя-

гом дня я мав сто неоднакових фізіономій залежно від

предмета, який мене цікавив. Я бував веселим, сум-

ним, задумливим, ніжним, різким, пристрасним, спов-

неним ентузіазму. . У мене обличчя, яке обманює ху-

дожника: чи то поєднується в ньому надто багато, чи

то враження моєї душі надто швидко змінюються і ві-

дображаються на моєму обличчі, але око художника не

бачить мене однаковим у різні хвилини: його завдання

стає більш важким, ніж він сподівався».

Дідро дуже вимогливо ставився до власних пор-

третів. Було відомо, що похвали філософа удостоїв-

ся тільки портрет роботи художника Ж.-Б.Гарана, про

який він писав: «Той, хто бачить портрет Гарана, той

бачить мене». Тому не випадково, що цей портрет ко-

127

ристувався великою популярністю і дуже часто вико-

ристовувався на титульних аркушах творів філософа.

Якщо Левицький скористався для створення пор-

трета Дідро мініатюрою Ж.-Б.Гарана, то він вирішив

дуже складне завдання: не тільки відтворив за пор-

третом зовнішню схожість незнайомої йому людини,

але й відгадав складний характер філософа.

На портреті Левицького Дідро – старіюча людина

складного душевного стану, яка багато пережила. Цей

портрет – один із кращих творів художника.

Тривалий час вважалося, що Дідро особисто вивіз

свій портрет із Петербурґа в Париж і заповів його як

одну з найдорожчих для себе речей дочці. Згодом доч-

ка філософа передала портрет Етьєну Дю Мона, а той

подарував його женевській міській бібліотеці. Але з ча-

сом виявилося, що портрет Дідро з позначкою про його

ціну в 100 карбованців відразу після створення увійшов

до колекції петербурзького ювеліра і збирача худож-

ніх творів Ф.Дюваля і знаходився в Петербурзі до 1813

року. Позначка дозволяє припустити, що Дідро позував

для портрета, але хто замовив портрет невідомо. Виї-

хавший з Петербурґа в Женеву, Ф.Дюваль передав пор-

трет Етьєну Дю Мона, який помер у 1829 році і заповів

твір Левицького «Товариству мистецтв» міста Женеви.

Як власність цього товариства портрет декілька десят-

ків років перебував у міській бібліотеці, а потім його пе-

редали міському музею, де він знаходиться і понині.

Левицький прожив довге життя, в якому багато за-

гадкового, бо художник не залишив про себе споминів.

Відсутність достовірних свідчень породила різні до-

мисли, які пояснюють ті чи інші події і вчинки худож-

128

ника. Так виникла легенда про життя Левицького, де

достовірні факти органічно переплелися із вигадками.

Образ Левицького дійшов до нас завдяки двом пор-

третам. Один з них – роботи видатного українсько-

го живописця Володимира Боровиковського46. Дру-

гий належить випускнику Петербурзької академії

художеств Івану Яковлеву, який у 1812 році виконав

портрет шанованого ним живописця за програмою на

звання академіка. На портреті

Яковлева

Левицько-

му близько 77 років, у нього погляд людини сповненої

енергії і невичерпного інтересу до життя.

Дмитро Григорович Левицький народився в Києві

близько 1735 року в родині потомствених священнос-

лужителів. Його батько Григорій Кирилович був па-

рафіяльним священиком Михайлівської церкви в селі

Маячка біля містечка Кобеляки на Полтавщині, куди

з Правобережної України у другій половині 17-го сто-

ліття переселився його предок священик Василь Ніс.

За легендою, яка ґрунтується на родинних пере-

казах, Григорій Кирилович Ніс навчався в Польщі у

Вроцлаві і в Київській академії. Навчаючись граверній

справі в Польщі, він змінив родове прізвище і став під-

писуватися Левицьким.

Згідно запису Київської духовної консисторії47 відо-

мо, що він здавав у найми свою парафію іншому свя-

щенику. Сам же мешкав у Києві у власному будинку на

Подолі і, як видатний гравер, створював високохудож-

ні гравюри для видань Києво-Печерської лаври48. Крім

граверних робіт, він за дорученням Синоду49 здійсню-

вав нагляд за художнім рівнем іконопису і розписом

церков і соборів Київської єпархії.

129

Достовірних відомостей про дитинство і юність Дми-

тра Левицького немає. Його першим учителем живопи-

су був батько. За легендою батько і син були запрошені

1752 року для участі у розпису Андріївської церкви50,

збудованій в Києві на Андріївській горі51 за проектом

архітектора В.Растреллі52.

Розпис церкви здійснювала «живописна команда»

при Канцелярії від будівництва під керівництвом ху-

дожника Вишнякова. У «команді» був відомий жи-

вописець-портретист Олексій Петрович

Антропов53,

який очевидно мав сильний вплив на вибір життєвого

шляху юним Дмитром.

Відомо, що Дмитро Левицький у 1758 році приїхав

до Петербурґа і став учнем, а потім помічником Антро-

пова в його приватній живописній школі. У 1762 році

він вже як самостійний художник брав участь зі своїм

вчителем у розпису тріумфальних воріт у Москві, збу-

дованих у зв'язку з коронацією Катерини ІІ.

До 1768 року Левицький перебував у Москві і пра-

цював як вільний художник. Про його діяльність у цей

період майже нічого невідомо. Тоді ж у Москві за осо-

бистим розпорядженням Катерини ІІ споруджено дві

церкви. Цим будівництвом імператриця відзначила

свій прихід до влади. Обидві церкви були збудовані за

рахунок державної скарбниці. Виконання іконостасів

Гофінтендантська контора у лютому 1767 року дору-

чила вільним живописцям – москвичу Василю Васи-

льєвському і киянину Дмитру Левицькому. У жовтні

того ж року замовлення, яке складалося із 73-х іконо-

писних образів, було виконано.

Приїхавши у січні 1768 року до столиці, Левиць-

130

кий створює портрети ад'юнкт-професора історичного

живопису Гаврила Козлова та його дружини, які були

представлені на академічній виставці 1769 року. За ці

портрети Дмитру Левицькому надали звання «при-

значеного» в академіки, тобто кандидата у повноправ-

ні члени Академії художеств. Це було офіційним виз-

нанням таланту художника, і з цього часу відбулася

різка зміна в його долі.

На академічну виставку 1770 року «вільний мало-

рус» – так його, українця, називали в документах —

представив шість портретів: Олександра Строганова,

Григорія Теплова, Олександра Кокорінова, Богдана

Умського, Християна Віргера і Никифора Сєзамова.

За портрет директора Академії художеств Олексан-

дра Пилиповича Кокорінова Левицькому надали зван-

131

ня «обраного», тобто по-

вноправного,

академіка.

У березні 1771 року Рада

Академії призначила його

керівником класу портрет-

ного живопису, а у жовтні

1776 року він став радни-

ком Академії.

Розквіт творчості худож-

ника розпочався з портре-

та Кокорінова (1769). Особ-

ливо плідним у творчості

став 1773 рік, коли були на-

писані портрети Дені Дідро

і Прокопа Демідова. Цьо-

Художник Д.

Левицький.

го ж року він започатковує

Портрет Дені Дідро.

1773рік.

132

цикл із семи портретів ви-

хованок Смольного інститу-

ту54 (1773-1776), який при-

ніс художнику славу. У цих

портретах Левицький пере-

дав на полотні світлий дух

радісної юності і неповтор-

ні риси вдачі кожної із семи

«смолянок». Про жіночі пор-

трети художник Костянтин

Коровін55 сказав: «Хіба не

поет Левицький? Які та як у

нього передані жінки!»

Портрети близьких ху-

Художник Д. Левицький.

дожнику людей зігріті ду-

Порт-

шевним теплом, вони захо-

рет невідомої у блакитній

плюють виразністю образів

сукні. 1784рік.

133

Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

і правдивою передачею характерних особливостей. У

1779 році він створює «Портрет священика», прототипом

якого вважають його батька. За глибиною психологічно-

го вирішення він нагадує твори великого Рембрандта56.

Левицький захоплювався літературою і музикою і

вважався одним із найосвіченіших людей свого часу. Се-

ред його друзів були музиканти Марко Полторацький57 і

Євген Фомін58, поети Василь Капніст59, Гаврило Держа-

він60 і Іван Дмитрієв61, архітектор і поет Микола Львов62,

просвітитель Микола Новіков63 та багато інших видатних

діячів культури. Образи багатьох з них він залишив по-

томкам у своїх творах. З особливою любов'ю здійснений

портрет Миколи Новікова (1792), в якому відчувається

неординарна постать мислителя і діяча нового складу.

134

Чудова

ерудиція

з питань історії ми-

стецтва,

практики

сучасних йому за-

хід

ноєвропейських

шкіл і, насамперед,

особливостей

фран-

цузького

парадного

портрета

дозволили

Левицькому

розро-

бити свою систему

навчання, яка визна-

чила вимоги до май-

стерності та погляди

на мистецтво цілого

Художник Д. Левицький.

покоління

художни-

Портрет М. Новікова

ків-портретистів.

(1744-1818).

Левицький починав навчання своїх учнів з копію-

вання робіт кращих вітчизняних і західноєвропейсь-

ких майстрів. При цьому він домагався творчого зобра-

ження зразків, що копіювалися. Потім учні переходили

до створення оригінальних портретів. На цьому ета-

пі він навчав художників-початківців композиційній

побудові картини і пошуку в натурі тих притаманних

ознак, які роблять її образ неповторним, єдиним, тобто

передають характерні риси. Левицький був перекона-

ний, що тільки завдяки передачі в портреті характе-

ру людини художник може досягти природної схожо-

сті з натурою.

У 1763-1772 роках до Петербурґа надійшли закуп-

лені Катериною ІІ приватні зібрання західноєвро-

135

пейського живопису. Левицький добився дозволу на

ознайомлення і копіювання своїми учнями творів із

колекцій Гоцковського, Брюлля, Троншена, Кроза,

Шуазеля і Амбуаза, розміщених в Ермітажі. Він вихо-

вав чимало відомих портретистів, таких як С.Щукін64,

І.Яковлєв та інших. Поради Левицького допомогли ста-

новленню художника В.Боровиковського.

У серпні 1787 року в зеніті слави і розквіту творчих

сил Левицький вирішує покинути Академію. У про-

ханні він посилається на ослаблення зору і погіршення

здоров'я. Рада Академії задовольнила його прохання і

у травні 1788 року звільнила у відставку. Залишивши

Академію, художник продовжував працювати, малю-

вав портрети, виконував офіційні замовлення царсь-

кого двору, навчав учнів у приватній школі. Ймовірно,

його відставка з державної служби була пов'язана з

іншими причинами, можливо з неприйняттям офіцій-

ної ідеології, спрямованої на придушення прав і сво-

бод людини.

Левицький був противником самодержавного ладу і

кріпацтва. Він підтримував тісні ідейні зв'язки з авто-

ром «Оди на рабство» (1783) Василем Капністом і про-

світителем Миколою Новіковим, зустрічався з синами

О.Радіщева65. Вільнодумство і прагнення розібратися в

моральних нормах життя людського суспільства при-

вели його до масонської66 ложі «Умираючий сфінкс»,

де він перебував у 1799-1818 роках, посідаючи в ній

друге місце.

Видатний

український

живописець-портретист,

автор багатьох парадних та інтимних портретів, ве-