Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)

ги «Мандри в різних вимірах» (1967) він пише: «Коли

б була у мене можливість, час і гроші, я б подібно Мер-

курію, Богу не тільки торгівлі, але й мандрів, об'їздив

усю земну кулю, усю планету, як тепер говорять... Що

може бути цікавіше?». Свою мрію він здійснив в емі-

грації. Некрасов відвідав багато країн і написав чудові

книги, в яких розповів про різні міста, про їх архітек-

туру, про живопис і враження.

Багато років Некрасов працював на радіостанції

«Свобода». Крізь глушилки лунав його голос. Він вів

свої передачі російською і українською мовами.

Некрасов був дуже доброю, сором'язливою і правдо-

любною людиною, з загостреним почуттям громадянсь-

кості і любові до своєї батьківщини. Він заповів поховати

його в Сен-Женевьєв-де-Буа, поблизу Парижа, де ча-

сто бував: «Ходжу алеями тихого зеленого кладовища.

Майже як київське Байкове. Броджу доріжками серед

берез і плакучих верб: Іван Шмєльов, Костянтин Со-

мов, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус... Ось мої

майбутні сусіди». Помер Віктор Платонович 3 вересня

1987 року в Парижі о 18-й годині 10 хвилин від раку ле-

генів і внутрішнього крововиливу. Поховали його на ро-

сійському кладовищі в Сен-Женевьєв-де-Буа.

484

Українці – учасники французького

Руху Опору у Другій світовій війні

Під час Другої світової війни 1939-1945 років бойові

дії в Європі проти гітлерівської Німеччини та її союз-

ників відбувалися не тільки на фронтах, але й на тери-

торіях окупованих держав.

Масовий національно-визвольний рух народів Єв-

ропи проти німецько-фашистських та італійських за-

гарбників і їх союзників та посібників-колабораціоні-

стів почався у 1940 році. Боротьба народів окупованих

країн дістала назву «Рух Опору». Назва виникла від

нелегальної газети «Резістанс» («Опір»), яку випу-

стили у 1940 році в окупованому гітлерівцями Пари-

жі французькі громадяни, молоді вчені, співробітни-

ки Музею людини, українець Анатолій Левицький та

естонець Борис Вільде. Восени 1941 року гестапівцям

вдалося заарештувати підпільників-патріотів і в лю-

тому 1942 року їх було страчено.

Рух Опору, який розпочався у Франції, поширився

на всі окуповані країни Європи. Він об'єднав у своїх ла-

вах всі патріотичні сили і мав на меті відновлення дер-

жавної та національної незалежності. Масова участь

цивільного населення у війні відіграла важливу роль у

звільненні Європи від фашистських загарбників.

З 1940 року німецько-фашистський уряд вдається

до примусового залучення в промисловість і сільське

господарство рейху іноземної робочої сили, включаю-

чи і військовополонених. У роки війни на каторжні ро-

боти до Німеччини та окупованих нею країн Західної

485

Європи з України було вивезено близько 2,2 мільйона

чоловік. Велику кількість української молоді було ви-

везено до Франції, особливо в її північні і східні про-

мислові райони Нор і Па-де-Кале, Шампань і Арден-

ни, Лотарингію і Ельзас.

Перші ешелони з полоненими прибули до Франції

навесні 1942 року, а наприкінці 1943 року їх вже налічу-

валося близько 70 тисяч. Приблизно третину становили

військовополонені солдати та офіцери Радянської армії,

решту – цивільні особи, переважно з України, які були

розміщені у 50-ти таборах, половина з яких була при

вугільних шахтах департаментів Нор і Па-де-Кале.

У 1942 році були сформовані перші військові органі-

зації французького Руху Опору із франтирерів (віль-

них стрільців) і макі. Цього ж року виникли перші ра-

дянські підпільні організації в таборах при вугільних

шахтах Північної Франції. З другої половини 1943

року Рух Опору поступово набрав характеру масової

збройної боротьби проти окупантів.

Восени 1943 року в Парижі була створена антифа-

шистська організація трудової еміграції – Українсь-

кий народний фронт (УНФ). Члени УНФ допомагали

підпільникам і партизанам у їх боротьбі, чинили акти

саботажу на шахтах та інших промислових підприєм-

ствах, що працювали на окупантів. УНФ видавав газе-

ту «Батьківщина».

У грудні 1943 року в Парижі був створений бойо-

вий орган радянських партизанів – Центральний ко-

мітет радянських полонених (ЦК РП), діяльність яко-

го поширювалася на північні та східні департаменти

країни. ЦК РП керували офіцери-українці М.Я. Сло-

486

бодинський, І.М. Скрипай, В.К. Таскін, пізніше до його

складу увійшов В.В. Порик. ЦК РП організовував са-

ботаж і диверсії на шахтах, втечі полонених із конц-

таборів, координував дії партизанських загонів, поши-

рював інформацію про події на фронтах, згуртовував

радянських в'язнів у боротьбі з фашизмом, із лютого

1944 року видавав газету «Радянський патріот». ЦК

РП діяв до кінця 1944 року.

На території Франції діяло біля 60-ти окремих ра-

дянських партизанських загонів і груп, які налічува-

ли понад 5 тисяч чоловік. Командирами 23-х загонів

були українці. На півночі Франції діяло 24 окремих

радянських партизанських загонів, три чверті особи-

стого складу яких становили українці; 13 загонів очо-

лювали українці В.Порик, Й.Калениченко, І.Федорук,

О.Ткаченко, С.Кондратюк, М.Бойко, М.Ткачук та інші.

В східних департаментах Франції командирами заго-

нів були І.Скрипай, І.Самарін, В.Шило, бойовими гру-

пами командували В.Горовий, М.Смик, В.Прудков,

Ф.Аксінін та інші патріоти-українці.

Бойові дії радянських патріотів, крім північних і

східних департаментів, охоплювали території цен-

тральної і південно-західної Франції, зокрема депар-

таменти Дордонь, Коррез, Жиронда, Шаранта, Альє.

У цих місцевостях багато українців входило до скла-

ду французьких загонів, вони очолювали їх окремі пі-

дрозділи. У департаменті Дордонь керівниками війсь-

кової школи, яка готувала партизанських командирів,

були офіцери-українці лейтенанти В.Олексієнко та

І.Пилипенко. Влітку 1944 року В.Олексієнко очолив

загін, що налічував 2 тисячі бійців. У Паризькому по-

487

встанні 19-26 серпня 1944 року брали участь загони під

командуванням українців І.Фомичова і С.Ганночки.

Легендарним героєм французького Руху Опору став

Василь Васильович Порик. Він народився 17 лютого

1920 року в селі Соломірка поблизу міста Хмільника

Вінницької області в родині селянина. Закінчив сільсь-

когосподарський технікум і Харківське військове пі-

хотне училище. Восени 1941 року лейтенант Порик по-

трапив в оточення, в місті Хмільник був затриманий

при облаві і вивезений до Франції в департамент Па-

де-Кале. Тут знаходилося багато робітничих таборів,

найбільшими з яких були Бомон, Лянс, Тьєрс, Лібер-

кур, Греней, Мерікур, Марле та інші.

У жовтні 1942 року Порик створив у таборі Бо-

мон підпільну групу «Комітет радянських патріотів»,

яка встановила контакт із французькими патріотами.

Французи допомагали групі роздобувати вибухівку і

зброю. У липні 1943 року Порик формує партизанський

загін, який базувався на території табору. Бойові гру-

пи стали формуватися і в сусідніх таборах. Партизани

під керівництвом Порика здійснювали нічні вилазки з

табору, пошкоджували залізничні колії і пускали під

укіс ешелони з награбованим вугіллям. Приклад бомо-

нівців знаходив широкий відгук в інших таборах пів-

нічних департаментів.

6 серпня 1943 року підпільний комітет табору Бо-

мон звернувся до ув'язнених із закликом до зброй-

ної боротьби. У зверненні зазначалося: «Встановлюй-

те контакт із французькими патріотами..., тікайте з

таборів і приєднуйтеся до загонів партизанів, разом

із французькими товаришами боріться проти нашо-

488

го спільного ворога – кривавого фашизму». Це звер-

нення розповсюдили по всіх таборах департаментів

Нор і Па-де-Кале, і воно сприяло піднесенню бороть-

би радянських людей у цій частині Франції. Саботаж

набрав широкого розмаху. Псувалися шахтні транс-

портні засоби, інструменти, електроустаткування, по-

вітряні насоси, завалювалися породою штреки. Комі-

тет Бомона створив 11 диверсійних груп, які виводили

з ладу вугільні шахти.

12 серпня 1943 року в містечку Бомон відбулася на-

рада представників багатьох підпільних організацій,

де було створено міжтабірний комітет, головою якого

став Василь Порик. На початок 1944 року у десяти та-

борах півночі діяли загони, які об'єднували понад 220

бійців.

У березні 1944 року гестапо натрапило на слід По-

рика, але він утік із табору і став членом французько-

го штабу франтирерів і партизанів на півночі Франції.

Порик бере участь у розробці планів бойових опера-

цій, а деякими з них керує сам. У ніч з 21 на 22 квітня

1944 року партизанський загін під його командуван-

ням розгромив табір Бомон, а 23 квітня – маршову ко-

лону гітлерівців.

На початку травня Порик із бойовими друзями Ва-

силем Доценком, Степаном

Кондратюком

і Василем

Колесником виконували чергове завдання. У містечку

Дрокур на явочній квартирі їх оточили фашисти. До-

ценко і Колесник загинули, пораненому Кондратюку

Порик наказав вийти з бою і залишився сам. Закінчи-

лися патрони, і після чотирьохгодинного бою поране-

ного в плече і ногу Порика взяли в полон.

489

Гестапівці ув'язнили Порика в фортеці Сен-Нікез

міста Арраса. Тяжко поранений, з кайданами на ру-

ках, він 4 травня здійснив фантастичну втечу з каме-

ри-одиночки через три мури, якими було огороджено

двір фортеці. Могутня воля Порика виявилася сильні-

шою за тюремні мури. Ця втеча стала подвигом, про

який складали легенди. Закривавлений, у стані лихо-

манки, раз у раз втрачаючи свідомість, Василь Порик

знайшов сили добратися до підпільної квартири в місті

Енен-Льєтарі. Французькі патріоти, ризикуючи жит-

тям, врятували партизана, за голову якого фашисти

обіцяли мільйон франків.

Андре Люше – головний хірург міської лікарні —

прооперував Порика. Перед самим приходом гестапів-

ців французькі друзі-партизани встигли відправити

Василя на підпільну квартиру за 20 кілометрів від Ар-

раса.

На початку 1944 року ЦК радянських полонених до-

ручив Порику організувати штаб для керівництва бо-

ротьбою радянських людей на півночі Франції. Вже в

кінці червня штаб діяв, організовуючи втечі в'язнів із

таборів, формував нові загони. Штаб очолив М.Слобо-

динський, його заступниками стали Й.Калениченко і

В.Порик, який залишився військовим керівником ра-

дянських партизанів району Бомона, Енен-Льєтара й

Арраса.

22 липня 1944 року, виконуючи бойове завдання,

Порик потрапив у засідку гестапо. Через дві години

після арешту гестапівці розстріляли його в Аррась-

кій фортеці. Він похований на кладовищі шахтарсько-

го містечка Енен-Льєтара.

490

Про загибель легендарного героя газета «Ліберте»,

яка вийшла у щойно звільненому місті Ліллі, в статті

«Один з тих, хто загинув заради того, щоб жила Фран-

ція. Лейтенант Василь – Герой Червоної Армії!» пи-

сала: «Лейтенант Василь загинув. Василь – ім'я, яке

було у всіх на вустах, ім'я, яке ми всі вимовляємо з по-

вагою і захопленням... Василь боровся поруч із наши-

ми партизанами і франтирерами... Він був прикладом

самовідданості для франтирерів і партизанів, піонерів

нашого безсмертного народного повстання».

За героїзм і мужність, виявлені в боротьбі проти ні-

мецько-фашистських

загарбників у Фран-

ції, лейтенанту Васи-

лю Порику 21 липня

1964 року посмертно

було присвоєно звання

Героя Радянського Со-

юзу.

18 лютого 1968 року

на могилі Василя По-

рика було відкрито ве-

личний пам'ятник, який

створили

скульптори

В.Зноба і Г.Кальченко.

У цей день сотні жите-

лів Енен-Льєтара зібра– Скульптори В.Зноба і

лися на кладовищі. Від– Г.Кальченко.

Пам'ятник Василю Порику у

криваючи

пам'ятник, місті

мер міста Ф.Даршикур Енен-Льєтарі. 1968рік.

сказав, що жителі Енен-

Льєта-

ра свято бережуть пам'ять про подвиги Василя Порика,

491

Василя Колесника, Василя Доценка та інших радянсь-

ких людей, які окропили своєю кров'ю землю Франції.

На його думку, пам'ятати про подвиги героїв, які поляг-

ли за спільну справу, це значить,насамперед, берегти і

зміцнювати дружбу між нашими народами.

Слов'янський комітет Франції на честь представни-

ків слов'янських народів, що героїчно билися за визво-

лення Франції, випустив поштову листівку, де поруч

з Національним героєм французького народу Шар-

лем Дебаржем вміщені фото чеха Кунди, поляка Бур-

чинського, югослава Філіпіса і українця Порика.

На стіні фортеці міста Арраса серед імен борців

Руху Опору викарбовано ім'я Порика, а рідне село ге-

роя носить його прізвище.

492

МІШЕЛЬ РЕМІ

(р.н. 1937)

французький громадський діяч, гуманіст

Милосердя не буває надмірним.

Френсіс Бекон

Шлях до гуманізму – ототож-

нювання себе з нещасними.

Клод Гельвецій

26 квітня 1986 року на

Чорнобильській

атомній

електростанції (ЧАЕС), роз-

ташованій поблизу міста

Києва на річці Прип'ять,

сталася найбільша техно-

генно-екологічна катастро-

фа сучасності – вибухнув

реактор 4-го енергоблоку.

Вибух приніс незчисленні

біди українському народу.

Гуманітарну

допомогу

дітям,

які

постраждали

від

Чорнобильської

трагедії,

надають

багато

країн

сві-

ту, серед них і Франція – країна давніх гуманістич-

них традицій. Багато років безкорисливу допомогу в

493

оздоровленні дітей міста Києва надає Комітет дружби

і солідарності департаменту Арденни з країнами Сою-

494

Арден

ни

зу незалежних держав (СНД), створений у січні 1992

року вже після розпаду СРСР.

Велику і складну роботу з організації оздоровлен-

ня дітей проводить Президент Комітету «Арденни —

СНД» пан Мішель Ремі за підтримки мерії столиці де-

партаменту Арденни міста Шарлевіль-Мезьєр. У роботі

йому допомагають також мерії усіх комун департамен-

ту. Щороку в Арденни на оздоровлення приїздить до

20 дітей, яких на 15 днів приймають у свої сім'ї мешкан-

ці Шарлевіля-Мезьєр. За час перебування у Франції

діти відвідують парки й атракціони міста, здійснюють

екскурсії до Парижа, Реймса та інших міст, знайом-

ляться з побутом і культурою країни. Комітет постійно

допомагає дитячим закладам і лікарням Києва, Київ-

щини і Житомирщини медикаментами. Цю гуманітар-

ну місію мешканці Арденн вважають своєю національ-

ною філософією.

495

Кошти на гуманітарні акції надходять в основному від

продажу на виставках предметів українського приклад-

ного мистецтва. Ці виставки стали традиційними, вони

збирають багато людей і проходять з великим успіхом.

Велику роботу з організації груп, оформлення віз,

придбання речей для виставок, супроводження дітей

із Києва до Франції і назад з українського боку здійс-

нюють громадські діячки-гуманістки Зоя Лосєва251,

Аліна Суворова252 і Марія Цибуленко253, з якими у пана

Мішеля Ремі встановлені теплі і дружні стосунки.

Українці повинні знати про шляхетних французів

нашого часу, які віддають свою доброту і любов ді-

тям,постраждалим від Чорнобильської катастрофи.

Про себе пан Мішель Ремі розповідає так: «Народив-

ся я 5 вересня 1937 року в місті Седані. Батько був

військовослужбовцем. Мати працювала в текстиль-

ній промисловості. Перші мої спогади відносяться

до 1944-1945 років. Батько потрапив у полон до фа-

шистів, і я не знав його. Під час війни виховувався у

бабусі й дідуся та моїх тіток.

Мої перші спогади пов'язані з визволенням мого

рідного міста американськими військами від німець-

ких загарбників. Щоб допомогти родині, я щодня пе-

ред школою обмінював фрукти із дідусевого саду на

консерви у американських солдатів. Протягом року

я таким чином годував родину.

У1945 році я, нарешті, побачив батька. Для дити-

ни восьми років це було великим потрясінням, тому

що до того я ніколи не бачив чоловіка поряд з моєю

матусею. Після повернення батька я ще деякий час

продовжував жити з дідусем і бабусею.

496

За юних літ відвідував школу і був гарним учнем,

щороку одержував призи і грамоти за перші місця.

Через відсутність коштів я не мав можливості про-

довжувати навчання. Батьки допомогли мені здобу-

ти професію пломбувальника. Я одержав сертифі-

кат. Роки юності проминули в праці й серед друзів.

Моє життя стало цікавим, коли я познайомився

з Людмилою і вона стала моєю дружиною. Познай-

омившись з дівчиною, яка не була француженкою,

я одержав дозвіл її родини на зустрічі з нею і поба-

чив, як живуть люди іншої національності. Гостин-

ність, з якою мене зустрічала родина Людмили, була

для мене великим подарунком, і я запам'ятав це на

все життя.

На превеликий жаль, життя – не завжди свято.

Коли мені виповнилося 20 років, я був призваний на

військову службу і протягом 30 місяців воював на пів-

ночі Африки, в Марокко й Алжирі. За службу в армії

нагороджений медалями.

З армії демобілізувався у січні 1960 року, а у квітні

цього ж року ми з Людмилою одружилися. У нас наро-

дилося четверо дітей: Дідьє (1961), Філіпп (1964), Ні-

коля (1968) і Наташа (1972).

Після народження Дідьє моє фінансове становище

було не з кращих. Я не міг забезпечити сім'ю всім не-

обхідним, тому вирішив стати викладачем, доклав-

ши для цього багато зусиль.

У 1963 році я взяв участь у національному конкур-

сі на вступ до педагогічного учбового закладу і зайняв

друге місце, після чого поїхав до Парижа і вступив до

Нормальної школи, яка готує педагогів.

497

Людмила з двома діточками залишилася в Арден-

нах. Я повернувся до Арденн як викладач технічних

наук. Працював за фахом з 1964 по 1997 рік в одному з

навчальних закладів Шарлевіль-Мезьєра. У 1974 році

ми збудували в селі будинок недалеко від навчального

закладу, де я працював.

У 1977 році почав працювати в Асоціації дружби

і культурних зв'язків «Франція – СРСР» і згодом

став Президентом цієї Асоціації в департаменті

Арденни. У січні 1992 року, вже після розпаду СРСР,

був створений Комітет дружби і солідарності де-

партаменту Арденни з країнами Союзу незалежних

держав (СНД), який надає гуманітарну допомогу ді-

тям, постраждалим від Чорнобильської катастро-

фи. Ці діти приїжджають в Арденни на відпочинок,

де їх приймають французькі сім'ї. Робота Прези-

дента Комітету забирає багато часу, але прино-

сить задоволення. Також багато часу я приділяю

своєму будинку, саду, онукам».

498

Українці, навчання та діяльність яких

пов'язані із Францією

Акименко Федір Степанович, справжнє прізвище

Якименко(1876, Харків – 1945, Париж) – компози-

тор, піаніст, диригент. З 1923 року жив у Парижі.

Алиськевич Іван (р.н. 1947, Лувен, Бельґія) – жи-

вописець і скульптор. З 1982 року живе в Парижі.

Алчевський Іван Олексійович (1876, Харків – 1917,

Баку, похований у Харкові) – співак (лірико-драма-

тичний тенор). Співав на сценах Парижа у 1908, 1910,

1912-1914 роках.

Альбіновська-Мінкевич Софія Юліанівна (1886,

Клаґенфурт, Австрія – 1972, Львів) – живописець і

графік. У 1906-1909 роках навчалася в Парижі. З 1912

року жила у Львові.

Альтані Іполит Карлович (1846, Катеринославська

губернія – 1919, Москва) – диригент, хормейстер та пе-

дагог. Член Французької академії мистецтв з 1895 року.

Альтман Натан Ісайович(1889, Вінниця – 1970) —

живописець, графік, художник театру. У 1910-1911 ро-

ках навчався у Вільній російській академії в Парижі.

Амбодик-Максимович Нестор Максимович (1744,

с.Веприк, тепер Полтавської області – 1812, Пе-

тербурґ, Росія) – вчений-енциклопедист, доктор ме-

дицини, геральдист, ботанік, фітотерапевт. Закінчив

Страсбурзький університет, де захистив докторську

дисертацію (1775).

Андрієвський Іван Самійлович (1759, Чернігівщи-

на – 1809) – перший український і російський профе-

499

сор ветеринарії, доктор медицини. Переклав із фран-

цузької мови «Новий повний методичний лікарський

порадник» у 3-х частинах (1793) та інші книги з вете-

ринарії.

Андрієнко-Нечитайло Михайло Федорович (1894,

Херсон – 1982, Париж) — живописець і художник те-

атру. З 1920 року за кордоном, з 1923 року в Парижі.

Входив до паризького Театру українських митців.

Андрусов Микола Іванович (1861, Одеса – 1924,

Прага, Чехія)

– геолог, стратиграф, палеонто-

лог. Професор Юр'євського (1896-1905), Київського

(1905-1912) і Таврійського (1918-1920) університетів.

У 1920-1922 роках жив у Франції, працював в Сор-

бонні (1921-1922).

Анна Ярославна (близько 1032, Київ – після 1075,

вірогідно Санліс, Франція)

– дочка Вели-

кого князя Київської Русі Ярослава Мудрого, дружи-

на французького короля Генріха І Капета, з яким уро-

чисто одружилася в Реймсі 4 серпня 1049 року. Після

смерті Генріха І (1060) була регентшею під час прав-

ління свого малолітнього сина Філіппа І.

Антонович Катерина, Серебрякова (1884, Харків —

1975, Вінніпеґ, Канада) – живописець, графік, педа-

гог. З 1923 року в Чехословаччині, Італії, Швейцарії,

Німеччині, Франції. З 1945 року – в Канаді.

Архипенко Олександр Порфирович (1887, Київ —

1964, Нью-Йорк, США) – скульптор, живописець і

графік. У 1908-1921 роках жив і працював в Парижі.

Ахматова Анна Андріївна, дівоче прізвище Горенко

(1889, Одеса – 1966, Домодєдово Московської області,

Росія; похована в Комарово, поблизу Петербурґа) —

500

поетеса. На її ранню творчість вплинули вірші фран-

цузьких поетів П.Верлена, Ш.Бодлера та інших. У 1910,

1911 та 1965 роках відвідала Париж, де у 1910 році ху-

дожник А.Модільяні зробив її олівцевий портрет.

Бабій Іван(1895, Херсонщина – 1945, Париж) —

живописець, рисувальник. З 1925 року жив і працю-

вав у Парижі.

Бардах Яків Юлійович(1857, Одеса – 1929) – мі-

кробіолог. У 90-х роках 19-го століття стажувався в

лабораторіях Роберта Коха в Берліні та Луї Пастера

в Парижі.

Бах Олексій Миколайович (1857, Золотоноша,

тепер Черкаської області – 1946, Москва, Росія) —

біохімік, революційний діяч, організатор науки. У 1885

році емігрував за кордон. Здійснював наукову роботу в

Колеж де Франс у Парижі (1890). 1917 року повернув-

ся в Росію.

Башкирцева Марія Костянтинівна (1860, с. Гав-

ронці, тепер Полтавської області – 1884, Париж) —

живописець. З 1870 року жила у Франції. У 1877-1881

роках навчалася в академії Р.Жульєна в Парижі.

Безредка Олександр(1870 – 1940) – бактеріолог.

Закінчив Новоросійський (Одеський) університет,

учень І. Мечникова. Дістав ступінь доктора в Паризь-

кому університеті, відтоді асистент, професор і з 1916

року заступник директора Пастерівського інституту в

Парижі. Автор багатьох наукових праць, переважно з

вакцинації та імунітету.

Бердяєв Микола Олександрович (1874, Київ —

1948, Кламар, поблизу Парижа) – філософ, літера-

тор, публіцист, громадський діяч. По материнській лі-

501

нії споріднений з французьким домом де Шуазель.

У вересні 1922 року через повне розходження з кому-

ністичною ідеологією висланий за кордон. До середи-

ни 1924 року жив у Берліні, потім поблизу Парижа, в

Кламарі, де й помер.

Бернштейн Сергій Натанович (1880, Одеса – 1968,

Москва) – математик. Закінчив Паризький універси-

тет (1899) і Паризьку політехнічну школу (1901). Іно-

земний член Паризької академії наук.

Білосельський-Білозерський Сергій Костянтино-

вич(1867 – 1951) – князь, нащадок давнього укра-

їнського роду, генерал-майор російської армії. Був

рекомендований Олексієм Бутовським до складу Між-

народного Олімпійського Комітету (МОК), в якому пе-

ребував з 1900 до 1908 року.

Блох Леонора Абрамівна (1881, Кременчук – 1943,

Алма-Ати, Казахстан) – скульптор. У 1899-1905 ро-

ках навчалася в студії О.Родена в Парижі. Працювала

в Парижі до 1912 року.

Бобрецький Микола Васильович (1843, с. Троян-

ка на Поділлі – 1907, Київ) – зоолог, професор. Автор

першого підручника зоології для університетів Росії —

«Основи зоології» (1884). У 1873 році проводив зооло-

гічні дослідження на узбережжі Середземного моря

(Марсель, Франція).

Богомолець Олександр Олександрович

(1881,

Київ – 1946, там же) – патофізіолог, організатор на-

уки, педагог. У 1930-1946 роках президент Академії наук

України. У 1910 році стажувався в Сорбонні (Париж).

Бойчук Михайло Львович (1882, с. Романівка, те-

пер Тернопільської області —1937) — художник-мону-

502

менталіст. У 1908-1911 роках удосконалював майстер-

ність в Парижі. З 1917 року в Києві. Один із засновників

Української академії мистецтв (1917) в Києві.

Борачок Северин (1898, Тернопільщина – 1975,

Мюнхен, Німеччина) – живописець. Після 1924 року

навчався в Парижі.

Борщак Ілько, Баршак Ілля Львович (1895, по-

близу Херсона – 1958, Париж) – історик, дипломат

Української Народної Республіки. З 1920 року жив в

Парижі. З 1938 року викладав історичні дисципліни в

Національній школі східних мов, де створив кафедру

українознавства. Був директором «Архіву українсь-

кої еміграції у Франції»

Браз Йосип Еммануїлович (1873, Одеса – 1936,

Париж) – живописець. Навчався у приватних студі-

ях Мюнхена (Німеччина) і Парижа (Франція). З 1928

року жив за кордоном.

Буковецький Євген Йосипович (1866, Одеса —

1948, там же) – живописець. Навчався в академії

Р.Жульєна в Парижі.

Буняковський Віктор Якович (1804, Бар, тепер

Вінницької області – 1889, Петербурґ) – матема-

тик, педагог. Освіту здобув в Кобурзі, Лозанні і Парижі

(1820-1825). Віце-президент Петербурзької академії

наук у 1864-1889 роках. Написав 168 наукових праць,

майже всі французькою мовою.

Бурачек Микола Григорович (1871, Летичів, тепер

Хмельницької області – 1942, Харків) – живописець-

пейзажист, художник театру. Удосконалював майстер-

ність в Парижі у 1910-1912 роках. Один із засновників

Української академії мистецтв (1917) в Києві.

503

Бурлюк Давид Давидович (1882, х. Семиромівщи-

на Харківської губернії – 1967, Нью-Йорк, США) —

художник-футурист, поет. 1904 року навчався в Па-

рижі. З 1920 року жив за кордоном.

Бутенко Іван Пилипович (1852, Херсонщина —

1891, Москва) – співак (бас). Вокалу навчався приват-

но в Одесі, Франції, Італії.

Бутович Микола (1895, с.Петрівка, тепер Дніпро-

петровської області – 1961, Гакензак, поблизу Нью-

Йорка, США) – живописець і графік. У 20-30-х роках

жив в Парижі та Югославії, у 30-40-х роках – у Льво-

ві, після 1947 року – у США.

Бутовський Олексій Дмитрович (1838, с. П'я-

тигірці на Полтавщині – 1917, Петроґрад, тепер

Петер бурґ) – видатний педагог у галузі фізичного

виховання, піонер сучасного олімпійського руху, ге-

нерал-лейтенант. У 1892 році познайомився з фран-

цузьким гуманістом і громадським діячем П'єром де

Кубертеном (1863-1937) – автором ідеї відродження

Олімпійських ігор. Бутовський – один із найближчих

однодумців та соратників П'єра де Кубертена. Віді-

грав провідну роль у підготовці та проведенні Першого

(установчого) Міжнародного Олімпійського конгресу

в Парижі (1894), на якому було утворено Міжнарод-

ний Олімпійський Комітет (МОК). Увійшов до першо-

го складу МОК як представник Росії і впродовж шести

років (1894-1900) був його активним діячем. Брав ак-

тивну участь у підготовці та проведенні Першої Олім-

піади (Афіни, 1896), згодом надрукував спеціальну

працю «Афіни весною 1896 року». Чимало зробив для

пропаганди олімпійських ідеалів, зокрема в Україні.

504

Буяльський Хома Станіслав(р.н. і р.с. невідомі) —

художник і педагог. У 1827-1837 роках навчався в Бер-

ліні, Дюссельдорфі, Парижі. Працював в Києві.

Васильківський Сергій Іванович (1854, м. Ізюм,

тепер Харківської області – 1917, Харків) – жи-

вописець. Удосконалював майстерність у Франції

(1886-1888). З 1888 року жив у Харкові.

Ващенко-Захарченко Михайло Єгорович (1825,

с. Маліївка на Полтавщині – 1912, Київ) – видатний

український математик, педагог. У 1847-1848 роках

навчався в Сорбонні і Колеж де Франс (Париж), де ви-

кладали О.Л. Коші, Ж.А. Серре та Ж.Ліувіль.

Вернадський Володимир Іванович (1863, Петер-

бурґ – 1945, Москва) – природознавець, основопо-

ложник геохімії, біогеохімії, радіогеології, вчення про

біосферу та ноосферу, філософ. У 1889-1890 роках удо-

сконалював свою освіту в Італії, Німеччині та Фран-

ції. Перший президент Української академії наук

(1918-1921). З 1922 по 1926 рік перебував у Франції, де

на запрошення Сорбонни читав лекції з геохімії.

Вернер Михайло Євгенович(1881 – 1941) – кіноре-

жисер. 1908 року закінчив школу живопису в Парижі.

Вертинський Олександр Миколайович

(1889,

Київ – 1957, Ленінґрад, тепер Петербурґ) – артист

естради, співак, композитор, автор пісень, мемуарист.

У 1927-1933 роках жив у Парижі, де створював і вико-

нував свої пісні інтимного, камерного жанру.

Винників-Нижник Іванна (1912, Львів – невідо-

мо) – живописець, керамістка, килимарниця. З 1946

року – в Парижі, з 1959 року – в Мужені поблизу

Канн (Франція).

505

Винниченко Володимир Кирилович (1880, Єли-

заветград, тепер Кіровоград – 1951, Мужен, побли-

зу Канн, Франція) – письменник, художник і полі-

тичний діяч. Автор усіх головних законодавчих актів

Української Народної Республіки (УНР). У листопаді

1918 – січні 1919 року очолював Директорію – уряд

УНР. З кінця 20-х років жив у Франції.

Виноградський Сергій Миколайович (1856, Київ —

1953, Париж) – мікробіолог. У 1885-1891 роках був у

науковому відрядженні у Франції і Швейцарії. З 1922

року і до кінця життя завідував Агробіологічним від-

ділом Пастерівського інституту в Парижі. Член Фран-

цузької академії наук (1924).

Вирста Аристид (1922, с.Борівці, тепер Чернівець-

кої області – невідомо) – музикознавець. У 1948-1949

роках навчався в Паризькій консерваторії, у 1953-1955

роках – в Паризькому університеті. Скрипаль-орке-

странт ряду камерних оркестрів Парижа (1950-1956).

Викладач історії музики та смичкового мистецтва у

Сорбонні (1956-1987). З 1960 року – голова Українсь-

кого академічного товариства в Паріжі. Автор статей

з питань української музики в зарубіжних музикаль-

них енциклопедіях.

Вирста Темістокль (1923, с. Іспас, тепер Черніве-

цької області – невідомо) – живописець, скульптор,

архітектор (Франція). Навчався мистецтву у Бухаресті, Відні,

Парижі. Один із зачинателів модернізму. Автор численних

абстрактних композицій, що відзначаються яскравим колоритом.

Персональні художні виставки у Парижі, Копенгагені, Брюсселі,

Детройті, Едмонтоні, Монреалі, Нью-Йорку, Філадельфії,

Чікаґо, в Україні. Серед нагород срібна медаль Товариства

«Мистецтво, наука, література» (Париж, 1968). Видання –

«Вирста» (1975).

506

Вишневський Володимир(1897 – невідомо) – діяч

православної церкви, протопресвітер. Провадив цер-

ковну і громадську роботу на Волині й Підляшші. Був

настоятелем парафії в Парижі, членом Святого Си-

ноду та адміністратором Української Автокефальної

Православної Церкви (УАПЦ) у Франції, Італії, Іспа-

нії та Швейцарії.

Віраг Юлій Георгійович (1880, Хуст, тепер Закар-

патської області – 1949, Мукачеве) – живописець,

один з основоположників закарпатської живописної

школи. Навчався в академії Р.Жульєна в Парижі.

Вовк Федір Кіндратович (1847, Полтавщина —

1918, Жлобін, Білорусь) – етнограф, антрополог і ар-

хеолог. У 1879 році емігрував за кордон, спершу – до

Болгарії, а з 1887 року – до Парижа, де працював у

Школі вищих досліджень, Антропологічній школі, Му-

зеї історії природи. У 1906 році повернувся на батьків-

щину. Нагороджений французьким орденом Почесно-