Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)

градських

відомий

із

середи-

ни 17-го століття. За сімейними переказами, рід веде свій

початок від князя Костянтина Костянтиновича Острозь-

кого (1526-1608), один із синів або онук якого пішов на

Запорізьку Січ і став називати себе Остроградським. Із

роду Остроградських відомі: Матвій Іванович – мир-

городський полковий суддя, який брав участь у Північ-

ній (1700-1721)77 і російсько-турецькій (1735-1739)78 вій-

нах; Федір Матвійович – миргородський полковник,

учасник Прутського походу 1711 року79 і російсько-ту-

рецької війни (1735-1739); Василь Олександрович – по-

міщик, товариш (заступник) міністра торгівлі і промис-

ловості в царському уряді і депутат 3-ї Державної думи

(1907-1912). Мати Михайла була з українського козаць-

кого роду Сахненків, спорідненого з родом гетьмана Ліво-

бережної України Данила Апостола.

Михайло навчався в пансіоні при Полтавській гім-

назії і, закінчивши її, вступив у 1816 році до Харківсь-

кого університету. Його університетськими вчителями

були професор математики і мислитель-матеріаліст

Т.Ф. Осиповський (1765-1832) і професор математи-

ки А.Ф. Павловський (1789-1857). Під впливом цих

педагогів сформувались наукові інтереси і світогляд

Остроградського. Закінчивши у 1821 році університет,

він через свої антирелігійні погляди не одержав доку-

мента і у травні 1822 року поїхав до Парижа вдоскона-

лювати математичну освіту. У Паризькому універси-

теті і в Колеж де Франс Остроградський слухав лекції

О.Л. Коші, С.Д. Пуассона, А.М. Ампера, Ж.Б.Ж. Фурьє,

П.С. Лапласа та інших великих французьких матема-

тиків. У своїй першій науковій праці «Теорія хвиль в

посудині циліндричної форми» (1826) розв'язав зада-

чу, на яку оголосила конкурс Паризька академія наук.

Його ім'я стало відомим серед французьких вчених.

У 1826 році Остроградського запросили викладати ма-

тематику в Паризькому колегіумі Генріха IV. Праці

молодого вченого із захопленням сприйняв видатний

французький математик О.Л. Коші, а славетний фран-

цузький математик, фізик і астроном П.С. Лаплас вва-

жав його своїм сином.

Повернувшись 1828 року в Росію, Остроградський

оселився в Петербурзі і працював в офіцерських кла-

160

сах Морського кадетського корпусу, а потім одночасно

в інших вищих навчальних закладах: з 1830 року в Ін-

ституті інженерів шляхів сполучень, з 1832 року в Го-

ловному педагогічному інституті, з 1840 року в Голов-

ному інженерному училищі і з 1841 року в Головному

артилерійському училищі.

Остроградський ніколи не поривав зв'язків з Укра-

їною. У Петербурзі він познайомився і підтримував

дружні стосунки з Т.Г.Шевченком та багатьма діячами

українського походження. Часто приїжджав на бать-

ківщину.

У 1830 році Остроградського обрали академіком Пе-

тербурзької академії наук, а потім іноземним членом

Американської

(1834),

Туринської

(1841),

Римської

(1853) і членом-кореспондентом Паризької (1856) ака-

демій наук.

Дослідження Остроградського присвячені різнома-

нітним галузям математики і механіки. Йому належать

численні праці з диференціального та інтегрального

числення, вищої алгебри, геометрії, теорії ймовірно-

стей, теорії чисел, аналітичної механіки, математичної

фізики, балістики та інших наук. Багато формул, тео-

рем, принципів, прийомів і методів вирішення різних

задач названі його ім'ям. Дуже багато теорем і формул

Остроградського увійшло в курси математичного ана-

лізу, але його ім'я не завжди згадується.

Особливо великі заслуги Остроградського в галузі

механіки. Йому належать курси небесної та аналітич-

ної механіки. Він уперше сформулював і довів узагаль-

нені теореми, пов'язані з принципом можливих пере-

міщень і з принципом найменшої дії, який є загальним

161

принципом механіки. Цьому принципу підлягають та-

кож і різні фізичні процеси і тому він є однією з най-

вищих вершин теоретичної фізики. З його допомогою

можна математично досліджувати багато різноманіт-

них явищ і процесів.

Остроградський вивів знамениту формулу пере-

творення інтегралів об'єму в інтеграли по поверх-

ні. Цією формулою користувався англійський вчений

Максвелл, створюючи математичну теорію електрики.

Праці Остроградського про поширення тепла в середо-

вищах, які рухаються, про рух пружного тіла, про по-

ширення хвиль на поверхні рідини, його теорія удару

та інші праці відіграли величезну роль у розвитку фі-

зики й техніки. Новаторський розум Остроградського

як коштовний діамант виблискує в усіх його працях.

Критерієм цінності своїх досліджень він вважав

практику. Багато його праць мали прикладну спрямо-

ваність. Вчений займався зовнішньою балістикою, ста-

тистичними методами бракування виробів, брав участь

у комісіях з реформи календаря, з водопостачання Пе-

тербурга та інших.

Остроградський був чудовим педагогом, він прище-

плював своїм учням любов до знань і науки, допомагав

їм у науковій роботі. Йому належить ряд посібників і

підручників, таких, як: «Посібник з начальної геоме-

трії», «Курс небесної механіки», «Програма і конспект

тригонометрії для військово-навчальних закладів» та

інших. Його вихованці капітан Степан Бурачек і лей-

тенант Семен Зелений за запис і видання курсу Остро-

градського «Лекції алгебраїчного і трансцендентного

аналізу», прочитаного вченим взимку 1836-1837 ро-

162

ків у Морському кадетському корпусі, були відзначені

половинною Демидівською премією 1838 року Петер-

бурзької академії наук в галузі математики. Це були

публічні лекції Остроградського для морських офіце-

рів, військових і цивільних інженерів. Вони мали не-

змінний успіх і були великою громадською і куль-

турною подією. Багато учнів Остроградського стали

відомими вченими, серед них І.О. Вишнеградський,

М.П. Петров, Д.І. Журавський, С.В. Кербедз, М.Ф. Ястр-

жембський та інші.

Внаслідок викладацької і організаційно-педагогіч-

ної діяльності Остроградського в Росії виробилась гар-

монійна система поглядів на викладання взагалі і ма-

тематики зокрема. Він вважав головним завданням

навчання – зацікавлення слухача предметом вивчен-

ня, а елементи наук викладати в найбільш доступній

і пристосованій для розвитку учня формі. Вважав та-

кож, що абстрактне викладання предмета відвертає

учня від науки, що вивчається. Під впливом його пе-

дагогічних ідей в Росії в середині 19-го століття було

видано ряд методичних посібників, які пропагува-

ли прогресивні методи викладання. Остроградський

був пристрасним пропагандистом знань. Він доступно,

зрозуміло й образно розповідав про останні досягнен-

ня науки. Його лекції слухали не тільки студенти, але

й широка публіка.

Михайло Васильович помер 1 січня 1862 року в Пол-

таві, де його і поховали.

Повне зібрання праць вченого у 3-х томах видано в

Києві у 1959-1961 роках.

163

ТЕОДОР ЖЕРІКО

(1791 – 1824)

французький живописець

Ars longa, vita brevis (лат.) –

Мистецтво довговічне, а життя

(людини) коротке.

Гіппократ

Французький живопи-

сець

і

графік

Теодор

Жеріко

народився

26

вересня

1791

року

в

Руані.

На

його

долю

випала

роль

першим

про-

класти

шлях

романтизму

в

живопису.

У

1808-1810

ро-

ках

він

навчався

в

майстер-

ні

художника

Карла

Верне

164

і

заприятелював

з

його

си-

ном

Орасом,

майбутнім

ху-

дожником-баталістом.

У

1810-1811

роках

продовжив

навчання

у

П'єра

Герена.

Окрім

живопису

він

пал-

ко любив коней, їзду верхи і перегони. Цю любов йому і

своєму сину Орасу прищепив Карл Верне, який славив-

ся умінням малювати цих благородних тварин.

Перша картина Жеріко з'явилася в Салоні 1812

року. Вона мала назву «Офіцер кінних єгерів імпера-

торської гвардії, який іде в атаку». Сучасникам ху-

дожника зрозуміло, що в традиційній рамці кінно-

го портрета народився новий історичний живопис.

В історію перетворювалась сучасність, у центрі якої

був безіменний солдат, збірний образ усіх тих, хто був

165

головною дійовою особою в завойовницьких війнах На-

полеона.

Через два роки він виставив у Салоні картину «По-

ранений кірасир, який залишає поле бою», де виразив

хвилювання і тугу, що супроводжували крах наполео-

нівської епохи.

Розчарувавшись у політиці Наполеона, Жеріко всту-

пив до загону мушкетерів, які супроводжували короля

Людовіка XVIII, який тікав із Франції, коли Наполеон

тимчасово, на сто днів, повернувся до влади.

У 1816 році художник їде до Італії, де вивчає ан-

тичність, щоб створити картину про єдиноборство лю-

дини і тварини під час традиційних перегонів на нео-

сідланих конях, які проводились в античному Римі на

Корсо80 в часи карнавалів. До цієї картини, що не була

закінчена, художник зробив кілька ескізів. Найбільш

виразний з них «Ловля дикого коня». На ескізі зама-

льовано напівголих юнаків, які загнуздують розпаші-

лого коня.

Приїхавши з Італії до Парижа, Жеріко намалював

картину «Пліт з «Медузи» (1818-1819) і виставив її в

Салоні 1819 року. Сюжетом до неї стала гірка доля лю-

дей, що в липні 1816 року зазнали корабельної ава-

рії фрегата «Медуза» і дванадцять днів блукали без

їжі та води на плоту. Для картини Жеріко вибрав мо-

мент, коли із 149 чоловік, які були на плоту, залиши-

лося 15 осіб, які, втративши надію на порятунок, по-

бачили вдалині щогли брига «Аргус». Цієї миті відчай

людей переходить у надію. Герої Жеріко, потрапивши

в трагічні умови, подолали стихію, відчай, взаємне від-

чуження і залишилися людьми. Вся творчість Жеріко

166

була сповнена глибокої віри в моральну силу та кра-

су людини, для нього людина була мірилом усього на

землі. Шарль Клєман, який написав книгу про Жеріко,

визначив зміст картини точним словом: людяність!

Людяністю сповнені і роботи художника, виконані в

Англії, де він жив у 1820-1821 роках. Тут в техніці лі-

тографії він виконав ряд аркушів, присвячених побу-

ту лондонських вулиць.

Жеріко цікавився історією України. Він співчутли-

во ставився до її боротьби за незалежність від Росії і у

1823 році намалював портрет гетьмана Мазепи.

Художник помер 26 січня 1824 року в Парижі. Пе-

редчасна смерть настала після тяжкої хвороби, при-

чиною якої була травма, отримана при падінні з коня.

У день смерті Теодора Жеріко французький живо-

писець Ежен Делякруа81 занотував у своєму щоденни-

ку: «Хоча він і не був моїм, у повному розумінні слова,

другом, це нещастя все ж таки вразило мене в саме сер-

це; воно примусило мене кинути роботу і знищити все,

що я зробив». Через багато років Делякруа писав: «До

числа найбільших нещасть, які понесло мистецтво на-

шої доби, варто віднести смерть дивовижного Жеріко».

Твори Теодора Жеріко зберігаються в Луврі.

167

ОРАС ВЕРНЕ

(1789 – 1863)

французький живописець

Картина… На сорок су полотна

та фарб або на сто тисяч

франків таланту.

Оноре де Бальзак

Французький живописець Орас Верне народився

20 червня 1789 року в Парижі в родині славнозвісних

художників. Його батько Карл Верне був портрети-

стом і баталістом, дід з боку батька Клод Жозеф Вер-

не – знаменитим мариністом, дід з боку матері Моро-

молодший – славетним рисувальником, дядько Жан

Франсуа Шальґрен – видатним архітектором, авто-

ром всесвітньо відомої паризької Тріумфальної арки.

Змалку за Орасом Верне закріпилася репутація

вмілого рисувальника. Малюнки на замовлення він ви

168

___________________________________________________________________________________________

Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

конував з одинадцяти

років, а невдовзі став

малювати

картинки

для модних журна-

лів та карикатури

на звичаї часів Ди-

ректорії (1795-1799).

Його учителями жи-

вопису були Ф.А. Ве-

н сан і батько, літо-

графії він навчався у

Ж.М. Моро.

Молодого

худож-

ника

захоплювала

військова

тематика.

1822 року він виста-

Орас Верне. Автопортрет.

1834рік.

169

вив у своїй майстерні на огляд публіки 45 картин про

військове минуле наполеонівської Франції («Захист

застави Кліші», «Солдат Ватерлоо», «Відставний сол-

дат-хлібороб», «Смерть Понятовського» та інші). В Са-

лоні 1824 року Орас Верне виставив полотно «Битва

при Монмірайлє», яке Стендаль відмітив як приклад

нового живопису. Одержавши загальне визнання, ху-

дожник у 1826 році нагороджується орденом Почесно-

го Легіону. Цього ж року він бере участь у виставці на

вулиці Гро Шене на користь грецьких повстанців, які

вели боротьбу за незалежність своєї батьківщини.

Верне був шанувальником творчості англійського

поета Джорджа Байрона82 (1788-1824) і під враженням

його поеми «Мазепа» (1818) виконав дві картини, при-

Художник Орас Верне. Інвалід, який подає прохання

Наполеону на па-

раді гвардії перед палацем Тюільрі у Парижі. 1838рік.

170

свячені великому гетьману України: «Мазепа, прив'я-

заний до коня» та «Мазепа під вмираючим конем».

У 1829 році Верне призначили директором Фран-

цузької академії в Римі. Він змінив на цьому посту П'є-

ра Герена, який був учителем його найближчого друга

художника Теодора Жеріко та Ежена Делякруа.

Після Липневої революції 1830 року королем Фран-

ції став представник молодшої гілки династії Бурбонів

герцог Орлеанський Луї Філіпп (1830-1848). Він вирішив

створити у Версалі військово-історичну галерею. Король

захоплювався талантом Верне і доручив йому у 1835 році

намалювати серію картин на тему подвигів французької

армії в Алжирі. У 1836 році художник поїхав до Північ-

ної Африки, звідки привіз матеріали для чотирнадцяти

картин. Для військової галереї Версальського палацу він

малює також картини на сюжети відомих битв, які від-

бувалися при Фонтенуа у 1745 році, при Йєні у 1806 році,

при Фрідланді у 1807 році та при Ваграмі у 1809 році.

У 1836 і 1842-

1843 роках Верне

виконує

диплома-

тичні

доручення

короля Луї Філіп-

па в Росії. На за-

мовлення

російсь-

кого

імператора

Миколи І малює

ряд картин для

Зимового

палацу

в Петербурзі.

Орас Верне.

Повернувшись

Перед перегонами

незасідланих коней.

171

із Росії до Парижа, художник продовжує малювати

батальні полотна для військової галереї Версальсько-

го палацу («Битва при Іслі», «Бомбардування Танже-

ру», «Здобуття Смоли»).

У період Другої республіки (1848-1852) і Другої ім-

перії (1852-1870) Верне багато та плідно працював над

новими творами. На виставку 1855 року він предста-

вив картину «Битва при Альмі», яку журі відзначило

Великою золотою медаллю.

Творчість Верне була різноманітною. Він малював

величезні батальні полотна, парадні портрети, мари-

ни та інтер'єри. Батальними картинами він оспівав

військові перемоги улюбленої Франції.

Орас Верне працював до останнього дня і помер у

зеніті слави 17 січня 1863 року в Парижі.

172

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК

(1799 – 1850)

французький письменник

Ні один письменник, якщо не зважа-

ти на Шекспіра, не породжував та-

кого глибокого шанування, і ні один

письменник не був у такій мірі цьо-

го гідний. Бальзака вивчали і будуть

досліджувати надалі, як вивчають

і досліджують світ, тому що він і є

цілий світ.

Андре Моруа

Великий

письменник

Франції, класик світової лі-

тератури Оноре де Бальзак

двічі приїздив в Україну, де

у 1847-1848 і 1848-1850 ро-

ках жив у селі Верхівні, що

на теперішній Житомирщи-

ні, у маєтку польської гра-

фині Евеліни Ганської. Із

Верхівні він їздив до Києва,

який називав вічним містом

Півночі і Північним Римом,

відвідував там Контракто-

вий ярмарок. У Верхівні пра-

цював над своїми творами.

Оноре де Бальзак народився 20

травня

1799

року

в місті Турі, адміністративному центрі провінції, ма-

льовниче розташованому на березі річки Луари. Його

173

батько Бернар-Франсуа Бальзак походив із селян

Лангедока, і його справжнє прізвище Бальса. Почавши

службу розсильним і молодшим клерком у нотаріуса в

рідному департаменті Тарн, він невдовзі поїхав до Па-

рижа, де став канцеляристом в Королівській раді, був

секретарем морського міністра, чиновником муніци-

палітету, головою суду, служив в інтендантському ві-

домстві. У 1797 році, коли йому було 51 рік, він узяв

за дружину Лору Саламбьє, дочку паризького сукно-

роба, яка була молодша його на 32 роки. У 1800 році

в родині Бальзаків народилася друга дитина – дочка

Лора, в одруженні Сюрвіль.

У 1802 році народилася ще дочка Лоранса, з наго-

ди хрещення якої Бальзаки додали до свого прізвища

дворянську частку «де». Потім народився син Анрі.

Раннє дитинство Оноре минуло поза батьківсько-

го дому. Спочатку він жив у годувальниці в селищі

поблизу Тура, а потім в пансіоні Леге, де він був уч-

нем класу читання. Коли йому виповнилось вісім ро-

ків, мати віддала його у Вандомський колеж, яким

керували монахи-ораторіанці. Життя в колежі було

суворе, там навіть застосовувались тілесні покаран-

ня. Батьки рідко відвідували його, за шість років мати

тільки двічі приїздила до нього. У колежі у нього роз-

винулася пристрасть до читання книг, яка пертвори-

лася в якусь спрагу, яку неможливо було вгамувати:

він ковтав усі книги підряд, його в рівній мірі цікави-

ли твори про релігію, з історії, із філософії і фізики.

Він зберігав у пам'яті усі мислі, почерпнуті з книг, а

також ті мислі, що виникали у нього під час роздумів

або під час бесіди. Ще в дитинстві він вирішив стати

174

великою людиною і вірив, що його чекає велике май-

бутнє.

У 1814 році батько переводиться з Тура в Париж,

і Оноре віддали в приватний учбовий заклад, пансіон

Лепітра, в якому він у 1816 році закінчив курс свого на-

вчання. Батько бажав бачити свого сина нотаріусом або

адвокатом, і на його настійну вимогу Оноре вступив до

Школи права, одночасно працюючи клерком в конто-

рі адвоката Жана-Батіста Ґійонне-Мервіля. У цей же

час він відвідує лекції з літератури в Сорбонні і при-

ватно вивчає інші науки, часто буває в Музеї природ-

ничої історії, годинами студіює філософів та істориків

в бібліотеці Арсеналу. У нього було невгамовне праг-

нення усе збагнути, зрозуміти причини і наслідки.

У 1819 році Оноре з успіхом закінчив Школу пра-

ва і заявив батькам про своє тверде рішення зайняти-

ся літературою і на літературній ниві добитися слави.

У цьому ж році батько, якому минуло 73 роки, вийшов

у відставку, і родина переселилася в містечко Вільпа-

різі, розташоване на півдорозі між Парижем і Мо. Оно-

ре залишився в Парижі. Батьки, поступившись його

наполегливості, вирішили надати Оноре можливість

виявити себе в літературі, надавши йому два роки ви-

пробного строку. Домовились, що на утримання сина

будуть давати півтори тисячі франків на рік.

Бальзак поселився в Сент-Антуанському передмісті

на вулиці Ледігьєр у мансарді старого шестиповерхо-

вого будинку, неподалік від біліотеки Арсеналу. Він сам

купував провізію і сам готував собі їжу. Грошей виста-

чало на вельми убоге життя. Тут, в мансарді, почався

його шлях до літератури. Тут він заклав фундамент, на

175

якому пізніше побудував свій монументальний твір —

«Людську комедію». У нього багато задумів. Але най-

більш за все його приваблює слава великих поетів

Франції Корнеля і Расіна, і він вирішує написати вір-

шовану трагедію про Кромвеля83. Майже рік він пра-

цював без відпочинку, але перша літературна спроба

була невдала. Письменник Андрійо, якому Бальзак дав

на відзив свій твір, виніс суворий вирок: «Автору слід

займатися чим завгодно, але тільки не літературою».

Невдача не збентежила Бальзака, він вірить в свої

сили і сподівається, що славу йому принесе роман.

У 1820-1821 роках він працює над романом у листах

«Стені, або Філософські помилки». Але у нього браку-

вало досвіду та майстерності, і роман не був закінче-

ний. На життя потрібні були гроші, їх можна було за-

робити, створюючи романи для «легкого читання». Такі

романи мали попит, і видавці-книготорговці шукали

авторів, здатних швидко їх писати. Спочатку Бальзак

пише такі твори в співавторстві з досвідченим літера-

турним ділком Оґюстом Ле Пуатвеном, а потім – са-

мостійно. За п'ять років (1821-1825) він створює близь-

ко десятка таких романів: «Спадкоємиця Біразького

замку», «Жан-Луї, або Знайдена дочка», «Клотільда

Лузіньянська» та інші.

У кінці 1820 року Бальзак переїхав до батьків у

Вільпарізі. Тут він у 1821 році познайомився з Ло-

рою де Берні, молодшим дітям якої він давав уроки. Їй

на той час було 44 роки. Лора стала першою любов'ю

Бальзака. Вона оцінила талант молодого письменни-

ка, з розумінням поставилася до його мрій і планів, ви-

ховала його смак, наповнила його надією і бадьорістю,

176

допомагала в тяжкі часи, була відданим і щиросердеч-

ним другом. Після її смерті у 1836 році Бальзак писав:

«Жінка, яку я втратив, була для мене більше ніж мати,

більше ніж подруга, більше всього, чим одна люди-

на може бути для другої... Під час великих бурь вона

підтримувала мене словом і ділом і своєю відданістю.

Якщо я живу, то завдяки їй; вона була для мене усім».

Намагаючись добитися фінансової незалежності,

Бальзак вирішує стати видавцем. У 1825 році він ство-

рює компанію для видання однотомників класиків лі-

тератури: Лафонтена, Мольєра та інших. Але видав-

ництво зазнало краху. Бальзак робить чергову спробу

комерційної діяльності. Позичивши гроші у батька і

Лори де Берні, він купує друкарню, а потім словолит-

ню. Друкує книги, довідники, каталоги торговельних

фірм та іншу друкарську продукцію, але підприємство

зазнає збитки. Через три роки Бальзак продав його. За-

лишився борг більше 50 тисяч франків, який став по-

чатком багаторічного боргу. Цей борг, безперервно зро-

стаючи, висів над письменником до кінця його життя.

Але Бальзак не здається. Незважаючи на невдачі,

він наполегливо просувається уперед, до літератур-

ної слави. Улітку 1828 року починає писати роман з

історії французької революції 18-го століття – «Шу-

ани». Весною 1829 року роман вийшов у світ. Це був

його перший роман, підписаний ім'ям Оноре Бальзак.

До цього він підписував свої твори псевдонімом Орас

де Сент-Обен, бакалавр красного письменства. Крити-

ка зустріла роман стримано, проте читачам він сподо-

бався. Це був перший успіх письменника після десяти

років наполегливої праці і розчарувань. Ім'я Бальза-

177

ка стає відомим у літературних колах. Він буває в домі

Віктора Гюґо, в салоні журналіста Еміля Жирардена,

у художника Франсуа Жерара. Успіх окрилює пись-

менника. У нього багато задумів, натхнення, фантазії.

У грудні 1829 року з'явилась його «Фізіологія шлю-

бу». Ця книга свідчила про його чудове знання жінок.

У повістях і оповіданнях із циклу «Сцени приватного

життя» Бальзак малює правдиву картину норовів, яку

добропорядні родини намагаються заховати від сто-

роннього погляду. Незнайомі жінки пишуть Бальзаку

листи, вони впізнають себе в його героїнях. У читаль-

них залах нетерпляче чекають його нових книг. Ви-

давці полюють за ним.

Бальзак виявляє великий інтерес до сучасного

життя, тому веде активну журналістську діяльність.

Він співпрацює в різних щотижневиках («Силует»,

«Мода» та інші), в яких друкує нариси, сценки з жит-

тя Парижа, жартівливі побутові замальовки. Журна-

лістська діяльність збагачує Бальзака знанням фак-

тів, характерів, різних боків громадського життя. Чим

більше він спостерігає життя, тим більше перекону-

ється, що гроші – «тепер єдине божество», рушійна

сила сучасного йому суспільства. Ні один художник

не відбив з такою силою панування грошей, як Баль-

зак. Його дратувало тупе самовдоволення розбагатів-

ших буржуа, він писав, що «могутність грошей веде до

виникнення самої сумної аристократії – аристократії

грошового мішка». Будь-які проявлення святенництва

обурюють його. Праця в журналістиці, правка корек-

тур забирала увесь його час: «Дні бігуть, вони тануть у

мене в руках, як крига на сонці. Я не живу, я жахливо

178

розтрачую сили, но яка різниця вмерти від праці або

від чогось».

У 1830 році у Бальзака появився задум написати фі-

лософський роман, який він назвав «Шагренева шкі-

ра». В основу сюжету автор поклав легенду про таліс-

ман – шагреневу шкіру. Усі бажання його володаря

виконуються, але при кожному здійсненому бажанні

шкіра зменшується. Коли від неї нічого не залишить-

ся, її власник помре. Життя зменшується в прямій

залежності від сили бажань. Звідси висновок – по-

рівнюй свої бажання з терміном свого життя. У серп-

ні 1831 року твір побачив світ. Автор, як і його герой,

хоче всього: слави, багатства, жінок. Він знає, що воло-

діє талісманом, який принесе йому все, і що цей таліс-

ман – його талант. Він знає також, що розтрачує свої

життєві сили і що закінчиться це погано.

«Шагренева шкіра» зробила Бальзака знаменитим

письменником. Книгу не можна було дістати. У читаль-

них залах на неї записувалися в чергу. Прийшов бли-

скучий успіх, слава, початок якому положили «Фізі-

ологія шлюбу» і «Сцени приватного життя». Він став

улюбленим автором жінок, йому пророкували величчя.

У 1832 році Бальзак пише повісті й оповідання, ак-

тивно співпрацює в газетах і журналах. В одному з ли-

стів до свого великого друга, пані Зюльми Карро, він

писав: «Я живу під ярмом самого нещадного деспотиз-

му – того, на який прирікаєш себе сам. Я працюю день

і ніч... Ніяких утіх... Я невільник пера і чорнил, справ-

жній торговець ідеями». Про це ж він писав і матері:

«Коли я буваю спроможний писати, то сиджу над ру-

кописами; коли ж не пишу, то обмірковую майбутні

179

твори. І кожен раз, коли яка-небудь справа, зобов'я-

зання, прив'язанність не дають мені написати зайву

сторінку, для мене це просто погибель». Бальзаку по-

трібен був відпочинок, і в квітні-травні 1832 року пані

де Берні вдалося відвезти Бальзака в Сен-Фірмен. Там

він написав «Турського священника» і закінчив «Трид-

цятирічну жінку».

У 1832 році письменник написав, а у 1833 році надру-

кував «Біографічні нотатки про Луї Ламбера» – твір,

який, як він сподівався, дозволить йому зрівнятися з

Ґете і Байроном, творцями «Фауста» і «Манфреда».

Бальзак вважав «Луї Ламбера» своїм шедевром. Не-

людський геній, яким письменник наділив Луї Ламбе-

ра, був таким же, як його власний геній. Перебуваючи

в домі Зюльми Карро, він написав одну із самих чудо-

вих своїх новел – «Покинута жінка».

На початку 30-х років ім були задумані «Сто забав-

них оповідань», сповнених веселістю і життєрадіс-

ністю. Вони виходили «десятками». Перший десяток

вийшов у 1832 році, другий – у 1833 році і третій – у

1837 році. Усього було написано 33 оповідання. Ці жар-

тівливі та смішні мініатюри на зразок Рабле та інших

письменників Турені – данина глибокої пошани Баль-

зака до таланту Рабле84.

Літературний успіх повинен був принести Бальза-

ку фінансове благополуччя. Одначе його борги зросли

через те, що він абсолютно не вміє протистояти спо-

кусам. З юності Бальзак мріяв вести розкішний образ

життя. Тепер він хоче мрії перетворити в дійсність і

безглуздо витрачає гроші. Він веде легковажний об-

раз життя і додає до старих боргів нові. У нього дві ко-

180

ханки: Лора де Берні, яку

він іменує Бііесіа (коха-

на, обраниця), і герцоги-

ня Лора д'Абрантес. Його

квартира заставлена до-

рогими меблями, підло-

га

застелена

пухнасти-

ми килимами. У кабінеті

на верхній полиці етажер-

ки стоїть статуетка його

кумира – Наполеона І.

До піхов шпаги імперато-

ра прикріплений аркушик

паперу з надписом: «Того,

чого він не довершив шпа– Евеліна Ганська (1800-

гою, я здійсню пером. Оноре де 1882).

Бальзак».

У Бальзака була пристрасна вдача, у його житті

було багато любовних захоплень, але одне з них було

самим тривалим. У 1832 році поміж безлічі листів, які

він

одержу-

вав від жінок,

він

звернув

увагу на лист

з Одеси від

28 лютого за

підписом

—

« І н о з е м к а » .

Цей лист в

п о д а л ь ш о -

му

відіграв

велику роль

Маєток Ганських у селі

Верхівня.

181

у житті письменника. Як невдовзі з'ясувалося, лист

був від російської підданої графині Евеліни Ганської

з вельможного польського роду графів Ржевуських. Її

чоловік, Венцеслав Ганський, володів в Україні вели-

чезним маєтком Верхівня в шестидесяти кілометрах

від Бердичева, тепер Житомирської області. У нього

було 21 тисяча гектарів землі і понад 30 тисяч кріпос-

них. Між Бальзаком і Ганською виникло листування. З

початку 1833 року протягом п'ятнадцяти років Баль-

зак пише їй майже щоденно. Перша зустріч між ними

відбулася восени 1833 року в швейцарському містеч-

ку Невшатель.

У 1833 році Бальзак пише один із кращих своїх тво-

рів – роман «Євгенія Ґранде». Він багато працює, забу-

ті світські захоплення, він цілком поринув у творчість.

У листі до Зюльми Карро він писав: «Я весь заглибив-

ся в роботу і поглинувся задумами, ідеями, планами,

які безперервно виникають в моїй голові, стикаються,

вирують і доводять мене до божевілля». Ніхто не може

безкарно працювати день і ніч. На початку квітня він

відчув крайнє знесилення і всезростаючу млявість.

Улітку 1833 року Бальзак прийшов до думки об'єд-

нати в одній епопеї всі свої романи. Першим кроком на

шляху до здійснення цього задуму був початок видан-

ня у 1833 році «Етюдів про норови ХІХ століття», які

складаються із сцен приватного, провінціального і па-

ризького життя. У листопаді 1834 року він докладно

описав Ганській свій великий задум: «Етюди про но-

рови» будуть зображати усі соціальні явища, так що ні

одна життєва ситуація, ні одна фізіономія, ні один чо-

ловічий або жіночий характер, ні один життєвий побут,

182

ні одна професія, ні одна верства суспільства, ні одна

французька провінція, ніщо з того, що відноситься до

дитинства, старості або зрілого віку, до політики, пра-

восуддя, війни не буде забуте. Потім буде другий ярус —

«Філософські етюди», тому що після наслідків треба

показати причини. Я покажу в «Етюдах про норови»

гру почуттів і перебіг життя. У «Філософських етюдах»

я покажу відкіля почуття, у чому життя, які боки, які

умови, поза яких не можуть існувати ні суспільство, ні

людина; і після того, як я окину поглядом суспільство,

щоб його описати, я займусь його оглядом, щоб винести

йому вирок. Пізніше, після наслідків і причин, прий-

де черга «Аналітичним етюдам» (в склад яких ввійде

«Фізіологія шлюбу»), тому що після наслідків і причин

повинно визначити початок речей. Норови – це виста-

ва, причини – це куліси і механізми сцени. Початок

речей – це автор. Таким чином, людина, суспільство,

людство будуть без повторення описані, розглянуті і

піддані аналізу. Після того, як я завершу поетичне

відтворення усієї системи буття, я займуся ї ї науко-

вим описом в «Досвіді про сили людські». І цей палац

я, дитина і сміхун, прикрашу величезною арабескою зі

«Ста забавних оповідань».

Починаючи з 30-х років у Бальзака склався неймо-

вірно напружений режим роботи, який буде для ньо-

го характерним протягом багатьох років. Звичайно він

пише вночі при затулених шторах і свічках. Лягає спа-

ти о шостій вечора, наказавши розбудити себе опівно-

чі, а потім працює дванадцять-чотирнадцять годин по-

спіль день по дню протягом місяців, підтримуючи сили